Політекономія, фінанси та кредит

Дисципліна "Політекономія":

1.1.1 Економічні потреби, виробничі можливості суспільства. Економічні інтереси

1.1.2 Економічна система суспільства.

1.1.3 Форми організації суспільного виробництва.

1.1.4 Ринок, суть, функції, моделі . Класифікація ринків.

1.1.5 Національний доход, його розподіл, споживання та заощадження.

1.1.6 Економічне зростання, його чинники. Економічні цикли.

1.1.7 Міжнародні економічні відносини, їх форми.

1.1.8 Сутність економічного відтворення та його види. Суспільний продукт.

1.1.9 Держава та економічні функції

1.1.10 Ціноутворення в ринковій економіц

1.1.11 Валовий національний продукт та його структура.

1.1.12Економічн відносини в системі світового господарства.

1.1.13 Соціальна політика держави та соціальний захист в умовах ринку.

1.1.14 Економічні відносини в системі світового господарства.

1.1.15 Ринкова конкуренція.

Дисципліна "Фінанси", "Гроші та кредит".

1.1.16 Гроші, суть функції грошей. Закони грошового обігу.

1.1.17 Модель банківської системи. Банківська система України.

1.1.18 Кредит. Кредитні системи.

1.1.19 Суть та форми інфляції

1.1.20 Фінанси та їх функції. Фінансові відношення.

1.1.21 Цінні папери та їх види. Ринок цінних паперів.

1.1.22 Податкова система України, принципи її побудови.

1.1.23 Податки, їх види та функції. Класифікація податків.

1.1.24 Державний бюджет України та його структура. Бюджетний дефіцит.

1.1.25 Лізинг та його види. Суб'єкти та об'єкти лізингу. Лізингова угода.

1.1.26. Фінанси та їх функції. Фінансові відношення.

1.1.27 Податкова система України. Податок на добавлену вартість, його суть та призначення, порядок розрахунку.

1.1.28 Податкова система України. Оподаткування прибутку підприємств в Україні

1.1.29 Податкова система України. Оподаткування доходів громадян.

1.1.30 Податкова система України. Місцеві податки і збори.

1.1.31 Організація розрахунків із централізованими бюджетними та позабюджетними фондами.

1.1.32 Комерційні банки, їх функції. Операції комерційних банків.

Список використаної літератури.

Дисципліна "Політекономія":

1.1.1 Економічні потреби, виробничі можливості суспільства. Економічніінтереси

Представники економічної теорії минулого і сучасного, визначні мислителі і філософи, розглядаючи суть людини і її діяльність, прийшли до висновку, що вираження природи людини здійснюється в потребах. Лише потреби та їх задоволення примушують людину здійснювати розвиток науки і техніки, зростати духовно.

Тому кінцевою метою функціонування будь-якої економічної системи є задоволення потреб суспільства та його індивідів.

Потреби — це категорія, яка відображає ставлення людей до умов їх життєдіяльності, це щось необхідне для розвитку людини як особистості.

Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зору. Наприклад, професор А.С.Гальчинський виділяє економічні та неекономічні, виробничі та невиробничі потреби. На його думку, структура економічних (особистих) потреб складається із:

1) фізичних потреб: продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення;

2) інтелектуальних потреб: одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурного відпочинку, предметів і послуг культурного призначення;

3) соціальних потреб: охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок, тощо.

Взаємозв'язок між потребами і виробництвом носить взаємозалежний характер. З однієї сторони, потреба є внутрішнім мотивом виробництва. З іншої сторони, виробництво, створюючи блага, породжує конкретні потреби в них:

• задоволення потреб з допомогою спожитої речі веде до появи нових потреб;

• з розвитком технічного прогресу виникають нові потреби;

• виробництво не тільки забезпечує задоволення потреб, але і впливає на способи споживання.

Збільшення потреб виражає причинно-наслідкових зв'язок між розвитком суспільного виробництва, зростанням і вдосконаленням потреб населення.

Інтерес — форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до її задоволення.

Економічні інтереси є сутнісною характеристикою рушійних сил формування та розвитку економічних суб'єктів.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення економічних суб'єктів задовольнити певні потреби, що є об'єктивними спонукальними мотивами їхньої господарської діяльності.

Суб'єкти економічних інтересів — окремі індивіди, сім'ї, домогосподарства, колективи, групи людей, держава, суспільство в цілому. Об'єкти економічних інтересів — економічні блага (товари, послуги, інформація і т. д.).

Економічні інтереси тісно пов'язані з потребами.

Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета (максимізація прибутку, привласнення товару, користування або володіння певним товаром тощо).

Отже, економічні інтереси — це усвідомлені потреби існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у свідомому відборі найважливіших потреб для їх задоволення, реалізації. Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню.

По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби їх задоволення відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб.

Економічні інтереси — це причина та умова взаємодії й саморозвитку економічних суб'єктів. У кожному економічному відношенні — між підприємцями і виробниками, між виробниками і споживачами, державою і недержавним сектором економіки (бізнесом), партнерами, у відносинах між індивідами — мають місце елементи боротьби і співробітництва[5, c. 73-75].

1.1.2 Економічна система суспільства

В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високорозвинуте сучасне, являє собою соціальну систему. Соціальна система — це складноорганізована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти, які об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою.

Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система. В ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини. Останнє виявляється через економічну поведінку суб’єктів господарювання.

Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб’єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства.

Отже, економічна система — це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.

Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності.

Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв'язку елементів системи може бути "вертикальним" або "горизонтальним". Вертикальна залежність виявляється у відносинах примусу, влади — підкори, керованості — підлеглості. Горизонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними.

Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів, що взаємодіють.

Розвиненість, взаємодія та взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи.

Здатність комплексно, адекватно і своєчасно реагувати на зміни навколишнього середовища свідчить про мобільність економічної системи. Це, в свою чергу, є запорукою як макро-, так і мікроекономічної рівноваги.

Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання[3, c. 91-92].

1.1.3 Форми організації суспільноговиробництва

Виробництво матеріальних благ є основою життя будь-якого суспільства. Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.

Історично первинною формою виробництва було натуральне господарство, в якому продукти праці спрямовувалися на задоволення власних потреб виробників. Економічною основою натурального господарства служить сільське господарство (перш за все землеволодіння). Натуральне виробництво існувало у первісному суспільстві, на ньому також ґрунтувалися патріархальне селянське господарство та феодальне помістя. У всіх цих випадках члени общини або селянські сім'ї споживали в основному тільки ті продукти, які виробляли самі. Усі зв'язки натурального господарства обумовлені лише особливостями процесу праці та виконання тих чи інших операцій у межах окремих господарських одиниць. При цьому робоча сила позбавлена мобільності, вона виробничо та територіально закріплена.

