Політологія
1. Політологія – як наука: предмет політології, функції, методи.
2. Виникнення політичних вчень в стародавньому Сході
3. Політична думка в стародавній Греції
4. Політична думка в стародавньому Римі
5. Політичні концепції періоду середньовіччя.
6. Виникнення та розвиток політичної світської науки (М.Макіавеллі, Т.Гоббс, Д.Локк)
7. Політичні погляди французьких просвітителів.
8. Політичні погляди німецьких просвітителів.
9. Політологічні теорії кінці 19 – першої половини 20 ст.
10. Політологічні теорії другої половини 20 ст.
11. Виникнення та розвиток політичної думки в Україні від київської Русі до 17 ст.
12. Розвиток політологічної думки в Україні: 18-20 ст. (від Конституції П.Орлика до теорій Грушевського, Липинського та ін.)
13. Політика — як суспільне явище: поняття політики, політичні відносини, суб’єкти та об’єкти політики, політична діяльність, політичні інтереси, структура політики.
14. Політична влада: поняття, теорії, типології
15. Державна влада.
16. Легітимність політичної влади.
17. Комунізм — як суспільно-політична доктрина.
18. Соціал-демократія – як суспільно-політична доктрина.
19. Лібералізм — як суспільно-політична доктрина.
20. Консерватизм — як суспільно-політична доктрина.
21. Політична система суспільства: поняття, функції, структура, типології
22. Формування політичної системи та державності в сучасній Україні
23. Держава: поняття, ознаки, теорії про виникнення, функції. Державний суверенітет.
24. Форми державного правління.
25. Форми державно-територіального устрою..
26. Конституційні засади: форми державного правління, державного устрою, механізму державної влади в Україні
27. Правова держава: сутність, риси, роль громадянського суспільства
28. Соціальна держава.
29. Політична партія: історія виникнення та розвитку, сутність, ознаки та ункції
30. Типологія політичних партій.
31. Партійна система: сутність, функції, типології
32. Партійна система сучасної України.
33. Виборчі системи: поняття, види (дати розгорнуту характеристику)
34. Політичний режим: поняття, підвалини, класифікації, чинники формування
35. Недемократичні політичні режими.
36. Демократичні (за характером) політичні режими.
37. Політичний режим в сучасній Україні
38. Демократія: теоретичні концепції, принципи. форма організації політичного життя.
39. Політичне лідерство: поняття, теорії, функції лідера.
40. Політичний процес.
41. Типологія політичного лідерства.
42. Політичні еліти: поняття, теорії еліт, функції, засоби формування
43. Типології політичних еліт.
44. Роботи Г.Моски «Правлячий клас», В Парето «Компондіум із загальної соціології».
45. Політична соціалізація особи.
46. Політична свідомість: поняття, структура, функції, форми. Політичні стереотипи и міфи.
47. Політичне лідерство і політичні еліти в сучасній Україні
48. Політична культура: поняття, структура , типології. Політична субкультура
49. Політична культура народу України: особливості, основні риси.
50. Суспільно-політичний ідеал – як стрижень політичної свідомості. Суспільно-політичний ідеал в сучасній Україні
51. Світовий політичний процес. Геополітика.
52. Твори С.Хангінтона «Зіткнення цивілізації», Г.Кіссінджера «Новий світовий порядок».
53. Вождь та натовп. Вождізм як політичне явище.
54. Твір Г.Лебона «Психологія народів і мас».
Список використаної літератури.
1. Політологія – як наука: предмет політології, функції, методи
Щодо визначення предмета політології існують різні погляди. Деякі зарубіжні вчені визначають політологію як науку «про авторитетну, легітимізовану, консенсусну владу», тобто владу, що має підтримку суспільства, сприймається ним як обов´язкова, хоч і спирається на примус. В американській енциклопедії політологію визначено як науку про характер і функції держави й уряду, через які держава здійснює владу. Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як науку про систему закономірних взаємозв´язків соціальних суб´єктів з політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.
Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як основи функціонування й розвитку політичних систем. Так, російські політологи Ф. Бурлацький і Г. Шахназаров вважають, що в центрі уваги політології перебувають проблеми політичної влади, її природи і сутності, змісту та механізму здійснення.
Політологія виконує різноманітні функції.
Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Зрозуміло, що політологія — це взаємопов´язані теоретичні концепції, які спираються на пізнання закономірностей суспільного розвитку, незалежно від суб´єктивних намірів і бажань соціальних суб´єктів. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід їхньої політичної діяльності, політичне мистецтво. Політологія покликана дати знання політичних умов, засобів і форм розв´язання соціальних питань.
Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань.
Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб´єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на вміння оцінювати політичні події у зв´язку з конкретними історичними умовами.
Розробляючи політичні технології, політологія повинна враховувати вищі цілі і цінності, які неможливо реалізувати в суспільній практиці у вигляді чергового «світлого майбутнього», певного «суперпроекту». Основне покликання системи цілей і цінностей полягає в гармонізації наявних у суспільстві суперечностей, консолідації інтересів усіх соціальних груп та політичних сил, в забезпеченні еволюційного розвитку суспільства.
Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо. У нинішніх умовах зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб´єктів у різних регіонах країни, наслідків здійснюваних політичних акцій. Процес прогнозування спирається на пізнання об´єктивних законів суспільно-політичного розвитку, політичних інтересів, потреб, стимулів.
Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості. Ця функція політології набуває поширення в сучасному західному суспільстві.
2. Виникнення політичних вчень в стародавньому Сході
Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи — у IV—III тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення, а мислителі стали замислюватися над методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5—3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, з часом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідеями Конфуція, Mo Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутільї, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів, перетворилися на політичну науку.
Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.
Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з´являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і людьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам — Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість «нижчих вищим».
Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.
Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами — правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (XX—XIX ст.до н. е.) тощо.
З уявленнями давніх вавилонян пов´язана одна з найцінніших пам´яток східної політико-правової думки — Закони Хаммурапі (1792—1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.
У Давній Індії ще з II тис. формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовнішню політику, форми і методи здійснення державної влади, правила поведінки правителів і чиновників, організацію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць — «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують міністрові Чанак´ї (Каутільї). У ній узагальнено попередні вчення про мистецтво державного управління і політики. Майже водночас з нею постали філософські концепції Платона й Аристотеля, поширювалися ідеї Конфуція і Сократа, Демокрі-та і Геракліта, Горгія і Протагора, Сюнь Цзи і Будди. Саме IV ст. до н. е. можна вважати епохою зародження політології як самостійної галузі знань.
3. Політична думка в стародавній Греції
Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям. Категорія «політика» з часу її появи у Давній Греції використовувалася на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» — як виразники свободи, регулятори взаємин у суспільстві вільних людей, як норми політичної справедливості. Ця політична ідеологія пройшла шість головних етапів, кожен з яких характеризує окремий напрям політичного мислення.
Етап формування філософських поглядів на політичні процеси. Започаткований творчістю «семи мудреців» (кін. VII — поч. VI ст. до н. е.). Вироблені ними формули «чеснотам — свій, пророкам — чужий», «силою не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «закон — це поєднання права і сили», «навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню» (Солон); «не погрожуй вільним, нема на те права», «не бажай неможливого», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається іншому», «закон — втілення найвищої могутності», «володій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не силою», «говори доречно» (Біант); «демократія краще тиранії», «не карай злочинця, а поперджай злочин», «люби закони старі, а їжу свіжу» (Періандр) та ін. — покликані були стати моральною нормою співжиття.
Солон (640—559 до н. е.) завдяки рішучим реформам в економічному і державному будівництві ввійшов в історію як «батько» політичних революцій і родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження.
Етап появи раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку. Творцями їх виступили софісти, найяскравішими представниками яких були Протагор (481—411 до н. е.), Горгій (483—375 до н. е.), Гіппій (460—400 до н. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін. їх творчість збіглася з третьою політичною революцією в Афінах.
Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо.
Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлення політичної теорії як «науки наук», започатковує розвиток політичної етики, політичної юриспруденції, вимальовує обриси майбутнього класичного конституціоналізму, обґрунтовує право народу на законодавчу владу, політичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує методологію дослідження політичних процесів.
4. Політична думка в стародавньому Римі
З 146 р. до н. е. Греція була підпорядкована Римові, і могутній інтелектуальний струм мислителів Еллади пронизав і Римську Республіку, політична думка в якій розвивалася і на власній основі під відчутним впливом релігійних вчень і боротьби патриціїв та плебеїв, вільних і рабів.
Тогочасні політичні погляди містили Закони XII таблиць (451—450 до н. е.) з акцентом не на державних інституціях, а на особистих і майнових правах людини: законах Канулея (445 до н. е.), Ліцінія Столона та Секстія Латерана (367 до н. е.), Петелія (326 до н. е.), Гортензія (287 до н. е.), Фламінія (232 до н. е.), Тіберія і Гая Гра-кхів (133—123 до н. е.), інших нормативних актах, які захищали інтереси плебеїв, скасовували боргове рабство, регулювали питання громадянства, приватної власності, майнові (особливо земельні) відносини, правила судочинства, визначали повноваження «трьох влад» — монархічної (влада консулів), аристократичної (влада сенату) і демократичної (влада народу). У зв´язку з цим Полівій вважав, що Римську республіку можна водночас вважати і монархією, і аристократією, і демократією.
Власне політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н. е. її засновником вважають Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обов´язки» він суттєво розвинув ідеї про державу як республіку — справу народу, згуртованого спільними інтересами і згодою в питаннях права. Погляди Цицерона на форми держави, правління в основному збігаються з точкою зору Полібія, а вчення про рівність містить суперечливі гасла: а) «за природою всі ми подібні і рівні один перед одним», «між людьми ніякої різниці немає», «перед законом всі рівні», «вважати найбагатших людей найліпшими — огидно»; б) «рабство обумовлене природою», «рабський стан корисний», «рівність вільних несправедлива, коли при цьому не відрізняються ступені в соціальному становищі та гідності».
Справжній правитель має бути мудрим, справедливим, передбачливим, виваженим, красномовним, обізнаним з ученнями про державу, тямущим в основах права, готовим на все заради благополуччя держави. Бог зберігає такому правителеві спеціальне місце на небі.
Цицерон, виходячи з постулату «під дію законів підпадають всі», розробив проекти законів про релігію і про магістрати, які збагатили теорію державного управління. У них детально визначено повноваження державної буржуазії, міру її влади і міру покірності громадян. Він заклав правові засади міжнародного політичного спілкування, міжнародного права, сформулював принципи гуманного поводження з полоненими, необхідності дотримання міжнародних зобов’язань, поділу воєн на справедливі й несправедливі.
Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (3—65 н. е.), Епіктета (50—140 н. е.), Марка Аврелія (121—180 н. е.) та інших римських стоїків, які в умовах посилення авторитаризму, правового свавілля проповідували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.
На думку Сенеки, природна держава з природним правом — це всесвіт, що базується на божественному началі, а люди, «рідні один одному», «співтовариші по рабству», підпорядковуються світовим небесним законам.
Епіктет дотримувався християнського принципу «чого не бажаєш собі, не бажай іншим», засуджував рабство і багатство.
Марк Аврелій розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих.
Неабиякий вплив на подальший розвиток світової політичної думки справили римські юристи І—III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівні, а політичні доктрини ввели в правовий контекст. Справедливість (юстицію) тлумачили як «волю віддавати кожному своє право». Значно вплинула на подальші політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юристами кодифікація імператорських конституцій, яких було кілька тисяч. Та найціннішою політико-правовою пам´яткою став Корпус юріс цівіліс — «Зведення Юстініана» (VI ст.). Саме воно виявилося наймогутнішим джерелом багатовікового запозичення засад римського права більшістю європейських країн, що відчутно вплинуло на еволюцію політичної думки та політичне життя.
5. Політичні концепції періоду середньовіччя
Найпомітніша постать цього періоду — Фома Аквінський (1224—1274), домініканський теолог, автор праць «Сума проти язичників» та «Сума теології». Особистість він розглядає як найвище з творінь розумної природи. Якщо інтелект у Богові — сутність, то інтелект у людини — потенція сутності. Заперечуючи августиніанство (пріоритет інтуїції), залишаючись на позиціях релігійного догматизму, звертався до розуму, здорового глузду людини. Водночас поділяв людей на вищий клас — правителів, середній — воїнів, суддів, чиновників, вчених, священиків і дворян, нижчий — найманців, ремісників, «брудний люд». Природні закони, які водночас визначають і моральні норми, на його думку, поступаються і підпорядковуються законам вічним, божественному розуму, але не суперечать йому. Людські закони (право народів і позитивне право) можуть розходитись з природними, а божественні, відображені у Священному Писанні, виправляють недосконалість людських законів. Мета державної влади — забезпечити благо суспільної істоти — людини. Ідеал форми державного правління — влада одного (монархія). Фома Аквінський обґрунтовує право народу на скинення тирана, який порушує принципи справедливості. Церква має панувати над громадянським суспільством, духовна влада — над світською. Єретики підлягають смертній карі, а монахи-домініканці перетворюються на «псів Господа». Аквінський теоретично обґрунтував необхідність інквізиції і розробив вчення про індульгенції.
Традиції класичної схоластики продовжували згодом монах-францисканець Вільям Оккам (1285—1349), французький схоласт Жан Бурідан (1300—1358).
Провісником свободи совісті й права народу на законодавчу владу став у XIV ст. італійський мислитель Марсилій Падуанський (1280—1343), який вважав, що Євангеліє — не закон, а вчення, і тому щодо віри не може бути примусу, вона — справа совісті людини. Він першим у середньовічній політичній думці чітко розрізняв законодавчу і виконавчу влади, розвинув ідею суспільного договору, народного суверенітету. Водночас був прихильником станової монархії, поділу суспільства на дві станові категорії: 1) правляча категорія — духовенство, адміністрація і військові, до компетенції якої належать керівні суспільні функції; 2) підлегла категорія — землероби, ремісники і торгівці, які повинні турбуватися лише про особисті інтереси.
Державний організм, на погляд Марсилія, складається з двох частин: фізичної, до якої належать люди, та нематеріальної — законів, що тяжіють над суспільством. Римський папа не може претендувати на світську владу.
Новими рисами збагатив політичну ідеологію чеський мислитель Ян Гус (1371 —1415), який виступав проти привілеїв священнослужителів.
У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав´язаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне — природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації.
Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму — найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські мислителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи й авторитетного суду.
6. Виникнення та розвиток політичної світської науки (М.Макіавеллі, Т.Гоббс, Д.Локк)
Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об´єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини.
Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція — держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він — над законом. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспільство — і є держава, які підносяться над людиною.
Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.
7. Політичні погляди французьких просвітителів
Ідеї Просвітництва сприяли формуванню революційної свідомості у Франції. Один з перших документів Великої французької революції — Декларація прав людини і громадянина (1789) — проголошував право людини на свободу, власність та на опір насильству. Отримала практичне втілення також ідея "спільної волі" Руссо. Знаменитий якобінець М. Робесп´єр і його прибічники використали ідеї Руссо для виправдання масового терору. Головним засобом ствердження "спільної волі" стала гільйотина. В роки революції внаслідок її використання загинуло сімнадцять тисяч людей, серед яких були як прибічники монархії, так і самі революціонери. В XX столітті ідея панування колективного цілого (держави, суспільства) над особистістю була реалізована тоталітарними режимами.
Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск´є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» — він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).
Монтеск´є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск´є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск´є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск´є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян.
8. Політичні погляди німецьких просвітителів
Традиція Просвітництва була продовжена знаменитим німецьким мислителем Іммануїлом Кантом. Він заклав філософську основу теорії правової держави. Згідно з ученням Канта, держава — це поєднання множинності людей, що підпорядковуються праву. Але сама влада повинна бути обмежена правом, інакше вона ризикує перерости в свавілля і тиранію. Ідея обов´язковості права в ученні Канта поєднується з ідеєю народного суверенітету, що знайшло вираження в такій фразі: "Чого народ не може вирішити щодо самого себе, того і правитель не може вирішити щодо народу". В правовій державі самі громадяни у своїх діях керуються вмінням розуму і моральними нормами, тобто вимогами категоричного імператива.
Він дає два визначення категоріального імператива:
"дій так, щоб твої дії були зразком загального закону поведінки";
"завжди стався до всього людського в собі та в інших як до самоцілі і ніколи не стався до нього тільки як до засобу". Іншими словами, не можна використовувати іншу людину як засіб для досягнення чужого благополуччя.
9. Політологічні теорії кінці 19 – першої половини 20 ст.
У другій половині XIX ст. відбувається становлення нової течії суспільної думки, що здійснила значний вплив на теорію і політичну практику цього та наступного століття, — марксизму. Як теорія, ідеологія і практика, він був розроблений Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом.
Марксистський аналіз політики включає в себе ряд положень:
· обумовленість політики економічною сферою і визнання за нею відносної самостійності, здатності впливати на економіку;
· ідея класових конфліктів, в яких проявляються протиріччя класово-антагоністичних суспільств;
· класова боротьба і революції як рушійна сила суспільних змін;
· трактування влади і політики як організованого насильства одного класу над іншим;
· боротьба за державну владу як спосіб реалізації класових інтересів;
· класове бачення процесу походження і сутності держави;
· необхідність соціалістичної революції та диктатури пролетаріату для переходу до нового суспільства;
· ідея досягнення принципово нового, безкласового типу суспільства, яке потягне за собою відмирання держави.
10. Політологічні теорії другої половини 20 ст.
З другої половини ХХ ст. науку, що виробляє теоретичні уявлення про державне управління, почали називати політологією.
Третій період розвитку політичної науки почався після закінчення Другої світової війни та продовжується по наш час. Тобто, живемо у такий період, коли проходить ревізія емпіричного стану знань про політику.
Ця стадія визначається критичним переосмислюванням усього арсеналу накопичених емпіричних та теоретичних знань та їх подальшим заглибленням.
Сучасного вигляду політологія набула у другій половині Х!Х ст. Цьому сприяли об’єктивні причини, перш за все, розвиток демократії на Заході і у Північній Америці, активізація політичного життя породжувала потребу в політичних знаннях, які сприяли успішній боротьбі за владу та розв’язанню соціально-політичних конфліктів. Як самостійна наукова дисципліна, політологія виникла у США — країні , де на той час установи і норми демократії мали більш глибоке коріння ніж, у Європі.
11. Виникнення та розвиток політичної думки в Україні від київської Русі до 17 ст.
Перші писані пам´ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на X—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських текстів, на 2,5—3 тисячі років — від індійських «Вед», китайських «Шуцзін» та «Шіцзін», вавилонських законів Хаммурапі, на 1,5—2 тис. — «Іліади» й «Одіссеї», Біблії та «Авести», конфуціанської «Лунь юй» і каутільської «Артхашастри», платонівської «Держави» й аристотелівської «Політики», на тисячу років — від політичних постулатів Цицерона і вчення Ісуса Христа.
На рубежі XII—XIII ст. естафету національного державотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в середині XIV ст., не витримавши ударів численних зовнішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна була пошматована між татаро-монголами, Литвою, Польщею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщиною. Новий етап державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порогами Запорозьку Січ, яка згодом стала політичним осередком боротьби за національно-державницьку ідею, реалізовану в середині XVII ст. Б. Хмельницьким у формі Гетьманщини.
В XI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печерської лаври Антоній та Феодосій. їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавніших літописних зведень ЗО—40 років XI ст. ігумен Ни-кон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у «Повісті минулих літ». Цей видатний твір охоплює найважливіші події від біблейського потопу до започатку-вання християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним, від розселення народів — до політичного гуртування слов´янських племен, їх перших політичних провідників, приходу варягів, виникнення власної державності тощо.
Найвидатнішим з тогочасних політичних мислителів був київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.
Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на сполыцену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 p., y Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.
У XIV ст. значний вплив на українську думку справила офіційна доктрина Константинопольської церкви, автором якої був візантійський церковний діяч Григорій Палама, пропагуючи аполітичність, досягнення свободи в аскетизмі, послупіанні. Його послідовники в Україні — Кипріян Святитель, Григорій Самалат та інші — оспівували зверхність божественної влади над світською, церкви над державою, неприпустимість втручання князів і королів у церковні справи, підносили роль ченців у суспільно-політичному житті, готували основу для єднання Грецької та Римської церков.
Значний внесок у вітчизняну політико-правову думку зробили наукові, громадські діячі, об´єднані навколо Острозької академії, її засновник князь Кирило Острозький неодноразово подавав до польського короля і польського сенату супліки (прохання) про надання українцям прав і свобод. А перший її ректор письменник-гуманіст Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст. — 1594) (трактат «Ключ царства небесного» — передмова до «Острозької біблії») відомий як один із засновників світської полемічної літератури. Його син Мелетій Смотрицький (бл. 1572—1633) у політичному творі «Тренос, або плач» визнавав зверхність світської влади над церковною, закликав аристократію припинити зловживання владою. Вихованець академії — автор віршової «Хронології» Андрій Римша активно працював у галузі національної історії, описуючи найважливіші події з позиції патріотизму, національної самосвідомості, людинолюбства і навіть вільнодумства.
