1. Розвиток теорії політики в епоху відродження та реформації.

2. Представники просвітництва про державу та правові основи людського буття.

3. Політична думка США період боротьби за незалежність і розробки конституцій.

Список використаної літератури.

1. Розвиток теорії політики в епоху відродження та реформації

Під Відродженням, яке припадає на XIV XVI ст., мають на увазі період кризи у країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували.

Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі (1469—1527), відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної, досвідної науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє. Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу, надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих.

У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає переваги республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель» (в оригіналі ця праця має назву «II ргіпсіре», що означає «одноосібний правитель»). Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу. Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед історичними обставинами. Тогочасна Італія була роздрібнена на кілька ворогуючих між собою князівств, які до того ж зазнавали утисків з боку іноземних завойовників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами. Прообраз такого правителя Н, Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами. По суті справи, засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдовував її стосовно тогочасних італійських умов.

Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також однією з основних аксіом його політичної філософії — думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать — честолюбна, а народ — чернь, яка захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н. Макіавеллі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.

В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

Феодальна роздрібненість і міжконфесійна релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних централізованих держав. У боротьбі за формування такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530—1596). Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор мав на увазі державу взагалі. Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави у нього виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади. Держава як організація виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому, Щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна. Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки. Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу. Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів,обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування.

Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю. А тому держава не повинна втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротерпимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім'ю, нехтує природними й божественними законами, є тираном і заслуговує на смерть.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Подібно до того, як у Всесвіті над усім панує Бог, а на небі — Сонце, так і в людської спільноти має бути один правитель. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного й демократичного правління за умов монархізму.

Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи з'являються в державному управлінні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

Таким чином, доводячи необхідність державного суверенітету, сильної монархічної влади, Ж. Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади. Політичні ідеї На відміну від Ж. Бодена, який захищав утопічного абсолютизм і приватну власність, предсоціалізму ставники так званого утопічного соціалізму Т. Мор і Т. Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність. До проблематики держави мислителі-соціалісти звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами правління.

Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (1478—1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки — злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави. Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство. Утопія є державно-організованим суспільством, її політичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, ґрунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішуються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.

В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй праці «Місто Сонця» (1602 р., надрукована в 1623 р.), наслідуючи Т. Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. Подібний лад встановлено у місті Сонця. Там відсутня приватна власність, праця має обов'язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина.

Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Цих трьох правителів називають відповідно Сила, Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якого іменують Сонцем, або Метафізиком. Він вирізняється вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верховного правителя він обіймає не пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Тоді верховний правитель зобов'язаний сам відмовитися від влади на користь достойнішого. Верховний правитель міста Сонця та його найближчі помічники — Сила, Мудрість і

Любов — не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами. Теоретично започатковані представниками раннього утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колективістські принципи організації суспільного життя — заперечення приватної власності, суспільна організація виробництва й розподілу, обов'язковість праці, детальна регламентація суспільного та особистого життя, недооцінка прав і свобод індивіда — знайшли подальше теоретичне обґрунтування і в кінцевому підсумку були покладені в основу організації суспільного життя в країнах соціалізму.

2. Представники просвітництва про державу та правові основи людського буття

В історії суспільного розвитку Просвітництво постає як ідейний рух у країнах Західної Європи та Північної Америки кінця XVII — XVIII ст. Головною метою цього руху була боротьба проти багатьох феодальних установлень у соціально-політичному житті.

Ідеологію Просвітництва було започатковано в процесі розвитку буржуазних відносин і антифеодальної боротьби в XVII ст. в Англії, де буржуазні революції відбулися раніше, ніж в інших країнах. Біля її витоків стояли Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Б. Спіноза та інші представники тогочасної наукової еліти.

Просвітництво пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республіканського державного устрою.

Просвітителі піддавали критиці форми життя, що склалися. Вони розглядали їх як наслідок обману народів владою і церквою, виходили з того, що в громадянському суспільстві, якщо воно побудоване розумно, людина стає цивілізованою. Матеріальною основою росту культури і моральності, перетворення її з інстинктивної в усвідомлену є розширення торгівлі та зростання промисловості, утворення національних держав, установлення влади людини над власними пристрастями і стихійними силами природи. Історичне майбутнє просвітителі вбачали в "царстві розуму". Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції, стало основою світогляду під час війни за незалежність у Північній Америці (1775—1783 pp.). Згодом ідеологія Просвітництва почала домінувати в інших країнах, поширилась у Німеччині, Іспанії, Італії, серед слов'янських народів, відіграла значну роль у формуванні політико-правових концепцій зміни устрою держав та їхніх правових систем.

Важливою фігурою французького Просвітництва, одним із авторів нової політико-правової ідеології був Вольтер (Франсуа-Марі Аруе, 1694—1778). Основні погляди цього мислителя в царині державності та права викладено в працях "Філософські листи" і "Досвід загальної історії та про звичаї й дух народів". Він був переконаний, що соціальною основою нерівності є неосвіченість, якій сприяє церква з її жорсткими настановами й порядками, що суперечать природній сутності людини. Тому Вольтер підтримував відому концепцію природного права. Природними законами він називав закони розуму, що диктують людям рівність і свободу, яка, за його вченням, є головним природним правом людини. Щоби людина могла реалізувати це право, було необхідно, на думку філософа, скасувати привілеї, що існували в тогочасному суспільстві, встановити політичні права: свободу совісті, слова, друку та власності.

Гарантом реалізації природного права людини, за вченням Вольтера, повинна стати держава. За формою правління вона мала бути "освіченою монархією" або монархією, що обмежена законом. Перебудову державного устрою слід здійснити реформами зверху під керівництвом і контролем монарха.