У натуральному господарстві виробничі відносини виявляються в нематеріалізованому вигляді, як прямі відносини між учасниками створення благ. Матеріальні блага переважно не передавалися на сторону і не купувалися, тобто вони не обмінювалися. Суспільство, в якому панувало натуральне господарство, складалося із великої кількості роздрібнених, розрізнених та однорідних господарських одиниць: патріархальних селянських сімей, примітивних сільських общин, феодальних помість. Кожна така одиниця виробляла всі види робіт, починаючи від добування різних видів сировини і закінчуючи підготовкою їх до споживання.

Таким чином, натуральне виробництво — це така форма господарювання, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання.

З удосконаленням знарядь виробництва окремі матеріальні блага починають виробляти з надлишком та обмінюють на блага, яких не вистачає. Тобто поступово окремі первісні общини, селянські господарства починають виробляти матеріальні цінності для обміну. Внаслідок цього у суспільному виробництві відбуваються суттєві зміни. Працівнику вже немає необхідності створювати всі матеріальні блага, які йому потрібні, оскільки він може обміняти продукти своєї праці на ті, яких у нього немає. Натуральне господарство перестало бути пануючим типом суспільного виробництва, відбувається перехід до загального товарного господарства. Виникає новий тип виробництва — товарне.

Товарне виробництво — це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами.

Товарне виробництво складалося протягом тривалого часу та існує вже біля 7 тис. років. Його початок припадає на період розпаду первісного ладу та появи рабства. Виникнувши між общинами, обмін товарів проник і всередину їх. Дальший розвиток товарного виробництва відбувався у межах рабовласницького та феодального суспільства, в яких товарне виробництво співіснувало з натуральним. Пізніше товарне виробництво як ефективніша форма господарювання починає переважати натуральне і, нарешті, стає домінуючим у капіталістичному суспільстві. Тут товарні відносини поширюються на всі фактори виробництва — засоби виробництва та робочу силу.

1.1.4 Ринок, суть, функції, моделі . Класифікація ринків

Найбільш узагальнюючим визначенням сутності ринку, на наш погляд, є таке: ринок — це обмін, що здійснюється відповідно до законів товарного виробництва і обміну. Дане визначення вказує на те, що:

1) ринок функціонує в тій фазі суспільного виробництва і відтворення, яка називається фазою обміну;

2) його регулюють такі закони, як загальний закон вартості [1, с 103—104], закон попиту, закон пропонування, закон конкуренції, закон граничної корисності, закон грошового обігу тощо.

Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Їх підрозділяють на різні види залежно від умов діяльності суб'єктів ринкових відносин, відповідності чинному законодавству за ознакою простору дії, об'єкта купівлі-продажу та ін.

Залежно від умов, у яких діють суб'єкти господарського життя, вирізняють вільний, монополізований і регульований ринки.

Вільний ринок — це ринок з великою кількістю виробників однорідної продукції, які не в змозі впливати на рішення один одного. В ньому немає обмежень в інформації про попит, пропонування, ціни, якість продукції тощо. Тут вільне ціноутворення, відсутні штучні бар'єри при входженні на ринок того чи іншого товару та виходу з нього.

Монополізований ринок — це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників даного товару, застосовується його диференціація, існує дефіцит необхідної інформації, утруднений доступ до ресурсів, погоджуються дії учасників ринкових відносин. Регульований ринок — це ринок, який контролюється і регулюється державою за допомогою спеціальних заходів економічного та адміністративного характеру.

За ознакою простору дії вирізняють місцевий (у межах міста чи села), регіональний (певна територія якоїсь країни), національний і світовий ринки, а з точки зору відповідності чинному законодавству -легальний (офіційний) і тіньовий ринки.

Залежно від об'єктів купівлі-продажу розрізняють такі види ринків: товарів широкого вжитку, товарів промислового призначення, праці, цінних паперів, науково-технічних знань та ін.

Залежно від того, хто є покупцем товару, що продається і з якою метою він купується, розрізняють також споживчий ринок, ринки виробників, проміжних продавців, державних установ і міжнародний ринок.

Споживчий ринок — окремі особи і господарства, які купують товари для особистого споживання.

Ринок виробників — організації, що купують товари для використання їх у процесі виробництва.

Ринок проміжних продавців — організації, що купують товари для наступного перепродажу їх з прибутком для себе.

Ринок державних установ — державні організації, що купують товари або для наступного їх використання у сфері комунальних послуг, або для передачі цих товарів тим, кому вони потрібні.

Міжнародний ринок — покупці за межами країни, включаючи закордонних споживачів, виробників, проміжних продавців, держави і установи.

1.1.5 Національний доход, його розподіл, споживання та заощадження

У результаті розподілу і перерозподілу національний доход використовується на споживання і нагромадження.

Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу поділу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками її виробництва — власниками чинників виробництва ( капіталу, праці, землі, інтелекту).

Створений національний доход: v + m розподіляється на v — заробітну плату і m — додаткову вартість. Додаткова ж вартість поділяється на прибуток, позичковий процент, ренту і дивіденди.

Потім національний доход перерозподіляється. У результаті перерозподілу одержують доходи не лише власники ресурсів, а й суб'єкти нематеріального виробництва.

Завдяки перерозподілу формуються вторинні, або похідні доходи. Механізм перерозподілу національного доходу включає в себе: державний бюджет, ціноутворення, кредитні відносини, державні позики та ін. Саме в результаті перерозподілу формуються фонди споживання і нагромадження.

Фонд споживання включає в себе:

— особисте споживання населення;

— матеріальні витрати в закладах, що обслуговують населення;

— матеріальні витрати в закладах науки, культури, освіти та ін.

У результаті перерозподілу формуються доходи домогосподарств, які є основою особистого споживання населення.

Доходи населення поділяють на економічні та соціальні. Економічні — такі, які отримуються на основі права власності на певний чинник виробництва: робочу силу, засоби виробництва, землю, грошовий капітал, інтелект. Ці доходи виступають як форма реалізації права власності на капітал для своїх власників. Згідно з теорією Ж. Б. Сея — трьох чинників виробництва — (праця, земля, капітал), кожному з названих чинників відповідає своя форма доходу: праці — заробітна плата, капіталу — прибуток, землі — рента.

Соціальні доходи — такі, що надходять від держави через суспільні фонди споживання, трансфертні платежі тощо, незалежно від трудового внеску або участі у підприємницькій діяльності. Джерелами таких доходів можуть бути: компенсації по безробіттю, виплати по соціальному страхуванню, допомоги малозабезпеченим, багатодітним, пенсії тощо.

Також доходи поділяють на: трудові — одержані від участі в праці та підприємницькій діяльності; нетрудові — які не залежать від трудових зусиль (дивіденди, проценти, доходи від власності та ін.)[5, c. 261-262].

1.1.6 Економічне зростання, його чинники. Економічні цикли

Під економічним вростанням розуміють здатність країни виробляти більший обсяг товарів і послуг. Іншими словами, економічне зростання означає розширення межі виробничих можливостей країни і виражається переміщенням кривої виробничих можливостей вправо. Теорія економічного зростання аналізує фактори, або процеси, що його забезпечують, ті сили, які зумовлюють швидке зростання могутності країни чи навпаки.

