Вступ

Актуальність теми. Політичний процес є складним і багатовимірним феноменом. Сьогодення характеризується безліччю значних соціально-політичних проблем. Однією з найактуальніших з них є становлення, розвиток і трансформація демократичного політичного та державно-управлінського режиму в Україні. Глобалізація як провідний політичний тренд сучасного світу є одним із чинників трансформації систем суспільно-політичного управління, вона створює принципово нові умови владних відносин та провокує розвиток інноваційних процесів в країнах, що стали на шлях демократизації. Наша держава є однією з таких країн і конституційно проголошений курс на розбудову демократичної правової соціальної держави, що прагне інтегруватися до спільного європейського дому, актуалізує дослідження класичної наукової спадщини щодо розуміння генезису, сутності та типології політичних (державно-управлінських) режимів як системи суспільних відносин.

Аналіз останніх досліджень і публікацій дає підстави стверджувати, що теоретичні передумови дослідження політичного режиму як механізму політичного управління суспільством можна віднести до творчості Аристотеля, Полібія, Цицерона, які вважали, що ідея циклічного розвитку форм правління, змішаного правління є ідеальною. Проблематика перехідних станів політичного режиму розглядалася також в концепціях лінійно-поступального розвитку історії у працях таких вчених, як Дж. Віко, П. Гольбах, Ш. Кондорсе та ін. Залежно від циклічного часу типи політичних режимів розглядали: Н. Данільовській, К. Леонтьев, У. Ростоу, А. Тойнбі, О. Шпенглер та ін. Дуже поширеною є типологія політичного режиму в залежності від суспільно-економічних формацій (К. Маркс, Ф. Енгельс), а також економічна модель Н. Кондратьева та теорія соціальної і культурної динаміки П. Сорокіна. Вагомим внеском у розвиток теорії політичних режимів є роботи таких класиків політичної науки, як Х. Арендт, Р. Гастіл, Р. Даль, М. Дюверже, Р. Мертон, К. Пейтман, Дж. Сарторі, В. Уоллерстайн, А. Шадт та ін.).

Проблема сутності таких політичних режимів розглядалась у численних працях дослідників. Серед авторів праць, у яких наведено особливості як тоталітаризму, так і авторитаризму, – Х. Арендт, М. Драхт, М. Кертіс, К. Фрідріх, З. Бжезинський, Р. Арон, Ж. Желев, Т. Адорно та інші.

У той же час класичні схеми й типи політичних режимів уже не в змозі адекватно охарактеризувати сучасні суспільно-політичних відносин та публічного управління, особливо в державах перехідного типу, що вимагає їх доповнення багатим науковим матеріалом державно-управлінського, політологічного та соціологічного спрямування стосовно теоретичних засад державної влади.

Відтак проблема типологізації державно-політичних режимів як системи суспільних відносин є одним із центральних об’єктів державно-управлінських та політичних досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних вчених.

Питання транзиту від авторитарного до демократичного політичного режиму є предметом широкого розгляду представників багатьох наукових напрямів, серед яких Г. О’Доннелл, М. Дюверже, Т. Кузьо, Р. Макрідіс, М. Михальський, Ф. Рудич, Ю. Сурмін, О. Фісун, С. Хантингтон, Е. Хейвуд, Ф. Шміттер та ін. У той же час проблемними залишаються аспекти демократичного транзиту в Українській державі.

Метою дослідження є аналіз категорії “політичний режим” та особливості його функціонування в Україні.

Об’єкт дослідження є політичний режим, як суспільне явище.

Предметом дослідження виступають особливості політичного режиму в Україні.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади політичного режиму

1.1. Генезис, сутність та типологія наукової категорії «політичний режим»

Під політичним режимом ми розумітимемо сукупність характерних для певного типу держави владно- політичних відносин, засобів і методів реалізації державної влади, домінуючих форм взаємодії влади і суспільства, які в сукупності становлять механізм функціонування політичної системи суспільства. Ядром, стрижневою підсистемою політичного режиму вважатимемо владні відносини в надрах державного апарату, методи та принципи державного управління, ідеологію та філософію діяльності посадовців, політиків, державних службовців, що визначатимемо категорією “державноуправлінський режим”. Виділення саме цієї складової політичного режиму має принципове значення для транзитивних суспільств, оскільки від характеру, спрямування та особливостей владної взаємодії, ціннісних підвалин, форм і методів діяльності представників державного апарату (які, власне, й здійснюють трансформаційні перетворення) найбільш залежить успіх (або провал) демократичного транзиту.

Розуміння сутності та різноманітності форм політичного режиму сягає сивої давнини. Хоча за часів Античності самого поняття «політичний режим» ще не існувало, однак усвідомлення форм та методів владарювання, підкріплених відповідними владно-політичними відносинами легко знаходимо як у практично-політичній спадщині давньогрецьких достойників (режим Солона в Афінах, Лікурга — у Спарті, Філолая — у Фівах, режим принципату за Октавіана Августа, домінанту — за Діоклетіана, преторіанський режим Римської імперії тощо), так і в античній політичній філософії (у творах Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерона).

Першу спробу наукової класифікації державноуправлінських режимів зробив Платон Афінський, запропонувавши розрізняти відомі на той час форми політичного правління на «правильні» (монархія, аристократія) та «неправильні» (олігархія, демократія, тиранія, тимократія) [9, с. 221, 329 — 345]. Зважаючи, що ознаками класифікації у Платона є суто структурні внутрішньоапаратні чинники кількості та ціннісних підходів до управління державою, можна стверджувати, що в даному випадку йдеться, скоріше, саме про державноуправлінський, аніж про суто політичний режим. Платонівський аналіз зазначених режимів приводить філософа до висновку щодо нездатності як «неправильних», так і певною мірою «правильних» держав забезпечити «загальне благо» суспільства. Це спонукало Платона до розробки «ідеальної» держави, концепція якої через тисячоліття перетворилася на науковий базис всіх тоталітарних політичних режимів.

Погляди вчителя розвинув та вдосконалив Аристотель Стагіріт. Він першим застосував емпіричний метод — спостереження та індукцію, розкрив соціальну природу походження політичної влади та проаналізував ціннісно- мотиваційні фактори здійснення державного управління.

Аристотель удосконалив класифікаційні критерії форм державноуправлінського режиму: число правлячих осіб (один, декілька, більшість) і вищу мотивацію правителів (загальне благо або приватний інтерес). Якщо правителі діють альтруїстично заради загального блага, така держава є “правильною”. Якщо ж керманичами рухає приватний інтерес або альтруїзм поступово перероджується на егоїзм (ось де історичні витоки корупції!), то держава стає «неправильною» [2, с. 488-489] (табл. 1.1).

Стабільність режиму, за Аристотелем, є наслідком дотримання паритету рівності та свободи. При цьому рівність може бути як кількісною (така рівність зумовлює появу демократичного режиму), так і «за шляхетністю» (основа аристократичного та монархічного режимів). Свобода суспільства залежить як від зазначеної вище мотивації правителів, так і від формування середнього класу громадян-власників. Порушення цього паритету призводить до трансформації режиму — його “виродження” або повалення, адже “стійким державним ладом є лише такий, за якого здійснюється рівність у відповідності до шляхетності й за якого кожен користується тим, що йому належить [2, с. 542]”.

Таблиця 1.1 Форми політичних режимів за Аристотелем

Форми політичних режимів	Чинники класифікації	Кількість правителів
		один	декілька	більшість
	Мотивація правителів
Правильні	Загальне благо	Монархія	Аристократія	Політія
Неправильні	Приватний інтерес	Тиранія	Олігархія	Демократія

Класифікація режимів Аристотеля є класичною, вона вплинула на розвиток політичної думки кількох тисячоліть. Триста років після Аристотеля практично на ті ж форми політичних режимів вказує й Марк Тулій Цицерон. Щоправда, демократія в Аристотеля є однією з найгірших форм, тоді як для Цицерона демократія є найкращою: «Лише в такій державі, де влада народу найбільша, може бути свобода. Адже приємнішого за неї немає нічого [11, с. 61]”. В характеристиках умов стабільності

державноуправлінського режиму Цицерона заслуговує на увагу визначення пріоритетності поміркованості, злагоди та дотримання конституційних принципів, моральних чеснот політичних лідерів.

Надзвичайно детально й прискіпливо охарактеризував механізми, мотиви та методи державного управління сучасних йому політичних режимів Нікколо Макіавеллі. Влада, на його думку, є самодостатньою, а політика є відображенням природи людини, вона має бути жорстко реалістичною, а головним критерієм державноуправлінського режиму є ефективність: успіх тут визначається правильним розрахунком, досвідом, вмінням передбачити наслідки подій і рішень. Зазначені критерії в

 

сукупності з принципом самодостатності влади в ціннісному вимірі висувають як “найвище благо” безпеку держави. У цьому випадку для Макіавеллі мета виправдовує засоби, оскільки “чимало того, що на перший погляд здається добродійністю, а насправді згубне для государя, й навпаки: виглядає як порок, а насправді надає государю благополуччя та безпеку [6, с. 46]”. Пізніше у своєму “Політичному трактаті” Бенедикт Спіноза афористично повторить цю сентенцію “Доброчинність держави — безпека (весІігіїав) [10, с. 6]”.

З огляду на зазначену мету й вище благо держави, Макіавеллі класифікує не самі політичні чи державно-управлінські режими, а на основі історичного аналізу режимів різних держав класифікує методи захоплення та утримання влади як механізми стабілізації режимів. Філософ вважав більш міцними та стабільними монархії, оскільки «в республіках більше життя, більше ненависті, більше жага помсти; у них ніколи не вмирає й не може вмерти пам’ять про минулу свободу [6, с. 16]”.

Шарль-Луї Монтеск’є вперше заговорив про залежність політичного режиму (або форми правління) від географічного чинника. Він пояснював формування режимів східних деспотій особливостями природно-кліматичних умов Азії. Проте значна частина його уваги приділена європейським політичним режимам, при цьому в основі виокремлення Монтеск’є республіканської (або демократичної), монархічної та деспотичної форм політичного режиму немає географічних факторів: «Республіканське правління — те, за якого верховна влада знаходиться в руках або всього народу, або частини його; монархічне — за якого управляє одна людина, але за допомогою встановлених незмінних законів; тоді як в деспотичному все поза всяких законів і правил рухається волею і свавіллям однієї особи” [7, с. 77].

Якщо античні та середньовічні політичні філософи схилялися до нормативного підходу, коли відштовхуючись від принципів і теоретичних конструктів характеризували (методом співставлення) реальні сучасні їм політичні режими, то епоха модерну повернула дослідження “з ніг на голову” — знаходячи емпіричну адекватність теорії через визначення специфіки та спільних рис стійких політичних режимів, що історично склалися.

