Вступ.

1. Ґенеза науки про політику.

2. Предмет політології

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Політична наука є одним із найважливіших здобутків людського розуму. її вагома значущість зумовлюється визначальною роллю політики в життєдіяльності суспільства. Оскільки люди осмислюють світ політики неоднаково, а проживати повинні спільно, то політична наука і покликана навчити людей знаходити між собою спільну мову, "зробити їх людьми" (Арістотель).

Розвиток наукового політичного знання здійснюється в межах функцій (від лат. funktio — виконання, здійснення), які покликана виконувати політологія. Учені-політологи все ще продовжують пошуки оптимальних варіантів класифікації функцій політологічної науки. Один з них — виділення шести основних функцій: світоглядної, теоретико-пізнавальної (методологічної), прикладної (управлінської), експертно-прогностичної, інноваційної та виховної. Другий варіант — виділення чотирьох основних функцій: теоретико-методологічної, світоглядної, прогностичної і прикладної. Згідно з третім варіантом усі політологічні функції поділено на дві основні групи: теоретико-методологічну і прикладну (службову, інструментальну і т. ін.). Останній підхід нині має найбільше прихильників політологічної науки, оскільки в ньому відображається саме призначення цієї науки як такої, а також враховуються наявні в політологічній літературі підходи до визначення основних функцій.

1. Ґенеза науки про політику

Розвиток політичної науки неможливо також уявити і без політичної практики таких державних діячів, як Генріх IV, Людовік XIV, Наполеон, Бісмарк, В.І. Ленін, Й.В. Сталін, А. Гітлер, Ф.Д. Рузвельт, В. Черчілль, К. Аденауер, В. Брандт, М. Горбачов та ін.

Чільне місце серед мислителів — генераторів політологічних ідей по праву належить відомому італійському мислителю епохи Відродження Нікколо Макіавеллі. Він одним із перших спробував звільнити політичну науку від релігійно-етичної залежності й уподобив політичні процеси природничим, поставивши в центр політичних досліджень проблему державної влади. Висновки Н. Макіавеллі ґрунтувалися на тому, що політичне життя ніколи не є статичним, воно постійно перебуває в безперервній зміні, що повторюється, як і в природі, циклічно. Оцінюючи внесок мислителя в розвиток політичної науки, окремі вчені вже сьогодні схильні вважати, що слава Н. Макіавеллі дорівнює славі таких видатних учених, як Галілео Галілей, Чарльз Дарвін, Альберт Ейнштейн.

Помітно вплинули на процес становлення політичної науки, на визначення її предмета, категорій, теоретико-методологічних принципів, системи аргументації тощо засновники раціоналізму Т. Гобс, Р. Декарт і Дж. Локк. Перебуваючи під впливом нових природничо-наукових ідей, мислителі дійшли висновку, що політичні явища можна вивчати за допомогою математичних методів і що політика є всього лише механізм розв'язання або пом'якшення політичних конфліктів. Головне ж призначення держави вони бачили в забезпеченні безпеки і миру для своїх громадян. Утім, до самого початку 20 ст. політику розуміли в контексті держави і пов'язували, як і раніше, з ученням про державу. І тільки Г. Моска наприкінці 19 ст. (в 1896 р.) першим спробував визначити елементи політичної науки.

Посутній вплив на її розвиток справили події, що відбулися в другій половині 19 ст. — у період широкого застосування біхевіористських і емпіричних методів дослідження та накопичених соціологічних знань. Політична наука почала виокремлюватись у самостійну галузь знання, яка потребувала свого вивчення. У 1857 р. в Колумбійському коледжі (США) за ініціативою вченого Франсіса Лібера створюється кафедра історії і політичної науки, а згодом (у 1880 р.) у цьому ж коледжі відкривається перша школа політичної науки. Почин колумбійських учених підтримали вчені навчальних закладів не тільки в США, а й у країнах Західної Європи — у Німеччині, Великобританії, Франції та ін. У 1903 р. було організовано Асоціацію політичних наук США. Сьогодні в цій країні функціонує найрозгалуженіша система підготовки фахівців з політології. Близько 40 % наукових досліджень з політологи фінансуються різними фірмами.

