Вступ.

1. Доктрини походження права.

2. Теорія походження права.

3. Загальні риси держави і права на різних етапах розвитку людства.

4. Загальна характеристика соціальних норм.

5. Причини виникнення держави і права.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Однією з основних причин виникнення держави став поділ первіснообщинного, соціальне однорідного суспільства на соціальне неоднорідні групи чи класи з різноманітними, нерідко протилежними інтересами. Як бачимо, на перший план тут виступають соціально-економічні фактори.

Проте в утворенні кожної держави відіграє роль цілий комплекс причин — економічних і політичних, внутрішніх і зовнішніх, бо кожен процес виникнення держав у тих чи інших народів має свої особливості.

Характерними рисами держави і права є закріплення соціальної нерівності, наділення феодалів (світських і духовних) залежно від їх рангів всіма правами; закріплення відносин сюзеренітету-васалітету; визнання селян, міщан людьми, але закріплення у праві їх особистої та економічної залежності від феодалів, обов'язку працювати на них, на державу і церкву; монополії феодалів на основні засоби виробництва, на політичну владу.

Важливим фактором у становленні і розвитку держави є право. Право в державі знаходить нові форми свого виявлення. Замість норм звичаєвого права, яке неподільно панує на попередніх етапах суспільного розвитку, в державній організації народжуються нові форми правових норм, перш за все ті, які містить писане законодавство. Це писане законодавство, яке видається органами центральної державної влади, поступово витісняє звичаєве право, норми якого сягають родового та племінного устроїв. Роль законодавства полягає не тільки у зміцненні держави, воно також відіграє велику роль у зміцненні й об'єднанні населення держави в єдиний народ.

1. Доктрини походження права

Ідея природного права виникла ще в Елладі та Римі і пов'язана з іменами Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, грецьких та римських стоїків, Цицерона, Ульпіана та інших римських юристів. В епоху Середньовіччя вона набула розвитку в богословських творах Фоми Аквінського. Однак як один із напрямків теорії праворозуміння природно-правова доктрина склалася в епоху Революцій. її найвидатнішими представниками були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск'є, О. Радищев та ін.

Прихильники цієї теорії вважали, що, крім права, яке встановлюється державою, існують природні права, притаманні людині від народження. їх ніхто — ні суспільство, ні держава — людині не дарує. Ці права є умовою існування людини та її життєдіяльності. Основними серед них були: право на життя, свободу, рівність, власність та ін. Саме тому теорія природного права стверджувала, що природне право (сума природних, вічних, невід'ємних та незмінних прав людини) є вищим правом стосовно позитивного права (законів, звичаїв, прецедентів), це право, що втілює в собі розум та вічну справедливість.

Таким чином, теорія природного права, по суті, знімала проблему походження права, наголошуючи на первинну наявність у людини як соціальної істоти певного набору прав. Вона розривала взаємозв'язок між виникненням держави, класових та інших соціальних структур, потребою суспільства та самого права як об'єктивного результату розвитку регулятивної системи, що з'являється на певному етапі. Тим самим вона ухилялася від дослідження і пояснення об'єктивних процесів виникнення суми прав кожної людини, їх абстрактного визнання.

Разом з тим ця теорія несла в собі величезний соціальний заряд, бо дозволяла з позицій гуманізму, справедливості, ліберальної демократії та й просто здорового глузду критикувати чинне право, якщо останнє гальмувало суспільний розвиток, було перепоною на шляху добробуту суспільства[5, c. 26-27].

Сучасна теорія природного права розвивається за двома напрямками:

1) неотомістична теорія — намагається поєднати природно-правову і теологічну доктрини. На думку її прихильників (Ж. Маритен, В. Катрайн, І. Месснер), природне право створюється Богом;

2) світська доктрина — розрізняє право і закон і наголошує на існуванні для писаного права відповідної етичної першооснови (природного права), що базується на принципі справедливості.

Юридичний позитивізм. Прихильниками цієї теорії були Дж. Остін, О. Конт, Г. Шершеневич, У. Блекстоун, К. Бергбом та ін.

Ця теорія виникла як опозиція природно-правовій доктрині. На відміну від останньої, для якої основні права та свободи є первинними щодо законодавства, позитивізм вводить поняття «суб'єктивне право» як таке, що виходить від права об'єктивного — встановленого чи створеного державою. Держава делегує суб'єктивні права і встановлює юридичні обов'язки в нормах права, що складають закриту досконалу систему. Позитивізм ототожнює право і закон.

