Вступ

1. Розвиток революційно-демократичних ідей ХІХ — початку ХХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство і громадівці.

2. Соціалістичні ідеї в перші десятиліття ХХ ст.

3. Консерватизм як один з напрямків української політичної думки XIX на початку XX ст.

4. Націоналізм та його представники.

5. Націонал-демократичний напрямок.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

На початку XIX ст. українські землі були поділені в основному між двома континентальними імперіями — Австрійською імперією Габсбургів та Російською імперією Романових. Це період поширення в Україні західноєвропейської філософії і, зокрема, німецької. Теорії Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, ідеї романтиків стають популярними в Москві, Петербурзі, а також в Україні. Саме українці одні з перших принесли ідеї німецького ідеалізму та романтизму в російську імперію.

Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї — про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні.

Серед мислителів цього часу слід відзначити Данило Кавунника-Велланського, популяризатора шеллігіанства, кантіанства і оригінального вченого. Значний внесок у розвиток політичної соціології зробив харківський просвітитель Андрій Дудорович. Проблемами держави і права займався Михайло Максимович — перший ректор Київського університету. Філософ Орест Новицький, багато уваги приділяв обґрунтуванню держави, прав і свобод особи та ін., обстоюючи договірну теорію походження держави.

В середині ХІХ ст. виникло Кирило-Мефодіївське Товариство з ініціативи чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулака, ад'юнкта Київського університету М. Костомарова та студента університету В. Білозерського. Пізніше до них приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич, Г. Андрузький та ін.

Тема:„Політична наука ХІХ – ХХ ст.”

1. Розвиток революційно-демократичних ідей ХІХ — початку ХХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство і громадівці

Микола Костомаров (1817-1885) — автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою "Закон Божий" (Книги буття українського народу)".

Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу — рятувати слов'янство.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. Слов'янські поняття про суспільний устрій визнавали

— єдиним джерелом загальної народної правди волю народу (віче);

— князь — це правитель, третейський суддя, встановлювач порядку, захисник від зовнішніх і внутрішніх загроз.

У Києві й Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він oбирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог народу або зловживав владою.

На Сході особиста свобода звужувалась і в кінцевому підсумку була знищена, поступившись місцем самодержавству. Становленню в Росії монархії сприяло прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху татаро-монгольське панування, яке створило сильний апарату та одну довірену особі для збору данини (московський князь).

За велич держави народ платив власним добробутом і втратою свободи, але республіканський устрій теж не дає гарантії захисту від свавілля влади "багатьох царків". В оптимальному республіканському устрою: влада є виборною, змінною, підзвітною народним зборам, відносини між народами будуються на федеративних засадах.

Федерація в поєднанні з республіканською формою правління була найдоцільнішою, традиційно слов'янською формою державного устрою, що має свої початки ще в Київській Русі. В усіх суб'єктах федерації мали бути впроваджені: однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі, ліквідація внутрішніх митниць.

Єдина центральна влада займалась управлінням збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ і управління, судочинства та народної освіти.

Тарас Шевченко(1814-1861) справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова, але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин і суспільного ладу в цілому.

Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов кілька етапів.

Перший етап позначається романтизмом та певною ідеалізацією козацького минулого. У другий період, який тривав з часу повернення в Україну після звільнення з кріпацтва й до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він засуджує самодержавство, класове розшарування, "землячків", які, поїхавши на чужину, повертаються в Україну підручними колонізаторів. Причини становища українського народу він вбачає в діях зовнішніх сил, у внутрішніх чварах, у невідповідності української правлячої еліти — гетьманів і козацької старшини — завданням національного й соціального визволення. Неоднозначним було ставлення поета до Б. Хмельницького, якому він не міг простити союзу з царем Олексієм Михайловичем.

Пантелеймон Куліш(1819-1897) опрацював своєрідну так звану хутірну філософію. Хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша — це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір ототожнюється з поняттям культура. Хутір — антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація (городська культура) негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, руйнує національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов'янського світу. Соціокультурні запозичення — важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша співпадає з позицією Тараса Шевченка ("чужому научайтесь, і свого не цурайтесь").