Більш деталізованою була державно-правова концепція Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1755), викладена ним у працях "Перські листи" і "Про дух законів".

Як і Вольтер, він був прибічником теорії природного права, вважаючи, що у світі все відбувається відповідно до природної закономірності. Він зазначав, що розумні істоти можуть самі видавати закони, але в них є й закони, створені не ними, тобто природні закони.

Закони, писав Монтеск'є, в якнайширшому розумінні цього слова є необхідні відносини, що випливають із природи речей; в цьому плані все, що існує, має свої закони: вони є і в божества, і у світі матеріальних речей, і у тварин, і у людини[1].

Монтеск'є віддавав перевагу монархи, яка функціонує на підставі закону. В такій державі, на його думку, гарантується політична свобода людей і виникають умови для реалізації принципу: "свобода є право робити все, що дозволено законами".

Рівночасно він допускав, що політична свобода може бути реалізованою і за республіканської форми правління.

Розмірковуючи про форми правління та причини, що їх обумовлюють, Монтеск'є дійшов висновку, що вони залежать від розмірів території держави, клімату тощо. Республіка, на його думку, можлива в невеликих за територією країнах; у середніх за розмірами державах встановлюється монархія; в державах, які мають значні території, що ускладнює управління, можлива деспотія.

Республіку та обмежену законами конституційну монархію Монтеск'є називав поміркованими формами правління. Але політична свобода в них може бути реалізованою тільки за відсутності зловживання владою. Оскільки кожна людина, що володіє владою, має схильність до зловживання нею, Монтеск'є пропонував встановити такий порядок, який виключав би таку можливість.

Зловживання владою може бути виключеним лише в тому випадку, коли влада в державі побудована за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Ці три гілки влади, на думку Монтеск'є, мусять контролювати одна одну, попереджувати зловживання і створювати умови для реалізації громадянами політичної свободи.

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва…", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

Перший начерк політичної концепції Руссо подибуємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянських установ і установлень.

Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об'єднуючись в орди — "вільні спілки" без взаємних зобов'язань). Люди були немов "звірі" в "доморальному стані". Вони мали тільки природні (істинні) потреби.

Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей".

Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметичне, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля — "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління".

У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розуму.

Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної достовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може реалізувати свою потенцію свободи.

Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть "громадянська свобода" та "право приватної власності". Свобода є "…покірністю перед законом, встановленим самому собі", це — особистий параметр.

"Свобода не може існувати без рівності" — це суспільний вимір. Руссо вважав, що слід зрівняти майно громадян, "наблизити крайні ступені", щоб не було ні багатих, ні бідних.

Своєрідний підхід до розвитку державно-правових учень виявили представники французького Просвітництва Дені Дідро, Поль-Анрі Гольбах і Клод-Адріан Гельвецій.

Головним аспектом політично-правових розмірковувань Дені Дідро (1713—1784) була природа людини. Коли люди знаходились у природному стані, вони були рівними, позаяк усі керувалися природними законами. Але люди прагнуть жити спільно з подібними до себе; підштовхувані особистими інтересами, вони об'єднуються в суспільство для задоволення своїх потреб.

У процесі розвитку суспільства виникає приватна власність, відносини людей ускладнюються, що потребує управління і встановлення порядку. Це приводить до створення держави і появи писаних законів. Продуктом суспільного договору є державна влада, в основі якої — воля народу. Метою держави є забезпечення невід'ємних прав громадян та їхнього добробуту.

Розмірковуючи про форми держави, Дідро вважав, що кращою є та, яка забезпечує спокійне й довговічне правління. Але з наявних форм мислитель віддавав перевагу монархії, що обмежена законом і в якій забезпечується можливість участі народу в управлінні політичними справами.

На досягнення означеної мети держави повинен працювати і монарх, а якщо він не забезпечує реалізації прав громадян і порушує їхні природні права, то народ може розірвати договір і укласти новий.

Припускаючи участь народу в управлінні державними справами,- Дідро вважав, що право бути обраними до представницьких органів влади повинні були мати лише громадяни, які володіли власністю. Водночас мислитель виступав проти надмірного багатства і злиднів, вважав необхідною функцією держави надання допомоги бідним. Значну роль у державі, за вченням Дідро, має право. Воно регулює всі аспекти життєдіяльності людей за допомогою законів. Всі члени суспільства рівні перед законом у своїх обов'язках.

Як і Дідро, Поль-Анрі Гольбах (1723—1789) уважав, що з об'єднанням у державу особисті інтереси людей відіграють визначальну роль.

На ранніх стадіях існування люди живуть за природними законами. Ці закони випливають із людської природи і встановлюють принципи суспільних відносин.

Природні права людини не змінюються і мають перевагу над писаними законами держави, що їх слід погоджувати з природними законами. Головними природними правами, на думку Гольбаха, є свобода, власність, безпека громадян.

Закони держави, за вченням мислителя, — це продукт суспільного договору, вони регулюють суспільні відносини в цілому, а також відносини між носієм влади (сувереном) і народом. Окрім цього, закони визначають межі повноважень суверена й межі підкорення йому народу, спрямовують дії суверена на охорону природних і майнових прав громадян. Якщо в державі ці умови не виконуються, люди можуть відмовитися від покори носієві влади. Закони повинні гарантувати ще одне природне право людини: свободу, яка проявляється у свободі слова, друку й совісті. Гольбах поділяв ідею, що в суспільстві має панувати закон.

Як і Дідро, він був прибічником обмеженої монархії, в якій забезпечено участь народу в управлінні державними справами. Але обирати до представницьких органів влади, за його проектом, слід було тільки власників землі.

