Вступ.

1. Аналіз основних положень міжнародного гуманітарного права про проблеми захисту населення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Цілий ряд положень, що містяться в Керівних ідеях, присвячених 50-ій річниці прийняття Загальної декларації прав людини та затверджених Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 51/88, прийнятою 12 грудня 1996 р., таких як “повага до гідності всіх людей – найвища мета – усі люди мають однакові універсальні права – воля, рівність, відсутність дискримінації”, виступають не тільки як ідеологічна парадигма світового співтовариства, але і є своєрідним мегатрендом світового розвитку. Відповідно до цього, плани конкретних дій держав – членів світового співтовариства спрямовані на досягнення статутних цілей ООН за допомогою вирішення найважливіших проблем взаємовідносин людини і держави, законодавчого визначення і дотримання конкретною державою правового статусу людини. Ці завдання ще більш актуалізуються, набувають пріоритетність і домінантність в екстраординарних умовах, коли відбуваються дії, що являють собою загрозу миру, порушення миру чи прямий акт агресії.

Актуальність теми дослідження визначається низкою важливих обставин статутарного і функціонального характеру, що знаходять свій зримий прояв як у процесі міжнародного співробітництва держав на міжнародній арені, так і в результаті об'єктивного зростання необхідності міжнародного захисту прав людини від негативних факторів, які виникають за умов екстраординарного функціонування державності у період збройного конфлікту за допомогою міжнародного гуманітарного права (МГП).

1. Аналіз основних положень міжнародного гуманітарного права про проблеми захисту населення

Під час війни людина повинна дотримуватися певних норм гуманності навіть щодо ворога. Ці норми викладені, головним чином, у чотирьох Женевських Конвенціях від 12 серпня 1949 р. і які мають силу до цього часу: "Про поліпшення долі поранених та хворих у діючих арміях"; "Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію"; "Про поводження з військовополоненими"; "Про захист цивільного населення під час війни".

В умовах сучасних воєн Женевські Конвенції не завжди спроможні надати жертвам увесь необхідний захист. Тому 8 червня 1977 року, за ініціативою МКЧХ (Міжнародного комітету Червоного Хреста), в Женеві представниками 102 країн на дипломатичній конференції було прийнято два Додаткових Протоколи Женевської конвенції 1949 року.

За основу у Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності. Конвенціями висуваються вимоги: осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб, недієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок іншої причини, — потрібно поважати, надавати захист від наслідків війни, а також усім, хто потребує, надавати необхідну допомогу чи необхідний догляд.

Через Додаткові Протоколи цей захист поширюється на кожну особу, що постраждала через збройний конфлікт. Окрім цього, сторони, які беруть участь у конфлікті, та комбатанти зобов'язані утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об'єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загальновизнаних правил та законів гуманності. Усі чотири Женевські Конвенції та Додаткові Протоколи спрямовані на захист жертв війни. Але кожний із цих документів має свої повноваження та сфери застосування.

Перша та Друга Женевські Конвенції забезпечують захист поранених, хворих, та осіб, які потерпіли корабельну аварію. Всі ці особи повинні користуватися заступництвом та захистом за будь-яких обставин. Забороняється посягати на їхнє життя та завдавати їм будь-якої шкоди. їх повинні підбирати, поводитися з ними гуманно та надавати їм максимально можливий та у найкоротші терміни медичний догляд, якщо цього вимагає їхній стан.

У випадку взяття у полон поранених, хворих чи осіб зі складу збройних сил ворога, які потерпіли корабельну аварію, кожен із противників повинен надавати їм такий догляд, як і власним пораненим.

Окрім питань захисту хворих та поранених, Перша і Друга Женевські Конвенції надають особливу увагу питанням захисту медичного та духовного персоналу, обладнання, та споруд, а також персоналу (адміністраторів, водіїв, кухарів, та інших). Останній використовується постійно або тимчасово виключно для адміністративно-господарського забезпечення медичних формувань або санітарно-транспортних засобів. Персонал, згідно з Конвенцією, користується розпізнавальною емблемою Червоного Хреста або Червоного Півмісяця на білому фоні і посвідченнями. Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених та хворих.