Ґеорґ Геґель одним із перших звернув увагу на те, що сутність політичного режиму визначає діалектика взаємодії громадянського суспільства з державою. Історично визначено три типи такої взаємодії. Згідно з першим, держава виконує волю громадянського суспільства, воно служить лише нічним сторожем, коли громадяни сплять (Дж. Локк).

Тріада режимів — тоталітаризм, авторитаризм, демократія — активно використовувалася до кінця ХХ ст. Проте наявність в історії тільки двох чітко визначених тривалих у часі тоталітарних режимів (фашистської Німеччини та Радянського Союзу за часів Сталіна) примусила політологів надалі оперувати переважно двома базовими категоріями — авторитаризм і демократія. Подальші класичні дослідження та класифікація політичних режимів відбувалися під сильним впливом бінарної дихотомії «автократія — демократія» й характеризувалися розвитком різноманітних підвидів зазначених політичних режимів.

Одним із перших використав поняття «режиму» в його сучасному значенні у 20-ті рр. ХХ ст. родоначальник досліджень політичної еліти Гаетано Моска. На основі аналізу внутрішніх механізмів функціонування режимів, насамперед принципів передачі політичної влади щаблями соціальної піраміди він запропонував нову типологію політичних режимів як механізму рекрутування еліт. Зокрема на цій підставі він вирізняє бінарні типології: «аристократичний — демократичний» та «автократичний —

ліберальний» політичні режими. У першому випадку доступ до політичної еліти держави відкритий або всім громадянам (за демократичного режиму), або тільки представникам вузької, виділеної за принципом походження або статку соціальної групи (за аристократичного режиму). У другому — владними повноваженнями наділяється або одноосібний правитель (за автократичного режиму), або влада делегується широкими верствами населення за допомогою виборів (за ліберального режиму) [8].

Оригінальну типологію політичних режимів на початку ХХ ст.

запропонував наш співвітчизник В. Липинський. У відомих «Листах до братів-хліборобів…» він виокремлює, по-перше, «демократію з

республікою» (взірцем якої є демократичний республіканський лад США); по-друге, «охлократію з диктатурою” (під якою розуміє владу організованої меншості над народом у стані натовпу на кшталт більшовизму); по-третє, ”класократію з правовою — законом обмеженою і законом обмежуючою — монархією» (де активна меншість — виборна аристократія — обмежує свою владу послухом монархові, обмеженому, у свою чергу, законами, ухваленими в законодавчих установах представниками класів) [4]. Як представник консервативної течії, В. Липинський саме останню конституційну монархію вважав за найкращу форму державного устрою.

Засновники сучасної політології, представники відомої Чиказької школи, Г. Лассуелл та А. Каплан на самому зламі ХХ ст. зробили спробу висунути більш детальні критерії, на основі яких політичні режими можна віднести до того або іншого типу. Таких критеріїв було запропоновано шість: межі впливу політичної влади; механізм розподілу гілок влади; спосіб рекрутування політичної еліти; відповідальність влади перед народом; механізм розподілу суспільних благ; можливість оскаржити владні рішення. Проте створити скільки-небудь струнку типологію авторам не вдалося. Вони виділяли все ті ж два «ідеальні» типи режиму — демократію та деспотію. На думку Лассуелла та Каплана, демократію відрізняють три основні характеристики: влада здійснюється максимально відповідально; політичний процес є відкритим; користь від влади розподіляється між всіма елементами політичної структури. Політична система вважається авторитарною, якщо правлячі кола мають перевагу в контролі над керованими і не обмежені ними в процесі ухвалення та реалізації рішень [12].

1.2. Політичний режим як форма взаємодії держави і громадянського суспільства

Громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взаємозв´язку, перше неможливе без другого. Завдяки державі людська спільнота набуває цивілізованості і стає суспільством. Громадянське суспільство — це не тільки школа і церква, а й громадянська війна, протистояння соціальних інтересів, антисуспільна поведінка, мафія тощо, з якими може впоратися лише держава. Зрештою, сам сенс концепції громадянського суспільства існує лише при розгляді цього суспільства у співвідношенні з державою.

Водночас держава не може існувати поза суспільством. Вона похідна від громадянського суспільства, і призначення її полягає в тому, щоб слугувати йому. Громадянське суспільство є противагою державі у її постійному прагненні до панування над суспільством. Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави.

Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів — демократичний, авторитарний і тоталітарний — є різними способами цієї взаємодії.

Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний контроль держави над суспільством і громадянами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітаризму суспільство не справляє відчутного впливу на державу. Так, за соціалізму в СРСР відбулося одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником усіх засобів виробництва, в особі одержавленої правлячої партії монополізувала політичну владу в суспільстві, нав´язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій тощо. Суспільство не мало реальних засобів впливу на державу. Вибори до представницьких органів влади і самі ці органи мали формальний характер. Інші засоби прямої демократії або не використовувалися зовсім, або також були формальними. Не було багатопартійності, діяльність громадських організацій спрямовувалась і жорстко контролювалась комуністичною партією. Це ж саме стосувалось і засобів масової інформації.

За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існують хіба що в сім´ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства, насамперед його економічної основи — приватної власності — і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до деформації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експериментів над суспільством, втягується у війни тощо.

Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади здебільшого з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відрізняється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки, держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав´язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Проте реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої влади. Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації не справляють відчутного впливу на здійснення державної влади. Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формальний характер, переважають силові методи правління. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює державу. Таке співвідношення держави і громадянського суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демократичного політичного режиму.

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Поняття «правова держава» і «демократична держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною. Поняття «правова держава» є формально-юридичною характеристикою державності. За формальної наявності основних ознак правової держави — конституційному проголошенні принципів верховенства права, поділу влади, прав і свобод особи — в країні насправді може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними саме як демократичний.

Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв´язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури. Демократична політична культура громадянського суспільства проявляється тоді, коли громадянин не схиляється сліпо перед державою, хоч би якою демократичною вона видавалась, а задається питаннями на кшталт: що таке держава і для чого вона потрібна? що держава бере від мене і що я маю від неї? чому і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти і скільки їх потрібно? якою мірою я беру участь у здійсненні державної влади? чому чиновники за мій рахунок живуть краще, ніж я? та ін.

Принцип виборності як принцип демократії передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Вибори є найважливішим засобом впливу громадянського суспільства на державу. Від якості виборчого законодавства та його дотримання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм та ефективність державної влади. Важливою ланкою, що з´єднує громадянське суспільство й державу, є політичні партії. У демократичних державах вони виступають і головними суб´єктами виборчого процесу. Вплив на державу громадянське суспільство здійснює також через громадські організації та засоби масової інформації.

Найповніше зв´язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з´єднує громадянське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реальність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найважливішим надбанням громадянського суспільства, то це означає, що вони — правова держава і громадянське суспільство — взаємно передбачають одне одного.

Однопорядковим з поняттям «правова держава» є відносно нове для політології поняття «соціальна держава». Правова державність як формально-юридична характеристика держави сама по собі нічого не говорить про реальне життя громадян. За допомогою права (у його звичайному розумінні — як сукупності законів та всіляких підзаконних актів: постанов, ухвал, наказів, службових інструкцій тощо) можна більш витончено знущатися над людьми, ніж з використанням відкритого і грубого насильства. Причому влада спроможна домогтися легітимності, тобто визнання, такого «права» громадянами, які на її потребу кричатимуть «Розіпни його!» або вимагатимуть покарання «ворогів народу» чи засуджуватимуть дисидентів.

Творці і прихильники теорії правової держави вважали, що така держава, забезпечуючи кожному свободу і рівність, роблячи приватну власність доступною для кожного, стимулюючи конкуренцію, підприємливість та активність громадян, приведе їх до загального добробуту. Однак цього не сталося. Абсолютизація індивідуальної свободи, невтручання держави в економічну й соціальну сфери громадянського суспільства призвели до посилення монополізації економіки і соціальної нерівності, загострення соціальних суперечностей, знецінення самих ідей свободи і рівності, оскільки більшість громадян у буржуазній державі не мали для них матеріального підґрунтя.

За цих умов конструктивним доповненням правової державності стали теорія і практика соціальної держави. Поняття «соціальна держава» виникло в повоєнній політичній і суспільній теорії для позначення держави сучасного демократичного типу за умов відносно стабільної і розвиненої економіки. Кожна держава є соціальною з огляду на виконання нею соціальної функції. Особливістю сучасної соціальної держави є здійснення нею активної соціальної політики, спрямованої на забезпечення прав людини, працевлаштування населення, захист прав працівника на підприємстві, створення систем охорони здоров´я і соціального страхування, підтримку малоімущих, сім´ї і материнства, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. Політичні права людини доповнюються соціально-економічними правами, що передбачають надання всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних і соціальних благ. З цією метою держава активно втручається в економіку й соціальні відносини, за допомогою податків і різних соціальних виплат перерозподіляє через бюджет значну частину національного доходу на користь менш забезпечених верств населення.

Започаткували таку соціальну політику соціал-демократичні партії, які в повоєнні роки тривалий час перебували при владі в деяких західноєвропейських країнах, зокрема у Швеції та Німеччині. Створена ними в 60-х роках державність дістала спочатку дещо ідеологізовану назву «держава загального благоденства», а згодом стала позначатися науковим поняттям «соціальна держава».

Отже, соціальна держава — це правова держава, яка проводить активну соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення.

Активну соціальну політику проводить і соціалістична держава. Однак відбувається це за відсутності правової державності і громадянського суспільства, що призводить до довільного розподілу державою матеріальних благ і соціальних послуг, зрівнялівки, зниження стимулів до трудової діяльності, спричиняє застій виробництва. Останнє, у свою чергу, унеможливлює виконання в повному обсязі намічених соціальних програм. Як показала практика соціал-демократичного правління, подібні наслідки соціальної політики можливі й у правовій державі в разі абсолютизації соціальних завдань і надмірного втручання держави в економіку та перевантаження її податками. Правовий і соціальний принципи організації і здійснення державної влади перебувають у суперечливій єдності. Абсолютизація формально-правової сторони державності шкодить вирішенню соціальних завдань. І навпаки, перебільшення значення останніх обмежує індивідуальну свободу, породжує зрівняльні тенденції та інші негативні наслідки в суспільному житті. Оптимальне поєднання правового й соціального принципів у функціонуванні держави іноді позначається терміном «соціально-правова держава».

