Вступ

В XVІІІ столітті Каппадокия знайшла нову столицю — Невшехир, що є центром Каппадокії й донині. Невшехир був заснований на початку XVІІІ століття великим везиром, Невшехерлі Дамат Ібрагімом Пашею, уродженцем Каппадокії.

В 1730 р. — Великий візир Ібрахім- Паша Невшехирлі був утоплений за наказом падишаха Ахмета ІІІ.

Друга половина правління Ахмеда ІІІ — так звана «Епоха тюльпанів» — нерозривно пов’язана з ім’ям великого візира Дамада Ібрагім-Паші Невшехирлі. Протягом  більш ніж 12 років — із травня 1718 по жовтень 1730 р., коли він був страчений на вимогу повсталих під керівництвом Патрона Халила, — Ібрагім- Паша був фактично єдиним керівником внутрішньої й зовнішньої політики імперії, оскільки сам Ахмед ІІІ в ці роки, по суті, відсторонився від ведення державних справ. Особистість великого візира наклала певний відбиток на цей період османської історії, тому буде корисним дослідити основні факти його біографії.

1. Політична ситуація в країні на поч. XVIII ст.

Державний апарат Османської імперії початку XVІІІ століття, як і збройні сили, зберігав той вигляд, що йому надав ще Сулейман Чудовий. Повним і єдиновладним правителем держави вважався, зрозуміло, султан. Його найближчим помічником і радникам у всіх справах був великий візир, свого роду перший міністр. Дуже більшу роль грав шейх — уль-іслам — глава мусульманського духівництва й вищий суддя в питаннях моралі. Кожному султанському указу або закону з-уль- іслам давав тлумачення з погляду  його відповідності Корану — фетву. Султан міг перемінити шейха, але не мав зі з фетву.

Наступними, по значимості, за великим візиром і з-уль- іслам особами були два казаскера — два верховних судді, з яких один керував суддівським станом Європейської Туреччини, а іншої — іншої частини держави. За казаскерами йшли вельможі, яких з відомою натяжкою, можна вподібнити європейським з: дефтердар (глава фінансового відомства), капудан-паша (начальник військово-морських сил імперії), кетхюда-бий (помічник візира, що відав в основному внутрішніми справами), рейс-ефенди (глава зовнішньополітичного відомства), нишанджі (хоронитель султанської печатки, канцлер) і багато інших сановників. Всі вони йменувалися загальним терміном «капи риджали» — державні мужі. Зрозуміло, дуже впливовою людиною був також ага (командир) яничар. Були при султанському дворі й вельможі, що виконували дуже специфічні обов’язки. Іскемлиджі, наприклад, служив переносником лавочки для ніг султана[1].

Найбільш важливі сановники становили при султані особлива рада — диван. Звичайно диван збирався чотири рази в тиждень, але у випадку якихось надзвичайних обставин міг бути скликаний позачергова рада («аяк дивани»). Крім того, диван обов’язково збирався перед кожною роздачею платні яничарам («галебе дивани»). Головував у дивані візир, але в залі для засідань було спеціальне приміщення, з якого султан міг стежити за що відбувається. Відкриття засідання дивана вироблялося дуже врочисто й супроводжувалося пишними ходами. Надзвичайний російський посланник І. А. Щербатов так описує один з диванів листопада 1731 р.: «А за верховним візиром ішли інші три візира, або ори першого класу, не по чинах своїм, але по старшинству їхнього рангу, першим за візирем ішов нисанджі Копроли паша (нишанджі Хафиз Ахмед- Паша Кепрюлюзаде ), за ним капітан паша, а за капітан пашею останньої йшов тефтердарь…». Свої дивани мали також візир і намісники в провінціях.

Досить складну організацію мав султанський гарем. Провідні ролі в ньому грали мати султана («валиде султан») і та його дружина, що народила першого сина («баш-хасеки»). За ними ішли інші дружини, які родили султанові дітей («ікбаллер») і одаліски-наложниці.   Євнухи, що охороняли гарем, нерідко виконували й інші делікатні доручення султана, наприклад, по усуненню неугодного родича. Кизлярагаси (буквально — начальник дівчат), який керував чорними євнухами, був досить помітною в палацовій ієрархії фігурою. Крім властиво гарему він завідував і розташованою в тім же будинку палацовою в’язницею. У цій в’язниці нудилися брати й племінники царюючого султана, можливі претенденти на престол. Дуже багато правителів Османської імперії підіймались до вершин влади з темниці, і дуже нерідко кизлярагаси зберігали на них свій вплив. Саме так вийшло зі спадкоємцем Ахмеда ІІІ Махмудом І (1730-1754) і «чорним євнухом» Хаджі Бешир-Агою, що, по відкликанню британського посла Джеймса Портеру, був «людиною великого розуму й багатого досвіду».

