Серед основоположних категорій кримінального процесу докази посідають чільне місце. З метою єдиного підходу до розуміння змісту доказів у кримінально-процесуально­му провадженні чинним законодав­ством передбачено легальну дефініцію цього поняття.

Відповідно до ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК України) доказами у кримі­нальній справі визнаються всі фактич­ні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечно­го діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирі­шення справи.

Наведена дефініція, на перший погляд, відповідає завданням криміна­льного судочинства, його керівним засадам, що мають забезпечувати до­сягнення об´єктивної істини, прийнят­тя законних і обґрунтованих рішень органами досудового розслідування і судової влади.

Утім, науковці-процесуалісти (Р. Бєлкін, С. Галунський, Р. Домбровський, B. Дорохов, І. Лузгін, Б. Матюшкін, М. Михеєнко, С. Нікітін, М. Погорецький М. Чельцов, М. Салтевський, C. Стахівський, А. Хмир та ін.) не-
безпідставно вважають її недосконалою, полемізуючи протягом не одного десятиріччя на сторінках юридичних видань.

Тому цілком справедливою, на на­ше переконання, є думка Є. Долі, що докази, як фундаментальну криміна­льно-процесуальну категорію, необ­хідно ще більш глибоко дослідити, на­уково обґрунтувати і поставити на чолі базових понять кримінального процесу [1, 54-55]. Саме цим зумовле­но доцільність і актуальність наступ­ного аналізу в цій статті окресленої проблеми з внесенням пропозицій що­до можливих шляхів її вирішення. Отже, однією з головних причин три­валої полеміки вітчизняних і зарубіж­них авторів є різне тлумачення ними визначеного законодавцем поняття доказів «фактичними даними».

М. Чельцов та інші відомі вчені об­рали безкомпромісну позицію, яку відстоюють вже багато років, що під доказами слід розуміти не фактичні дані, а саме виключно тільки факти, до оперування якими і зводиться процес доказування, саме вони не можуть бу­ти сумнівними чи недоброякісними: вони або існують, або ні [2, 137; З, 23-24]. Інші процесуалісти вбачають під фактичними даними не тільки факти, а й відомості про них [4, 118; 5, 101], решта — лише відомості про фак­ти [6, 80; 7, 22].

Досконалість тієї чи іншої позиції авторів можна виявити, насамперед, звернувшись до етимологічного тлу­мачення змісту застосованої терміно­логії.

Етимологічним значенням поняття «відомості», наприклад, є «повідо­млення, вісті про кого-, що-небудь; певні факти, дані про кого-, що-не­будь, інформація; знання в якій-не-будь галузі» тощо [8, 315].

«Факти», за тлумачним словником української мови, — це «дійсна, не ви­гадана подія, дійсне явище; реальність, дійсність; те, що сталося, відбувалося насправді; те, що є матеріалом для пев­них висновків і відповідає об´єктивній дійсності; те, що об´єктивно існує, справді, безперечно, безсумнівно» [9, 667].

Під терміном «дані» тлумачаться «відомості, що необхідні для будь-яко­го висновку, рішення» [10, 207].

Аналіз наведеної термінології дає, на нашу думку, цілком зрозумілу безальтернативність використання по­няття «відомості». І саме відомості про факти, як ми вважаємо, мав на увазі законодавець, визначаючи у ст. 65 КПК України докази «фактич­ними даними».

Як справедливо підкреслює з цього приводу С. Стахівський, факти — це явища дійсності, які, як правило, нале­жать до минулого і є недопустимими для безпосереднього сприйняття слід­чим або судом; для того, щоб факт був використаний при доказуванні, він має бути пізнаний, тобто відображе­ний свідомістю людини [11, 124].

Слід також навести на користь цієї позиції ще ряд аргументів. Як відомо, згідно з ч. 2 ст. З КПК України, при провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-проце­суальний закон, який діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Але ж у будь-якому разі він має зворотню силу, тобто процесуальні правовідно­сини, що виникають при його застосу­ванні, завжди спрямовані й «поверта­ють» нас до події, яка мала місце у часі, що минув, до встановлення і з´ясування обставин цієї події, досяг­нення щодо неї об´єктивної істини. Це — по-перше.

По-друге, державний орган чи по­садова особа, уповноважені на кримі­нально-процесуальне провадження, за своєю правовою сутністю і призначен­ням об´єктивно не можуть, не мають права оперувати фактами, — в іншому разі вони втрачають право бути суб´єктами, які «рухають» криміналь­не судочинство, ведуть дізнання, досудове слідство чи судове засідання, і підлягають відводу (статті 54, 60 КПК України).

