Вступ.

1. Поняття про соціальне управління.

2. Система соціального управління. Принципи соціального управління.

3. Стилі керівництва.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Зміст науки соціального управління — виявлення законів і закономірностей, розробка принципів, функцій, форм і методів цілеспрямованої діяльності людей у процесі управління суспільством, його головними сферами і ланками. Тому основа наукового менеджменту — соціальні закони і їхня дія в процесі соціального управління. Звідси теорія соціального управління — це комплексна система знань, що використовує дані різних соціальних наук для розробки принципів і методів впливу на людей у соціальних процесах на основі встановлення законів і закономірностей управління суспільством.

Соціальне управління як особливий вид людської діяльності виникає з необхідності організації спільної діяльності людей і породжується, з одного боку, поділом праці (в основі якого лежить нерівність здібностей), а з іншого боку — соціально-історичними умовами конкретного суспільства. При цьому соціальне управління є діяльністю, що охоплює весь процес громадського життя, — політичну, економічну і духовну сфери.

1. Поняття про соціальне управління

Відповідно до типів систем, функцією яких є управління, прийнято розрізняти наступні види управління: — управління речами (управління в неживій природі). Управління виробничо-технічними процесами, системами машин;

— управління в живих організмах. Управління процесами в живій природі і процесами, які пов’язані з життєдіяльністю організмів;

— управління в суспільстві. Управління діяльністю людей (управління людьми).

Соціальне управління (у широкому сенсі) – органічно-притаманне соціальним системам явище, яке забезпечує збереження їх цілісності, якісної специфіки, відтворення і розвиток.

Соціальне управління (у вузькому сенсі) – свідомий, систематичний, організований вплив на суспільство, з метою впорядкування і вдосконалення його соціально-діяльнісної структури в процесі вироблення і досягнення певної мети.

Головні види соціального управління:

— політичне управління;

— управління матеріальним виробництвом;

— управління соціально-культурною сферою життя суспільства.

Рівні науки управління (за Щокіним):

— теорії соціального управління. Такі теорії є частинами більш загальних політико-економічних та соціально-філософських концепцій, що пояснюють механізм функціонування суспільства на різних етапах.

— Теорії організації та управління. Більш конкретний та забезпечує науково-методичну базу для напрацювання практичних рекомендацій по раціоналізації праці і вдосконаленню управління у вигляді прикладних теорій організацій і управління.

Два основні аспекти соціального управління:

— управління індивідуальною поведінкою людей;

— управління масовою поведінкою людей.

За своєю суттю соціальне управління має впорядковувати взаємодію між людьми шляхом регулювання соціальних відносин між ними.

Базові поняття теорії соціального управління:

— суб’єкт управління;

— об’єкт управління.

Об’єкт соціального управління – керована соціальна система. Підходи:

— Елементно-структурний. Об’єкт соціального управління – люди, колективи, групи, різного роду спільноти.

— Функціональний. Об’єкт соціального управління – управління поведінкою соціальних груп.

Суб’єкт соціального управління – керуюча соціальна система. Це організаційно-оформлені групи людей, сформовані ними органи управління і керуючий склад[4, c. 67-68].

2. Система соціального управління. Принципи соціального управління

Система соціального управління – врегульовані стосунки між суб’єктом та об’єктом управління.

Головні характеристики соціального управління як системи:

1. Визначення людини як суб’єкта та об’єкта управління. (управління людьми та за допомогою людей).

2. Цілеспрямований свідомий вплив на поведінку людей і соціальних груп з метою організації та координації їх діяльності в процесі досягнення цілей, які стоять перед суспільством.

3. Розробка і вибір бажаних методів впливу на об’єкти управління на основі пізнання і використання закономірностей його розвитку, інформації про наявний стан об’єкту управління та зовнішнього стосовно нього середовища.

Типи систем соціального управління:

1. Універсальна. Орієнтована на всіх і кожного (юридичний закон).

2. Спрямована. Орієнтована на конкретного, визначеного адресата.

3. Дифузна. Не має конкретного адресату і звернена до всіх, кого це “не стосується” (система масової комунікації).

Компоненти системи соціального управління:

1. Механізм управління. Сукупність законів і принципів соціального управління, а також форм і методів взаємодії між суб’єктом та об’єктом:

— “Закон єдності системи соціального управління”;

— “Закон пропорційності керованої і керуючої підсистем соціального управління”;

— “Закон активного співвідношення централізації та децентралізації соціального управління”.

