Поняття і види правового регулювання
Вступ.
Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти правового регулювання.
1.1. Поняття, особливості, ознаки та предмет правового регулювання
1.2. Засоби, способи і типи правового регулювання.
1.3. Розходження між правовим регулюванням і правовим впливом. Сфера правового регулювання.
Розділ 2. Поняття та основні елементи механізму правового регулювання.
2.1. Стадії механізму правового регулювання.
2.2. Види сфер правового регулювання. Сфери нормативного і піднормативного регулювання.
2.3. Основні напрямки і межі правового регулювання.
Розділ 3. Ефективність правового регулювання.
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
Актуальність теми. Серед структурних елементів правової системи важливе місце належить правовому регулюванню. У юридичній літературі сформувалось певне розуміння сутності правового регулювання, незважаючи на різні підходи щодо його визначення. Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право — через нормативне регулювання. Останнє споконвічно покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором завдяки принципам волі і справедливості, які містяться у ньому.
Правове регулювання — це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.
Термін «регулювання» походить від латинського слова «regulo» — «правило» та означає упорядкування, приведення чогось у відповідність з чимось.
Під правовим регулюванням П. Рабінович розуміє здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення охорони і розвитку.
А. Черданцев зазначає, що правове регулювання — це впорядкування суспільних відносин за допомогою норм права та інших правових засобів (актів застосування, договорів тощо).
При написанні роботи була використана навчальна література останніх років та фахові періодичні видання.
Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси правового регулювання.
Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:
- визначити поняття, особливості, ознаки та предмет правового регулювання;
- охарактеризувати засоби, способи і типи правового регулювання;
- дослідити розходження між правовим регулюванням і правовим впливом;
- проаналізувати основні елементи механізму правового регулювання;
- виявити стадії механізму правового регулювання;
- визначити ефективність правового регулювання.
Наукова новизна роботиполягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема механізму правового регулювання.
Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси правового регулювання.
Предметом дослідженнявиступає поняття і види правового регулювання.
Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти правового регулювання
1.1. Поняття, особливості, ознаки та предмет правового регулювання
В юридичній літературі сформувалося майже єдине розуміння правового регулювання як сукупності різноманітних форм та засобів юридичного впливу держави на поведінку учасників суспільних відносин, що здійснюються в інтересах всього суспільства або певного колективу чи особистості, з метою підпорядкувати поведінку окремих суб'єктів встановленому в суспільстві правопорядку.
Правове регулювання — це певний процес, обумовлений об'єктивними та суб'єктивними чинниками, такими, як: рівень зрілості та стійкості суспільних відносин, рівень соціальної структури суспільства, стан економічного розвитку суспільства, загальний рівень правової культури населення та інші.
Правове регулювання слід відрізняти від правового впливу. Останній здійснюється у різних сферах суспільного життя та знаходить відображення в інформаційній, виховній та іншій ролі права. Правовий вплив, на відміну від правового регулювання, пов'язаний з тими суспільними відносинами, які не регулюються правом, але на які поширюється його дія. Правовий вплив формується не тільки за допомогою таких засобів, як норми права, а й залежить від тієї правової культури, яка сформувалась у даному суспільстві. Це призводить до формування у однотипній ситуації певного стандарту поведінки, як безпосередньої умови формування законослухняної поведінки громадян. Правовий вплив включає не тільки правові засоби впливу на суспільне життя, а й інформаційні — психологічні (правові стимули та правові обмеження), виховні, ідеологічні (підвищення рівня право-вої культури, формування прогресивних, цивілізованих правових ідей, принципів тощо) та інші.
Структурно правовий вплив включає правосвідомість, правову культуру, правові принципи, правотворчий процес, механізм правового регулювання.
Правовий вплив — це результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини за допомогою власне правових засобів (норм права, правових відносин, актів застосування права) та інших правових явищ (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу)[7, c. 145-147].
Правове регулювання передбачає впорядкування, юридичне закріплення та охорону суспільних відносин шляхом застосування правових засобів. Сферою правового регулювання є ті суспільні відносини (економічні, політичні, культурні, національні, релігійні та інші), які потребують правового впливу. Ці відносини складають предмет правового регулювання, є вольовими, об'єктивно потребують впливу з боку держави та мають чітко визначений зміст. У економічній сфері — це відносини, що пов'язані з формуванням ринкових взаємозв'язків, з розвитком різних форм власності, з виробництвом, розподілом матеріальних благ, з розвитком фермерського господарства. У політичній сфері — правове закріплення плюралістичних форм та методів здійснення влади, формування демократичних інститутів. У соціальній сфері — це формування соціальної політики, спрямованої на задоволення інтересів конкретної людини у галузі освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та інших сферах. Сьогодення вимагає вивчення та формування пріоритетних напрямів правового регулювання.
Отже, сферою правового регулювання є різні види відносин, а саме: економічні, політичні, духовно-культурні, національні, релігійні тощо, які відрізняються своєю цілеспрямованістю, змістом та формою. При встановленні сфери правового регулювання варто враховувати певні моменти:
— правом повинні бути врегульовані найбільш суттєві суспільні відносини, які періодично виникають, мають принципове значення для держави, об'єднань громадян, окремих осіб (наприклад, об'єднання у політичні партії, здійснення підприємницької діяльності — це нові для України суспільні відносини, які були врегульовані нормами права);
— зміни, що відбулися в існуючих суспільних відносинах, повинні бути відображені у праві (наприклад, у сфері охорони здоров'я поряд з безкоштовними медичними послугами виникають та знаходять правове закріплення платні медичні послуги);
— розвиток існуючих суспільних відносин повинен стимулюватись за допомогою права (наприклад, поряд з будівництвом за державні кошти з'являється будівництво за кошти інвесторів);
— право впливає на виникнення нових відносин та здійснює їх регулювання, якщо вони потребують і піддаються юридичній регламентації;
— суспільні відносини потребують регламентування, якщо вони відображаються у свідомій вольовій поведінці суб'єктів (право не може регулювати поведінку психічно хворих осіб чи тих, що перебувають під гіпнозом);
— правом регулюються тільки ті відносини, які виникають між суб'єктами, об'єднаннями громадян тощо. Не є предметом правового регулювання явища об'єктивної дійсності (фізичні, біологічні, природні процеси), за умови, що вони не перетворюються у конкретні юридичні факти[13, c. 108-110].
