Поняття підприємства та його види
Вступ.
Розділ 1. Теоретико-методологічні основи підприємництва.
1.1. Загальна характеристика підприємства та його економічно-правової бази.
1.2. Основні ознаки підприємства та завдання його діяльності.
Розділ 2. Види та організаційні форми підприємств в Україні.
2.1. Організаційно-правові форми підприємств в Україні.
2.2. Практичне значення поділу підприємств.
Розділ 3. Особливості функціонування окремих видів підприємств в Україні.
3.1. Товариство з обмеженою відповідальністю.
3.2. Акціонерне товариство.
3.3. Приватне підприємство
3.4. Дочірнє підприємство.
3.5. Товариство з іноземними інвестиціями.
3.6. Представництво.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми. Діяльність сьогоднішніх підприємств, які пройшли складний шлях ринкових трансформацій, пов'язана з вирішенням ряду складних проблем. Зокрема, завдяки розмаїтості сфер і видів діяльності на сучасному підприємстві, воно втрачає чутливість, має низьку сприйнятливість, адаптивність, самоорганізацію і самоврядування; низький рівень впровадження наукових досліджень і культури бізнесу; відсутність потужного «мозкового центру» на підприємстві унеможливлює мобільне опрацювання конструктивних управлінських рішень.
Всі ці питання мають вирішуватися на локальному рівні, в системі економіки підприємства. Адже успішне функціонування окремих одиниць суспільного виробництва сприяє зростанню загальногосподарського добробуту вітчизняної економіки в цілому.
Підприємство — основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).
Економіка підприємства як окрема галузь економічної науки повинна мати потужну теоретичну та методологічну основу, що стане міцним підґрунтям для забезпечення ефективного функціонування конкретних суб'єктів господарювання.
Відтак метою вивчення економіки підприємства є вивчення, узагальнення і систематизація ключових понять прикладної економіки, визначення особливостей організації та ефективного функціонування первинної ланки ринкової системи господарювання, розгляд питань ефективного управління діяльністю підприємства.
Головними завданнямироботи є:
— вивчення сучасної кадрової політики, відтворення і використання основних фондів, формування і визначення ефективності фінансових і виробничих інвестицій, особливостей розвитку підприємства на базі науково-технічного і організаційного прогресу, визначення мотивації праці, якості і конкурентоспроможності виробів, напрямків ефективної діяльності в умовах ринкової економіки;
— вироблення творчого підходу до обґрунтування і прийняття управлінських рішень, характеристики структури і напрямків діяльності підприємства, розробки і реалізації плану його розвитку, аналізу і узагальнення результатів виробничо-господарської і комерційно-фінансової діяльності, опрацювання пропозицій щодо підвищення ефективності заходів господарювання і контролю за їх здійсненням при зміні ситуації у ринковому середовищі.
Отже, предметом написання даної роботи є закономірності функціонування і розвитку підприємств в ринкових умовах. Об'єктом виступають економічні процеси, що відбуваються на вітчизняних підприємствах.
Предмет і об'єкт даної роботи визначають основні аспекти, яким приділено особливої уваги. Зокрема, в роботі висвітлено ключові поняття та визначено категоріальний апарат економіки підприємства; розглянуто форми ефективної організації та дієвого управління різнонаправленими процесами з дотриманням вимог чинного законодавства; обґрунтовано механізми оцінки та використання потенціалу підприємства.
Розділ 1. Теоретико-методологічні основи підприємництва
1.1. Загальна характеристика підприємства та його економічно-правової бази
Основною виробничо-господарською ланкою національної економіки є підприємство. Визначення поняття підприємства та правові засади його функціонування сформульовано у главі 7 Господарського кодексу України (далі — ГКУ) №436-IV від 16.01.2003 p., чинного з 01.01.2004 p.
ГКУ встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності.
Його метою є забезпечення зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвитку підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальної спрямованості відповідно до вимог Конституції України, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України, сприяння гармонізації її з іншими економічними системами.
Відповідно до Закону України «Про підприємства» підприємство — це самостійний господарюючий, уставний суб'єкт, який володіє правами юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу) [1].
Підприємство — самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування (або іншими суб'єктами) для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності. Під господарською діяльністю слід розуміти діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
У практиці господарювання кожне підприємство представляє собою складну економічну систему, що здійснює багато видів діяльності[11, c. 27-28].
1.2. Основні ознаки підприємства та завдання його діяльності
Основним завданням діяльності підприємства є забезпечення потреб суспільства товарами (послугами) відповідного асортименту та належної якості. Виконання основного завдання підприємства вимагає вирішення таких окремих завдань:
— постійне підвищення ефективності виробництва;
— своєчасне і термінове впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво;
— постійне зростання культурно-технічного та професійно-кваліфікаційного рівня працівників підприємства і залучення їх до творчої діяльності (винахідництво, раціоналізаторство, новаторство).
