Вступ

1. Поняття кримінально-процесуального закону, його сутність і значення в кримінальному судочинстві

2. Дія кримінально-процесуального закону в часі, у просторі і щодо осіб

3. Сучасні проблеми застосування кримінально-процесуального законодавства і основні шляхи їх розв'язання

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Кримінально-процесуальне право є джерелом формування кримінально-процесуального законодавства. Закони повинні вбирати в себе ознаки права, таким чином наповнюючись духом закону і його змістом. Створити ідеальний закон неможливо, але максимально наблизити його до вимог часу, враховуючи різні погляди вчених-процесуалістів, практиків є завданням законодавчого органу, оскільки вся відповідальність за прийнятий закон покладається на нього. Особливістю кримінально-процесуального закону є те, що його застосування можливе за аналогією, на відміну від кримінального, оскільки процесуальне право є процедурним, а не матеріальним. Неможливо створити кодекс, який передбачав би всі процедури кримінального судочинства. В деяких випадках може застосовуватись аналогія закону, за наявності норми, яка регулює схожі правовідносини між суб'єктами кримінального процесу.

Кримінально-процесуальний закон також є необхідним джерелом формування державних інтересів, оскільки в основу його закладено застосування в деяких випадках заходів примусового характеру. Держава через законодавчу владу відображає державну волю у вигляді норм права кримінально-процесуального законодавства. Дана обставина є однією з ознак правової держави, де в основу правової політики покладено принцип взаємної відповідальності держави перед людиною і людини перед державою.

Обговорення кримінально-процесуального законодавства як частини судово-правової реформи завжди викликає жваві дискусії вчених-процесуалістів, юристів-практиків, оскільки від того, яку концепцію КПК України буде прийнято, залежить розвиток кримінально-процесуальної науки, діяльність юристів-практиків на багато років вперед. Вирішення цієї проблеми є достатньо принциповим і актуальним для нашої держави.

1. Поняття кримінально-процесуального закону, його сутність і значення в кримінальному судочинстві

Кримінально-процесуальний закон — це нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади — Верховної Ради України, — який регулює порядок порушення кримінальних справ і здійснення у них провадження.

Дія закону у просторі може бути територіальною та екстериторіальною. Провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами Кримінально-процесуального кодексу України незалежно від місця вчинення злочину.

Територіальна дія кримінально-процесуального закону окреслена територією держави Україна і визначається державним суверенітетом.

Екстериторіальна дія закону регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що перебувають на власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної держави.

Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування перебувають на її території, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків. Наприклад, згідно зі ст. 101 КПК дізнання за межами України за кримінально-процесуальним законом України здійснюють командири кораблів — у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями, а також про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час походу за межами України (п. 3-1); капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні (п. 8).

Кримінально-процесуальне законодавство надає органам дізнання, досудового слідства, прокуророві та судові такі владні повноваження, реалізація яких завжди тією чи іншою мірою обмежує або ущемляє найбільш значущі конституційні права і свободи людини, яка потрапляє в сферу його діяльності. Найменший відхід від демократичних чи гуманістичних засад як при законодавчому регулюванні кримінального процесу, так і під час правозастосовної діяльності призводить до істотного ущемлення прав людини та заподіяння шкоди авторитетові держави. Невипадково основоположні принципи кримінального процесу продекларовані в ряді міжнародних документів про захист прав людини і громадянина.

Можна виділити такі ознаки кримінально-процесуального закону: 1) це акт, що мас найвищу юридичну силу; 2) він формулює принципи і регулює процедуру кримінального судочинства; 3) він регламентує діяльність учасників процесу, надаючи їм певні права й обов'язки; 4) цей акт націлений на вирішення завдань кримінального процесу. Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є нормативні акти, які можна класифікувати за різними підставами: 1) за юридичною силою — закони (КПК) і підзаконні акти (наприклад, Інструкція про порядок прийому, реєстрації, обліку та розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і пригоди); 2) за сферою дії — загальнообов'язкові, спеціальні, локальні; 3) за ступенем загальності правових норм — загальні та норми, що конкретизують; 4) за характером волевиявлення — норми, що встановлюють, норми, що змінюють і норми, що скасовують; 5) за часом дії — ви-значено-строкові та невизначено-строкові; 6) за суб'єктами нормотворчості — видані Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, відомствами.

Крім цього, кримінально-процесуальні норми як зміст кримінально-процесуального закону можуть міститися в кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних нормативно-правових актах, «присвячених» кільком галузям права. Такими є, наприклад: Закони України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України в зв'язку з утворенням податкової міліції», «Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства», «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України в зв'язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією».

Отже, зовнішньою формою кримінально-процесуального закону є кримінально-процесуальний акт вищих органів державної влади, а його наповненням, змістом — кримінально-процесуальна норма як структурний елемент кримінально-процесуального закону, права, його невіддільна частина і найголовніша одиниця.