Для правового регулювання характерні певні особливості:
— воно носить цілеспрямований характер, оскільки виступає певним регулятором суспільних відносин, впорядковуючи їх за допомогою права на рівні суспільства;
— має організаційний та упорядкований характер, тобто здійснюється за допомогою певних засобів;
— правове регулювання повинно бути спрямовано на досягнення певних цілей, а тому носить результативний характер;
— воно має певний предмет та сферу правового впливу, які усвідомлюються суб'єктами і суспільством та мають для них певне значення;
— забезпечується певними методами, які чи координують діяльність суб'єктів у сфері права, чи здійснюються за допомогою їх субординаційної підлеглості у процесі виконання або використання норми права;
— має визначені стадії, що передбачають насамперед правову регламентацію суспільних відносин, виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків та їх реалізацію.
Правове регулювання (англ. law (uridical) legal regulation (rules)) — здійснюване громадянським суспільством і державою за допомогою системи правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх закріплення, охорона і розвиток. Ознаки правового регулювання:
1. Правове регулювання — різновид соціального регулювання з властивими йому розумно-вольовими відносинами.
2. Правове регулювання, як правило, має державно-владний характер і виражається в тому, що відносини між суб'єктами набувають певної правової форми (нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів, правових звичаїв, правових прецедентів), змістом якої є встановлені державою міра можливої і міра належної поведінки. Проте правове регулювання може здійснюватися не лише за допомогою держави, але і через участь суспільства (через громадські організації, комерційні об'єднання, трудові колективи).
3. Правове регулювання має системно-нормативний характер, оскільки відбувається, як правило, за допомогою системи правових норм та інших правових засобів (правових відносин, актів тлумачення, актів застосування, актів реалізації прав і обов'язків та ін.), що забезпечують його ефективність.
4. Правове регулювання має конкретний характер, оскільки завжди пов'язано з реальними відносинами в даний історичний період у певній сфері життєдіяльності суспільства і держави.
5. Правове регулювання має цілеспрямований характер — спрямовано на задоволення законних інтересів суб'єктів права, на витіснення і блокування деструктивних форм вияву їх поведінки і діяльності.
6. Правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання завдяки засобам, що знаходяться в його розпорядженні (рекомендації, заохочення, покарання та ін.).
Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи шляхом використання влади, а право — шляхом нормативного регулювання. За своєю природою, за своїм соціальним призначенням право слугує регулятором суспільних відносин, інакше: інструментом соціального регулювання. У цій якості воно споконвічно призначено бути стабілізуючим і заспокійливим (примирливим) фактором, засобом усунення соціальної нестабільності, соціального хаосу і соціальної байдужості, стимулятором правового прогресу. У сучасних (постмодерністських) суспільствах право, завдяки втіленим в ньому принципам свободи і справедливості, перестає бути засобом жорсткого управління: воно пропонує інструментарій (правові засоби), який забезпечує досягнення приватних і публічних інтересів, і водночас встановлює межі використання цього інструментарію[4, c. 184-186].
1.2. Засоби, способи і типи правового регулювання
За допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми, саме через норми права Держава встановлює міру можливої та дозволеної поведінки.
Терміни «спосіб», «засіб», «метод» близькі за змістом і у значній мірі збігаються.
Засоби правового регулювання (правові засоби) — правові явища, що призначені для правового упорядкування суспільних відносин, оптимального вирішення соціальних завдань, досягнення суб'єктами правовідносин приватних і публічних цілей.
Поняття «засіб» означає сполучну ланку між суб'єктом і об'єктом діяльності. Він забезпечує зв'язок між ідеальним, належним (ціль) і реальним, сущим (результат), тобто поняття «засіб» містить у собі як інструментарій (субстанціональні засоби), так і технології його використання в ході досягнення бажаного результату (діючі засоби).
Ознаки правових засобів:
1) забезпечують приватні і публічні інтереси суб'єктів права;
2) відображають соціальну, інструментальну й особистісну цінності права;
3) визначають (у різних сполученнях) правові режими галузей права;
4) виступають основними елементами механізму правового регулювання;
5) забезпечують дію правової системи;
6) забезпечують ефективність правового регулювання завдяки постійному взаємозв'язку один з одним;
7) підтримуються державою.
В якості правових засобів виступають норми права, договори, суб'єктивні права, юридичні обов'язки, заборони, зобов'язання, дозволи, акти застосування права та ін.
Правові засоби — це певні юридичні категорії та діяння суб'єктів з їх застосування з метою досягнення конкретного результату.
У політології під засобами розуміють не тільки політичні норми, цінності, декларації, а й певні дії (мітинги, пікети, вибори, референдуми), які впливають на досягнення поставлених цілей.
До правових засобів Ю. Тихомиров відносить також дії: видання підзаконних нормативно-правових актів на основі, на виконання та у відповідності із законом, процес відміни та зміни цих актів, правильне застосування законів тощо[12, c. 236-238].
Своєрідність правових засобів полягає у тому, що:
— вони мають певну соціальну цінність, оскільки забезпечують досягнення поставлених цілей;
— відображають інформаційні якості права;
— поєднуючись між собою, створюють умови для дії права;
— викликають певні юридичні наслідки;
— забезпечуються примусовою силою держави.
Професор В. Горшеньов поділяє засоби правового регулювання на засоби впливу (зовнішні фактори щодо волі суб'єктів — це дозволи та заборони) та засоби реалізації права (результат реагування суб'єктів на правовий вплив — здійснення дозволених законом дій та утримання від заборонених дій).
У юридичній літературі засоби правового регулювання класифікують за певними критеріями.
Залежно від ступеня складності розрізняють:
— прості (суб'єктивні права та юридичні обов'язки; заохочення і покарання; пільги та заборони);
— складні (норма; інститут).
Залежно від функціонального призначення:
— регулятивні (дозволи);
— охоронні (засоби захисту).