Четверта Женевська Конвенція наголошує на певних елементарних нормах захисту, які стосуються кожної особи, яку зачепить збройний конфлікт, незалежно від її національності чи території, на якій вона проживає. Особливу увагу Четверта Конвенція приділяє цивільним особам (що знаходяться під владою ворога), які поділяють на дві категорії:

· цивільні особи, які знаходяться у країні ворога;

· населення на окупованій території.

Обидві ці категорії за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань, обрядів, звичок та звичаїв. Із ними завжди повинні поводитися гуманно, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється департація чи вигнання населення. Усіляке залучення до праці у примусовому порядку обмежується суворими правилами. Так, ні за будь-яких обставин не можна залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б змушувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яка окупувала, зобов'язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби та служби гігієни, а також слідкувати за постачанням населення.

Щодо цивільних осіб, які знаходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з певних об'єктивних причин або ж їх просто затримали — ставлення до цих осіб повинно бути таким же, як і до іноземців загалом.

Дуже багато доповнень до Четвертої Конвенції стосовно захисту цивільного населення і цивільних об'єктів внесено з прийняттям Додаткових Протоколів, і зокрема Першого — міжнародні воєнні конфлікти. На деяких Положеннях цього Протоколу необхідну зупинитися більш конкретно.

У статті 50 другого розділу дається визначення цивільних осіб і цивільного населення. "Цивільною особою" є кожна особа, яка не належить до жодної з категорій осіб згідно з переліком статей 1, 2, 3, 4 і 6 Третьої Конвенції і статті 43 Першого Додаткового Протоколу. У згаданих статтях мова йде про особи, які підпадають під категорію комбатантів. Таким чином, кожна особа, яка не є комбатантом, є цивільною особою. Населення, яке складається лише з цивільних осіб, є цивільним населенням.

Згідно із статтею 51 "Захист цивільного населення" цивільне населення і окремі цивільні особи не повинні бути об'єктами нападу. Забороняється насильство та загроза насильством.

З метою захисту цивільного населення забороняється:

· напад, не спрямований на конкретні військові об'єкти;

· напад із застосуванням засобів (зброї), який не може бути спрямований на конкретні військові об'єкти;

· напад на цивільне населення і цивільних осіб з метою репресій;

· використовувати присутність чи пересування цивільного населення та окремих цивільних осіб з метою захисту військових об'єктів від нападу.

Велика увага приділяється питанням захисту цивільних об'єктів. Цьому присвячено третій розділ Протоколу. Всі цивільні об'єкти не повинні бути об'єктами нападу і репресій.

Ці головні Положення Конвенції і Додаткових Протоколів повинні знати не лише керівники усіх рівнів влади, а й кожен громадянин будь-якої країни.

Завдання та діяльність цивільної оборони згідно з Женевською Конвенцією та Додатковими протоколами. Розділ 6 Четвертої Конвенції цілком присвячений цивільній обороні і доповнений Першим Додатковим Протоколом. У статті 61 дається визначення і сфера застосування Цивільної оборони.

Цивільна оборона є виконанням деяких або всіх названих нище гуманітарних завдань, спрямованих на захист цивільного населення від небезпеки і допомогу в усуненні безпосередніх наслідків воєнних дій або лиха, а також створення умов, необхідних для його виживання.

"Організації цивільної оборони"— це ті установи та інші організаційні одиниці, які організовані або уповноважені компетентною владою сторони, що знаходиться у конфлікті, виконувати будь-яке з цих завдань і які використовуються виключно для їх виконання.

"Персонал" організацій Цивільної оборони визначає таких осіб, які призначені стороною, що знаходиться у конфлікті, виключно для виконання завдань ЦО.

Матеріальна частина" організацій Цивільної оборони — це обладнання, матеріали, транспортні засоби, які використовуються цими організаціями для виконання завдань цивільної оборони.

У статті 62 йдеться про загальний захист цивільних організацій ІДО.

