Вступ

Актуальність теми. Правильне співвідношення понять “економіка” та “політика”, збалансований їхній взаємозв’язок є ключовим від чого залежить як економічний потенціал країни, так і рівень добробуту населення, розвиток суспільно-політичних та економічних процесів. Разом з тим, неправильне їх  співвідношення призводить до неправильної економічної політики, яка виражається в економічній кризі, зниженню життєвого рівня населення, дефіциті товарів та послуг, що, в свою чергу, може призвести до економічної нестабільності, інфляції тощо.

Економічна політика — система заходів, здійснюваних державою та її владними структурами або іншими особами, спрямованих на регулювання економічних процесів. Економічна політика включає постановку тих або інших цілей і визначення шляхів та методів їх досягнення.

Економічна політика покликана впливати на економічну поведінку людей. Вона включає постановку тих чи інших цілей і визначення шляхів та методів її досягнення. Дієвість економічної політики насамперед, залежить від її наукової обґрунтованості, тобто від того, наскільки поставлені цілі та методи їх досягнення відповідають тим реальним умовам, на які вони спрямовані. Надійним фундаментом такого обґрунтування виступає економічна теорія. І визначаючи цілі економічного розвитку, і обґрунтовуючи шляхи їх реалізації, необхідно. В першу чергу спиратися на об’єктивні економічні закони, реальну оцінку стану економіки, її ресурсів і можливостей.

Формування економічної політики починається з визначення стратегічних цілей розвитку економіки. І тут ніяк не обійтись без позитивної економічної теорії, бо саме вона дає реальну картину стану економіки, її досягнень і суперечностей. А визначення шляхів реалізації цих цілей повинно спиратися на нормативну економічну теорію, бо саме вона дає змогу обирати найоптимальніший варіант. Саме тут використовується прогностична функція економічної теорії. Лише та економічна політика, що базується на положеннях та висновках економічної теорії, може бути ефективною, виступати важливим засобом забезпечення ефективного розвитку як усієї економіки, так і її окремих складових частин.

Окремі питання сутності “економічна політика”, визначення основних проблем та її стратегічних пріоритетів щодо ефективної її реалізації розглянуто в працях відомих вітчизняних економістів таких як, Коновалов В.Н., Мандибура В., Сатановська О., Лукінов І., Данилишина М.І., Панасюк Б.Я. та інші. Аналіз їхніх робіт говорить про те, що дана тема є досить-таки проблемною та не до кінця дослідженою, ряд питань пов’язаних з пріоритетами здійснення ефективної політики не розглянуто взагалі.

Метою роботи є розгляд поняття “економічна політика”, “економіка” та “політика”; аналіз стану економіки України в сучасних умовах; розгляд основних проблем в економічній політиці, з якими стикаються керівні органи України; запропонування запропонувати ефективної модель економічної політики для вирішення основних проблем та перспективи її здійснення.

1. Економіка і політика: співвідношення і взаємозв’язок

Економіка і політика є двома підсистемами єдиної суспільної системи. За загальним законом системності вони є взаємопов’язаними, і в той же час відносно самостійними. Вони відносно самостійні остільки, оскільки підкоряються своїм особливим законам розвитку. В той же час вони взаємопов’язані, оскільки є предметом інтересів одних і тих самих людей і соціальних груп – реалізація цих інтересів (перш за все матеріальних) відбувається через відповідну форму взаємодії, розподілу і перерозподілу економічної і політичної влади. Взаємообумовленість політики і економіки на рівні систем є предметом соціології. Для політології важливі перш за все взаємостосунки суб’єктів політичної та економічної влади, а також між суб’єктами політичної влади з приводу економіки.

Належне співвідношення економіки і політики наука визначає через поняття «економічна політика» [1]. Економічна політика – це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства [2].

У науковій літературі зустрічаються різні визначення поняття “економічна політика держави”. Так, на думку німецького дослідника X. Гірша, економічна політика держави — це сукупність заходів, спрямованих на упорядкування їх економічних процесів, впливати на них, або, безпосередньо передбачати і контролювати їх протікання .

У цьому разі мова йде про мету, цільове призначення економічних дій держави, тобто визнається необхідність свідомого регулювання державою спонтанних економічних процесів і явищ.

Деякі вітчизняні дослідники відмічають саме цю рису економічної політики, оскільки підкреслюють, що економічна політика формується як суб’єктивний процес, наповнений нормативними рішеннями, які приймають суб’єкти всіх рівнів вертикальної державної структури відповідно до кола інструментів і визначених цілей, необхідних для їх досягнення.

Економічна політика — це державна діяльність органів законодавчої влади й управління, які визначають мету, завдання, пріоритети та методи і засоби їх досягнення в економіці, тобто економічна політика є система заходів і організаційно оформлених дій держави.

Економічна політика держави має кілька завдань:

– здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу;

– пов’язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп, які мають політичну владу, так і тих, котрі не мають її;

– забезпечувати функціонування всієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура);

– установлювати й розвивати взаємовигідні економічні зв’язки з іншими країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.

Державна економічна політика базується на теоретико-методологічних засадах економічної теорії, на основі пізнання об’єктивних економічних законів, потреб, інтересів і цілей різних економічних суб’єктів. Основними елементами економічної політики є фінансово-кредитна, бюджетна, науково-технічна, структурна, соціальна, інвестиційна, аграрна, регіональна, зовнішньоекономічна політика. Реалізація державної економічної політики розглядається з погляду взаємозв’язку між суспільними проблемами і державою. На першому етапі реалізації економічної політики держава визначає ці проблеми, на другому етапі — розробляє стратегію і план їх розв’язання, а також законодавчо закріплює (легітимує) політику, на третьому етапі — вживає заходів щодо розв’язання цих проблем, а на прикінцевому етапі — оцінює результати і визначає напрями майбутніх дій.