Військовій справі Ахмед ІІІ надавав особливого значення. Перші проекти реорганізації османської армії з’явилися в султана ще до призначення візиром Ібрагіма Невшехірлі. Наприкінці  1710 р. австрійський посланник у Стамбулі І.-М. фон Тальман повідомляв свій уряд, що якийсь поляк Станіслав Понятовський через французького посла графа Дезальера передав візирові Балтаджи Мехмед-Паші проект, що передбачав, «як у короткий час зробити турецькі війська регулярними й непереможними». Навряд чи Балтаджі, зайнятий боротьбою з армією Петра Й на Пруті, мав час вникати а проект Понятовського, але в Тальмана сама акція викликала велике побоювання, що, ставши регулярним, турецьке військо перетвориться в «страшну небезпеку для християн»[2].

Під час переговорів за наказом Ібрагіма Невшехірлі був складений ще один трактат про необхідність військових реформ. Питання про його авторство не вирішений донині  . Одні історики приписують текст Ракоци, інші — вихідцеві із Трансільванії, засновникові першої турецької друкарні Ібрагіму Мютеферрике. Однак обертає на себе увага, що як  позитивний приклад для турків у трактаті приводиться Росія й цар Петро, що перешикував армію на європейський лад.

Фактично в османській політичній системі на столичному рівні утворилося три центри влади: султанський двір, Порта й резиденція муфтія. Їхні взаємини обумовлювались багатьма обставинами громадського життя імперії й тому не могли залишатися незмінними. Показово, що й сучасники не єдині у своїх думках. Залежно від  конкретної ситуації одні були схильні підкреслювати влада Порти, інші бачили в рішеннях великого візира закулісні інтриги тих або інших палацових вельмож, треті вказували на зростаючий вплив улемів на чолі з муфтієм. Так, у роки правління Дамада Ібрагім- Паші Невшехирлі й Коджи Рагиб-Ори західні й росіяни дипломати одностайно відзначали, що країна управляється з волі великого візира; в 40-і роки вони ж багато писали про вирішальну роль глави чорних євнухів, пізніше — про всевладдя улемів.

При всій мінливості політичної ситуації в османській столиці все-таки  помітні три основних результати трансформації системи центральної влади: ослаблення позицій султанського двору, підвищення провідної ролі Порти й збільшення впливу улемів. Ці три фактори й визначали зміст запеклої боротьби усередині правлячої еліти. В одних випадках султанський двір разом з улемами намагався обмежити можливості Порти, в інші — вища столична бюрократія виступала в союзі з улемами проти всевладдя султанських фаворитів[3].

2. Правління великого візира Ібрагім-паші Невшехірлі та «епоха тюльпанів»

Правління великого візира Ахмеда ІІІ Ібрагім-Паші Невшехирлі одержало в країні назва «лале деври» — «епоха тюльпанів» через надзвичайно розвиненої в цей час моди на тюльпани — справжньої тюльпаноманії.

Ібрагім-паша народився в селі Мушкара (пізніше воно розрослося в місто Невшехир). Його батько Алі-Ага був воєводою Зейтуна, тобто  належав до заможної родини. В 1689 р. Ібрагім за допомогою родичів, що переселилися в Стамбул, вступив на службу в султанський палац (у корпус кондитерів). Пізніше, коли він обіймав посаду писаря при корпусі балтаджі, його направили в Едирне, де в цей час перебував султан Мустафа ІІ зі своїм двором. Там Ібрагіму вдалося зблизитися зі спадкоємцем трону принцом Ахмедом. Після «Адрианопольского інциденту» (або «інциденту з Фейзуллах- Ефенді»), коли Ахмед став султаном, Ібрагім разом із султанським двором переїхав у Стамбул, де займав високі державні пости, не прагнучи, однак, одержати місце великого візира, — тут, очевидно, позначилася властива йому обережність.