Цивільні організації Цивільної оборони і їх персонал користуються повагою і захистом відповідно до Протоколу, особливо згідно з положеннями цього розділу. Вони мають право виконувати доручення та завдання Цивільної оборони за винятком випадків військової необхідності.

Положення пункту 1 застосовуються також до цивільних осіб, які хоч і не є членами цивільних організацій Цивільної оборони, але за призовом компетентної влади та під їх контролем виконують завдання Цивільної оборони.

Об'єкти, які використовуються для ЦО, не можуть бути знищеними або використаними не за їх прямим призначенням, окрім як стороною, якій вони належать.

Стаття 63 передбачає діяльність Цивільної оборони на окупованих територіях.

На окупованих територіях цивільні організації Цивільної оборони одержують від влади сприяння, необхідне для здійснення ними завдань. Ні за яких обставин їх персонал не може бути примушений до виконання невластивих для них завдань. Від цих організацій не вимагається надання пріоритету громадянам або інтересам цієї держави.

Держава, що окупувала, не повинна примушувати або спонукати цивільні організації Цивільної оборони виконувати їх завдання таким чином, щоб це в чомусь негативно відбивалося на інтересах цивільного населення.

Держава, що окупувала, може роззброїти персонал Цивільної оборони з міркувань безпеки.

Держава, що окупувала, не повинна змінювати прямого призначення будівель або матеріальної частини, які належать організаціям Цивільної оборони або використовуються ними, ні реквізувати, якщо такі зміни у призначенні або реквізиції завдають шкоди цивільному населенню.

За умови, що загальне положення, визначене у пункті 4 дотримується, держава, що окупувала, може реквізувати або змінити призначення цих ресурсів за наявністю конкретних умов:

· якщо ці будівлі або матеріальна частина необхідна для інших потреб цивільного населення;

· якщо реквізиція або зміни призначення застосовуються лише до того часу, доки існує така необхідність.

Надання захисту може припинятися у випадках передбачених у статті 65. Надання захисту, на який мають право цивільні організації Цивільної оборони, їх персонал, будівлі, сховища і матеріальна частина, припиняється лише в тому випадку, якщо вони окрім власних завдань вживають дії, які завдають шкоди ворогу або використовуються для застосування таких дій. Однак надання захисту може припинитися лише після того, як буде зроблено попередження, яке встановлюватиме кожен раз, якщо це необхідно, розумний термін, і після того, якщо таке попередження не візьметься до уваги.

Сторони, які знаходяться в конфлікті, вживають необхідних заходів щодо забезпечення контролю над використанням-міжнародного розпізнавального знака Цивільної Оборони і для запобігання та припинення зловживань ним.

Стаття 67. Особовий склад збройних сил і військові підрозділи, які призначені в організації Цивільної Оборони, користуються повагою та захистом за умов:

· особовий склад і такі військові підрозділи, що постійно призначені і займаються виключно виконанням будь-якого завдання ЦО, наведено у статті 61;

· якщо цей особовий склад не виконує інші військові обов'язки під час конфлікту;

· особовий склад чітко відрізняється від інших осіб, що входять до складу збройних сил міжнародним розпізнавальним знаком ЦО, який носиться на видному місці і має бути настільки великим, наскільки це можливо, і цей особовий склад забезпечується посвідченнями осіб, що підтверджують їх статус;

· особовий склад і такі військові підрозділи мають лише легку особисту зброю для підтримання порядку і самооборони;

· особовий склад не бере участі безпосередньо у воєнних діях і не здійснює дій, які завдають шкоди іншій стороні.

Особи, які входять до складу збройних сил і служать в організаціях Цивільної оборони, якщо вони попадають до влади іншої сторони, є військовополоненими. На окупованій території у випадку, якщо в цьому виникне необхідність, вони можуть бути використані для виконання завдань ЦО, але тільки в інтересах цивільного населення цієї території, а якщо така робота небезпечна, то лише за умов, коли вони добровільно погоджуються виконувати її.