Складним був процес становлення політичної науки у Франції. Перші спроби ввести викладання політичних і моральних наук було зроблено ще в період Великої Французької революції. Утім, реалізувати цю ідею тоді не вдалося. Нині більшість французьких провінцій мають інститути політичних наук.

Початок становлення політичної науки у Великобританії датується 1885 роком, коли було відкрито Лондонську школу економічних і політичних наук.

Особливо інтенсивно процес формування політології як у США, так і в Європі відбувався в 20 ст., коли виокремилися основні її національні школи і напрями, у межах яких розробляли методологічні засади, принципи, методи та інструментарій досліджень, термінологічний апарат і т. ін. Ці напрями і школи остаточно сформувалися вже після Другої світової війни.

Активізації та інтенсифікації політичних досліджень сприяло створення в 1949 році під егідою ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичної науки, яка продовжує свою діяльність і в наші дні.

Утім, у післясоціалістичних країнах цей процес почався значно пізніше: лише в останнє десятиріччя 20 ст. після розпаду Радянського Союзу. За радянських часів політології як навчальної дисципліни не було.

Більше того, її тлумачили як буржуазну науку. Намагання створити марксистсько-ленінську політичну науку не мали належного успіху. Тому всі політичні проблеми вивчались і науково досліджувалися в рамках марксизму-ленінізму.

На українських землях вивчення політичної науки, як свідчать історичні джерела, було започатковано ще у 80-ті роки 17 ст. В Академії єзуїтів і в Йозефінському університеті викладали курс "Політичні і комерційні знання", а у Львівському університеті читали нормативні та спеціальні курси з різними назвами: "Політичне право і право націй", "Політичні знання і австрійське законодавство" тощо.

Якісно новий етап розвитку політичної науки в Україні почався з проголошенням державної незалежності. Поглибленню цього процесу сприяють як організаційні заходи, проведені в останні роки державою, так і сама потреба, зумовлена небаченою раніше політизацією українського суспільства.

Отже, політична наука (політологія) як сфера професійної діяльності виникає лише в Новий час. її поява зумовлена низкою чинників.

Перший чинник появи політичної науки — настійна об'єктивна потреба суспільства в науковому пізнанні політики, в її раціональній організації, в ефективному управлінні державою. Реальне звернення політики до науки здійснилося разом із демократичним процесом Нового часу, коли ускладнилися політичні й соціальні структури і відносини в суспільстві, зросли чисельність населення та обсяг матеріального виробництва, ускладнилося духовне життя суспільства, з'явилися масштабніші міждержавні відносини, посилилася політична відповідальність влади за долю своєї країни, особливо в часи кривавих воєн, виникнення глобальних проблем, які поставали перед людством, тощо.

Другий чинник — розвиток самого політичного знання в процесі руйнування початкового синтезу філософського, наукового та емпіричного знання про політику, поділ політичного знання на філософський і науковий рівні на функціональній основі. Третій чинник — загальний процес становлення наукового знання світу і суспільства, коли диференціація єдиного філософського знання про природу людини і про устрій суспільного життя спричинила необхідність науково висвітлювати сутність політики і влади, їхню роль і функції.

Четвертий чинник стимулював і стимулює постійне пізнавання політичних подій неполітичними й ненауковими засобами. Тому виникнення науки про політику — це не тільки науковий процес, а й значне культурне явище.

2. Предмет політології

Кожна наука має свій об'єкт і предмет. Більшість учених-політологів виходить із того, що об'єктом політології є політичне життя суспільства, його прояви, тенденції і закономірності. Щодо предмета політології, то спектр думок дослідників значно більший. Одні з них виходять із того, що в предмет вивчення політології не слід включати всю політичну проблематику, оскільки її вивчають політична соціологія, політична антропологія, політична філософія, політична психологія та інші політичні науки. Інші вважають, що предметом політології є вивчання сукупності політичних знань, які нагромадили всі гуманітарні науки. Треті ототожнюють предмет політології і політичної соціології. Четверті виходять із того, що предметом політології є вивчати державу, п'яті — владу, шості — демократію, сьомі — політику і т. ін.

