Вступ.

1. Природа і суть сучасних політичних концепцій.

2. Інституювання й теоретичні передумови формування політичної науки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Протягом всієї історії цивілізації мислителі різних країн замислювалися над проблемами політики намагалися відповісти на одне з "вічних" питань — яким має бути найкращий державний устрій. Їх ідеї політичні теорії прямо чи опосередковано впливали на політичні процеси.

Для кінця ХІХ – початку ХХ століття характерні якісні зміни у механізмах і способах організації політичного процесу. Розвиток індустріального суспільства, демократизація суспільного життя, утвердження громадських прав і свобод індивіда проводять до різкої активації участі мас у політичному житті.

Новий порядок взаємовідносин мас і влади значною мірою перебудовує традиційну конфігурацію панування/підкорення у суспільстві:

1) виникають нові способи легітимізації, які апелюють до волевиявлення мас; 2) оформлюються спеціальні інституційні механізми завоювання і утримання політичної влади – масові політичні партії, які борються за вплив виборців; 3) розвиваються нові засоби масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення), здатні значною мірою впливати на громадську свідомість мас.

Фундамент нової реалістичної політичної науки було закладено у концептуальних побудовах Г. Моски, В. Парето, М. Вебера та Р. Міхельса, які значною мірою визначили загальний напрямок подальших досліджень сфери політичного життя в ХХ столітті.

1. Природа і суть сучасних політичних концепцій

Уявлення, що має становити дійсність, складають систему переконань, виступаючи своєрідним колективним віруванням. Із такої точки зору суспільство та різноманітні політичні інститути, діючі в суспільстві, інтерпретуються як провідники ціннісної орієнтації.

Що ж таке ідеологія? Ідеологія (від грец. ідея та логос — слово, поняття, вчення) — система поглядів та ідей, що відображають ставлення до тієї або іншої дійсності, поглядів, інтересів, мети, намірів, умонастроїв людей, класів і політичних партій, рухів, суб'єктів політики та влади тих чи інших епох, поколінь, громадських рухів, мистецтва, літератури та ін., аж до світогляду, умонастрою і життєвих позицій носіїв того або іншого світогляду. Для такого сприймання ідеології є реальні підстави в самому процесі пізнання дійсності, особливо соціальної та політичної: пояснення явищ через їх похідний момент, їх першопричину, справжню суть (істинна ідеологія) та пояснення подій, що вже звершилися з метою їх тлумачення та виправдання, що може породжувати ілюзії, приховування або маскування істинних причин подій {несправжня ідеологія), тобто конструювання фіктивної удаваної реальності, що видається за дійсність. Істинне і неправдиве безпосередньо зв'язані в ідеології як раціональне та ірраціональне, істинне і неправдиве в політиці та в будь-якій іншій формі суспільної та індивідуальної свідомості. Ідеологія як явище дістає визнання, і виявилося, що людина та суспільство живуть в ідеологічному просторі так само, як і у світі політики, культури, економічних відносин та ін.

У сучасних умовах ідеологія не тільки одна з організаційних, регулюючих систем, що корегують, спрямовують життя суспільства й людини, але й безпосередньо зв'язана функціонально з політичною системою суспільства, політичним режимом держави, політичною етикою. Втілення в ідеології реальних соціальних, політичних та інших процесів, інтересів, сприяло виникненню різних за змістом та метою видів політичної ідеології: прогресивної, ліберальної, націоналістичної, шовіністичної та ін. Стійкі, універсальні форми ідеології (прогресивність або реакційність та ін.), її властивості відображати реальні або ілюзорні, уявні або удавані ситуації та інтереси в інших, неідеологічних сферах життя суспільства, в політиці, економіці, культурі та ін., стали основою розвитку самої ідеології та її відносин з неідеологічними системами, насамперед, — з політикою. На неспростовність претендує будь-яка система переконань. Пріоритетність ціннісних орієнтирів не тільки не приховують, а навпаки, системи відкрито й аргументовано обґрунтовують їх, переконують. Спільні позиції, що виражають колективну віру та переконання, можуть бути у більшій або меншій мірі розроблені теоретично та програмно. Істинність та напруженість їх відтворення може бути неоднаковою. Проте віра та переконання завжди існують, визначаючи напрямки дій членів політичної системи. Поза основоположними межами політична дія була б сліпим і хаотичним метанням безлічі «молекул» та «атомів» (соціальних верств, спільностей та індивідів суспільства), позбавленим сенсу навіть для тих, хто його здійснює. Вірити в щось означає, що предмет і зміст віри виступають частиною дійсності, і їх слід враховувати у своїй діяльності[1].