Підприємство являє собою виробничо-технологічну, організаційну та економічну єдність. Тому поняттю підприємство притаманні економічні, юридичні та організаційні ознаки.
Основними ознаками підприємства є:
— виробничо-технічна єдність;
— економічна єдність;
— організаційна єдність[7, c. 32-33].
Виробничо-технічна єдність підприємства визначається спільністю призначення продукції (послуг) або спільністю процесів її виробництва. Вон визначає єдину систему технічної документації, загальну технічну політику окремих ланок підприємства тощо.
Економічна єдність підприємства проявляється в єдності плану, обліку, спільності матеріальних, технічних і фінансових ресурсів, економічних результатів роботи та єдиної системи стимулювання.
Організаційна єдність підприємства передбачає наявність єдиного колективу, єдиної адміністрації і управління виробництвом, загальної системи їх обслуговування, що визначає спільну відповідальність за здійснювану діяльність.
У практиці господарювання кожне підприємство здійснює безліч різних операцій, які за ознаками спорідненості можна об'єднати в окремі напрямки. Основним напрямком діяльності кожного підприємства, який власне і визначає доцільність започаткування виробництва в умовах жорстких конкурентних відносин, є вивчення конкурентного середовища і ринку, на якому функціонує чи на який планує вийти підприємство зі своєю продукцією (послугами). На практиці такий вид діяльності ототожнюють з маркетинговою. До спектру завдань маркетингової діяльності входить:
— дослідження ринку товарів (послуг);
— розробка та впровадження ефективних заходів товароруху;
— здійснення рекламних кампаній;
— формування обґрунтованої цінової політики;
— формування платоспроможного попиту та системи стимулювання збуту;
— розробка досконалої асортиментної політики;
— вибір каналів товароруху;
— визначення дизайну товарів (послуг);
— формування позитивного іміджу товарів (послуг);
— передбачення сервісного обслуговування тощо [10, c. 57-58].
Таким чином, під маркетинговою діяльністю підприємства слід розуміти процес організації виробництва і збуту продукції, орієнтований на задоволення потреб окремих споживачів і отримання прибутку на основі дослідження і прогнозування ринку, вивчення внутрішнього та зовнішнього ринкового середовищ, розробки стратегії і тактики поведінки на ринку за допомогою маркетингових програм. В таких програмах мають бути закладені заходи щодо поліпшення властивостей товару і розширення його асортименту, вивчення психології покупців і конкурентів, а також щодо забезпечення ефективної цінової і збутової політик, оптимізації каналів товароруху, організації збуту і технічного сервісу.
На основі результатів маркетингових досліджень ринку товарів формують засади інноваційної діяльності для забезпечення безперешкодного та успішного виходу на нові ринкові сегменти з інноваційною продукцією. Відтак, інноваційна діяльність підприємства включає:
— реалізацію науково-технічних розробок і випробовувань;
— ефективну технологічну і конструкторську діяльність;
— впровадження технічних, організаційних та інших нововведень;
— розробку нових корисних моделей щодо удосконалення організації, управління і регулювання діяльності підприємства.
— формування ефективної інноваційно-інвестиційної політики підприємства.
Таким чином, під інноваційною діяльністю підприємства слід розуміти процес, здійснюваний на основі реалізації інвестицій з метою виконання обґрунтованих науково-технічних програм з гарантованими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво[5, c. 34-35].
Запорукою успішного функціонування підприємства в конкурентному ринковому середовищі є ефективна виробнича діяльність підприємства, яка включає:
— розробку програми випуску товарів (послуг) в поточному періоді і на перспективу;
— збалансування виробничих потужностей підприємства;
— обґрунтування обсягу виготовлення продукції (послуг) певної номенклатури й асортименту відповідно до потреб ринку;
— безперебійне матеріально-технічне забезпечення виробництва необхідними ресурсами;
— розробку узгоджених у часі і просторі оперативно-календарних графіків виготовлення продукції (надання послуг);
— впровадження оптимізаційних програм щодо раціонального використання наявних у підприємства ресурсів.
Ефективність попередніх видів діяльності доцільно визначати за результатами комерційно-збутової діяльності, від масштабів і якості якої залежить фінансова результативність виробництва. Під комерційно-збутовою діяльністю слід розуміти сукупність комерційних і торговельно-технологічних заходів підприємства з доведенням виготовленої ним продукції до споживачів. Вона повинна включати:
— активний пошук ринків збуту товарів (послуг);
— знаходження потенційних клієнтів;
— вибір каналів розповсюдження товарів (послуг);
— встановлення тривалих добропорядних взаємин з клієнтами;
— документальне оформлення господарських зв'язків з укладенням договорів постачання [4, c. 21-23].