Політичні та правові погляди, основу яких складали ідеї політичної свободи, друку, совісті, верховенства закону, викладав Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771).

Свої міркування про державу, право, закон і особу він будував на визначенні ролі соціального середовища в житті людини. Він стверджував, що характер людини детермінований соціальним середовищем, політичними і правовими установами. Держава, за вченням Гельвеція, — це закономірний продукт суспільного розвитку. Основою утворення держави є особисті інтереси людей, передовсім боротьба проти природи і прагнення подолати протиріччя між людьми. Ці інтереси підштовхують людей до необхідності укладання суспільного договору і встановлення законів для охорони приватної власності.

Приватна власність, на думку Гельвеція, є основою вдалого суспільного договору. З огляду на це він пропонував розробити таке законодавство, яке регулювало б відносини власності. Гельвецій обстоював ідею верховенства закону, який мав гарантувати політичну свободу.

Гельвецієві був притаманний особливий підхід до форм держави, природу яких він виводив із їхньої мети: створення умов для добробуту чи задоволення інтересів правителів.

Якщо держава має на меті гарантію політичної свободи і добробуту людей — це добра форма правління, а якщо в державі над усе ставиться задоволення особистих інтересів правителів, то таку форму правління Гельвецій називав поганою.

Щоб держава виконала своє призначення — створення умов для реалізації політичної свободи, мислитель запропонував проект федеративної держави з республіканською формою правління.

Законодавча влада функціонує на рівні федерації, а на нижчому рівні — виконавча влада, що формується внаслідок виборів.

3. Політична думка США період боротьби за незалежність і розробки конституцій

Як відомо, колонізація Північної Америки здійснювалася англійцями за складних політичних і соціально-економічних умов.

На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впливали зовнішній та внутрішній чинники. Це, по-перше, воєнне протистояння Англії з Голландією, Францією та Іспанією; по-друге, ідейна боротьба між поселенцями — прибічниками англіканської церкви та протестантами-кальвіністами.

Ця боротьба перекинулася з метрополії та не обмежувалася вимогами "очищення" церкви та з'ясування, яка ж конфесія більше відповідає християнським заповідям. Головною метою ідейного протистояння частини протестантів було розширення ролі церкви в суспільстві, виборювання нею права політичного впливу в державі. Вони обстоювали практику вирішення релігійних проблем у їх взаємозв'язку з загальнодержавними, за допомогою пресвітерів, що обиралися з мирян.

Інша частина протестантів — пуритани — вважала офіційну англіканську церкву такою, що відступила від християнських заповідей, а кальвіністські принципи розбудови церкви — пресвітерів, синодів — невідповідними Святому Письму. Перегодом цей напрям радикального пуританізму отримав назву "сепаратистів", "індепендентів" (незалежних).

Помірковані пуритани (пресвітеріани) сприяли антифеодальним устремлінням англійської буржуазії як у метрополії, так і в колоніях, а радикальний пуританізм, основною ідеологією якого було відродження ранньохристиянських заповідей та рівності в релігійному і світському житті, був близьким до "плебейських" єресей Європи і заклав основи революційно-демократичної політико-правової ідеології періоду боротьби колоністів за незалежність.

Радикальні пуритани (індепенденти, або сепаратисти) зазнавали жорстоких переслідувань з боку держави (королівської влади) та офіційної церкви, що підштовхувало їх до переселення в Голландію та колонії.

Під час одного з таких переселень майже ста осіб з Англії та Голландії з'явилося першоджерело американської Конституції — угода, що була укладена ними на кораблі "Мейфлауер", метою якої стало створення громадянського і політичного організму для підтримання порядку та безпеки[1]. День висадки цих переселенців ("батьків-пілігримів") 22 грудня і нині святкується в Америці.

В ідейній боротьбі означених напрямків пуританські мислителі сприяли розвиткові уявлень про народний суверенітет і республіканський демократизм, що знайшли втілення в конституційних установах, серед яких "Основні положення", проголошені в Коннектікуті 1639 р., та "Массачусетська хартія вольностей" 1641 і 1648 pp.

Згодом торгове суперництво між колоніями й метрополією, невдоволення деспотизмом короля і позицією парламенту метрополії стимулювало визвольний рух у всіх 13 колоніях, що обернувся воєнними діями навесні 1775 p., які тривали впродовж наступних семи років.

Відтоді політико-правова думка у США швидко розвивалася за двома напрямками.

Представники першого — Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон виборювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету.

Другий напрямок — централістів-федералістів представляли Дж. Адамс, А. Гамільтон і Дж, Медісон.

Представник американського Просвітництва Бенджамін Франклін (1706—1790) пропагував ідею про право кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме інтересам підданих. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство. Б. Франклін запропонував план конфедерації штатів під назвою "Сполучені колонії Північної Америки".

Ідеї республіканського самоуправління обстоював і учасник Великої французької революції англієць Томас Пейн (1737—1809), який потім переїхав до Північноамериканських колоній.

У праці "Здоровий глузд" (1776 р.) він проголошував, що проблема незалежності Америки є питанням лише доцільності та економічної вигоди. Якщо такий підхід буде покладено в основу цієї проблеми, то, відповідаючи інтересам простих людей, вона вирішиться самостійно і швидко. Після вирішення проблеми суверенітету мислитель пропонував установити в Північноамериканських колоніях республіканську форму правління.

На відміну від багатьох своїх сучасників, Т. Пейн розрізняв суспільство і державу з її владними інститутами. Він, зокрема, зазначав, що вони різняться не тільки соціальною роллю, а й походженням. Суспільство створюється потребами людей, сприяє їх щастю, позитивно об'єднує їхні устремління, а держава та її уряд є результатом вад людей, їхня мета — стримування негативних устремлінь, убезпечення життя та свободи громадян.