Безперечно, що в кожному з підходів визначення предмету політології є як свої сильні, так і слабкі аспекти. Утім, кожна з точок зору має право на життя. Адже кожна з них досліджує сутність політичного процесу під своїм кутом зору. І все ж уявляється, що найпосутнішим недоліком у визначенні предмета політології є заперечення або недостатнє врахування цілісності політичної сфери, взаємозв'язку різнорідних політичних явищ.

Намагання ж дослідити політику як суспільне явище в системі інших політичних наук не тільки створює певні незручності, пов'язані, насамперед, з одержанням лише фрагментарних знань, а й, загалом, унеможливлює вивчення цілісності цього феномену суспільного життя. Тому переважна більшість учених дотримується думки, що політична наука у своїй основі єдина, хоч і диференційована внутрішньо — і в цьому розумінні, стосовно окремих галузей політичної науки, правомірно говорити про низку політичних наук, які виступають специфічними відгалуженнями єдиної політичної науки — політології (схема 1).

Отже, у найзагальнішій формі політологія являє собою науку про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством. У цьому визначенні людина є суб'єктом, який започатковує дію, і, найголовніше, він є метою цієї дії. Таким підходом об'єкт політологічного дослідження нібито звужується до аспекту політичної антропології, але в даному випадку "людина в політиці" розглядається не просто і не лише як предмет вивчення поряд з іншими (об'єктивна політична реальність, політичне спілкування, проблемне поле пізнання політичних процесів, політико-історичний процес і т. ін.), а й є вихідною величиною, з якої починає конструюватися система знань про політичну дійсність і якою завершується, констатуючи цим свої засади, єдинолюдина як мета.

Визначення політології просто як науки про політику побудовані на принципі самодостатності, самоцінності політичної сфери. Система теорії будується за принципом лінійної адекватності. Тут — розгорнута схема об'єктивної політичної дійсності, вибудувана на основі визначення значущості окремих її елементів щодо розгортання цілісного політичного процесу і, водночас, є схемою побудови системи наукових знань про цю дійсність. Лінійність дійсності: політична влада — держава — інституції — організації — відносини — політична культура — соціальні групи — людина — у такій самій фотографічній схематично-лінійній формі відображається в системі конструювання теоретичного матеріалу політологічної науки: вчення про владу — державу — … — людину. У такій адекватності вбачається об'єктивність та істинність процесу теоретичної інтерпретації політичної діяльності. Нерідко система пізнання та впорядкування теоретичних знань у політичній науці будується за принципом оберненості або логічності ( а не лінійної адекватності) щодо політичної діяльності. Тоді остання вибудовує лінію: влада — держава — інституції — організації — … — людина, з урахуванням того, що людина, приходячи в це життя, застає вже складеним увесь названий ланцюг, у який вона мусить улитися. Пізнання ж цієї дійсності, а таким чином і формування теорії щодо трактування її, є не дублювання визначеного вище ряду на двох рівнях: практика — теорія, а логічне продовження його або ж "згортання" цього ланцюга в зворотному порядку, започатковує який уже людина, а далі йдуть: соціальні групи — … — інституції — держава — влада. Причина такої оберненості у відображенні лежить у діяльнісному підході до пізнання цієї епістемологічної дійсності.

