Вступ.

1. Поняття та основні функції політичної культури.

2. Регіональні відмінності політичної культури в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Людське суспільство протягом усієї своєї багатовікової історії пізнає й освоює навколишній світ, використовуючи набуті знання, досвід, способи мислення та праці, створює інституціональні структури для свого дальшого розвитку. А рівень цього розвитку фіксується в понятті «культура».

Поняття “політична культура”, по-перше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.

По-друге, поняття “політична культура” охоплює не всю політичну свідомість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви.

По-третє, поняття “політична культура” відбиває не просто сукупність політичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути політична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення цілеспрямовують діяльність людей у царині політики.

По-четверте, поняття “політична культура”, окрім раціональних, логічних чинників політичної поведінки, включає й позасвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або іншій соціальній спільності.

Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття “політична культура”. Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура – один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.

1. Поняття та основні функції політичної культури

Політична культура – це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об‘єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємостосунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільством та державою. Можна сказати, що політична культура – це єдність об’єктивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки та суб’єктивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Елементи політичної культури обумовлені соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються відносно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспільному житті.

Політична культура, яка виявляється в діяльності класів, націй, соціальних верств і груп у політичній сфері суспільства, є важливою складовою загальної культури людства. Оскільки зміст, характер і спрямованість людської діяльності завжди залежать від конкретно-історичних, економічних, соціальних та духовних інтересів і відносин, ці види діяльності багато в чому визначають процес формування того чи іншого типу політичної культури і впливають на нього.

За змістом політична культура — це специфічний, історично і класове зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що виражає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями та індивідами політичних відносин.

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства, має істотний вплив на формування і функціонування політичної організації суспільства, характер політичного режиму, виборчої системи, відносин між громадянами і владою, політичну поведінку людей. Основні функції політичної культури: визначальна, нормативно-регулююча, виховна (соціалізації), комунікативна і прогностична.

Визначальна функція політичної культури — забезпечення реалізації загальнолюдських цінностей, а також класових і національних інтересів. Для забезпечення політичного панування і реалізації економічних та інших інтересів кожний клас, соціальна спільність потребують знань про політичне життя, навики його організації та ін. Політична культура сприяє засвоєнню знань про політичне життя і перетворенню політичних відносин, зміцненню політичного панування класу тощо.

Забезпеченню тривкого та злагодженого політичного життя, політичної системи суспільства служить нормативно-регулююча функція політичної культури. Шляхом притаманних їй цінностей, ідеалів, політичних і правових норм, традицій, політична культура стверджує певну згоду в суспільстві, оптимальне функціонування політичних інститутів, встановлення погоджених взаємовідносин між класами, соціальними спільностями, націями і народностями та ін. В політичній системі українського суспільства визначальне місце займають ідеї гуманного, демократичного суспільства — національної рівності, правової держави. Величезну роль у регулюванні політичного життя відіграють політичні норми, звичайно зафіксовані в конституціях, різноманітних правових актах, статутних документах політичних партій і суспільних організацій[2, c. 43-47].

Однією з найважливіших функцій політичної культури є функція виховна, або політичної соціалізації, спрямована на формування і розвиток особи як суб'єкта політичних відносин на основі цінностей і норм, відповідних інтересам і меті тих або інших класів і соціальних груп. Індивід засвоює політичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права і обов'язки у ставленні до уряду і здобуває уявлення про структуру і механізми політичної системи. Важлива сторона виховної функції -пробудження соціальної активності особи.

Комунікативна функція дозволяє політичній культурі виступати засобом зв'язку громадян з політичною системою, з іншими членами суспільства наступністю політичного досвіду. Політична культура покликана забезпечити ідейно-політичні зв'язки громадян між собою і державою, наступність політичного досвіду різних генерацій, співробітництво всіх членів суспільства у вирішенні завдань національного відродження і соціального прогресу. Комунікативна функція політичної культури реалізується через систему утворення і виховання, засобів масової інформації, літературу і мистецтво та ін. Глибокі динамічні зміни в усіх сферах життя, ускладнення управління суспільними процесами об'єктивно викликали зростання інформації, життєву потребу в ній. Тому гласність — це необхідна умова найбільш повного інформування суспільства про його становище, забезпечення оптимального руху і обміну інформацією між всіма соціальними структурами і суб'єктами політичного життя. Гласність виступає також умовою прояву суспільної думки у всій його різноманітності і суперечливості, служить інструментом контролю держави з боку суспільства, громадянського виховання особи, стаючи, отже, невід'ємним компонентом демократичного процесу.