Т. Пейн уважав, що походження та існування влади грунтується виключно на згоді підлеглих.

Наявні форми правління він поділяв на два види: правління на основі виборів і представництва та правління на основі спадку.

Держави, в основі правління яких закладено принцип виборності й представництва, є республіками, а там, де влада передається у спадок, — монархіями та аристократіями. Основою першої влади є розум, другої — невігластво. Оскільки урядова діяльність вимагає знань і здібностей, а вони у спадок не передаються, то в менш освічених народів часто буває монархічна або аристократична форми правління.

Т. Пейн був прибічником природного права, обстоював ідею свободи й рівності прав людини. Природними правами він називав свободу слова, друку, совісті та ін.

Позитивне право має відповідати вимогам природного права. Природними правами людей є також право на самовизначення і право управління державними справами. За вченням Т. Пейна, народ є єдиним джерелом влади, користуючись яким він створює законодавчі й виконавчі органи. Закони в державі, на думку Т. Пейна, має ухвалювати однопалатний парламент, обраний на підставі Конституції зі щорічною ротацією 1/3 його складу. До складу законодавчого органу, на його думку, належить обирати представників усіх верств населення. Як і інші представники утилітаризму, Т. Пейн був прибічником приватної власності, що є основою процвітання держави.

Радикальних демократичних поглядів дотримувався Томас Джефферсон (1743—1826). Основні державно-правові концепції мислитель виклав у "Примітках про штат Віргінія" та "Декларації незалежності".

Т. Джефферсон був палким прибічником природного права у широкому розумінні. Він пропонував повернути народові права, передбачені законами природи. Серед таких прав він називав право на життя, свободу, свободу совісті, власність, а також право на самовизначення Північноамериканських колоній. З цього приводу він, зокрема, зазначав, що всі люди є рівними від природи; вони наділені Творцем певними і невід'ємними правами, серед яких є право на життя, свободу і щастя; для забезпечення цих прав люди створюють уряди, доручаючи їм владу. Якщо якась форма правління порушує ці принципи, то народ може використати право змінити або скасувати її та встановити нову владу, яка в змозі забезпечити мирне щасливе життя.

З огляду на це Т. Джефферсон уважав, що монархія та олігархія не в спромозі забезпечити природні права людини, їх реалізація, за його переконаннями, можлива тільки в республіці. Республіканські принципи повинні бути присутніми не тільки у федеральній, а й у зовнішній політиці. Лише республіка може дати можливість кожному громадянинові брати участь в управлінні народними справами. Навіть більше, республіканські принципи, на думку Т. Джефферсона, повинні впроваджуватися не тільки на рівні федерації та штату, айв окрузі, районі, парафії, що буде гарантією прав людини і попередженням несправедливості. Народ бере участь в управлінні державними справами через своїх представників, які обираються на обмежений термін і знаходяться під постійним народним контролем.

У своїх державних роздумах Т. Джефферсон значну увагу приділяв проблемі приватної власності, заперечував злидні та безмежне багатство, основним соціальним прошарком суспільства вважав фермерів і середній прошарок виробників.

Централісти-федералісти поділяли погляди демократів про верховенство влади народу в державі, але висловлювали думку про необхідність обмеження державою лихих якостей і нахилів людей, оскільки без цього вони ніколи не підкорятимуться велінню розуму і справедливості.

Одним із федералістів, які виступали проти правління більшості, був Джон Адаме (1735—1826).

Йому імпонувала думка Т. Джефферсона про законодавчу і політичну незалежність Північноамериканських колоній, на підтримку якої він навів низку історичних і юридичних аргументів.

Після завоювання незалежності Дж. Адаме у праці "На захист конституцій урядової влади в Сполучених Штатах Америки" виклав основні принципи державного устрою, серед яких і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, або систему стримувань і противаг.

Він гадав, що ця система уможливлює існування монархії, де знать контролює короля, а міністри контролюють знать. Але його соціальним ідеалом була змішана форма правління, законодавчим органом якої є двопалатний парламент (верхня палата аристократична, нижня — демократична) і підпорядкована їй виконавча влада. Існування законодавчої влади у такому вигляді він обґрунтовував тим, що в суспільстві існують різні соціальні групи і класи. Аристократія, за вченням Дж. Адамса, є панівним елементом усякого суспільства ще з давніх-давен.

Прибічником сильної централізованої федеральної влади був Александер Гамільтон (1757—1804). Він засуджував самостійність місцевої влади штатів, не погоджувався з думкою про конфедерацію, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави з сильною внутрішньою та зовнішньою політикою.

Обіймаючи посаду міністра фінансів за часів Вашингтона, А. Гамільтон втілював у життя свої ідеї. Він, зокрема, був засновником державного банку, сприяв введенню митних тарифів, безпосередньо здійснював кредитно-фінансові реформи.

Позицію цього політичного та державного діяча рішуче підтримували купці, підприємці, а також кола інтелігенції.

Погляди А. Гамільтона стосовно сутності й соціального призначення влади були близькими до поглядів Ш.-Л. Монтеск'є та Дж. Адамса.

Він, зокрема, погоджувався з тим, що в державі можливе зловживання владою, і щоб йому запобігти, необхідно втілити в практичне політичне життя принцип стримувань і противаг. Тільки поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову може забезпечити стабільність держави та інтереси її громадян.

Законодавчий орган, на його думку, повинен бути двопалатним, виконавча влада — сильною й централізованою, а судді — незалежними та довічно призначеними на свої посади.

З цього приводу він зазначав, що виконавча влада володіє мечем, конгрес (законодавча влада) — гаманцем, а судді — тільки мудрістю.

