Вступ.

1. Поняття соціокультурної динаміки.

2. Циклічна парадигма розвитку культури.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Соціологія розглядає культуру як складне й динамічне утворення, причому у двох аспектах: культурна статика, що описує культуру в спокої, і культурна динаміка, що описує її в русі. До культурної статики належить внутрішня будова культури, тобто сукупність базисних елементів, рис і форм, характерні конфігурації їх поєднань. Динаміка культури — це ті засоби, механізми та процеси, які відбивають трансформацію культури, її зміни. Культура перебуває в постійному русі, вона зароджується, розвивається, поширюється, утверджується, руйнується і т. д.

Соціокультурні процеси в сучасному світі пов'язані із зовнішньою та внутрішньою політикою. Особливістю першої є розширення співробітництва держав з метою спільного розв'язання проблем глобального характеру. Процес економічної інтеграції держав Західної Європи, зокрема, свідчить про координацію їхніх зусиль в галузі економічного розвитку з метою підвищення рівня життя населення. Внутрішня політика — це діяльність державних органів щодо організації і регулювання суспільних відносин в різних сферах національного життя.

Культура пов'язана з прагненням людини задовольнити духовні потреби, що зростають, з постійним розвитком людських сил і здібностей, які втілюються у предметах творчої праці, з усією сукупністю цінностей, що є опредмеченим результатом творчої діяльності. Цьому підпорядковані всі структурні елементи культури.

1. Поняття соціокультурної динаміки.

Динаміка культури характеризує трансформаційні процеси всередині культури й у взаємодіях культур, які специфічні цілісністю, закономірністю, спрямованістю і впорядкованістю провідних тенденцій. Для динаміки культури характерною є усталеність взаємодії компонентів, періодичність і стадіальність, що відрізняє її від культурних змін як довільних трансформацій соціокультурного процесу. Динаміка культури є відображенням здатності складних соціальних організмів адаптуватись до мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування.

Елементи культури, що перебувають у стійкій рівновазі, закріплюються в культурній традиції. Накопичення протиріч у культурній системі призводить до її розбалансування і створення кризової ситуації, яка знаходить своє вирішення в оновленні культурного досвіду, в культурних інноваціях. Динаміка культури може вести до збагачення ціннісних смислів культури, тобто носити прогресивний характер. Проте можливі такі динамічні процеси, що спрощують культурне життя суспільства, ведуть до його занепаду і деградації. Регресивні зміни викликають кризу культури. Особливим станом культури є її застій як стан довготривалої стагнації культурних цінностей.

У культурології існують різнопланові підходи до побудови моделей соціокультурної динаміки.

Динаміка культури — це одна з базисних, фундаментальних характеристик феномену культури. Вона стосується як змісту, сутнісних ознак самого явища, так і багатоманітних його інтерпретацій. Динамічна природа культури, мінливість її форм роблять принципово неможливим однозначне тлумачення самого поняття "культура", яке б вичерпно охоплювало її об'єктивно-істинну суть.

У широкому філософському розумінні культура — сукупність різноманітних речей та явищ, що втілюють результати перетворення природної та суспільної дійсності у процесі історичної практики людства. Культура з її цінностями, вважав М. Бердяєв, є способом духовного життя, духовного сходження людини. Культура — реальність людського світу і буття. Людина сама створює цю реальність і живе в ній, утверджує себе у всій повноті своїх сил і здібностей. Отже, йдеться про історичну практику людини і людства, тривалий у просторі й часі процес, духовне сходження, серцевиною, ядром якого є рух. Той самий рух, в якому, за висловом Геракліта, "сонце нове щодня".

Термін "динаміка культури" ввійшов у науковий обіг у 30-х роках минулого століття з виходом у світ фундаментальної чотиритомної праці Питирима Сорокіна "Соціальна і культурна динаміка". В ній досліджуються історія культури від найдавніших часів, зміна різних культурних стилів, тобто перехід від однієї культурної системи до іншої. Стійке входження цього поняття в науковий простір відбулося в другій половині XX століття. Це пов'язано з поглибленням наукових уявлень про зміни в культурі, їх характер і обсяг, про багатоманітність динамічних типів і форм культури, про джерела і передумови культурного руху.

Динаміка культури — це зміни в самій культурі й у взаємодії різних культур, для яких характерні цілісність, наявність упорядкованих тенденцій, а також чітко виражена спрямованість, вектор руху. Друге значення цього терміна — розділ теорії культури, в межах якого вивчаються процеси змінюваності в культурах, їх зумовленість, спрямування, характер вияву, а також закономірності адаптації культури до нових умов, чинники, що обумовлюють зміни у культурі, умови й механізми, які регулюють ці зміни.