Слід також пам'ятати, що на відміну від кримінального застосування кримінально-процесуального закону за аналогією є можливим і необхідним, оскільки кримінально-процесуальне законодавство має чимало прогалин. Звичайно, в міру внесення змін і доповнень до кримінально-процесуального закону цих прогалин стає все менше, однак вимога щодо усунення цих прогалин в повному обсязі є нереальною і нездійсненною. Тому ті аспекти кримінально-процесуальної діяльності, що не врегульовано законодавцем, регулюються за аналогією іншими нормами кримінально-процесуального закону. Наприклад, постановленню вироку передує нарада суддів під керівництвом головуючого. Ніхто із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім (частини 1 і З ст. 325 КПК). Суддя, який залишився в меншості, має право викласти письмово свою окрему думку, яка додається до справи, але оголошенню не підлягає (ч. 1 ст. 339 КПК). Водночас не врегульовано так детально дії суддів при винесенні ухвали в нарадчій кімнаті. Тому зазначені вище норми щодо винесення вироку за аналогією повинні застосовуватись і при винесенні судом ухвали в нарадчій кімнаті.

Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватись низки умов:

1) передбачений процесуальним законом випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією;

2) застосування закону за аналогією ні в якому разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків;

3) не допускати вчинення органами слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних дій, що не передбачені нормами кримінально-процесуального закону.

Отже, вимога закону щодо швидкого і повного розкриття злочину та забезпечення невідворотності кримінальної відповідальності ігнорує об'єктивні чинники, вона має декларативний, а до певної міри і лицемірний характер. Очевидно, що ці положення закону були включені для того, щоб спонукати правоохоронні органи працювати більш ефективно. На практиці ж вони призводять до масового приховування злочинів від реєстрації, яке В.Зеленецький не без підстав називає «злочинною латентністю злочинності», а також до поширення практики безпідставного притягнення до відповідальності осіб шляхом примушування їх до самообмови чи шляхом фальсифікації доказів. І в першому, і в другому випадках посадові особи правоохоронних органів порушують закон з метою показати видимість належного виконання завдань, передбачених ст. 2 КПК.

З огляду на сказане, на мою думку, перед процесуальним законодавством не повинні ставитися завдання про невідворотність покарання, про забезпечення швидкого та повного розкриття злочинів. Основними завданнями кримінально-процесуального законодавства, які треба закріпити у новому КПК, є:

— регулювання процесуального порядку викриття осіб, винних у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та справедливе їх покарання;

— регулювання процесуального порядку викриття осіб, які вчинили суспільне небезпечні діяння у неповнолітньому віці або в стані неосудності, і застосування до них передбачених законом примусових заходів;

— регулювання процесуального порядку звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили суспільне небезпечні діяння, у передбачених законом випадках;

— захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності й засудження невинуватих або застосування до них примусових заходів;

— захист особистої свободи особи, її майна, честі, гідності, інших прав і законних інтересів, а також державних інтересів, інтересів і прав юридичних осіб.

2. Дія кримінально-процесуального закону в часі, у просторі і щодо осіб

Чинність кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб в КПК регулюється, в основному, статтею 3.

Чинність кримінально-процесуального закону в просторі означає, що порушення, розслідування і розгляд судом кримінальних справ на території України здійснюються за нормами КПК незалежно від місця вчинення злочину.

Провадження в кримінальних справах про злочини, вчинені на повітряному, морському чи річковому судні, яке перебуває поза межами України під прапором або з розпізнавальними знаками України, здійснюється за кримінально-процесуальним законодавством України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами,

При виконанні на території України доручень судів і слідчих органів Іноземних держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах, застосовується процесуальне законодавство України, Однак слід зазначити, що на прохання установи, від якої надійшло доручення, може застосовуватись процесуальне законодавство відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України.

Чинність кримінально-процесуального закону в часі полягає в тому, що слідчі органи, прокурор, суддя і суд застосовують процесуальні норми, що діють на момент провадження в справі. Це означає, що коли під час розслідування чи розгляду справи в суді кримінально-процесуальний закон змінюється, доповнюється чи замінюється новим, то після набрання останнім чинності застосовуються нові процесуальні норми, незалежно від того, коли було вчинено злочин і коли порушено справу. Отже, кримінально-процесуальний закон певною мірою має зворотну силу. Однак, якщо новий закон скасовує або обмежує те чи інше процесуальне право учасника процесу в справах, які вже перебувають у провадженні слідчих органів чи суду, це право зберігається за ним до закінчення провадження в даній справі.

Новий кримінально-процесуальний закон набирає чинності через 10 днів після його опублікування у «Відомостях Верховної Ради України» або в газеті «Голос України», якщо інший строк не вказано в самому законі або в постанові Верховної Ради про порядок введення його в дію.