Державну економічну політику можна розглядати як механізм використання інструментів регулювання для досягнення національних інтересів. Цю політику становлять два основні аспекти — теоретичний і практичний.

Теоретичний аспект державної економічної політики передбачає систематичне наукове дослідження методів, дій і заходів, спрямованих на забезпечення і підтримку якнайефективнішого розвитку національної економіки, а також формування економічного мислення.

Практичний аспект державної економічної політики пов’язаний із розробленням системи конкретних заходів щодо державного регулювання економіки, що, у свою чергу, передбачає розкриття сутності механізму формування і реалізації економічної політики.

Державна економічна політика — це сукупність форм, методів, принципів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру з метою створення належних умов для функціонування ринку та вирішення соціально-економічних проблем суспільства.

Реалізація державної економічної політики — це безперервний, динамічний процес досягнення поставлених цілей, в якому беруть участь різні органи державної влади й інститути громадянського суспільства. Реалізація починається відразу ж після схвалення і легітимації державної економічної політики або окремої програми і є основним видом діяльності органів державної влади.

Формування й реалізація державної економічної політики здійснюються в чотири етапи (цей процес ще називають політичним циклом):

1        етап — визначення суспільних проблем і цілей політики (ініціювання політики).

2        етап — розроблення й легітимація державної економічної політики (формування політики).

3        етап — здійснення та моніторинг державної економічної політики (здійснення політики).

4        етап — оцінювання і регулювання державної економічної політики (оцінка політики) [1].

Головні елементи механізму економічної політики характеризуються такими термінами, як суб’єкт, об’єкт, цілі, методи і засоби. Під суб’єктами економічної політики розуміють, як правило, лише державу. Однак таке розуміння є доволі спрощеним. Насправді суб’єктами економічної політики є як носії, так і виразники економічних інтересів. До них відносяться різного роду об’єднання, які виражають інтереси певних прошарків і груп населення. Це перш за все профспілки та об ’ єднання підприємців.

Суб’єктами економічної політики є носії, виразники та виконавці господарських інтересів, насамперед соціальні групи, що відрізняються одна від одної майном, доходами, видами діяльності, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Це наймані працівники та власники підприємств, керівники та акціонери, інвестори та ін. У кожної з цих груп є свої інтереси, зумовлені їхнім соціально-економічним становищем, а також належністю до того чи іншого регіону та виду діяльності.

Державні органи управління, включаючи регіональні і місцеві інституціональні структури, використовують свою владу для узгодження економічних інтересів різних груп виробників і населення країни, спрямування їх трудової активності на досягнення певної загальної мети [5].

Об’єкти державної економічної політики — це сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови економічного життя країни, де виникли або можуть виникати певні проблеми, що не вирішуються автоматично, як того вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності.

Об’єктами державної економічної політики є: економічний цикл; структура економіки; умови інвестиційної діяльності; науково-технічний прогрес та інноваційні процеси; грошовий обіг та інфляція; платіжний баланс; соціальні проблеми (зайнятість, доходи населення, підготовка і перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо); умови конкуренції; довкілля (екологічні проблеми); регіони [3].

Методологія економічної політики держави має ґрунтуватися на певних підходах і принципах та передбачати логіку управління соціально-економічним розвитком країни.

Економічна і політична влада розрізняються за сферою своєї дії і за механізмом здійснення. Політична влада означає підкорення і примушення людей до виконання певних законів, приписів, норм суспільного і державного життя за допомогою політичного (державного) авторитету і сили. Економічна влада є регулюванням взаємостосунків між людьми з приводу виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ, в основі якого – власність на засоби виробництва. Суб’єктами економічної влади є власники, тобто окремі особи, або трудові колективи, групи співвласників, а також держава та інші політичні або громадські організації. Взаємозв’язок і самостійність економіки і політики проявляється вже в тому, що суб’єкти економічної і суб’єкти політичної влади можуть як співпадати, так і існувати окремо.

Економіка є найважливішим об’єктом політичної діяльності. З одного боку – як основа політичної влади, в розумінні її економічної могутності (це стосується будь-якої держави, незалежно від характеру втручання держави в економіку). З іншого боку – як основа авторитету політичної влади в розумінні успішної економічної політики. Таким чином, економічна політика є одним з головних напрямків діяльності держави, і, одночасно, одним з головних предметів у програмах політичних партій.

Велику роль у формуванні економічної політики відіграє економічна теорія.

Економічна політика повинна базуватися на певних принципах:

• принцип науковості, який передбачає, що ця політика повинна враховувати вимоги об’єктивних економічних законів
• принцип комплексності, який передбачає здійснення заходів у взаємозв’язку між собою принцип збалансованості, який полягає в оптимізації співвідношення цілей та засобів їх досягнення
• принцип конкретно-історичного підходу, адже економічна політика не може бути єдиною як для всіх народів, так і для окремих етапів розвитку суспільства принцип альтернативності, який передбачає врахування різних варіантів розвитку

Основні види економічної політики

• Антициклічна політика — це політика спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання, на недопущення падіння, виникнення криз.
• Структурна політика — це політика спрямована на формування сучасної, прогресивної і ефективної структури національного господарства.
• Монетарна політика — це політика, яка передбачає забезпечення економіки країни необхідною кількістю грошей, регулювання грошового та кредитного ринків.
• Фіскальна політика — передбачає державне визначення джерел формування державних доходів, бюджету та основних напрямків його витрат.