Отже, якщо фактичні дані розуміти як факти, то є абсолютно безглуздим вимагати від слідчого чи суду безпосе­реднього дослідження доказів у кримі­нальній справі. Ні той, ні інший не мо­жуть оперувати фактами, а лише відо­мостями (знаннями) про ці факти, саме ці відомості про факти допомага­ють слідчому (суду) встановити мо­дель події, яка мала місце в минулому [12, 146].

В аспекті проблеми, що розгля­дається, не можна не помітити, що на­ведена у ст. 65 КПК України дефініція «доказів» стосується лише доказів у «кримінальних справах». Аналогічну термінологію мають також назва і зміст ст. 64 КПК України щодо пред­мета доказування при провадженні до-судового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді.

У той же час раніше нами вже наво­дилися аргументи на користь панівної в юридичній літературі позиції, що кримінально-процесуальне доказу­вання відбувається значно раніше — на початковому етапі кримінального процесу — у стадії порушення криміна­льної справи [13, 325]. Тому видається, що редакція ст. 65, а також назва і зміст ст. 64 КПК України потребують відповідного уточнення вказівкою на докази і доказування «в кримінально­му судочинстві».

Водночас вважаємо наступним упу­щенням законодавця, який не передба­чив у ст. 65 КПК України серед суб´єктів доказування прокурора, який власне здійснює процесуальне керівництво усього процесу досудового проваджен­ня в цілому.

З огляду на викладене, пропо­нується наступна редакція ч. 1 ст. 65 КПК України: «Докази — це будь-які відомості про факти, отримані в уста­новленому законом порядку органами дізнання, досудового слідства, проку­ратури й суду для підтвердження чи спростування події злочину, з´ясуван­ня, відтворення та доведення обставин, що мають значення для встановлення істини та зумовлюють прийняття ни­ми законних і обґрунтованих рішень».

Не менш дискусійною у теорії кримінального процесу проблемою є систематизація і класифікація доказів, тобто приведення їх у порядок, зумов­лений правильним, планомірним роз­ташуванням та взаємним зв´язком [14, 207], розподіл на групи за спеціальни­ми ознаками і властивостями [15, 258].

Система доказів у кримінальному судочинстві об´єднує у своїй структурі групи доказів, взаємопов´язані між со­бою відповідно до структури предмета доказування обставин, що підлягають становленню для відтворення істинної картини суспільно небезпечної події, яка відбулася.

Систематизація доказів дає змогу поступово, повно, всебічно і об´єктив­но відтворити всі обставини, які мають значення і є складовими пред­мета доказування.

Дослідженню тих чи інших елемен­тів, або ж частини усієї системи до­казів, визначенню особливостей їх отримання, перевірки і оцінки, належ­ного використання тощо сприяє їх класифікація, в основу якої можуть бути покладені різни підходи чи визначені ознаки.

Загальновизнаною і сприйнятою більшістю процесуалістів є класифіка­ція доказів на обвинувальні й виправ­дувальні, первинні та похідні, прямі й побічні [16, 149; 17, 52; 18, 121].

Але ж поряд існує ряд інших по­глядів і підходів учених. М. Алєксєєв, В. Бож´єв і М. Чельцов принаймі дода­ють до зазначених трьох ще одну гру­пу доказів: особисті та речові — відпо­відно до механізму їх формування [19, 96; 20, 10].

У свою чергу, В. Дорохов пропонує класифікувати докази не на три — чо­тири, а на шість груп:

1)особисті й речові (залежно від видів фактичних даних, механізму їх формування і використання);

2)за видами джерел (залежно від процесуальних способів їх отримання і відповідно до специфіки тих чи інших видів фактичних даних): пока­зання свідків, потерпілих, підозрюва­них, обвинувачених, висновки експер­тів, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, інші документи;

3)за характером зв´язку предмета І з подією злочину (об´єкт посягання, знаряддя злочину та ін.);

4)первинні й похідні (залежно від наявності чи відсутності джерел доказової інформації);

5)прямі (одноступеневі) й побічні (багатоступеневі) — залежно від струк­тури обґрунтування обставин, що під­лягають доказуванню;

6)обвинувальні та виправду­вальні (відповідно до тези доказуван­ня, його спрямованості) [21, 257-258].

Водночас категорично проти поділу доказів на особисті й речові виступа­ють, зокрема, М. Видря і М. Строгович. Вони вважають, що такий підхід протиставляє речові докази показан­ням свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених [22, 311; 23, 19].

У свою чергу, не погоджуючись з їх думкою, О. Хмиров небезпідставно наголошує, що при поділі доказів на речові й особисті йдеться не про про­тиставлення доказів, а про визначення очевидних відмінностей між повідом­леннями про факти, які виходять від людей, — і матеріальними предмета­ми, що вимагають іншого процесуаль­ного режиму їх збирання і закріплен­ня [24, 69].