Найважливішими в цій діяльності є технологічні операції фізичного переміщення товарів від виробників до споживачів.
Невід'ємним атрибутом прихильності споживачів до виготовленої підприємством продукції (наданих послуг) є забезпечення післяпродажного сервісу за фактом реалізації продукції, що передбачає надання наступних послуг:
— забезпечення гарантійного технічного обслуговування реалізованого товару (наданої послуги) протягом визначеного умовами експлуатації терміну;
— експлуатаційне супроводження впродовж нормативного строку служби реалізованого товару (наданої послуги) (монтажні чи пусконалагоджувальні роботи, комп'ютерна та інформаційна підтримка, постачання запасних частин, ремонтне обслуговування, консультаційне забезпечення тощо).
Всі перераховані вище напрямки діяльності підприємства є основою економічної діяльності підприємства, тому що мають забезпечити досягнення позитивного результату — отримання гарантованого прибутку за рахунок задоволення якомога більшої кількості споживачів. До економічної діяльності також буде доцільним віднесення таких видів операцій, як:
— стратегічне, тактичне і операційне планування діяльності підприємства;
— складення бізнес-планів та формування бізнес-портфелів;
— здійснення належного обліку всіх виробничо-фінансових операцій;
— оформлення звітності за результатами господарської діяльності у визначеному періоді;
— вибір методу та стратегії ціноутворення;
— вибір адекватної умовам господарювання системи оплати праці і формування належної системи стимулювання працівників;
— достеменне ресурсне обґрунтування виробничої програми підприємства;
— забезпечення належної підготовки персоналу та створення відповідної техніко-технологічної бази підприємства;
— здійснення ефективної зовнішньоекономічної діяльності тощо[3, c. 41-42].
Економічна діяльність підприємства нерозривно пов'язана із його соціальною діяльністю, яка передбачає створення безпечних умов праці, забезпечення соціальних гарантій в межах норм чинного законодавства, отримання соціальних виплат відповідними категоріями працівників, створення сприятливого клімату в колективі. До неї також відносяться будівництво житла для всіх категорій працівників, утримання дитячих садків, ясел, спортивних комплексів, баз і будинків відпочинку, профілакторіїв, поліклінік тощо.
Особливості функціонування підприємства в ринковому середовищі згідно з напрямками здійснюваних ним видів діяльності можна зобразити у вигляді схеми, наведеної на рис. 2 та рис.3[2, c. 53-54].
Розділ 2. Види та організаційні форми підприємств в Україні
2.1. Організаційно-правові форми підприємств в Україні
Питання щодо організаційно-правових форм підприємств в Україні, безумовно, привертає сьогодні значну увагу до себе в зв'язку з кардинальними змінами в законодавстві України: прийняті Господарський та новий Цивільний кодекси України; втратили силу закони України «Про підприємства» та «Про підприємництво», але продовжують діяти закони України «Про господарські товариства», «Про об'єднання громадян», «Про оренду державного та комунального майна», «Про споживчу кооперацію» та ін., присвячені окремим видам підприємств в частині, в якій вони не суперечать ГК та ЦК України.
ГК розрізняє види підприємств залежно від форми власності. Це приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності, та підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
Відповідно до ч. 1 ст. 63 ГК в Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
Організаційні форми підприємств ГК ставить в залежність від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду і розрізняє унітарні та корпоративні підприємства.
Унітарне підприємство — це підприємство, що створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративне підприємство — це підприємство, що утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб [8, c. 21-22].
Крім того, залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції ГК розрізняє малі, середні та великі підприємства.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні.
Великими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні.
Інші підприємства визнаються законодавцем середніми.
Як слушно підкреслюється у юридичній літературі, малі, середні і великі підприємства не утворюють якихось особливих видів з погляду організаційно-правових форм господарювання. Тому безпідставною є вимога осіб реєструючих органів, що нерідко зустрічається в практиці, вказувати в статуті підприємства, яке реєструється (у його фірмовому найменуванні), що воно «мале». У момент реєстрації воно ще ніяке, тим чи іншим підприємство стане в процесі функціонування, залежно від того, в які класифікаційні критерії вписуватиметься [14, c. 95-96].
2.2. Практичне значення поділу підприємств
Практичне значення поділу підприємств на зазначені категорії полягає, зокрема, в тому, що законодавством можуть встановлюватися заходи державної підтримки, надання пільг малим підприємствам, інша нормативна диференціація, у тому числі з антимонопольних питань, стосовно великих підприємств.
Законодавець також виділяє підприємства, що мають іноземні інвестиції. Так, підприємством з іноземними інвестиціями вважається підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків.
Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством (ч. 2 ст. 63 ГК).
ГК присвячує підприємствам шість глав, що містять понад 60 статей, в яких дає поняття таких підприємств, як приватне (ст. 113), селянське (фермерське) господарство (ст. 114), орендне (ст. 115), підприємство з іноземними інвестиціями (ст. 116), іноземне підприємство (ст. 117) та ін., підкреслюючи їх відмінні риси.
Для підприємств визначених видів і організаційно-правових форм законом можуть встановлюватися певні особливості господарювання. Так, Господарським кодексом України встановлено особливості для таких підприємств, як державні комерційні (ст. 75), казенні (ст. 77), комунальні унітарні (ст. 78), колективної власності (гл. 10), приватні, іноземні (гл. 11) та ін.
Як бачимо, український законодавець встановив перелік видів та організаційних форм підприємств. Завдяки цьому ми маємо систему підприємств, можемо визначити їх правовий статус. Такий підхід вважається панівним в інших країнах, де законодавець, встановлюючи вичерпний перелік організаційно-правових форм юридичних осіб, має на меті не допустити створення невідомих утворень.
Слід відзначити, що термін «підприємство» у вітчизняному законодавстві завжди застосовувався у двох значеннях. По-перше, під підприємством розумівся господарюючий суб'єкт (один з видів юридичних осіб). У такому значенні цей термін вживався у ст. 1 Закону «Про підприємства» як самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). По-друге, під підприємством розумівся цілісний майновий комплекс. В такому значенні цей термін застосовувався як у ст. 18 цього ж Закону, так і законах «Про режим іноземного інвестування» (ч. 2 ст. 3), «Про оренду державного та комунального майна» (ст. 4) та ін. Неоднозначне поняття терміна «підприємство» у законах України і сьогодні. Наприклад, ст.ст. 5, 14 Закону «Про іпотеку», ст. 11 Закону «Про заставу» використовують «підприємство» як суб'єкта права — заставодавця щодо належного йому майна, закон «Про оренду державного та комунального майна» — як суб'єкта (ст. 1), так і об'єкта (ст. 4) права [9, c. 3-5].
Дослідження даної проблеми на сьогоднішній день ускладнюється у зв'язку з прийняттям ГК та нового ЦК, які мають неоднаковий підхід до такого поняття, як «підприємство». Так, відповідно до ст. 62 ГК підприємство — самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої господарської діяльності. До майна підприємства ГК відносить цілісний майновий комплекс підприємств, який визнається нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених ГК та законами, прийнятими відповідно до нього (ч. 3 ст. 66).
ЦК ж під підприємством розуміє виключно об'єкт права, розглядаючи підприємство тільки як цілісний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності і може бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (ст. 191).
Таким чином, відносно терміна «підприємство» українське законодавство не має єдиного погляду. Така двозначність має місце не тільки в законодавстві України. Ця проблема є і в російському законодавстві, де новий ЦК РФ1 не усунув двозначності терміна «підприємство», що робить це питання дискусійним і сьогодні. Отже, ЦК РФ під підприємством розуміє як суб'єкта, так і об'єкт права (ст.ст. 113-115,132).
Багатозначність терміна «підприємство» викликає справедливі нарікання. Так, Ю. Попов називає словосполучення «власник підприємства» нісенітницею і вважає, що підприємство повинно розглядатися лише як комплекс майна, як це передбачає ЦК. В. Кравчук же підкреслює, що поняття «підприємство» міцно вкоренилося у вітчизняному законодавстві, насамперед для позначення господарюючих юридичних осіб. Він вважає, що важко знайти інший близький за значенням термін і відмова від поняття підприємства у значенні суб'єкта права за новим ЦК є передчасною.
Взагалі щодо регулювання законодавством України питань юридичних осіб, а саме підприємств, слід зазначити, що одночасна дія ГК та ЦК навряд чи можлива. Дуже тяжко поєднати положення ГК та ЦК України, хоча необхідно це зробити, бо вони розраховані на регулювання однакових відносин [8, c. 24-26].
Розглянемо тепер положення ЦК щодо організаційно-правових форм юридичних осіб. Так, юридичні особи приватного права відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦК створюються у формі товариств або установ. Як видно, юридична особа не може бути одночасно товариством і установою, і тому потребують змін закони України, які застосовують ці взаємовиключні терміни. Згідно з ч. 2 ст. 83 ЦК товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено і однією особою.
В свою чергу товариства поділяються на підприємницькі і непідприємницькі залежно від мети одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Так, підприємницькі товариства мають таку мету на відміну від непідприємницьких товариств, які такої мети не мають.
Щодо підприємницьких товариств слід сказати, що ними є усі види господарських товариств (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.