Економічне зростання визначається і вимірюється двома взаємопов'язаними способами: як збільшення реального ВВП протягом певного часу або як збільшення за той же період реального ВВП на душу населення. Керуватися можна обома визначеннями. Наприклад, якщо в центрі уваги є проблеми воєнно-політичного потенціалу, тоді більше підходить перше визначення. Але при зіставленні життєвого рівня населення в окремих країнах і регіонах перевага надається другому визначенню. Звичайно, згідно із будь-яким із цих визначень, економічне зростання вимірюється річними темпами зростання у відсотках[15, c. 37-38].

Під економічним зростанням розуміють збільшення кількості товарів і послуг, які продукує національна економіка. Графічно економічне зростання зображають переміщенням кривої виробничих можливостей управо. Економічне зростання вимірюють двома способами. По-перше, темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу — здебільшого за рік, по-друге — темпами зростання реального ВВП на душу населення за той самий період.

Економічне зростання само по собі розглядається як важлива економічна мета, оскільки збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життя в країні. Зростання реального продукту зумовлює підвищення матеріального добробуту і відповідає принципам мінімізації витрат.

Загальновизнано, що економічне зростання є бажаним і позитивним явищем. Проте не треба забувати, що воно супроводжується і певними негативними наслідками, зокрема забрудненням навколишнього середовища. Індустріалізація та економічне зростання породжують такі негативні явища сучасного життя, як забруднення, промисловий шум і викиди, погіршення вигляду міст, транспортні затори, а іноді навіть аварії і катастрофи (Чорнобиль).

1.1.7 Міжнародні економічні відносини, їх форми

У сучасних умовах інтернаціоналізації господарського життя МЕВ виступають в різноманітних формах, що історично виникли у різні часи, проте нині усі наповнені сьогоденним змістом, відповідають теперішнім потребам світогосподарського спілкування. По-перше, МЕВ поділяються на три основні групи: традиційні, стратегічні та перехідні до стратегічних. До традиційних, що виникли в глибоку давнину, належать різноманітні форми обміну у вигляді міжнародної торгівлі, що нині наповнені новими різновидами та виявами. Стратегічними, за якими майбутнє розвитку світогосподарських зв'язків в умовах транснаціоналізації виробництва, є виробничо-інвестиційні зв'язки у формі спеціалізації та кооперування безпосередньо виробництва. Сьогодні міжнародна торгівля — одна із сфер міжнародних товарно-грошових відносин як сукупність зовнішньої торгівлі усіх країн світу.

Перехідними до стратегічних формами МЕВ стали: вивіз капіталу та міжнародна інвестиційна діяльність, міжнародна міграція робочої сили, науково-технічні зв'язки, міжнародні валютні відносини. Останні обслуговують розвиток усіх груп МЕВ. Особливе місце серед форм МЕВ займає регіональна економічна інтеграція як синтезована форма, що може поєднувати у собі усі три групи з наголосом на виробничо-інвестиційні МЕВ. Нарешті, специфічною формою МЕВ, яка набуває все більшого розвитку сьогодні, є міжнародний туризм, специфіка якого полягає в тому, що в ньому поряд з економічними чинниками діють історико-культурні, психологічні та ін.

Така характеристика основних форм МЕВ. Їх стрімкий розвиток в сучасних умовах привів до нагальної необхідності регулювання світогосподарських зв'язків.

1.1.8 Сутність економічного відтворення та його види. Суспільний продукт

В ході відтворення замість використаних виробляються нові засоби виробництва і предмети споживання, відновлюється робоча сила, між учасниками виробничого процес знову встановлюються виробничі відносини.

Просте відтворення – повторення нових актів виробництва в незмінних масштабах. При цьому типі відтворення економіка з року в рік виробляє одну і ту ж кількість засобів виробництва (тільки для заміни використаних), предметів споживання для населення, залучає одну і ту ж кількість робочої сили незмінного рівня кваліфікації. Відповідно, в цьому випадку не спостерігається і еволюції виробничих відносин.

Розширене відтворення – процес повторення актів виробництва в наростаючих масштабах. Це означає, що зростає виробництво товарів і послуг, залучається все більше робочої сили, удосконалюється система економічних відносин.

Розрізняють два типи розширеного відтворення – екстенсивний і інтенсивний.

Екстенсивному типу розширеного відтворення властиве нарощування обсягів виробництва за рахунок залучення додаткової кількості факторів виробництва на старій технічній та технологічній основі. При цьому і робоча сила залишається на старому рівні освіти та кваліфікації. Це затратний, низький за ефективністю шлях розвитку.

Інтенсивному типу розширеного відтворення властиве нарощування обсягів виробництва за рахунок впровадження нових, більш продуктивних засобів виробництва, заощадливих технологій, робочої сили високої кваліфікації, прогресивних форм економічних відносин.

Суспільний продукт — кінцевий результат економічної діяльності і основне джерело задоволення потреб людини. Форми, структура та показники суспільного продукту.

1.1.9 Держава та економічні функції

Економічна діяльність держави реалізується в сукупності конкретних видів діяльності, тобто функцій. Функції класифікують за певними ознаками, видами і цілями діяльності, за джерелами фінансування, за характером заходів (економічні, адміністративні, стимулюючі, обмежені, національні тощо), за обсягом і розподілом діяльності (уся економіка чи певна сфера, довгострокові і короткострокові) і т. ін.

Найбільш розповсюдженою є класифікація за сферою дії: внутрішні і зовнішні функції. Внутрішні функції — це напрями діяльності держави щодо суспільства в економічній, політичній, ідеологічній, соціальній та інших сферах. Зовнішні функції — це напрями діяльності щодо інших держав у сфері забезпечення економічних інтересів даної держави і суспільства.

Базовою характеристикою для класифікації функцій є вид діяльності. У кожному конкретному виді діяльності певним чином присутні і поєднуються характеристики різних видів діяльності.

Складність завдань, що постають перед державою, визначають і множинність функцій, через які реалізується діяльність держави. Скласти певний перелік функцій держави неможливо. Водночас є основні функції держави, які забезпечують нормальне функціонування і розвиток економіки.

Трансформаційні процеси переходу від централізовано-планової до соціально орієнтованої ринкової моделі функціонування і розвитку національної економіки об'єктивно вимагають адекватних цілеспрямованих дій з боку держави, яка в перехідних умовах виконує крім загальних функцій цілий ряд специфічних.

До специфічних функцій перехідного періоду можна віднести такі:

• розробка і здійснення стратегії соціально-економічного розвитку країни;

• структурно-технологічні, інституціональні та інші перетворення, визначення місця і ролі країни в системі геоекономічних відносин;

• цілеспрямоване формування державного сектору економіки;

• розподіл і перерозподіл певної частини валового внутрішнього продукту (ВВП);

• національне регулювання економічних і соціальних процесів;

• проведення гнучкої зовнішньоекономічної політики;

• створення загальної законодавчої і правової бази для суб'єктів ринкової економіки[7, c. 270-271].