Втім, політична влада завжди була засобом економічного збагачення – держав, суспільних груп або окремих осіб. Використання політичної влади в особистих або групових матеріальних інтересах називається корупцією (з лат. corruptіo – підкуп). Це не тільки хабарництво державних службовців і політиків, вона може виявлятись також у проведенні економічної політики у власних інтересах, використанні державних ресурсів в особистих цілях, прямому грабунку державних коштів або цінностей.

З вищенаведених визначень сутності економічної політики (зарубіжних і вітчизняних учених) стає зрозуміло, що істотних розбіжностей щодо цього немає. Економічна політика — це заходи, які вживаються і спрямовуються на вирішення економічних проблем. Держава як господар в особі своїх органів (законодавчої й виконавчої влади всіх рівнів) свідомо ставить економічні цілі, завдання на певний період часу й організовує їх реалізацію. Для цього використовуються різноманітні економічні й адміністративно-правові методи, засоби (важелі), які в сукупності становлять державний механізм управління економікою.

Економічна політика держави являє собою багатовимірний, складний і динамічний процес. Тому наведені раніше визначення її суті охоплюють лише глибинний зміст процесу.

Більш розгорнуте визначення економічної політики передбачає виділення суб’єкта, об’єкта, функцій (завдань) цього процесу.

Узагальненим суб’єктом економічної політики є держава як інститут економічної системи, один із її суб’єктів поряд з підприємствами, домашніми господарствами тощо. Певною мірою держава — це абстракція, а точніше, сукупний, збірний суб’єкт, представлений багатьма органами влади. Іншими словами, держава здійснює економічну діяльність за допомогою численних, ієрархічно побудованих органів державної влади, де, як відомо, працюють люди. Тому суб’єктом економічної політики є державний апарат, усі його працівники, які безпосередньо або опосередковано розробляють політику держави і забезпечують її реалізацію.

Університетські наукові записки, 2005, № 1-2 (13-14), с. 336-340. www.univer.km.ua

В ієрархічному плані державу, як суб’єкт економіки, можна поділити на органи центральної влади, регіональні (у ряді країн вони мають значну автономію, наприклад штати в США, землі у ФРН), місцеві державні й наддержавні (міждержавні) органи влади. Останні представлені інститутами, що координують і регулюють економічну діяльність декількох держав. Національні органи влади передають наддержавним інститутам (наприклад Європарламент) частину своїх економічних повноважень.

У ряді країн функціонують напівдержаві інститути, що мають суспільно-правовий статус. У ФРН, наприклад, спеціальний апарат зі страхування в системі місцевих лікарняних кас; у Швейцарії — агентство, що підтримує громадський транспорт і протипожежну безпеку.

Економічну політику держави, на наш погляд, варто відрізняти від загальної економічної політики всіх суб’єктів економічної системи, яка виражає ширший процес. Зазначене підтверджує те, що економічну політику здійснюють не тільки державні органи влади. Якщо під економічною політикою розуміти усвідомлену діяльність людей у процесі господарської діяльності, постановку ними конкретних економічних цілей, завдань і їх досягнення за допомогою різноманітних засобів та методів, то до неї причетні всі суб’єкти економіки.

Недержавними суб’єктами економічної політики є різного роду спілки підприємців, споживачів, профспілки, регіональні організації, у тій або іншій мірі політичні та релігійні організації, засоби масової інформації тощо.

Роль профспілок і спілок підприємців в економічній політиці розвинутих країн, на думку ряду вчених, майже настільки значима, як і роль державних інститутів. Вони мають можливість тиснути на владні структури, що визначають економічну політику і втілюють її в життя. Нерідко представники недержавних органів, об’єднань безпосередньо самі входять в апарат державних органів. Економічні недержавні спілки виконують і низку економічних функцій, що їм доручає держава. Так, у ФРН корпорація ремісників наділена правом проведення іспитів на звання підмайстра. У розвинутих країнах сільськогосподарським спілкам доручається практична реалізація державної аграрної політики.

Тут виявляється зрощування, переплетення діяльності суб’єктів державної й недержавної економічної політики, що у багатьох випадках набуває форми “особистої унії”.

У ряді постсоціалістичних країн, у тому числі в Україні, економічна політика держави в особі законодавчої й виконавчої влади знаходиться під сильним впливом так званої тіньової економіки і номенклатурно-мафіозних структур. Чимало їх представників міцно осіли в органах державної влади різного рівня державної ієрархії.

На економічну політику держави, безперечно, впливають, точніше, опосередковано впливають різні політичні партії та спілки, засоби масової інформації, громадська думка і навіть церква. Ступінь такого впливу залежить від політичного устрою держави: він мінімальний у тоталітарних і авторитарних режимах влади і дуже високий у правових демократичних державах.

Отже, економічна політика держави є складовою частиною економічної політики в цілому, тобто національної економічної політики, суб’єктами якої в тій або іншій мірі є всі “чинні особи” певного соціуму.