Непідприємницькими ж товариствами є споживчі кооперативи, об'єднання громадян, релігійні організації, біржі тощо.
Щодо установ приватного права, то слід відзначити, що ними є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Прикладом установи є благодійний фонд, музей тощо.
Як видно, оскільки ч. 1 ст. 83 ЦК має диспозитивний характер, то це дає можливість стверджувати про наявність інших форм юридичних осіб приватного права, до яких і можна віднести різні види підприємств, названі вище, а саме передбачені ГК приватні підприємства, селянське (фермерське) господарство, підприємства колективної власності та ін.
Таким чином, підприємства в розумінні їх ГК як суб'єктів господарювання за положеннями нового ЦК можуть існувати лише в формі товариств.
Тепер спробуємо співвіднести унітарні та корпоративні підприємства за ГК з товариствами за ЦК.
Так, унітарне підприємство створюється одним засновником будь-якої форми власності. При створенні унітарного підприємства засновник виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства (ч. 4 ст. 63 ГК).
Корпоративне підприємство, на відміну від унітарного, створюється не одним, а двома чи декількома засновниками за їх спільним рішенням (договором). У зв'язку з цим діє воно на базі об'єднаного ними майна, а також/або на об'єднаній підприємницькій чи трудовій діяльності засновників, їхнього спільного управління справами. Легальною основою спільної участі в управлінні справами корпоративного підприємства є корпоративні права, які реалізуються через участь в органах управління корпоративного підприємства, створеного засновниками та через розподіл доходів і ризиків підприємства (ч. 5 ст. 63 ГК).
Як бачимо, корпоративні підприємства за нормами ГК — це й є товариства за нормами ЦК. Унітарні ж підприємства просто не можуть існувати за нормами ЦК, бо не передбачені ними. Вони не можуть бути віднесені ні до установ, ні до товариств.
Відмінність унітарного підприємства від товариства полягає у неможливості поділу статутного фонду унітарного підприємства на частини (паї) [14, c. 44-45].
Розділ 3. Особливості функціонування окремих видів підприємств в Україні
Сьогодні найбільш поширеними в Україні є підприємства, засновані на приватній формі власності. До них відносять такі види підприємств:
· Товариство з обмеженою відповідальністю
· Акціонерне товариство
· Приватне підприємство
· Товариство з іноземними інвестиціями
· Дочірнє підприємство
· Представництво.
Нижче наведено характеристики кожного з таких підприємств.
3.1. Товариство з обмеженою відповідальністю
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.
Процедура заснування підприємства складається з декількох стадій:
· прийняття рішення про організацію підприємства,
· державна реєстрація підприємства,
· реєстрація підприємства в органах Державної Податкової Інспекції,
· реєстрація підприємства в Пенсійному фонді,
· реєстрація підприємства в фондах соціального страхування.
Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови [18, c. 78-79].
Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом.
Установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут.
У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.
З 01.09.2005 мінімальний розмір заробітної плати складає 332 грн.
До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.
Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
· заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;
· копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;
· два примірники установчих документів;
· документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи
· документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено законом.
У разі, якщо проводилося резервування найменування юридичної особи, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи.
Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.
Разом із свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи засновнику або уповноваженій ним особі видається (надсилається рекомендованим листом) один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.
Органи управління товариством з обмеженою відповідальністю.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.
До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:
1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;
2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу;
3) створення та відкликання виконавчого органу товариства;
4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;
5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;
6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
7) виключення учасника із товариства;
8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу [19, c. 52-53].
3.2. Акціонерне товариство
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.
Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.
Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.
За способом функціонування акцій розрізняють відкриті і закриті акціонерні товариства.
Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.
Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобов'язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.
Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.
Акціонерне товариство може бути створене юридичними та (або) фізичними особами [16, c. 36-37].
Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.
Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства.
Цей договір не є установчим документом товариства. Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами, договір підлягає нотаріальному посвідченню.
Особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства.
Акціонерне товариство відповідає за зобов'язаннями учасників, пов'язаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів.
Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома.
Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.
Установчим документом акціонерного товариства є його статут.
У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, порядок вступу до товариства та виходу з нього, розмір статутного капіталу; відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року, права акціонерів; склад і компетенцію органів управління товариством та про порядок ухвалення ними рішень.
Для проведення державної реєстрації акціонерного товариства засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
· заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;
· копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;
· два примірники установчих документів;
· документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи
· звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.
У разі, якщо проводилося резервування найменування юридичної особи, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи [15, c. 84-85].
3.3. Приватне підприємство.
Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці.