Основними рисами, характерними для економічної функції держави на сучасному етапі розвитку, є:

— поступовий відхід від тоталітарного регулювання економіки в межах держави;

— пошук співвідношення державного регулювання економіки і саморегулювання, а також визначення нових меж втручання держави в економіку;

— підвищення ролі саморегулювання економіки;

— визначення оптимального рівня централізації і децентралізації в управлінні економікою;

— управління підприємствами та організаціями, які перебувають у державній власності. Коло цих об'єктів має обмежуватися галузями загальнодержавного та стратегічного значення, наприклад, ядерною енергетикою, освоєнням космосу, загальнодержавним транспортом, зв'язком тощо;

— подальше удосконалення форм непрямого впливу на економіку держави;

— різке збільшення кількості нових ринкових інститутів, встановлення правових основ ринку та цінової політики, стимулювання державними засобами підприємництва та вільної праці, забезпечення різноманітності й рівноправності форм власності та видів господарювання, правовий захист власника, вжиття заходів для припинення недобросовісної конкуренції (монополізму) та охорона прав споживача від недобросовісного виробника;

— пошук найбільш раціонального поєднання адміністративних і економічних методів регулювання економічних процесів;

— удосконалення економічної політики держави на науковій основі з урахуванням особливостей розвитку держави;

— удосконалення механізму реалізації економічної функції держави;

— регулювання зовнішньоекономічних відносин з метою захисту державою свого економічного суверенітету, безпеки, стимулювання розвитку національної економіки при реалізації зовнішньоторговельної та іншої діяльності;

— врахування інших факторів, які так чи інакше впливають на економіку держави (науково-технічний прогрес, інтелектуалізація праці, наукова організація управління виробництвом та ін.)[5, c. 29-30].

В умовах перехідної економіки можна виділити такі функції:

— системоутворюючі, головний зміст яких полягає в демонтажі старих і створенні нових економічних і соціальних інститутів, "запуску" нової господарської системи;

— системоутверджуючі;

— системовідтворюючі.

Виділені функції держави чітко не розділені в часі, хоча, зрозуміло, на початковому етапі трансформаційного процесу превалюють системо-утворюючі, проте це зовсім не означає, що на наступних етапах вони відживають, наприклад, цільова функція роздержавлення й приватизації є актуальною протягом усього періоду трансформації.

1.1.10 Ціноутворення в ринковій економіці

В умовах ринкової економіки головним координатором розподілу капіталу є механізм ціноутворення.

Ціна грошового капіталу, котра складається на фінансовому ринку, визначається співвідношенням між попитом покупців та пропозицією продавців грошових фондів.

Сутність та функції цін повніше розкриваються у різних методах ціноутворення. Існує декілька найважливіших методів ціноутворення: 1) середні витрати виробництва плюс прибуток; 2) отримання цільової норми прибутку на інвестований капітал; 3) оцінка очікуваної цінності товару (при якій основою ціноутворення є сприйняття споживачем цінності пропонованого товару, використання сприятливого моменту купівлі-продажу); 4) врахування рівня поточних цін (до уваги беруться, насамперед, ціни конкурентів, а зміна останніми цін на певні товари, зазвичай, викликає зміну цін інших компаній без тісного зв'язку з витратами підприємства); 5) метод закритих торгів (на основі очікуваних цінових пропозицій конкурентів із метою отримання замовлення і укладення контракту з вигідним і перспективним клієнтом). Використання цих методів дозволяє підприємству звузити діапазон цін, у межах якого буде обрана кінцева ціна товару.

Важливим методом ціноутворення за умов панування монополій (в т. ч. колективних монополій — олігополій) є "лідерство в цінах". Цей метод означає встановлення або зміну ціни наймогутнішою і найефективнішою компанією галузі, за якою відповідну ціну але без укладання таємної угоди встановлюють інші компанії, внаслідок чого відбувається координація цін між груповими монополіями. Ціновий лідер досягає за таких умов основної мети діяльності — максимізації прибутку.

Водночас встановлення загальної ціни найбільшою компанією залежить від того, чи інші компанії змінюватимуть обсяги власного виробництва, щоб їхня питома вага на ринку товарів і послуг не змінилась. Компанія — ціновий лідер за цих умов рідко змінює ціну і робить це, здебільшого, при зростанні витрат виробництва. Встановлення загальної ціни спрямоване на максимізацію прибутків, зазвичай, у довготерміновому періоді. Крім того, лідируюча компанія галузі може встановлювати дещо нижчі ціни (за яких не досягається мета найбільшої максимізації прибутку), щоб не допустити в галузь нові компанії-конкуренти.

1.1.11 Валовий національний продукт та його структура

Валовий національний продукт (ВНП) – сукупність вартостей усіх товарів і послуг, виготовлених упродовж певного періоду, переважно одного року (без урахування повторного рахунку).

Можна також визначити валовий національний продукт, як сукупний суспільний продукт за виключенням проміжного споживання, тобто вартості товарів та послуг, використаних у виробничих цілях таких як сировина, напівфабрикати та комплектуючи, енергетичні ресурси, та інші виробничі фактори одноразового призначення, що передають усю свою вартість знов виробленому товару. При визначенні обсягу ВНП вже не відбувається подвійного заліку вартості, але в цій обсяг ще включено декілька компонентів виробничого характеру.

Показник ВНП використовується в багатьох цілях, але найважливішим є те, що він визначає результативність роботи всієї економіки. Різке зменшення вартості товарів і послуг, вироблених економікою, тобто різке зменшення обсягу ВНП спричиняє злидні, банкрутства, невдачі банків, хаос і політичне безладдя.

Валовий національний продукт (або ВНП) — це найобширніша міра сукупного обсягу національного виробництва товарів і послуг. Це сума ринкових вартостей споживання, валових інвестицій, урядових покупок товарів і послуг та чистого експорту.

ВНП визначається для певного географічного регіону: звичайно країни, але можливо для міста, географічного району чи групи країн, наприклад, Європейського Союзу. Він обчислюється на певний період часу, зазвичай рік або квартал. Елемент часу потрібний, бо ВНП є потоковою змінною, тобто такою зміною, що вимірюється за певний проміжок часу (між двома часовими точками). Потокові змінні містять вимір часу і, отже відрізняються від запасових змінних, які завжди визначаються на момент часу. ВНП країни є вимірником її виробничої діяльності. Він визначається як сума доходів, зароблених резидентами країни. Проведені географічні кордони між країнами є однозначними. Економічні кордони дещо тонша матерія. Зокрема, чи слід визначати обсяг продукції країни в межах її географічних кордонів, чи за діяльністю її резидентів, незалежно від того де така діяльність може мати місце, в межах країни чи за її кордонами. Для виробництва товарів і послуг фірми використовують фактори виробництва: час, зусилля і вміння працівників, устаткування, землю, будівлі тощо.