Стосовно форми правління А. Гамільтон не мав чіткої позиції. Спочатку він був прибічником обмеженої монархії, а згодом більш вдалою вважав президентську республіку з широкими повноваженнями президента.

Головна мета держави, на його думку, — убезпечення приватної власності.

Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона було реалізовано в Конституції США 1787 р. За практичне втілення в життя республіканської форми правління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади звання "батька конституції" отримав федераліст Джеймс Медісон (1751—1836).

Він був прибічником теорії природного права; пропонував конституційне закріплення прав людини і громадянина, підтримував прогресивну ідею свого часу про суспільний договір.

Дж. Медісон зробив спробу з'ясувати причини суспільних конфліктів і дійшов висновку, що ними є соціальна нерівність та економічний інтерес фракцій.

Під категорією "фракція" він розумів сукупність громадян, які об'єднані та спонукаються до дій єдиним поривом пристрасті, інтересу або думки, що є ворожим відносно прав інших громадян, а також сукупних інтересів суспільства. Фракції можуть завдати шкоди суспільству; аби цього не сталося, необхідно усунути причини, що підштовхують їх до шкідливих для суспільства дій.

На думку Дж. Медісона, в невеликих державах фракційна різність зведена тільки до меншості та більшості, а у великих суспільство поділене на великий спектр фракцій. Причиною виникнення останніх є різність поглядів людей на релігію, систему влади, політику, а також нерівний розподіл власності. З огляду на це Дж. Медісон уважав, що уряд повинен чинити перешкоди фракціям у реалізації їхніх вимог.

Погляди мислителя стосовно форми правління формувалися впродовж довгого часу. Попервах у своєму політико-правовому вченні він намагався пристосувати аристократичне правління до нових умов, а згодом віддав перевагу республіканській формі, як такій, що може забезпечити внутрішню справедливість, порядок і збереження суверенітету. До того ж республіка гарантує й забезпечує права людини, насамперед право на власність, а також політичні права.

Свободу громадян гарантує й загальне виборче право, а також можливість участі громадян у законотворчому процесі, виборах чиновників.

Владу в республіці Дж. Медісон розглядав як взаємозв'язану систему ("масу влади"), що складається з виокремлених законодавчої, виконавчої та судової гілок. Більшість державно-правових ідей, що виникли під час боротьби за незалежність СІЛА, знайшли своє втілення в Конституції цієї країни і значно вплинули на подальший розвиток світової політико-правової думки.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Тарас Григорович. Історія політичних та правових вчень / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л. : Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2001. — 220с

2. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

3. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

4. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

5. Кирилюк Ф. М., Батрименко О. В. Історія зарубіжних політичних вчень: Навч.-метод. посібник. — К. : ТОВ "ХХІ століття: Діалог культур", 2005. — 256с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

9. Шульженко Ф. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібник. — 3. вид., стер. — К. : Юрінком Інтер, 2002. — 301с

Введение.

1. Политическое лидерство и политическая элита.

2. Социальный портрет украинского лидера — Виктора Янукович.

Выводы.

Список использованной литературы.

Введение

Одной из важнейших политических проблем современного общества есть проблема формирования политического лидерства. Сегодня в обществе, как некогда, высокая потребность в политическом лидере, способному быстро и четко реагировать на проблемы, которые возникают перед обществом, и главное, способному находить эффективные пути решения обозначенных проблем.

С началом политических превращений в середине 80-х годов ХХ ст. в СССР пошли в прошлое спора о том, кто создает исторический процесс: массы или лицо? Сегодня властвует понимание важности каждого субъекта общественного отношения согласно отведенной ему роли. Бушующий ход политического процесса в Украине, как и на всем постсоветском пространстве, выдвинул достаточно большое количество людей, чье личное влияние разрешает им играть важную роль в социальном развитии общества. Политическое лидерство, таким образом, занимает в современных условиях особое положение в связи с тем, что оно зримо и значительно влияет на ход политических событий.

Социальная, экономическая и политическая модернизация общественного отношения, трансформационные процессы, которые происходят в современном обществе, порождают широкий круг проблем, которые требуют теоретического осмысления и практического решения. Так, сегодня существует объективная необходимость системного описания тенденций формирования института политического лидерства, которое может послужить основой для кардинального повышения эффективности деятельности современных политических лидеров.

1. Политическое лидерство и политическая элита

Политическое лидерство является неотъемлемой гранью властных вертикалей и одновременно могущественному субъективным источником политических процессов, поэтому оно всегда предрасполагало и предрасполагает к себе пыльное внимание исследователей. Таким образом, проблема политического лидерства есть, в свою очередь, одной из центральных проблем современной политической науки. Ключевому вопросом изучения политического лидерства как общественного явления можно признать понимание сущности, механизмов, условий и факторов того, что побуждает или принуждает людей признавать в одном человеке лидера, а другому — отвечать отказом в правые на такое признание.

В современной науке, при наличии общности исходных позиций, лидерство характеризуется неоднозначно. Можно выделить следующие основные подходы к его трактовке:

1. Лидерство – это разновидность власти, спецификой которой является направленность сверху вниз, а также то, что ее носителем выступает не большинство, а один человек или группа лиц. Политическое лидерство, пишет Жан Блондель, — это «власть, осуществляемая одним или несколькими индивидами, с тем, чтобы побудить членов нации к действиям».

2. Лидерство – это управленческий статус, социальная позиция, связанная с принятием решений, это руководящая должность. Такая интерпретация лидерства вытекает из структурно-функционального подхода, предполагающего рассмотрение общества как сложной, иерархически организованной системы социальных позиций и ролей. Занятие в этой системе позиций, связанных с выполнением управленческих функций (ролей), и дает человеку статус лидера.