Висновок до розділу 1

Таким чином, в основі класичних типологій політичних режимів лежать умови доступу до влади (конкурентне чи неконкурентне отримання влади одним лідером, панівною групою чи панівною більшість), а також мета-мотивація правителів й рівень замученості громадян до державного управління. Класичним є розподіл політичних та державноуправлінських режимів на тоталітарні (деспотичні), авторитарні та демократичні. Проте класична типологізація політичних режимів на тоталітарні — авторитарні — демократичні не дозволяє чітко виокремити спільне й відмінне в методах і засобах здійснення державної влади в сучасних транзитивних суспільствах. У науковому дискурсі політичні режими багатьох сучасних країн, що стали на шлях демократизації, не можуть бути віднесеними в чистому вигляді до кожного з класичних режимів, а знаходяться десь між авторитаризмом та демократією.

Розділ 2. Механізм здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму

2.1. Політичний і економічний аспекти здійснення влади при демократичному режимі

Основою для класифікації державно-правових (політичних) режимів, тобто способів та методів здійснення державної влади, є:

• ступінь розвиненості політичної демократії;
• реальний політико-правовий статус особи.

З урахуванням цих критеріїв сучасні державно-правові (політичні) режими поділяються на демократичні та антидемократичні.

Демократичний режим — це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.

Він характеризується такими рисами:

• дотримується демократична конституція;
• реалізується принцип «поділу влад»;
• державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об’єднань в управлінні державою;
• забезпечується плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;
• гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;
• реалізується демократизм правосуддя, домінують методи переконання перед методами примусу;
• забезпечується вільне існування всіх форм власності.

Такий режим характерний для правової держави.

Розрізняють такі види демократичних режимів: демократично-консервативний, демократично-радикальний та демократично-ліберальний.

Демократія є найскладнішим з усіх політичних режимів, оскільки масове використання цього терміна не залишає за ним однозначного змісту.

Поняття «демократія» є багатогранним: в широкому розумінні — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації, а у вузькому розумінні воно має тільки політичну спрямованість і означає владу народу. Реальна практика розбудови демократії в країнах західноєвропейської цивілізації демонструє багато в чому несхожі політичні й державно-управлінські режими в США, Великій Британії, Німеччині, Швеції. Італії тощо.

Відтак в найбільшому узагальненні прийнято говорити про народно-демократичну (соціал-демократичну) та ліберально-демократичну моделі суспільного розвитку. Лібералізація демократичного режиму передбачає процес інституалізації громадянських свобод без зміни власного апарату; результатом цього стає побудова “опікунської демократії” (тобто відбувається опіка державного апарату над демократичними інститутами).

Народно-демократичним називають режим, в якому опіку над демократичними інститутами отримує народ в цілому, і громадянське суспільство зокрема (яскравий приклад таких режимів — сучасні скандинавські країни). Отже, в основі розмежування двох моделей демократичних режимів знаходяться ціннісні пріоритети громадянського суспільства, що у певній сукупності становлять собою матрицю відповідного демократичного режиму. Які ж це ціннісні пріоритети, окрім вже зазначеного співвідношення впливу держави та громадянського суспільства на демократичні інститути країни?

Ліберальна теорія демократії (як ідеологічний базис ліберально-демократичних режимів) заснована на англосаксонській традиції, яка розглядає демократію як відповідальне й компетентне правління. основними принципами ліберально-демократичного політичного режиму є наступні:

—         конституційний лібералізм, тобто оформлені законодавчо й соціальні, політичні, економічні, релігійні та інші права та свободи громадян;

—         чіткий розділ влади, ефективна система стримувань та противаг;

—         обмеженість компетенції виконавчої влади та її підзвітність, яка забезпечується парламентом, незалежною судовою владою, омбудсменами;

—         вільні, регулярні конкурентні вибори, результат яких невизначений;

—         захист прав культурних, етнічних, релігійних та інших меншин;

—         наявність постійних каналів вираження й представництва інтересів і цінностей громадян у вигляді партій, асоціацій, незалежних ЗМІ;

—         влада закону, яка забезпечує захист громадян від свавільного арешту, терору, катувань, від невиправданого втручання в їхнє особисте життя з боку не тільки держави, але й організованих антисуспільних сил [4, с.77].

Треба також зазначити, що сам процес ствердження принципу демократії залежить від загального рівня розвитку суспільства, від типу ствердженої в ньому політичної культури. Цінностями ліберально-демократичного політичного режиму, з огляду на це, виступають самоцінність автономної особистості, її свобода визначення форм і сфери використання своєї енергії, вибір діяльності, тобто стверджується ідея індивідуалізму й гуманізму.

Такі цінності споріднені з цінностями народно-демократичного політичного режиму, проте, на нашу думку, різниця постає в тому, що останній режим орієнтується більше на певний рівень колективізму. При цьому права та свободи окремої особистості не пригнічуються, лише посилюється роль колективу при прийнятті рішень, орієнтованих на все суспільство.

Крім того, слід зазначити. що ліберально-демократичний політичний режим досить помітно відрізняється від демократії. лібералізм заснований на праві особистості бути вільною. В цьому сенсі різниця між режимами очевидна: якщо лібералізм орієнтується на свободу індивіда, демократія спирається на право більшості. При цьому демократичним способом може бути притиснена свобода індивіда, що ми на спостерігаємо при ліберально-демократичному режимі. Проте лібералізм також в змозі завдати шкоди демократії, у разі, якщо він розложить суспільство за груповими інтересами, а потім за індивідуальними цілями.

Проте, слід також зазначити, що народно-демократичний і ліберально-демократичний державно-політичні режими мають ряд спільних рис, які проявляються тому, що обидва вони є уособленням демократії. Саме з цієї причини загальними рисами їх є основні принципи конституцій: гарантія прав та свобод громадян; розділ влади на законодавчу, виконавчу та судову; захист прав менших; конкурентні, вільні вибори; влада закону. В даному випадку слід привести цитату Й. Шумпетера, який підкреслював, що демократія, „є політичний метод, тобто певна система інституцій для прийняття політичних (правових та адміністративних) рішень… це не обов’язково абсолютний ідеал з огляду на його власні якості. вона, однак, заміняє його. бо обов’язково завжди і всюди слугує певним інтересам чи ідеалам” [8, с. 467 — 468]. Політична практика свідчить про те, що демократичний режим як метод продуктивно функціонує лише в тому суспільстві, де ідеали й орієнтації засновані на ліберальному фундаменті.

Сучасні демократичні суспільства можуть відрізнятись одне від одного формою правління, типом державно-територіального устрою, партійними системами, особливостями взаємодії держави та громадянського суспільства. Проте, в кожній демократичній країні ці інститути ефективно забезпечують основні норми ліберальної демократії. Політична практика свідчить про те, що будь-яке сучасне суспільство, яке здійснює кардинальні реформи, орієнтовані на людину, її права та свободи, створює соціальну тканину, основою якої є ліберальна демократія.

Практично всі концепції політичної трансформації розглядають демократизм і лібералізм у якості етапів транзиту. проте, якщо лібералізація модифікує відносини держави і громадянського суспільства, то демократизація змінює взаємини між державою та політичним суспільством.

У часовому просторі ліберально-демократичний режим завжди передує народно-демократичному. Саме цьому вони взаємопов’язані. Крім того, жоден з них не знаходиться у статичному, раз і назавжди визначеному стані, а постійно розвивається, еволюціонує, що є доказом їхнього зв’язку.

Відомий політолог А. Пшеворський вважає демократичний режим „системою, за якої існує здорова конкурентна політична боротьба між партіями, коли поразка не є ані соціальним соромом, ані злочином» [5, с. 205]. Цей термін можна віднести не тільки до народно-демократичного, але й до ліберально-демократичного режиму, оскільки обидва вони, не дивлячись на різницю, є уособленням певної форми демократії. вчений виділяє два процеси переходу до демократії, першим з яких є лібералізація, результатом якої стає або посилення існуючого тоталітарного режиму, або перехід до демократії. Другий етап — демократизація, характеризується конструюванням демократичного правління.

Таким чином, ми можемо побачити, що народно-демократичний і ліберально-демократичний режими мають властивості, які притаманні їм обом, а також відмінності, які дають змогу поставити чітку межу між ними як різними проявами демократії.

Важливими ціннісними пріоритетами демократичного здійснення влади в суспільстві мають утвердитися універсальні процедури, характер реалізації яких і обумовлює формування відповідного демократичного режиму. До цих процедур відносять таке: вищий політичний законодавчий орган має обиратися народом; поряд з ним мають існувати виборні органи влади та управління менш високих рівнів, аж до самоврядування; виборці мають бути рівними у правах, а виборче право — загальним; всі виборці повинні мати рівне право голосу; голосування мусить бути вільним; вибір із ряду альтернатив має виключати голосування списком; вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях більшістю голосів, хоча таке значення цієї більшості може визначатися різним чином; рішення більшості обмежує права меншості; орган влади повинен користуватися довірою інших органів влади; відносини суспільства та обраних ним органів влади мають бути взаємними й симетричними, з гарантованою законом і реакціями виборців відповідальністю носіїв влади; демократія існує під неперервним і пильним громадським контролем; держава й суспільство напрацьовують дієві механізми упередження та усунення конфліктів на всіх соціальних і політичних рівнях: між поділеними владами, між більшістю і меншістю, соціальними групами, націями, містом і селом тощо.

2.2. Авторитарний режим та його  характеристика

Найбільш послідовний опис тоталітарної системи запропонувала Ханна Арендт в роботі «Витоки тоталітаризму» (1951 р.). Родовими ознаками тоталітаризму вона визначила: терор як норму управління суспільством; контроль однієї політичної організації над усіма соціальними підсистемами (політикою, економікою, культурою та ін.); всеосяжну ідеологію як інструмент такого контролю [1, с. 393-396, 442].

Антидемократичний режим — це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об’єднань.

Для нього характерні такі ознаки:

• не реалізується (частіше всього юридично не закріплений) принцип «поділу влад»;
• звужується або припиняється вплив громадян та їх об’єднань на управління державою;
• відсутня або стає формальною виборність;
• забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;
• застосовуються політичні репресії;
• звужуються або порушуються політичні права і свободи громадян;
• реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.

Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним.

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості.

Він характеризується:

• повним пануванням держави над особистістю та суспільством;
• одержавленням усіх легальних об’єднань та організацій;
• необмеженими законом повноваженнями органів влади;
• забороною демократичних організацій;
• фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина;
• загальним контролем над діяльністю громадян та їх об’єднань;
• політичною цензурою;
• відсутністю гласності;
• тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;
• репресіями стосовно опозиції;
• мілітаризацією суспільного життя;
• прагненням до зовнішньої експансії. Різновидами тоталітарного режиму виступають расистський, фашистський, військово-диктаторський режими.

Авторитарний режим — це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується:

• необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові;
• наявністю центра управління, який діє на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;
• використанням насильства та позасудових методів примусу;
• опорою на поліцейський та військовий апарат;
• дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.