Будівлі, обладнання і транспортні засоби військових підрозділів, які призначені в організації Цивільної оборони повинні бути чітко визначені міжнародним розпізнавальним знаком Цивільної оборони.

Матеріальна частина і будівлі військових підпрозділів, які постійно передбачені в організації Цивільної оборони і призначені виключно-для виконання завдань ЦО, у випадку, якщо вони потрапляють до рук іншої сторони, продовжують підкорятися законам війни.

Вони не можуть бути використаними з іншою метою, крім як для мети Цивільної оборони, до того часу, поки вони потрібні для виконання завдань з ЦО, за винятком випадків військової необхідності, якщо тільки завчасно було вжито заходів для достатнього забезпечення потреб цивільного населення.

Окремо розглядаються питання стосовно захисту жінок і дітей. Цьому захисту присвячена 76 і 77 статті. Згідно з цими статтями жінки користуються особливою повагою і їм забезпечується захист від зґвалтування, примушення до проституції та інше.

Справи вагітних жінок і жінок з малолітніми дітьми, від яких ці діти залежать, які підлягають арешту чи затриманню з причин, пов'язаних з військовим конфліктом, розглядаються в першу чергу.

Стосовно таких жінок сторони, які знаходяться у конфлікті, запобігають винесенню смертного вироку і він не виконується. Осебливоюповагою і захистом користуються діти.

Сторони, які знаходяться у конфлікті, повинні прийняти всі необхідні заходи для того, щоб діти які досягли п'ятнадцятирічного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях, а також утримуватись від вербування їх у свої збройні сили. При вербуванні осіб, які досягли 15 років, але не мають 18 років, перевага під час вербування повинна надаватися особам старшого віку.

Навіть при затриманні за безпосередню участь у бойових діях осіб, які не досягли 15 років, вони продовжують користуватися особливим зихистом. У випадку їх арешту чи затримання вони повинні розміщуватися у приміщенях окремо від дорослих чи в складі сім'ї. Стосовно них не застосовується і не приводиться у виконання смертний вирок.

В усіх випадках повинна бути письмова згода батьків або законних опікунів цих дітей. Якщо таких немає, необхідно мати письмову згоду від осіб, які за законом чи звичаєм несуть головну відповідальність за опікування над цими дітьми.

Кожна така евакуація здійснюється під наглядом Держави-заступниці за згодою зацікавлених сторін, тобто, країною, яка здійснює евакуацію і яка приймає дітей. У кожному випадку сторони, які знаходяться у конфлікті, приймають усі практичні заходи з метою запобігання загрози для евакуації. Під час евакуації, по змозі, повинно продовжуватись безперервне навчання дітей, враховуючи їх релігійне і моральне виховання.

З метою полегшення виконання заходів з повернення дітей у свою країну і сім'ї, влада країни, яка здійснює евакуацію і коли доцільно, з владою приймаючої сторони, заповнюють на кожну дитину анкети з фотокартками, які залишаються в цих країнах і надсилаються до Центрального довідкового агентства Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

Міжнародне гуманітарне право, яке захищає людину від наслідків війни, стосується кожного з нас, однак воно ще недостатньо відоме людям. За яких обставин можна посилатися на це право, і який захист може воно забезпечити?

"Гуманітарне право є гілкою міжнародного суспільного права, воно проникло духом людяності та зосереджене на захист особи." Ця цитата, запозичена у Жана Піке, визначає обсяг застосування цього права, мета якого — "пом'якшити страждання всіх жертв збройних конфліктів, які потрапили до рук ворога — поранені, хворі, потерпілі корабельної аварії, військовополонені та цивільні особи".

До середини XIX століття угоди, які були спрямовані на захист жертв війни, мали лише випадковий характер і накладали зобов'язання, що ґрунтувалися на суворій взаємності, тільки на договірні сторони. По суті, мова йшла про угоди, які стосувалися воєнної капітуляції, які були дійсні найчастіше під час продовження конфлікту.

Виконання гуманітарного права різко змінило це положення: відтепер держави були пов'язані загальною угодою, яка застосовується за будь-яких обставин. Для людства це стало значним кроком вперед.