Иными словами, как отмечает Даунтон, лидерство – это «положение в обществе, которое характеризуется способностью занимающего его лица направлять и организовывать коллективное поведение некоторых или всех его членов» [4, c. 79-80].

3. Лидерство – это влияние на других людей (В. Кац, Л. Эдингер и др.) Однако это не любое влияние, а такое, для которого характерны четыре особенности: во-первых, необходимо, чтобы влияние было постоянным. К политическим лидерам нельзя причислять людей, оказавших, хотя и большее, но разовое воздействие на политический процесс, историю страны. Так, например, Ли Освальд, официально признанный убийцей американского президента Джона Кеннеди, своим поступком оказал существенное влияние на последующее политическое развитие Америки, да и мира в целом. Однако было бы нелепо вследствие этого считать его политическим лидером.

Во – вторых, руководящее воздействие лидера должно осуществляться на всю группу (организацию, общество). Известно, что внутри любого крупного объединения существует несколько, и даже множество центров локального влияния. Причем постоянному влиянию со стороны членов группы подвергается и сам лидер. Особенностью политического лидера является широта влияния, распространение его на все общество или крупные группы.

В – третьих, политического лидера отличает явный приоритет во влиянии. Отношения лидера и ведомых характеризует асимметричность, неравенство во взаимодействии, однозначная направленность воздействия – от лидера к членам группы.

В – четвертых, влияние лидера опирается не прямое применение силы, а на авторитет или хотя бы признание правомерности руководства. Диктатор, силой удерживающий группу в подчинении, — это не лидер, как не является лидером, например, террорист, захвативший заложников, или тюремный надзиратель.

Следует отметить, что не все авторы считают несовместимым лидерство и постоянное насилие. Отдельные ученые, например Ж. Блондель, допускают использование принуждения[3, c. 56-57].

4. Политическое лидерство – это особого рода предпринимательство, осуществляемое на специфическом рынке, при котором политические предприниматели в конкурентной борьбе обменивают свои программы решения общественных задач и предполагаемые способы их реализации на руководящие должности (Дж. Опенгеймер, Н. Фролих и др.). При этом специфика политического предпринимательства состоит в персонализации «политического товара», его отожествлении с личностью потенциального лидера, а также в рекламировании этого «товара» как общего блага. Такая интерпретация политического лидера вполне возможна. Однако она применима главным образом лишь к демократическим организациям: государствам, партиям и т.п.

5. Лидер – это символ общности и образец политического поведения группы. Он выдвигается снизу, преимущественно стихийно, и принимается последователями. Политическое лидерство отличается от политического руководства, которое, «в отличие от лидерства, предполагает достаточно жестокую и формализованную систему отношений господства – подчинения».

Эта точка зрения до сих пор достаточно широко распространена в российском обществоведении и связана с его длительной оторванностью от мировой науки и, в частности, с узким, преимущественно психологически пониманием лидерства как главенствующего положения личности, возникающего стихийно в ходе межличностных отношений в малой группе. Применительно к социологии и политологии с такой трактовкой лидерства нельзя согласится из-за ее односторонности, неучета объективной, антропологической и социальной основы этого феномена, недооценки ведущей роли властного статуса в выполнении функций политического лидерства, связанного с воздействием на большие массы людей.

Политическое лидерство — важный конкретный случай лидерства вообще. Политический лидер способен изменять ход событий и политических процессов за счёт мобилизации людей в направлении совместной деятельности для реализации определённых целей. Политическое лидерство представляет собой комплексное, во многом социокультурное, явление, изучаемое средствами политологии, политической социологии и ряда других социальных наук. Успех политического лидера зависит от его личных качеств, сложившейся политической ситуации, поведения подчиненных ему людей, средств осуществления власти и др.

Для современной политической науки характерно признание элитарности существующего общества. Реальная политическая власть сосредоточена в руках меньшинства – элиты, формирующей цели развития общества и принимающей важные политические важные политические решения. В настоящее время существует большое количество различных концепций, обосновывающих правомерность деления общества на управляющее меньшинство и управляемое большинство [11, c. 142-143].

Идеи о неизбежности деления общества на управляющих и управляемых высказывались ещё в глубокой древности. Достаточно в этой связи назвать имена Конфуция, Платона, Макиавелли, хотя в то время они не получили серьезного социологического обоснования. Первые научно разработанные концепции элит были предложены в конце Х1Х – начале ХХ века Г.Моска, В.Парето, Р.Михельсом. В их произведениях были охарактеризованы основные качества элиты, критерии и формы отбора, взаимоотношения внутри элиты и отношения элиты с массами, роль элиты в обществе. Они подчеркивали элитарность любого общества, его неизбежное деление на управляющее меньшинство и управляемое большинство. Власть принадлежит элите потому, она отличается особыми качествами

В настоящее время существуют различные направления элитарных теорий: ценностные теории элиты, теории демократического элитизма, концепции плюрализма элит, леволиберальные теории. Они отражают те или иные аспекты реальной действительности.

В обобщенном виде политическая элита — это привилегированная группа, которая занимает руководящие позиции во властных структурах и непосредственно участвует в принятии важнейших для общества решений. Для современного общества характерна разносторонняя, внутренне дифференцированная, но интегрированная политическая элита.

Существование политической элиты объясняется целым рядом факторов: психологическим и социальным неравенством людей, законом разделения труда, политической пассивностью значительной части населения.

