При дослідженні такого явища, як зловживання правом, коли, за влучним висловом Г.В.Ф. Гегеля, „без порушення букви закону порушується принцип права про неприпустимість заподіяння шкоди іншим особам і, таким чином, створюється тільки видимість права” [2, с. 138], виникає запитання: куди відносити зловживання правом − до діянь правомірних чи до правопорушень? А можливо, варто вважати зловживання правом самостійним юридичним явищем, яке знаходиться начебто десь “посередині” між першими і другими?

Для того, щоб відповісти на це запитання, потрібно визначити межі між правомірними та неправомірними діяннями, розуміння яких зумовлюватиметься насамперед інтерпретацією загального поняття права. Нижче ми запропонуємо власний підхід до розуміння цього поняття та зазначених критеріїв.

Людина як істота, вчинки якої зазвичай поєднують такі дві протилежності, як добро і зло, ніколи своїми діяннями не зможе досягти абсолютного добра чи, навпаки, абсолютного зла.

Будь-яке діяння людини завжди одночасно приносить користь та завдає шкоди. Якщо діяння приносить більше блага, ніж завдає шкоди, назвемо його діянням правомірним, а в тому разі, якщо воно завдає більше шкоди, ніж приносить користі, вважатимемо його правопорушенням, тобто неправомірним діянням.

У цьому випадку ми використовуємо якнайширше розуміння поняття шкоди, яке, фактично, співмірне з поняттям „зло” та включає як знищення матеріальних чи нематеріальних благ, так і так звану упущену вигоду. Крім того, шкодою є також порушення прав, свобод та інтересів суб’єктів права, а також створення ситуації, при якій їх неможливо реалізувати.

Суть будь-якої людини полягає у її діяльності, в тому, що вона робить, а отже, можливість діяльності однієї людини завжди обмежується діяльністю іншої.

Так само й суть суспільства вбачається в його діяльності, у постійних відносинах його учасників. Учасниками суспільних відносин є так чи інакше люди. Спричинення шкоди (зла) відносинам між людьми автоматично завдає шкоду й суспільним відносинам. Отже, об’єктом завдання шкоди завжди є суспільні відносини.

Суспільство − це єдина структурована система людських взаємозв’язків, яка діє за єдиними правилами, керується одними й тими ж принципами, має одні й ті ж потреби та інтереси.

Таким чином, руйнація відносин між людьми (навіть на елементарному рівні „людина − людина”) шляхом завдання шкоди одній із них завжди порушуватиме загальносуспільні принципи співіснування, в основі яких лежать згадані вище, принципи, потреби та інтереси суспільства.

Право, у нашому розумінні, − це можливість, надана для здійснення певних діянь, які в результаті принесуть більше блага, ніж завдадуть шкоди. Ми кажемо „право на щось”, маючи на увазі можливість здійснення певних діянь, які через те, що на їх здійснення надане право, вважаються правомірними. Кажемо „неправо на щось (заборона чогось)”, розуміючи під цим заборону на здійснення певних діянь, які через те, що їх заборонено здійснювати, вважаються неправомірними.

Отже, право − це умовна категорія, створена для виконання двох завдань: упорядкування та справедливого врегулювання реальних суспільних відносин. Саме ці відносини і є єдиною об’єктивно надійною основою для визначення суті права, а результати існування й функціонування цих відносин слугують критерієм розмежування правомірних і неправомірних діянь.

Отож, визначати певне діяння як правомірне чи неправомірне можна і треба лише за його наслідками (результатами).

На перший погляд, може видатися, що ми підтримуємо теорію соціальної функції права Л. Дюгі [4], О. Конта, Ж. Шварца [6, с. 84]), згідно з якою межі прав визначаються їх соціальними цілями. Але це не так.

Мета права − це бажаний результат діяння, що регулюється цим правом [7, с. 28]. На нашу думку, результат може бути бажаним та дійсним (реальним). Дійсний результат може співпадати з бажаним, а може і не співпадати, але це не означатиме, що він у разі неспівпадіння автоматично заподіюватиме більше шкоди, ніж приноситиме блага (тобто діяння буде неправомірним). Це міркування зайвий раз кидає тінь сумніву на теорію соціальної функції права та підтверджує те, що критерієм правомірності діяння є якраз реальний результат цього діяння.

Більше того, на наш погляд, критерієм правомірності норм первинного права був саме реальний результат діяння. Згадаймо хоча б кодекс Хамураппі чи перші нормативні акти Стародавнього Єгипту. Їхні норми мали казуальний характер та врегульовували реальні діяння і їх результати, що зумовлювалося недостатньою розвиненістю тодішніх суспільних відносин. Пізніше, з розвитком суспільних відносин, критерій правомірності діянь почали шукати у праві (право почало породжувати право), а про результат або не згадували, або ж згадували опосередковано, замінивши його метою права чи „духом” права (закону).