Таким чином, при розробці законодавчих актів, які стосуються діяльності Цивільної оборони, необхідно враховувати основні положення цих важливих міжнародних документів і керування ними під час своєї практичної діяльності.

Оригінали Женевських Конференцій опубліковано в Женеві 12 серпня 1949 року, оригінали Додаткових Протоколів до Женевських Конвенцій опубліковано в Женеві 8 червня 1977 року французькою та англійською мовами; оригінали справжніх Конвенцій та Додатки до них зберігаються в архівах у Швейцарській Конфедерації, а засвідчені копії надані Швейцарською Федеральною Радою кожній Державі, яка підписала її або приєдналася до них.

Норми і принципи МГП як самостійної галузі міжнародного публічного права закріплені в Гаазьких конвенціях 1907 р. та Женевських конвенціях 1949 р., а також у Додаткових протоколах до них 1977 р., положення яких мають загальний, універсальний характер і є обов'язковими для дотримання і виконання державами-учасницями; у формуванні системи джерел МГП найважливішу роль відіграв звичай, унаслідок якого знайшли своє закріплення правила поведінки комбатантів.

Складність процесу формування принципів МГП, викликаного особливою актуальністю предмета правового регулювання і необхідністю досягнення багатостороннього консенсусу для правового оформлення воль держав, обумовила його тривалий часовий період, що продовжується понині. Дисертант звертає увагу на те, що цей процес має тенденцію до перманентності, розширення, виходу на рівень кодификації принципів МГП. Відзначається, що такий підсумок сприяв би поглибленню гуманізації і зростанню динамізму всієї системи МГП.

Міжнародні договори в галузі МГП тільки тоді досягають своєї мети, коли сумлінно й у повному обсязі виконуються договірними сторонами. Норми МГП, як і норми інших галузей сучасного міжнародного права, сприймаються національними правовими системами за допомогою імплементації, методологічним і, одночасно, нормативним підґрунтям механізму якої виступає комплекс міжнародних норм, розроблений міжнародним співтовариством з метою регламентації права міжнародних договорів. І хоча в міжнародній доктрині питання про форми узгодження міжнародного і внутрішньодержавного права, а, отже, і про форми імплементації не знайшло однозначного вирішення, сама імплементація має важливе значення. У цьому відношенні відзначається, що термін “трансформація”, застосовуваний у науці міжнародного права як позначення процесу входження міжнародної норми у внутрішньодержавне право, має умовний характер, оскільки в дійсності норми міжнародного права не втрачають властивої їм правової природи і не перетворюються на норми національного права. Разом із тим, підсумком трансформації є поява самостійної норми національного права, яка досить часто ідентична нормі міжнародного права.

Механізм дотримання і реалізації норм МГП в основному перебуває в рамках міжнародно-правових заходів, спрямованих на активізацію міждержавного співробітництва з метою забезпечення узятих зобов'язань на міжнародному рівні, тобто здійснюється в нормативно-організаційних межах імплементації норм МГП на міжнародному рівні. Звертається увага на те, що до системокомплексу таких нормативно-процесуальних заходів належать заходи контрольного характеру, які лежать в основі та виступають як найважливіший елемент міжнародного механізму захисту прав людини.

Дотримання зобов'язань держав у МГП виступає як об'єктивна основа їх імплементації в національне законодавство. При цьому звертається увага на те, що поліоб'єктність контролю у сфері МГП, залежно від змісту договірних зобов'язань, які підлягають перевірці, викликає, у свою чергу, і полісуб'єктність організаційних структур контрольних органів, створюваних державами. При цьому застосовуваний критерій відповідності діяльності інституціональних структур (засобів) міжнародного контролю загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права виступає як обґрунтований і правомірний та має, зрештою, методологічний характер.

Відзначається, що створення спеціальних міжнародних механізмів, які, на додаток до загального механізму імплементації, утворюються відповідно до положень Статуту ООН, є додатковою формою міжнародного контролю за ефективним виконанням норм МГП.