Вихідними й універсальними для розуміння динаміки культури є культурні зміни, тобто різні стани культури в двох і більше тимчасових точках. Культурні зміни — це будь-які трансформації культури, в тому числі й такі, які позбавлені цілісності, чітко вираженої спрямованості руху. Поняття динаміки культури тісно пов'язане з поняттям "культурні зміни", але вони не тотожні. Культурні зміни вміщують більше руху з менш виразними і яскравими характеристиками, ніж ті, що властиві культурній динаміці.

Науково-філософська інтерпретація динаміки культури виявляє різні якісні характеристики властивого їй руху: еволюцію культури, революцію культури, культурний прогрес, культурний регрес, культурну епоху, культурний ренесанс, культурний декаданс, кризу культури (цивілізації), безвихідь культури (цивілізації).

Еволюція культури у вузькому розумінні являє собою єдність кількісних і якісних змін в культурі в межах певної основної якості культур. В широкому контексті еволюція культури є синонімом динаміки культури.

Культурна революція означає масштабний і системний перелом, стрибок у розвитку певної моделі культури. Це якісна її трансформація й перехід до нової моделі. Саме ці риси дають змогу відрізнити дійсно революційні зміни в стані культури від їх ідеологічних містифікацій на кшталт китайської "культурної революції" 60—70-х років минулого століття.

Культурний прогрес характеризується удосконаленням структур, змісту і видів культурної діяльності, що є результатом творчого потенціалу людства. Його парним, протилежним поняттям є культурний регрес, тобто ерозія структур, змісту і видів культурної діяльності, згортання її потенціалу, "втомленість". В русі культур прогрес і регрес перебувають в складному діалектичному зв'язку, який в лапідарній і образній формі лука й стріли розкрив Геракліт: випущена стріла з туго натягнутого лука означає життя і смерть — життя для лучника і загибель для його мисливської здобичі.

2. Циклічна парадигма розвитку культури.

Циклічна модель культурної динаміки — одна з найдавніших. Повторюваність, зворотність є характерною рисою існування всього живого. Мислителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесами і зміною природних сезонів, рухом сонця по небосхилу, життєвими циклами. Так, Дж. Віко вважав, що культура рухається від "віку богів" (міфологічні культури) через "вік героїв" (культури героїчного епосу) до "віку людей" (осмислення світу історією). Циклічним є рух культурно-історичних типів у концепції російського соціолога М.Даниленського. Культурні організми в дослідженні О. Шпенглера проходять цикл від "дитинства" ("весни"), "юності" ("літа"), "зрілості" ("осінь") до "старості" ("зими"), від накопичення сил, їх реалізації до занепаду і загибелі культури. Локальні цивілізації А. Тойнбі підкоряються у своєму розвитку моделі циклічного руху від виникнення, росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією, культурна динаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського середовища): сприятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і внутрішні, є передумовою культурної стагнації.

У концепції російського історика Л. Гумільова процес етногенезу становить цикл, що містить фази виникнення, підйому, занепаду і загибелі етносу. Головним джерелом появи етносів є результати формотворної діяльності природного середовища. Поштовхом до розвитку стає імпульс пасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування, вкорінені в підсвідомості людини. Умови для посилення пасіонарності на рівні суспільства і людини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні поштовхи).

Синергетичний підхід до соціокультурної динаміки базується на принципово новому розумінні хаотичних процесів як потенції впорядкування, готовності культурної системи до самоорганізації. Ці тенденції реалізуються в точках біфуркації як свого роду порогах усталеності культурної системи, в яких закладаються тенденції її зміни. Поблизу моментів біфуркації, Що несуть у собі поліваріантність розвитку культурної системи, провідну роль відіграє випадковість, окремі малі флуктуації (випадкові відхилення). Тобто культурна динаміка є результатом процесів саморозвитку культурної системи.

Російський культуролог Ю. Лотман у своїй книзі "Культура і вибух" обґрунтовує концепцію непередбачуваних динамічних процесів, що реалізуються у вигляді вибуху. Культурний вибух, за категоріями синергетики, є точкою біфуркації, різкої інтенсифікації змін культурних елементів з набором декількох різноймовірних альтернатив майбутнього, з яких лише одна стає культурною реальністю. Вибухова зміна вектора культурного розвитку, за Ю.М.Лотманом, співіснує з поступовими соціокультурними процесами. Вибухові й поступові зміни перебувають в діалектичній взаємодії одне з одним.

Складність і неочевидність процесів соціокультурної динаміки провокує появу нових і різних підходів до її вивчення. Сучасний методологічний плюралізм і міждисциплінарна інтеграція вимагає визнання як значимості лінійних змін у соціокультурній динаміці, так і циклічних, маятникових і хвильових процесів, можливості поступового руху і культурних вибухів. Усі зазначені підходи є однаково ймовірними і взаємодоповнюючими, які лише в їх діалектичній взаємодії розкривають сутність процесів динаміки культури.