На шість груп поділяє докази у кримінальному процесі і В. Гмирко, але на відміну від В. Дорохова кладе в основу класифікації інші критерії. На його думку, докази необхідно розподі­лити на: 1) первинні й похідні; 2) осо­бисті й речові; 3) належні й неналежні; 4) достовірні та недостовірні; 5) допу­стимі й недопустимі; 6) підготовчого та юрисдикційного провадження [25, 40-43].

Частково погоджуючись із запропо­нованою класифікацією, С. Стахівський ставить під сумнів обґрунтова­ність існування останніх чотирьох груп. Він вважає, що навряд чи доцільно й до­речно класти в основу класифікації доказів критерії їх оцінки (належність, допустимість, достовірність тощо).

Позиція С. Стахівського, як ми вва­жаємо, є слушною і заслуговує на підтримку.

Доречно також зауважити, що се­ред наукових висновків і пропозицій щодо класифікації доказів, можна зустріти і досить неординарні підходи. Р. Бєлкін, наприклад, самостійною групою вбачає докази істинності й до­кази неправдивості. Він обґрунтовує свою позицію тим, що наука логіка вважає доказами лише ті тези, що ма­ють на меті встановлення істинності, докази неправдивості тези — іменує спростуванням. Тобто доказування істинності будь-якої обставини може відбуватися шляхом спростування тих чи інших протилежних обставин. То­му метод спростування може застосо­вуватись лише коли достовірно відомі всі обставини, які підлягають спросту­ванню, а отже, практично цей метод майже ніколи не може бути застосова­ним при доказуванні, оскільки слід­чий неспроможний об´єктивно виклю­чити наявність усіх інших, не передба­чених ним можливостей [26, 26].

На нашу думку, відомий російський учений особисто наголосив на безпер­спективності своєї позиції як для на­уки, так і для практики кримінального процесу.

Можна було б і далі аналізувати по­гляди на поняття та класифікацію до­казів і їх обґрунтування, які існують чи пропонувалися в літературі, зо­крема й далеких часів, починаючи з ХVІІІ-ХІХст. [27, 133-134], або доре­волюційними юристами Росії [28, 1004; 29, 7-8; ЗО, 174]. Але ж слід мати на увазі, що будь-які підходи до кла­сифікації, визначення її критеріїв, віднесення доказів до тих чи інших видів і груп мають досить умовний ха­рактер і залежать від конкретних об­ставин, встановлення і доказування яких відбувається. Один і той самий доказ може бути віднесений залежно від них до тієї чи іншої їх різновид­ності, і жодний науковець чи практик ніколи не визначать раз і назавжди конкретний доказ лише в одній єдиній їх групі.

Тим не менш, приваблюють погля­ди вчених-процесуалістів, які в основу класифікації і розподілу доказів на групи обирають такі важливі критерії, як джерела їх отримання, механізм формування, відношення до предмета доказування або обставин, що підляга­ють встановленню, тощо.

Тому нам уявляється найбільш вда­лою і раціональною класифікація до­казів, запропонована С. Стахівським, який розподіляє їх на чотири само­стійні групи:

1. За джерелом одержаних відо­мостей: а) первинні докази; б) похідні докази.

2. По відношенню до предмета обвинувачення: а) обвинувальні дока­зи; б) виправдувальні докази.

3. По відношенню до обставин, що підлягають доказуванню: а) прямі докази; б) побічні докази.

4. За механізмом формування і носієм додаткової інформації: а) осо­бисті докази; б) докази, що містяться в об´єктах матеріального світу (предме­ти і документи) [31, 132-133].

Наведений варіант класифікації є оптимальним і має не тільки наукове, а й велике практичне значення, є зро­зумілим і доступним для будь-якого фахівця правоохоронної сфери, до­сить зручним і ефективним у викори­станні.

Так, первинні докази — це відомості про факти, отримані з першоджерел (показання очевидця, потерпілого, підо­зрюваного, обвинуваченого; відомості, що містяться в оригіналі документів).

Похідні — це докази, отримані не з першоджерела, а «з інших рук» (копія оригіналу документа, свідчення особи, яка має відомості від очевидця, по­терпілого чи опосередковано зі слів підозрюваного, обвинуваченого).

Обвинувальні докази — докази, які придатні для викриття особи у скоєнні злочину, підтверджують чи встановлю­ють обвинувачення або вказують на обставини, що обтяжують покарання.

Виправдувальні — докази, що спро­стовують звинувачення (як повністю, так і частково), вказують на наявність обставин, які пом´якшують покарання.

Прямі докази — це відомості про факти, які за своїм змістом однознач­но спростовують чи підтверджують ту чи іншу обставину, що підлягає дока­зуванню.

Побічні — докази, які неоднозначно підтверджують або спростовують існування обставин, які належить до­вести у процесі й завдяки криміналь­но-процесуальному доказуванню.