Дж. Остін визначає позитивне право як «…правила, які призначені для управління однією розумною людиною з боку іншої розумної людини, що має владу над першою».

До негативних рис теорії юридичного позитивізму слід віднести введену нею штучну обмеженість права як системи від фактичних суспільних відносин, відсутність можливості моральної оцінки правових явищ, відмова від досліджень змісту права, його мети.

Позитивним моментом, на наш погляд, є можливість встановлення стабільного правопорядку та детального дослідження догми права — структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм та нормативних актів, видів інтерпретації тощо.

Історична школа права. Ця школа склалася в першій третині XIX століття в Німеччині, яка на той час ще залишалася роздробленою феодальною державою зі слабкою, позбавленою революційного духу, буржуазією. Найбільш відомими представниками цієї школи бути Г. Гуго, Ф. Савіньї та Г. Пухта.

їхні погляди були реакцією на ідеї природно-правової доктрини і Великої Французької революції, що на той момент вже зазнала поразки.

Історична школа права заперечувала можливість існування єдиного для всіх народів права. Вона виходила з того, що в німецького та інших народів є своє, властиве лише йому право, не схоже на право інших країн і визначене історично притаманним йому народним духом. Право кожного народу і є проявом народного духу, що виражає «спільну свідомість», «спільні переконання» народу. Воно є результатом історичного процесу. Передаючись «з молоком матері» від одного покоління до іншого, право само розвивається і поступово складається, немов мова чи переконання [4, c. 53-54].

Думка про те, що вирішальна роль у створенні права належить регулюванню «зверху», визначалась як «юридичне марновірство». Формування права порівнювалось з правилами гри, що встановлюються поступово на основі існуючої практики. Відповідно закон був не тільки не єдиним джерелом права, а й не основним. На перше місце прихильники історичної школи права висували звичаї, оскільки багато людей не знає приписів закону, проте кожному відомий існуючий розпорядок життя[1, c. 64].

2. Теорія походження права

Теорія нормативізму. Основоположником нормативізму був ав-стрійський юрист Г. Кельзен.

Суть теорії полягала в тому, що право є сукупністю норм, які формально виражаються в законах та інших нормативних актах. На думку Г. Кельзена, право являє собою чітку, логічно узгоджену ієрархічну піраміду на чолі з «Основною нормою», тобто Конституцією («Слід вести себе так, як цього вимагає Конституція»1). Юридична сила і законність кожної норми залежить від «вищої» у піраміді норми, що має більш високий ступінь юридичної сили.

Сучасне розуміння права в рамках теорії нормативізму можна подати як сукупність таких елементів:

1. Право — це система взаємопов'язаних та взаємодіючих норм, викладених у текстах нормативних актів.

2. Норми права видаються державою, в них виражається державна воля,зведена в закон.

3. Норми права регулюють найважливіші суспільні відносини.

4. Саме право та його реалізація у разі необхідності забезпечується примусовою силою держави.

5. Від норм залежить виникнення правовідносин, формування правосвідомості, правова поведінка.

Позитивне значення нормативізму полягало в тому, що він:

1) дозволяє створювати і удосконалювати систему законодавства;

2) забезпечує певний режим законності, одноманітність застосування норм та індивідуально-владних приписів;

3) сприяє формуванню «нормативного» уявлення про право як формально логічну основу правосвідомості громадян;

4) забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко окреслити права та обов'язки суб'єктів, фіксувати заходи та засоби державного примусу;

5) дозволяє абстрагуватися від класово-політичних характеристик права, що особливо важливо в умовах застосування права.

Негативізм нормативного підходу вбачається в його запереченні обумовленості права потребами суспільного розвитку, ігноруванні природних і моральних засад у праві та ролі правосвідомості в реалізації юридичних норм, абсолютизації державного впливу на правову систему [2, c. 34-35].

Психологічна теорія. Психологічна теорія права розпочинає свій рух на початку XX століття в Німеччині (Г.Ф. Кнапп), Франції (Г. Тард) та Росії (Л. Петражицький).

Послідовниками цієї теорії були А. Росе (скандинавська або упсальська школа права), Г. Гурвич (французька школа мікросоціології права), М. Рейснер.