2. Структура Управління.

3. Функції управління.

4. Кадри управління.

5. Процес управління.

Принципи соціального управління – основні положення і норми поведінки, якими керуються органи управління при вирішенні тих чи інших питань. До них належать:

1. Системні принципи соціального управління:

— ієрархічності;

— об’єктивності;

— комплексності;

— головної ланки;

— законності;

— випереджання розвитку теорії стосовно практики.

2. Принципи управління як виду діяльності:

— конкретності;

— ефективності;

— стимулювання;

— “єдиноначалья” при прийняті рішень і колегіальності при їх обговоренні[2, c. 49-51].

Метод управління – спосіб здійснення управлінського впливу або спосіб досягнення поставленої мети управління.

Методи управлінської діяльності:

1. Економічні: економічний розрахунок та економічне стимулювання.

2. Організаційно-адміністративні: влада, дисципліна, відповідальність.

— розпорядно-впливові (постанови, накази);

— організаційно-стабілізуючі (регламент);

— організаційно-впливові (вимоги, покарання).

3. Соціально-психологічні: соціальні методи управління (методи соціального нормування, соціального регулювання, морального стимулювання), власне соціально-психологічні методи управління (конкретні методи впливу на поведінку людей – переконання, навіювання, наслідування, спонукання), психологічні методи управління, спрямовані на регулювання стосунків між людьми шляхом активного підбору і розміщення персоналу (соціометрія).

Форма соціального управління – спосіб організації взаємодії між суб’єктом і об’єктом управління в конкретній ситуації:

— безпосереднє управління;

— опосередковане управління;

Структура управління – форма (спосіб) розподілу завдань і повноважень щодо прийняття управлінського рішення між особами або групами осіб, які становлять деякий адміністративний ансамбль[6, c. 88-91].

До загальних належать такі принципи управління.

Принцип науковості (наукової обґрунтованості, об’єктивності) передбачає цілеспрямований вплив на суспільну систему в цілому або на її окремі ланки на основі пізнання та використання об’єктивних законів та закономірностей. Управляти науково – це своєчасно виявляти тенденції соціального розвитку, його закономірності, організовувати, регулювати та контролювати рух цих закономірностей.

Принцип законності полягає в обов’язковому виконанні законів і підзаконних актів органами управління, посадовими особами, громадянами та громадськими організаціями. Це один з найбільш важливих принципів, тим більш для правоохоронних органів, до яких належить державна податкова служба.

Принцип гласності полягає у своєчасному, широкому та регулярному інформуванні громадян про діяльність органів управління, реальне становище у суспільстві. Реалізація досягається за допомогою обов’язкових звітів органів управління перед населенням, всебічного обговорення у встановленому порядку певних питань та рішень, що приймаються. Даний принцип є засобом формування громадської думки, включення у процес управління громадян, підвищення їх активності. Інструментом реалізації є засоби масової інформації.

Принцип гуманізму виражає систему поглядів, що визнає цінність людини як особистості, її права на волю, щастя, розвиток, виявлення здібностей, є одним з основоположних принципів управління у демократичному суспільстві та проходить червоною ниткою через Конституцію України.

Принцип розподілу влади (автор Шарль Монтеск’є – французький правознавець, філософ, письменник) визначає розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову (праця “Про дух законів”). Це створює гарантії від узурпації влади, безмежних повноважень, зловживань владою, дозволяє розмежувати сфери компетенції та відповідальності.

Принцип системності спрямований на поєднання (при відсутній диференціації) окремих взаємообумовлених видів управлінської діяльності на основі загальної мети, передбачає тісно пов’язані дії різних органів управління, що здійснюються в рамках однієї спрямованості. Це не означає тривіальну координацію, а передбачає поєднання дій у цілісній цільовій програмі, де окремі органи управління, їх завдання виступають як взаємопов’язані елементи, наділені своїм місцем та роллю у ході здійснення управлінського процесу. Реалізація вимагає певних зусиль, але забезпечує високий ефект.

Принцип плановості забезпечує пропорційний розвиток різних регіонів, галузей економіки, інших напрямів соціальної діяльності на різних рівнях системи з урахуванням законів, потреб суспільства, колективів, соціальних груп. Недостатня практика застосовування не робить поганим сам принцип, оскільки без нього управління взагалі неможливе.