Підприємство має право від свого імені укладати договори, набувати майнові і особисті немайнові права і нести обов'язки пов'язані з його діяльністю, бути позивачем та відповідачем в суді, арбітражному суді і третейському суді. Воно здійснює будь-яку підприємницьку діяльність, яка не суперечить законодавству України і відповідає цілям передбаченим статутом підприємства.
Прибуток підприємства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку підприємства сплачуються проценти по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету.
Чистий прибуток, отриманий після вказаних розрахунків, використовується за рішенням власника на його розсуд.
Підприємство відповідає по своїм зобов'язанням усім своїм майном. Збитки підприємства відшкодовуються за рахунок коштів, які є у підприємства. При нестачі цих коштів — за рахунок реалізації майна підприємства.
Підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника, а власник – за зобов'язаннями підприємства.
Для проведення державної реєстрації приватного підприємства засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
· заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;
· два примірники установчих документів;
· документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи
· документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено законом [12, c. 227-228].
3.4. Дочірнє підприємство
Дочірнє підприємство — це підприємство, єдиним засновником і власником якого є інше підприємство.
Створити, реорганізувати, ліквідувати таку структуру, а також затвердити її статут мають право загальні збори акціонерів, засновників, учасників господарських товариств або керівник підприємства (залежно від того, до чиєї компетенції належить вирішення цього питання). Ініціатором створення дочірнього підприємства може бути керівник (голова правління) або директор товариства. Така особа готує технічно-економічне обґрунтування потреби у створенні дочірнього підприємства, розробляє положення про дочірнє підприємство та проект його статуту. Ці документи та клопотання про створення дочірнього підприємства ініціатор подає на розгляд правлінню, раді директорів або засновникам. У згаданих органах вивчають документи й ухвалюють рішення. Якщо це рішення є позитивним, то питання про створення дочірнього підприємства вносять до порядку денного наступних загальних зборів акціонерів або учасників.
Дочірньому підприємству можна надати такі права:
— право повного господарського ведення. Дочірнє підприємство володіє, користується й розпоряджається майном на власний розсуд, застосовуючи щодо майна будь-які дії, що не суперечать чинному законодавству;
— право оперативного управління. Дочірнє підприємство тільки володіє й користується майном. Натомість розпоряджатися цим майном може тільки за згодою материнського підприємства.
В обох випадках материнське підприємство має право власності на майно свого дочірнього підприємства та на свою частку прибутку, одержану внаслідок господарського використання цього майна. Материнське підприємство має право ухвалити рішення про створення статутного фонду дочірнього підприємства й виділити на ці потреби частину основних фондів та інші матеріальні цінності або гроші. При цьому належить оформити відповідний акт приймання-передачі. У статуті дочірнього підприємства доцільно врегулювати питання майнової відповідальності за зобов'язаннями материнського й дочірнього підприємства.
У цьому документі потрібно також визначити принципи та умови розподілу його прибутку.
Керівник материнського підприємства призначає керівника дочірнього підприємства й укладає з ним контракт (трудовий договір). Таке призначення і такий контракт має затвердити правління або рада директорів.
У контракті вказують термін повноважень керівника дочірнього підприємства та умови продовження часу дії його повноважень, його права й обов'язки, відповідальність, умови оплати праці та преміювання за підсумками господарської діяльності.
Материнське підприємство реєструє своє дочірнє підприємство. Реєстрація відбувається за такою самою схемою, що й реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності.
Новостворене підприємство ставлять на облік в управлінні статистики, у місцевій податковій інспекції, Пенсійному фонді, Фонді соціального страхування та службі зайнятості.
Керівник дочірнього підприємства отримує дозвіл на виготовлення печатки та штампів, а також інші дозволи (патенти, ліцензії тощо).
Для дочірнього підприємства відкривають розрахункові рахунки в банку.
Дочірнє підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями материнського підприємства [12, c. 228-229].
3.5. Товариство з іноземними інвестиціями
На території України підприємства з іноземними інвестиціями створюються і діють у формах, передбачених законодавством України.
Підприємство з іноземними інвестиціями може бути створено або шляхом його заснування, або в результаті придбання іноземним інвестором частки участі (паю, акцій) у раніше заснованому підприємстві без іноземних інвестицій, або шляхом придбання такого підприємства повністю.
Установчі документи новостворюваних підприємств з іноземними інвестиціями мають містити відомості, передбачені чинним законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, а також відомості про державну належність їх учасників (засновників).
Державна реєстрація підприємств з іноземними інвестиціями здійснюється у порядку, передбаченому чинним законодавством України для відповідних організаційно-правових форм.
У разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, крім документів, що подаються у відповідності до організаційно-правової форми підприємства, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру.
Підприємство з іноземними інвестиціями може здійснювати будь-які види діяльності, які відповідають цілям, передбаченим у статуті підприємства, за винятком заборонених чинними на території України законами.