За предметом правового регулювання:
— конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні тощо.
За характером:
— матеріальні (рекомендації);
— процесуальні(позов). За часом дії:
— постійні (громадянство);
— тимчасові (премія).
Залежно від виду правового регулювання:
— нормативні (заборони, встановлені нормами права);
— індивідуальні (акт застосування права).
Залежно від інформаційно-психологічної спрямованості:
— стимулюючі (заохочення);
— обмежуючі (примус).
Заслуговує на увагу позиція С. Бобровник та О. Скакун, які виокремлюють три основні способи правового регулювання: дозволи, заборони та зобов'язання, що відповідають регулятивно-статичній і регулятивно-динамічній функції права.
Дозволи — важливий елемент правового регулювання, які забезпечують соціальну свободу та активність людини. Вони набувають юридичного характеру з моменту їх закріплення в уповноважуючих нормах у вигляді суб'єктивних прав та реалізуються у формі використання, що визначає добровільний характер, їх залежність від бажання суб'єкта, якому належить суб'єктивне право.
Заборони встановлюють певну міру поведінки суб'єктів, покладаючи на осіб обов'язок утримуватись від вчинення певних дій, що протирічать нормам права. Вони — важливий засіб забезпечення організованості суспільних відносин, створення перешкод для небажаної, суспільно небезпечної чи шкідливої поведінки. Заборони мають обов'язковий характер, забезпечуються засобами юридичної відповідальності та знаходять закріплення у забороняючих нормах, реалізуються у формі дотримання правових норм.
Зобов'язання — це нормативне закріплення юридичного обов'язку вчиняти певні дії в інтересах суб'єктів права. Даний вид юридичного обов'язку має активний характер, передбачає певну поведінку, є гарантією використання суб'єктивних прав і реалізується у формі виконання правових норм[11, c. 247-249].
За допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми. Саме, через норми права держава встановлює міру можливої та дозволеної поведінки. Способам правового регулювання відповідають регулятивно-статична та регулятивно-динамічна функції права. Покладаючи на осіб обов'язок утримуватись від вчинення певних дій, що протирічать нормам права, заборони встановлюють певну міру поведінки суб'єктів; дозволи забезпечують соціальну активність суб'єктів та певний рівень їх свободи; зобов'язання сприяють реалізації покладених на осіб обов'язків, їх виконання гарантується з боку держави у вигляді застосування юридичної відповідальності. Крім основних способів правового регулювання, виділяють ще і додаткові, такі як: стимулююча дія норм права, застосування засобів примусу, попереджувальна дія норм права. Виділення названих способів як додаткових пояснюється тим, що вони розглядаються як певний вид обов'язку. За допомогою цих засобів забезпечується належне використання наданих прав та виконання покладених на суб'єктів обов'язків, здійснюється утримання від заборон.
Застосування того чи іншого способу правового регулювання залежить від типу правового регулювання (загально-дозвільний, спеціально-дозвільний), на формування якого впливає зміст правових відносин.
Тип правового регулювання — це спосіб поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб'єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами.
Загальнодозвільний тип правового регулювання передбачає дію принципу: «дозволено все, окрім прямо забороненого законом» та має місце у процесі регулювання цивільних, трудових, житлових, сімейних та інших відносин. Даний тип правового регулювання сприяє розвитку ініціативності, самостійності у прийнятті рішень.
Спеціально-дозвільний тип правового регулювання встановлює використання заборон, у рамках яких норма права передбачає конкретні дозволи, що відображається у вигляді принципу: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». Цей тип правового регулювання називають дозвільним, а тому він застосовується найчастіше у адміністративному праві та потребує чіткого впорядкування суспільних відносин, послідовної реалізації принципів законності.
П. Рабінович вказує на певні критерії класифікації різновидів типів правового регулювання. За способом сполучення дозволів та заборон виділяють загальнодозвільний та спеціально-дозвільний вид правового регулювання; за територіальним статусом правотворчого суб'єкта регулювання, ділиться на централізоване та нецентралізоване; за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання, виділяють загальне (нормативне) та індивідуальне правове регулювання[2, c. 152-154].
Питання щодо методів, способів s типів правового регулювання має не тільки теоретичне, а й суто практичне значення.
На думку Е. Трубецького, при створенні та розвитку права необхідно враховувати два фактора: з одного боку, історичний досвід правового життя суспільства, а, з іншого — ідеї розумного впливу на соціальні процеси; і тоді будуть підібрані найбільш ефективні методи, способи, типи і режими правового регулювання.
У підходах щодо видів правового регулювання існують різні погляди. Поділу на нормативне й індивідуальне правове регулювання дотримуються С. Бобровник, О. Скакун, вважаючи, що ці види регулювання пов'язані між собою.
Нормативне регулювання повинно забезпечувати єдиний порядок та стабільність в регулюванні суспільних відносин за допомогою прийняття нормативно-правових актів, розрахованих на багаторазове застосування. Індивідуальне регулювання базується на нормативному і має враховувати конкретну життєву ситуацію чи конкретну особу, шляхом прийняття актів застосування права.
Дещо по-іншому підходить до вирішення даного питання В. Нерсесянц, поділяючи правове регулювання, що існує у абстрактно-загальній формі, яка передбачає, що норма права ще не має конкретизуючого регулятивно-правового значення стосовно конкретної поведінки конкретної особи у конкретних умовах, та правове регулювання у гранично-конкретизованій формі — це конкретизуюча регулятивно-правова дія норми права щодо конкретної поведінки конкретної особи у конкретній ситуації[9, c. 42].
1.3. Розходження між правовим регулюванням і правовим впливом. Сфера правового регулювання
За обсягом — предмет правового впливу об'ємніше (ширше) предмета правового регулювання — його складають відносини (економічні, політичні, соціокультурні), які не регулюються правом, але на яких поширюється дія права. Правове регулювання і правовий вплив мають власні механізми. При цьому механізм правового регулювання є спеціально-юридичною частиною механізму правового впливу.