Существует три основных подхода к процедуре выделения политической элиты в общей элитарной структуре общества: позиционный, заключающийся в определении степени политического влияния того или иного лица на основе занимаемой им позиции в системе власти; репутационный, основанный на выявлении рейтинга политика на базе сведений, представляемых о нем другими заведомо властвующими лицами; основанный на участии в принятии стратегически важных политических решений. Отличие последнего, согласно которому политическая элита включает лиц, принимающих стратегически важные решения, в том, что в его основе не изучение феномена политического лидерства (исходящих из понимания власти как способности влиять на лица, определять их действия), а использование представлений о природе политической власти в обществе как способности влиять на принятие решений [9, c. 68-69].

Как определенная система взглядов теория элиты была разработана в начале XX в. В. Парето, Г. Моской, Р. Михельсом. В разработке отдельных направлений теории элиты участвовали Х. Ортега-и-Гассет, А. Тойнби, Й.А. Шумпетер, К. Маннгейм, Ч.Р. Миллс, Г. Ласуэлл и др. С позиций Г. Моски общество независимо от своего общественно-политического строения извечно разделено на два класса: господствующий политический класс (монополизирующий функции управления) и управляемый класс, неорганизованное большинство. В этой схеме более многочисленный (в западном обществе) средний класс выступает подножием и опорой правящего. Вместе с тем, без обновления элиты невозможна социальная стабильность.

Предотвратить вырождение элиты возможно посредством обновления политического класса. Соответствующие процессы описываются с использованием представлений о механизмах и каналах рекрутирования элиты, разнящихся в зависимости от типа общества. В рамках современной политической системы к таким каналам относятся государственный аппарат, органы местного управления, политические партии, армия, религиозные организации, система образования. Преобладающее значение того или иного канала обусловлено историческими традициями политического развития, особенностями политической системы, спецификой политического режима и т.д. Возможности горизонтального передвижения членов П.э. в системе разнообразных каналов рекрутирования характеризуются понятием проницаемости каналов рекрутирования. Важны также понятия персонального состава и качественного состава политической элиты. Принцип рекрутирования является в современной политической науке одним из наиболее значимых оснований типологизации элит (по К. Манхейму, — отбор по крови, по принципу владения и по достигнутому успеху).

Другой важнейшей категорией элитологии является контрэлита. Это понятие включает лиц, по статусу не входящих во властные структуры, но оказывающих существенное влияние на принятие стратегических политических решений. В качестве контрэлиты традиционно выступает высший эшелон политической оппозиции [8, c. 64-65].

2. Социальный портрет украинского лидера — Виктора Янукович

Виктор Федорович Янукович — человек, который таки не стал президентом Украины, вопреки всем общественным и политическим сдвигам.

Виктор Янукович — является фигурой достаточно колоритной в украинской политической жизни. Он будет находиться в высочайшем политическом эшелоне еще как минимум на период действия Верховной Рады пятого созыва, поскольку не возникает сомнений, которые 'Партия Регионов' будет оставаться наиболее влиятельной силой в государстве на протяжении ближайших лет. Тем не менее, Виктору Федоровичу пока что бракует потенциала, который есть необходимым для мощного политического игрока. Например, еще в ноябре 2002 года свыше 60% украинцев, опрошенных Центром Разумкова, не знали, кто такой Виктор Янукович.

Так же, через определенный период времени избиратели быстро забудут его имя, если ему не удастся в полной мере приобрести все необходимые привычки публичного политика и реализовать их в политической плоскости. Пока же Виктор Федорович старается на собственных ошибках научиться публичной политике. Время к выборам в него есть, и не исключено, что в конце концов, Янукович все же таки надолго закрепится в высочайшем эшелоне законодательной или исполнительной власти. Воли и характера у него для этого — больше чем достаточно.

В политический актив сильных черт Виктора Федоровича можно отнести наличие у него опыта пребывания в политике на весомых государственных должностях. Например, за период с 2002 по 2004 года Янукович от главы Донецкой облгосадминистрации стал главой правительства, возглавил "Партию Регионов" и получил статус единого кандидата от власти на президентских выборах 2004 года. Впрочем, значительный багаж политического опыта все же медленно оказывает содействие повышению эффективности публичного поведения Виктора Федоровича.

В целом, совместно некоторых признаков можно говорить, что фигура Януковича есть достаточно сильной в политической плоскости: харизматический характер, развитые организаторские способности, многолетний опыт масштабной управленческой работы. Виктор Федорович во время собственного губернаторства также показал себя как неплохого комуникатора. Например, в 2002 году именно ему удалось примирить "донецкий" и "днепропетровский" кланы, инициировав подписание соглашения о сотрудничестве между соседними регионами. Тем не менее, это целостное положительное впечатление нивелируется рядом слабых черт, которые пока не разрешают Виктору Федоровичу выйти на качественно новый для себя уровень политической деятельности.

В имиджевом плане Виктор Федорович имеет отличные внешние данные: высокий рост, крепкое телосложение с типично мужскими чертами лица, которое нравится женщинам. Больше того, в оскорблении Януковича центральным элементом есть маскулинность. Даже в его фамилии фигурирует начало "Янь", которое непременно накладывает отпечаток и на всю предыдущую и дальнейшую деятельность лидера 'Партии Регионов'.

Учитывая маскулинную характеристику Януковича, очень удачным технологическим шагом есть усиления его как политического лидера яркой женщиной, например, такой, как Раиса Богатырьова. В тандеме они создают целостный образ политической силы под названием "Партия Регионов".

Главным недостатком политика- януковича, что был максимально использован против него на президентских выборах 2004 года, есть наличие у него двух судимостей, за которые он реально отбыл наказание и еще нескольких, которые его патронам удалось отменить. Криминальное прошлое Виктора Федоровича, полукриминальный стиль его поведения, соответствующий язык стали именно теми отрицательными факторами, которые отвернули от него значительное количество на выборах президента 2004 года, закрыв перед ним единый реальный шанс занять высочайшую должность в государстве.