2. Політичні аспекти економічних реформ

Економічна теорія як важливий складовий елемент нової парадигми суспільного мислення переживає сьогодні складні часи. У суспільства виникла реальна потреба в фундаментальних дослідженнях і розробках економічних відносин на створюючих ринкових началах. Ідеться про глибинні трансформації всього економічного організму так званих «постсоціалістичних» країн, формування соціальне орієнтованої моделі господарювання з притаманними їй функціями активної мотивації високих темпів динамізму і оновлення.

Економічна наука цивілізованого світу спирається на критичний синтез класичних теорій і новітніх поглядів, що ґрунтуються на моделюванні складних і суперечливих соціально-економічних процесів, які властиві сучасному і майбутньому прогресу людства. Саме ці погляди стали визначальними для різноманітних моделей і регулюючих механізмів соціально-економічного управління ходом суспільного розвитку. Стратегія і тактика економічного керівництва базується на органічному поєднанні ринкових і державних регуляторів з широким використанням новітніх наукових відкриттів і досягнень у галузі технології, інформатики, менеджменту і багатьох інших сферах знань і умінь створювальної людської діяльності. У кінці XX століття мало хто серйозно сподівається на чисто «ринкові регулятори» невидимої руки Адама Сміта епохи більш ніж двохсотрічної давнини так само, як і на ідеологію архіреволюційних суспільних перетворень і силового поневолювання сильних слабкими.

Серед важливих складових елементів формування такої моделі є проблема власності і пов’язана з нею система відносин. Від її фундаментального наукового вирішення значною мірою залежить швидке подолання не лише кризових явищ, а й трансформація економіки в новий якісний стан. Без глибокого пізнання генезису форм і відносин власності державна політика «зверху», не рахуючись з інтересами «знизу», так званого роздержавлення і приватизації шляхом одночасного правового акту «перетворення» нібито всього населення в «паперових власників».

Швидше це можна назвати наданням видимості «законності прихватизації» суспільної (названої тепер «нічийною») власності, кримінальне розбагатілою верхівкою, котра переважно не заінтересована, та й по-справжньому не володіє знанням і умінням конкурентоздатного виробничого бізнесу. До того ж паралізовані економічні передумови для його успішного розвитку. Законодавча й виконавча гілки державної влади своєчасно не створюють необхідних правових і виконавчих основ для економічного пожвавлення, оновлення та зростання.

Держава покликана на суворо законодавчій базі створювати рівні умови для форм власності і господарювання, при відмові від попередньої державної монополії, широкого розвитку на ринкових засадах приватної, державної, колективної, корпоративної і змішаної форм власності в межах національних і транснаціональних систем; відповідно — орендних, акціонерних, кооперативних, корпоративних, приватно-індивідуальних та інших форм господарювання, з забезпеченням єдиного правового поля їх функціонування на принципах конкуренції, взаємовигідних зв’язків та взаємовідносин.

При цьому держава забезпечує законодавче регулювання, а ринок — стимулювання, своєрідний каталіз реформування в найбільш результативні за критеріями прибутковості й темпами розвитку форми й відносини власності та господарювання. Дрібновласницька її система в сучасну епоху науково-технічного прогресу, як свідчить досвід багатьох економічно розвинених країна не є пануючою. Національні і транснаціональні корпорації, кооперовані й інтегровані системи поступово втягують дрібновласних господарів у більш інтенсивні і високоефективні господарські й ринкові структури. Проблема розмірів («великих», «середніх» і «дрібних» господарських і ринкових структур) сугубо конкретна, вирішується і формується стосовно до умов, форм і видів діяльності, технологічних, ресурсних і організаційно-управлінських можливостей забезпечувати максимальний економічний, соціальний і духовний ефект. Проте загальносвітові тенденції до інтеграції спеціалізованих і кооперованих структур формування велетенських регіональних світових ринків зараз очевидні.

Аналізуючи різні форми і відносини власності, їх складну ієрархічну структуру і динамізм, деякі дослідники часом непомірне захоплюються лише зарубіжним досвідом, досягненнями західної економічної думки, іноді однобічно й помилково їх тлумачать, забуваючи при цьому про власну наукову спадщину, теорії, розроблені російською й українською наукою, особливо в епоху, коли розвиток ринкових відносин ще не згортався диктаторськими режимами.

Ефективне функціонування ринкової економіки вимагає від держави здійснення активної і жорсткої валютно-фінансової і кредитної політики. Наші дослідження надійно свідчать про те, що економіка України не може прогресивно розвиватися, якщо по-справжньому не стабілізувати валютно-фінансове й кредитне становище, не подолати згубні інфляційні й стагфляційні процеси. За допомогою грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову, податкову, процентну, страхову) можна створити умови як для швидкого економічного піднесення, так і для паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки.

Помилки в грошово-кредитній і фінансовій політиці, паралізуючи мотивацію до високопродуктивної праці й підприємництва, знецінюють гроші, стимулюють емісію та інфляцію, підривають власне товаровиробництво; створюється штучна криза взаємоплатежів. Власне, це значною мірою паралізувало економіку більшості країн колишнього Радянського Союзу.

Величезною є роль держави в стимулюванні інвестиційної та інноваційної діяльності виробничих сфер, особливо, коли надходження інвестиційних капіталів із зовні вкрай обмежені. Політика уряду зосереджується на пошуках і використанні власних інвестиційних можливостей, виборі пріоритетних сфер розвитку з швидкими темпами економічного обігу й приросту внутрішніх фондів нагромадження і споживання. При цьому за допомогою створення всебічно обґрунтованої законодавчої бази, сприятливих економічних умов для ефективної діяльності іноземних інвесторів з’являються і більш активні спонукальні мотиви для припливу в країну іноземних інвестицій, зрозуміло, на взаємовигідних принципах у реалізації інвестиційних проектів.