Отже, у XVI—XVII ст. в Україні окреслилося значне відставання політичної теорії від рівня політичної свідомості народу, що засвідчила практична державотворча діяльність. Тогочасні богословські та світські мислителі приділяли увагу проблемам людини не як політичної особи, а як найвищого творіння Бога. Проблеми держави і права рідко потрапляли в їх поле зору, внаслідок чого національна державницька ідея протягом тривалого часу, навіть у період визвольної війни 1648—1654 pp., визрівала стихійно — від боротьби еліти за власні привілеї, «суверенітет» і велич особистої булави до гасел автономії або «незалежності» України обов´язково під чиїмось протекторатом. Практично ніхто з українських політичних проводирів не ставив за мету досягнення справжніх суверенітету, самостійності. Чвари, постійні зрадництва, підступні доноси, принизлива метушня між польськими королями, російськими царями, шведськими монархами, турецькими султанами і татарськими ханами, фізичне нищення опонентів домінували в тодішніх взаєминах у середовищі української політичної верхівки. Внаслідок цього відбувалося суттєве гальмування національно-визвольного руху українського народу, найпомітнішою ознакою якого була лише постійна зміна одних гнобителів іншими.
12. Розвиток політологічної думки в Україні: 18-20 ст. (від Конституції П.Орлика до теорій Грушевського, Липинського та ін.)
Своєрідним явищем у національній політичній думці були Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького 1710 p., які нині часто іменуються «Конституцією Пилипа Орлика». Було здійснено спробу узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій пращурів українства та політичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвропейської політико-правової науки. Але задуми П. Орлика підтримані не були. Завершили перший етап українського конституціоналізму Решетилівські 1709 р. та Петербурзькі 1728 р. конституції, які зводили нанівець політичні права Гетьманщини, ухвалені за доби Б. Хмельницького. Крапку на праві українського народу на політичне самовизначення поставила Катерина II та створена нею II Малоросійська колегія, скасувавши у 1764 р. Гетьманство, а залишки автономії — протягом наступних двох десятиліть.
Вагомий внесок у вітчизняну політичну думку належить членам декабристських організацій в Україні. Брати МуравйовиАпостоли, Борисови, а також С. Волконський, Ю. Люблінський, І. Горбачевський, О. Юшневський були найактивнішими провідниками, ідеологами й учасниками руху, що мав на меті державний переворот, спрямований проти самодержавства і кріпаччини. Саме в Тульчині та Києві розроблено, обговорено й затверджено у 1823 р. «Руську правду» П. Пестеля — перший проект новітньої конституційної думки на українських землях. І хоч більшість українських декабристів, за словами М. Драгоманова, «не мали почуття національної самосвідомості», це не применшує внеску палких прихильників французьких просвітитників і революціонерів у загальнолюдську й українську конституційну думку та вчення про права й свободи людини.
Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політичної думки загалом зробило КирилоМефодіївське товариство. У «Книзі буття українського народу», відозвах, записках, статуті товариства обґрунтовувались політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства, слов´янського союзу українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сербів, чехів, деяких інших народів за провідної ролі України; скасування кріпацтва, станового поділу суспільства, ліквідації національної нерівності тощо. Революційнорадикальне крило товариства, до якого входили Г. Андрузький, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та інші, керувалося «теорією насилля».
Саме під впливом Т. Шевченка та одного із засновників братства М. Гулака було зроблено кільки варіантів проектів конституції Слов´янських Сполучених Штатів (без Росії), автором яких став 20річний студент юридичного факультету Київського університету Г. Андрузький.
Лідерами більш поміркованого політичного крила товариства були О. Маркович, Д. Пильчиков, M. Савич, О. Тулуб, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. Вони сповідували реформізм, християнську смиренність, мирну пропаганду ідей товариства. Згодом П. Куліш неодноразово змінював свої політичні погляди, доводив нездатність українства до власного державостворення, розглядав козаччину і гайдамаччину як силу, позбавлену державницьких ідеалів, але все це було пронизане мрією про «перетворення українців з нації етнографічної на націю політичну», рівну між іншими самостійними народами.
13. Політика — як суспільне явище: поняття політики, політичні відносини, суб’єкти та об’єкти політики, політична діяльність, політичні інтереси, структура політики
Походження поняття «політика» здебільшого пов´язують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.
Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов´язкових для всього суспільства рішень.
Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:
— за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна, військова тощо);
— за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);
— за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна);
— за носіями й суб´єктами (політика держави, партії, руху, особи);
— за терміном дії, (коротко-, середньо-, довгострокова). Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три головні елементи:
1. Політичні відносини та політична діяльність (відображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).
2. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).
3. Політична організація (характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів). Охоплює такі елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску; громадські організації та рухи тощо.
14. Політична влада: поняття, теорії, типології
Політична влада — здатність І можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об´єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.
Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.
Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об´єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.
Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб´єкта правління. До них належать:
— монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
— тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;
— аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;
— олігархія — влада небагатьох багатих;
— тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;
— теократія — влада церкви;
— охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;
— демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.
15. Державна влада
Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.
Державна влада функціонує за політико-mepumopiальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.
Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з´ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить?); зміст влади (у чиїх руках перебуває?); форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).
16. Легітимність політичної влади
Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.
Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.
Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб´єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.
Різні можливості політичних суб´єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:
— традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;
— харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;
— раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.
Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв’язку з цим можна говорити про кризи легітимності.
Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.
У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.
17. Комунізм — як суспільно-політична доктрина
У середині XIX ст. на авансцену виходить радикально-комуністична течія суспільно-політичної думки, творцями якої були Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895).
У концептуальному сенсі ця течія містила такі тези:
• рушійною силою в антагоністичних формаціях є класова боротьба;
• за капіталізму вирішальну роль відіграє пролетаріат, котрий виконує месіанську роль;
• пролетаріат має здійснювати свою диктатуру;
• пролетарська місія полягає у зламі буржуазної державної машини через здійснення революції та побудову комуни;
• для перемоги пролетаріату потрібна своя політична партія;
• пролетарська партія очолить цю боротьбу лише за умов рішучої ідеологічної непримиренності як щодо відвертих супротивників, так і щодо колишніх однодумців.
Ортодоксальне комуністичне тлумачення призвело до створення тоталітарного соціалізму (більшовицького та нацистського), а реформістське — до створення моделі демократичного соціалізму, в основу якої було покладено програму інтеграції робітничого класу в існуючу суспільну систему.
Основними рисами більшовицької політичної доктрини (В. Ленін, Л. Троцький, Й. Сталін) можна назвати домінування класової боротьби в суспільстві, зв'язок з ідеологією; концепції соціалістичної революції, держави диктатури пролетаріату; ідею пролетарської, соціалістичної демократії; концепцію з національного питання; тактику щодо інших політичних партій та головні принципи зарубіжної політики соціалістичної держави. Одночасно окреслюється сталінізм як специфічна форма тоталітаризму і маоїзм.
18. Соціал-демократія – як суспільно-політична доктрина
Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов´язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.
Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.
Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм».
Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою, її не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.
Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії.
19. Лібералізм — як суспільно-політична доктрина
Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об´єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.
Поняття це потрапило до політичного словника в 30—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, США) сягають XVII—XVIII ст. Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення: абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей; автономія індивідуальної свободи; раціоналізація й доброчинність діяльності людини; визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність; існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; договірний характер відносин між державою та індивідом; обмеження обсягу і сфер діяльності держави; захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя; утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.
Історично виникнення класичного лібералізму пов´язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості.
Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала — монарху, народові, — не може бути абсолютною. Межі її — у правах особистості.
Англійський мислитель Ієремія Бентам (1748—1832) у творах «Принципи законодавства», «Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав» сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов´язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) є метою, а держава — засобом. І. Бентам заперечував революції, покладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватновласницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.
Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу.
В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.).
20. Консерватизм — як суспільно-політична доктрина
Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда Берка (1729—1797), Жозе де Мест-ра (1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 р. есе Е. Берка «Міркування про Французьку революцію». А термін «консерватизм» увійшов до наукового обігу після заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу «Консерватор».
Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.
Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об´єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.
Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.
Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, «держави добробуту». Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.
Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв´язок між капіталізмом і демократією.
21. Політична система суспільства: поняття, функції, структура, типології
Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб´єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.
До неї належать законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на принципах представництва та організації. Від інших систем політичну систему відрізняють: забезпечення неперервності, зв´язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб´єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку. Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з´ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є.
Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.
Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.
Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов´язані між собою і створюють стійку цілісність.
Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:
— вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;
— організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм;
— координація окремих елементів суспільства;
— легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм);
— політична соціалізація (залучення людини до політичної діяльності суспільства);
— артикуляція інтересів (пред´явлення вимог до осіб, які виробляють політику);
— агрегування інтересів (узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);
— стабілізація (забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом).
Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя, який вирізняє п´ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціоналізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково індустріальну, (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).
22. Формування політичної системи та державності в сучасній Україні
В Україні, як і в інших пострадянських державах, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і соціально-правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.
На перших порах Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Відповідно наблизилася за багатьма параметрами до професійного парламенту Верховна Рада України, запроваджено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади, зрештою, до кризи влади загалом, яка проявилась в неефективності владних структур, неузгодженості та суперечливості їхніх дій, протистоянні місцевих представницьких і виконавчих органів, втраті авторитету влади у населення.
Функціонування політичної системи України певною мірою поліпшилося після прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України, Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх. Україна є президентсько-парламентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування.
23. Держава: поняття, ознаки, теорії про виникнення, функції. Державний суверенітет
Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.
Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов´язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.
Інколи поняття «держава» вживають як синонім понять «суспільства», «країна» або на позначення сукупності зв´язків між громадянами та органами управління, між цими органами (наприклад, парламентом і урядом). У повсякденній мові держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо.
Державу характеризують:
— організація влади за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками;
— всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);
— наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);
— право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;
— монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;
— суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов´язкові для всього населення);
— монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.
Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв´язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).
Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави.
Неісторична теорія, її висунув Аристотель, проголосивши: природа людини як «політичної істоти» визначила їй жити в суспільстві, і тому держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.
Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за якими державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — «загальне благо». Існує «природний закон», закладений Богом у серця людей. Цей «божественний закон» вищий від «природного». Тому церква — вище держави, її закони не повинні порушувати правителі.
Сучасна католицька церква підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до посилення впливу церкви на усі сфери життя та державу.
Патріархальна теорія, її фундатором був англійський філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного об´єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади на кшталт первісних форм). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.
Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII ст., в монархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного договору походження держави. Розквіту договірна теорія набула в період розвитку капіталістичних відносин, її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо. Щоправда, такі погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур.