Принцип конкретності полягає у тому, що необхідно вивчати конкретні процеси управління, зіставляти їх з відповідними законами, аналізувати їх дію у конкретних обставинах і готувати висновки та пропозиції для практичного використання[3, c. 119-121].

Спеціальні принципи управління поділяють на 2 підгрупи.

До першої підгрупи (принципи побудови, системи управління) належать наступні принципи.

Принцип ієрархічності побудови системи управління відображає багатоступінчатий розподіл обсягу повноважень між ланками структури, згідно з яким ланка вищого рівня управління керує ланкою нижчого управління, у той же час сама може бути об’єктом управління.

Функціональний означає, що організаційна структура будь-якої системи будується, виходячи з основних функцій, виконання яких покладаються на неї, і вимагає створення такої структури, яка б виключала виникнення структур з дубльованими функціями.

Територіально-галузевий полягає у поєднання галузевої організації управління з державним устроєм країни, адміністративно-територіальним розподілом і економічним районуванням.

Принцип норми керованості (обсягу контролю) полягає у тому, що, виходячи з певної межі, можливості засвоєння людиною інформації та практичного досвіду і спостережень видатних адміністраторів, обмежується чисельність працівників, безпосередньо підпорядкованих одному керівнику. А. Файоль визначив граничну чисельність підпорядкованих осіб одному керівнику – 6. Л. Гулік, зазначив, що при однорідності функцій керованою є група в 10–12 осіб, неоднорідності – 5–8 осіб[1, c. 139-140].

3. Стилі керівництва

У кожного керівника складаються певні стереотипи управлінської діяльності, які в управлінні називають стилем керівництва.

Стиль керівництва — система принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей.

Згідно з однією із класифікацій виокремлюють такі стилі керівництва:

— авторитарний. Його характеризують жорсткі методи управління, визначення стратегії діяльності групи, обмеження ініціативи й можливості обговорення прийнятих рішень, одноосібне прийняття рішення та ін.;

— демократичний. Основні його ознаки — колегіальність, заохочення ініціативи тощо;

— ліберальний. В основі його — відмова від прямого керування.

Окремі дослідники, описуючи стилі керівництва, використовують інші назви:

— директивний (командно-адміністративний, авторитарний): керівник є прихильником єдиноначальності, підпорядкування людей своїй волі;

— колегіальний (демократичний): керівник визнає самостійність підлеглих, довіряє їм;

— ліберальний (потуральний): керівник не керує колективом, не виявляє організаторських здібностей, не розподіляє обов'язків тощо.

У наукових дослідженнях зафіксовано певні зв'язки між стилем, типом керівника, ефективністю діяльності організації та її культурою управління. Загалом вони зводяться до таких положень:

— стиль відображає усталені способи діяльності певного типу керівника; тісно пов'язаний з психологічними особливостями його мислення, прийняття рішень, спілкування тощо;

— стиль не є вродженою якістю, а формується в процесі діяльності і змінюється, його можна коригувати та розвивати. Стилів керівництва можна також навчати;

— опис та класифікація стилів певною мірою відтворюють змістові характеристики (параметри) управлінської діяльності (специфіка поставлених завдань, взаємини з підлеглими тощо);

— стиль керівництва зумовлений культурними цінностями, традиціями організації;

— чинники зовнішнього середовища (соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні тощо) впливають на формування стилю керівництва[3, c. 164-166].

Стиль керівництва має як об'єктивну, так і суб’єктивну основу. Він залежить від моральних норм, соціально-економічних та політичних чинників, сформованої системи відносин, а також від особистісних рис керівника. З огляду на співвідношення суб'єктивного і об'єктивного в процесі управління, сформувалися такі підходи до аналізу стилів керівництва:

1. Орієнтація на структуру особистісно-ділових якостей керівника. Він базується на тому, що кожний керівник є індивідуальністю, неповторно поєднує в собі структурні компоненти особистісно-ділових якостей.

Залежно від поєднання компонентів окреслюються такі структури: а) «керівник — політичний лідер», «спеціаліст», «організатор», «наставник», «товариш», які гармонійно поєднуються в ідеальній системі управління;

б) поєднання в процесі управління авторитарного, колегіального і ліберального стилів керівництва. Вважається, що задля досягнення управлінського ефекту керівник повинен застосовувати адекватний ситуації стиль.