Зрозуміло, що уявлення людей, індивідів формуються у тісному зв'язку з досвідом оточуючих індивідів та соціальних спільностей. Це особливо важливо враховувати у відношенні «політичних вірувань». Дуже часто політична віра, ідеї сприймаються людьми без досить обґрунтованого доказу і вважаються справедливими визначеннями, тобто не вимагають аналізу й корегування. У цьому й полягає особливість віри. Кожна людина відчуває себе суб'єктом впливу і втягування в ту чи іншу систему уявлень та переконань. Але якщо людина засвоює те, що відображає інтереси певних індивідів та соціальних верств (в сім'ї, в школі, через засоби масової інформації) здебільшого несвідомо, то її переконання мають характер віри, вірувань. Закріплення сили переконань, віри — найсильніший фактор. Аналогічні політичні вірування не вимагають обґрунтувань, тому що виходять з мотивів, які виправдовують їх. Такі мотиви, зв'язані з реальними та конкретними інтересами, як правило, дуже сильні. Сукупні переконання й віра стають доктринами або, власне, ідеологіями в умовах «виправдання» та «організованої реалізації» ідеології.

Віра, вірування відрізняються від наукової теорії тим, що наукова теорія об'єктивно, обґрунтовано визнається тими або іншими людьми. Тому наукова теорія постійно піддається зовнішньому контролю і тестуванню. Віра тим і добра, що не вимагає розумних доказів і тому її справедливість, певно, не вимагає ззовні контролю. Коли ж дії та вчинки скоюються під впливом віри, тоді починають виникати проблеми, які ведуть до кризи, мізерного ефекту, тобто коли у вірі починають сумніватися. Ті чи інші соціальні спільності, індивіди безпосередньо впливають на зміст і характер сучасності, її зміни, формують колективну політичну віру, переконання тих або інших соціальних спільностей, груп, що безпосередньо беруть участь у політичному житті суспільства.

В історії деяких націй маси людей, об'єднані у касти, стани, класи, змогли прийти до однакової інтерпретації однієї й тієї ж реальності, виявити що зв'язує початок спільного соціально-політичного життя і оформити його відповідно з ідеологією, доктриною або концепцією. Бувало й так, що певна частина нації нав'язувала усім свої цінності, пріоритети, що мали жорсткі межі політичної ідеології класового або національного спектру. Природно, що ідеології відіграють певну роль у політичних системах, відображаючи характер і мету політичного режиму, суть політики і навіть іноді структуру й характер побудови державних владних відносин. Звідси логічно випливає, що ідеологія пронизує зміст політичного процесу: боротьби різних ідеологій за панівне становище у суспільстві [2].

Очевидно, що зміст ідеологій різних соціальних спільностей, що входять до складу політичної системи суспільства, суттєво різняться. Однак завжди зберігається одна умова. Правляча еліта інтерпретує факт виконання нею функцій державного управління та регулювання як додатковий аргумент на користь домінування тієї ідеології, в межах якої здійснюється влада. У найрізноманітніших політичних системах еліти стимулюють ідеології або концепції, що виражають їх власні інтереси та інтереси тих людей, яких вони представляють, перебуваючи на вершині влади. Щоб обеззброїти ідеологічно в політичній боротьбі за владу політичні еліти, які суперничають, намагаються дискредитувати ідеологію, систему їх цінностей, що використовується державою. Характер та форми ідеологічного протистояння істотно впливають і на стабільність самої політичної системи суспільства. Якщо більшістю нації заперечуються або піддаються сумніву ідеологічне законне виправдання політичної сили, що перебуває у владі, то для утримання на вершині влада змушена систематично використовувати насильство та примушення, що, як правило, приводить до ще більшого падіння в очах суспільства престижу та ідеології влади. Отже, політична ідеологія — систематизована сукупність переконань, цінностей і ціннісних орієнтацій, що відображають інтереси тієї або іншої суспільної спільності і вимагають відповідності індивідуальних задумів та вчинків, як можна більшої чисельності людей, мети та завданням розвитку суспільства.