Сутність означеної теорії в тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо. Закон, влада зобов´язані задовольняти природне право людей, захищати їх. Заради цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов´язуючись підкорятися їх волі, закону.
Теорія підкорення (конфліктно-насильницька), її фундатором є польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завоювання організованішими і сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.
Класова теорія, її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держави — це природно-історичний, об´єктивний процес. Держава започатковується в пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допомогою державного апарату («державної машини») тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем комуністичному суспільному самоврядуванню.
24. Форми державного правління
Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.
Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.
Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.
Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.
Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.
Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).
Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем´єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 р.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.
Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).
Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.
Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську.
Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право «вето» — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. Широкі конституційні повноваження президента зумовлені широкою соціальною базою його обрання шляхом всезагальних виборів. Президент не несе відповідальності перед парламентом. Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.
Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем´єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем´єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.
25. Форми державно-територіального устрою
Розрізняють прості (унітарні) та складні (федеративні, конфедеративні) держави.
Унітарна (лат. unіtas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.
У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав — унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.
Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб´єкти федерації.
Суб´єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб´єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне — для суб´єктів федерації). Проте суб´єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб´єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб´єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині, Австрії; кантони і напівкантони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині, Канаді).
Конфедерація (лат. confederatio — спілка, об´єднання) — союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об´єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.
За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб´єктів. Це нетривка форма державного об´єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815—1867). Щоправда, термін «конфедерація» вживається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.
26. Конституційні засади: форми державного правління, державного устрою, механізму державної влади в Україні
Державний устрій України — це її територіальна організація, яка характеризується певною формою конституційно-правових відносин між державою в цілому та її складовими частинами.
Державний устрій (лад) України включає такі складові:
а) форму держави та її конституційне закріплення;
б) характеристику України як демократичної держави;
в) визначення України як суверенної незалежної держави;
г) конституційне закріплення України як правової держави;
д) характеристику України як соціальної держави.
Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.
Україна є унітарною державою. Основними ознаками цієї форми державного устрою є:
Україна має власну територію, яка є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції);
Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17 Конституції);
Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції);
Україна має власну систему законодавства, на її території забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції);
Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції);
В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції);
В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції);
державною мовою України є українська мова (ст. 10 Конституції);
Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).
Віданню України підлягає визначення обласного, районного поділу і вирішення інших питань адміністративно-територіального устрою.
За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції). Її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.
27. Правова держава: сутність, риси, роль громадянського суспільства
Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують справедливі закони, «де закон — володар над правителями, а вони його раби». Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі епохи становлення капіталізму в XVIIXVIII ст. сформулювали принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так, німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов´язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й підпорядковується його вимогам. Громадянський правовий стан, на його думку, ґрунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принципи правової держави: управління — процес застосування права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальству, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допомагає реалізувати.
Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.
Правову державу характеризують:
— верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;
— вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;
— поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;
— гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об´єднань громадян та індивідів;
— високий рівень громадських структур, можливість громадських об´єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;
— контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;
— відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;
— органічний зв´язок прав і свобод громадян з їх обов´язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.
Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.
28. Соціальна держава
Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава.
Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.
Термін «соціальна держава» було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченим юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст.
Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв´язує в цілісний комплекс рух до соціальноринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.
До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидарності.
Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об´єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов´язках громадян перед державою та один перед одним.
Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціальнодержавного змісту в практиці державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької психології у громадян та їхніх об´єднань, функціонального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.
Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціальнополітичних, географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.
29. Політична партія: історія виникнення та розвитку, сутність, ознаки та функції
Сучасним політичним партіям передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було недостатньо державних політичних структур. Виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. В епоху Середньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII—XV ст. між собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели — тимчасові об´єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об´єднаних навколо впливових сімей, популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.
У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії, їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.
Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності та функції.
Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов´язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.
Політичні партії утворюються:
— внаслідок об´єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;
— внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об´єднання двох та більше партій в одну;
— у надрах масових рухів;
— під виливом міжнародної партійної системи;
— як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;
— внаслідок діяльності лідерів, які організували партії «під себе»;
— на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;
— з ініціативи профспілок.
Так, лейбористські партії у Великобританії, Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фінансують їх.
Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з´їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.
Щодо тлумачення поняття «політична партія» серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об´єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша — добровільність об´єднання.
Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.
Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.
30. Типологія політичних партій
Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками.
1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.
2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.
3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).
4. За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.
5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.
6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.
7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.
8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.
Деякі політологи виділяють партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.
Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, Ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють національно-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.
Отже, до основних функцій партій належать:
— з´ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп, представлення цих інтересів на державному рівні;
— активізація та об´єднання великих суспільних груп;
— формування ідеології та політичних доктрин;
— участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів;
— участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності;
— участь у здійсненні державної влади;
— організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;
— інституціоналізація політичних конфліктів;
— формування громадської думки;
— політичне виховання суспільства або його частини;
— формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок;
— рекрутування та соціалізація нових членів.
31. Партійна система: сутність, функції, типології
Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:
— однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається);
— домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років);
— двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпли-вовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);
— трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);
— чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);
— партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);
— партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);
— атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.
32. Партійна система сучасної України
Актуальною суспільно-державною проблемою в Україні є формування партійної системи. Важливим кроком щодо цього стали вибори до Верховної Ради України 1998 р. У результаті виборів 9 партій провели своїх представників до Верховної Ради України й утворили в ній свої фракції: КПУ, НРУ, СПУ, СелПУ, НДП, ПЗУ, «Громада», СДПУ(о), ПСПУ. Жодна з них не здобула такої кількості депутатських місць, щоб могла сформувати уряд. Не утворився для сформування уряду і блок партій, що не дає підстав стверджувати про утворення партійної системи.
В Україні спостерігаються ознаки атомізованої партійної системи та ознаки партійної системи поляризованого плюралізму. Але вірогідність того, що невдовзі в Україні сформується партійна система поляризованого плюралізму, достатньо очевидна.
Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.
Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукачи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в тому числі і шляхом об´єднання на основі кількох партійних структур («Партія Регіонів»). Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв´язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як невід´ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.
Звичайно, формування партійної системи в державі ще не завершилося. Для цього двох парламентських компаній явно замало. Сьогодні партії і вся партійна система України знаходяться на перехідному етапі. Або будуть продовжуватися спроби штучного створення домінуючої партії (“партії влади”), або політичний клас України зрозуміє, що реальне змагання між політичними партіями за владу є необхідною умовою демократії.
33. Виборчі системи: поняття, види (дати розгорнуту характеристику)
Між партійними і виборчими системами існує тісний взаємозв´язок. Виборча система впливає на формування типу партійної системи. Французький вчений Моріс Дюверже сформулював «три соціологічних закони» щодо впливу виборчої системи на кількість партій у суспільстві й на відносини між ними.
1. Пропорційна виборча система веде до партійної системи з численними партіями, які мають жорстку внутрішню структуру і не залежать одна від одної.
2. Мажоритарна виборча система голосування в два тури (абсолютної більшості) зумовлює появу партійної системи, до якої належать кілька партій, що мають гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і компромісів.
3. Мажоритарна виборча система голосування в один тур (відносної більшості) неминуче породжує партійну систему, яка характеризується суперництвом двох партій.
Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос).
У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:
система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);
альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів.
34. Політичний режим: поняття, підвалини, класифікації, чинники формування
Політичний режим — система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії державно-владних структур і населення.
Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками: 1) процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; 2) стилем ухвалення суспільно-політичних рішень; 3) відносинами між політичною владою та громадянами.
Поняття «політичний режим» охоплює порядок формування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості, права та обов´язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.
Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій; політичної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб´єктів політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами. Існує багато класифікацій політичних режимів. Будь-яка класифікація є умовною, позаяк «чистих» і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікувати політичні режими почали на початку XX ст., але до 60х років XX ст. найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв їх на демократичні та недемократичні. На початку 60х років американський політолог 3. Бжезинський, використавши висновки Р. Даля про багатополярність влади і про те, що жодна держава не досягла демократії, вирізнив тоталітарний режим на підставі політологічного аналізу політичних систем колишніх соціалістичних країн, довівши, що в більшості з них функціонували авторитарні політичні режими. Характеристики та особливості політичних режимів політологія вивчала впродовж кількох десятиліть. Нині вона зосереджується переважно на філософсько-політичних аспектах внутрішньої еволюції конкретних режимів та процедури переходу від одного режиму до іншого. Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на тоталітарні, авторитарні й демократичні.
35. Недемократичні політичні режими
Тоталітаризм (лат. totalis — увесь, повний) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов´язковою ідеологією.
Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. СенСімона, Г.В.Ф. Гегеля, Ж.Ж. Руссо.
Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та загальнолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілізаційних та особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.
Авторитаризм — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб´єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.
Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов´язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.
36. Демократичні (за характером) політичні режими
Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки політичну спрямованість, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн.
Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; визначає правовий статус особистості та принцип
рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демократії характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов´язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства, економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).
За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму — визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.
Найраціональніше розуміти демократію як форму політичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. Вона є не лише технічним аспектом певних реформ, а й шкалою цінностей, системою життя, основні постулати якого — рівність і права людини. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суверенітету народу.
37. Політичний режим в сучасній Україні
Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму — це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С. П. Хантінгтона, частиною "великого процесу модернізації" в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.
В сучасній Україні існує специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних "чистих" різновидів політичних режимів:
а) демократичного,
б) авторитарного,
в) автократичного,
г) тоталітарного,
д) анархічного,
е) охлократичного.
Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:
1) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських);
2) юридичну рівність громадян;
3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.
В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму — вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання — антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.
Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного режиму. До таких елементів також належать:
1) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та президента);
2) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників та інших представників за зміст та наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості є інформація про фактичні основні джерла та реальний розмір доходів вищих посадових осіб у державі.
Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення.
До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, антиінтелектуалізм у сфері гуманітраних знань, догматизм, примітивізація політичної культури. В основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівнях політичної системи.
38. Демократія: теоретичні концепції, принципи. форма організації політичного життя
Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму — визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.
У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель «елітарної» демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлінського апарату, без якого демократія неможлива. Актуальність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40—50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересованих груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досягти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бентлі відкинули через небезпечність паралічу влади та дестабілізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем. Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання політичних сил, можливість політичного консенсусу.
Чимало сучасних учених пов´язують зміст демократії з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Дехто з сучасних практичних політиків активно критикує тлумачення демократії як влади народу, застерігає від тотальної політизації суспільного організму, не сумніваючись, однак, що саме демократія постійно підтримує в середовищі правлячої верхівки стан пошуку й самовдосконалення. Окремі вчені (особливо в Росії) доводять небезпечність зведення демократії до найвищого ідеалу.