Виктор Янукович, с политической точки зрения, является человеком, который все же таки стремится действовать в пределах определенной фиксированной системы правил. Больше того, у него не хватает авантюрности, готовности пойти ва-банк в случае конфликтной или кризисной ситуации.

Сам Янукович неоднократно подтверждал вышеприведенные выводы. Например, он отмечал, что за натурой является человеком не агрессивной, но привык в любом деле к финишу доставаться первым. По его словам, "необходимо, чтобы при хорошей скорости человек мог "держать" тормоза. На гоночной трассе нужно очень хорошо ощущать автомобиль, с одной стороны, уважать других участников гонки, а с другого — проявлять характер. В экстремальной ситуации нужно даже в чем-то уступать, если она ведет к аварии, столкновенью".

Исходя из этого, есть основания говорить о достаточно осторожном поведении Виктора Федоровича, учитывая высшие авторитеты, которые несмотря на его гоночное прошлое, разрешает соперникам исправно обходить его на виражах политической борьбы.

Очевидным слабым местом Януковича- Политика есть посредственный уровень интеллекта, который не разрешает ему максимально глубоко и широко понимать политическую ситуацию в стране и весь комплекс факторов, который влияет на дальнейший ход тенденций политической борьбы между ведущими центрами силы в Украине. Больше того, Виктор Федорович остро испытывает дефицит развитости мышления и в публичном поведении старается компенсировать это агрессию относительно своих политических оппонентов.

К потенциальным политическим возможностям Виктора Януковича можно отнести то, что он является человеком, который больше сориентирована на практический аспект деятельности, чем на публичный. Виктор Федорович является человеком дела, а это, учитывая значительный управленческий и хозяйственный опыт работы, разрешает ему иметь высокий авторитет среди значительного количества высшей ступени политической элиты Украины. Больше того, он имеет в наличии значительную сеть личных связей, которая открывает перед ним дополнительные возможности для достижения собственных целей.

Значительно прибавляет возможностей Януковичу его бойцовский характер и наличие четко сформированного волевого стрежня. Как бы то не было, нужно признать, что Виктор Федорович был готов на жесткое противостояние на президентских выборах 2004 года и лишь совокупность внешних факторов не дали состояться открытой форме конфликта. Кроме того, широко известный "крутой норов" Януковича, який проявлялся в прямых методах физического убеждения многих коллег во время премьерства. Это также характеризует нашего героя как упрямого и волевого политика, который будет достигать своих целей наиболее доступными для него методами.

К политическим возможностям Януковича прибавим есть то, что он все же таки имеет определенную харизму, которую со временем можно усовершенствовать и развить в более высокое качество. Это означает, что Виктор Федорович в перспективе может состояться как политический лидер. Но для этого, как отмечалось выше, ему придется серьезно работать над собой.

Среди угроз, во-первых, следует выделить то, что в случае неординарных кризисных ситуаций, Янукович может реагировать не наилучшим образом. Яркий тому пример — "яичный" случай в Ивано-Франковскую во время президентской избирательной кампании 2004 года. То состояние, в котором оказался Виктор Федорович после попадания у него яйца и свидетельствует о наличии фактора неожиданности в поведении Януковича. Когда он может проявиться — неизвестно, что представляет дополнительную угрозу с точки зрения непрогнозированости.

Другая угроза Виктора Федоровича, как политика, заключается в том, что он достаточно слабо разбирается в людях и ему до сих пор не удается сформировать высокопрофессиональную команду, которая бы работала как единый слаженный организм, каждый участник которого четко знал бы свои функции. В результате "свита" Януковича до сих пор представляют такие колоритные фигуры украинского політикуму как Т.Чорновил и А.Герман.

Возможным объяснением слабых способностей Януковича разбираться в кадрах есть его поведение по отношению к другим людям, которая метко охарактеризована прозвищем Виктора Федоровича в городах лишения свободы — 'Хам'. Жизнь постоянно учит Януковича простой библейской истине — "относись к людям так, как хочешь чтобы относились к тебе". Остается надеяться, что в конце концов Виктор Федорович постигнет ее.

Развивая предыдущую мысль, прибавим, что неумение разбираться в людях приводит к тому, что Виктор Федорович представляет собой удобный объект для манипуляции со стороны более влиятельных и тонких игроков, даже на уровне Донбасского региона. Вероятно, что угроза быть объектом манипуляции еще продолжительное время будет сопровождать фигуру Януковича.

Выводы

Таким образом, хотя лидерство и формальное должностное положение оказывают влияние друг на друга, но лидер – это только тот, кто влияет на людей независимо от того, занимает он должность или нет.

Лидерство как власть характеризуется и тем, что оно осуществляется по широкому кругу вопросов. Политические лидеры осуществляют свою власть над экономической и социальной сферой, над внешней политикой и безопасностью.

Их влияние распространяется на культуру и искусство, то есть решение, которое принимает лидер, может затрагивать любую общественную проблему. Лидерство также предполагает не просто случайное использование власти, продолжительное влияние. Поэтому лидерство рельефнее проявляется в условиях организованных групп. Чем организованнее группа, тем длительнее и феномен лидерства. Лидерство в толпе ситуационно, носит локальный и временный характер, и только организация пролонгирует лидерство на достаточно длительный срок.

Политическое лидерство, отмечал французский политолог Ж. Блондель, есть одна из самых высоких и самых охватывающих форм власти. Лидеры выполняют ряд важнейших функций, в которых проявляется специфика их деятельности.

Список использованной литературы

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання, 2004. — 645 с.

9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

10. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

11. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.