Дія кримінально-процесуального закону щодо осіб означає, що при провадженні у кримінальній справі на території України норми КПК України застосовуються у справах про злочини:

1) громадян України;

2) осіб без громадянства;

3) іноземців, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності.

Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначено Віденською Конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. Цю Конвенцію було ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 березня 1964 р. Крім цієї Конвенції перелік осіб, які мають право на дипломатичний імунітет, окреслено в Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженому Указом Президента України від 10 червня 1993 р.

Дипломатична недоторканність означає недоторканність особи, архівів, документів, офіційного листування, дипломатичної пошти, службового і жилого приміщення, імунітет від кримінальної юрисдикції України (якщо немає явно вираженої на це згоди акредитуючої держави) і дачу показань свідків без згоди особи, яка користується правом дипломатичного імунітету. Про таку згоду робиться запит через Міністерство закордонних справ України.

Особами без громадянства вважаються особи, які проживають на території України і не є її громадянами, водночас вони не мають доказів своєї належності до громадянства будь-якої іноземної держави (ст. 11 Закону про громадянство України).

У кримінальному судочинстві застосовується той процесуальний закон, який є чинним у період провадження в кримінальній справі, а також закон тієї держави, в якій проваджуються попереднє слідство та судовий розгляд (здійснюється кримінальний процес), незалежно від місця вчинення злочину.

Згідно зі ст. З КПК України провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами КПК України незалежно від місця вчинення злочину.

Стадії кримінального процесу поряд із загальними завданнями кримінального процесу має власні завдання і особливості провадження. 8 стадій: 1) порушення кримінальної справи; 2) попереднє розслідування; 3) відання обвинуваченого до суду; 4) судовий розгляд; 5) касаційне провадження; 6) виконання вироку; 7) провадження в порядку нагляду; 8) відновлення кримінальної справи за нововиявленими обставинами.

Ці стадії, які йдуть одна за одною і тісно пов‘язані між собою, складають систему кримінального процесу. У 1 стадії компетентні державні органи чи посадові особи (орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя чи суд) вирішують питання про те, чи є вказані в законі приводи й підстави для того, щоб розпочати кримінальний процес. При позитивній відповіді вони приймають рішення про порушення кримінальної справи. Після того провадиться попереднє (досудове) розслідування кримінальної справи. Особа, яка провадить дізнання, і слідчий збирають, перевіряють і оцінюють докази з метою встановити, чи справді було вчинено злочин і хто його вчинив, а також з‘ясовують всі інші обставини, необхідні для правильного вирішення справи. Якщо в результаті оцінки доказів винність обвинуваченого буде повністю доведено, органи попереднього розслідування складають обвинувальний висновок і через прокурора надсилають справу до суду. Таке розслідування називається досудовим оскільки передує судовому розгляду, де відбувається судове слідство, в ході якого знов перевіряються всі докази, зібрані особою, яка провадила дізнання, і слідчим, та їх висновки в справі. Суддя одноособово або суд колегіально в розпорядчому засідання вивчають матеріали кримінальної справи, що надійшла до них від прокурора, щоб встановити, чи є достатні підстави для розгляду справи по суті в судовому засіданні. При позитивному вирішенні обвинувачений віддається до суду і стає підсудним.

У стадії судового розгляду суд досліджує всі докази, що стосуються даної кримінальної справи, і в своєму вироку вирішує питання про винність підсудного й про застосування або незастосування до нього покарання. Вирок набуває законної сили не відразу після його постановлення й проголошення. Закон передбачає строк, протягом якого особи, не згодні з вироком, мають право оскаржити його (а прокурор – внести подання) до суду другої (касаційної) інстанції. Якщо скарга або подання надійшли, матеріали справи розглядаються в суді касаційної інстанції з метою перевірки законності й обґрунтованості вироку суду першої інстанції. При цьому вирок може бути скасовано, залишено в силі або змінено на користь засудженого. Вирок, не оскаржений у передбачений законом строк або не скасований касаційною інстанцією, набуває законної сили і звертається до виконання судом, що його постановив. Коли з‘ясовується, що вирок, який набрав законної сили, є незаконним і необґрунтованим, закон надає право деяким посадовим особам прокуратури й суду опротестувати цей вирок перед вищестоящим судом (наглядова інстанція). Розглядаючи справу в порядку нагляду, суд ґрунтується на доказах, досліджених у суді першої інстанції. Якщо ж виявлено нові обставини, що мають важливе значення для правильного вирішення справи, але які не були відомі суду при винесенні вироку, ухвали або постанови і які самі по собі або разом з раніше виявленими обставинами доводять неправильність засудження або виправдання підсудного, то справу може бути відновлено й переглянуто за цими нововиявленими обставинами.