Політична культура виконує також прогностичну функцію. Знання стану політичної культури класів, соціальних верств і груп населення, притаманних їм ціннісних орієнтацій і оцінок політичного життя, діяльності органів влади, окремих політичний партій і суспільних організацій дозволяє передбачати можливі варіанти їх реакції і практичних дій в конкретних соціально-політичних умовах і ситуаціях. Ця функція вимагає постійного вивчення і врахування в діяльності всіх структур стану політичної свідомості і специфічних інтересів різноманітних верств і груп населення, розробки інструментарія прогнозування[8, c. 57-59].

Маючи спільні духовні компоненти, політичній свідомості і політичній культурі властиві порівняно самостійні змісти. У змісті політичної свідомості відображаються ідеологічні та психологічні компоненти, кожен з яких може бути нестабільним, а, отже, не засновуватися на політичній культурі. Політична ж культура не просто базується на аморфній політичній свідомості, а включає у свій зміст лише ті елементи політичної свідомості, які стали стабільними результатами поведінки суб'єктів. Стабільність визначається практикою і закріплюється у політичних цінностях, уявленнях, настановах політичній поведінці та діяльності. Тому політична культура суб'єктів включається у політичний процес як його необхідна основа, засіб і результат цілеспрямованої свідомої діяльності. Політична культура — це стабільна відповідність способу й результату поведінки суб'єкта культурним імперативам — цінностям, знанням, нормам, принципам політики[8, c. 64].

2. Регіональні відмінності політичної культури в Україні

Регіональність політичної культури України є важливим чинником її сучасного стану. Вчені-політологи здійснили ряд спроб дати аналіз політичної культури України після здобуття незалежності.

В окремих регіонах України спостерігаються різні прояви особливостей політичної культури. Щодо більшості проблем, опитування громадської думки дають істотну різницю у політичних поглядах громадян з таких корінних питань, як участь у СНД, унітарна чи федеративна держава, взаємостосунки з Росією, царина розповсюдження української мови, подвійне громадянство, приватизація тощо. По-різному тут репрезентований ідеологічний спектр партій, громадських організацій та рухів, неоднакова залученність населення в політичне життя.

Так, для Ц е н т р а л ь н о ї У к р а ї н и характерним є відносно помірний характер політичних процесів. Політична свідомість більшості населення цього регіону відома центристськими орієнтаціями стосовно Росії. Дані соціологічних опитувань показують, що виборці цього регіону у переважній більшості підтримують необхідність більш тісних економічних зв‘язків з Росією, виявляючи сумнів щодо більш тісної політичної та військової інтеграції. Серед населення переважає думка, що Україна і Росія повинні існувати як дві дружні, тісно пов‘язані,але окремі держави. Більш ніж у будь-якому з інших місць, українці і росіяни, що мешкають у цьому регіоні, традиційно схильні до консенсусу з основних політичних і соціальних проблем.

У З а х і д н і й У к р а ї н і , що була приєднана до колишнього СРСР у 1939, 1940 та 1945 рр., процес утворення громадянського суспільства йде швидше, особливо у Галичині, завдяки традиціям неурядових організацій та колишній активності його населення у дорадянський період. Сьогодні тут найвища концентрація в Україні добровільних, громадських, молодіжних, релігійних та інших організацій. Рух, якого було засновано у Києві, мав найбільш активних прихильників саме у цьому регіоні. Саме українці з Га-личини здійснювали довгі мандри до Києва для того, щоби вийти на демонстрацію біля будинку Верховної Ради і надихнути уряд на рішучі дії, спрямовані на здобуття незалежності. Їх політичні уявлення засновуються на абсолютному приматі ідеї незалежності української держави. Крайні націоналісти у парламенті, які перебувають у опозиції до більш помірних націонал-демократів, – майже усі вихідці з Галичини. Більшість членів УНА-УНСО, що мають воєнізовані формування, також родом із Західної України.

Але варто зауважити, що хоча галичанські українці – найбільш політично активні та найбільш націоналістично налаштовані,вони мають свої проблеми при сприйнятті їх українцями інших регіонів. На Сході можна часто чути, що вони – “не справжні” українці. Їх історичний досвід дуже відрізняється від досвіду інших регіонів, їх акцент польський, а їх греко-католицька церква дуже близька до римської. Незважаючи на велике число політичних активістів, вихідці з цього регіону мають мало міністерських посад у Києві.[4, с. 5-8]

Найбільш населеним урбанізованим та індустріальним регіоном України є С х і д, який включає Харківську, Донецьку, Запорізьку, Луганську і Дніпропетровську області.