Проте   в 1709 р. при великому візирі Чорлулу Алі-Паші в результаті палацових інтриг він був вилучений від Ахмеда ІІІ й засланий в Едирне, а майно його конфісковано. Опала тривала недовго: Дамад Алі-Паша, симпатизував Ібрагіму, зумів повернути його й призначити в канцелярію фінансового відомства, що займалася збором податків з населення для забезпечення постою й постачання діючої армії. На цій службі Ібрагім займався описом місцевостей, знову захоплених хурками в Мореї [3, c. 112].

Після поразки османської армії під Петроварадином Ібрагім був посланий з повідомленням до султана. Із цього часу він стає фаворитом султана, що залишив його при собі й швидко підняв: уже в жовтні 1716 р. Ібрагім став каймакамом великого везира й одержав титул паші. Успішне просування на цьому не зупинилося. У лютому 1717 р. він стає Дамадом (тобто  «Зятем»), одружившись на чотирнадцятилітній дочці султана Фатме Султан (Ібрагіму в цей час було близько 55 років) . І нарешті, у травні 1718 р. Ібрагім-Паша, маючи необмежену довіру султана, став великим візиром. Після підписання Пожаревацького мирного договору з Австрією він починає активну діяльність на цьому пості.

У перші три роки свого правління Ібрагім-Паша докладав більших зусиль по наведенню порядку в державній скарбниці — насамперед  за рахунок скорочення витрат. У травні-жовтні 1718 р., після перевірки тільки яничарських есаме на одержання платні, була досягнута економія в 1500 кесе. У складеному в лютому 1720 р. бюджеті виявилася економія більш ніж в 2528 кесе, досягнута за рахунок скорочення платні військам капикулу (піхоті, кавалерії, зброярам, артилеристам і т.д. ) і серденгечти, а також деяким категоріям чиновників султанського двору й на місцях[4].

Крім того, він увів окремі податки на шовк, каву й дрібну рогату худобу в мукатаа фонду земель Дамаска, збільшив податки з мукатаа в Боснії й увів нові податки в  Хіос і в інших місцях. На початку 1721 р. перевищення доходів над витратами обчислювалося в скарбниці в 5675 кесе — це була вершина фінансової діяльності Ібрагім-Паші. Сама по собі ця сума була не настільки вже й великою, але, якщо враховувати, що бюджет Османської імперії страждав хронічним дефіцитом, стає зрозумілим, чому Ахмед ІІІ не зміг відмовити собі в задоволенні відвідати скарбницю й оглянути ці скарби. Одночасно адміністрація Ібрагім-Паші видала давно прострочену платню прикордонним гарнізонам, а також зробила платежі й по іншим державним боргам.

Ці позитивні заходи, однак, не привели до зменшення податкового обкладання податного населення (реайи), насамперед  селян (хоча уряд мав можливість скоротити, наприклад, витрати на армію через закінчення війни з Австрією й Венецією). Податковий гніт був настільки важкий, що селяни найчастіше залишали оброблювану землю, будучи не в змозі сплачувати численні податки, і тікали в міста, де прожити було відносно легше. Уряд же, замість того щоб якось полегшити їхнє положення, випускав укази про заборону селянам переселятися в Стамбул і інші міста й стягував із   селян, що залишився на місцях, податки й за тих, хто пішов у місто. Правда, в 1722 р. Порта поширила адалет-наме, що покликаний був поліпшити положення селян: у ньому втримувалася заборона пригноблювати реайю. Але дієвість подібних «указів справедливості»,  була зовсім незадовільною. У лютому 1724 р. у зв’язку з  війною, що передбачалася, з Росією й Іраном був уведений додатковий «військовий податок» ( иідад-і сеферийе), який ще більш погіршив становище селян і ремісників. Він був скасований тільки в 1727 р., після підписання Хамаданського мирного договору з Іраном.[5]

Уряд Ібрагім-Паші неодноразово намагався налагодити випуск надійних грошей. Основна грошова одиниця — акче — постійно піддавалася псуванню, що сприяло знеціненню грошей і росту цін. З метою зміцнення акче в 1719 р. був випущений указ, що визначав грошовий курс в 20 акче за один дирхем срібла (ринкова вартість дирхема була 22 акче), а також наказано було приступити до випуску нової, незіпсованої монети. Вартість акче після указу підвищилася, але виникла нова проблема: нестача срібла. Населення не хотіло продавати срібло на монетний двір за низькими цінами, і метал для монет надходив тільки від саррафів (мінял) і ливарів. Частина срібної монети скуповували іранські купці, які відправляли її в Іран на переплавлення. На ринку різко зменшилася кількість срібної монети (золота, пари, чиль-акче й ін.). А це, у свою чергу, привело до того, що в Стамбул стало надходити менше товарів, оскільки в провінції були в обігу саме ці монети (старого карбування) і ними жадали розрахунку торговці.