Не кожна кримінальна справа проходить усі ці стадії. Багато справ закривається у стадії попереднього розслідування, а іноді в стадіях віддання до суду та судового розгляду. Попереднє розслідування деяких менш суспільно небезпечних злочинів не провадиться. Вони розглядаються судом по суті після їх порушення суддею одноособово. Не на всі вироки подаються скарги і вносяться подання в касаційному порядку. Ще менш переглядаються вироки, які набрали законної сили.

При провадженні в кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, попереднього слідства або судового процесу. Кримінальне судочинство може здійснюватися в межах установлених законом термінів давності притягнення до кримінальної відповідальності строки давності не застосовуються до військових злочинів і злочинів проти миру і людства.

Норми КПК України застосовуються при провадженні в справах про злочини іноземних громадян, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, а також у справах про злочини осіб без громадянства.

Розслідування і процесуальне провадження щодо злочинів, скоєних на морських, повітряних чи річкових суднах, які перебувають за межами України, але під прапором України, здійснюється з застосуванням кримінально-процесуального законодавства України, окрім випадків вчинення екіпажем чи пасажирами судна в територіальних водах іншої держави злочинів проти такої держави чи інтересів, захищених її законами, коли можливе застосування відповідно до міжнародних угод юрисдикції правоохоронних органів держави, де знаходиться судно.

Кримінальне судочинство здійснюється відповідно до принципу рівності громадян перед законом і судом.

Іноземці та особи без громадянства, що перебувають на території України, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть ті ж самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не визначено в окремих законах. Відповідно до ст. 19 Закону України "Про правовий статус іноземців" законодавством України іноземцям гарантується недоторканність особи, житла, невтручання в особисте життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їхньої, гідності нарівні з громадянами України. У силу ст. 29 даного закону іноземці, що вчинили злочини, відповідають на загальних підставах. Як виняток із змагального правила, законодавство стосовно деяких категорій громадян передбачається імунітет від кримінальної відповідальності і .встановлюється статус недоторканності.

Імунітетом від Кримінальної відповідальності наділені:

Дипломатичні агенти. Особистість дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню. Статус недоторканності поширюється на приватну резиденцію і помешкання представництв, дипломатичних служб. Дипломатичний агент не зобов'язаний давати показань як свідок. Особистій багаж його звільняється від огляду, якщо немає основ припускати, що він не містить предметів, ввезення і вивезення яких заборонено. Помешкання, архіви і документи дипломатичних представництв недоторкані. Державні службовці держави перебування не можуть заходити до цих помешкань інакше як за згодою глави представництва. Члени сім'ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, користуються привілеями й імунітетами дипломатичних агентів.

Співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени їхніх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, мають привілеї та імунітети, аналогічні дипломатичним агентам. (Див. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року— ст. 22, 24 29 — 37; Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні.— Затверджено Указом Президента України 10 червня 1993 року).

Обмеженим імунітетом користуються співробітники консульських установ. (Консульські установи виконують, і різноманітні функції, але основна з них — це розвиток торгових і культурних взаємовідносин держав). Консульські посадові Особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів. Консульські помешкання, архіви, документи й офіційна кореспонденція недоторканні. Проте самі робітники консульської установи можуть викликатись і допитуватись як свідки. Водночас працівники консульських установ не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням їх функцій.

Статус недоторканності можуть мати й окремі категорії державних службовців України.

Недоторканністю володіють, у першу чергу, Президент України і кандидати на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем'єр-міністр України.

Судді недоторканні і не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України.

Уповноважений з прав людини Верховної Ради України користується статусом недоторканності на весь період свої повноважень.

Стосовно народних депутатів народ проголосував на референдумі за відміну наданого їм статусу недоторканності.

Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. Водночас міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Норми Конституції України є нормами прямої дії і нормами найвищої юридичної сили. Не підлягають застосуванню закони, які суперечать положенню Конституції України.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню п конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Разом з тим згідно зі ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини. Тому якщо норми законів звужують існуючі права і свободи людини, вони застосуванню не підлягають.

Згідно з ч.2 ст. 57 Конституції є нечинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може ґрунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.

Відповідно до положень ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили і дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

При виконанні в межах України окремих доручень правоохоронних органів іноземних держав, поданих відповідно до Міжнародних конвенцій про взаємодопомогу в сфері кримінального судочинства, застосовується кримінально-процесуальне законодавство України, а в разі клопотання запитуючої сторони може застосуватись і законодавство держави ініціатора доручення, якщо воно не суперечить законам України та міжнародним стандартам у галузі прав і свобод людини.

3. Сучасні проблеми застосування кримінально-процесуального законодавства і основні шляхи їх розв'язання

Реалізація конституційних прав і свобод громадян під час проведення досудового слідства є однією з актуальних проблем, що зумовлено необхідністю приведення кримінально-процесуального законодавства у відповідність до Конституції України, яка закріпила у новому вигляді систему прав і свобод громадян. Сучасний період характеризується суттєвими змінами, зокрема необхідністю прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу.