За змістом — у правовому впливі не завжди є точна юридична міра (окрім норм права, він містить у собі інші соціальні засоби і форми впливу на поведінку людей), тоді як у правовому регулюванні вона обов'язкова (регулювання відбувається за допомогою певної правової норми і здійснюється через правовідносини).
За головними особливостями свого змісту правовий вплив є не специфічно правовим, а загальним, в якому діє не право як сукупність норм, а «дух» права, просліджується вплив права на систему суспільних відносин, потенціал психічного складу особи, його правову свідомість і культуру. Коли зміст права проходить через свідомість людей, її свідомість стає правосвідомістю. Люди повинні поводитися однаково в однотипній ситуації, якщо право установлює певні правила поведінки. Виробляється стандарт поведінки, формується загальна нормативна культура як безпосередня передумова законослухняності громадян. Це і є правовий вплив на поведінку людей.
Правове регулювання пов'язане зі встановленням прав і обов'язків суб'єктів, із прямими приписами про можливе і належне.
За механізмом реалізації права — у правовому регулюванні право реалізується через систему правових засобів і форм (через механізм правового регулювання); правовий вплив здійснюється за допомогою системи неюридичних засобів — ідеологічних, психологічних, інформаційних та інших механізмів, а також правових засобів, які до механізму правового регулювання безпосередньо не належать, а слугують його основою і результатом (правосвідомість, правова культура, правопорядок).
За результатом — правовий вплив не може гарантувати доведення норм права до їх виконання, оскільки не має у своєму розпорядженні всього різноманіття засобів впливу, властивих правовому регулюванню (рекомендації, заохочення, примус та ін.). Досягти правового регулювання можливо з допомогою усіх форм реалізації права[15, c. 341-343].
Сфера правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, які можливо і необхідно упорядкувати за допомогою правових засобів. Іншими словами, сфера правового регулювання — галузь соціального простору, що охоплена правом. Це насамперед суспільні відносини — економічні, політичні, соціально-культурні. Йдеться про ті суспільні відносини, функціонування яких неможливо без використання правових засобів.
Не усе в суспільних відносинах урегульовано правом. Наприклад, не регулюються чи мінімально регулюються правом: в галузі економічних відносин — процеси виробництва; в галузі політичних відносин — розробка програм і статутів партій; в галузі духовно-культурних — моральні, релігійні відносини; в галузі сімейних — відносини батьків і дітей; в галузі особистих фізичних — співжиття, кровозмісний зв'язок, запобігання проти СНІДу та ін. Скласти сферу правового регулювання можуть лише ті відносини, шо піддаються правовому регулюванню. Право регулює конкретні, найбільш сутнісні, глобальні відносини і перетворення, що проходять через свободу і свідомість людей.
При встановленні сфери правового регулювання слід виходити не стільки з класифікації суспільних відносин (економічні, політичні та ін.), скільки з матерії самого права як нормативного регулятора, цілеспрямованість якого — свобода і порядок у суспільстві.
Ознаки сфери правового регулювання:
1. Є соціальною, оскільки право регулює соціальні відносини, а не природні процеси (землетруси, тайфуни, фізико-хімічні явища та ін.).
2. Є тією галуззю соціального простору, де є суспільні відносини, що можуть бути урегульовані правом, тобто можуть пройти через волю і свідомість людей (не можна регулювати дії людини, зроблені в стані неосудності чи фізичного примусу).
3. Містить у собі сукупність конкретних, типових і повторюваних суспільних відносин, що об'єктивно мають потребу у регулюванні правом, в узагальненні і закріпленні в нормативно-правових приписах (а не суспільних процесів, що протікають за об'єктивними законами громадського життя і не мають потреби в регулюванні правом).
4. Охоплює важливіші суспільні відносини, що у даний момент найбільш торкаються інтересів суспільства, трудових колективів, організацій, підприємств та ін. Це означає, що сфера регулювання не статична, а піддана зміні, залежить від умов внутрішньої і зовнішньої обстановки, рівня економічного, соціального, духовно-культурного розвитку суспільства.
5. Має обмежений обсяг охоплення (межі правової регламентації) і не може містити в собі ті соціальні явища, що об'єктивно не допускають формально-юридичного упорядкування (дружба, любов та ін.). Правом не може бути регламентована поведінка людини, її розумова діяльність, її особисте життя. Безпосередня праця людини по створенню матеріальних чи духовних благ також не регулюється правом, якщо при реалізації своїх інтересів, знань, навичок, умінь, здібностей вона не втручається в сферу іншої людини, суспільства, держави[3, c. 161-162].
Розділ 2. Поняття та основні елементи механізму правового регулювання
2.1. Стадії механізму правового регулювання
Існуюча в суспільстві система суспільних відносин постійно потребує правового впливу. Форми та методи даного впливу змінюються залежно від суспільних потреб. У юридичній літературі проблема правового впливу та правового регулювання не є новою. У науці сформувалися напрями, які дають можливість дослідити право як ефективний засіб соціального регулювання.
Правове регулювання в суспільстві здійснюється за допомогою певних механізмів. О. Скакун вважає, що під механізмами правового регулювання слід розуміти різні елементи правової системи, які здійснюють регулятивний вплив на суспільство.
Це певна, взята у єдності, сукупність правових засобів, способів та форм, за допомогою яких нормативність права забезпечує впорядкування суспільних відносин, відповідає інтересам суб'єктів права, вирішує конфлікти, сприяє досягненню соціального компромісу в правовій сфері. Саме наведений підхід до механізму правового регулювання висловлюють С. Бобровник та Н. Оніщенко, пропонуючи відмовитись від розуміння даного механізму тільки як діяльності законодавця, котрий формує норму права, надає їй уповноважуючого, зобов'язуючого чи забороняючого характеру, та лише як виконання правового припису, підпорядкування забороні суб'єктами, яких цей припис стосується. При одностороньому підході до механізму правового регулювання нанівець зводиться мета та цілі правового регулювання, не враховуються різні фактори, які впливають на процес зазначеного регулювання.
