ВСТУП

Права і свободи людини — це невід’ємна властивість. Якщо людина не володіє правами, то тим самим знищується сама природа людської істоти. Права людини належать людині. Тому вони не можуть розглядатися як “подарунок” держави.

Права і свободи людини — це гарантовані демократичним суспільством можливості для кожного індивідуум на гідній рівень життя, ефективну соціальну систему охорони від свавілля держави у відповідності з встановленими міжнародними та національними стандартами і процедурами.

Права людини відносяться до “вічних тем”, якими займались мислителі різних епох: від древнього миру до теперішнього часу.

Сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини є дорогоцінним, колективним надбанням людства, вони відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу. Їх формування стало можливим лише у результаті поступового, але неухильного утвердження демократичних ідеалів, проголошення найвищими цінностями суспільства законності, свободи, рівності, поваги до особливості. Звернення до вітчизняної історії свідчить, що свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини зробив і наш народ. Чимало демократичних інститутів і гуманітарних ідей (народоправство, відмова від смертної кари, віротерпимість, виборність суддів тощо) народилися або дістали розвиток саме на території сучасної України.

Фундаментальною основою міжнародних відносин у сучасному світі є принцип мирного співробітництва держав. На цьому принципі будуються сучасне міжнародне право та глобальний правопорядок.

Але як у минулому, так і нині між державами, їх юридичними і фізичними особами виникали і продовжують виникати різноманітні спори. У минулому вони нерідко призводили до збройних зіткнень і спустошливих кровопролитних воєн. Цей рецидив час від часу виявляється і сьогодні. Мені достатньо легко говорити про актуальність цієї тематики, зважаючи на події, які відбуваються в нашій державі, адже ця актуальність не викликає сумніву. А ось дії окремих держав світу ставлять під сумнів не тільки монументальні принципи міжнародного права, зокрема принцип територіальної цілісності суверенних держав, а й усю систему колективної безпеки, яку сучасна Європа важко будувала на протязі останніх десятиліть.

Проте все ж таки сучасне міжнародне право вимагає вирішення спірних питань між державами тільки мирними засобами. Цей принцип дістав загальне визнання і закріплення у Статуті ООН та багатьох інших міжнародно-правових актах. У ст. 2 Статуту ООН, зокрема, зазначено, що усі члени ООН вирішують міжнародні спори мирними засобами, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку народів.

Поняття, ознаки та принципи міжнародного судочинства щодо захисту прав і свобод людини

У сучасних умовах більшість спірних питань, які виникають у повсякденній практиці міжнародного спілкування, вирішується дипломатичним шляхом, на основі взаємних домовленостей, примирення тощо. Якщо ж ці механізми не спрацьовують, то відповідні суб’єкти міжнародного права можуть вдатися до послуг системи органів і установ системи міжнародного судочинства (судів, арбітражів, трибуналів тощо). Завдяки цим органам міжнародний правопорядок набуває більшої стабільності, через них реалізується принцип верховенства права у міжнародних відносинах.

Історично ця система почала розвиватися з арбітражу. Цей інститут відомий з часів Стародавнього Риму, а більше — з епохи Середньовіччя. Арбітрами тоді виступали Папа римський, імператор Священної римської імперії, королі, князі, єпископи та інші світські особи, які володіли дворянським званням, або високі духовні особи.

Середньовічній міжнародно-правовій практиці відомі й спроби створення постійних арбітражів. Але свого поширення міжнародний арбітраж набув у XVII І— XIX ст., починаючи з так званого Договору Джея 1794 р. (Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство між США та Великобританією).

Якщо міжнародний арбітраж є давнім інститутом міжнародного права, то перший постійно діючий міжнародний судовий орган було утворено тільки після Першої світової війни відповідно до Статуту Ліги Націй. Він називався Постійною палатою міжнародного правосуддя (1922-1946 рр.). Сорок п’ять держав зробили заяви про визнання обов’язковою юрисдикції цього судового органу.

Наступний етап пов’язаний з утворенням у 1946 р. Міжнародного суду ООН. Рішення про це було прийнято у 1945 р. на міжнародній конференції у Сан- Франциско з питань заснування Організації Об’єднаних Націй.

Після Другої світової війни були утворені й міжнародні трибунали, щоправда, не на постійній основі, а для конкретного випадку. Йдеться, зокрема, про Нюрнберзький воєнний трибунал для суду над головними гітлерівськими воєнними злочинцями (1945-1946 рр.) та Токійський воєнний трибунал для суду над головними японськими воєнними злочинцями (1946-1948 рр.).

Система міжнародного судочинства отримала свій подальший розвиток наприкінці XX ст., зокрема, після завершення холодної війни. Умовною рисою побудови цієї системи є прийняття у липні 1998 року в Римі 120 державами — членами ООН Римського статуту, який став юридичною основою для створення постійного міжнародного кримінального суду.

Нині існує розгалужена система міжнародних судів, проте не всі вони безпосередньо займаються питаннями захисту прав людини. Тому одна з цілей нашої лекції полягає в тому, щоб відокремити з наявної кількості міжнародних інстанцій саме ті, що професійно і процедурно займаються захистом прав особи.

9 листопада 1995 р. у м. Страсбурзі від імені України було підписано Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини та п’ять протоколів до неї, а 17 липня 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала їх. Указом Президента України № 615/98 від 11 червня 1998 р. затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, одним із напрямів якої є зближення законодавства України із сучасною європейською системою права, стержнем якої є забезпечення добробуту людини. Нині наша країна (2014 р.) як ніколи близька до реалізації цього прагнення.