Стабільний економічний розвиток завжди має під собою ґрунтовну наукову стратегію і тактику дії систем управління і організації, регулювання макро- і мікроекономічних процесів, включаючи політику регулювання ринкової лібералізації і кон’юнктури, бюджету і платіжного балансу, доходів і податків, формування інвестиційних фондів, фінансово-кредитних ресурсів, фондів нагромадження і споживання, споживчих сімейних бюджетів різних соціальних верств населення, загальногрошового обігу і курсу грошової одиниці. Без всебічно обґрунтованої соціально-економічної стратегії новим країнам аж ніяк не обійтися. Для цього потрібні модельні розрахунки різних стратегічних варіантів, їх порівняльний аналіз і вибір найбільш результативного на кожний етап розвитку.

Переходити до сучасної високорозвиненої ринкової економіки необхідно системно і комплексно, використовуючи для цього новітні розробки державного і господарського управління, жорсткого менеджменту, охоплюючи стратегію і тактику дій, забезпечуючи високий ступінь їх організаційної досконалості і правопорядку. Разом з тим вирішальну роль, безумовно, відіграють економічна мотивація високопродуктивної праці, підприємницька ініціатива, ринкові каталізатори інвестиційної й інноваційної діяльності, створення нових і якісне оновлення (модернізація) діючих господарських систем на базі новітніх технологій. Форми власності можуть бути різними, але функціонувати на рівних економічних умовах і засадах. У ході вільної ринкової конкуренції формується життєздатний великий, середній і малий бізнес. Проте слід зрозуміти, що наприкінці XX сторіччя — епохи бурхливого науково-технічного прогресу — регулюючі функції виконує не тільки кон’юнктура вільного ринку, як це було в епоху його первісного зародження, але поряд з ним активними і дійовими регуляторами виступають також загальнодержавна, регіональна і місцева економічна політика, сучасна система наукового менеджменту.

Ідеться про здійснення такої політики, яка б надавала широкий простір і можливості активній підприємницькій діяльності Для всіх форм господарювання, мала не руйнівний, а створювально-оновлюючий, не гіперінфляційний, а навпаки, антиінфляційний характер. У стратегічному аспекті економічна політика повинна спиратися на фундаментальну теорію управління макро- і мікроекономічними відтворювальними процесами, об’єктивного прояву довго- і короткотермінових циклів економічного розвитку.

Будь-яка країна, що опинилася в гостро кризовому стані, може і мусить за допомогою державної політики забезпечити якомога швидший перехід до чергових фаз циклу — оновлення, економічного пожвавлення і наступного зростання. Для цього і здійснюється докорінна зміна або часткове коригування всього політичного й економічного курсу. Без відповідних управлінських рішень і дій ніяких позитивних зрушень не буває. Ринкові каталізатори лише прискорюють процеси стабілізації, пожвавлення і виходу на високі темпи економічного зростання.

Будь-якій активній діяльності держави з метою здійснення керуючого впливу на зміст, характер та інтенсивність реалізації суспільних відносин має передувати окрема підготовча фаза діяльності державного апарату, що зазвичай полягає у: вивченні стану та динаміки розвитку названих суспільних відносин; здійсненні їх політико-правової оцінки; прогнозуванні напрямів та параметрів наслідків процесу їх розвитку; створенні віртуальної оптимізованої моделі такого розвитку, що оцінюється як політично прийнятна; з’ясуванні ресурсних та інструментальних можливостей держави щодо ефективного впливу на об’єкт управління; формалізації доктринальних положень політики у документах, що мають юридичну силу і можуть виконувати функцію алгоритму діяльності органів держави та посадових осіб, спрямованого на досягнення визначених суспільних ефектів; контролі за реалізацією сформованої політики держави в процесі функціонування механізмів державного управління, з можливою поточною модифікацією складових державної політики, що застосовується.

У той же час чинне законодавство щодо діяльності держави, як уявляється, охоплює не весь цикл «технології» державної управлінської діяльності, а фактично акцентоване саме на реалізаційному аспекті політики держави, що виявляє себе в процесі владної функціональної діяльності державного апарату, практичного використання його повноважень та засобів впливу на суспільні відносини, практичної реалізації організаційно-господарських повноважень відповідними владними суб’єктами щодо господарської діяльності.

Формування та реалізація державою окремої політики в тій чи іншій сфері суспільних відносин поступово набуває законодавчого закріплення. Разом з тим зміст поняття «політика держави» може бути репрезентовано щонайменше у двох контекстах.

По-перше, як інформаційний продукт, що містить певну концепцію державного управління у визначеній сфері суспільних відносин. Такий інформаційний продукт має отримати необхідну форму та відповідати визначеним критеріям якості та правилам організації змісту, що дозволяє використовувати такий продукт як відносно стандартизований інструмент управління.

По-друге, враховуючи широке коло видів діяльності держави, що мають бути синтезованими у процесі створення такого інформаційного продукту і тим більше його практичної реалізації, а також контролю ефективності відповідного управлінського впливу, слід визнати, що формування та узгодження змісту державної політики утворює достатньо автономний та специфічний тип управлінських відносин. Особливо це стосується процесів створення концепцій, доктрин, стратегій діяльності держави, їх прийняття в межах визначених механізмів апаратної роботи та контролю за реалізацією. Адже сама реалізація державної політики відбувається шляхом застосування власної владної компетенції органами держави, і є значною мірою врегульованою в межах адміністративного, господарського, фінансового та інших галузей права і законодавства.