ВНП вимірює ринкову вартість річного виробництва продукції. Таким чином ВНП є грошовим показником у поточних ринкових цінах. Це зумовлено тим, що ВНП розраховує різностатеві за складом набори товарів та послуг, що вироблені у різні роки, та необхідно мати повне уявлення про їх відносну вартість, як бази подальшого порівняння та аналізу.

Для достовірного розрахунку ВНП необхідно урахувати продукти і послуги, що вироблені у цьому році, один раз а не більше. Більшість продуктів проходять декілька стадій , перед тим як попасти на ринок. У результаті, окремі частини і складові кінцевої продукції купуються та продаються по декілька разів. Щоб уникнути багаторазового обліку частин продукції, які продаються і перепродаються, при розрахунку ВНП враховують тільки ринкову вартість кінцевих продуктів та виключають проміжну продукцію, виключаючи подвійний рахунок. Інакше кажучи, вартість продукції у ВНП складається із суми вироблених додаткових вартостей.

1.1.12Економічн відносини в системі світового господарства

Світове господарство як сукупність національних економік та їхніх господарських відносин (тобто міжнародних економічних відносин) склалося на початок ХХ ст. Історія його становлення невіддільна від історії промислової революції. Якщо до машинної стадії міжнародний поділ праці базувався на своїй природній основі (відмінності у природнокліматичних умовах країн, географічне положення, ресурси й енергія), то, починаючи з машинної стадії, центр ваги світогосподарських зв'язків став переміщатися із сфери обігу до сфери виробництва, і на перший план виходять процеси міжнародної спеціалізації та кооперування, структурний і технологічний фактори. В результаті нині важко знайти велику галузь національного господарства, яка б не залежала від міжнародних форм поділу праці.

Сучасному етапу розвитку світового господарства характерні такі особливості:

— зміна структури світового господарства;

— посилення інтеграційних процесів;

— ринкова уніфікація економічного розвитку країни;

— зростаючий динамізм зміни продуктивних сил та виробничих відносин;

— посилення диференціації країн, що розвиваються та зміна їх економічної політики.

Слід також зауважити, що у світовому господарстві відбулися серйозні структурні зрушення. Зокрема:

— збільшення обсягів виробництва у матеріальній сфері (особливо в промисловості) та питомої ваги цієї сфери в усьому виробництві;

— зменшення питомої ваги сільського господарства у світовому виробництві;

— високі темпи зростання сфери послуг та чисельності зайнятих у сфері обслуговування (особливо у високорозвинутих країнах);

— стрімкий технічний прогрес транспортної системи світу (особливо морського і повітряного транспорту) та інформаційно-комукаційної системи;

— відносне зниження частки звичайної комерційної торгівлі порівняно з товарооборотом, що обслуговує усталені виробничі зв'язки;

— зростаюча тенденція до зниження аграрно-сировинної спрямованості виробництва та експорту країн, що розвиваються;

— скорочення частки сировинних товарів (крім палива) та збільшення товарообігу машин і устаткування на світовому ринку.

1.1.13 Соціальна політика держави та соціальний захист в умовах ринку

Соціальна політика — це заходи держави, спрямовані на пом'якшення нерівності в розподілі доходів, що є неминучою характерною рисою ринкової економіки. Вона спрямована на послаблення диференціації доходів і майна, пом'якшення суперечностей між учасниками ринкової економіки і запобіганню соціальних конфліктів на економічному ґрунті.

Тому важливим завданням соціальної політики є адресна (тобто призначена для конкретних груп населення) соціальна підтримка зі сторони держави, в першу чергу найменш захищених верств. Для того, щоб допомогти цим людям, гарантувати їм необхідні засоби, існує соціальна галузь економіки, яка називається соціальним забезпеченням. На організації соціального забезпечення держава покладає турботу про ті категорії населення, які в законодавчому порядку мають право на довготривалу або постійну допомогу у зв'язку з віком, інвалідністю, обмеженою працездатністю, відсутністю інших джерел існування.

Найбільш поширений вид соціального забезпечення — пенсійне забезпечення. Пенсіонерам за віком виплачується пенсія, яка залежить від стажу роботи і рівня заробітної плати, яку отримувала людина до виходу на пенсію. Окрім трудових пенсій за віком, за вислугу років, виплачуються пенсії по інвалідності. Пенсії по інвалідності не залежать від віку і обумовлені тільки станом здоров'я, неможливістю або обмеженою можливістю людини здійснювати трудову діяльність. Пенсії виплачуються з пенсійного фонду, створеного за рахунок страхових внесків підприємств та громадян.

Соціальна допомога надається також за рахунок асигнувань з державного та місцевих бюджетів. Нині діють такі форми соціальної допомоги :

— надання грошової допомоги і пільг сім'ям, що виховують дітей;

— надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (забезпечення безплатними обідами, одягом і паливом, пільгами щодо оплати транспорту, житла тощо);

— обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян, відділеннями соціальної допомоги вдома.

1.1.14 Економічні відносини в системі світового господарства

Сучасному етапу розвитку світового господарства характерні такі особливості:

— зміна структури світового господарства;

— посилення інтеграційних процесів;

— ринкова уніфікація економічного розвитку країни;

— зростаючий динамізм зміни продуктивних сил та виробничих відносин;

— посилення диференціації країн, що розвиваються та зміна їх економічної політики.

Слід також зауважити, що у світовому господарстві відбулися серйозні структурні зрушення. Зокрема:

— зменшення питомої ваги сільського господарства у світовому виробництві;

1.1.15 Ринкова конкуренція

Конкуренція (від лат. "concurrientia" — стикатися) означає суперництво між суб'єктами ринкового господарства за найбільш вигідні умови виробництва, продажу і купівлі товарів. Такий вид економічних відносин функціонує тоді, коли виробники товарів виступають як самостійні і ні від кого не залежні суб'єкти господарської системи. У такому самому становищі повинні бути і покупці товарів.

Позитивна економічна роль конкуренції проявляється в ряді функцій, які вона виконує.

По-перше, як показує історичний досвід, конкуренція, пронизуючи всі зв'язки виробництва і споживання, є єдино можливим засобом досягнення збалансованості між попитом і пропозицією, а в кінцевому підсумку — між суспільними потребами і виробництвом.

По-друге, конкуренція виконує функцію спілкування і погодження інтересів виробників. В умовах розвинутого поділу праці інтерес кожного пов'язаний і взаємодіє з інтересами інших товаровиробників. Виконуючи цю функцію, конкуренція через ринковий механізм підпорядковує індивідуальні прагнення суб'єктів господарювання суспільним інтересам.