Продовжували ідеї братства громадівці — Михайло Драгоманов і Сергій Подолинський.

Михайло Драгоманов(1841 — 1895) визначний український історик, народився у дворянській сім'ї в м. Гадячі на Полтавщині, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету і працював у ньому, потім був був звільнений з нього. У 1876 р. виїжджає до Женеви, де видає збірник "Громада". У 1889 р. болгарський уряд запросив М. Драгоманова на посаду професора кафедри всесвітньої історії Софійського університету, де він працював до кінця свого життя.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей.

Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини ("живлення"), тоді як існують не менш важливі потреби — розмноження, пізнання, розваги.

Поняття "громада" є ключовим у поглядах М. Драгоманова. Головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу.

Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави — аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. Він пропонує замість введення демократії, що є однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування.

Громада є первинною ланкою організації суспільного життя. Вони будують федерацію знизу догори, аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Самостійні сильні обласні органи влади мають певну незалежність від центральної влади й діють на автономних і самоврядних засадах. Самоврядування мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи.

Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці.

Здійснення переходу до нового ладу ("громадівського соціалізму") можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. Лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал, в якому мали бути притаманні лібералізму: поділ влади, парламентаризм, демократичні права і свободи.

Сергій Подолинський(1850-1891) стояв на більш радикальних позиціях у питанні побудови нового суспільства. На формування його політичних поглядів значний вплив справив гурток, очолюваний перекладачем першого тому "Капіталу" К. Маркса М. Зібером. С. Подолинський за кордоном знайомиться з К. Марксом і Ф. Енгельсом, однак марксистом вважає непридатним для умов Росії.

Ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах С. Подолинського. Формально зафіксовані в політико-правових документах буржуазних держав свободу і рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи.

Програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, рівних можливостей для всебічного культурного розвитку.

Основним осередком соціалістичного суспільства має стати громада, яка є основою для ведення господарства та органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконавчу й судову владу.

Формою політичного устрою громадівського соціалізму буде народна федерація громад, заснована на повному політичному рівноправ'ї кожної громади й повному внутрішньому самоврядуванні.

Україна майбутнього має бути спочатку федеративною демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потому стати членом всенародного вільного союзу — міжнародної федерації.

На відміну від М. Драгоманова, котрий виступав за еволюційний шлях переходу до соціалізму, С. Подолинський засобом цього переходу вважав революцію у формі збройного повстання: в Західній Європі — пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній — селянства за підтримки найбіднішого міського населення.

2. Соціалістичні ідеї в перші десятиліття ХХ ст.

Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї — про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні.

Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. — М. Грушевський і В. Винниченко тяжіли до соціал-демократизму. Передували їм ідейно Іван Франко і Леся Українка.

Іван Франко(1856-1916) — поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка.

Разом з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

Франко підкреслював, що експлуататорські держави з їхніми установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові. Буржуазний парламентаризм є досить чужим для трудящих, бо парламент насправді представляє інтереси шляхти і буржуазної інтелігенції, котрі плекають мету "брати й драти парламентарне".

Франко не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції і не поділяв марксистської ідеї стосовно "історичної місії пролетаріату". Водночас він стояв за соціалізм.

За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів". Політична свобода — це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ ізнизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищається".

Головний засіб здійснення народом своєї влади — це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.

Михайло Грушевський(1866-1934) — видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній "Історії України-Руси", детально дослідив історію українського народу. Він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.

Учений виходив з того, що існують дві "руських" народності — українсько-руська й великоруська. Київська держава були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава — великоруської. Теза про те, що Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав.

У питанні про форму української державності погляди М. Грушевського зазнали певної еволюції — від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.

Під час революції 1905-1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів.

Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демократія.

Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.

Жовтнева революція змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918р. IV універсал, який проголосив Україну, самостійною народною республікою.

Володимир Винниченко(1880-1951) був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату (уряду Української Народної Республіки).

Упродовж життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак негативно ставився до соціалізму в радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами.

В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав "колектократією". Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.

Винниченко як соціаліст, розв'язання національного питання підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла". Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією.