Україна як незалежна держава і повноправний суб’єкт міжнародного права виступає за мирне розв’язання міжнародних спорів, у тому числі через систему міжнародного судочинства. Наша держава підписала і ратифікувала міжнародні угоди щодо утворення тих чи інших міжнародних судових інституцій. Вона, її органи та громадяни виступають учасниками відповідних судових процесів. Представники України є суддями чи арбітрами відповідних міжнародних судів та арбітражів, забезпечують функціонування міжнародної системи судочинства.

На жаль, широкий загал у нас недостатньо ознайомлений з міжнародною системою судочинства, формами і методами діяльності відповідних судів і трибуналів. З цих питань бракує довідкової літератури. Проте події останніх тижнів, що відбулися в Україні, змусить навіть пересічних громадян звернути увагу на міжнародні структури, зокрема ти, що виконують традиційні функції судочинства. Безперечно, вкрай важливе є звернення до цієї проблематики студентів ВНЗ юридичного профілю.

Згідно з теорією розподілу влад, судова влада в будь-якій сучасній країні самостійна і незалежна сфера публічної влади (поряд із законодавчою і виконавчою), яка представляє собою: а) сукупність повноважень щодо здійснення правосуддя, б) систему державних органів які здійснюють ці повноваження.

Її найбільш суттєвою особливістю є те, що вона, як випливає з наведеної дефініції, може бути реалізована тільки державними судами, які входять до складу судової системи відповідної країни.

Якщо проводити паралелі з міжнародним судочинством, то останнє також являє собою певну систему відповідних судових органів з міжнародним статусом, які виконують певні функції відповідно до міжнародних угод задля утвердження та забезпечення прав людини у світі.

Отже, міжнародне судочинство щодо захисту прав людини має певні особливості, зумовлені вищезазначеними обставинами. Найбільш характерними ознаками, що підтверджують статусність органів міжнародного судочинства щодо захисту прав людини слід вважати такі:

По-перше, міжнародне судочинство щодо захисту прав людини має конкретний (як правило, інцидентний) характер. За ініціативою заявника суд розглядає і розв’язує на основі норм і принципів міжнародного права і від імені міжнародної спільноти конкретні спори між індивідуальними або колективними суб’єктами.

По-друге, міжнародне судочинство щодо захисту прав людини відбувається у межах суворо і детально регламентованої процедури, визначеної відповідними міжнародними угодами.

По-третє, міжнародне судочинство щодо захисту прав людини здійснюється колегіально, судовою колегією у складі фахових авторитетних суддів, які представляють певну країну або певний регіон.

Отже, міжнародне судочинство щодо захисту прав людини — це сукупність усіх міжнародних судів, які реалізують відповідні форми діяльності, обумовлені міжнародними угодами, яка спрямована на утвердження та забезпечення прав людини у світі.

Принципи міжнародного судочинства щодо захисту прав і свобод людини

Конституції більшості держав у тому чи іншому обсязі фіксують і принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя, тобто при розгляді конкретних справ. Зрозуміло, що не лише незначна частина правил, які регламентують діяльність суду (для повної регламентації існують процесуальні кодекси). Проте саме ті правила, які зафіксовані в конституціях, можна назвати основоположними. У цілому «каталог» цих принципів і гарантій досить великий; і в правових державах усі вони діють, будучи передбачені якщо не конституціями, то судовим і процесуальним законодавством. У міжнародному судочинстві щодо захисту прав людини також є певні принципи, проте вони є похідними від загальноприйнятих, класичних принципів, традиційних для правосуддя будь-якої демократичної країни. Коротко зупинимося на деяких з них.

1. Відповідність принципам міжнародного права.
2. Відкритість і гласність судового процесу означає, що судові засідання відкриті для публіки і засобів масової інформації.
3. Усний характер процесу. Цей принцип надає найбільші можливості для з’ясування усіх обставин справи, з’ясування позиції всіх учасників процесу.
4. Змагальність. Він означає, що всі сторони в процесі рівноправні, мають рівні можливості для відстоювання своїх правових позицій, а хід їх змагальності одного з іншим допомагає суду об’єктивно оцінювати всі обставини справи. В силу цього принципу сторони вільні у наданні суду доказів, але сам суд не вправі спиратися на докази, отримані з порушенням закону.
5. Право осіб та держав на захист.
6. Ще один принцип діяльності судів випливає з формули: «усі дії судової влади повинні бути мотивовані». Ця вимога легко пояснюється: дії правосудця настільки відповідальні, настільки значущі для інтересів і долей не тільки окремих людей, але й усієї міжнародної спільноти, що повинні бути багаторазово зважені та всебічно обґрунтовані.

Висновки.Міжнародне судочинство щодо захисту прав людини — це сукупність усіх міжнародних судів, які реалізують відповідні форми діяльності, обумовлені міжнародними угодами, яка спрямована на утвердження та забезпечення прав людини у світі. Міжнародне судочинство щодо захисту прав людини має конкретний (як правило, інцидентний) характер. Міжнародне судочинство щодо захисту прав людини відбувається у межах суворо і детально регламентованої процедури, визначеної відповідними міжнародними угодами. Міжнародне судочинство щодо захисту прав людини здійснюється колегіально, судовою колегією у складі фахових авторитетних суддів, які представляють певну країну або певний регіон.