Третя функція конкуренції — змушувати товаровиробників знижувати індивідуальні виробничі витрати. Зменшення витрат вимагає від підприємців постійно працювати над удосконаленням технічної бази виробництва, шукати шляхи економії сировини, матеріалів, устаткування і робочого часу, а також підвищення продуктивності праці.

Четверта важлива функція конкуренції — це стимулювання підвищення якості продукції та послуг. Ця функція набуває особливого значення в умовах науково-технічної революції, яка надає кожному виробникові можливості вдосконалювати споживні вартості, широко орієнтуватися на задоволення найрізноманітніших потреб покупців, усього суспільства. Конкуренція спонукає виробників неухильно запроваджувати у виробництво все нові й нові види продукції, а також виробляти один і той самий продукт найрізноманітніших модифікацій.

Нарешті, історично найважливіша функція конкуренції — формування ринкової ціни. Це така ціна, яка врівноважує в собі не тільки попит і пропозицію, але й ціни попиту і пропозиції. За допомогою ринкової ціни конкуренція забезпечує збалансоване співвідношення між суспільними потребами і суспільним виробництвом.

Виконуючи ці функції, конкуренція забезпечує зростання економічної ефективності виробництва, підвищення його технічного рівня, удосконалення якості та структури суспільного продукту.

Пронизуючи всю систему виробництва й споживання товарів і послуг, конкуренція здійснюється в багатьох формах, які з розвитком суспільства стають дедалі різноманітнішими. Історично найстарішими формами конкуренції є внутрігалузева і міжгалузева.

Внутрішньогалузева — це конкуренція між виробниками певної галузі. Об'єктами такої конкуренції є умови виробництва, ринки збуту, "портфелі" замовлень, затрати виробництва, якість продукції та послуг. Вона зумовлює зростання ефективності всієї галузі, кількісних і якісних показників, її подальший розвиток.

Міжгалузева конкуренція здійснюється між виробниками (підприємствами, підприємцями) даної галузі й виробниками інших галузей. Об'єктом такої конкуренції є більш висока норма прибутку (рентабельності) в тій чи іншій галузі, отже, і боротьба за вигідніше вкладення капіталу. Ця конкуренція сприяє міжгалузевому переливанню капіталів і переміщенню ресурсів до більш ефективних галузей і сфер виробництва. Швидке переміщення капіталу і ресурсів з однієї галузі до іншої дає суспільству можливість найбільш раціонально використовувати засоби виробництва і робочу силу.

Міжнародна конкуренція являє собою конкуренцію виробників на світовому ринку і включає в себе як внутрігалузеву, так і міжгалузеву форми конкуренції. На світовому ринку домінуюча роль належить компаніям найбільш розвинутих країн. Міжнародна конкуренція сприяє зниженню інтернаціональних затрат, збалансованому розвитку світового ринку, переливанню капіталу не тільки між галузями виробництва, але й між державами світової співдружності.

У сучасній економічній науці розглядаються дві основні форми конкуренції: чиста або "досконала" та обмежена або "недосконала".

Досконала або чиста конкуренція — це така модель ринку, при якій вплив кожного учасника економічного процесу на загальну ситуацію настільки малий, що ним можна знехтувати. Модель чистої конкуренції має наступні характерні ознаки. По-перше, при ній на ринку знаходиться багато незалежних продавців і покупців даного продукту. По-друге, ніким і нічим не обмежений доступ на ринок і такий самий вихід з нього всіх бажаючих. По-третє, фірми, що конкурують, випускають стандартизовану продукцію. По-четверте, в умовах чистої конкуренції відсутній будь-який вплив окремої фірми на рівень ринкової ціни. Учасники ринкових угод мають вичерпну і вчасну інформацію про якість товару, ціни і вигоду торгівлі. Все сказане дало привід назвати даний вид досконалою конкуренцією.

"Недосконала" (обмежена) конкуренція репрезентується двома основними формами: монополістичною конкуренцією та олігополією. Об'єднує їх те, що на відміну від чистої конкуренції, вони дають змогу окремій фірмі впливати на ринок, використовуючи для цього ряд важелів і, насамперед, важіль ціни.

Монополістична конкуренція — це конкуренція, яка виникає між монополіями. Вона може бути внутрі- та міжгалузевою, а також міжнародною. На відміну від вільної конкуренції, в умовах панування монополій конкуренція контролюється і певною мірою обмежується. Ступінь обмеження конкуренції залежить від масштабів монополізації виробництва й ринку. Основною ознакою монополії є можливість фірми (монополії) впливати на ринкові ціни та розвинутість нецінової конкуренції.

Дисципліна "Фінанси", "Гроші та кредит"

1.1.16 Гроші, суть функції грошей. Закони грошового обігу

Розмаїття формулювання суті грошей свідчать про багатогранність і невизначеність цього економічного засобу загальновизнаного суспільством. Лише ця суспільна визначеність робить гроші дійсним платіжним засобом.

Гроші — це товар товарів.

Гроші — це товар, який виконує функцію загального еквіваленту.

Гроші — єдиний товар, цінність якого проявляється в той момент, коли ми від нього позбавляємось.

Гроші — це засіб суспільного виразу економічної цінності благ.

Найбільш повно суть грошей виявляється у тих функціях, які вони виконують.

Традиційно визначають 5 функцій, виконуваних грошима:

1) міра вартості;

2) засіб обігу;

3) засіб нагромадження та утворення скарбів;

4) засіб платежу;

5) світові гроші.

Гроші виступають основним інструментом функціонування ринкової економіки. Вони виконують свої функції у результаті безперервного руху в сфері обігу. В обігу гроші функціонують реально, як наявна цінність і тому повинні виступати в певній формі, яка забезпечувала б їм необхідну довіру з боку суб'єктів ринку та необхідні зручності і вигоди останнім.

Грошовий обіг — це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і нетоварні платежі в господарстві.

Закони грошового обігу — спроба усвідомити шляхи подолання або уникнення надзвичайно складного економічного явища, що пов'язане саме з паперовими грошима — інфляції.

1.1.17 Модель банківської системи. Банківська система України

Головною ланкою кредитної системи є банки. Банківська система України складається з Національного банку, Експортно-імпортного банку, Ощадного банку, близько 250 комерційних та інших банківських установ різних рівнів та форм власності. Дана банківська система з часом стане широко розгалуженою і буде важливим елементом інфраструктури ринкової економіки.

Поки що основними факторами, що заважають розвитку банківської системи України є:

— незадовільний стан економіки держави, неплатоспроможність більшості підприємств;

— недосконалість законодавчої бази;

— брак у комерційних банках висококваліфікованих кадрів;

— невеликий власний капітал;

— занадто ризикована кредитна політика керівників комерційних банків з метою отримання більшого прибутку та ін.

Національний банк України як емісійний центр є провідним фінансовим інститутом. Стосовно інших банків він виступає банком банків, кредитором і регулятором кредитної системи, є автономним органом управління грошово-кредитною системою.