Особисті — докази, що одержують­ся від людей (показання свідка, по­терпілого).

Практична значущість розподілу доказів на первинні й похідні, напри­клад, полягає у правильному визна­ченні оптимальних шляхів їх пе­ревірки, отримання доказів з більш надійних джерел.

Поділ доказів на обвинувальні й виправдувальні впливає на висунення версій, складання плану розслідуван­ня злочину, відіграє важливу роль при винесенні рішення про притягнення особи як обвинуваченого, про закрит­тя кримінальної справи, при складанні обвинувального висновку та ін.

Практичне значення поділу доказів на особисті (від людей) і такі, що містяться в об´єктах матеріального світу (предметах і документах) поля­гає в тому, що доказова інформація мо­же надходити органам розслідування як від людей, які здатні по-різному сприймати, оцінювати й відтворювати обставини, що ними спостерігались, так і від предметів і документів, їх форми, змісту тощо.

Класифікація доказів на прямі й побічні дає змогу уникнути слідчих та судових помилок. При цьому слід ма­ти на увазі, що непрямий (побічний) доказ вказує на неточний факт чи факти, тому не меншого значення він на­буватиме лише в органічній єдності з іншими доказами обставин, що потре­бується встановити й довести. Як справедливо зазначають відомі проце­суалісти, прямі докази щодо певної об­ставини (події) допускають лише єди­не тлумачення, а побічні — декілька [11,57].

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.Доля Е. А. Проблема начала в теории уголовного процесса (постановка вопроса) // Государство и право. — 1996. — № 10. — С. 54-63.

2.Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. — М., 1951. — 510 с.

3.Каз Ц. М. Доказательства в советском уголовном процессе. — Саратов, 1960. — 106 с.

4.Лукашевич В. 3. О понятии доказательств в советском уголовном процессе // Правоведение. — 1963.-№ 1.-С. 118-124.

5.Горский Г. Ф., Кокорев Л. Д., Элькинд ГГ. С. Проблемы доказательств в советском уголовном про­цессе. — Воронеж, 1978. — 303 с.

6.Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. — К., 1984. — 134 с.

7.Карнеева Л. М. Доказательства в советском уголовном процессе. — Волгоград, 1988. — 65 с.

8.Новий тлумачний словник української мови. — К., 2004. — Т. 1. — 927 с.

9.Новий тлумачний словник української мови. — К., 2001. — Т. 4. — 941 с.

10. Великий тлумачний словник української мови. — К., 2001. — 1400 с.

11. Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування : моногр. — К., 2005. -272 с.

12. Стахівський С. М. Кримінально-процесуальні засоби доказування : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.09. — К., 2005. — 396 с.

13. Шдюков П. П., Конюшенко Я. Ю., Устименко Б. М. Удосконалення процедури початку кримінального судочинства в контексті реформування чинного кримінально-процесуального законодавства як складової частини судово-правової реформи в Україні // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовній діяльності : тези науково-прак­тичної конференції, присвяченої пам´яті професора А. Я. Дубинського (м. Київ, 3 квітня 2009 р.). — К., 2009. — 832 с.

14. Новий тлумачний словник української мови. — К., 2001. — Т. 4.— 941 с.

15. Новий тлумачний словник української мови. — К., 2001. — Т. 2. — 911 с.

16. Кримінальний процес України : підруч. / за ред. Ю. М. Грошевого, В. М. Хотенця. — X., 2000. — 494 с.

17. Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств. — М., 1960. — 176 с.

18. Арсеньев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процес­се. — М., 1964. — 180 с.

19. Алексеев С. С, Божьев В. П. Обсуждение спорных вопросов теории доказательств в советском уголовном процессе // Соц. законность. — 1965. — С. 95—98.

20. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. — М., 1962. — 503 с.

21. Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. — 735 с.

22. Строгович М. С. Материальная истина и судебные доказательства. — М., 1955. — 383 с.

23. Выдря М. М. Вещественные доказательства в советском уголовном процессе. — М., 1955. — 118с.

24. Хмыров А. А. Косвенные доказательства. — М., 1979. — 183 с.

25. Гмирко В. П. Кримінально-процесуальні докази : поняття, структура, характеристика, кла­сифікація. — Дніпропетровськ, 2002. — 63 с.

26. Белкин Р. С. Собирание, исследование и оценка доказательств. — М., 1966. — 295 с.

27. Владимиров Л. В. Учение об уголовных доказательствах. — Тула, 2000. — 464 с.

28. Владимиров Л. Е. Учение о доказательствах. Части : общая и особенная. — СПб., 1910. — 400 с.

29. Спасович В. Д. О теории судебно-уголовных доказательств в связи с судоустройством и судопро­изводством. — СПб., 1861. — 432 с.

30. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — СПб., 1999. — Т. 2. — 573 с.