Проблема регулювання проведення невідкладних слідчих дій є дискусійною в кримінальному процесі. Вона потребує значної уваги з точки зору як забезпечення публічних інтересів правосуддя та боротьби зі злочинністю, так і захисту прав особи. Вдосконалення законодавства в цьому напрямі зумовлено сучасними процесами, активною інтеграцією України у світове співтовариство, взяттям зобов'язань щодо дотримання прав людини у даній галузі.

Метою розв'язання цієї проблеми стала розробка концептуальних основ процесуального механізму забезпечення судовими та правоохоронними органами України конституційних прав і свобод громадян під час проведення невідкладних слідчих дій, виявлення прогалин у правовому регулюванні з урахуванням Конституції України, змін у законодавстві та досягнень кримінально-процесуальної науки, визначення шляхів їхнього усунення.

Вирішенням цих питань успішно займаються О. Михайленко, Л. Черечукіна, В. Тертишник та багато інших учених, але незважаючи на це багато питань залишаються невирішеними.

Так, ст. 97 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) передбачає можливість прийому заяв та повідомлень про злочини, однак не містить конкретного механізму їх перевірки. Звідси створюються умови для порушення законності при порушенні чи при відмові у порушенні кримінальної справи. Дії слідчого у цих випадках надто обмежені, чим з самого початку закладаються умови для порушення ст. 22 КПК України — слідчий не може дійти конкретного висновку для прийняття процесуального рішення.

А. Муравін вважає, що процесуальне рішення слід приймати на основі достатньої та необхідної сукупності доказів. З.Зінатуллін стверджує, що висновок про необхідність порушення кримінальної справи ґрунтується не на остаточних, а лише на припущених даних, а правильність висновку перевіряється на наступних стадіях кримінального процесу. П. Лупинська вважає, що будь-яке підсумкове рішення повинне ґрунтуватися на сукупності фактичних даних. Ця позиція видається нам найбільш припустимою. Звідси випливає, що провадження слідчих дій до порушення кримінальної справи терміново необхідно законодавчо врегулювати.

Як відомо, до порушення кримінальної справи не можна проводити ніяких слідчих дій, окрім огляду місця події. Однак це викликає серйозні перешкоди та порушення на шляху встановлення істини у кримінальній справі. Це пов'язано з тим, що основним доказом при вирішенні питання слідчим про наявність або відсутність ознак складу злочину у матеріалах про незаконний обіг наркотичних засобів є висновок хімічної експертизи про те, чи належать представлені засоби до наркотичних, чи ні. Однак слідчий позбавлений можливості у ході перевірки розв'язати це питання, оскільки ст. 97 КПК України не резервує за ним право призначення експертизи під час проведення дослідчої перевірки.

У зв'язку з цим у практичній діяльності слідчі змушені обмежуватися дослідженням, що проводить експерт. Така заміна висновку експертизи довідкою експерта навряд чи може бути визнана повноцінною. По-перше, при проведенні дослідження, на відміну від експертизи, аналіз матеріалів проводиться не в повному обсягу. По-друге, експерт не попереджується про кримінальну відповідальність за надання неправдивого дослідження, а також висновки експрес-аналізу на основі вказаних обставин не мають доказового значення. Така практика не збігається з вимогами кримінально-процесуального законодавства. Крім того, без призначення експертизи слідчий не може вирішити питання про порушення чи про відмову у порушенні кримінальної справи по багатьох інших категоріях справ.

Однак відсутність права слідчого на призначення експертизи не вичерпує всю проблематику у питанні прийняття слідчим рішення про порушення кримінальної справи або про відмову у цьому. Наприклад, для винесення обґрунтованого рішення про порушення кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого ст. 185 КК України (крадіжка), за матеріалами, де є пояснення особи, яка стверджує, що саме вона скоїла злочин, необхідно передусім провести:

а) обшук за місцем знаходження викрадених речей;

б) відтворення обстановки та обставин події з тим, щоб встановити місце проживання та особу постраждалого.

Без проведення цих слідчих дій рішення слідчого про порушення кримінальної справи важко буде визнати обґрунтованим.

Також незрозуміло у ст. 97 КПК України право слідчого та особи, що проводить дізнання, витребувати необхідні документи. По суті, йдеться про виїмку. Однак ця слідча дія не може бути проведена до порушення кримінальної справи, слідчий не може винести постанову про її проведення. О. Михайленко та М. Михеєнко вважають, що коло слідчих дій, які могли б проводитись до порушення кримінальної справи, необхідно розширити, однак за умови, що цим не порушуватимуться права та інтереси громадян [5; 6]. Тому нам видається перспективною позиція Л. Удалової, яка вважає, що кримінально-процесуальне законодавство необхідно реформувати, а не переписувати знов та знов, оскільки це сприяє вирішенню завдань кримінального судочинства, швидкому та повному розкриттю злочинів.