Механізм правового регулювання характеризується певними особливостями:
— правове регулювання та його механізм є складовою соціального регулювання;
— є певною системою взаємодіючих між собою елементів, серед яких виділяють правові засоби (норми, суб'єктивні права та юридичні обов'язки тощо), способи (дозволи, заборони і зобов'язання) та форми (дотримання, виконання і використання);
— він забезпечує регулювання суспільних відносин, тобто є динамічною частиною правової системи;
— механізм правового регулювання має цілеспрямований та результативний характер.
В. Нерсесянц зазначає, що механізм дії права — це механізм абстрактно-загальної правової регуляції, конкретизованої та індивідуалізованої стосовно конкретно-визначеного випадку вияву юридичної сили діючого права. У даному разі загальна норма набуває індивідуального характеру щодо конкретного випадку.
Заслуговує на увагу позиція А. Зайця, який вважає, що право являє собою не тільки «явище у собі», а є зовнішнім проявом, могутнім регулятивним засобом, що спонукає особу діяти відповідно до вимог права[10, c. 69-70].
Дещо інший підхід до поняття механізму правового регулювання має А. Малько, який розглядає його як певну систему юридичних засобів, організованих послідовно, що мають за мету подолання перешкод, які стають на шляху задоволення інтересів суб'єктів права.
Отже, за допомогою механізму правового регулювання обґрунтовується необхідність здійснення правового регулювання в суспільстві, впорядковуються явища правової дійсності, забезпечується їх єдність, взаємозв'язок та взаємодія, відбувається процес трансформації правових приписів щодо реальної поведінки суб'єктів права.
Розрізняють змістовну та формальну ознаки механізму правового регулювання.
Змістовна ознака механізму правового регулювання передбачає наявність цілей правового регулювання, досягнення яких дає можливість вести мову про ефективність правового регулювання.
Під цілями В. Карташов розуміє сукупність уявлень про моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідні потреби в умовах існування можливостей, оцінених за результатами минулого досвіду.
Цілі правового регулювання класифікують за певними критеріями: за значимістю (головні та другорядні), за часом (перспективні і найближчі), за результатами (кінцеві та безпосередні).
Цілі правового регулювання стосуються не тільки окремих суб'єктів, а й забезпечують закріплення та стимулювання розвитку суспільних відносин, створюють умови для виникнення нових суспільних відносин, запобігають виникненню суспільно шкідливих відносин.
Досягнення цілей правового регулювання здійснюється за допомогою певних засобів, що є шляхами юридичного впливу на поведінку суб'єктів. Сукупність даних засобів, які є різними за своєю природою та функціональним призначенням, і складає формальну ознаку механізму правового регулювання.
Ці правові засоби повинні відповідати певним вимогам:
— вони складають певну систему, але не є прив'язаними до однієї сфери суспільних відносин;
— вони покликані забезпечити соціальну свободу та активність поведінки суб'єктів (дозволи), чи, навпаки, покласти на осіб пасивний обов'язок утримуватись від вчинення тих дій, які перешкоджають інтересам особи (заборони), передбачати поведінку певного роду, бути гарантією використання суб'єктивних прав іншими суб'єктами (зобов'язання);
— ці засоби повинні містити позитивні стимули щодо здійснення суб'єктами своїх суб'єктивних прав та виконання покладених на них обов'язків;
— вони мають бути спрямовані на досягнення певного результату — забезпечення ефективності правового регулювання;
— вони пов'язані з суб'єктивними правами чи даної особи (дозволи), чи інших осіб (зобов'язання, заборони);
— ці засоби тісно взаємопов'язані не тільки один з одним, а і з такими різновидами правових норм, як уповноважуючі, зобов'язуючі та забороняючі, і визначають форми реалізації права (дотримання, виконання та використання)[5, c. 174-176].
Характеристика механізму правового регулювання дозволяє встановити його складові елементи, забезпечити їх єдність та взаємоузгодженість. Потреба у різних правових засобах обумовлюється неоднозначністю задоволення інтересів різних суб'єктів права. Слід зазначити, що ці засоби як певні інструменти правового впливу повинні бути різноманітними та взаємопов'язаними, являти собою певну систему і у своїй сукупності бути спрямовані на досягнення ефективності правового регулювання.
Сучасна юридична наука характеризується наявністю двох підходів до визначення елементів механізму правового регулювання.
Перший з них — широкий підхід, що характеризується наявністю сукупності елементів, які беруть участь у процесі впорядкування суспільних відносин, а саме:
— норма права, яка визначає моделі можливої та необхідної поведінки суб'єктів суспільних відносин;
— нормативно-правовий акт — юридичний документ, що надає правовій нормі формально-визначеного, офіційного та обов'язкового характеру;
— юридичні факти — конкретні життєві обставини, які спричиняють дію норми права;
— правовідносини — різновид суспільних відносин, що регламентуються правовою нормою та виконують функцію взаємодії правової норми з конкретним суб'єктом і функцію визначення конкретної поведінки для персоніфікованих суб'єктів;
— тлумачення — діяльність із визначення дійсного змісту норми права у разі її незрозумілості чи невідповідності вимогам юридичної техніки;
— реалізація права як можливість втілення правової норми шляхом дотримання, виконання, використання та застосування;
— законність як один з принципів реалізації правових приписів через дотримання вимог норми права суб'єктами права;
— правосвідомість як рівень усвідомлення суб'єктами права правових приписів;
— правова культура як різновид загальної культури, що складається з духовних та матеріальних цінностей, які належать до правової дійсності;
— правомірна поведінка — усвідомлена діяльність суб'єктів, яка відповідає нормі права та соціально корисним цілям і знаходиться в установлених законодавством межах;
— протиправна поведінка — та, що протирічить правовим приписам;
— юридична відповідальність — це міра державного примусу (особистого, майнового чи організаційного характеру), яка застосовується до суб'єктів, котрі вчинили правопорушення, та пов'язана з покладенням на них нового додаткового обов'язку[6, c. 137-139].
Другий підхід до елементної будови механізму правового регулювання є вузьким та. включає лише елементи, які складають основу регулятивної функції права. Серед них виділяють: норми права, нормативно-правові акти, правовідносини, реалізацію права, законність. Кожен з елементів даної системи виконує специфічну функцію у задоволенні інтересів суб'єктів, в регулюванні суспільних відносин, у досягненні ефективності правового регулювання.