Систематичний аналіз наявних міжнародних актів, що складають нормативний масив МГП, дозволяє сформулювати основні правові принципи захисту цивільного населення, що мають конституюче значення не тільки для становлення системи об'єктного складу такого захисту, але й фактично детермінують становлення системи (структури) державних органів профільного характеру.

Головна відповідальність за забезпечення ефективної реалізації норм МГП покладається на державу, тому саме вона повинна виступити ініціатором формування механізму імплементації профільних норм на внутрішньодержавному рівні. Звертається увага на те, що існуючі дефініції національної імплементації норм МГП можуть бути кваліфіковані як спроби визначення цієї діяльності у вузькому (коли наголошується тільки на діяльності органів держави) і широкому (коли для участі в цьому процесі допускаються й інші суб'єкти національного права, наприклад, громадські об'єднання) аспектах.

Під імплементацією норм МГП на національному рівні розуміється діяльність держави і всіх суб'єктів права, розташованих на її території, щодо приведення в дію системи організаційних і правових заходів у національних правопорядках, що дозволяють забезпечити реалізацію розпоряджень міжнародних договорів у сфері МГП.

Стверджується, що результатом цілеспрямованої діяльності держави і її органів щодо національної імплементації норм МГП є формування національного імплементаційного механізму, структурно-функціональними елементами якого виступають: а) закріплені в національному правопорядку правові засоби забезпечення реалізації міжнародних зобов'язань по захисту жертв війни на внутрішньодержавному рівні; б) система державних органів, уповноважених на реалізацію цих зобов'язань; в) національна правозастосувальна практика. У контексті цього розглядається діяльність державних і недержавних органів України по створенню зазначеного механізму, виявляються позитивні і негативні риси цього процесу.

Принципи МГП мають системний характер і разом з його нормами утворюють не тільки певну єдність, але й, у свою чергу, ведуть до виникнення системності норм МГП, як специфічної галузі міжнародного публічного права.

У формуванні системи джерел МГП визначальну роль відіграв міжнародний звичай, за допомогою якого вперше були закріплені правила поведінки воюючих.

Основними нормативними блоками МГП є Гаазькі конвенції 1907 р. і Женевські конвенції 1949 р. з Додатковими протоколами до них 1977 р., норми яких мають загальний і універсальний характер та є обов'язковими для виконання і дотримання державами-учасницями. Разом із тим, у рамках світового співтовариства триває процес кодификації звичаєвих норм і розроблення нових міжнародних актів у сфері МГП, обумовлений розвитком рівня озброєнь, застосовуваних у ході збройних конфліктів, а також сучасного досвіду їх проведення.

У теперішній час існує значна кількість норм, які стосуються регламентації оголошення війни та її початку, визначення правових наслідків початку війни, кола учасників воєнних дій та їхнього правового статусу. Ці норми містяться у великій кількості різних міжнародно-правових актів, які найчастіше не належать до нормативного масиву суто МГП. Унаслідок цього об'єктивується необхідність здійснення кодифікаційних робіт із метою зведення міжнародних норм і напрацьованих звичаїв у єдиний акт з метою підвищення ефективності правового регулювання найважливіших інститутів МГП.

Механізм дотримання і реалізації норм МГП здебільшого обмежений рамками міжнародно-правових заходів, спрямованих на активізацію міждержавного співробітництва з метою забезпечення узятих зобов'язань на міжнародному рівні, тобто здійснюється в нормативно-організаційних межах імплементації норм МГП на міжнародному рівні. До системокомплексу таких заходів належать заходи контрольного характеру, що лежать в основі та виступають як найважливіший елемент міжнародного механізму захисту прав людини.

Висновки

Центральною, домінуючою ідеєю, що полягає і знаходить своє практичне втілення в МГП, є ідея гуманізму, поваги гідності людської особистості. У цьому важливому аспекті МГП і право прав людини виявляються взаємозалежними, взаємодоповнюючими. Розрізняючись за об'єктом правового регулювання, вони близькі один одному за спільними цілями, оскільки яким би не був конфлікт, він повинен протікати в рамках міжнародного права.