Таким чином, порядок формування економічної політики держави, її система, якість виконання відповідних документів, підстави їх скасування та модернізації, відповідальність за порушення встановленого порядку формування та реалізації їх положень мають отримати власний законодавчо забезпечений механізм.

Економічна політика держави може бути визначена як форма реалізації державою власної суверенної економічної влади та відповідних функцій, що організаційно інституціалізована як особливий тип та процес діяльності, який за своїм механізмом складається з формування та здійснення офіційно затвердженого алгоритму застосування правових засобів державного впливу на зміст, структуру та динаміку внутрішньо- та зовнішньоекономічних відносин, на макроекономічні властивості ринкової рівноваги, шляхом відповідної корекції змісту правового господарського порядку, з метою досягнення програмно визначених кількісних та якісних властивостей функціонування національної економічної системи, забезпечення економічного народовладдя та суверенітету України.

3. Основні напрямки економічної політики в Україні

На відміну від державних органів економічної влади, наділених політичною й економічною владою, недержавні інституційні утворення у своїй економічній діяльності спираються лише на свій економічний потенціал. Законодавчої влади в них немає, хоча, як уже зазначалося, опосередковано або навіть безпосередньо вони можуть впливати на законодавчу владу через своїх представників у парламенті або підкуп парламентарів (лобізм). Ще ширший спектр можливостей впливу недержавних інститутів на виконавчі органи державної влади всіх рівнів.

Економічна політика держави — багатосторонній процес, тому її можна поділити на види і підвиди. Деякі наші дослідники пропонують таку класифікацію економічної політики держави:

—      політика цілей і пріоритетів;

—      грошово-кредитна і фінансова політика;

—      фіскальна політика (визначення структури оподатковування і першочергових державних витрат);

—      валютна політика;

—      політика структурної перебудови, підвищення ефективності використання капіталу, праці та землі й ефективності розподілу між галузями їх використання;

—      торговельна політика;

—      політика зовнішніх позик і зовнішньої заборгованості.

При цьому зазначається, що ефективність економічної політики держави характеризують два чинники: стабільність і виваженість .

Зазначені чинники, безсумнівно, є неодмінною умовою, яка визначає ефективність економічної політики. Але, здається, що тут не враховано основний чинник, найважливіший принцип економічної політики — наукова обґрунтованість. Носії (суб’єкти) економічної політики — інститути й особи, чиї повноваження з питань прийняття економічних рішень визнає держава (і цими повноваженнями їх наділяє), у своїх діях повинні спиратися на вже пізнані об’єктивні економічні закони, які детермінують економічну систему в цілому і кожного її суб’єкта зокрема.

Інакше кажучи, люди можуть пізнавати об’єктивні закони і діяти відповідно до їхньої природи. У цьому разі суб’єкти розуміють, що зумовлює природна послідовність господарських процесів, і діють згідно з цим напрямом. Інші люди не усвідомлюють природного ходу економічних процесів, а якщо й усвідомлюють, то вважають, що можна діяти їм усупереч. Така наукова економічна діяльність держави одержала назву “економічний волюнтаризм”. Історія економічного розвитку знає чимало прикладів волюнтаризму в державній економічній політиці. Класичний зразок — це економічна діяльність урядів Мао Цзедуна, М.С. Хрущова і багатьох інших діячів минулого і сучасності. Певною мірою “економічний волюнтаризм” проглядається в діяльності будь-якого державного правління. І це природно. Усвідомлена діяльність людей об’єктивно не може бути абсолютно науковою. Економічну політику здійснюють люди, державні органи влади, які у своїй практичній діяльності нерідко навіть змушені свідомо “відступати” від вимог економічних, а іноді і юридичних законів. Вимоги економічних і правових законів “неусвідомлено” порушуються також через недостатню компетенцію працівників державного апарату, тобто залежність їх вчинків від рівня професіоналізму, а також достовірності отриманої інформації, ступеня її опрацювання.

Наведемо тільки один приклад. Використання в державній економічній політиці даних про господарську діяльність суб’єктів економіки, як відомо, становить основу розробки стратегічних і оперативних цілей економічної політики, аналізу сучасного моменту, тенденцій і закономірностей розвитку. Офіційна статистика, особливо постсоціалістичних країн не завжди дає об’єктивну картину господарської діяльності. І тут винні не тільки органи статистики. Так, державні підприємства не зацікавлені в тому, щоб про свою виробничу діяльність давати звіт у повному обсязі. Статистичне спостереження за приватним сектором, а тим більше за тіньовою економікою утруднене. Саме тут особливо великий обсяг неврахованого виробництва продукції, робіт і послуг. Ми вже не говоримо про достовірність декларації прибутків населення. Все це робить складнішою роботу державних органів щодо розробки конкретних оперативних і поточних цілей, може відвернути увагу від справжніх проблем, які можна було б передбачати і спробувати вирішити.

У зарубіжній практиці ряду країн економічну політику класифікують більш об’ємно. Наприклад, у ФРН її поділяють на політику порядку і політику процесу. Вітчизняні вчені — економісти справедливо зазначали, що в українській економічній літературі важко знайти терміни, адекватні цим поняттям. Політика порядку і політика процесу — суто німецьке явище, породжене концепцією соціального ринкового господарства й особливостями її практичного втілення.