С. Бобровник елементи механізму правового регулювання поділяє на основні та факультативні і пов'язує їх із стадіями механізму правового регулювання.
Розмежування обов'язкових та факультативних елементів механізму правового регулювання дає можливість за допомогою норми права контролювати модель обов'язкової, дозволеної поведінки різних суб'єктів правовідносин. Обов'язкова стадія передбачає необхідність врегулювання певних суспільних відносин, які, насамперед, моделюються, виникають та реалізуються в певних суб'єктивних правах та юридичних обов'язках. Факультативна стадія включає необхідність офіційного тлумачення норми права в процесі її застосування.
В. Нерсесянц виділяє статичну та динамічну стадії пра-вового регулювання. Статична має місце у тому разі, коли норма права існує у абстрактно-загальній формі, не застосовується до певної поведінки суб'єкта у певних умовах. Динамічна стадія знаходить прояв за умови, що норма права набуває конкретизованої форми та застосовується до конкретної поведінки конкретної особи.
Динамічна та статична стадії мають певний механізм правового регулювання, що відображається в логічній побудові норми права, яка впливає на конкретні суспільні відносини та врегульовує певний їх тип.
Поділ на стадії досить умовний та відображає вплив права на суспільні відносини на різних рівнях його реалізації.
Перша стадія пов'язана з процесом правотворчості, з формуванням норми права, як правила поведінки загальнообов'язкового, формально-визначеного характеру, що регулює найважливіші види суспільних відносин, встановлюється та охороняється державою. Правова норма встановлює зміст суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, ступінь їх взаємності, здійснює регулятивний вплив на суспільні відносини, визначає форми взаємодії суб'єктів суспільних відносин.
З точки зору П. Недбайло, саме з моменту видання норми права слід вести мову про вступ у дію механізму правового регулювання.
Однак правове регулювання здійснюється за допомогою комплексу правових норм. Він складає певну систему, для якої властиві певна організованість, єдність, координаційні та субординаційні зв'язки.
Організованість правових норм передбачає їх внутрішню узгодженість, заснованість на єдиних принципах. Даний принцип побудови правових норм тісно пов'язаний з ієрархічним підпорядкуванням приписів за їх юридичною силою та єдністю правових норм щодо їх єдиної спрямованості поєднати інтереси суспільства з інтересами окремих індивідів, врегулювати найважливіші сфери суспільних відносин, функціонування яких неможливе без використання юридичних засобів.
Системність норм права знаходить вияв у нормативно-правовому акті. На думку Л. Явича, саме з моменту видання нормативно-правового акта здійснюється правове регулювання суспільних відносин[11, c. 193-195].
Вступаючи в правові відносини на основі певних юридичних норм, суб'єкти набувають суб'єктивних прав та юридичних обов'язків за власним бажанням (активна форма реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків) чи на основі правозастосовчого акта (складна форма реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків). Як вважають А. Вітченко та Ю. Толстой, норма права починає регулювати поведінку суб'єктів не з моменту видання норми права, а з часу настання юридичних фактів, передбачених даною нормою3.
На цьому етапі настає друга стадія правового регулювання, що пов'язана з правовими відносинами, які забезпечують можливість реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків і за допомогою котрих норми права набувають персоніфікованого характеру, стосуються конкретного суб'єкта та безпосередньо впливають на процес правореалізації.
Залежно від характеру правових норм виникають різні види правових відносин, серед яких важливе місце належить регулятивним, що формуються на основі норм цивільного, адміністративного, земельного та інших галузей права, і охоронним, які виникають в результаті вчинення правопорушення.
Деякі вчені пов'язують з даною стадією акти безпосередньої реалізації прав та обов'язків суб'єктів (дотримання вимог заборон, виконання обов'язків, використання прав) і акти опосередкованої реалізації прав та обов'язків (застосування права).
Інші науковці вважають, що видання актів реалізації права слід розглядати як кінцевий результат правового регулювання, який передбачає юридично значимі дії суб'єктів із здійсненню прав та обов'язків, що випливає з конкретних правових відносин та за їх допомогою досягаються цілі правового регулювання.
За умови, що поведінка суб'єктів є правомірною, механізм правового регулювання вичерпує свою дію; і тільки за неправомірної поведінки суб'єктів вступає у дію механізм покладення на суб'єктів юридичної відповідальності, основним елементом якої є акти застосування норм права, що встановлюють юридичну відповідальність конкретної особи за конкретне правопорушення.
Враховуючи наведене вище, слід зазначити, що ці міркування тільки здаються суто теоретичними. Вони потребують переосмислення та практичного втілення з метою досягнення ефективності правового регулювання[8, c. 86-89].
2.2. Види сфер правового регулювання. Сфери нормативного і піднормативного регулювання
Можна дати різні класифікації видів сфер правового регулювання. За принципом співвідношення можливого і необхідною:
публічно-правова сфера; приватноправова сфера.
Нормативне і піднормативне (індивідуальне) регулювання взаємозалежні:
— нормативне регулювання покликане забезпечити єдиний порядок і стабільність регулювання;
— індивідуальне регулювання покликане забезпечити облік конкретної обстановки, своєрідність певної юридичної ситуації.
Результатом нормативного правового регулювання, здійснюваного в процесі правотворчості, є створення нормативно-правових актів, що містять норми права як зразки (моделі) поведінки. Піднормативне регулювання не має такої самостійності, воно вторинне і залежить від нормативного регулювання, ніби знаходиться «під» ним[14, c. 125-128].
Окрім нормативного і піднормативного регулювання, є також ненормативне регулювання, що доповнює нормативне регулювання, підсилюючи чи послабляючи його.
Види сфер правового регулювання за підсистемами права (правовими спільностями):
Види сфер правовою регулювання за певними блоками суспільних відносин:
1. Сфера економічних, головним чином майнових, відносин: виробництво, обмін, розподіл. Ці відносини (власності, розподілу, обміну, оплати праці тощо) становлять економічну основу суспільства, його каркас і мають потребу в упорядкуванні.