Для ведення страхової та посередницької діяльності, пов'язаної з обігом цінних паперів, підприємство з іноземними інвестиціями одержує ліцензію Міністерства фінансів України. Для ведення банківської діяльності ліцензія видається Національним банком України.
Всі валютні витрати, пов'язані із здійсненням підприємствами з іноземними інвестиціями різних видів господарської діяльності на території України, включаючи переказ за кордон частини прибутку, яка належить іноземному інвестору, повинні забезпечуватися за рахунок їх власної валютної виручки від такої діяльності, а також за рахунок інших не заборонених законодавством джерел одержання іноземної валюти. Операції з іноземною валютою здійснюються підприємствами з іноземними інвестиціями у порядку, встановленому чинним на території України законодавством.
Підприємство з іноземними інвестиціями самостійно визначає умови реалізації продукції (робіт, послуг), включаючи ціну на них, якщо інше не передбачено законодавством України [12, c. 229].
3.6. Представництво
Як визначено в законодавстві України, представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.
Представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Представництво діє за межами знаходження юридичної особи від її імені. Діяльність представництва обмежується виключно представницькими функціями (укладання угод, здавання-приймання продукції тощо).
Як правило, підприємства відкривають представництва з метою розширення ринків збуту товарів та надання послуг, економії на транспортних витратах, наближення до можливих джерел сировини та палива, а також до потенційних споживачів продукції, робіт, послуг тощо.
Представництва являють собою відокремлені підрозділи юридичної особи, що виступають від імені цієї юридичної особи за дорученням, яке видається їх керівникам. Тому вони не є і органами юридичної особи, хоча безпосередньо беруть участь у здійсненні її правоздатності. Угоди, що укладаються представництвами, утворюють права та обов'язки безпосередньо для юридичної особи. В цьому полягає їх основна відмінність від дочірніх підприємств, які утворюються як юридичні особи іншим підприємством шляхом передачі їм частки свого майна.
Порядок створення представництва має зазначатися в статуті юридичної особи, яка його створила. Представництва повинні мати затверджене нею положення про представництва.
Положення має містити найменування представництва, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок формування його майна, фондів, порядок формування та використання представництвом доходів, взаємні права та обов'язки юридичної особи та створюваного нею представництва, порядок управління представництвом, умови припинення його діяльності тощо.
Для здійснення діяльності керівникам представництв видається генеральна довіреність, за якою вони вправі укладати угоди від імені юридичної особи, що їх створила, у межах наданих їм повноважень. Але чому довіреність видається саме керівникові, а не представництву в цілому?
Оскільки представництва не є юридичними особами, довіреність видається не відокремленому підрозділу, а конкретній фізичній особі, як правило, директору представництва.
Керівник представництва отримує від юридичної особи саме генеральну довіреність, у якій зазначається вичерпний перелік повноважень, що надаються йому юридичною особою. Довіреність складається лише в письмовій формі, підписується керівником юридичної особи (головою правління, директором) та скріплюється печаткою відповідної юридичної особи. Якщо в довіреності передбачено проведення керівником представництва операцій з майновими та грошовими цінностями, довіреність також має бути підписана головним (старшим) бухгалтером юридичної особи.
У довіреності обов'язково зазначається строк, на який вона видається, що не може перевищувати 3 років.
Відповідні дії (зокрема, угоди) керівник представництва здійснює від імені юридичної особи. Особливо необхідно підкреслити, що саме представництво ніяких дій від свого імені здійснювати не вправі. На практиці трапляються випадки, коли в тексті договору внаслідок помилки відсутні вказівки на те, що договір укладений від імені юридичної особи, а керівник все ж таки має належно оформлені повноваження. Цей факт не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках договір слід вважати укладеним від імені юридичної особи. Зазначене положення не поширюється на випадки укладення договору з перевищенням повноважень, зазначених у довіреності.
Також слід пам'ятати про те, що відповідальність за всі угоди чи інші дії керівника представництва у межах наданих йому повноважень несе юридична особа, причому всім своїм майном, адже дії керівника представництва — це дії юридичної особи.
Представництва не вправі вчиняти фактичні дії, а їх правосуб'єктність обмежується лише юридичними діями — укладенням контрактів, захистом інтересів юридичної особи тощо [12, c. 230].
Згідно до законодавства України, підприємства мають право створювати представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи з правом відкриття поточних та розрахункових рахунків. Вказані підрозділи діють на підставі Положення про них, яке затверджує підприємство (товариство), та доручення. Представництва не є юридичними особами.
Рішення про створення представництва приймає, як правило, вищий орган управління юридичної особи (загальні збори акціонерів в акціонерному товаристві, засновники приватного підприємства тощо). Але іноді право на створення представництва може надаватися виконавчому органу юридичної особи (правлінню, директору, дирекції тощо).