А. Дубинський виконання невідкладних слідчих дій ставить у залежність від таких умов:

а) слідча дія, необхідна для встановлення підстав для порушення кримінальної справи;

б) проведення слідчої дії відкласти не можна, тому що це загрожує втратою доказів;

в) слідча дія не може бути замінена перевірочною;

г) слідча дія не пов'язана із суттєвим порушенням прав учасників процесу. З такою позицією автора ми цілком згодні.

Крім того, нами пропонується ще один вихід із такої ситуації, яка міститься у реформуванні стадії порушення кримінальної справи, оскільки саме в цій стадії скоюється найбільша кількість порушень. І причини цього слід шукати у недосконалості чинного законодавства.

Законодавство більшості іноземних країн не передбачає ні самостійної стадії, ні окремого процесуального акту порушення кримінальної справи. В нашому законодавстві акт порушення кримінальної справи набув значення юридичного факту, який породжує, з одного боку, обов'язок почати розслідування, а з другого — проводити слідчі дії та приймати процесуальні рішення. Однак порушення кримінальної справи можливе лише за наявності ознак злочину.

У ряді випадків для встановлення таких ознак потрібне призначення експертизи, проведення якої заборонено до порушення кримінальної справи, а також обшуку, відтворення обстановки та обставин події тощо. Тобто складається ситуація, коли не можна проводити невідкладні слідчі дії, а без цього не можна порушувати кримінальну справу. Наприклад, без висновку експерта не можна порушити кримінальну справу за фактом заподіяння тілесних ушкоджень, тому що ступінь їх тяжкості встановлює експерт. Також без проведення експертизи неможливо вирішити питання про порушення кримінальної справи за фактом незаконного обігу зброї, наркотичних засобів.

У всіх цих випадках стадія порушення кримінальної справи є штучним розділом єдиного процесу пізнання істини у кримінальній справі. Способи збору інформації навряд чи повинні так відрізнятися, як це передбачено законодавством. Відомості, отримані у ході попередньої перевірки, повинні бути не менш надійними, ніж на досудовому слідстві, мати статус повноцінних доказів, однаково сприйматися на всіх стадіях кримінального процесу, у тому числі й судових. При цьому час попередньої перевірки не буде витрачений марно і в подальшому вже не буде потрібно вдруге проводити зроблену раніше роботу. Більшість слідчих дій мають аналоги у стадії порушення кримінальної справи, наприклад, поясненню відповідає допит; прийняттю та представленню предметів та документів — обшук і виїмка; спеціальним дослідженням — експертиза. Під час проведення досудового розслідування виникає потреба викликати та допитувати свідків і постраждалих по тих самих запитаннях, по яких від цих осіб уже є пояснення в стадії порушення кримінальної справи; провести експертизу у випадках, коли на ті самі запитання була дана відповідь при проведенні спеціальних досліджень. Вивчення 150 кримінальних справ різноманітних категорій у судах м. Донецька та Донецької області показує, що такі повторення трапляються в усіх без винятку кримінальних справах, що, на наш погляд, є негативним чинником.

Одним із шляхів подолання перешкод між доказами, отриманими на стадії порушення кримінальної справи та на наступних стадіях, є дозвіл проведення невідкладних слідчих дій до порушення кримінальної справи із дозволу суду. Заборона проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи пов'язана із думкою, що їх проведення може суттєво порушити конституційні права громадян. Однак закон надає можливість проведення огляду місця події, який у деяких випадках також порушує права громадян. Законодавець, даючи згоду на проведення огляду, виходив із того, що багато доказів можуть бути отримані тільки у результаті цієї слідчої дії і, крім того, можуть змінитися або зникнути. Те саме можна сказати і про проведення експертизи, коли це необхідно для встановлення ознак злочину. Експертиза в багатьох випадках не тільки не порушує, а й виступає гарантією від незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, сприяє правильному встановленню обставин справи.

Аналізуючи викладені положення, вважаємо, що необхідно дати змогу проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи із дозволу суду. І термін розслідування по кримінальній справі повинен визначатися з моменту проведення першої невідкладної слідчої дії. Це необхідно для того, щоб уникнути штучного зростання порушення кримінальних справ, а потім припинення їх за малозначністю, за відсутністю складу злочину, оскільки невідкладність будь-якої слідчої дії визначає конкретна слідча ситуація. Вважаємо, що такий підхід до вирішення цієї проблеми сприятиме винесенню обґрунтованого рішення про порушення кримінальної справи, а також додержанню конституційних прав і свобод громадян, втягнутих у сферу кримінального судочинства.

На додаток до цього актуальною є проблема приведення кримінально-процесуального законодавства України до міжнародних правових стандартів.

Означена проблема є довготривалою, хоча вирішується вже протягом багатьох років. Як відомо, прийняття Кримінально-процесуального кодексу України міститься в переліку тих зобов'язань, які взяла на себе Україна при вступі до Ради Європи, однак попри все, дійсність далека від сформульованих принципів і стандартів.