2. Сфера політичних, головним чином управлінських, відносин усередині країни і на міжнародній арені. Ці відносини (управління справами суспільства і держави з боку громадян, держави, її органів) становлять політичну основу суспільства, охоплюють три галузі державної влади — законодавчу, виконавчу, судову. Управління суспільством здійснюється за допомогою механізму субординації (панування — підпорядкування). У тій частині, де управлінські відносини збігаються з майновими (управління економікою), вони належать до першого блоку.
3. Сфера соціально-культурних, у тому числі особистих немайнових, відносин — галузь охорони здоров'я, освіти, культури, науки, соціального забезпечення. Цю сферу становлять відносини (освіта, медична допомога, наукова діяльність, заняття спортом тощо), правова регламентація яких забезпечує реалізацію, охорону і захист особистих прав громадян.
4. Сфера судових і правоохоронних відносин, тобто відносин по охороні (запобіганню і припиненню порушень) суспільного порядку. Боротьбу з правопорушеннями ведуть такі органи держави, як органи внутрішніх справ, прокуратура, суд — їх сфера діяльності в повному обсязі регулюється нормами права.
Сфера правового регулювання піддається зміні: залежно від завдань змінюється зміст правового регулювання, звужується чи розширюється його сфера. Все більше прихильників здобуває точка зору про необхідність визнання індивідуальних правових норм, включення їх у сферу нормативного регулювання (Г. Кельзен, Л. Петражицький, С. Алексеев, А. Поляков, Р. Лівшиц та ін.).
Урегульованість правом поведінки людей відбувається через впровадження правових відносин у певну сферу людської діяльності[1, c. 85-87].
2.3. Основні напрямки і межі правового регулювання
Основні напрямки правового регулювання:
1) закріплення і охорона нових суспільних відносин. Наприклад, в Україні на конституційному рівні закріплено право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації, право на підприємницьку діяльність тощо;
2) заборона певних суспільних відносин і поведінки. Наприклад, заборонені зазіхання на конституційний лад, шлюб між родичами, створення комерційних банків посадовими особами правоохоронних органів, створення партій у військових формуваннях та ін.;
3) зміна характеру відносин у певній сфері. Наприклад, розвиток фермерського господарства поряд з колгоспами і радгоспами та ін.;
4) стимулювання розвитку певних суспільних відносин. Напр., стимулювання державою індивідуального будівництва будинків за допомогою кредитів;
5) сприяння (за допомогою нових законів) виникненню і формуванню нових відносин і суспільних явищ. Наприклад, законом України про референдум вводиться нове суспільне явише — ініціативна група всеукраїнського референдуму. Вона створюється на зборах громадян України, в яких беруть участь не менше 200 осіб, котрі володіють правом на участь у референдумі.
Пріоритетні напрямки правового регулювання в сучасній Україні.
• У сфері економічних, майнових відносин — сприяння розвитку ринкових відносин, додержання рівності форм власності (державної, приватної, комунальної).
• У політичній сфері — сприяння розвитку в цивілізованій формі політичного плюралізму за умови додержання громадянського миру і згоди.
• У сфері управлінських відносин — сприяння ефективній роботі управлінського апарату без збільшення його штату.
• У сфері охорони суспільного порядку — боротьба з корупцією й іншими правопорушеннями, охорона і захист прав і свобод людини.
Чимале значення має розвиток і підвищення ефективності природоохоронного законодавства, удосконалення соціального законодавства, завершення судової реформи та ін.
Сфера дії всіх галузей права, разом узятих, становить основу сфери правового регулювання.
Межі правового регулювання — межі владно-вольового впливу громадянського суспільства (народу) і держави (в особі його органів) на суспільні відносини, поведінку людини. Вони відокремлюють галузь правового від неправового, встановлюють межі поширення права, визначають характер впливу права на свідомість і діяльність людини. Вони обумовлюються як самою матерією права, так і особливостями регульованих відносин, інтересами держави і суб'єктів права, рівнем культури і цивілізованістю суспільства, економічними, культурно-національними, релігійними й іншими факторами.
Межі в правовому регулюванні важливо дотримувати:
1) у системі суспільних відносин. Регулювати правом необхідно лише ті суспільні відносини, що об'єктивно мають потребу в такому регулюванні. Не можна втручатися в галузь автономної свободи особи: у політичну сферу діяльності, особисті сімейні відносини, у реалізацію духовно-культурних потреб;
2) у діяльності держави по виробленню нових правових відносин. Не можна насаджувати нові суспільні відносини, до яких ще не дозріло суспільство чи які суперечать правосвідомості і культурі особи і суспільства. Важливо, щоб правові норми, котрі видаються, відповідали економічним, політичним, правовим та іншим соціальним закономірностям і сприяли прогресивному розвитку суспільства, найбільш повному задоволенню потреб і інтересів особи;
3) у використанні державою засобів правового регулювання. Необхідне застосування державою правомірних засобів регулювання: встановлення не карально-залякуючого, а дозвільного режиму, що сприятиме розвитку особи. Превалювати мають дозволи. Зобов'язання і заборони повинні встановлюватися таким чином, щоб забезпечували в суспільстві демократію, стабільний правовий порядок, права і свободи громадянина.
Сфера, основні напрямки і межі правового регулювання закріплюються кодифікаційними законодавчими актами[7, c. 192-194].
Розділ 3. Ефективність правового регулювання
У юридичній літературі виділяють декілька критеріїв виміру дієвості правового регулювання, а саме:
— цінність правового регулювання;
— економність правового регулювання;
— ефективність правового регулювання.
Критерієм оцінки цінності правового регулювання є його реальна позитивна (корисна) значимість для функціонування та розвитку окремої особи, соціальних групи чи суспільства у цілому. Вказане дає можливість виділити за суб'єктним критерієм особисту, групову, загальносоціальну цінність правового регулювання.
Деякі автори вважають, що соціальна цінність є причиною ефективності, але повною мірою вона не може гарантувати високий ступінь ефективності. Для цього потрібні певні умови: адекватність правового регулювання різним видам інтересів; досконалість законодавства та правозастосовчої діяльності; рівень правової культури суспільства та окремої особи; стан законності та інші). Під умовами ефективності розуміють певні обставини, які, з одного боку, сприяють найбільшій реалізації цінності права, що дає можливість задовольнити інтереси суб'єктів, а, з іншого — це супутні фактори, які мають значення для дії індивідів з досягнення даної цінності та з її використання.