Авторитарні режими мають такі різновиди: революційний та стабілізаційний.

2.3. Організація влади при тоталітарному режимі

Термін «тоталітаризм» походить від латинських слів «totalitas» — повнота, цільність і «totalis» — увесь, цілий, повний. Поняття «тоталітаризм», яке було запроваджено у 20-х роках минулого століття італійцями Дж. Амендолоні і П. Табеті для характеристики режиму Б. Муссоліні, ґрунтовно досліджується зарубіжними і вітчизняними політологами.

Теорія тоталітаризму сягає стародавніх часів, але в струнку систему складається в 40—50-х роках минулого століття. Перші теоретичні дослід­ження з проблем тоталітаризму — праці Ф. Гайєка «Шлях до рабства» (1944) і X. Арендт «Джерела тоталітаризму» (1951), а також спільна праця К. Фрідріха і 3. Бжезінського «Тоталітарна диктатура і демократія» (1956).

Тоталітаризм — це певний тип політичної і суспільної системи, певний політичний режим. Для узагальнюючого визначення цього суспільного устрою наведемо два: тоталітаризм — це політичний спосіб організації суспільного життя, який характеризується всеосяжним контролем з боку влади над суспільством і особою, підпорядкуванням усієї суспільної системи колективним цілям і офіційній ідеології. Тоталітарний режим — це державно-політичний устрій суспільства, основу якого стано­вить сильна особистість (особиста диктатура) і який характеризується цілковитим (тоталітарним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства. Тоталітаризм — найбільш витон­чена форма авторитаризму.

Тоталітарному режимові властиві контроль однієї політичної організації — партії-держави над політикою, економікою, соціальною та духовною сферами суспільства. На чолі цієї політичної організації стоїть одноосібний харизматичний (особа, що володіє гіпнотичним впливом на оточення), нікому не підзвітний лідер. За тоталітарного режиму здійс­нюється пряме політичне реформування економіки. Основним інсти­тутом партії-держави є політична поліція з її практикою масових репресій.

Передумови тоталітаризму досить різноманітні. Історичний досвід свідчить, що тоталітарний режим виникає в умовах, коли перед країною постають виняткові завдання, для розв’язання яких необхідні надзвичайна мобілізація і концентрація зусиль усього населення, котре в масі своїй підтримує цей режим і виявляє готовність до певних жертв. Саме так було і в Італії в 20-х роках, коли країна опинилась у складній соціально-політичній ситуації, і в Німеччині, яка після поразки у світовій війні потрапила в глибоку економічну кризу. В такому ж стані (бути чи не бути) перебував наприкінці 20-х — на початку 30-х років і Радянський Союз.

Одним із різновидів тоталітарного режиму є фашизм. Фашизм (від лат. fascio, італ. fascismo — пучок, в’язка, об’єднання). Головне його гасло — корпоративна єдність нації, що заснована на спільності крові, раси і гарантом якої, у свою чергу, виступає фашистська держава. Вперше фашизм було встановлено в Італії в 1922 р. Режим Б. Муссоліні прагнув відродити величність Римської імперії, встановити тверду державну владу, яка б організувала все суспільство для здійснення історичної мети національного відродження. Основою фашизму є державна партія, що наділяє уряд необмеженою владою.

Іншим різновидом тоталітарного режиму є націонал-соціалізм, який виник у Німеччині в 1933 р. Йому властиві всі риси тоталітарного режиму. Націонал-соціалізм споріднений з фашизмом. Провідне місце в концепції націонал-соціалізму посідають нація, національна і расова ненависть, національна і расова зверхність. Головна мета — завоювання інших народів, світове панування.

Наступний різновид тоталітарного режиму — військово-бюрократичний комуністичний режим, для якого властиві єдина партія на чолі з харизматичним вождем; офіційна ідеологія; монополія держави на засоби масової інформації; надмілітаризація суспільства; особлива система насильства і терору; жорстко централізована система управління економікою. Це — радянський режим за часів Й. Сталіна, режими Мао Цзедуна в Китаї, Пол Пота в Кампучії.

Свого часу тривала гостра дискусія, яку не завершено і нині, про тотож­ність тоталітарних режимів у Італії, Німеччині і в Радянському Союзі. Зокрема, німецький історик Е. Нольтке вважає, що комунізм і нацизм як політичні течії по суті однакові і різняться лише в нюансах. Фран­цузький історик Ф. Фюре у книзі «Минуле однієї ілюзії» стверджує: «Більшовизм і фашизм виникли один за одним, породжували і наслідували один одного, боролись один з одним, але спочатку вони народилися в одних умовах: в умовах війни; вони — породження однієї історії». І далі: «Більшовизм і фашизм досягли свого втілення в неординарних особах… Виключімо з історії особу Леніна і не буде Жовтня 1917. Заберімо Муссо­ліні — і післявоєнна Італія піде іншим курсом. Гітлер, керуючись згубним бажанням автономії, почав втілювати у життя програму «Майн кампф». Те ж саме можна сказати і про четвертого диктатора, Й. Сталіна, без якого не було б «соціалізму в окремо взятій країні», а отже, і «сталінізму».

Проте правда полягає і в тому, що завдання, які поставали перед дер­жавами, методи їх реалізації були різними, відмінними були й ідеології. У О. Зінов’єва читаємо: «Хоч би як прагнули антикомуністи ототожнити комунізм з націонал-соціалізмом гітлерівської Німеччини, світ поста­вився до цього без особливого захоплення. Надто вже брутальною тут є фальсифікація реальної історії».

Як відомо, фашистські режими в Італії й Німеччині виходили з необхід­ності реформувати і, зрештою, зміцнити владу монополістичної буржуазії, яка підтримувала ці режими. Нацизм своїм приходом до влади завдячував монополістичному капіталу, основною соціальною базою фашизму була дрібна буржуазія. Підґрунтя фашистської ідеології — спотворена інтерпретація філософії життя, зокрема, ніцшеанської ідеї надлюдини, що була поставлена на службу расизму і геноциду, культу привілейованої нації, якій повинні бути принесені в жертву всі інші нації. Цими основоположними принципами визначалась як внутрішня (соціальна демагогія, масові репресії, концентраційні табори), так і зовнішня (геноцид та обернення в рабство всього людства заради процвітання однієї нації) політика.

Метою державної політики в Радянському Союзі було утвердження суспільного устрою на основі ліквідації приватної власності на засоби виробництва і звільнення трудящих від гніту капіталу. Провідні принципи комуністичної ідеології — рівність, колективізм, соціальна справедли­вість, інтернаціоналізм — визначали і внутрішню (побудова безкласового суспільства, ліквідація відмінностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею), і зовнішню (перемога світової революції) політику. У країні було проведено масштабну індустріалізацію, високого рівня досягли наука, освіта, культура, освоєння космосу, задовольнялись елементарні життєві потреби переважної більшості населення. Держава відбила гітлерівську агресію. На жаль, здійснювалося все це протягом значного періоду розвитку суспільства методами, які набрали бруталь­ного, насильницького характеру, до абсурду з трагічними наслідками було доведено ідею класової боротьби.

На наш погляд, слід диференційовано підходити до характеристики суспільного ладу в Радянському Союзі як тоталітарного протягом усього його існування. Звичайно, час воєнного комунізму, весь сталінський період можна характеризувати як тоталітарний. Коли ж при владі був М. Хрущов, доперебудовний устрій скоріше можна визначити як авторитарний режим. Як зазначав професор Каліфорнійського університету Р. Д. Андерсон, «напівприлюдне засудження Хрущовим репресій проти його соратників-комуністів стало кульмінаційним пунктом процесу демонтажу поліцейської держави в державі, яка бере свій початок з 1953 року…». І ще: «Погляд на радянське суспільство як на тоталітарне тягне за собою надмірну готовність принести в жертву багато із його досягнень».

Висновок до розділу 2

Отже, особливості соціально-економічного, політичного розвитку країн світу визначають різноманітність державних режимів, які у чистому вигляді зустрічаються дуже рідко. Типовим, як правило, є поєднання ознак декількох видів режимів, які були охарактеризовані вище (наприклад, поліцейський, надзвичайний, охлократичний тощо). В сучасному світі з’явились нові різновиди державного режиму, серед яких клептократія — влада крадіїв, що грабують своїх співвітчизників та за безцінь розпродують національні багатства, в умовах якої корупція державних чиновників та політиків стає одним з основних стрижнів життя суспільства; геростратократія — влада марнославних осіб, котрі готові приносити в жертву найвищі цінності вітчизни заради задоволення свого ненаситного прагнення до самоутвердження будь-якою ціною.

Слід зазначити, народно-демократичний та ліберально-демократичний політичні режими сьогодні становлять основу світових режимів. Кожний з них має свої недоліки та переваги, які проявляються при прийнятті важливих політичних рішень.

Розділ 3. Особливості політичного режиму України

3.1. Загальна характеристика політичного режиму в Україні

Згідно з науковою класифікацією політичних режимів вони поділяються на демократичні та авторитарно-тоталітарні. У свою чергу демократичні режими поділяються на ліберальні, стародемократичні (президентський режим у США, режими парламентської демократії у Великій Британії, ФРН і т.д.) [1] та ліберально-консервативні, новодемократичні режими (парламентсько-президентські режими в Польщі та Литві, парламентські режими у Чехії та Угорщині) . Відповідно до демократичних типів політичних режимів конституціоналізм може бути ліберальним або ліберально-консервативним та старо- або новодемократичним.

Досліджуючи особливості пострадянських трансформацій в Україні в аспекті визначення типу політичного режиму, більшість дослідників дотримуються точки зору, що Україні притаманний змішаний або гібридний політичний режим.

Проблематика гібридних (перехідних) політичних режимів у західній науковій думці починала досліджуватися в контексті гантінгтонської “третьої глобальної хвилі демократизації”. С. Хантингтон розглядає перехід до демократії в багатьох країнах періоду кінця 70-80-х рр. ХХ ст., який він окреслив як “третя хвиля”, як глобальний процес демократизації. При цьому вчений підкреслює, що демократизацією наприкінці ХХ ст. не завершується процес політичних змін у світі, не завершується історія демократії, у цьому сенсі концепція “третьої хвилі” ґрунтується на передумові синусоїдального характеру демократичного процесу, тобто як можливість реверсивного руху (частина країн може зробити крок назад, до авторитарних режимів), так і можливої “четвертої хвилі”, але вже в ХХІ ст. [3, с. 26].