Перебуваючи в еміграції, Винниченко змінив свої погляди на українську державність. У праці "Відродження нації" (1920) він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями.

3. Консерватизм як один з напрямків української політичної думки XIX на початку XX ст.

Наприкінці XIX-на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українській політичній думці пов'язують почасти з творчістю М. Драгоманова, а особливо — Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського. Більш помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав.

В'ячеслав Липинський(1882-1931) належав до заможного польського шляхетського роду, що не заважає вважати його одним з найвідоміших українських консерватистів. Він навчався в Житомирської чоловічої гімназії, закінчив філософський факультет Краківського університету, служив офіцером у російській армії, виступив одним із організаторів Української демократичної хліборобської партії, у 1918-1919 рр. був послом гетьманського уряду та УНР у Відні. Працював професором Українського наукового інституту в Берліні. Автор понад 200 наукових праць ("Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму" (1926), "Україна на переломі 1657-59" (1920), "Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті" (1920) та ін).

В. Липинський вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".

В. Липинський вважав, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917- 1920 рр., він був розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України вважав конституційну монархію.

Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Важливою умовою побудови держави Липинський вважав її релігійну єдність. Тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Релігія може примирити українство, але він застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури.

В. Липинський наголошував, що географічне положення України, історичне минуле, економічні інтереси вимагають економічного і воєнного союзу суверенної Української держави з Росією і Білоруссю.

Стефан Томашівський(1875-1930) виклав свою концепцію у працях "Українська історія", "Під колесами історії" (1925), "Про історію, героїв і політику" (1929).

Державницька концепція С. Томашівського грунтується ни ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава.

Українська земля як чинник історії України — це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником є процес формування української нації. Третім чинником є перетворення української народності в націю є становлення першої української національної держави — Галицько-Волинського князівства, що об'єднало вже тільки суто українські землі.

С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між провідниками та станами українського суспільства зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку.

На думку Томашевського, монархія є сумісна з демократією. Не заперечував він і прийнятність для України республіканського ладу. Коли республіканська форма правління утвердиться шляхом еволюції з традиційної монархічної — гетьманської — форми, вона може бути прийнятною для України.

С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава повинна формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель, мати власне законодавство, адміністрацію, армію, систему освіти.

Важливу роль в українському державотворенні С. Томашівський відводить уніатській церкві. Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашівського українська державність виступає у формі клерикальної монархії.

Василь Кучабський(1895- 1945) свої політичні висновки виклав у працях "Більшовизм і сучасне завдання українського народу" (1925), "Україна і Польща" (1933).

Найбільш придатною формою державного правління для України В. Кучабський вважав монархію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави була покликана відіграти провідна верства, сформована з "людей військового духу і організації", з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепція дістала назву "позитивний мілітаризм".

В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Томашівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея.

Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму. В. Кучабський вбачає провідну верству, що зберегла в собі лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави у великих землевласниках.

4. Націоналізм та його представники

М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше — неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів.

Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.

Микола Міхновський(1873-1924), навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, 1893 р. розробив основні політичні засади "Братства Тарасівців".

У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою "Самостійна Україна". Вона вважається першим програмним документом українського націоналізму.

Він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна — самостійна держава з республіканським устроєм — вступила у договірні відносини з Московською монархією як "вільний з вільним" і "рівний з рівним". Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.

Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".

Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в "X заповідях УНП" — заснованої М. Міхновським Української народної партії.

М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом — Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою.

Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.

Дмитро Донцов(1883-1973) був головним ідеологом руху. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демократів, автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).

Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці — величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності.

Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї.

Він сформулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя.

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці "Націоналізм". У ній він писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства — це аристократи духу, для яких земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки:

— шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку;

— мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема;

— мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що.

Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути "творче насильство", що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки.

У 20-30-х роках, коли в Європі поширювалася фашистська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашистські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.

Свою модель майбутньої української державності, заснованої на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897-1941).Він є автором низки праць — "Робітництво і ОУН", "ОУН і селянство", "Націократія", "Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української держави" та ін.

М. Сціборський був автором політичної доктрини націоналізму. Вона грунтується на концепції національної революції, яка мала проводитись "власними силами української нації". Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідарності усіх свідомих сил України.