Діяльність Національного банку України регулюється законом України, прийнятим у березні 1991 р. Будучи підзвітним тільки Верховній Раді України, він має право законодавчої фінансової ініціативи, володіє монопольним правом випускати грошові знаки та направляти їх в обіг. Національний банк проводить операції з резервними фондами та касове обслуговування комерційних банків, купівлю й продаж державних цінних паперів та іноземної валюти, визначення курсу національної валюти щодо валют інших країн. Свій вплив на діяльність підприємств він здійснює через обслуговування комерційних та інших банків. Дозвіл на створення комерційних банків та на їхню діяльність на території України Національний банк дає шляхом їх реєстрації. Отже, основні функції Національного банку України такі:

— емісія національних грошових знаків, організація їх обігу та вилучення з обігу;

— надання кредитів комерційним банкам;

— випуск і погашення державних цінних паперів, управління рахунками уряду, здійснення зарубіжних фінансових операцій;

— збереження офіційних золотовалютних резервів;

— грошово-кредитне регулювання економіки;

— загальний нагляд за діяльністю кредитно-фінансових установ України й виконання фінансового законодавства.

До складу Національного банку входять:

— державна Скарбниця України. Її функцією є зберігання резервних фондів національних грошових знаків, нагромадження золотого запасу, коштовностей та валютних запасів;

— валютна біржа, яка купує і продає за вільними ринковими цінами іноземну валюту;

— розгалужена мережа управлінь, регіональних відділень, розрахунково-касових центрів, які і складають основу резервної системи.

1.1.18 Кредит. Кредитні системи

Кредит (від лат. "creditum" — позика, борг, "credere" — вірю) — як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу позики грошей на умовах обов'язкового повернення їх у певний строк з оплатою у вигляді відсотка. Юридична або фізична особа, яка видала гроші в борг, є кредитором, а котра отримала — позичальником. У процесі руху позики між кредитором і позичальником складаються певні економічні відносини.

Необхідність кредитних відносин у ринковому господарстві загальновідома. Виникають дві протилежні ситуації. Перша — в окремих підприємств, фірм, приватних осіб та інших учасників ринкових відносин утворюються тимчасово вільні гроші (надлишки коштів у вигляді амортизаційних відрахувань, тимчасово "зайві" кошти через незбіг у часі реалізації товарів та послуг і придбання нових партій сировини, матеріалів тощо, а також у зв'язку з сезонним виробництвом; кошти заощадженні, але не використані для нового будівництва, реновації основних фондів, виплати заробітної плати, грошові доходи й заощадження населення). Друга ситуація — в учасників ринкових відносин виникає потреба в додаткових грошових ресурсах понад ті, які вони мають на даний момент. Ця суперечність вирішується з допомогою кредиту.

Кредитна система — це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Вона породжена потребами виробництва і відбиває його історичні особливості і закономірності. Основними її елементами є банки і небанківські кредитно-фінансові установи.

Кредитні відносини у кожній країні залежать від розвинутості кредитної системи. Структура кредитної системи в різних країнах з ринковою економікою хоч і має свою специфіку, однак їй властиві й загальні риси. Вона являє собою кредитно-фінансові установи, що акумулюють або надають у кредит грошові засоби. До неї входять:

a) центральний (національний) банк, який здійснює керівництво всією кредитною системою країни;

b) комерційні банки, які становлять "арматуру" кредитної системи й здійснюють різні фінансові операції;

c) спеціальні кредитно-фінансові інститути.

1.1.19 Суть та форми інфляції

Інфляція — це специфічна хвороба паперово-грошового обігу, яка посилювалася в ході ослаблення і розриву зв'язків паперових грошей із золотом. У цих умовах особливого значення набуває кількість паперових грошей, що перебувають в обігу: якщо вона перевищує потреби товарного обігу, то виникає інфляція (від лат. "inflatio" — вздуття) як наслідок надмірної грошової емісії. Інфляція проявляється як підвищення загального рівня цін, або знецінення грошей, що, по суті, є єдиним процесом.

З-поміж причин інфляції найголовнішими вважаються дві:

1) надмірний випуск паперових грошей (інфляція попиту);

2) скорочення виробництва товарів (інфляція пропозиції).

Іноді дослідники відзначають і деякі другорядні причини інфляції:

— імпортована інфляція (внаслідок інфляції в країні-експортері, зростання цін імпортних сировинних товарів і як наслідок товарів власного виробництва в країні-імпортері);

— інфляція очікування (очікування інфляції стимулює ажіотажний попит, що веде до підвищення цін. Одним з наслідків цього явища може бути скорочення інвестицій, що спричинює інфляцію пропозиції в майбутньому);

— дефіцит державного бюджету (зростання внутрішнього боргу здійснює певний інфляційний тиск на курс грошової одиниці).

Слід зазначити, що дані другорядні причини інфляції за даними досліджень не можуть бути причиною знецінення грошей більше, ніж на 5% за рік.

За формами прояву розрізняють відкриту та затамовану (подавлену) інфляцію. Коли знецінення паперових грошей супроводжується прямим зростанням цін, тоді суспільство має справу з відкритою інфляцією. Хоч відкрита інфляція і спотворює ринкові процеси, все ж вона зберігає за цінами роль сигналів, що показують виробникам і споживачам галузі найприбутковішого вкладання капіталів. Відповідно, вона вказує на найефективніші антиінфляційні заходи.

1.1.20 Фінанси та їх функції. Фінансові відношення

У щоденному спілкуванні між людьми слова "фінанси" і "гроші" вживаються часто як синоніми, як однозначні поняття. Проте між ними існує різниця й до того ж істотна.

Фінанси (від фр. "finance", лат. "financia" — готівка, дохід) — означало завершення розрахунків (платежів) в грошових відносинах між населенням і державою. Згодом термін "фінанси" починає використовуватися до всієї сукупності грошових відносин, пов'язаних з системою державних доходів і видатків.

У загальному вигляді фінанси відображають відносини, що виникають між людьми, підприємствами, фірмами, банками, державними органами з приводу отримання, передавання один одному грошових коштів, взаємних платежів, боргових та інших грошових зобов'язань.

Фінанси охоплюють широкий спектр податкових платежів населення, позики, лотереї, вклади в банки тимчасово вільних грошей. Через фінансові важелі держава надає населенню кредити, регулює індивідуальну трудову діяльність, здійснює управління соціально-економічними процесами.

Конкретними інструментами фінансового регулювання економіки слугують заробітна плата, ціни, бюджет, кредити, податки, платежі, інвестиції, пенсії, стипендії, грошова допомога тощо. Отже, фінанси не гроші чи грошові доходи, а економічні відносини.

Фінанси — це система відносин з приводу розподілу й використання фондів грошових коштів(фінансових ресурсів).

Фінанси виконують ряд функцій: регулюючу, розподільчу та контрольну.