Критерієм оцінки економності правового регулювання є сукупність витрат, що мають місце у процесі досягнення мети правового регулювання (предметно-речових, грошових, кадрових, часових, фізично-людських ресурсів тощо).
Критерієм оцінки ефективності правового регулювання є співвідношення мети вказаного регулювання та реальних результатів правового регулювання2.
Термін «ефективність» в перекладі означає — результат, наслідок якогось явища.
У юридичній літературі висловлюється точка зору, що критерієм ефективності правових норм є міра досягнення цілей, поставлених перед ними. Цілі правового регулювання передбачають закріплення існуючих суспільних відносин, які його потребують, стимулювання та розвиток тих відносин, котрі на даний момент відповідають вимогам суспільства та створення умов для розвитку і закріплення нових суспільних відносин.
В. Тугарінов ціль розуміє як ідеальну, відображену в свідомості модель цінності. Це дає можливість стверджувати, що критерієм ефективності є ступінь досягнення відповідних цінностей.
Характер дії правових норм в процесі досягнення цілей може бути різний, а саме:
1) інформаційний, ідеологічний, загальновиховний;
2) реалізація норм права через дотримання, виконання і використання — безпосередня реалізація права;
3) це — державно-владна діяльність компетентних органів по забезпеченню впровадження правових норм, так звана правозастосовча реалізація.
Заслуговує на увагу точка зору, що соціальна цінність та ефективність співвідносяться як процес і результат. У даному розумінні соціальна цінність відповідає на запитання: які саме інтереси нею задовольняються, а ефективність правового регулювання — яким чином це зроблено та у якій мірі дані інтереси задоволені[15, c. 215-218].
Загальна ефективність правового регулювання забезпечується:
— ефективністю самого нормативно-правового акта;
— ефективністю процедурно-процесуального механізму застосування нормативно-правового акта;
— ефективністю діяльності щодо застосування і реалізації нормативно-правового акта.
Таким чином, у одних випадках ефективність норми забезпечується лише за рахунок її власної дії, у інших в результаті дії системи: норма плюс її застосування.
На думку В. Сіренка, під час вивчення ефективності цих норм важливо звертати увагу не на цілі законодавства, а на інтереси. Визначивши інтерес як співвідношення між необхідністю задоволення потреб різних соціальних груп, класів, окремих верств населення і можливістю їх задоволення, виникає модель, складові котрої можна розглядати як елементи ефективності, а саме:
— соціальні потреби, які необхідно задовольнити з допомогою конкретного нормативного акта;
— правові засоби, їх кількість та якість;
— здатність правових засобів задовольняти соціальні потреби, закріплені у нормативному акті;
— перспективність напрямів вдосконалення законодавства з метою задоволення соціальних потреб за допомогою правових засобів.
П. Рабінович виділяє низку передумов досягнення ефективності правової норми.
До загальносоціальних передумов ефективності юридичної норми (ефективності правотворчості) слід віднести:
— відповідність норми об'єктивним законам (закономірностям) існування і розвитку людини та суспільства;
— відповідність норми конкретно-історичним умовам її функціонування реальним можливостям її здійснення (матеріальним, духовним, часовим, кадровим тощо);
— відповідність юридичної норми реальним потребам та інтересам тих суб'єктів, відносини між якими вона має регулювати;
— відповідність юридичної норми стану правосвідомості і моралі, рівню загальної культури, громадській думці згаданих суб'єктів;
— відповідність норми права висновкам тих наук (суспільних, природничих, технічних), які «предметно» вивчають об'єкти, що перебувають у сфері правового регулювання;
— відповідність юридичної норми загальним закономірностям самоорганізації системних явищ (їх вивчає наука синергетика) і цілеспрямованій організації таких явищ (їх вивчає, зокрема, кібернетика)[4, c. 171-173].
До юридичних (спеціально-соціальних) передумов ефективності юридичної норми належать:
— правове закріплення домінуючих потреб суспільства;
— предметна визначеність діяльності правотворчого органу;
— визначеність меж правового регулювання;
— зумовленість правотворчої діяльності об'єктивними умовами розвитку суспільства;
— зміна сфери та типу правового регулювання;
— особливості правотворчості як результату творчого процесу;
— системність законодавства;
— якість законодавства;
— досконалість юридичної техніки;
— чітке визначення видів юридичної відповідальності, що настає за порушення нормативних приписів, механізму її реалізації.
У юридичній літературі висловлюється точка зору щодо створення синтетичної теорії ефективності правового регулювання, яка включала б всі правові засоби та всі варіанти процесу правового регулювання у їх взаємозв'язку[9, c. 62].
Висновки
Отже, з усього сказаного вище можна зробити наступні висновки:
1. Правове регулювання — це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.
2. Механізм правового регулювання — це узята в єдності система правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим»).
3. Використання у певному порядку тих чи інших елементів механізму характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і складним. Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного державно-владного акта — нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і обов'язків здійснюють самі суб'єкти, до яких цей акт звернений. Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів державно-владного характеру, один із яких — нормативно-правовий, а інший — акт застосування норм права (індивідуальний акт). Його стадії залежать від правової поведінки суб'єкта — правомірної чи неправомірної.
4. Механізм правового регулювання складають елементи, обов'язкові на окремих його стадіях: 1) принципи права, норми права, нетипові правові розпорядження (спеціалізовані норми права), об'єктивовані в нормативно-правових актах; 2) правовідносини, суб'єктивні юридичні права і обов'язки в їх індивідуалізації (конкретизації); 3) акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків; 4) акти застосування норм права.
Список використаних джерел
1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". — Львів: Фонд "Право для України", 1997. — 198 с.
2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.
3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 317 с.
4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.
5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.
6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.
7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрис-кон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.
8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.
9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.
10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. — К., 1993. — 172 с.
11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.
12. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
13. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Ли-сенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адво-катури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.
14. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.
15. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Жу-равський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.