Аналізуючи процеси становлення гібридних політичних режимів у колишніх пострадянських країнах, Т. Карозерс виділяє шість характерних для них ознак, а саме: а) інтереси громадян не повністю беруться до уваги або ігноруються; б) рівень політичної участі в період між виборами як при “делегативній демократії” є низьким; в) правові норми часто порушуються; г) результати виборів є неправдивими і тому фактично нелегітимні; д) максимально низький рівень довіри до державних інститутів; е) функціонування держави в цілому є незадовільним. “Політичний процес у гібридній державі визначається застоєм, корупцією і домінуванням еліт, що дають мало користі для країни і мають слабку підтримку населення”, — наголошує вчений [8, с. 10].

Підстави для ствердження, що в Україні сформувався гібридний політичний режим, дає поєднання залишків старої радянської системи та нових економічних і політичних інститутів. На думку вчених, на пострадянську Україну сильний вплив мають радянські інститути, зокрема на політичний устрій, практику управління і непослідовність проведення реформ. У даному контексті цікавою є класифікація основних етапів переходу від тоталітарного до демократичного режимів, запропонована В. Шейнісом у його аналізі політичного розвитку Росії і всього посткомуністичного простору, починаючи з другої половини 1980-х рр. Шейніс виділив три основні фази політичного циклу. Перша — криза і морально-політична ізоляція колишнього режиму; створення широкої антибюрократичної коаліції, що йде до влади з розпливчатою демократичною і ринковою програмою. Друга — перемога або напівперемога цих коаліцій; вихід на авансцену “нової”, часто ще більш хижацької бюрократії; дискредитація переможців в очах населення, розмивання його соціальної бази, втрата електорату і розпад коаліцій. Нарешті, третя фаза — повернення до влади лідерів і організацій, генетично пов’язаних з колишнім режимом і що зуміли акумулювати масове розчарування і ностальгію за старим порядком [5].

Розчарування населення в діях так званої “помаранчевої влади”, представленої командами В. Ющенко та Ю. Тимошенко, відкрило можливості до політичного реваншу політичної сили, яка програла президентські вибори 2005 р. — команди В. Януковича. Під час президентських перегонів 2010 р. вони використали повною мірою незадоволення і втому населення від політичної нестабільності, конфлікту між ключовими політичними гравцями, ностальгію за сильною рукою, що здатна твердо навести порядок у напівзруйнованій, під впливом політичної та світової економічної кризи, держави. Перші місяці діяльності нової влади свідчать про прагнення президента підпорядкувати собі всю вертикаль влади, зосередити у своїх руках усі владні важелі.

Політичні процеси, які мають місце в Україні, ставлять перед суспільством питання: чи не стає вона на шлях повернення до авторитарного управління, чи не стає вона на шлях відкату третьої хвилі демократизації? В якості потенційних причин, які можуть посприяти цьому процесу і на які вказує С. Хантингтон, можуть бути такі: зниження легітимності демократичних режимів через систематичну нездатність діяти ефективно; всезагальна економічна криза, що також може позбавити демократію легітимності.

Спираючись на концепцію А. Мельвіля, який виділяє в демократичному транзиті дві принципові фази: фазу транзиту як такого, що включає лібералізацію і демократизацію режиму, і фазу консолідації демократії, можна зробити висновок, що Україна протягом 19 років незалежності не зуміла пройти і першу фазу. Такий стан речей, на нашу думку, обумовлений декількома факторами, а саме: відсутністю розвинутих демократичних інститутів, несформованістю професійної управлінської бюрократії та слабкістю опозиції.

В Україні так і не відбулася інституалізація демократичного режиму, не були сформовані демократичні політичні інститути, які б сприяли рішенню соціально-економічних проблем, що залишилися від тоталітарного режиму. У ситуації, коли демократія існує тільки за умовною формою, але не за суттю, а інститути демократичного суспільства використовуються владою для легітимації непрозорих і недемократичних дій, реальна публічна політика починає підмінятися маніпуляціями суспільною свідомістю. У неінституалізованій демократії місце, яке не зайняте активно функціонуючими інститутами, як правило, займають активно діючі сили — клановість і корупція.

Протягом 19 років потенціал розвитку Української держави був направлений не на економічний розвиток і модернізацію всієї країни, а на зростання добробуту конкретних олігархічних утворень (сімей), у чому їм активно допомагала влада, реалізуючи політику максимального сприяння. У свою чергу, олігархат взяв представників влади під свою опіку, надавши їм матеріальне утримання та забезпечивши збереження їх високого управлінського статусу в обмін на подальшу лояльність. В Україні зміцніла і набула спотворених форм корупція. Так, згідно з рейтингом індексу сприйняття корупції “Transparency International 2002 — 2009”, Україна з 84 позиції в 2002 р. відкотилася на 146 в 2009 р.

Поставивши за мету побудувати правову державу, українське суспільство так і не сформувало розвинуті інститути громадянського суспільства. Яскравим прикладом такої “нерозвинутості” стали ЗМІ, які замість свого прямого обов’язку наслідували дії влади та критикувати її, як це прийнято в демократичних країнах, свідомо стали на шлях самоцензури, окресливши свою лояльність до нової влади. До того ж мас- медіа часто розглядають олігархами виключно як ресурс у виборчих перегонах. Унаслідок цього приватні інвестиції в ЗМІ супроводжуються значним тиском на колективи журналістів з метою зміни або корегування їх редакційної політики в угоду інтересам інвесторів.

Відсутність громадського контролю за діяльністю владних інститутів обумовила специфічну форму прийняття і ухвалення політичних рішень, що проявляється в їх кулуарності та непублічності, відповідно до чого українське суспільство фактично позбавлено інформації про їх реальні наслідки. Про це свідчать кроки нинішньої влади стосовно угоди з Росією про Чорноморський флот, в енергетичній сфері, прийняття бюджету тощо.

У системі державного управління України так і не відбулося розмежування адміністративної та політичних еліт. Так склалося, що зміна політичної еліти автоматично означає і зміну державної бюрократії. За таких умов остання дуже залежна від політичної кон’юнктури, тому дбає не про інтереси держави, а про інтереси політичних груп, які прийшли до влади. Вимивання із системи державного управління професійного кадрового складу унеможливлює вироблення і реалізацію інноваційної державної політики, направленої на розвиток демократії. Виходячи з такого стану речей, нівелюється як престижність, так і розуміння суті державної служби.

Відсутність якісної освітньої підготовки державних службовців, яка б включала найновіші світові досягнення, застаріла система кадрового добору призвели до того, що в Україні фактично не сформовано державний апарат, який був би здатним проводити демократичні перетворення в системі державного управління. Ця ситуація загальної некомпетентності в розумінні політичних процесів стала причиною формування значної недовіри до влади, нівелювання її іміджу як гаранта соціальної стабільності і розвитку. Відсутність політичної компетентності суспільства призводить до відсутності можливості впливати на політичну еліту, яка в умовах нестабільності і непрозорості влади дбає в першу чергу про власні інтереси, а не інтереси держави.

Проводячи паралелі між становленням демократичних режимів в Європі, український учений О. Фісун формулює думку про те, що “третя хвиля” демократизації в Південній та Центральній Європі, як правило, відбувалася уже після раціональної бюрократизації й будівництва національної держави, яким передували тривалий досвід існування олігархічних демократій ХІХ ст., а також авторитарний розвиток 20 — 30 років ХХ ст. [2, с. 56-57].

Не було таких гострих проблем і в країнах Західної Європи, тому що там такі масштабні зміни в системі державної влади, які відбувалися в посткомуністичних країнах, не здійснювалися одночасно, а створенню демократії і ринкової економіки передували уже сформовані держава і нація, а не навпаки [2, с. 60]. У той же час, в Україні демократизація передувала складним і неоднозначним процесам раціонально-бюрократичної модернізації держави і національної консолідації, що і обумовило сучасний стан речей.

Таким чином, в умовах сьогодення Українська держава знаходиться у стані незакінченого національного будівництва і раціонально-бюрократичної трансформації в умовах існування специфічного перехідного демократичного політичного режиму. Проблема, на наше переконання, полягає в тому, що в Україні так і не була створена раціональна бюрократія в її веберевському розумінні. На цю обставину, зокрема, вказує західний політолог Х. Зон, стверджуючи, що в Україні чітко проявляється неопатрімоніальний тип влади з пануючим “бюрократичним” режимом. Учений зазначає, що “в Україні відсутній консолідований, сучасний державний апарат, тому вона є скоріше непатрімоніальною державою, в якій кожен державний службовець має свій ф’єф (феодальне володіння). Державний апарат нагадує павутиння окремих інституцій, які значною мірою заклопотані захистом своїх привілеїв, аніж служінням суспільству” [13, с. 15].

3.2. Новодемократичний конституціоналізм в Україні: проблеми становлення і розвитку

Особливість новодемократичного конституціоналізму, на наш погляд, полягає в тому, що він є перехідною формою від пострадянського (посттоталітарного — для країн Центральної і Східної Європи) до сучасного європейського конституціоналізму . Конституційний досвід цих країн, вказує на те, що при цьому зберігаються певні залишки посттоталітарного конституціоналізму, які долаються протягом досить тривалого часу.

На наш погляд, найбільш значущою проблемою новодемократичного конституціоналізму в Україні є відсутність ідеології, яка б сприймалася переважною більшістю населення України, згуртовувала всі соціальні групи, і яка б підтримувалася українською державою. В цьому плані дивним є положення ст. 15 Конституції України, яка проголошує, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. По суті, це заперечує наявність ідеологічної функції держави, яка існувала, існує і буде існувати протягом усіх історичних епох стільки, скільки існуватиме держава взагалі. На наше глибоке переконання, українській державі необхідно більш активніше пропагувати та втілювати в життя загальнопланетарну гуманістичну ідеологію добра, яка базується на загальновизнаних цивілізаційних людських цінностях та одним із авторів якої є наш видатний філософ Г. Сковорода.

Зараз до України прикута увага всього світу і, враховуючи світову моду на українське, ми можемо стати взірцем, позитивним прикладом для наслідування іншими державами у разі втілення в життя новодемократичної ідеології конституціоналізму. Ключовим має бути перехід від існуючої, по суті хибної й егоїстичної, антропоцентричної системи світоглядних цінностей до глобальної планетарної парадигми світогляду.

Одним із перших кроків у цьому напрямку є розширення сфери конституційно-правового регулювання щодо визначальних інститутів екосистеми. Варто відзначити малу роль, яка в сучасному конституційному праві України — провідній галузі національного права – відводиться екосистемі порівняно із соціосистемою. Враховуючи унікальність існування людини лише у відповідному довкіллі, цілком природно, що в конституційно-правовому регулюванні саме екосистемі має надаватися пріоритет порівняно з соціо- і техносистемами. Якщо ми підтримаємо Природу, то Природа буде підтримувати нас.