Положення ставало настільки серйозним, що уряд збігся сонет зі старостів еснафів і чиновників монетного двору. Рада висловилася за продовження емісії нових грошей, але вказав на необхідність підняти ціну срібла до ринкової, тобто  до 22 акче, щоб забезпечити монетному двору достатній приплив металу. Уряд затвердив ці пропозиції, і положення покращилося.

Напружені відносини зложилися в Ібрагім-Паші зі стамбульськими ремісниками. Їхні доходи страждали не тільки від нестійкості курсу акче. Серйозними конкурентами для них стали ремісники з інших міст, які переселилися в столицю, тому що в результаті цього переставали сплачувати високі мита  за товари, увезені в Стамбул. Доходи уряду від цього знизилися, і для відшкодування загубленого Ібрагім- Паша вирішив  обкласти всіх ремісників новими податками, що викликало глибоке невдоволення стамбульських еснафів, до цього звільнених від ряду податків Еснафи не хотіли платити ці податки, подавали скарги й домоглися поступок від уряду. Однак у цілому Ібрагім- Паша продовжував політику підвищення податків аж до 1730 р.

З іншого боку, помітна лінія уряду на збереження еснафів як  адміністративні одиниці для контролю над виробництвом і міським населенням. Уряд підтримав стамбульські еснафи в їхній боротьбі зі сторонніми ремісниками: були Посилені обмеження для що бажали відкрити свої майстерні (крамниці) і зайнятися торгівлею. Ремісники Повинні були працювати під контролем свого майстра (Вуста), не приймати у своє середовище людей інших спеціальностей; кожний знову надійшов повинен був заноситися в дефтерьг стамбульського керування[6].

Варто підкреслити, що розвиток товарно-грошових відносин поволі руйнувало й середньовічну систему еснафів Так, стамбульські ремісники скаржилися Ібрагім- Паші, що колишній порядок розподілу сировини з місць привозу порушився- якщо раніше його розподіляли між ремісниками старійшини цехів, то тепер з’явилися торговці- посередники, які скуповували сировину й змушували ремісників купувати його по більше високих цінах У жовтні 1726 г уряд випустив фірман, що забороняє зловживання посередників, але він виявився неефективним.

Таким чином, взаємини Ібрагім- Паші зі стамбульськими ремісниками в цілому були конфліктними (нагадаємо, що його правління закінчилося потужним міським повстанням) Взагалі економічна політика Ібрагім-Паші не відноситься до найдужчих  сторін його правління. Слідом за деякими заходами, спрямованими на рятування державної скарбниці від непотрібних витрат, на постачання країни незіпсованою монетою й т. д, Ібрагім- Паша проводить звичайну для представника його класу пагубну політику витягу максимуму податків у податного населення, не проявляючи особої турботи про те, щоб забезпечити селянам і ремісникам можливість ці податки виплачувати. Конкретні збільшення податків перемежовувалися з «указами справедливості», у яких у розпливчастих формулюваннях утримувалися заклики до місцевих правителів різних рангів не пригноблювати реайю, пильно стояти на стражі справедливості й т.п. Очевидно, що навіть при більше сприятливому соціально-економічному положенні, ніж те, у якому перебувала тоді Османська імперія, таких мір було недостатньо. Покращити положення народних мас вони не могли[7].

Дамад Ібрагім-Паша мав певні плани реорганізації яничарського війська. Чисельність яничар до часу його правління сильно розрослася, а різні зловживання з їх боку множилися Відомі заходи щодо наведення порядку серед яничарів Так в 1726 г Ібрагім-Паша зобов’язав бостанджи, приписаний до султанського двору в Едирне, виконувати покладену службу, а не жити в селах поза Едирне.

Серйозний крок відносно корпуса яничар був зроблений Ібрагім- Пашею в лютому 1728 р. У виданому султанському фірмані розбиралися багато видів зловживань у корпусі. Фірман пропонував повідомляти про померлих яничарів, щоб по їх есаме не одержували платню інші (ті, хто повідомили про це одержували 10% з – охоронюваних для скарбниці грошей). Яничарські есаме підлягали перевірці. Пенсії ветеранам корпусів відтепер повинні були призначатися з особистого дозволу султана, оскільки завдяки хабарам і протекції безліч яничар домоглися права на одержання пенсій і фактично перестали нести службу. Увести особистий контроль султана порахували потрібним через  те, що корупція була виявлена безпосередньо в канцелярії яничарського аги.