Серед проблем утвердження демократії, пов´язаних з економікою і політикою, — відставання інфраструктури ринкової економіки від розвитку власності. Саме демократія мусить забезпечити легітимізацію ринку. Ринок і капіталізм не можуть бути самодостатніми умовами утвердження демократії. Прикладом цього є піночетівський режим у Чилі. Співвідношення понять «лібералізм» і «демократія» теж неоднозначне. Лібералізм віддає перевагу волі людини перед рівністю, а демократія — рівності перед волею.
39. Політичне лідерство: поняття, теорії, функції лідера
Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з´являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.
В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.
Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Шцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).
Французький соціолог Габріель Тард (1843—1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.
Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.
У політичній науці існує багато інших теорій, концепцій і трактувань лідерства.
Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними рисами. Він має глибше та масштабніше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв´язувати конфлікти; мати «підхід» до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідера характеризують високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Усе це має витворити нову якість, що забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекс проблем, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.
Ситуаційна концепція. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний як рушій, що розв´язує актуальну для певного періоду проблему.
Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього впливає. Ці відносини можуть бути односторонніми (коли впливає лідер), що залежить від рівня концентрації влади в лідера та рівня його політичної ваги, а також особистих якостей; двосторонніми, коли на лідера впливають його послідовники, а не тільки лідер впливає на них.
Психологічні концепції лідерства. Вони ґрунтуються на вченні 3. Фрейда. Згідно з ним в основі лідерства — певне лібідо, здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно виявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого. Лідерові необхідно підтримувати врівноважені стосунки з масою, бути здатним стримувати її агресивні настрої.
У політологічному аспекті лідерство визначають: як вплив на інших людей; як управлінський статус, тобто позиція, пов´язана з винесенням управлінських рішень; як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структурах; як бізнес, підприємництво в межах політичного ринку. В загальнополітологічному означенні політичне лідерство — це суспільно-політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому. Політичний лідер трактується в політології як керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення спільної мети.
Політичного лідера не можна ототожнювати з вождем, який не піднімає масу до свого рівня, а опускається сам до рівня маси, служить не державі чи нації, а певним групам, що висунули його і підтримують на політичній арені; вождь звертається до людини з натовпу, діяльності — насилля, маніпуляції поведінкою людей, зневажливе ставлення до особистості.
У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії класифікації лідерства. Лідерів поділяють:
— за мірою впливу на суспільство: на реальних («лідери-repoï»); на менеджерів, які не мають яскраво вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві;
— за психологічними рисами і типами поведінки: а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик); б) стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув); в) щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника); г) за способом оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик.
40. Політичний процес
Політичний процес — сукупність дій, що здійснюються суб'єктами, носіями та інститутами влади по реалізації своїх прав та прерогатив у політичній сфері. Політичний процес розкриває дві фундаментальні форми політичного волевиявлення громадян. По-перше, це різноманітні способи презентації рядовими учасниками політичного процесу своїх інтересів у різноманітних видах формулювання індивідами й соціальними спільностями, соціальними верствами вимог, відповідних їх реальним або уявним інтересам і переносять вимоги в центр політичної боротьби або в сферу прийняття політичних рішень (участь у виборах, референдумах, членство в політичних партіях та ін,), а, по-друге, форми прийняття і реалізації управлінських рішень, що здійснюються політичними лідерами та політичними елітами.
В суспільстві відбувається розподіл та перерозподіл засобів влади, здійснення політичної мобілізації громадян, прийняття процесу рішень; контроль за політичними елітами, які управляють та інші форми політичної активності соціальних спільностей, соціальних верств та громадян — все це відображення здійснення політичними суб'єктами своїх функцій* Реалізація політичними суб'єктами функцій розподілу та перерозподілу засобів влади не лише визнається і заохочується політичним режимом, владними структурами, але й засуджується як не легітимні. Природно, політичний процес охоплює і не легітимні дії політичних суб'єктів, несистемні для суспільства форі ми політичної активності населення: заговори, терор, саботаж діяльність нелегальних політичних партій тощо, що відображав ють політичний протест.
Структура політичного процесу включає: систему політичних владних стосунків і політичну діяльність соціальних спільностей верств та індивідів. Політична діяльність — сукупність політики них дій соціальних спільностей, соціальних верств — класів, політичних партій та рухів, і індивідів, спрямована на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед, завоювання та утримання влади. На відмінність від інших форм діяльності, політична діяльність — прагматична і тісно пов'язана з реально існуючим суспільно-політичним ладом і не носить прогностичні, теоретико-конструктивні функції. Якщо ж основна мета політичної діяльності — реалізація політичних інтересів, та неправомірно в демократичному суспільстві зосереджувати політичну діяльність лише на вирішенні класових або суспільних суперечностей. Там же, де виникають політичні інтереси, які можуть проявитися лише в одного індивіда, а не у мільйонів, там і виникає політична діяльність.
41. Типологія політичного лідерства
Стиль лідерства як стійка відтворювана відмітна модель здійснення лідером своїх функцій фіксує своєрідність його поведінки, характер взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації, особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак.
1. Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика).
Відповідно відрізняють:
— авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера. Головний метод керівництва — директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;
— демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва — заохочення та похвала оточуючих;
— відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва — прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.
При розгляді стилів політичного лідерства не втратили актуальності й ідеї Н.Макіавеллі та В.Парето про політиків-лисиць і політиків-левів. Лідерський стиль перших визначатиметься переважанням таких якостей, як обережність, здатність до лавіювання, намагання досягти компромісу. В поведінці ж левів переважатиме прямолінійність, рішучість і схильність до використання силових ресурсів.
2. На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють:
· консервативний стиль. Консервативні лідери орієнтовані на керівництво у відповідності з нормами, що раніше установилися. Їхніми сильними сторонами є витримка, вірність справі, терпимість, увага і вміння передбачити обставини;
· ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі загальновизнаних правил управління і в генерації нових ідей. Для ініціативних політиків типові, з одного боку, рішучість, сміливість, упертість при досягненні мети, з іншого ж, — надмірна вимогливість, невміння змінювати поставлені завдання, імпульсивність, намагання дуже багато брати на себе. Стосовно суспільного діяча ініціативний стиль, в свою чергу, може проявлятися в декількох формах:
· реформаційне лідерство — лідер ставить завдання поступового еволюційного перетворення політичної реальності;
· революційне лідерство — лідер орієнтований на завдання фундаментальної зміни суспільної системи в цілому або окремих її сфер;
· реалістичне лідерство — політик висуває адекватні ситуації завдання, враховує наявність ресурсів для їх досягнення і прогнозує можливі наслідки;
· авантюристичне лідерство — при прийнятті рішень політик керується емоціями, а не тверезим розрахунком, прагне до досягнення завищених або ризикованих завдань.
3. Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють:
· інструментальне лідерство, яке сконцентроване на досягненні поставлених завдань і відповідно вимагає від лідера та його команди високого рівня компетентності;
· емоційне лідерство, орієнтоване на установлення добрих стосунків з послідовниками.
4. Багатогранність феномену політичного лідерства, що включає у себе стиль керівництва, домінуючі риси характеру, мотивацію до лідерства й образи лідера, існуючі у свідомості його послідовників, спонукала до життя різноманітні варіанти типологій лідерства. Одна з найпопулярніших типологій опирається на ідею М.Вебера про різні типи легітимності.
Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у політології виділяють:
· традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);
· харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;
· раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю володіє більшість сучасних президентів і голів виконавчої влади.
42. Політичні еліти: поняття, теорії еліт, функції, засоби формування
Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою".
Термін "еліта" (від фр. elite — кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.
При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.
Володарюючи еліта складається з таких елементів:
економічна еліта — група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;
військова еліта — генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;
бюрократична еліта — чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;
ідеологічна еліта — видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;
власне політична еліта — включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.
Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.
У другій половині XX ст. до дискусій про сутність еліт додалися дискусії про їх склад. Виділилися два підходи:
1. Концепція плюралізму еліт містить такі положення:
Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.
Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.
Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти "відкриті" для включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних представників мас.
Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.
Політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами.
2. Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов'язана з іменем американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта — це прошарок людей, які займають стратегічні командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що поділяють. Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як шлюбні зв'язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні зв'язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного спілкування. Політолог зробив висновок про неможливість існування відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств утруднений багатьма соціальними бар'єрами. Міллс відкинув тезу прибічників плюралістичної теорії про розосередження влади між групами. На відміну від них, він вважав, що тенденцією сучасного суспільства є концентрація влади в руках єдиної еліти. Розглядаючи суспільство у вертикальному розрізі, політолог виділив еліти як вершину піраміди влади. На середньому рівні знаходяться групи тиску на уряд, про яких розмірковують прибічники плюралістичних теорій. В основі піраміди розташована неорганізована маса рядових громадян, які лише підпорядковуються волі інших і практично не здійснюють впливу на еліту.
Кожна з розглянутих теорій піддавалася критиці з боку багатьох політологів. Висунені положення не завжди адекватно відображають дійсність. Але невиправданим було б ігнорування багатьох положень цих теорій при дослідженні феномена еліт різних країн.
43. Типології політичних еліт
Ефективність виконання елітою вказаних функцій прямо залежить від міри внутрішньої згуртованості груп, що входять до неї. У межах зовнішньо єдиної еліти піддаються виділенню:
1. Групи, які розрізняються за обсягом своїх повноважень і рівнем компетенції:
Вища еліта — провідні політичні керівники (президент, голова уряду, парламенту, керівники найбільших партій), їхнє найближче оточення. Саме цей численно незначний прошарок людей приймає всі найважливіші рішення.
Середня еліта (приблизно 3-5% населення країни) -люди, що займають виборні суспільні посади (парламентарії, сенатори), регіональні лідери (губернатори, мери великих міст).
Місцева еліта — провідні політичні фігури місцевого рівня. Нижчий структурний рівень еліти часто позначається терміном "субеліта".
Адміністративна еліта — вищий прошарок державних службовців: чиновники міністерств, департаментів та інших державних органів. Ця еліта менш залежна від результатів виборів, а тому менш прозора для суспільного тиску і контролю.
2. Групи, які розрізняються за ступенем своєї інтегрованості у політичну систему:
правляча еліта характеризується реальним володінням важелями і механізмами здійснення владних рішень;
опозиційна еліта при інтегрованості у систему влади (опозиція може бути представлена у парламенті) виражає погляди, що відрізняються від поглядів домінуючої групи; представники цієї еліти можуть бути віднесені до лояльної або помірної опозиції;
контреліта — виключена з системи владних відносин і заперечує існуючу політичну систему, це так звана нелояльна, непримирима еліта.