Магістральним напрямком новодемократичного конституціоналізму має стати інституціоналізація на конституційному рівні інших форм живої матерії, які мають такі ж само природні права, як люди — представники поки що панівної на планеті популяції homo sapiens. На наше глибоке переконання, в найближчі роки необхідно виходити на розробку і прийняття Екологічної Конституції України.

Молодій українській демократії необхідно вибудувати чітку державну конституційну політику, яка б враховувала не лише позитивні тенденції розвитку новодемократичного конституціоналізму, а й вплив на механізми здійснення влади залишків пострадянського конституціоналізму. Особливо в період конституційних змін, який сьогодні переживає держава [12] . На цьому етапі навіть варто було б ухвалити парламентом певний набір політичних правил конституційного руху українського суспільства, наприклад, у вигляді Декларації про народний суверенітет або в іншому політичному акті.

Необхідно повернути в орбіту новодемократичного конституціоналізму принцип соціальної справедливості, закріпивши його у якості однієї з фундаментальних засад конституційного ладу України. Про цей важливий загальноправовий принцип у Конституції України йдеться лише у статті 95, де закріплено принцип справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Зрозуміло, що це складна філософсько-правова категорія, яка в різні історичні епохи трактується по-різному. Проте в будь-яку історичну епоху ігнорування принципу соціальної справедливості призводить до соціального невдоволення та нестабільності у суспільстві.

Серед проблем становлення новодемократичного конституціоналізму в Україні варто відзначити правовий нігілізм, сутність якого полягає у запереченні здатності права регулювати суспільні відносини. До речі, в переважній більшості українських підручників з теорії держави і права правовий нігілізм не згадується взагалі.

Небезпека правового нігілізму (особливо конституційно-правового нігілізму) в тому, що він має глибоке історичне коріння в Україні і без його якнайшвидшого подолання ця вада може набрати загрозливих масштабів для української державності (наприклад, регіональний статус російської мови, перешкоди діяльності конституційної юстиції, січнева відставка уряду, рішення місцевого суду щодо Генерального прокурора України тощо). Підвищувати низький рівень правової культури населення, відновлювати довіру людей до права, безумовно, необхідно. І тут треба розпочинати з особистого прикладу додержання Конституції і законів України органами публічної влади та їх посадовими особами, зокрема, й вищими.

Новодемократичний конституціоналізм і муніципальна реформа. Однією з ключових проблем новодемократичного конституціоналізму, зокрема в Україні, є муніципальна реформа, насамперед конституційна реформа місцевого самоврядування, метою якої є формування якісно нової моделі місцевого самоврядування. Адже лише реальне та дієздатне місцеве самоврядування дозволить державі стати державою самоврядних громад. По суті на рівні місцевого самоврядування у межах низових територіальних спільнот — територіальних громад — може сформуватися своєрідний локальний конституціоналізм [3].

Ідея локального конституціоналізму, незважаючи на труднощі її втілення в українському суспільстві, об’єктивно відгукується на тенденції конституційної еволюції у сучасному демократичному світі. Тріумфальний рух принципів субсидіарності, регіоналізації та децентралізації, який відбувся у період після Другої світової війни в Європі, породив тенденцію муніципалізації конституційного життя та європейського конституційного простору.

У старо- і новодемократичних країнах Європи дедалі більше усвідомлюють, що надмірний централізм не зміцнює держави, а веде до нездатності державного апарату. Місцеве самоврядування, регіоналізація та децентралізація стають тепер провідними принципами європейської політики та конституційно-правового регулювання.

Так, основна спрямованість принципу субсидіарності у ХХ ст. полягала у подоланні фашистських і комуністичних тенденцій, захисті автономії особи та права на самоврядування низових політичних одиниць. Субсидіарність організації влади тим самим протиставлялася тенденціям щодо авторитарної централізації держави. Субсидіарність розглядалася як передумова конституційного устрою, що базується на свободі: держава, яка дотримується принципу субсидіарності, гарантує своїм громадянам свободу і незалежність; вона гарантує місцеве і регіональне самоврядування [14].

Захист свободи через реалізацію принципу субсидіарності нині проголошується однією з традиційних цінностей європейського конституціоналізму (Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 р., проект Європейської хартії регіонального самоврядування).

З одного боку, визнання та гарантування широкого кола прав територіальних колективів у демократичних країнах створює умови для формування в них моделі так званої «муніципальної держави», а з іншого — розвинене місцеве самоврядування бачиться як «запускаючий інструмент» процесу євроінтеграції та конституціоналізації європейського правового простору [15]. Муніципалізація конституційного життя та своєрідне «наближення» конституціоналізму на рівень функціонування вільної людини та її асоціацій (територіальних громад), передусім маючи вихід на локальний рівень, торкається усіх процесів трансформації та модифікації публічної влади в умовах демократизації держави та суспільства. Властивостями влади у таких умовах є, по-перше, її «гуманізація», обумовлена як визнанням самостійним суб’єктом владних відносин громадянина держави, так і наявністю спеціальних суб’єктів — територіальних колективів.

По-друге, диверсифікація влади, визнання рівноправним партнером державної влади — місцевого самоврядування — переводить публічну владу переважно у сферу приватного права, сферу функціонування індивідів — жителів певних територій та їх асоціацій, яка переважно є вільною від державно-правового регулювання, — у сферу «правосвободного» простору

громадянського суспільства. Саме у цій сфері можливий вільний прояв та реалізація інтересів як самих територіальних колективів, так і їх членів — жителів певних територій.

По-третє, муніципальна влада знаходить свою правову регламентацію у рамках конституційного права, яке хоча і є «класичним» публічним правом, однак під її багатовекторним впливом піддається суттєвій «приватизації» в умовах демократичних змін. Разом з тим, муніципальна влада не відходить повністю із сфери публічності (свідченням цьому є її перманентна різнорівнева нормативно-правова регламентація), а її предмети регулювання (у тому числі конституційно-правового) стають нібито суміжними, пронизаними приватноправовими началами. Така тенденція «приватизації» конституціоналізму є наслідком однієї з найважливіших особливостей місцевого самоврядування, яка прямо пов’язана з природним правом та приводить до перманентного «втягування» до орбіти конституційно-правового регулювання приватноправових положень у якості нормативних принципів конституціоналізму. В основі цього процесу лежить визнання верховенства людських цінностей та приватних інтересів над усіма іншими, у тому числі й публічними інтересами.

Заключні положення. Перехід вищих органів державної влади до практики новодемократичного конституціоналізму став можливий завдяки їх виходу за межі традиційної моделі суспільно-політичного розвитку. Тобто проблема переходу України до даного типу конституціоналізму — це, насамперед, проблема цивілізаційного вибору, оскільки він пов’язаний з інноваційною моделлю суспільно-політичного розвитку, раціональною філософією тощо.

Теоретично новодемократичний конституціоналізм потрібен, а практично він ще ефективно не використовується ні чинною владою, ні парламентською опозицією. Такий стан речей обумовлений тим, що ні влада, ні опозиція не готові свідомо вести справу до утвердження новодемократичного конституціоналізму. До цього їх підштовхують тільки реальні суспільно-політичні події, зокрема, випадки протиправного обмеження дискреційної влади Президента України, необхідність розмежування виконавчої і судової влади.

В умовах збереження основних елементів традиційної моделі суспільно-політичного розвитку України впровадження новодемократичного конституціоналізму буде досить тривалим. Потрібне національне примирення і визнання конституційних правил гри всіма зацікавленими сторонами політичного процесу. Адже головний недолік старого пострадянського конституціоналізму — відсутність чітких правил гри на конституційному полі.

Впровадження в Україні новодемократичного конституціоналізму означає досить радикальну зміну правил цієї гри, які можуть бути не до смаку тим, хто хоче зберегти ще частково існуючі старі правила, як більш зрозумілі та зручні для них. По суті мова йде не лише про певні опозиційні політичні сили, для яких зміна правил гри на конституційному полі фактично може означати крах їх владних претензій, але й про частину провладних політичних сил. Мова йде про так звані традиціоналістські політичні сили.

Особливість новодемократичного конституціоналізму в тому, що він не дозволяє зводити рахунки з політичними опонентами, як це часто було в умовах пострадянського конституціоналізму. Саме традиції останнього були джерелом страху для правлячих кіл України, які побоювались приходу до влади їх політичних опонентів на президентських виборах 2004 р. Тому перехід до новодемократичного конституціоналізму — це гарантія від політичних переслідувань тощо, якщо політичні опоненти додержуються Конституції та законів України.

Отже, новодемократичний конституціоналізм потрібен Україні, і вона стане користуватися його перевагами, коли влада, включаючи й опозицію, яка також є частиною влади, стане мислити конституційно, тобто в інтересах народу. Тоді ця влада із речі у собі і для себе, за І. Кантом, стане річчю для всіх.

Безумовно, новодемократичний конституціоналізм — складна політико-правова модель. Її компоненти дозволяють наповнити суспільство раціональними ідеями, зробити ці ідеї змістом Основного Закону, перетворити їх у набір конституційно-правових інститутів, жити у відповідності з ними при демократичному політичному режимі та захищати цінності конституційної демократії.

Тому новодемократичний конституціоналізм — це ідеал, до якого прагне українське суспільство, бажаючи йти по шляху соціального прогресу. У кінцевому рахунку, цей конституціоналізм означає впровадження системи державного врядування на підставі та відповідно до чинної Конституції України, яка встановлює певний баланс та

обмеження у відносинах гілок державної влади, а також — у ставленні держави до громадян. І цим він створює умови для соціального прогресу українського суспільства.

3.3. Конституційні гарантії демократизму політичного режиму в Україні

Становлення в незалежній Україні демократичної, соціальної, правової держави, як свідчить її досвід, можливо лише за умови впровадження новодемократичного конституціоналізму, тобто системи державного врядування на підставі та відповідно до чинної Конституції України, яка встановлює певний баланс та обмеження у відносинах гілок державної влади, а також — у ставленні держави до громадян. Цей різновид конституціоналізму суттєво відрізняється від попереднього, пострадянського конституціоналізму, який носив на собі відбиток старого авторитарного, номенклатурно-олігархічного режиму.

Для України новодемократичний конституціоналізм — це новий етап у розвитку конституційної системи, обумовлений змінами її політичного режиму внаслідок перемоги демократичної Помаранчевої революції — 2004 р.  Даний тип конституціоналізму характерний для ново демократичних країн Центральної і Східної Європи, Балтії, а це значить, що Україна реально стає на шлях модернізації та звільнення своєї конституційної системи від елементів пострадянського конституціоналізму, заснованому на так званому умовному або фіктивному конституціоналізмі. Цей шлях розвитку своїх конституційних систем обрали також дві інші пострадянські республіки — Грузія та Молдова.