Султанський фірман 1728 р. не був застосований, цьому перешкодили  війни, що почалися, з Іраном, Росією й Австрією.

Таким чином, Ібрагім-Паші не вдалося вжити ефективних заходів по наведенню порядку серед яничарів Цьому заважала не тільки його крайня обережність, але й побоювання викликати заколот яничарів. Незважаючи на те що після приходу Ібрагім-Паші до влади на ключові пости імперії були призначені його ставленики або родичі (шейхуль-іслам, яничарський ага, рейс ефенди, капудан-паша), положення великого візира (особливо в останні роки його правління) взагалі не була стійким. Сильна опозиція стосовно Ібрагім-Паші існувала серед улемів, які, як відомо, були тісно пов’язані з яничарами, ті й інші були кровно зацікавлені в консервації існуючих порядків. Неплюев писав у липні 1730 р. про «ворогів духовного чина», існування яких змушує великого візира «не без страху дні свої перепроваджувати». Повідомляючи в Петербург про повстання Патрона Халиля, російський посланник зробив висновок, що Ібрагім-Паша хоча, «будучи візиром 12 років, в усі чини державного правління вжив своїх креатур», але «між духовних» не мав успіху.

Негативне відношення улемів до Ібрагім-Паші було викликано декількома причинами. Улеми, що займали високі пости, були незадоволені тим, що в їхньому середовищі виявилося багато «вискочок» — родичів і протеже великого візира. Багато хто покладали на нього відповідальність за невдалу війну з Іраном (справа ускладнювалася ще тим, що вона велася проти одновірців). Були супротивники мирної політики великого везира стосовно   європейських країн. Інші гудили Ібрагім-Пашу за пристрій різних звеселянь у столиці Однак цих причинах антагонізм між улемами й великим візиром не вичерпувався. По всій імовірності Ібрагім-Паша мав намір зробити якісь вирішальні кроки по наведенню порядку серед улемів, викоріненню серед них корупції й, може бути, обмеженню їх впливу в імперії[8].

3. Політичний портрет великого візира Ібрагім-паші Невшехірлі

Військові невдачі знову загострили боротьбу різних угруповань усередині правлячого класу й сприяли посиленню прихильників більше реалістичної зовнішньої політики. Виразником інтересів бюрократичної верхівки став великий візир Дамад Ібрагім- Паша Невшехирлі (1718-1730). Він добре розбирався як у міжнародних справах, так і в придворних інтригах. На відміну від своїх попередників він протягом  досить тривалого часу зумів утриматись на пості великого візира.

Ібрагім-паша приклав багато зусиль для якнайшвидшого заключення миру й нормалізації відносин з Австрією. Дуже обережної лінії дотримувався великий візир і в російсько-турецьких відносинах. Їхнє значення з початку 20- х років, особливо після підписання Ништадського миру 1721 р. між Росією й Швецією, підсилилося й вирішальним образом впливало як на цілі, так і на характер основних зовнішньополітичних заходів Порти. Всупереч сильній опозиції з боку мусульманського духівництва й частини правлячої верхівки, жадав нової війни з Росією, Ібрагім-Паша старанно уникав відкритого конфлікту.

Разом з тим великий візир виявляв велику цікавість до інформації про життя Європи. Одним з виражень цього інтересу був напрямок в 1720 р. урочистого посольства у Францію на чолі з Йирмисекиз Мехмед-Ефенді. Крім офіційних завдань турецький посол повинен був, за вказівкою великого візира «дізнатися про засоби цивілізації й утворення Франції й повідомити про тих, які можна було застосувати». В остаточному підсумку останнє завдання й визначило історичну значимість цієї місії. Посольська діяльність Йирмисекиз Мехмед-Ефенді й інших османських дипломатів сприяла розвитку інтересу до картографії, книгам, європейській пресі, активізувала роботу з перекладу творів європейських авторів по історії, географії, астрономії, стимулювала особисті зв’язки османських сановників і улемів з європейцями[9].