3. Групи, які розрізняються за характером свого впливу на маси:
спадкова еліта, яка має вплив через фактор "крові";
ціннісна еліта — базує свій вплив на інтелектуальному і моральному авторитеті;
функціональна еліта: джерелом впливу виступає наявність професійних знань і здібностей, необхідних для виконання управлінських функцій
4. Групи, які розрізняються за способом свого формування і методами тиску на суспільну думку:
Відкрита еліта. Цей тип еліти формується завдяки виборам, приналежність до неї визначається професіоналізмом, відомістю, політичним статусом, економічним впливом. Турбуючись про свій авторитет, еліта намагається забрати зі свого середовища не результативні елементи, що скомпрометували себе в очах суспільної думки.
Закрита еліта. Відбір в еліту здійснюється з "кола собі подібних". Головним достоїнством кандидата виступає справність і готовність дотримування установленого кодексу поведінки. Ця еліта непроникна для суспільної думки, що неминуче відбивається на її здатності керувати суспільними процесами.
44. Роботи Г.Моски «Правлячий клас», В Парето «Компондіум із загальної соціології»
За Москою, правляча меншість завжди більш-менш консолідується, має тенденцію перетворитися в закритий клас. «Всі правлячі класи прагнуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично»[4]. У цій фразі — велика частина істини, пов’язаної з елітами різних політичних систем — від східної деспотії до партноменклатури «реального соціалізму»[2].
Втім, Моска справедливо відзначає тенденцію переходу від більше закритих правлячих класів до менш закритих, від спадкоємних привілейованих каст, де еліта або, як воліє писати Моска, правлячий клас явно обмежений числом сімейств, і народження є єдиним критерієм приналежності до нього, ієм приналежності до нього, — до більш відкритого суспільства, де, зокрема, освіта відкриває шлях до урядових постів. Однак і тут панівний клас виявляє тенденцію монополізувати навчання (здається, що було б точніше звузити цеположення до монополізації саме елітного навчання), й «тим самим аж ніяк не усувається та особлива перевага для певних індивідів, яку французи називали перевагою роisitions deja вже зайнятого становища»[4].
Для Моски певний приплив в еліту нових людей — ґарантія здоров’я суспільства. Втім, Моска зазначає, що це тільки за умови переваги стабілізуючої суспільство консервативної тенденції, збереження наступності й відновлення еліт за рахунок кращих вихідців з мас. Таким чином, Москі явно ближче концепція трансформації, а не зміни еліт.
В. Паретто в праці „Трактат (Компендіум) з загальної соціології” виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меньшість – еліта. Вона складається з індивідів, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності. Незалежно від того, в якій частині суспільства створюється еліта (в політичній, економічній чи інтелектуальній), вона поділяється на правлячу та неправлячу (контреліту). Правляча еліта – це всі ті, хто бере участь в управлінні суспільством. Контреліта – це люди, які наділені характерними для еліти психологічними та інтелектуальними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар’єрів не мають доступу до управління.
Чому так відбувається? (Приклад з „індексом здібностей” (теоретично) та „етикетками”).
Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак цього не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам, які часто не наділені елітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В, Паретто назвав „законом циркуляції еліт”.
За В. Паретто, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта „левів” та еліта „лисів”. Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману і політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти „левів”, а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів – еліти „лисів”.
Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Таз часом вони перестаються відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об’єктом панування та експлуатації. Звідси В. Паретто робить песимістичний висновок як щодо „масової циркуляції еліти, так і стосовно демократії.
45. Політична соціалізація особи
Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему. процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється, оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги політичної системи організують структуру самої особи. Політична соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина. Варто наголосити, що поняття політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття політичного виховання або освіти. Це можна пояснити тим, що процес політичної соціалізації включає не тільки цілеспрямований вплив на особу панівної ідеології і політичних інститутів суспільства, але також і стихійні впливи та власну активність індивіда.
Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи. Так, наприклад, на першому, соціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу впливають загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми. Другий (соціально-психологічний) рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо. Третій (внутрішньоособистісний) рівень політичної соціалізації характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну поведінку особи.
З’ясовуючи дію механізмів політичної соціалізації, необхідно враховувати стадії розвитку особи, що зумовлені її віковими змінами. Так, уже у віці 3-4-х років дитина отримує перші уявлення про політику. Батьки і старші члени сім’ї передають дитині певні політичні погляди, зразки політичної поведінки. Вони дають дитині перші приклади участі чи ухилу від політичного життя, перші емоційні та раціональні оцінки. Усе це можна назвати безпосередньою політичною соціалізацією в сім’ї. Атмосфера, що панує в домі батьків, формує риси особистості індивіда, що в майбутньому матиме велике значення для його політичної поведінки, як, наприклад, здатність до погодження дій, уміння обговорювати питання, що не збігаються з власною позицією, наявність чи брак агресивних тенденцій. У цілому можна сказати, що вже в сім’ї формуються основні риси майбутньої політичної поведінки. Пізніше, коли дитина піде до школи, почнеться наступний етап розвитку політичних уявлень. Під впливом учителів, засобів масової інформації та стихійних факторів у свідомості дітей відбувається не тільки кількісне накопичення знань про політику, а й певні якісні зміни: формування ставлення до політики. Наступний етап — етап юності — характеризується включенням нових механізмів передавання політичних цінностей, зокрема неформальних — різні молодіжні групи, молодіжна субкультура в цілому.
Результати соціологічних досліджень свідчать, що політичний світ дитини починає формуватися ще до того, як вона піде до школи, найбільш значний розвиток відбувається між 11 і 13 роками, власне політичне «я» в основному формується до 18 років, піднесення політичної активності спостерігається в ранній дорослості, процент участі в голосуванні, а також ідентифікації з політичними партіями і рухами зростає у віці 20—30 років, після чого або ще підвищується, або починає знижуватися. Дитячі та юнацькі роки вважаються найбільш важливими для соціалізації взагалі, політичної соціалізації зокрема. Недоліки соціального й політичного розвитку в цьому віці обов’язково даватимуться взнаки в майбутньому.
Політична соціалізація особи триває протягом усього життя. Етапами цього процесу стають уже не тільки певні вікові зміни, а й належність особи до тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних соціальних і політичних ролей, досвід особистої участі в політичній діяльності.
Політична свідомість і поведінка особи формуються не тільки під впливом політичних факторів, які можуть відігравати визначальну роль, а й неполітичних чинників, а саме — умов життя, що в них відбувається становлення людини. Так, до неполітичних факторів, що багато важать у формуванні політичних цінностей та ціннісних орієнтацій, належать сім’я, школа, праця, група ровесників, церква, культура, засоби масової інформації, соціально-економічні відносини, спосіб життя, національні й етичні традиції тощо.
Політична соціалізація в суспільному житті є системою, з таких, головно, складових: характер і тип державного устрою, панівний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи. Усі ці інститути й організації за допомогою спеціальних механізмів коригують і контролюють політичну поведінку індивіда. У повсякденному житті політичні й неполітичні фактори політичної соціалізації особи складають органічну єдність. Так, у реальному житті політичного значення для індивіда можуть набувати далекі від політики чинники: праця, характер відносин людини і природи, науково-технічний прогрес та його негативні наслідки, ядерні випробування і збереження довкілля тощо.
46. Політична свідомість: поняття, структура, функції, форми. Політичні стереотипи и міфи
Політична свідомість — найбільш загальна категорія, що характеризує суб'єктивний бік політичного життя. За своїм змістом вона охоплює чуттєві й теоретичні, ціннісні і нормативні, раціональні й підсвідомі, одне слово — всі уявлення громадян, що опосередковують і олюднюють їх об'єктивні зв'язки як з інститутом влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами суспільства й держави. Іншими словами, політична свідомість характеризує всю сукупність духовних утворень, що визначають здатність людини до існування у політичній сфері, її вміння виконувати там специфічні функції, взаємодіяти з органами управління, нести відповідальність за реалізацію прав і свобод тощо. Тому від функціонуючих у суспільстві політичних уявлень суб'єктів і носіїв політичних відношень, менталітету людей, що склався, найбезпосереднішим чином залежить зміст і характер політичного процесу, мета і засоби режиму управління.
Іншими словами, політична свідомість виникає на основі усвідомлення людиною своєї групової приналежності, а також відрефлексованого ставлення до явищ влади, а отже, й віднесення себе до певних політичних позицій (лівих радикалів, лібералів, консерваторів тощо). Звичайно, ця первинна потреба у політичному усвідомленні своїх інтересів, що ініціюється груповою належністю людини, може бути доповнена й іншими міркуваннями й цілями, наприклад, потребою в приєднанні до того чи іншого популярного руху, членстві у правлячій партії або іншій престижній асоціації. І все ж саме на основі усвідомлення своєї групової ідентичності людина віднаходить контури політичного мислення, уточнює свій громадянський статус суб'єкта, наділеного тими чи іншими правами та обов'язками, можливостями впливу на владу, несення відповідальності за свої вчинки.
У цілому в організації і функціонуванні влади політична свідомість виконує такі функції: когнітивну, що виражає потребу людини й суспільства у відображенні й уточненні групових і загальноколективних інтересів; ідеологічну, що характеризує потребу в захисті інтересів групи або суспільства в цілому; комунікативну, що забезпечує взаємодію суб'єктів і носіїв політичних відносин між собою і з інститутами влади; прогностичну, що виражає здатність групи або суспільства до гіпотетичної оцінки можливого розвитку політичних процесів і виховну, що задає політичній активності людей бажаний для суспільства або групи напрямок, який відповідає тим чи іншим ідеалам класу, нації, держави.
Виконання настільки важливих функцій у справі організації і здійсненні влади розкриває зміст політичної свідомості як фактора політичної поведінки масового, групового й індивідуального суб'єктів. Тому вся різнобічність форм і утворень політичної свідомості розглядається в політології, переважно, як суб'єктивний елемент стимулювання політичних дій класів, націй, еліт, лідерів, рядових громадян та інших суб'єктів політичних відносин.
Так, відповідно до політичної поведінки індивіда прийнято виділяти раціональні, раціонально-ціннісні, афективні, а також традиційні форми політичної мотивації (М.Вебер). В залежності від характеру свідомої мотивації дій громадян у сфері влади виділяють відкриті (що носять характер прямої політичної дії, наприклад, участь у виборах, партійних акціях тощо) і закриті (ухилення від виконання громадянських обов'язків, абсентеїзм) форми політичної поведінки; нормативні (що відхиляються від домінуючих норм); традиційні (де домінують рутинні мотиви, що постійно відтворюються) та інноваційні (з переважанням творчих мотивів) форми політичної поведінки.