В науковій літературі використовуються різні терміни для позначення конституціоналізму в країнах колишнього соціалістичного табору та Радянського Союзу. Одні автори обмежуються національними позначеннями конституціоналізму в цих країнах, наприклад, український конституціоналізм, румунський конституціоналізм тощо. Інші автори розглядають конституціоналізм у даних країнах крізь призму посткомуністичного (постсоціалістичного) конституціоналізму [4]. Треті автори вживають термін «пострадянський конституціоналізм» для його характеристики в колишніх радянських республіках (Росія, Казахстан, Білорусь тощо). Є й такі автори, які взагалі не дають додаткових означень для терміну конституціоналізм, вживаючи його, як універсальний щодо його застосування, тобто незалежно від політичного режиму та інших характеристик держави.

В умовах гострої політичної боротьби навколо проблем конституційно-правового розвитку суспільства і держави, що спостерігається в Україні останнім часом, дуже важливо характеризувати конституціоналізм з точки зору діючого демократичного політичного режиму. Адже досить часто фахівці і навіть відомі вчені роблять теоретичні й практичні помилки саме через те, що намагаються витлумачити український конституціоналізм без урахування суспільно- політичних методів здійснення публічної влади в державі.

Очевидно, що залишки пострадянського конституціоналізму в Україні є досить відчутними, так як ще дуже мало змінилось в реальному конституційному житті, яке й далі знаходиться під значним впливом тенденцій повороту до допомаранчевих часів. Мова йде про повернення до традицій «керованої демократії» в частині громад і регіонів після місцевих виборів-2006, про конституційно-правовий нігілізм не тільки частини пересічних громадян, але й певних груп політичної еліти, вихованої на авторитарно-тоталітарних доктринах, про періодичні посягання на принципи національної незалежності та суверенітету з боку антидержавної опозиції тощо, які дискредитують українську державу тощо.

Проте очевидно, що хід історичного розвитку України ще нікому не вдалося змінити. І тому новодемократичний конституціоналізм, без сумніву, утвердиться, але для цього потрібен час та велика робота.

Поняття конституціоналізму. В українській науці дискусійним є не тільки поняття новодемократичного конституціоналізму, але й базового поняття конституціоналізму [наприклад, див. 5].

Що ж таке конституціоналізм? Власне кажучи, конституціоналізм — це сукупність принципів, порядок діяльності та механізми, які традиційно використовуються з метою обмеження державної влади. Наскільки конституція може обмежити державну владу та гарантувати конституційні права і свободи громадян залежить значною мірою від віри народу в механізм конституційного регулювання та від активних дій громадян, органів державної влади та місцевого самоврядування щодо реалізації її положень. Власне, віра в те, що конституційні норми, принципи та цінності у змозі юридично обмежити державну владу та унеможливити її свавільне здійснення, яка втілена у відповідну наукову теорію, політичну та юридичну практику, і має назву доктрини конституціоналізму [6].

В широкому розумінні це явище охоплює теорію конституції, історію та практику конституційного розвитку тієї чи іншої країни, групи країн, світової спільноти у цілому. У вузькому розумінні під конституціоналізмом розуміється система ідей і знань про фундаментальні цінності демократії: їх склад, форми вираження, методи і ступінь реалізації, сукупність логічних уявлень про такий устрій держави і суспільства, який відповідає загальновизнаним засадам демок-ратичного розвитку. При цьому правовий аспект характеристики конституціоналізму пов’язаний з юридичним закріпленням основних його ідей у конституції [7]. Тобто по суті конституціоналізм — це система уявлень про загальнодемократичні, загальноцивілізаційні політико- правові цінності державно організованого суспільства, яке ставить право, насамперед конституцію, над державою.

Тому для того, щоб відповісти на запитання: чи існує конституціоналізм у тій чи іншій державі, необхідно дати оцінку рівня в ній конституційної законності й легітимності самої конституції, тобто її сприйняття та підтримки масовою громадською свідомістю. На основі такої оцінки також можна дати відповідь на запитання про те, чи варто змінювати конституцію або як здійснювати конституційну модернізацію, наскільки народ та політична еліта країни здатні до такої модернізації і на основі яких цінностей вона може проводитися [8].

Варто зазначити, що цінності конституціоналізму слід тлумачити конкретно-історично. Це значить, що їх не можна розглядати як певний абсолют, бо інакше це може привести до підміни справжніх цінностей формальними критеріями. Адже конституціоналізм, як і конституційне право, має справу перш за все з формалізованими поняттями і категоріями.

Відомо, що існують країни, які безперечно є демократичними, однак не мають ряду елементів, які традиційно вважаються атрибутами демократичної конституційної держави. Наприклад, Велика Британія не має конституції як єдиного документу у звичайному для нас розумінні; тут не проводяться референдуми — вища й пріоритетна форма народного волевиявлення; немає там конституційного суду та жорсткого поділу влад; верхня палата парламенту зберігає середньовічний порядок її формування та ін. Тобто, на перший погляд, є всі підстави відмовити цій країні у наявності конституціоналізму. Але навряд чи в когось знайдеться сміливість зробити це, оскільки, крім формальних критеріїв, тут, насамперед, треба орієнтуватися на практику конституціоналізму, що спирається на вікові традиції демократії.

У свою чергу, деякі країни пишаються тим, що в них є увесь набір конституційних цінностей: наявність писаної конституції, проголошення усіх форм безпосередньої демократії, зокрема, загальнодержавних та місцевих референдумів, наявність конституційного суду тощо. Однак, із забезпеченням демократичних прав і свобод громадян справи у цих країнах виглядають не так ідеально, а значить про конституціоналізм у цих країнах нерідко можна промовчати.

Також слід зазначити, що конституції та конституціоналізм не є тотожними термінами: перше — це писаний документ, друге – спосіб мислення (очікування та норма), за яким політика має бути спрямована згідно з писаними правилами або політичними конвенціями. Вважаємо, що конституціоналізм слід, насамперед, пов’язувати з наступними моментами: конституційні ідеї та теорії; наявність відповідного нормативно-правового фундаменту; досягнення певного фактичного демократичного режиму; система захисту прав і свобод громадян, конституційного ладу і самої конституції.

Передумовою конституціоналізму є, звичайно, конституційні ідеї. Їх може бути багато, а тому спробуємо зазначити найважливіші. По- перше, конституціоналізм є лише там, де головна увага приділяється не тексту конституції (хай і насиченому найдемократичнішими інститутами), а глибокій шані зв’язку держави і суспільства з правом та конституцією. По-друге, конституціоналізм полягає у запровадженні в суспільній свідомості та бутті людей ідеї високого авторитету людської особи, поваги до її честі та гідності. По-третє, конституціоналізм означає свідому та реальну участь народу у здійсненні функцій влади; не просту наявність певних державних органів (парламенту, президента, уряду), а, головним чином, демократичний порядок їх формування, загальну підпорядкованість інтересам народу тощо. По-четверте, конституціоналізм — це й наявність процесуальних механізмів захисту прав і свобод громадян від діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування; це також утворення та участь у публічних справах громадських об’єднань[9].

Передумовою конституціоналізму, як вже було сказано, є наявність нормативно-правового фундаменту. У зв’язку з цим в умовах українського суспільства важливо вести мову про користь самого офіційного тексту чинної Конституції України 1996 р., як «правового оформлення нових політичних, економічних і духовних реалій» [10] . Важко забезпечити реалізацію наведених вище конституційних ідей, якщо замість єдиного тексту існують розрізнені рішення. Єдиний текст Конституції України має системоутворююче значення для суспільства і держави, це величезний політико-організуючий та соціальний фактор.

З прийняттям конституції пов’язується закінчення одного та початок нового етапу у соціально-політичній історії країни. Але не завжди нова конституція, навіть досить демократична, веде до формування демократичного конституціоналізму. Так само й зміни конституції не приводять автоматично до його появи. Тому що більш важливим для конституціоналізму — ніж сам текст конституції — є політичний режим у державі.

Інакше кажучи, важливим компонентом конституціоналізму є наявність певного політичного режиму, адекватного конституції. Тут ми маємо на увазі те, що необхідно мати як демократичну конституцію, так і логічно випливаючий з неї політичний режим: не може бути такого перекосу, коли конституція є демократичною за текстом, а реальне життя та політичний режим їй не відповідають — як це було, наприклад, за радянських, а частково й зараз, за пострадянських часів.

Отже, з точки зору конституціоналізму — конституція є найвищим правом, а не програмним документом, а тому будь-які дії держави мають їй відповідати та здійснюватися у межах конституційних обмежень.

Для повноцінного функціонування конституція повинна відповідати фактичним суспільним відносинам. І ця проблема є вічною: реальне життя завжди бачиться гіршим, ніж доводиться у теорії та прописано у конституції. Цю проблему намагається вирішувати кожна країна; не є винятком й Україна. Адже конституція — це той ідеал, до якого прагне суспільство. Справа у бажанні та способах руху до цього ідеалу.

Конституціоналізм передбачає певну стабільність конституційно- правових інститутів. Стабільність як одна з основних рис конституції — це тривалість її дії без внесення істотних змін. Стабільність конституції базується на непорушності самого соціального ладу, в умовах якого вона приймається та який вона оформлює.

Разом з тим, уникнути змін до конституції в принципі неможливо; весь світовий досвід вказує, що через це доводиться проходити державам за будь-яких систем. Однак динамічне начало в конституційному регулюванні має сприяти тому, щоб конституція була не тільки законом на папері, але й актом прямої дії. Слід мати на увазі, що динаміка, якщо вона викликана реальними, а не «віртуальними», вимогами суспільного життя, допомагає закласти стабільність в конституційному регулюванні, тобто забезпечити подальшу її дію без змін.

Безумовно, все має бути у міру. Якщо зміни до конституції стають частими, тобто викликані політичними амбіціями тих чи інших лідерів або політичних сил, розмова про її стабільність, а слідом і про реальний конституціоналізм утрачає сенс.

Становлення новодемократичного конституціоналізму. В країнах Центральної та Східної Європи, Балтії воно відбулося на рубежі 19801990-х рр. Україна також мала шанс тоді стати на шлях розвитку новодемократичного конституціоналізму, але через різні обставини ним не скористалася.

Підсумовуючи вищевикладене та співставляючи сучасну українську конституційну практику, можна дійти висновку, що в Україні відбувається становлення новодемократичного конституціоналізму («сплеск» наукових досліджень у конституційній сфері; писана Конституція; наявність таких демократичних інституцій, як парламент, Президент, Уповноважений з прав людини тощо).