2. Орієнтація на об'єктивні чинники в управлінні.

На цій підставі розрізняють діловий, компанійський та кабінетний стилі. Діловий стиль керівництва, наприклад, характеризують такі ознаки:

— чіткість і ясність у постановці цілей і накресленні завдань;

— конкретний розподіл прав і обов'язків працівників; оптимальний розподіл сил і часу на організацію діяльності;

— оперативність у роботі, різноманітність методів управління;

— знання потенційних психофізіологічних та професійно-моральних можливостей підлеглих;

— чітка спланованість часу діяльності, що запобігає простоям, авралам, хаотичності керівництва;

— налагодження ефективного контролю і зворотного зв'язку;

— налагодження системи поінформованості працівників про результати виконання завдань;

— творче мислення керівника як системна ознака успішності керівництва.

Компанійському стилю властиве прагнення до встановлення дружніх стосунків, а кабінетному — зосередженість уваги на виконанні постанов, резолюцій та ін.

Схильність до сповідування певного стилю керівництва зумовлена психологічними якостями особистості, умовами, в яких відбувалося професійне становлення керівника тощо. Проте її не слід вважати абсолютною, оскільки з часом керівник може під впливом різноманітних чинників опанувати принципово нову культуру взаємодії з підлеглими[5, c. 73-75].

Висновки

У найбільш загальному виді процес соціального управління можна розділити на дві складені, взаємообумовлені івзаємозалежні частини: адміністративну, областю якої є розробка і визначення політики (як системи цілей, задач і шляхів їхнього рішення), і власне управлінську (оперативну, виконавську, спрямовану переважно на технологічну і технічну організацію об'єкта управління).

Сполучна ланка між двома частинами єдиного процесу соціального управління- безпосереднє керівництво людьми, що забезпечують, з одного боку, розробку і постановку задач, а з іншогобоку — їхнє прийняття і виконання. У такім розумінні менеджмент виступає як об'єднуюче поняття всього соціального управління, включаючи його складові частини, рівні і ланки.

Із наукового погляду управління — це спрямована координація й організація об'єкта управління. Управління як явище об'єктивного соціального світу багатогранне, однак усі його форми можна зарахувати до трьох сфер організації суспільства: адміністративно-державне управління (соціально-політичний менеджмент), управління матеріальним виробництвом (соціально-економічний менеджмент), управління духовним виробництвом (соціально-культурний менеджмент). Кожен із названих видів соціального управління містить відповідні рівні (держава — галузь — регіон — організація) і основні форми (управління людськими й управління матеріальними ресурсами).

Список використаної літератури

1. Воронкова В. Соціально-економічне прогнозування: Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. — К.: ВД "Професіонал, 2004. — 283 с.

2. Гаєвська О. Управління як соціальний феномен: монографія/ Оксана Гаєвська,; Мі-во освіти України; Київ. нац. економіч. ун-т. — К.: КНЕУ, 2000. — 167 с.

3. Лукашевич М. Менеджмент соціальної роботи: Теорія і практика: Навчальний посібник/ Микола Павлович Лукашевич, Микола Васильович Туленков,. — К.: Каравела, 2007. — 295 с.

4. Лукашевич М. Соціологія: Загальний курс: Підручник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,. — 2-е вид.. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.

5. Мороз О. Соціально-економічні аспекти ефективності корпоративного управління: Монографія/ Олег Мороз, Наталія Карачина,; Ред. Т. А. Ягельська; М-во освіти і науки України, Вінницький нац. техн. ун-т. — Вінниця: Універсум, 2005. — 175 с.

6. Пшеничнюк О. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів/ Олена Пшеничнюк, Олена Романовська,; . — 2-е вид., доп. та переробл.. — К.: Вид. Паливода А. В., 2005. — 169 с.

7. Решетніченко А. В. Теорія управління соціальним розвитком: Глосарій/ А. В. Решетніченко, С. М. Серьогін; УАДУ, Дніпропетровський регіональний ін-т держ. управління. — Дніпропетровськ, 2002. — 63 с.

8. Соціологія : Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. — 3-тє вид., стереотип.. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 277 с.