М. Сціборський сформулював концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. За його визначенням, націократія — "це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціальне корисних верств, об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функції — у представницьких органах державного управління".

М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.

Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління.

Ідеологія нового українського націоналізму є теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал-радикального спрямування в сучасній Україні. До них належать або належали Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Українська консервативна республіканська партія, Організація українських націоналістів в Україні, Українська національна асамблея, Українська народна самооборона та деякі інші.

5. Націонал-демократичний напрямок

Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям.

Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську державність у 1917-1920 рр. перебували в основному на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї національно-державної незалежності.

Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює "стяг національності", національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову.

С. Дністрянський, В. Старосольський та О. Бочковський пропонували вирішувати національне питання в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.

Галицький правознавець і політолог Станіслав Дністрянський (1870-1936), відомий своїми працями "Нові проекти української конституції" (1920), "Загальна наука права й політики" (1923), "Нова держава" (1923), "Погляд на теорії права та держави" (1925) сформулював національно-державницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної нації на автономію та державну незалежність.

В основу своєї концепції вчений поклав розроблену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, партії, товариства, церква.

Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків, С. Дністрянський робить висновок, що в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично склалися. Україна має не тільки право на самовизначення, а й відповідні державницькі традиції.

С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення власної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Правознавець і політолог Володимир Старосольський (1878-1942) сформулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного й соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях "Теорія нації" (1922), "Політичне право", "Держава і політичне право" (1924).

Джерелом існування національної спільноти, її життєдайною енергією є прагнення до політичної самостійності, яке історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а й класові інтереси. Національний і класовий інтереси є двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історичного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них веде до нерозуміння уроків історії, а тому й до небезпеки знову повторити помилки минулого.

Детально аналізуючи джерела формування української національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітичному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те, що ця ідея завжди була пов'язана з синтезом національного та соціального визволення.

Він виокремлював три шляхи побудови держави: па основі економічних інтересів, політичних інтересів і національної єдності. У першому випадку утворення держави відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР).

Соціолог і політолог Ольгерд Бочковський (1885-1939) у своїх працях "Боротьба народів за національне визволення" (1932), "Народження нації" (1939), "Життя нації" (1939) приділяє багато уваги розробці національно-державницької концепції стосовно національного самовизначення українського народу.

О. Бочковський розуміє націю як духовну спільність, що грунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Національна свідомість формується з попередніх підсвідомих національних почувань.

О. Бочковський з'ясовує роль органічних і механічних чинників у процесі формування нації. На його думку, каста, церква, клас, партія, держава є механічними формами суспільного об'єднання людства порівняно з нацією.

Сучасна нація, доводив О. Бочковський, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Націонал-демократичний напрям української політичної думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну спільність.

Висновки

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. Слов'янські поняття про суспільний устрій визнавали

Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. — М. Грушевський і В. Винниченко тяжіли до соціал-демократизму. Передували їм ідейно Іван Франко і Леся Українка.

На відміну від М. Драгоманова, котрий виступав за еволюційний шлях переходу до соціалізму, С. Подолинський засобом цього переходу вважав революцію у формі збройного повстання: в Західній Європі — пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній — селянства за підтримки найбіднішого міського населення.

М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше — неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів.

С. Дністрянський, В. Старосольський та О. Бочковський пропонували вирішувати національне питання в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.

У сучасній Україні носіями націонал-демократичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцентристські партії — Українська республіканська партія, Народний рух України, Український народний рух, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України та деякі ін.

Список використаних джерел

1. Бойко О. Д.Історія України: Навчальний посібник. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
2. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник. — Харків : Одіссей, 2005. — 413 с.
3. Логвина В. Л. Політологія. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 303 с.
4. Пасічник М. С. Історія України. Державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навчальний посібник. — К. : Знання , 2006. — 735, с.
5. Піча В. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 174, с.
6. Політологія: Академічний курс: Підручник. — К. : ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.
7. Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. — К. : Здоров'я, 2004. — 775 с.
8. Чуткий А. І. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів. — К. : МАУП, 2006. — 345, с.