Економічна криза найбільш гостро відчувається на Сході. У період здобуття Україною незалежності шахтарі Донецька та Луганська утворювали найбільш активний політичний компонент українського суспільства. Однак їх поведінський аспект участі у політичних подіях в основному мотивувався завданнями поліпшення свого матеріального становища. Значна частина населення цього регіону вважає, що головна причина економічної катастрофи полягає у розриві економічних зв‘язків з Росією, а єдиний вихід – їх поновлення. Для цього регіону також важливим є факт впровадження української мови як державної, зо викликало невдоволення в основному російськомовного населення.

Ідеологічний спектр політичних організацій громадян тут достатньо строкатий. Досить сильними є організації комуністичної та соціалістичної партій, діють групи лівих екстремістів. З цим блоком тісно пов‘язані ветеранські організації. Тут відносно небагато громадських молодіжних, культурних клубів, академічних товариств. Організації українців, росіян, поляків, греків, євреїв, що виникли та сформувалися за етнічним принципом, ставлять за свою мету збереження культурної спадщини.

На П і в д н і, який включає Одеську, Херсонську, Миколаївську області та автономну республіку Крим, населення переважно українське, за винятком Криму, де росіяни складають 65%, а українці – 25%. Тут також мешкає багато греків, болгар, татар, євреїв, молдаван.

У політичному плані цей регіон можна віднести до пасивних, за винятком Криму. Слабкість українських національних традицій, з одного боку, а з іншого – згасання Новоросійського руху, що народився в Одесі і виступив з тезою про те, що етнічно строкате населення регіону утворює яскраво виражену новоросійську національність, не сприяла зростанню ані українських, ані російських націоналістичних організацій. Представництва політичних партій, які діють у цьому регіоні, здебільше малоактивні. Для політичних установок мешканців Одеси характерними є проросійські симпатії, незважаючи на відсутність організаційної бази. Емоціонально-комунікативний елемент функціонування політичної культури дав поштовх створенню багатьох дрібних клубів: яхтсменів, любителів домашніх тварин тощо. На півдні діє велика кількість російських, українських, єврейських, болгарських, молдаванських культурних груп[5, c. 83-84].

Важливе місце у політичному житті України посідає Крим. Серед впливових організацій півострова – Російський рух Криму, Комуністична партія Криму, Російський блок. Усі вони виступають за возз‘єднання Криму з Росією. Їх підтримують в основному пенсіонери, частина військовослужбовців та колишні активісти КПРС. Певний вплив мають Союз економічного відродження, Організація бізнесменів, група українських козаків з воєнізованою охороною. Діяльність представницьких органів Українського Громадського Конгресу, невеликих груп Руху, Української республіканської партії обмежена і більш помітна у неполітичній сфері. Впливовою є Спілка офіцерів України, яка рекрутує своїх членів з військовослужбовців півострова. У Криму мешкають близько 200-300 тисяч татар, які мають свій орган самоврядування –Меджиліс. Він претендує на законодавчу владу на територіях проживання татарського населення у галузі освіти, прав власності, стосунків усередині громади.

Економічні труднощі, загальне розчарування діями законодавчої та виконавчої гілок влади, внутрішня боротьба між окремими політиками, розгул організованої злочинності – все це спричиняється до політичної апатії значної частини населення Криму.[7, c. 26-28]

Деяка різниця у прояві окремих елементів політичної культури населення України у регіонах, що складають її, не випадкова. Вона обумовлена об’єктивними факторами: соціально-економічними, історичними, духовними, психологічними, мовними особливостями цих регіонів. І з цим слід рахуватися. Але у свідомості людей прокладає собі шлях розуміння необхідності згуртування в ім‘я подолання кризових явищ у суспільстві та здійснення докорінних інтересів українського народу.

Неможливо переоцінити значення політико-культурних ідей, орієнтацій, політичних мотивів для розуміння феномену політичної культури українського суспільства. Підсумки перших років існування незалежної української держави приводять до усвідомлення необхідності створення базових елементів політичної культури на ґрунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Це дозволить трансформувати сучасну цивілізовану державу в політичну націю. Такі компоненти ненасильницької політичної культури будуть сприяти єднанню окремих регіонів України на ґрунті єдиної консолідуючої політичної ідеї.