Державна політика порядку стосується основних принципів системи ринкового господарства. Вона включає організаційно-правові та організаційно-економічні заходи держави, спрямовані на створення коридору економічної свободи для дій юридичних і фізичних осіб, на забезпечення довгострокових умов для розвитку економічної системи. Реально це виражається втому, що держава, охороняючи основні права учасників ринку, забезпечує приватну автономію всім суб’єктам ринкової економіки. Головними інструментами економічної політики є юридичні закони власності, підприємництва, ринку праці та організації економічного самоврядування. Закони ж ринку охоплюють конкурентний порядок, порядок промислів ринкового регулювання і менеджменту тощо.

Політику процесу спрямовано на ті самі сфери економіки, що й політику порядку. її призначення полягає в управлінні оперативними і поточними ринковими подіями через використання відповідно до кожної зі сфер впливу розпоряджень і наказів. Для цього запроваджується спеціальне законодавче галузеве регулювання, що ґрунтується на законодавчо встановлених політикою порядку загальних правилах економічної поведінки господарств та осіб і містить у собі конкретні обмежувальні параметри такої поведінки. Ним передбачено адміністративний контроль і нагляд за дотриманням державних приписів, а також право держави на примус до укладення і виконання певних типів контрактів, регламентацію умов договорів і ділової політики.

Коло інструментів, які застосовуються, досить широке. Через політику порядку і політику процесу, як сукупне ціле, утверджується конкурентний порядок, створюються умови для запровадження політики стабілізації, проводиться структурна політика. Вони і становлять “наріжний камінь” економічного управління системою соціального ринкового господарства у ФРН.

Економічну політику держави можна класифікувати, “розшифровувати” і за іншими критеріями. На наш погляд, тут варто виділити глобальний напрям, що визначає мету економічної діяльності держави і механізм, який сприяє її досягненню. Глобальна мета може включати цілі або завдання часткового порядку (оперативні цілі). Наприклад, П. Самуельсон як основну мету економічної політики виділяє триєдине завдання: забезпечення ефективності економічної системи; її справедливість; стабільність.

Відповідно до концепції соціального ринкового господарства головні суспільні цінності визначають чотири глобальні цілі економічної політики держави: свобода, справедливість, безпека (упевненість), добробут.

Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні є активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її дальшої лібералізації і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.

Як свідчить увесь наш попередній економічний розвиток, економіка України не зможе ефективно розвиватися, якщо не стабілізувати валютно- фінансове і кредитне становище, не припинити інфляційні процеси. Світова практика доводить, що за допомогою грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову, податкову і процентну) можна створити умови як для бурхливого економічного розвитку, так і для паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки. На превеликий жаль, наша молода держава, потрапивши в кризову ситуацію, не знайшла попервах ліпшого виходу, як відкрити шлях до товарної експансії з боку іноземних конкурентів. За цих умов внутрішній ринок значною мірою опинився під їхнім контролем. Нечуваних масштабів набула в суспільстві «доларизація», яка призвела до абсолютного знецінення карбованця. Національні гроші України з їх мізерною купівельною спроможністю значною мірою втратили властиві справжнім грошам функції, до них не було належної довіри як до значущої цінності — засобу нагромадження і зберігання. Вони не відображали реального вартісного змісту й загального еквіваленту товарообміну.

Тому, ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на підставі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення восени 1996 р. так довго очікуваної грошової реформи із запровадженням стабільної грошової одиниці — гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави.

Подолати тяжкий грошовий і фінансовий хаос, кризу неплатежів, зубожіння основної маси населення України держава може тільки за умови жорсткого регулювання та контролювання діяльності всієї валютно-фінансової системи. Ось як, наприклад, оцінюють роль регулювання і контролю американські вчені: «Сполучені Штати і дуже багато інших зарубіжних країн на гіркому досвіді вже переконалися, що децентралізація, нерегульована банківська система навряд чи здатні забезпечити пропозицію грошей, що найбільшою мірою сприяє добробуту економіки в цілому» [6, с.275]. Оцінюючи дискусію між прихильниками і супротивниками незалежної Федеральної резервної системи США, ці вчені стверджують, що «коли відповідальність за економічний добробут нації в кінцевому підсумку лягає на державні органи законодавчої та виконавчої влади, то ці органи повинні мати в руках усі політичні інструменти, за допомогою яких можна впливати на економіку» [6, с.277]. «Центральні банки американської капіталістичної економіки, — свідчать автори, — перебувають у приватній власності, але управляються державою. Власники не контролюють ні склад керівництва, ні політику центральних банків» [6, с.277-278].

Отже, у США держава фактично здійснює потрійний громадський контроль за діяльністю банківської системи. Це пов’язано з тим, що саме тут зосереджено ядро економічної міцності і стійкості прогресивного розвитку. А практика показує, що з розвалу валютно-фінансової системи здебільшого починається розвал усієї економіки держави.

Інший бік цього питання — забезпечення стабільної податкової політики. У державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіці — масової несплати податків. За існуючими оцінками, в державну казну нині не надходить понад 40% фінансових ресурсів від податків. Для подолання цього явища має бути створена, передовсім, належна правова база.

Визначальним завданням державної політики є максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів для рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності.

Як важлива складова економічної політики в Україні розглядаються також реформи в аграрній сфері, перетворення АПК у лідируючий, експортоспроможний сектор економіки. Одним з найгостріших питань реформування АПК є проблема прискорення земельної реформи. Для цього необхідно втілити в життя проголошений ще в жовтні 1994 р. основний принцип реформування земельних відносин: земля має належати тим, хто її обробляє.