Ще один важливий момент — безперервність судового процесу. Реалії судової практики засвідчують, що суддя може розтягнути розгляд справи на місяці: поїхати у відпустку, лягти у лікарню тощо. Дуже часто такі можливості використовуються не на користь правосуддя. З нашої точки зору, потрібно повернутися до безперервного судового розгляду, що існував у радянські часи й є загальновизнаним у світі.

З нашої точки зору, для успішного подолання існуючих перешкод та приведення документа до стандартів загальновизнаних міжнародних правових принципів, фундаментальних положень кримінального судочинства в демократичних країнах необхідно враховувати наступні чинники.

По-перше, прийняття Кримінально-процесуального кодексу затягуватиметься без реформування правоохоронних органів, таких як міліція, СБУ, прокуратура. Йдеться про те, що ці органи мають працювати як єдиний механізм для забезпечення справедливого правосуддя в кримінальній частині. Ідеальним варіантом видається одночасне опрацювання засад кримінального правосуддя із системним реформуванням правоохоронних органів.

По-друге, з цього питання повинна бути вироблена стратегічна лінія поведінки держави, кроки державних органів щодо підготовки проекту мають бути консолідованими, послідовними, виваженими. Нелогічним та недоцільним видається те, що профільний комітет Верховної Ради України та Національна комісія, створена Президентом України, працюють розрізнено, відокремлено, створюючи окремі проекти, замість того, щоб об'єднати зусилля по підготовці єдиного документа.

По-третє, у низці прийнятих протягом останнього року законів України щодо врегулювання прогалин у кримінально-процесуальному законодавстві немає комплексного наукового підходу, а тому наявні проблеми залишаються невирішеними. Також необхідно частіше проводити науково-практичні конференції, «круглі столи», де можна було б по-справжньому сперечатися й шукати істину, повноцінно обговорювати недоліки і досягнення документа.

По-четверте, хоча кримінально-процесуальне законодавство України було суттєво удосконалено в 2001 р. щодо перегляду судових рішень першої інстанції, тобто запроваджено нові види оскарження — у порядку апеляції, касації, повторної касації (перегляду судових рішень в порядку виключного провадження), процес, який регулює досудову діяльність, фактично залишився за суттю незмінним. Система органів правопорядку не перетворилася з механізму переслідувань і репресій на інститут встановлення об'єктивної істини, захисту і відновлення порушених прав і свобод людини, забезпечення справедливості слідства та суду.

Висновки

Отже, кримінально-процесуальний закон — це сукупність процесуальних норм, що регулюють кримінальне-процесуальну діяльність і спрямовані на забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, їх значення полягає в тому, що вони встановлюють порядок реалізації матеріального закону, регулюють правові відносини між учасниками кримінально-процесуальної діяльності, забезпечують охорону прав і свобод громадян, які залучаються до сфери кримінального судочинства.

Кримінально-процесуальний закон встановлює чіткий порядок розслідування злочинів, розгляду справ в судах і т. д. Кримінальна справа порушується у формі складання про це постанови чи ухвали, притягнення особи як обвинуваченого у формі винесення відповідної постанови і т.д. Отже, судочинство здійснюється в особливій процесуальній формі.

Часто поняття «кримінально-процесуальний закон» застосовується в більш вузькому, спеціальному значенні як найменування тільки безпосередньо самих нормативно-правових актів вищих представницьких органів державної влади, що складають кримінально-процесуальне законодавство. При такому підході кримінально-процесуальний закон в систематизованому вигляді є юридичним джерелом, зовнішньою формою кримінально-процесуального права, бо є способом вираження і функціонування його норм.

Слід зазначити, що деякі автори визнають кримінально-процесуальний закон єдиним джерелом кримінально-процесуального права. При цьому слід зазначити, що визначення закону єдиним джерелом кримінально-процесуального права усуває з переліку цих джерел міжнародні договори (конвенції), які заключила Україна з іншими державами і які, деякою мірою, регулюють кримінально-процесуальну діяльність посадових осіб судових та інших правоохоронних органів України.

КПК України виходячи з його нової концепції розуміння, органічної побудови повинен ввібрати в себе також досягнення і тенденції розвитку вітчизняної науки. У його підготовці повинні брати участь провідні вчені-процесуалісти, а також юристи-практики, зокрема, судді, адвокати, прокурори, працівники органів досудового розслідування, юстиції тощо. Тільки в такому гармонійному поєднанні можна створити кодекс, який буде певним правовим компромісом між різними суб'єктами, які братимуть участь у розробленні його норм.

Виходячи з даного положення, ми маємо дві основні невирішені правові проблеми щодо вдосконалення КПК України, які впливають на формування та запровадження нової концепції КПК України:

— відсторонення від розроблення нового КПК значної кількості провідних фахівців з різних напрямів юридичної діяльності, пов'язаної з кримінальним судочинством;

— невідповідність деяких норм проекту КПК міжнародним правовим стандартам, з урахуванням особливостей національного кримінально-процесуального законодавства.