Таким чином, система цінностей, норм та стереотипів, що утворювала підґрунтя політичної культури в колишньому СРСР, потребує заміни на демократичні норми та цінності. Інтегративним показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи у суспільстві, яка набуває автономію та права, що належать їй. При цьому у перехідні періоди посилюється власна активність усього населення, що дозволяє народу України обирати із запропонованого спектру політичних партій та орієнтирів, вирізняти те, що відповідає його внутрішнім нахилам та переконанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культивувати найважливіші елементи нової політичної культури у свідомості населення країни. До них можна віднести: національно-класову толерантність як гаранта стабільності та відсутності збройних конфліктів в умовах гострої соціально-економічної кризи; забезпечення свободи та примату особистих інтересів над громадськими як неминущих цінностей, в ім‘я яких суспільство має долати труднощі посткомуністичного розвитку; руйнування стереотипів неповноцінності, хуторянства, перемога віри у можливість самостійного незалежного розвитку, який виступає основою для рівноправних стосунків з сусідами та створення іміджу України як держави, відкритої для всебічних контактів з цивілізованими країнами.[10, c. 59-62]

Висновки

У суспільному житті політична культура є важливим засобом взаємодії особистості й політичної влади. Основне призначення політичної культури полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної системи і політичної діяльності. Сама діяльність людей у суспільстві не обмежується лише сферою матеріального виробництва, а охоплює і сферу духовного виробництва, і процеси вдосконалення самої людини. Держава, право, мораль, наука, релігія — також специфічні види виробництва. Ось чому в процесі політичної діяльності виникають і відтворюються інституційні політичні структури (держава, політичні партії, політичні норми і т. п.), функціональні структури (способи політичної діяльності); ідеологічні й соціально-психологічні структури (політичні ідеали, теорії, доктрини, історичний досвід, традиції, що позначаються на свідомості). Ці суспільні структури збирають і накопичують необхідну інформацію про політичні відносини та історичний досвід, використання якого допомагає класам, націям, соціальним групам та певним верствам населення реалізувати свої інтереси.

Характер і стан політичної культури істотно впливають на формування політичної системи, на особливості політичного режиму, на політичну поведінку людей та їхніх громадсько-політичних організацій. Тому важливо розглядати політичну свідомість та політичну культуру не лише як показники чи індикатори наявного рівня демократії в суспільстві, а й як чинники та детермінанти процесу її становлення, адже демократія «належить до явищ, що найбільшою мірою репрезентують політичну культуру»

Одним з найважливіших показників політичної культури будь-якого суспільства є рівень інтересу громадян до політики. Дослідження підтверджують, що жителі України виявляють достатній інтерес до політичного життя.

Високий рейтинг інтересу до політики є індикатором розвинутого громадянського суспільства, якого поки що в Україні немає. Тому можна припустити не стільки високий рівень розвитку політичної культури в Україні, скільки сильну психологічну мотивацію до залучення в поточний хід політичного розвитку.

Політична культура України через складність дослідницьких проблем, багатство інтелектуальних парадоксів, невисвітленість багатьох питань має велику привабливість для вчених світу. Численні геополітичні впливи, мінливість кордонів, політичних систем, взаємопроникність культур, актуальність завдань розвитку соціуму роблять українську політичну культуру важливою і перспективною сферою наукових інтересів

Список використаної літератури

1. Воронов І. Становлення політичної культури в умовах сучасної України //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 1. — C. 313-319

2. Клименко О. Політична культура і суспільна трансформація: спроба відтворення взаємозв'язку //Дослідження світової політики. — 1998. — Вип. 2. — C. 43-48

3. Кремень В. Становлення і розвиток політичної культури українського суспільства //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1998. — № 2. — C. 4-6

4. Матусевич В. Політична культура:теоретико-методологічні проблеми дослідження //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 4-5. — C. 5-20

5. Нагорний В. Сутність проблеми політичної культури України//Політичний менеджмент. — 2006. — № 5. — C. 83-84.

6. Подмазко Є. Концептуальні основи політичної культури як наукової теорїї //Політичний менеджмент. — 2007. — № 1. — C. 108-114

7. Поліщук І. Концепція політичної культури: структурний аспект //Персонал. — 2005. — № 6. — C. 26 — 30.

8. Рябов С. Основи політичної культури//Розбудова держави. — 1997. — № 12. — C. 57-64

9. Хилько М. Політична культура населення України: аналіз розвитку громадянських якостей //Політичний менеджмент. — 2007. — № 1. — C. 115-126.

10. Щербенко Е. Політична культура в громадському суспільстві//Вісник Національної Академії наук України. — 1998. — № 11-12. — C. 59-66