Наступним напрямком стратегії економічних перетворень є зовнішньоекономічна діяльність у всіх її виявах: експортно-імпортних операціях тощо [7]. Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною. Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську орієнтацію.

Висновки

Проаналізувавши сучасний стан в якому перебуває Україна, економічну політику, яку вона здійснює, забезпечуючи при цьому ряд покладених на неї завдань можна зробити наступні висновки. Для ефективної роботи державних органів, політичних партій, суспільних організацій, економічна політика має забезпечити стрімке зростання росту ВВП; піднесення аграрного сектору економіки України, зростання його конкурентоспроможності; підвищити оплату робочої сили, а також збільшити соціальні витрати; стабілізацію грошової одиниці в Україні, врегулювання банківської, валютно-фінансової та податкової політики. Для проведення ефективної політики слід максимально сконцентрувати увагу на здійсненні радикальних заходів по вдосконаленню нормативно-правової бази України, адже, без стійкої законодавчої бази не буде досягнуто жодного поставленого завдання із запропонованої моделі щодо поліпшення та врегулювання проблем економічної політики України.

Нерідко стверджується, що економічну політику держави в сучасних моделях економіки ринкового типу спрямовано на вирішення двох основних завдань: а) пом’якшення, усунення недоліків ринкової економіки; б) захист головного елемента механізму ринку — конкуренції, від монополізму.

Ефективність, свобода, справедливість і стабільність економічної системи — таку стратегічну мету має обрати і виконувати її будь-яка цивілізована держава, яка прагне до прогресивного розвитку. Не виняток й Україна. Головне, враховувати той факт, що найсуттєвіше на економічне життя суспільства, особливо в сучасних умовах, впливає економічна політика всіх гілок державної влади і господарське право. Вони можуть бути ефективними і недостатньо ефективними, відповідно, сприяти економічному розвитку або гальмувати його, а в ряді випадків економічна політика зумовлює й економічну кризу.

Таким чином, слід констатувати, що сучасний ступінь загострення основних суспільно-економічних суперечностей як в Україні, так і за її межами, ставлять у практичну, інструментальну площину проблему встановлення змістовних співвідношень між базовими для організації економічного життя поняттями — категоріями, якими є «конституційний економічний порядок», «економічна та господарсько-правова політика держави», «правовий господарський порядок», «економічна влада та її види», «механізм та порядок розподілу економічної влади» і зрештою «забезпечення економічного народовладдя в Україні».

У цьому контексті економічне народовладдя може бути визначене як правова цінність, принцип та мета господарсько-правового регулювання, сутність правового господарського порядку та гарантія народного суверенітету, що забезпечується шляхом закріплення та реалізації Українським народом, його територіальними громадами та громадянами особисто або спільно комплексу економічних прав у сфері господарювання, що їх достатньо для здійснення вирішального впливу на зміст відносин виробництва, обміну, розподілу та споживання, на баланс розподілу економічної влади в національній економічній системі, з тим, щоб забезпечити її головне суспільне призначення — служити матеріально-технічною базою збереження, життєздатності та розвитку усього українського суспільства. Економічне народовладдя забезпечується також і функціонуванням механізмів політичного народовладдя, зокрема в частині визначення змісту та спрямування економічної політики держави.

Список використаної літератури

1. Беляев О. О. Держава і перехідна економіка: механізм взаємодії / О. О. Беляев, А. С. Бебело, О. М. Комяков. — К. : КНЕУ 2003. — 261 с.
2. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. посібник. -Вид. 2-ге, перероб. і доп. -К.: КНЕУ, 2003. -312 с.
3. Гальчинський А. Складним шляхом реформ: деякі підсумки і перспективи // Економіка України. -2007. -№ 6.
4. Державне управління і менеджмент : навч. посіб. у табл. і схемах / Г. С. Одінцова, Г. І. Мостовий, О. Ю. Амосов [та ін.] ; за заг. ред. д.е.н., проф. Г С. Одінцової. — Х. : Вид-во ХарРІ УАДУ 2002. — 492 с.
5. Дідківська Л. І. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / Л. І. Дідківська, Л. С. Головко. — К. : Знання-Прес, 2000. — 209 с.
6. Економічна політика : навч. посіб. / [О. О. Беляев, А. С. Бебело, M. І. Диба та ін.]. — К. : КНЕУ, 2007. — 254 с.
7. Кемпбелл Р., Макконелл, Стенли Л. Брю. Экономикс: принципы, проблемы и политика. -М.: Республика, 1992. -Т. 1.
8. Лукінов І. Інвестиційна політика в стабільному економічному розвитку // Економіка України. -2009. -№ 10.
9. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. -2009. -№ 5.
10. Мандибура В. Посилення політичної дестабілізації в Україні. Соціально-економічні причини // Віче. -2009. -№ 1.
11. Мочерний С. Характер перехідного періоду в Україні 90-х // Віче. -2009. -№ 10.
12. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр.» // Урядовий кур’єр. -2010. -28 січня.
13. Пріоритети розвитку правової економічної політики України / І.М. Дудка // Часопис Київського університету права. — 2010. — № 4. — С. 194-198.
14. Уманців Ю. М. Механізм економічної політики : навч. посіб. [Електроний ресурс] / Ю. М. Уманців . — Режим доступу : http:// pidruchniki.ws/15970122/ekommika/ metodologichni_zasadi_formuvannya_realizatsiyi_ekommichmyi_politiki# 159.