47. Політичне лідерство і політичні еліти в сучасній Україні
Політична еліта в Україні впродовж десятирічного терміну державної незалежності складалася в основному з колишньої номенклатури. Якщо на початку державного відродження вона була ідеологічною, тобто здебільшого проповідувала, а не здійснювала економічні реформи, то після других парламентських і президентських виборів прийшла технократична еліта, яка взяла курс на фінансову стабілізацію, конституційну реформу та зміцнення інституту президентської влади.
У суспільстві визріває нова підприємницька і сучасна політична та адміністративна еліти, здатні по-сучасному мислити і діяти. Політичне лідерство в Україні ґрунтується в основному на вождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократичним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду однодумців і сучасну політичну партію. Сучасний тип лідера — професійного політика з реформістською орієнтацією починає формуватися в середовищі нової політичної еліти, не пов'язаної з колишнім номенклатурним середовищем.
Дослідження політичного лідерства/керівництва на ґрунті українських перетворень у перехідному стані від авторитаризму до демократії потребує вивчення участі у цих суспільно-політичних процесах різних політичних сил та готовності їх лідерів продукувати слідування демократичним і загальнолюдським цінностям. Варто наголосити, що накопичений досвід, і насамперед український, показує наявність суттєвих особливостей у становленні, формуванні і розвитку політичного лідерства як інституції громадянського суспільства у використанні механізмів політичного керівництва.
Структурування громадянського суспільства передбачає таку дію вітчизняних еліт, яка приверне на свій бік людей, що формують (за родом своїх занять і становищем у соціумі) суспільну думку. За умов плюралізму, конкуренції між різними політичними силами і може відбутися позитивний перелом нинішньої ситуації. Для цього необхідні демократичні процедури і влада народу у сенсі можливостей реального вибору своїх лідерів/керівників, які спроможні бути послідовними в обстоюванні тих позицій, завдяки яким вони виборювали довіру виборців.
Історичний досвід, зокрема України, свідчить, що політичне лідерство/керівництво є не лише впливовим чинником національного соціального та культурного розвитку, а й основою духовної безпеки людини й суспільства. Його можливості зберігати й утверджувати саме смислові координати державної системи, формувати сприйняття і образ держави у світі дають змогу розглядати політичне лідерство не лише як впливовий професійний і соціальний інститут, а й як ефективний інструмент внутрішньої і зовнішньої політики, важливу умову успішного розвитку української політичної нації.
48. Політична культура: поняття, структура , типології. Політична субкультура
Політична культура виступає структурним елементом політичної системи. Вона розкриває взаємовідносини суб'єктів політики, ступінь їхньої свідомості, активності і готовності до тих чи інших політичних дій. В політологічній теорії існують різноманітні визначення політичної культури, що пояснюється широким спектром думок стосовно того, що є культура взагалі. Одні автори розуміють політичну культуру як суб'єктивну сферу, що лежить в основі політичної діяльності. Її зводять до орієнтацій, системи цінностей, символів, віруванням і установкам індивідів на політичні дії. Інші трактують її як спосіб духовно-практичної діяльності, наприклад, як реалізацію політичних знань, ціннісних орієнтацій і моделей поведінки. В цьому випадку культура розуміється як політична свідомість і політична поведінка. Відповідно у структурі політичної культури виділяються компоненти пізнавального, емоційного, оцінного та поведінкового характеру.
Більш широкі трактування включають в культуру політичні інститути. Вважається, що якщо на індивідуальному та груповому рівнях культура виступає як єдність політичної свідомості і поведінки, то на рівні соцієнтальному вона повинна бути доповнена культурою функціонування інститутів, що складають політичну систему суспільства.
Виходячи зі сказаного, політичну культуру можна визначити як сукупність відносно стійких і типових для будь-якої спільноти або індивідів орієнтацій та моделей поведінки, що історично склалися, стосовно політичної системи, а також типових моделей функціонування інститутів, які складають цю систему.
Політична культура — явище неоднорідне. Вона функціонує на загальному (політична культура суспільства), груповому та індивідуальному рівнях.
Політичну культуру суспільства слід розглядати як органічну частину більш широкої загальнонаціональної культури, її специфіка детермінована особливостями історичного досвіду і національного характеру, комплексом соціально-політичних і економічних факторів, особливостями геополітичного становища країни, природними факторами. В якості її складових елементів виступають політичні традиції, ідеї, концепції, діючі норми політичної практики, що формувалися протягом багатьох поколінь.
Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури:
· патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійними і соціальними;
· підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї;
· активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.
Існують і інші типології політичних культур. Так, залежно від типу політичної системи говорять про тоталітарну, авторитарну і демократичну культуру.
В тоталітарній культурі домінують такі ознаки:
· дихотомічне сприйняття світу, яке проявляється у протиставленні "своїх" і "чужих". В якості "чужих" виступають інші класи, нації, раси та ідеологічні противники. "Чужі" сприймаються як вороги;
· відсутність терпимості (толерантності) до іншої думки, способу життя;
· заперечення компромісу і ставка на силове вирішення конфліктів;
· сакралізація вождів, створення їх культів. У масовій свідомості вожді втрачають властивості живих людей і набувають символічних рис, стають носіями харизми;
· домінування у суспільній свідомості міфів, наприклад, про комуністичний або расовий рай;
· фанатичне служіння ідеям, відчуття єдності з владою.
Для авторитарної культури характерна відсутність активної підтримки влади, остання втрачає сакральність. В основі авторитарної культури лежать або патріархальні, або підданські орієнтації населення.
Характерні ознаки демократичної культури:
· толерантність до інакодумства, визнання за інакодумцями права відстоювати свою точку зору;
· схильність до пошуку компромісу як головного засобу вирішення конфліктів;
· згода (консенсус) стосовно базових ліберальних цінностей: автономність особистості, невідчуженість її прав.
49. Політична культура народу України: особливості, основні риси
Політична культура, як і ментальність, має діяльнісну природу. Політичні ідеали, традиції, стереотипи мислення і поведінки формуються в процесі політичної діяльності, є її результатами. З іншого боку, соціальне призначення політичної культури, її функції проявляються саме в процесі політичної діяльності. Справа в тому, що ефективна політична діяльність і політичний процес у цілому можуть відбуватися лише на основі певної сукупності досягнень культурного освоєння політичних відносин. Як немає політичної культури без політичної діяльності, так не може бути політичної діяльності без політичної культури. Ці міркування допомагають обґрунтувати відповідь на запитання, коли зародилася, з якого часу функціонує українська політична культура.
Якщо існувала давня українська держава Київська Русь, то її народ, "державні мужі", які жили і творили в політичне організованому суспільстві, повинні були мати певні уявлення про систему державного управління, про права і обов'язки громадян, про традиції і цінності політичного життя. Втрата українським народом своєї державності не означала втрати набутої ним політичної культури В умовах іноземного поневолення вона виконувала нові функції — служила національно-визвольній боротьбі й будівництву майбутніх українських держав. Кожного разу нові державні утворення базувалися на традиційних для української політичної культури демократичних засадах.
Серцевиною політичної культури будь-якої нації є усвідомлення потреби власної держави, ідеал цієї держави, тобто найкращі з національної точки зору форми державного правління й устрою, функції держави в суспільстві. У цілому політична культура виступає складним системним утвором, в якому функціонують світоглядні, нормативно-ціннісні, практично-поведінкові та інституційні компоненти. Певною мірою вони близькі за змістом до ментальних настанов нації, є їх конкретним втіленням і проявом у політичному житті суспільства.
Історія показує, що ментальність українців має визначальний вплив на такі основні риси їх політичної культури: волелюбність, демократизм, миролюбність, толерантність, а також зверхність особистих інтересів над загальнонародними, політичний конформізм, схильність до анархізму, міжусобної боротьби. Однак виникають запитання: що в ментальності української нації є головним, визначальним? Які з особливостей українського світосприйняття породжують позитивні, а які — негативні риси української політичної культури?
Відомий український вчений Володимир Янів у своїх дослідженнях зробив висновок, що українці за своїм психологічним складом є народом західного, європейського типу, тоді як росіяни — східного, азійського. Для європейських народів, стверджує він, характерний гармонійний розвиток усіх основних духовних функцій людини: розуму, почуттів і волі. Вони перебувають у постійному напруженні, активному впливові один на другий, у динаміці, але й одночасно в рівновазі. Це породжує постійну активність, рухливість і динамізм європейця.
Для пояснення особливостей українського індивідуалізму, його "вибуялого характеру", В.Янів звертає увагу на геополітичну, культурну та психологічну "межовість" України. Україна найбільше з європейських народів віддалена від Західної Європи і перебуває на межі двох світів — Східного і Західного. Тому вона відчуває постійний вплив східної культури. А для Сходу властива перевага почуттів над розумом і волею. Ось чому український індивідуалізм, не контрольований розумом, не опанований волею, надто керований почуттями, закономірно веде до згубних наслідків.
Причину українських невдач, як зазначає вчений, можна сформулювати парадоксом: "в неволі ми опинилися тому, що надто любили волю. Ми боялися свого власного тирана і послаблювали себе внутрішньою боротьбою, не виявляючи одночасно досить активності назовні, так довго, аж запанували над нами чужинці".
Вельми цікавим і продуктивним є ще один підхід до розкриття суті і особливостей української психіки та пояснення її впливу на різні сфери суспільного життя. О.Кульчицький підкреслював, що в історії українського народу притягують особливу увагу "межові ситуації" (в екзистенціальному розумінні) — "загрози смерті", "випадковості", "терпіння", що витворила геополітична ситуація України… багатої межової смуги поміж Заходом і Сходом. У цій екзистенціально-межовій ситуації можливі були два види реакції: "авантюрно-козацький", героїчний стиль і стиль "притаєного існування", який вів до пристосовницького і пасивного ставлення до довколишнього світу. При такому підході до пояснення сутності української ментальності формується своєрідна біполярна модель, яка поєднує лицарсько-козацький і пасивно-споглядальний типи ставлення до довкілля; ці типи або чергуються в часі, або (з часом усе більше) проявляються паралельно. У політичній сфері ці ментальні настанови матеріалізуються в бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність України, і разом з тим — в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави.
Розвиваючи підхід О.Кульчицького, А.Бичко показує, як межовість, що тривалий час була пов'язана з відсутністю власної держави, породжує комплекс національної "меншовартості" українця, а останній продукує комплекс "кривди", образи. Ця кривда може проявитися "або в орієнтації на реактивну агресію щодо дійсної чи уявних причин меншовартості.., або в напрямку сублімації в стражданнях, або в соціально-утопічному мрійництві".