За 12 років у різних кінцях Стамбула виросли численні палаци султана, візира й інших міністрів Порти. На околицях міста були розбиті нові парки й сади з мармуровими басейнами й фонтанами. Особливо велике будівництво розгорнулося на річці Кяатхане, де за короткий час з’явилася заміська резиденція султана — Саадабад, побудована по привезеним із Франції планам Версаля й Фонтенбло. Багато писали сучасники й про пишні свята, що влаштовуються великим візиром по кожному зручному випадку. Заміські прогулянки перемінялися катанням на човнах, бенкети — нічними святами квітів. Особливим попитом користувалися тюльпани, бульби яких у великій кількості ввозилися з Голландії. Тому й період правління Ібрагіма-Ори одержав назву «епохи тюльпанів». Всі ці заходи використовувалися великим візиром для політичних цілей — щоб виграти час для реалізації своїх планів, заспокоїти або розважити міську чернь, нарешті, просто для того, щоб зайвий раз догодивши султанові, зміцнити свою владу.

Крім того в 1718-1730 р., коли при владі перебував великий візир Дамад Ібрагім-паша Невшехирлі, у придворних колах стали захоплюватися європейською модою й розкішшю, по європейських зразках будувалися палаци, розбивалися парки й квітники. У той же час тривали так звані «традиційні реформи» (термін уведений американським істориком С. Шоу), тобто  спроби організаційними заходами домогтися впорядкування положення в армії, адміністративному керуванні, фінансах. Для цього звільняли від податків одні категорії податного населення й обкладали інші (наприклад, примусово переводили в розряд реайі деякі кочові племена, підсилювали оподатковування ремісників), проводили тверді перевірки тимарів і зеаметів, трохи змінювали ставки податкових квот, що йшли їхнім власникам, скорочувалася чисельність військ капикулу, упорядковували порядок виплати їм платні, створювали деякі нові армійські підрозділи, особливо на флоті й в артилерії (для їхнього навчання залучалися іноземні інструктори) і т. п.

У цей період спостерігалося відродження мистецтва й літератури. Зокрема, владу захищала поетів і художників. Були зведені останні архітектурні шедеври турецького класичного періоду, серед яких перебувають мечеть Еметуллах Гюльнуш Валіде, фонтани побудовані султаном Ахмедом ІІІ перед палацом Топкаиы й у районі Ускюдар, бібліотека султана Ахмеда ІІІ й комплекс Дамат Ібрагім Паші. Епоха тюльпанів завершилася повстанням під керівництвом Патрона Халіла. Під час повстання була повністю зруйнована більша частина особняків і квітників з тюльпанів, які були символом епохи[10].

Висновки

Отже, досить імовірно, що в Ібрагім-Паші були широкі плани, пошук нових матеріалів у цьому напрямку може дати цікаві результати. Проте   укази 1728 г, спрямовані на обмеження зловживань серед яничарів і улемів, зачіпали найбільш реакційні соціальні шари Османської імперії, і ініціаторові цих заходів не можна відмовити ні в сміливості, ні в далекоглядності.

Правильно оцінити діяльність Ібрагім-Паші дозволяє вказівка про те, що «історичні заслуги судяться не по тому, чого не дали історичні діячі порівняно із сучасними вимогами, а по тому, що вони дали нового порівняно зі своїми попередниками». Невдача «традиційних реформ» Ібрагім-Паші не зменшує його заслуг перед турецькою історією.

Список використаної літератури

1. Гасратян М. Очерки истории Турции: монографія/ М. А. Гасратян, С. Ф. Орешкова, Ю. А. Петросян; АН СССР, Ин-т востоковедения. — М.: Наука, 1983. — 294 с.
2. Еремеев Д. История Турции в средние века и новое время: учбовий посібник/ Д. Е. Еремеев, М. С. Мейер. — М.: Изд-во МГУ, 1992. — 246 с.
3. Мейер М.С. Османская империя в XVIII веке. Черты структурного кризисна. — М.: Наука, 1991, 261 с.
4. Миллер А.Ф. Краткая история Турции: монографія/ А.Ф. Миллер. — М.: ОГИЗ, 1948. — 303 с.
5. Розен Д. Г. История Турции от победы реформы в 1826 году до Парижского трактата в 1856 году: В 2 ч.. Ч. 1: От истребления янычар до смерти Махмуда ІІ. Ч. 2: От вступления на престол Абдулмеджида до Парижского трактата в 1856 году/ Д. Г. Розен. — СПб.: В тип. Ф.С.Сущинского, 1872. — 331,288 с.