Але при цьому рівень масової конституційної свідомості громадян, а також конституційний порядок в державі, як процес та стан реалізації конституційних норм, ще далеко не відповідає високим міркам новодемократичного конституціоналізму. Однак це не шкодить процесу становлення новодемократичного конституціоналізму, заснованого на демократичних нормах Конституції України 1996 р. (із змінами 2004 р.), напрацюваннях вітчизняних державознавців та громадсько-політичних діячів, у тому числі минулих часів (М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського), а також через засвоєння та запровадження у конституційне життя України позитивного європейського досвіду.

Конституція України 1996 р. в умовах нового політичного режиму демонструє свої переваги. Вона дійсно є правовою основою новодемократичного конституціоналізму, втілює його основні елементи як через текст, так і через відповідну практику її застосування, є стрижнем вільного демократичного ладу.

Однак при цьому слід усвідомлювати, що Конституція України, як і конституція взагалі не усуває соціальних протиріч (релігійних, класових тощо); вона тільки надає цивілізовані форми для їх розв’язання. Конституція також не продукує соціальних реформ, зате створює для них законні підстави. Вона не розв’язує жодного суспільного питання, але без неї не можна вирішити жодного з них [11].

Висновок до розділу 3

Таким чином можна зробити висновок про складність і неоднозначність демократичного транзиту в Україні. Незрілість політичної еліти, політична корупція, клановість та орієнтованість виключно на лідера в політичних партіях, втрата зв’язку політичних сил з виборцями за відсутності політичних, економічних та соціальних реформ призвели до тривалої політичної та економічної кризи в країні. Використання елітами демократичних лозунгів у недемократичній боротьбі за владу стало спонукальним чинником для зростання в українському суспільстві попиту на політика, який “сильною рукою” наведе порядок у суспільстві.

Проблема полягає в тому, щоб в умовах несформованого громадянського суспільства ця “сильна рука” не зумовила реверсний рух від демократії до авторитаризму, що є цілком можливим через недостатню вкоріненість демократичних цінностей серед вітчизняної політичної еліти та громадськості. На шляху такої трансформації особливо великою є ціна помилок реформаторів, а також усіх тих, для кого ідеали свободи і демократії не є лише зручними політичними гаслами. Адже, єдиним гарантом демократичних перетворень є політична воля основних акторів такого транзиту. Жодних інших гарантів не існує. Рух України до консолідованої демократії залежатиме від здатності політичних еліт конструктивно співпрацювати, від ефективності нового уряду в зовнішній і внутрішній політиці, співпраці України з євроатлантичними структурами, міри розвитку громадянського суспільства.

Висновки

Таким чином, в умовах сьогодення Українська держава знаходиться у стані незакінченого національного будівництва і раціонально-бюрократичної трансформації в умовах існування специфічного перехідного демократичного політичного режиму. Проблема, на наше переконання, полягає в тому, що в Україні так і не була створена раціональна бюрократія в її веберевському розумінні. На цю обставину, зокрема, вказує західний політолог Х. Зон, стверджуючи, що в Україні чітко проявляється неопатрімоніальний тип влади з пануючим “бюрократичним” режимом. Учений зазначає, що “в Україні відсутній консолідований, сучасний державний апарат, тому вона є скоріше непатрімоніальною державою, в якій кожен державний службовець має свій ф’єф (феодальне володіння). Державний апарат нагадує павутиння окремих інституцій, які значною мірою заклопотані захистом своїх привілеїв, аніж служінням суспільству”.

Проблемність демократичного транзиту в Україні визначається також несформованістю сильної опозиції. Вітчизняні опозиціонери, як правило, об’єднуються з метою діяти “проти когось”, а не на базі проведення економічних чи політичних реформ. Така ситуація часто камуфлює бажання доступу до владних ресурсів, які в умовах тотальної корупції конвертуються у гроші. Неспроможність сучасної опозиції до консолідації та компромісів яскраво проявилась під час “яйцевої кризи” засідання Верховної Ради, на якому була ратифікована угода стосовно пролонгації перебування Чорноморського флоту в Севастополі. За такої умови правляча більшість жорстко продемонструвала опозиції її маргінальність і безпорадність.

Виходячи з сучасних тенденцій демократичного транзиту, можна говорити про поступове утвердження демократичних режимів у глобальному суспільному просторі.

Водночас, глобальна демократизація не є процесом, що автоматично розповсюдиться на всі країни та принесе сам собою, наприклад, Україні сучасну демократію. Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися не тільки у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, але й у зворотному. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму, котрий є іманентно притаманним будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути насторожі, захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над нею, формувати ціннісну матрицю демократичного політичного режиму.

Тому демократія, в сучасному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо. Важливими є стабілізація законодавства, легітимний розподіл функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного), утвердження демократичної політичної свідомості та культури, переосмислення власного досвіду державотворення тощо.

Список використаної літератури

1. Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Ханна Арендт ; [пер. з англ.]. — К. : Дух і літера, 2002. — 539 с.
2. Аристотель. Сочинения: в 4 т. — Т. 4 / Аристотель : [пер. с древнегреч.] ; общ. ред. А. И. Доватура. — М. : Мысль, 1983. — 830 с. — [Електронний ресурс] : — Режим доступу : http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000353/ st003.shtml
3. Баймуратов М.О. Григор’єв В.А. Муніципальна влада: актуальні проблеми становлення і розвитку вУкраїні. – Одеса: Юридична література, 2003. — С. 45.
4. Батанов А.В. Современный конституционализм и муниципальная власть: концептуальные основы и факторы становления // Современный конституционализм. — 2006. — № 1. — С. 32-41.
5. Батанов О. В. Конституційне право у сучасному світі: основні напрями та форми розвитку // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2003. — № 7. — С. 39.
6. Белецкая А. Непарламентская коалиция. Лидеры 47 партий подписали Меморандум о совместной деятельности // День. — 2006. — №84. — 26 мая . — С. 2.
7. Богданова Н.А. Конституционное право. — М., 1994. — С. 31.
8. Вюртенбергер Т. Європейська ідея субсидіарності як основа регіоналізації, децентралізації та деконцентрації // Організація регіональної та місцевої влади: досвід держав — членів Європейського Союзу та вибір України. — К., 2000. — С. 6-7.
9. Даль Р. Полиархия. Участие и оппозиция / Р. Даль // Западная наука в ХХ в. — М. : Луч, 1994. — 480 с.
10. Дюверже М. Политические партии / М. Дюверже ; [пер. с фр.] — М. : Академический Проект, 2000. — 538 с.
11. Кампо В. Український конституціоналізм: європейський вимір // Юридична газета. — 2006. — № 10 (70). — 31 травня. — С. 13.
12. Конституция — действительно демократический документ. — С пресс-конференции Председателя Верховного Совета Украины 1 июля 1996 г. // Голос Украины. — 1996. — 3 июля.
13. Липинський В. К. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму / В. К. Липинський. — К., Філадельфія, 1995. — 470 с. — [Електронний ресурс] : — Режим доступу : http://www.lrc.org.ua/lipinsky/lysty-ua.html
14. Локк Дж. Два трактата о правлении / Дж. Локк // Сочинения: в 3 т. — Т. 3. — М. : Мысль, 1988. — С. 135 — 406. — [Електронний ресурс] : — Режим доступу : http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000458/index.shtml
15. Макиавелли Н. Государь / Н. Макиавелли. — М. : Планета, 1990. — 80 с. — [Електронний ресурс] : — Режим доступу : http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000314
16. Монтескье Ш.-Л. О духе законов / Ш.-Л. Монтескье ; [сост., пер. и коммент. примеч. авт. А. В. Матешук]. — М. : Мысль, 1999. — 672 с.
17. Моска Г. Отрывки из работ “Теория правления и парламентское правление”, “Элементы политической науки” // Социс. — 1994. — № 10, 12; 1995. — № 4, 5, 8 — [Електронний ресурс] : — Режим доступу : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Sem/06.php
18. Орзих М., Крусян А. Современный конституционализм в Украине. Введение в украинское конституционное право. — К.: Алеута, 2006. — С. 97-98.
19. Пантелейчук І. В. Політичний режим в Україні: проблеми демократичного транзиту [Електронний ресурс] / І. В. Пантелейчук // Актуальні проблеми державного управління. — 2010. — № 2. — С. 282-289.
20. Платон. Государство / Платон // Собр. соч. : в 4 т. — Т. 3. — М.: Мысль, 1994. — 654 с. — [Електронний ресурс] : — Режим доступу : http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000418/st010.shtml
21. Політичний режим та законність: взаємодія та взаємозв’язок / І. В. Шакірзянова // Держава і право. Юридичні і політичні науки . — 2013. — Вип. 59.
22. Спекторский Е.В. Что такое Конституция? Конституционное право. — Хрестоматия. — Ч. 2 — М., 1994. — С. 64
23. Спиноза Б. Богословско-политический трактат / Б. Спиноза ; [Пер. С лат. Н. Лопаткина]. — М. : ООО Издательство АСТ, 2003. — 381 (3) с. — [Електронний ресурс] : — Режим доступу : http://filosof.historic.ru/books/ item/f00/s00/z0000131/
24. Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. — Х., 2000. — С.12 6.
25. Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки — 2006 : [монографія] / за ред. О. С. Власюка. — К. : НІСД, 2006. — 576 с.
26. Хантингтон С. Третья волна: Демократизация в конце ХХ века / С. Хантингтон. — М., 2003.
27. Хейвуд Э. Политология / Э. Хейвуд ; [пер. с англ. под ред. Г. Г. Водолазова, В. Ю. Вельского]. — М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2005. — 544 с.
28. Цицерон Марк Тулій. Про державу / Марк Тулій Цицерон // Філософія політики : Хрестоматія : у 4 т. [авт.-упоряд. : В. П. Андрущенко (кер.) та ін. — К.: Знання України, 2003. — Т. І. — С. 59-66.
29. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма): Пер. с венг. — М.: Юристъ, 2001. — C. 292.
30. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. — К., 2001. — С. 133.
31. Шейнис В. Политическая интерлюдия. Россия между 93-м и 96-м годом / В. Шейнис // Независимая газета. — 1994. — 13 июля.
32. Шмиттер Ф. Угрозы и дилеммы демократии / Ф. Шмиттер // Век ХХ и мир. — 1994. — № 7-8.
33. Lasswell H. D, Kaplan A. Power and Society. — New Haven, 1950. — [Електронний ресурс] : — Режим доступу : http://mgimofp.narod.ru/
34. Milacic S. Les ambiguïtés du constitutionnalisme postcommuniste. — Le nouveau constitutionnalisme. Melanges en l’honneur de Gerard Conac. Textes rassembles par Jean-Clode Colliard et Yves Jegouzo. — Paris: Economica, 2001. — P. 339 et sviv.