Політичні ідеології, крім принципів організованої мобілізації та виправдання дій своїх прихильників, претендують на пізнання подій і явищ у суспільстві з позицій тієї або іншої соціальної спільності, правлячої еліти. Пізнавальна мета ідеології залежить від того, в якій мірі ідеологія, оцінюючи політичну дійсність, об'єктивно її відображає. Але потреби цілісної картини політичної системи, визначення її суттєвих рис, пояснення змісту життя та тенденцій розвитку суспільства вимагають всі ідеології. Тому то ідеології беруть функції наукової теорії або спираються на спеціальні наукові знання. Деякі політичні ідеології навіть називаються науковими, намагаючись надати додатковий ресурс міцності. Але якщо основне призначення ідеології -виправдання і реалізація певного курсу, напрямку політичної дії, то і інтерпретація нею політичної дійсності зазнає спотворень, перекручень, на користь тих інтересів, які поділяються її прихильниками. Політична боротьба інтересів різних соціальних спільностей, що точиться тільки або переважно на рівні сутичок взаємовиключаючих ідеологій, заздалегідь непродуктивна [3].

Суспільно-політичні концепції та доктрини ґрунтуються на існуючих політичних ідеологіях, що відображають таке бачення суспільного та державного устрою, що відповідає інтересам соціальних спільностей, які стоять за тими або іншими політичними партіями та суспільно-політичними рухами. Соціально-політичні концепції та доктрини не тільки розкривають природу та механізми влади та їх дій і взаємодії владних структур, інститутів, але й розглядають результативність їх діяльності, досягнення певних інтересів, ствердження й зміцнення відповідного інтересам суспільного та державного устрою. Визначаючи політичний курс, суспільно-політичні концепції, доктрини намічають і стратегію, тактику тих або інших політичних партій та рухів, необхідних їм для досягнення поставленої мети та реалізації програм, визначають діяльність політичних партій та суспільно-політичних рухів як суб'єктів політичного процесу. У програмах і політичних платформах політичних партій та рухів знаходить відображання зміст і суть соціально-політичних доктрин, суть ідеологій, стає суттєвою умовою дієвості їх зусиль у періоди різних політичних кампаній (виборах, мітингах, демонстраціях та ін.). Саме доктрини, їх дохідливість і ясність визначають активну поведінку громадян.

Ідеології тяжко зіставляються j тому, що їх зміст не стає предметом контролю та корегування. їх пізнавальна мета підпорядкована прагматичній функції виправдання політичних дій. Тому так легко виявити різницю між ідеологічною боротьбою та науковою дискусією, хоча наукові дискусії теж можуть мати «ідеологічний.» підтекст. Політичні конфлікти, як правило, проходять на тлі гострої ідеологічної боротьби, в якій об'єктивна картина політичної діяльності та дійсності суспільства малюється різними барвами і у різних жанрах. В масштабах всієї політичної системи ідеологія виступає як стихійна форма свідомості, посередництвом якої здійснюється інтерпретація й орієнтація діяльності людей у політиці [4].

2. Інституювання й теоретичні передумови формування політичної науки

Дослідження реалій, тенденцій політичного життя від найдавніших часів до середини XIX ст., а також відносна самостійність предмета політикодослідницьких теорій і вчень виокремили політологію як самостійну науку. Деякі вчені, переважно європейські, початком політології як науки вважають створення в першій половині XIX ст. правової школи в Німеччині. Американські, дехто з європейських датують її виникнення 1857 p., коли Френсіс Лейбер започаткував у Колумбійському університеті курс лекцій з політичної теорії, прислужившись відкриттю в 1880 р. при цьому університеті вищої школи політичної науки. Ще одна група вчених вважає часом зародження політології злам XIX—XX ст., коли термін «політична наука» набув поширення й одержав визнання в Європі. На початку XX ст. процес формування політології як науки в основному завершився. У 1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук, а в 1949 р. під егідою ЮНЕСКО — Міжнародну асоціацію політичної науки.

Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був неоднаковим. Різними були й соціальноісторична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси — неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології. Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. політологія успішно утверджувалась і в Європі, і в Америці, то згодом через світові війни, революційні процеси й формування тоталітарних режимів її розвиток у Європі на тривалий час занепав. Ще однією причиною цього стала еміграція європейських учених до СІЛА, де політологію стали розглядати як одну з пріоритетних суспільних дисциплін, завдяки чому вона опинилася на лідируючих позиціях, розвиваючись на основі не лише традиційної політичної науки, а й соціології, психології, які першими вдалися до неформального вивчення суспільних структур[5].

У Європі політологія формувалася на основі традиційних дисциплін: у Франції — конституційного права, в Німеччині — політичної філософії, що теж сприяло лідерству американської політології майже в усіх сферах — від методології до емпіричних досліджень. І якщо на початку XX ст. відбувалися інтенсивне взаємозбагачення і взаємовплив європейської та американської політичних шкіл з певним домінуванням європейської, то після Другої світової війни американська поведінкова політологія (біхевіоризм) опинилася поза конкуренцією на Європейському континенті. Це призвело до знеособлення й уодноманітнення національних шкіл, які різнилися між собою хіба що периферійними особливостями. Дещо змінила ситуацію так звана постбіхевіоральна революція, але масштабного відродження європейської політичної науки не відбулося. Воно важливе в контексті глобального процесу самовизначення Європи, ослаблення на її теренах американізму.

Першими ознаками формування політології як науки стало широке застосування порівняльно-історичних методів для аналізу традиційних політичних проблем (державний суверенітет, співвідношення права й політики тощо), можливостей розвитку сучасних державно-правових і політичних інститутів в останній чверті XIX ст. Американські вчені Лестер Ворд (1841—1913), Ернест Берджесс (1886—1966) та інші з цією метою намагалися застосувати ідеї еволюціонізму в політичній історії, розуміючи під політичною еволюцією розвиток держави, права, конституціоналізму та сподіваючись на «колективний розум», здатний за допомогою суспільних наук спрямовувати поступальний суспільний розвиток.

У першій чверті XX ст. було сформовано інтелектуальну основу політології, розроблено концепції, покладені згодом в основу поведінкової політології. Ці концепції нині вважають політологічною класикою. Водночас назрівання кризових явищ у суспільстві стимулювало інтерес дослідників до політичної сфери. У Європі тоді домінували радикальні революційні течії, що стрімко ідеологізувало політичну науку, поляризувало політологічні школи. У СІЛА розгорнувся буржуазно-реформаторський (прогресистський) рух, у межах якого поступово відбувався перехід від історичного аналізу до вивчення особливостей функціонування державного апарату.

Незважаючи на певні розбіжності між європейською та американською політологією, на початку XX ст. було вироблено цілий комплекс політологічних знань: обґрунтовано й пояснено систему політичного плюралізму, сформульовано концепцію громадської думки, запропоновано напрями соціального контролю в умовах ліберальної демократії. У цей час сформувалася когорта вчених різних країн, яких сучасна політологія вважає своїми класиками. Італійці Гаетано Моска (1858—1941) і Вільфредо Парето (1848—1923) започаткували теорію еліт, росіянин Мойсей Острогорський (1854—1919) і німець Роберт Міхельс (1876—1936) — соціологічне дослідження політичних партій, німець Макс Вебер (1864—1920) розробив політологічну теорію панування.