В міжнародній доктрині дотепер відсутнє єдине поняття МГП як галузі права та її змісту. Найбільш продуктивною уявляється доктринальна позиція, відповідно до якої ця галузь повинна іменуватися “право збройних конфліктів” або “міжнародне гуманітарне право, що застосовується в період збройних конфліктів” та визначатися як сукупність створюваних шляхом міжнародних угод чи звичаю юридичних норм, що застосовуються у війнах, міжнародних і неміжнародних збройних конфліктах, забороняють використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, встановлюють захист прав індивіда в ході цієї боротьби та визначають міжнародно-правову відповідальність держав і кримінальну відповідальність фізичних осіб за їх порушення.

Сьогодні немає єдиної загальновизнаної доктринальної і, отже, нормативної точки зору на систему МГП, що свідчить про триваючі процеси її становлення й інституціоналізації. Узагальнення доктринальних позицій відносно системи МГП, надало змогу запропонувати наступну елементну (суб’єктно-об’єктну) систему МГП, яка регулює: початок війни; нейтралітет держав, які не беруть участь у воєнних діях; обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення воєнних дій; захист учасників збройного конфлікту (комбатантів), захист жертв збройних конфліктів (поранених, хворих, військовополонених), захист цивільного населення; закінчення воєнних дій і стану війни; відповідальність за порушення МГП.

Поліоб'єктність контролю у сфері МГП, залежно від змісту договірних зобов'язань, що підлягають перевірці, викликає, у свою чергу, і полісуб’єктність організаційних структур контрольних органів, створюваних державами.

Системний характер МГП актуалізує діяльність держави та її органів щодо формування національного імплементаційного механізму, який містить відповідні структурно-функціональні елементи: а) закріплені в національному правопорядку правові засоби забезпечення реалізації міжнародних зобов'язань по захисту жертв війни на внутрішньодержавному рівні; б) система державних органів, уповноважених на реалізацію цих зобов'язань; в) національна правозастосувальна практика. В Україні найбільш слабким елементом такого механізму виступає правозастосувальна практика.

Список використаної літератури

1. Депутат О. Цивільна оборона: Підручник/ О.П. Депутат, І.В. Коваленко, І.С. Мужик,; Ред. В.С. Франчук; М-во освіти і науки України, Нау.-метод. центр вищої освіти, М-во з надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків Чорнобильсбкої катастрофи. — 2-е вид., доп.. — Львів: Афіша, 2001. — 332 с.

2. Коваленко Г. Цивільна оборона: Конспект лекцій для студентів денної і заочної форм навчання/ Григорій Коваленко, Едуард Матицин, Федір Мусіяченко,; М-во освіти і науки України, Харківський національний економічний університет. — Х.: Інжек, 2005. — 254 с.

3. Миценко І. Цивільна оборона: Навчальний посібник/ Іван Миценко, Оксана Мезенцева,. — Кіровоград: Кіровоградська районна друкарня, 2003. — 402 с.

4. Стеблюк М. Цивільна оборона: Підручник/ Микола Стеблюк,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 455 с.

5. Стеблюк М. Цивільна оборона: Підручник/ Микола Стеблюк,. — 3-тє вид., перероб. і доп.. — К.: Знан-ня, 2004. — 490 с.

6. Ткачук А. Цивільна оборона: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів/ Андрій Ткачук, Сергій Кононеко,; кіровоградський державний пе-дагог. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: Б. в., 2006. — 199 с.

7. Цивільна оборона в установах та закладах освіти: Методичний посібник/ Упр. освіти Тернопільської облдержадміністрації, Тернопільський обл. комунальний ін-т післядипломної пед. освіти; Упор. Роман Лещишин, Михайло Величко,. — Тернопіль: Мандрівець, 2002. — 137 с.

8. Шоботов В. М. Цивільна оборона: Навчальний посібник/ В. М. Шоботов; М-во освіти і науки України, Приазовський держ. техн. ун-т. — 2-ге вид. перероб.. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 436 с.