Представництва, розташовані на території іншої територіальної громади, ніж юридична особа, також зобов'язані:
· зареєструватися як платники податків у відповідних органах державної податкової служби за їх місцезнаходженням;
· мати банківський рахунок;
· вести окремий облік своєї господарської діяльності, облік валових доходів, валових витрат та амортизаційних відрахувань, відображаючи їх в декларації про прибуток [13, c. 7-8].
Висновки
Як видно, проблема організаційно-правових форм юридичних осіб, зокрема підприємств, не може бути вирішена без погодження положень ГК та ЦК України. Необхідно виробити єдиний підхід до цього питання, бо підприємства створюються, реєструються, здійснюють господарську діяльність, укладають договори, несуть відповідальність, що об'єктивно потребує диференційного законодавчого регулювання стосовно їх видів та організаційно-правових форм.
Вирішення питання щодо організаційно-правової форми підприємства обов'язково постає перед тими особами, які мають бажання розпочати власний бізнес в Україні. Чинне законодавство надає можливість вибору для підприємців видів та форм організації власної справи. Тому для прийняття вірного рішення слід проаналізувати всі доступні варіанти та обрати для себе найбільш привабливий та ефективний вид підприємства. Залежно від форм власності майна в Україні розрізняють такі види підприємств:
· приватні, що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили;
· колективні, що ґрунтуються на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариств або громадської організації;
· комунальне, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади;
· державні (в т.ч. казенні), засновані на державній власності.
На завершення зазначимо, що вибір організаційно-правової форми має враховувати всі потенційні ризики, пов'язані із функціонуванням бізнесу. Наразі, законодавство не встановлює обмежень щодо свободи вибору таких форм, а тому бізнесмени та інвестори мають можливість якнайкраще реалізувати потенціал власних ідей з урахуванням майбутніх перспектив розвитку бізнесу.
Список використаної літератури
1. Закон України «Про підприємства в Україні»
2. Бойчик І. Економіка підприємств : Навчальний посібник/ І.М. Бойчик, . -К.: Атіка, 2002,2004. -478 с.
3. Бондар Н. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Наталія Бондар,. -К.: А.С.К., 2004. -399 с.
4. Борщ Н. Звичайна діяльність підприємства та її види//Податки та бухгалтерський облік. — 2002. — 24 січня. — C. 21-25
5. Варналій З. Економіко-правові проблеми розвитку підприємництва в Україні // Пріоритети. — 2003. — № 6. — C. 34-40
6. Вінник О. Правове становище залежного підприємства // Предпринимательство, хозяйство и право. -1997. -№ 11. — С. 10-13
7. Гетьман О. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -487 с.
8. Головач В. Особливості функціонування окремих видів підприємств в Україні //Економіка. Фінанси. Право. — 2005. — № 10. — C. 21-29
9. Грудницька С. Економіко-правові питання формування та діяльності підприємництва// Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 6. — C. 3-7.
10. Дяків Р. Підприємництво. Економіко-правові важелі підтримки та розвитку // Віче. — 2001. — № 9. — C. 56-64
11. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Анатолій Шегда, Тетяна Литвиненко, Марія Нахаба та ін., За ред. А.В.Шегди,; Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка. -3-тє вид., випр.. -К.: Знання-Прес, 2003. -335 с.
12. Ісаков М. Види та організаційні форми підприємств в Україні //Вісник Академії правових наук України. — 2004. — № 4. — C. 224-230
13. Кобилянський В. Об'єднання підприємств: види та цілі створення/ Віктор Кобилянський //Все про бухгалтерський облік. — 2006. — 30 червня. — C. 6-9
14. Ломачинська І. Спеціальне діловодство: Навч. посіб. для дистанц. навч.:В 2 ч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання / Т.Г. Горбаченко (наук.ред.). — К. : Університет "Україна", 2006. — 415с.
15. Ломачинська І. Спеціальне діловодство: Навч. посіб. для дистанц. навч.:В 2 ч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання / Т.Г. Горбаченко (наук.ред.). —Ч. 2 — К. : Університет "Україна", 2006 — 444с.
16. Макаровська Т. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Тетяна Макаровська, Наталія Бондар,; МАУП. -К.: МАУП, 2003. -298 с.
17. Паламарчук В. Підприємництво: необхідність економіко-правового регулювання // Право України. — 1997. — № 7. — C. 14-45
18. Семенов Г. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Григорій Семенов, Марина Панкова, Андрій Семенов,; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". -2-е вид., перероб. та доп. . -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -324 с.
19. Сідун В. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Вікторія Сідун, Юлія Пономарьова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. ун-т харчування і торгівлі. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. -435 с.