Суть психологічної теорії права полягала в тому, що вона розрізняла позитивне право, яке офіційно діяло в державі, та інтуїтивне право, витоки якого містилися в психіці людей і складалися з того, що вони, їх групи та об'єднання переживають як право. Позитивне право, що виражалося в законах та інших актах, було маловідомим громадянам.

Інша річ — інтуїтивне право, з яким людині доводилося стикатися майже весь час. Серед різних психологічних станів людей на передній план висуваються емоції — імпульсивні переживання, які стимулюють людей до певних дій.

Такі емоції Л. Петражицький поділив на дві групи:

1) імперативні, чи моральні, емоції — передбачають одностороннє переживання особою обов'язку вчинити ту чи іншу дію стосовно іншої особи, однак воно не супроводжується переживанням іншої сторони права вимагати виконання зазначеного обов'язку. Наприклад, переживання перехожим обов’язку подати милостиню жебракові. Це є особистою справою перехожого. У свою чергу, жебрак не переживає при цьому права вимагати від перехожого виконання цього обов'язку;

2) імперативно-атрибутивні, або правові, емоції — двостороння емоція, за якою переживання однією особою обов'язку стосовно іншої особи поєднується з переживанням останньою права вимагати виконання зазначеного обов'язку. Наприклад, відносини продавця та покупця.

З таких двосторонніх імперативно-атрибутивних емоцій і складається інтуїтивне, психічне право, яке, на думку Л. Петражицького, є засобом регулювання майнових, сімейних, спадкових та інших відносин, що постійно виникають у житті людей. При цьому вчений виходив з того, що скільки людей, стільки може і бути інтуїтивних прав [7, c. 39-40].

Соціологічна юриспруденція. Соціологічна теорія права зародилась ще в середині XIX століття. її найвидатнішими представниками були Є. Ерліх, Р. Паунд, Дж. Дьюї, Д. Френк, С. Муромцев, П. Стучка та ін.

Соціологічна теорія права розглядає право як емпіричне явище, її основний постулат полягає в тому, що право слід шукати не в нормі чи психіці, а в реальному житті. В основу поняття права покладені суспільні відносини, що захищаються державою. Норми закону та правосвідомість не заперечуються, проте і не визнаються правом. Вони є ознаками права, а саме право — це порядок у суспільних відносинах, у діях людей. Виявити суть такого порядку, вирішити спір у тій чи іншій конкретній ситуації повинні були судові або адміністративні органи. Саме тому свобода суддівських та управлінських рішень була найхарактернішою ознакою соціологічної юриспруденції.

Існує чотири основних напрямки в соціологічній юриспруденції — марксизм, теорія вільного права, інструментально-прагматичний підхід та концепція солідаризму.

Марксизм є найбільш ортодоксальним напрямком у соціологічній юриспруденції. Найвідомішими представниками марксистського напрямку були П. Стучка, А. Вишинський та інші радянські правознавці.

Згідно з їх поглядами право було нічим іншим, як зведеною в закон волею економічно панівного класу.

Менш ортодоксальною виявилася теорія вільного права, ос-новоположником якої був Є. Ерліх. У 1913 році він видав книгу «Основи соціології права», де виклав суть теорії в такому постулаті: «Центр розвитку права в наш час, як і у всі часи, — не в законодавстві, не в юриспруденції, не в судовій практиці, а в самому суспільстві». І ще: «Щоб зрозуміти витоки, розвиток і сутність права, слід насамперед дослідити порядок, що існує в суспільних союзах. Причина невдач усіх попередніх спроб пояснити право полягала в тому, що вони виходили з правових приписів, а не з цього порядку».

Інструментально-прагматичний підхід був розвинутий в праці американського юриста Р. Паунда «Юриспруденція». У ній дослідник стверджував, що право — це насамперед фактичний правопорядок та процес діяльності суду.

Автор концепції солідаризму Л. Дюгі вважав, що право випливає безпосередньо із соціальної солідарності [1, c. 47-48].

3. Загальні риси держави і права на різних етапах розвитку людства

Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні проявляються неоднозначно. Відповідно “логічний”, тобто загальна закономірність розвитку, та "історичний" вияв цієї закономірності в усій складності приватних модифікацій протягом дуже тривалого історичного часу повністю не співпадають.

Фактично це і визначає взаємозв’язок історії держави і права з теорією держави і права.