Усе політичне поле дійсності з епістемологічної точки зору — це складний політичний процес діяльнісного характеру, основу якого обов'язково становить дія особи, і цей процес набуває значення, лише якщо виходити з ціннісних засад такої дії особи, витоками якої є тріадична система: інтерес — свобода — право. Політична влада і політична система з її інституціями, системою політико-правових норм, з ідеологією, політичною культурою, традиціями тощо є засобами і технологією реалізації політичних інтересів індивіда (при цьому не завжди в їхній безпосередній, а найчастіше—у знятій формі). Суб'єкт дії (індивід) і його об'єкт співпадають, адже це — дія на себе і через себе. Таким чином, людина в даному підході не виступає вже тлом, на якому розгортаються політичні події всіх рівнів, а держава, інституції, соціальні групи не мають домінуючого і самодостатнього сенсу. Визначення ж їх одержимо наприкінці розгортання кожного з етапів самоствердження особи на рівні права, справедливості, соціальних відносин, соціальних груп, політичних інституцій, держави і влади. Ні за яких умов, навіть у перехідні періоди суспільства, людина не повинна перетворюватися на засіб. В іншому разі сама наука, яка погоджується з таким станом, не має гуманістичного спрямування.

Узагальнюючи зміст і завдання науки про політику, можна дійти висновку, що предметом політології є вивчення закономірностей і випадковостей становлення та розвитку взаємовідносин соціальних суб'єктів (особи, соціальних груп, політичних партій, націй, держав тощо) з приводу політичної влади, організації політичних систем в окремих суспільствах та їхню взаємодію на міжнародній арені.

Звичайно, що наведене визначення предмета політології не є універсальним, оскільки політична наука розвивається, отже, і дефініція її предмета буде постійно уточнюватися. Утім, відсутність загальноприйнятного визначення предмета політології не є перешкодою як на шляху вивчення курсу політології, так і в проведенні політологічних досліджень, оскільки коло політологічних проблем досить чітко визначили експерти ЮНЕСКО ще в 1950 p., коли дійшли висновку, що політологія як наука повинна включати чотири основні розділи:

1. Політичні теорії, включаючи й історію ідей.

2. Політичні інститути та їхнє функціонування.

3. Партії, групи й громадська думка.

4. Міжнародні відносини.

Звертаючись до перекладеної політологічної літератури, знаходимо, що сьогодні, наприклад, політологічна наука США зосереджує увагу на таких основних напрямах: а) американська політологія; б) компаративна політологія; в) міжнародні відносини і міжнародна політика; г) політична філософія і теорія демократії.

У цьому самому руслі визначаються основні напрями політологічних досліджень і в інших країнах.

Наша, українська, ще дуже молода наука про політику багато в чому є ідентичною, хоча вона не повторює ні американську, ні якусь іншу політичну науку, а розвивається переважно на своєму, національному теоретичному й методологічному ґрунті.

Відповідно до визначених вище основних розділів можна окреслити проблеми, які покликана розв'язувати політологія як наука. У їх числі слід назвати такі: політичної влади; організації політичних інститутів; управління політичними процесами; відносин між різними суб'єктами політичної влади; відносин громадянського суспільства — держави — особи; розвитку демократії; міжнародних відносин та ін. (схема 2). Оскільки коло цих і деяких інших проблем постійно розширюється, вони наповнюються новим змістом, то політологія як наука і покликана своєчасно враховувати такі зміни і вносити їх у теорію політики і в соціальну практику політичного життя.

Висновки

Становлення політичної науки — політології (від грец. слів politike — державне чи суспільне діло і logos — слово) сягає в глибину віків. Є підстави стверджувати, що першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна інтерпретація божественного походження влади і держави, загалом суспільно-політичного устрою. Згодом античні мислителі Сократ, Платон, Арістотель і Полібій висунули раціональніші політичні погляди. Так, у розумінні Арістотеля політика є однією з найважливіших сфер діяльності людини, вона пов'язана з управлінням людським співжиттям у межах держави. На його думку, навіть якщо для однієї людини добробут має таке саме значення, що і для держави, важливішим і повнішим вважається все ж таки добробут держави, хоч і добробут однієї людини є бажаним і необхідним.

Історію становлення політичної науки неможливо собі уявити без теоретичного осмислення політологічних ідей, висунутих у працях Цицерона, Ж. Бодена, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, І. Канта, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса, М. Вебера, А. Токвіля, Б. Чичеріна, М. Ковалевського, П. Новгородцева, М. Остроградського, А. Богданова, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського і багатьох інших.

Список використаних джерел

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

4. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

5. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

7. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний слов-ник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

8. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.