На нинішньому етапі судово-правової реформи слід розробити Концепцію Кримінально-процесуального кодексу України, яка виходила б з головної ідеї — презумпції добропорядності людини та безумовного пріоритету забезпечення захисту прав і свобод людини в системі інших завдань кримінального судочинства, охоплювала б основні ідеї та принципи правової держави й стала б методологічною основою реформування процесуального законодавства.

З моєї точки зору, слід виділити такі основні підходи до розроблення нового КПК України та внести зміни у проект цього кодексу.

1. Чинне кримінально-процесуальне законодавство слід реформувати, а не переписувати знову і знову. У його розвитку ідея спадкоємності повинна бути головною. З кримінально-процесуального законодавства необхідно вилучити лише ті норми, які не забезпечують ефективного регулювання суспільних відносин у сфері кримінального судочинства. Кримінально-процесуальні норми та інститути, що показали себе на практиці оптимальними, а також демократичні традиції українського судочинства та судоустрою в новому КПК слід зберегти.

2. Кримінально-процесуальне законодавство, що представлене перш за все КПК, а також відповідними положеннями Конституції України та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, є, як відомо, єдиним джерелом кримінально-процесуального права, що визначає порядок кримінального судочинства. Але нині діє цілий ряд правових актів, норми яких регламентують суспільні відносини у сфері кримінального судочинства поряд з КПК, наприклад, «Закон про оперативно-розшукову діяльність», «Закон про прокуратуру» тощо. Звідси і фактична численність джерел кримінально-процесуального права, що є недопустимим. На мою думку, норми, що знаходяться в інших нормативних актах, слід включити у текст нового КПК України.

3. Дуже важливою є проблема незахищеності потерпілих та свідків від протиправного впливу на них з боку обвинувачених, підозрюваних, їх родичів, знайомих та інших близьких їм осіб. У зв'язку з цим у КПК є такі норми, як закритий судовий розгляд; видалення із залу закритого судового засідання свідків безпосередньо після їх допиту; допит потерпілих, свідків та інших осіб під псевдонімами. Не будемо зупинятися на характеристиці всіх цих норм. Не можемо лише погодитися з допитом осіб під псевдонімами і допитом їх у суді без оголошення дійсних даних про особу і поза візуальним спостереженням іншими учасниками процесу. З моєї точки зору, закріплення в існуючому КПК України цих норм суперечить конституційним принципам гласності, змагальності кримінального процесу і відкриває широкі можливості для різного роду фальсифікації доказів.

Список використаної літератури

1. Азаров Ю. Кримінально-процесуальне право України. Загальна частина: Посібник для підготовки до іспитів / Київський ін-т внутрішніх справ при НАВСУ. — К., 2003. — 104 с.
2. Барабаш Т. Кримінальний процес України: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Державна податкова адміністрація України; Національна академія держ. податкової служби України. — Ірпінь : НА ДПС України, 2007. — 340 c.
3. Капліна О. До питання про аналогію кримінально-процесуального закону // Юридична Україна. — 2005. — № 1. — С. 55-61
4. Коваленко Є. Кримінальний процес України: Навч. посіб.. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 576 с.
5. Кучинська О. Кримінальний процес України: Навч. посіб. / Академія адвокатури України. — К. : Прецедент, 2005. — 204с.
6. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Юридична академія МВС України. — К. : Істина, 2006. — 456с.
7. Малютін І. Правові проблеми вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України // Право України. — 2004. — № 10. — С.79-81
8. Маляренко В. Кримінальний процес України: Стан та перспективи розвитку: Вибрані наукові праці:Навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. — К. : "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. — 600с.
9. Молдован В. Кримінальний процес України. Практикум: навч. посібник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Міжгалузевий ін-т управління. — К. : Алерта, 2006. — 297с.
10. Назаров В. Кримінальний процес України. Загальна частина: Навч. посіб.. — К. : Текст, 2004. — 208с.
11. Ніколаєнко Н. Деякі аспекти вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України // Право України. — 2008. — № 9. — С.88-95.
12. Нор В. Кримінальний процес України: Практикум: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка / Василь Тимофійович Нор (ред.). — К. : Ін Юре, 2008. — 232с.
13. Тертишник В. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. — 5-е вид., доп. і переробл. — К. : А.С.К., 2007. — 848с.
14. Удалова Л. Кримінальний процес України. Особлива частина: Підручник для студ. вищих юрид. навч. закл. / Національна академія внутрішніх справ України. Кафедра теорії кримінального процесу та судоустрою. — К. : Кондор, 2005. — 280с.
15. Яновська О. Кримінально-процесуальне право України: Навч.-метод. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2003. — 207с.