Таким чином, історія держави і права досліджує держав-но-правовий процес у часі і просторі та виявляє конкретно-історичні закономірності, тобто "історичний". Теорія держави і права, спираючись на наукові результати історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, тобто “логічний”. Таким чином, науково обґрунтоване розкриття суті державно-правового процесу передбачає тісну взаємодію цих наук.

Це повною мірою стосується і взаємозв’язку історії держави і права з історією політичних та правових вчень, яка вивчає виникнення і розвиток, соціальну ефективність державних та правових вчень в їх історичній конкретності і хронологічній послідовності.

Отже, історія держави і права разом з теорією держави і права та історією політичних і правових вчень утворюють групу так званих теоретико-історичних наук, які є теоретичною основою галузевих юридичних наук[5, c. 81-82].

4. Загальна характеристика соціальних норм

Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як: юридичні; моральні; корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян); звичаї чи традиції.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на: економічні; політичні; сімейні; релігійні; етики та естетики; організаційні; соціально-технічні.

Юридичні (правові) норми — загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах.

Моральні норми — правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, л забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми — правила поведінки, що встановлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об’єднаними людей.

Звичні чи традиції — правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворились) у звичку людей.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм [11, c. 25-26].

5. Причини виникнення держави і права

Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та призначення. Необхідність виникнення держави, здебільшого пов’язується із виникненням у суспільстві нерівності серед його членів, диференціацією на певні соціальні верстви (класи, стани), зміною форми і характеру зв’язків між ними та суспільством, якісними змінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо. Майже кожна з наведених причин має підхід до державогенезу – класовий, теологічний, патріархальний, договірний, психологічний, насильницький. Наприклад, при класовому розумінні сутності держави як знаряддя класового пригноблення основну причину її виникнення вбачають у поділі суспільства на антагоністичні класи, потребі пануючого класу зберегти і закріпити своє становище придушенням боротьби пригноблених класів за визволення від експлуатації. Разом з цим, історія людства має факти виникнення держави у суспільствах, в яких ще не існували класово-антагоністичні протиріччя (стародавньоіндійські, Київська та Новгородська у ранній період їх розвитку, перші держави-міста Дворіччя, китайські держави Шань-Інь і Західне Чжоу, держави майя, інків, ацтеків тощо).

У кожному окремому суспільстві виникнення держави обумовлювалося своєрідним "набором" цих причин, у свою чергу, залежних від особливостей існування попереднього стану суспільства (географічних, кліматичних, етнічних, виробничих та ін.). Крім того, виникнення і формування держави — це суспільний процес, який має власну історію та відповідні стадії становлення. З цієї точки зору доцільно розрізняти типовий і нетиповий державогенез, розглядати виникнення держави і соціальне розшарування суспільства на верстви (класи, стани) як тривалі, суперечливі та взаємозумовлені процеси [6, c. 34-35].

Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою цілісність під час розшарування на нерівні за своїм соціальним становищем верстви, у здійсненні ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв’язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя. Усі ці та інші зміни в розвитку суспільства призводять до необхідності у поділі суспільної праці на матеріальну та ідеологічну, а також остаточного відокремлення зі сфери матеріального виробництва прошарку населення, який за своїми якостями та здібностями міг би адекватно осмислити закономірності розвитку суспільства, збереження його цілісності та нормальних умов функціонування. Етап поділу суспільної праці призводить до розшарування суспільства на два угруповання, різних за джерелом виникнення, функціями, закономірностями розвитку. Дійсно, угруповання членів суспільства, що були зайняті безпосередньо у матеріальному виробництві, виникали та об’єднувалися на основі єдності матеріально-виробничих і соціальних інтересів, а ті, що займалися управлінням, — соціальних і політико-управлінських.

Подальше збільшення населення, розвиток продуктивних сил, утворення спільності більш високого порядку, ніж община, та обумовлене цими процесами зростання конфліктних ситуацій призводять до того, що охоронна діяльність із безпосередньо суспільної трансформується у професійну. Для виконання охоронних функцій в общинах і племенах утворювалися відповідні посади, що й було первинною формою державної влади.

Завершення розпаду влади родового ладу і утворення власної держави пов’язано з установленням публічної влади, що є суттєвою ознакою. Якщо армія і флот як первинна форма публічної влади існували у вигляді озброєної сили пануючого класу, що безпосередньо зливалася з ним, і тому протистояла тільки більшості населення, то створення поліції є наступним етапом відчуження держави від суспільства. Держава виступає вже як озброєна влада, що відокремлюється і стоїть не тільки над більшістю населення, але й над кожним окремим членом пануючого класу. Публічна влада не зливається повністю з державою – це особливим чином організована влада фізичного примусу у вигляді армії, флоту, поліції, в’язниць тощо.