На сучасному етапі розвитку права, мабуть, є підстави знову повернутися до уявлення про те, що дійсний результат діяння є єдиним критерієм його правомірності. Єдиноможливим шляхом до цього є закріплення у законодавстві норми загального характеру, яка б давала можливість судам виходити в оцінці діянь (їх результатів) за межі формального закону та ставити під сумнів ті його норми, які, на думку суду, є несправедливими в їх застосуванні до конкретних суспільних відносин. Таким чином забезпечуватиметься справедливе врегулювання суспільних відносин як одного із завдань права.

Межу між правомірними та неправомірними діяннями можна провести двома способами: шляхом чіткого проведення межі між ними законодавцем у нормативно-правових актах або шляхом надання можливості визначення такої межі самим учасникам суспільних відносин з огляду на їх розуміння шкідливості чи корисності відповідних діянь.

І в першому, і в другому випадках суб’єктом, який визначатиме те, чи результат діяння (а отже, й саме діяння) є правомірним чи неправомірним, буде суд.

Законодавець, виходячи із практики здійснення тих чи інших діянь та їх результатів, заздалегідь „презюмує”, що певні діяння є правомірними чи неправомірними. Таке „презюмування” відображається у гіпотезі правової норми, де вказуються певні фактичні обставини, за яких діяння людини може принести благо чи завдати шкоду. Але це не означає, що діяння, яке завжди вважалось таким, що приносить більше блага, ніж завдає шкоди, в якомусь випадку не зможе завдати більше шкоди, ніж принести блага. Саме в цій ситуації й виникає проблема зловживання правом.

На нашу думку, основним завданням судової гілки влади у цій сфері є як виявлення і покарання за діяння, які порушують конкретні, встановлені законодавцем правові норми, так і виявлення та покарання за ті діяння, які хоч не порушують конкретних правових норм, але фактично (в результаті) завдають більше шкоди, ніж приносять блага.

З огляду на це необхідним є існування правових норм загального характеру, які б давали можливість судам здійснювати другий різновид своїх завдань.

Видається невиправданим острах деяких авторів [1, 3, 5], пов’язаний із наданням суду „занадто широких” повноважень, та їх твердження про те, що суд повинен діяти лише на основі положень закону.

Суд, на нашу думку, є єдиним професійним органом в державі, здатним завдяки спеціальним юридичним знанням та розумінню реальних законів розвитку суспільства визначати його (суспільства) інтереси, потреби та принципи діяльності.

Отже, якщо законодавець − через закон − лише презюмує правомірність чи неправомірність діянь, впорядковуючи чи врегульовуючи суспільні відносини, то суд є єдиною інстанцією, здатною на основі знання та розуміння реальних (фактичних) відносин внести елемент справедливості у це впорядкування та врегулювання.

Межа між правомірними та неправомірними діяннями є змінною. Вона залежить від конкретних історичних умов розвитку суспільства (чи всієї людської цивілізації) та змінюється разом із зміною інтересів, потреб та умов його існування. Іншими словами, результати діянь, які впливають на визначення правомірності чи неправомірності діяння, − залежно від інтересів, потреб та умов існування суспільства − можуть бути більш чи менш шкідливими або, навпаки, більш чи менш корисними. Тому діяння, яке колись вважалось неправомірним, може згодом стати правомірним (і навпаки).

Взяти хоча б приклад із правом на свободу світогляду та віросповідання. За часів Середньовіччя свобода віросповідання чи висловлення будь-яких поглядів, суперечливих церковним канонам, було діянням караним і неприпустимим. Зараз же право на такі діяння, принаймні в європейській цивілізації, є одним із основоположних прав людини. Вважаємо, що в часи Середньовіччя заборона таких діянь була однією із гарантій та умов збереження цілісності відповідного суспільства, одним із способів його структуризації, індивідуалізації та убезпечення від зовнішніх впливів.

Та ж ситуація і з правом на життя. Зараз це право вважається природним правом людини. Але ні в кого немає гарантії, що колись, коли на планеті Земля проживатиме не 6 , а 12 млрд людей, право на життя матиме таку ж вагу, як і зараз. Яскравий приклад у цьому випадку нам подає Китай. Поширене застосування смертної кари, заборона народження більше однієї дитини в сім’ї, примусові аборти − хіба це не є обмеженням права на життя? Обмеження права на життя тут виступає необхідністю збереження та забезпечення нормального існування суспільства, в обмеженні права на життя криються інтерес та потреба китайського суспільства.

Отже, єдинонадійним критерієм розмежування правомірних та неправомірних діянь є дійсний (реальний) результат діяння. Це положення повинно бути поставлено в основу аналізу та кваліфікації тих діянь, які ми називаємо зловживанням правом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Агарков М.М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве // Известия Академии наук СССР. Отделение экономики и права, 1946.− № 6. − С. 424-436.
2. Гегель Г.В.Ф. Философия права/ Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. − 415с.
3. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М., 1972. – 208 с.
4. Дюги Л. Общие преобразования гражданского права со времени Кодекса Наполеона. – М., 1919. – 109 с.
5. Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. – М., 1981. – 219 с.
6. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – Пг., 1917.
7. Рабинович П.М. О юридической природе целей правовых актов // Известия высших учебных заведений. Правоведение. − 1971. − № 5. − С. 28−35.