З розумінням культури як всезагального явища пов'язано виокремлення політичної, економічної, екологічної та інших її видів — культури праці, побуту, дозвілля, організації, управління тощо. Відповідно до змісту діяльності її поділяють на матеріальну та духовну; рівня, форм соціальної взаємодії — на суперкультуру (культуру конкретного суспільства), субкультуру (культуру спільнот), контркультуру (культуру девіантних соціальних груп), культуру соціальних груп тощо. Соціологія вивчає співвідношення різних субкультур, контркультур, суперечності між ними та домінуючою субкультурою суспільства, виявляє особливості різноманітних соціальних груп. При цьому виявляються дві тенденції: оцінювання інших культур за стандартами власної (етноцентризм) та оцінювання будь-якої культури за ЇЇ власними стандартами (релятивізм). У дійсності оцінка різновидів культур неможлива без порівняльного аналізу, зокрема без урахування загальних тенденцій розвитку суперкультури та загальнолюдської культури.

Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов'язана з широкими народними масами.

Особистісну, локальну, соціальну системи знань, цінностей, норм і зразків найповніше виражають особливості існування основних форм художньої культури: високої (елітарної), народної (фольклору) і масової. Висока і народна культура виникли ще за часів розподілу праці й розвивались, постійно взаємодіючи, зберігаючи при цьому свою специфіку. Вони, як правило, поширювались серед індивідів з різним рівнем освіченості й культури. З демократизацією суспільства вони дедалі більше втрачали свою соціально-групову прив'язаність, набували стильового розмаїття, модифікування.

Науково-технічний прогрес та активний розвиток засобів комунікації зумовили формування масової культури, яка апелює до всіх, поширює цінності, доступні більшості людей, розрахована для масового вжитку. Завдяки своїй смисловій та художній спрощеності, технічній доступності вона помітно витіснить високу і народну культуру. Масова культура є зв'язуючою ланкою між стабільним і змінюваним, оскільки орієнтована на цінності та норми переважної більшості. Вона є продуктом новітнього часу, затребувана до життя людиною, яка не приєдналась через різні причини до високої культури, але вже відірвалася від традиційного суспільства.

Досвід, накопичений людством у ході його соціокультурній історії, надає неоціненну допомогу в рішенні проблем культури на сучасному етапі перетворення нашого суспільства на основі принципів гуманізму й демократії в умовах бурхливого науково-технічного прогресу. Необхідно відзначити, що проблеми культури здобувають сьогодні першорядне, власне кажучи, ключове значення, тому що культура виступає потужним фактором соціального розвитку. Адже вона пронизує всі аспекти людської життєдіяльності — від основ матеріального виробництва й людських потреб до найбільших проявів людського духу. Культура грає все більшу роль у рішенні довгострокових програмних цілей демократичного руху: формування й зміцнення цивільного суспільства, розкриття творчих здатностей людини, поглиблення демократії.

Висновки

Зміни можуть вести до збагачення і диференціації культур, але нерідко ведуть до спрощення культурного життя, до його анемії. Як особливий стан виділяють культурний застій (тобто тривалу незмінність і повторюваність норм, цінностей, смислів, знань). Застій слід відрізняти від стійкості культурних традицій. Він настає, коли традиції домінують над інноваціями, придушують їх.

У цілому для динаміки культури характерний стійкий порядок взаємодії її компонентів, періодичність, стадіальність, спрямованість. Процес дінаміки культури слід інтерпретувати як вияв здатності складних соціальних систем адаптуватися до змінних зовнішніх і внутрішніх умов свого існування. Закони перебігу культурно-історичних процесів не менш об'єктивні, ніж власне природні закономірності. Виявлення об'єктивно-істинної природи культури, її динаміки здійснюється в різних концепціях і школах культурологічних знань.

Динаміка культурних цінностей розкривається у процесі зіставлення їх у минулому й сучасності. Глибина соціального запиту на взаємопроникнення історичних часів настільки велика, що усталена формула "минуле-сучасному" легко трансформується. Саме обертаючись у такій ціннісній двоєрідності, сучасна людина відшукує свої "горизонти пам'яті", свою доріжку від суті до сутності.

Список використаної літератури

1. Введение в культурологию: Учеб. пособие для вузов / Рук. автор, кол. Е.В. Попов. — М., 1995. — С. 336.

2. Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 2000. – 591с

3. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. Культурологія. Навчальний посібник. Львів, 2003. – с.38-41.

4. Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 2001р. — 400 с.

5. Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону: Феникс, 2004. — 576 с.

6. Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у РГУ, 2002. – 268 с.

7. Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 2004. – 288 с.

8. Українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб./М.М.Закович та інші; За ред. М.М.Заковича. – К.,2001. – с.77-81.

9. Шевнюк О.Л. Культурологія. Навчальний посібник. К., 2004. – с.75-78.