Особливості місця і ролі публічної влади в державі визначають матеріальністю, що якісно відрізняє її від ідеологічної сили держави, яку значною мірою формує чиновництво. Із виникненням писемності з’являється можливість втілення велінь і рішень чиновників у письмову форму, що робить можливим їх доведення до загального відома усіх членів суспільства.

Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили суспільства призвів до відокремлення права у формі письмових законів від безпосередньо матеріального життя, перетворення звичаєвого права у загальнообов’язкове, здійснення якого забезпечувалося методами фізичного та економічного примусу[11, c. 43-44].

Розмаїття держав, що мали місце в історії розвитку людства та існують нині, потребує їх певної упорядкованості, класифікації за загальними та особливими ознаками. Основною класифікацією держав є їх поділ і об’єднання за типами, тобто сукупністю найбільш суттєвих ознак. За критерій історичної типізації держав найчастіше береться поняття суспільно-економічної формації, яке включає сукупність усіх суспільних відносин у їх взаємозв’язку з домінуючим способом суспільного виробництва. Наукова класифікація історичних типів держав виходить з тих положень, що, по-перше, певним історичним етапам розвитку людства відповідають притаманні тільки їм спосіб виробництва та характер виробничих відносин; по-друге, економічний лад обумовлює всі інші суспільні відносини і разом з ними утворює історичний тип суспільства; по-третє, кожному історичному типу суспільства властивий тільки свій тип державної організації. Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, властивих державам, що існували на певних етапах історії людства.

Згідно з класифікацією суспільно-економічних формацій усі держави в історичному контексті поділяються на держави рабовласницького, феодального, буржуазного та сучасного типів.

Рабовласницький – це перший в історії людства тип держави, який не мав загального поширення і був перехідним. Це обумовлює наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючою в ньому – тенденція до державної організації суспільства. Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу становила приватна власність і на такий засіб виробництва, як раб. Членами держави визнавалася меншість населення – передусім рабовласники та деякі представники інших прошарків (селяни-общинники, ремісники, торгові люди)[2, c. 52].

Висновки

Перехід від племінної організації суспільства до держави є результатом тривалого, багатовікового процесу розвитку людської цивілізації. Попри все епохальне значення державної організації у справі культурного й економічного розвитку людського суспільства, сам факт виникнення держави обумовлений тими численними змінами, які відбуваються в людському суспільстві і обумовлюють зміну додержавних племінних форм організації суспільства державними.

Визначаючи державу, як об'єднання людей, які населяють певну територію і підлягають єдиній верховній владі, ми виділяємо три основні складові державної організації: 1) територія, 2) населення, 3) влада. Ці складники є неодмінними при виникненні й існуванні державної організації суспільства. Не існує держава без території, бо якщо населення не займає певної території, хоч і підпорядковується якійсь верховній владі, то це кочова орда, а не держава. Так само не може бути державою незаселена територія, наприклад Арктика чи Антарктида. Врешті, не являє собою держави і населення, яке населяє певну територію, але не підпорядковується верховній державній владі. Така, некерована центральною владою, людність буде перебувати або на додержавному ступені розвитку, або буде у стадії цілковитої анархії, що можливо більш теоретично, ніж практично.

Сучасна держава базується на визнанні принципу правової рівності всіх громадян, незалежно від їхнього походження, майнового стану, роду та характеру занять та інших обставин. По суті, у сучасній державі правовий статус особи визначається нею самою, залежно від того, чим вона займається, її інтелектуальних та інших здібностей. Існування різних соціальних груп у суспільстві визначається розвитком суспільства, а не якимись правовими приписами. Перехід з однієї соціальної групи в іншу не має жодних правових обмежень, хоча може бути утрудненим або й неможливим в силу інших обставин (фінанси, інтелект тощо). Приналежність особи до певної соціальної групи не впливає на її правову рівність з іншими людьми.

Список використаних джерел

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". — Львів: Фонд "Право для України", 1997. — 198 с.

2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 317 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.

5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.

6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.

7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.

8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.

9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.

10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. — К., 1993. — 172 с.

11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.