Ряд характерних рис української душі зумовлює соціопсихічний фактор. Суть його в тому, що для українців, які споконвіку були хліборобською нацією, властива селянська психологічна настанова, яка проявляється, зокрема, в схильності до творення малих інтимних груп-спільнот, що характеризуються почуттєвою близькістю, симпатіями, співчуттями, а не національне обґрунтованими прагненнями до спільної мети. "Групи типу спільнот, — пише О.Кульчичький, — не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим у власне нутро…" У політичному житті цей соціопсихічний селянський фактор, підсилений крайнім індивідуалізмом, проявлявся в схильності українців до малих форм організації і самоуправління (громадоцентризмі), в розколах і доробленні політичних партій та інших масових об'єднань, у невмінні і небажанні виробляти і реалізувати загальнонаціональні політичні програми.
50. Суспільно-політичний ідеал – як стрижень політичної свідомості. Суспільно-політичний ідеал в сучасній Україні
Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нехтує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запоруку зростання матеріального добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.
Комплексне дослідження політичного ідеалу, механізмів його впливу на свідомість і дії людей постає важливим чинником розвитку політичної науки, оптимізації сучасної політики України. Політичний ідеал виступає як функціонуючий в суспільстві ціннісний модус, який визначає зміст діяльності, переконання, впевненість в меті або просто віру. Він може представлятися як необхідний і неминучий комплекс цілей, а може бути деструктивним та надмірним при гіперідеологізації політичного життя, істинним або хибним. Усі його іпостасі необхідно досліджувати, перевіряти на практичність, враховуючи його альтернативність та імовірний характер, позитивні і негативні наслідки втілення у реальність.
Політичний ідеал сучасної України повинен базуватися на реалізації принципу справедливості у сучасному трактуванні, коли не тільки враховуватися прибутки, турбота про соціальних аутсайдерів, людей похилого віку та дітей, але й сучасні оцінки на якість користування населенням матеріальними та духовними цінностями в умовах соціальної держави. Політичний розвиток не може обійти морально-етичні та світоглядно-ціннісні універсалії, до яких належить принцип гуманізму, що виступає наріжним каменем сучасної політичної теорії в Україні та критерієм народності політики влади.
51. Світовий політичний процес. Геополітика
За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гуманізації міжнародних відносин пов´язаний процес демілітаризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й ліквідацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і невоєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних лідерів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності.
У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин. Вони передбачають суверенну рівність держав, незастосування сили або погрози силою, непорушність кордонів, територіальну цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повагу прав людини і основних свобод, співробітництво між державами, сумлінне виконання обов´язків з міжнародного права.
Сучасне співтовариство прагне виробити різні механізми, норми, процедури щодо питань міжнародного життя. Функції дипломатії все більше зміщуються від силового тиску до процедур переконання, врегулювання та узгодження.
Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнародні урядові й неурядові організації. Найбільш представницькою з них є Організація Об´єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, незважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань світового розвитку.
Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечливому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у політиці й відносинах з іншими державами. Треба сподіватися, що прагнення людства до самозбереження сприятиме остаточній перемозі першої тенденції, гармонізує політичне мислення світового співтовариства з новими реаліями.
52. Твори С.Хангінтона «Зіткнення цивілізації», Г.Кіссінджера «Новий світовий порядок»
Основна ідея європейської інтеграції відповідно до наведених вище положень полягає у дотриманні принципу соціальної, політичної, економічної та культурної рівності (рівність можливостей для всіх громадян) як фактора ефективності розвитку національних держав. Розуміючи в такому ракурсі сутність євроінтеграції, постає питання чи насправді вона приводить до утворення однополярного чи багатополярного світоустрою. При цьому важливим є й той факт, що в Європі сьогодні поступово формується поліцентрична модель, яка характеризує "єдність багатоманітностей", що є принципово відмінним від моноцентристської глобалізації. Зміст останньої докладно описав американський дослідник С.Хангтінгтон, на думку якого сучасний світ перебуває на межі зіткнення цивілізацій, що, у свою чергу, є свідченням лінії розлому між західним та східним різноманіттями християнства. Всупереч цьому європейська модель розвитку, стратегію якої у своїй діяльності наслідує Європейський Союз, не має конфронтаційний характер до відношенню до православного світу. І це безпосередньо є принциповою відмінністю західноєвропейської моделі розвитку від глобалістичної, яка орієнтується на моноцентристську побудову світоустрою і супроводжується не лише зовнішньоекономічною експансією, але й відповідним політичним тиском.
С. Хантінгтон вважає, що в міжнародному порядку міжцивілізаційні проблеми поступово виходять на перший план. Вони включають такі питання, як розповсюдження зброї, права людини та процеси міграції. За цими трьома проблемами Захід знаходиться на одному боці, а велика частина інших цивілізацій світу – на іншому: “межі між цивілізаціями майже повністю відповідають межі, по якій ідуть країни з захисту прав людини”. Захід і Японія йдуть попереду, Латинська Америка, частина Африки, Росія, Індія захищають лише деякі з цих прав; Китай, азійські держави і більшість мусульманських – у найменшій мірі.
Цікавим є й те, що С. Хантінгтон у своїй роботі “Зіткнення цивілізацій” наслідує в А. Тойнбі критерії цивілізаційної ідентичності, також акцентуючись на особливій ролі релігій. Проте він додає ще три “нові” цивілізації. Тож у С. Хантінгтона з’являється новий критерій виділення цивілізацій – принципове вирішення найбільш серйозних міжнародних проблем.
Колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер закликає Європу та США об’єднатися в світлі загрози «війни цивілізацій», яка різко зросла в зв’язку з наявністю ядерної зброї на Близькому Сході. У статті, опублікованій у газеті Washington Post, Кіссінджер твердить, що небезпека глобальної катастрофи має змусити країни Європи та США подолати взаємну недовіру, яка виникла внаслідок війни в Іраку.
Кіссінджер вважає, що велику загрозу являє ерозія держав-націй і поява транснаціональних груп. На думку колишнього радника з національної безпеки при президенті Ніксоні, сили зла групуються навколо Ірану, який підтримує терористів «Хізбалли», радикальні шиїтські угруповання в Іраку та розробляє власну ядерну зброю. Вашингтон має визнати той факт, що багато європейських країн мають більше оптимізму щодо переговорів, які повинні переконати Іран зупинити програму збагачення урану, мета якої створення ядерної зброї, зазначає Кіссінджер. При цьому він додає, що натомість Європа має визнати, що переговорний процес повинен включати «межу», нижче якої дипломатична гнучкість не може опуститися й тимчасові обмеження, щоб переговори не стали прикриттям для «розробки нової зброї». Кіссінджер також попереджає: незважаючи на війну в Лівані, «Хізбалла», як і раніше, являє серйозну загрозу безпеці в регіоні.
53. Вождь та натовп. Вождізм як політичне явище
Вождизм — політика, направлена на затвердження однієї людини в ролі незаперечного керівника. Для вождизма характерна особиста відданість одній людині — вождю, визнаному ідейному керівнику у жорстко централізованих структурах (державі, партії).
З елітарною теорією співвідносяться теорії масової держави і масового суспільства. На думку теоретиків, масове суспільство складається з аморфного, безликого натовпу, який керується тільки примітивними емоціями — любов’ю, ненавистю, патріотизмом, націоналізмом тощо. Натовп здатен тільки на спонтанні дії. Тому він потребує вождя. Його породжує сама ситуація. Вождь формує натовп, хоч він цього і не усвідомлює. Вождь натовпу — це суб’єкт, наділений харизмою. У свою чергу, харизма — теологічна концепція.
Натовп не любить правди. Він сприймає тільки ту істину яка йому подобається і відвертається від очевидності, яка йому не до вподоби. Натовпу не притаманне критичне мислення. Натовп потребує вождя який проголошуватиме емоційні гасла і вестиме за собою. Політики, які вміють це робити легко контролюють натовп і спрямовують його на певні вчинки.
54. Твір Г.Лебона «Психологія народів і мас»
Прикладом групових течій соціологічного психологізму є психологія натовпу французького вченого Гюстава Лебона (1841-1931).
Він вважає, що сучасна йому цивілізація є продуктом інтелектуальної творчої еліти, але життя європейського суспільства на порозі XX ст. знаменує собою початок якісно нового етапу розвитку: на заміну «ери еліти» приходить «ера натовпу», «ера маси». Поява мас в нього виступає наслідком таких процесів, як модернізація промисловості, швидка урбанізація та переселення великих груп людей з сіл у міста, розповсюдження засобів масової інформації та посилення їх уніфікуючого впливу, тощо. Настання «ери натовпу» Лебон розглядає як початок занепаду цивілізації.
У центрі уваги Лебона — констатація очевидного факту, що поведінка людини на самоті або у звичайних умовах суттєво відрізняється від її поведінки в групі людей, у натовпі, де діють сили гіпнозу й навіювання. Він трактує натовп як групу людей, охоплених спільними настроями, прагненнями й почуттями і виділяє такі характерні риси натовпу:
• зараженість спільною ідеєю;
• відчуття непоборності власної сили і всемогутності;
• втрата почуття відповідальності;
• нетерпимість, догматизм, схильність до навіювання;
• готовність до імпульсивних дій та бездумного слідування за лідерами, тощо.
Всі натовпи він поділяє на дві великі групи: «різнородні» (або гетерогенні, типу вуличних натовпів, які збираються стихійно і випадково на місці якоїсь події: аварії, зіткнення машин, нещасного випадку та інше) і «однородні» (або гомогенні, типу релігійних сект, східних каст або класів).
У натовпах діє закон «духовної єдності», що спричиняє перетворення індивіда, який потрапив у натовп, на безвольний автомат з придушеними раціональними началами, на ірраціональну істоту, яка прагне до негайної некритичної реалізації навіяних їй зовні ідей. Наслідком перебування людини у натовпі є втрата нею індивідуальності, інтелекту, розумових задатків, — тобто її деперсоніфікація, знеособлювання.
У своїй праці “Психологія народів і мас” Гюстав Лебон пише: “Ідеї, які правлять народами,терплять дуже довгу еволюцію. Вони повільно з”являються і водночас дуже повільно зникають”.
Також, як показові, можна навести наступні думки Г.Лебона:
“Як тільки певна кількість живих істот збереться разом, все рівно, чи буде це череда тварин чи юрба людей, вони інстинктивно підкорюються владі свого вождя. У натовпі людей вождь часто буває тільки ватажком, але, проте, роль його значна. Його воля представляє те ядро, навколо якого кристалізуються і поєднуються думки. Він складає собою перший елемент організації різнорідного натовпу і готує в ній організацію сект. Поки ж це не наступить, він керує нею, тому що юрба являє собою раболіпну череду, що не може обійтися без володаря.
Список використаної літератури
1. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.
2. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.
3. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.
4. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.
5. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.
6. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
7. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.