У 20—30ті роки XX ст., позначені глобальною кризою тогочасного суспільства, намітився глибокий перелом у розвитку не тільки політології, а й цивілізації загалом. Пошук методів подолання цієї кризи окреслив два шляхи розвитку людства. Один — історично безперспективний, із суворою регламентацією суспільного життя і формуванням тоталітарних режимів: СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія та інші, де політологія, як і всі суспільні науки, стала елементом ідеології та пропаганди, інструментом забезпечення офіційної політики. США віддали перевагу іншому шляху — оновленню традиційного капіталістичного суспільства на основі ліберально-демократичних принципів, утвердженню соціальної ролі держави, поєднанню приватновласницької економіки з державною системою соціального захисту. «Новий курс» тодішнього президента Франкліна Рузвельта сформував неабиякий попит на емпіричні дослідження соціальних процесів. Політологія стала практичною наукою, спрямованою на вивчення неформальних аспектів державного управління, зосередившись на дослідженні мотивів і чинників політичної поведінки людей, умов «раціонального» соціального планування й контролю [6].

Усе це радикально вплинуло і на особливості політичного процесу й політичної діяльності. Використовуючи методи соціальної психології, вивчення політичної поведінки спиралося на аналіз результатів опитувань громадської та особистої думок. Адаптація «психометричного методу» в політології зумовила конституювання біхевіористського (англ, behaviourism, від behaviour — поведінка) напряму. При цьому відбувся перехід від вивчення державних інститутів до аналізу політичної влади і політичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, виборів і громадської думки. Перші біхевіористи-політологи зосереджувалися на вивченні психологічних мотивів, які визначали суб´єктивне ставлення до політики.

Згодом на передній план вийшла проблема верифікації (перевірки достовірності) політологічного знання взагалі. Усі біхевіористські напрями надавали перевагу емпіричним методам дослідження, що пожвавило розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних. Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв´язки політології із соціологією. Політологія, зокрема, запозичила в останньої концептуально-методологічний апарат досліджень. Це дало підстави називати політологію соціологічною політичною наукою.

Біхевіоризм у політології став панівним після Другої світової війни на хвилі технократизації державного управління й суспільства загалом. Технократизація потребувала різноманітних відомостей щодо політичної поведінки в інституціях законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, політичних партій, виборів, політичних орієнтацій і політичної культури, засобів масової інформації, політичного виховання, добору кадрів, політичного лідерства. А це відповідно стимулювало емпіричні дослідження різних форм буття суб’єктів політичного процесу, формування спеціального понятійного апарату політичної науки.

З розвитком суспільних структур, ускладненням політичної діяльності в 50х роках XX ст. лише емпіричних методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних процесів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберальнореформаторська і радикальна антибіхевіористські течії в політології своїми розробками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, розроблена й опублікована в 1953 р. американським політологом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусії, що розгорнулася у зв´язку з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософсько-ціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної діяльності історичним підходом до неї, поєднання пізнавального й нормативноціннісного аналізу на основі «соціальної включеності» у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна революція не змогла відвернути політологію від біхевіористсько-функціоналістської орієнтації.

На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних досліджень. Поряд з традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових інтересів політології. Увагу дослідників приваблюють процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об´єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціально-гуманітарних наук[7].

Висновки

Політичне життя суспільства — багатовікове соціальне явище.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об´єктивних процесів виокремилися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. А механізми обміну й розподілу в сфері суспільного виробництва, догмати й ідеали релігійної віри, звичаї, традиції та інші регулятори людських відносин виявилися неспроможними ефективно усувати суперечності, що перманентно виникали в суспільстві. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства.

Неоднозначність побутових уявлень про політику пов´язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політика постає як одна зі сфер життєдіяльності суспільства; система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення; прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї; участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її діяльності; наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення; прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності.

Список використаної літератури

1. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

2. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

3. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

4. Обушний М. Політологія; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

5. Пойченко А. Теорія політики і політична діяльність: Автореф. дис… д-ра політ. наук: 23.00.02 / НАН України; Інститут національних відносин і політології — К., 1996. — 68с.

6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Рагулін В. Загальна теорія політики: Навч. посіб. / Одеський держ. ун-т ім. І.І.Мечникова. — Миколаїв : МННЦ ОДУ, 1999. — 107с.

9. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

10. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.

11. Ярош Я. Загальна теорія політики: Кафедра політології. — Луцьк : Вежа, 2008. — 94с.