Регулююча функція фінансів базується на правовій регламентації грошових відносин у суспільстві. Для забезпечення регулюючої функції застосовується набір фінансових інструментів, передусім податків. З їхньою допомогою держава впливає на різні сторони фінансово-економічного розвитку.

Розподільча функція фінансів пов'язана передусім з розподілом та перерозподілом суспільного продукту й національного доходу для задоволення різних потреб народного господарства й населення.

Контрольну функцію фінанси виконують у процесі утворення й використання грошових ресурсів. Цей контроль має встановлюватися за пропорціями в розподілі й раціональним використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів шляхом з'ясування відповідності розміру фондів наміченим цілям.

Названі функції взаємопов'язані між собою, їх виконання залежить від чітких дій державних фінансових структур, підприємств різних форм власності, стабільного функціонування економічного та правового механізмів.

1.1.21 Цінні папери та їх види. Ринок цінних паперів

Ринок цінних паперів — це частина фінансового ринку (інша його частина — ринок банківських кредитів). Банк рідко видає кредити більше ніж на рік. Випускаючи цінні папери, можна отримати гроші навіть на декілька десятиліть (облігації) або взагалі у безтермінове користування (акції). За цим поділом фінансового ринку на дві частини стоїть поділ капіталу на оборотний і основний.

Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє з нею. Наприклад, банки надають посередникам ринку цінних паперів кредити для підписки на цінні папери нових випусків, а ті продають банкам великі блоки цінних паперів для перепродажу і по іншим причинам. В деяких європейських країнах основну посередницьку роль на ринку цінних паперів відіграють найбільші комерційні банки.

Виходячи з вищесказаного, можемо сказати, що предметом торгівлі на ринку цінних паперів є цінні папери. У Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» дано їх визначення. «Цінні папери — грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам».

За ознаками їхньої економічної природи цінні папери, як правило, підрозділяють на пайові папери, боргові та похідні фінансові інструменти. Пайові папери засвідчують відносини співвласності або пайової участі у формуванні статутного фонду і розподіленні прибутку (акції). Боргові папери опосередковують кредитні відносини (облігації, ощадні сертифікати, депозитні сертифікати, векселі та ін.). Похідні фінансові інструменти (опціони, ф’ючерси, варанти та ін.) — це особливі фондові цінності, які фіксують проміжні права партнерів у процесі укладання угоди. Вони не дають ні права власності, ні права на отримання доходу, але засвідчують право на купівлю або продаж цінних паперів різних видів.

Залежно від мети їхнього випуску цінні папери поділяються на фондові й комерційні. Перші призначено для формування капіталу (акції, облігації), другі — для опосередкування товарних відносин (векселі, акредитиви. Як правило, фондові папери або є безтерміновими, або діють понад рік, а комерційні є у своїй більшості короткотерміновими. Усі комерційні папери є борговими. Їх випускають недержавні емітенти і без спеціального забезпечення (застави). У певному розумінні комерційні папери є кредитними грошима і лише частково служать для інвестування капіталу. Якщо цінні папери мають цільове призначення, то їх можна класифікувати як папери для інвестування, кредитування і розрахунків за постачання та зобов’язання.

Усі цінні папери можна поділити на ринкові, котрі можна перепродувати, і неринкові, які дозволено продавати тільки один раз: емітент продає цінні папери інвестору, який у цьому разі є не тільки першим, а й останнім покупцем цінних паперів такого виду.

1.1.22 Податкова система України, принципи її побудови

В Україні після проголошення незалежності почався процес закладання підвалин власної податкової системи.

Податкова система — це сукупність податків, зборів, інших обов`язкових платежів і внесків до бюджету і державних цільових фондів, які діють у встановленому законом порядку. Сутність, структура і роль системи оподаткування визначаються податковою політикою, що є виключним правом держави, яка проводить її в країні самостійно, виходячи із завдань соціально-економічного розвитку. Через податки, пільги і фінансові санкції, а також і відповідальність, які виступають невід'ємною частиною системи оподаткування, держава ставить єдині вимоги до ефективного ведення господарства в країні.

Правовою основою податкової системи є закони України "Про оподаткування доходів підприємств і організацій", "Про податок на додану вартість", "Про акцизний збір", "Про державну податкову службу", "Про систему оподаткування". В них передбачено, що при визначенні податків, зборів і обов'язкових платежів, а також встановленні обов'язків і відповідальності платників ця система будується на таких принципах:

По-перше, обов'язковість виконання законодавства про податки усіма об'єктами оподаткування.

По-друге, обов'язковість оподаткування всіх доходів незалежно від їхніх джерел.

По-третє, застосування єдиних податкових ставок до різних власників і громадян, тобто з рівної величини доходу повинна сплачуватися рівна величина податку.

По-четверте, підвищення стимулюючої ролі податкових норм, особливо через систему пільг.

По-п'яте, поєднання інтересів держави, регіонів, підприємств і громадян і забезпечення надходження коштів до бюджетів відповідних рівнів і державних цільових фондів.

По-шосте, повсюдний та жорсткий фінансовий контроль за зобов'язаннями з податкових платежів усіх об'єктів через декларації й податкову інспекцію.

Законодавчі акти в юридичному аспекті визначають права, обов'язки та відповідальність обох сторін процесу оподаткування та функціонування його механізму.

Сучасна податкова система регламентує основні обов'язки платників: вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність; у строки, встановлені законодавством, подавати до державних податкових інспекцій та інших державних органів бухгалтерську звітність та інші документи та відомості, пов'язані з обчисленням і оплатою податків та інших обов'язкових платежів; своєчасно і в повному розмірі сплачувати податкові суми і здійснювати інші податкові платежі, допускати службових осіб податкових інспекцій для обстеження приміщень, які використовуються з метою одержання доходів чи пов`язані з утриманням об`єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення податків та інших обов`язкових платежів; виконувати інші обов`язки, пов`язані з обчисленням і оплатою податків та інших обов'язкових платежів.

Нова податкова система встановлює відповідальність платників за правильність обчислення і своєчасність оплати податків та інших обов'язкових платежів, за виконання законодавства про оподаткування: суми донарахованих податків та інших обов'язкових платежів і фінансових санкцій сплачуються до бюджету і державних цільових фондів юридичними особами в 10-ти денний строк з дня складання акту перевірки, а громадянами — 15-денний строк з дня прийняття державними податковими інспекціями відповідного рішення; сума податків та інших обов'язкових платежів, не внесених у встановлений строк, а також суми штрафу та інших фінансових санкцій стягуються за весь час ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів (з юридичних осіб) незалежно від форм власності та результатів господарсько-фінансової діяльності — у безперечному порядку, а з громадян — за рішенням суду або через нотаріальні контори, за виконавчими приписами; посадові особи підприємств, установ, організацій, громадяни, винні в порушенні законодавства про оподаткування у встановленому законом порядку притягаються до адміністративної, дисциплінарної та кримінальної відповідальності.

Серед заходів відповідальності в податковому законодавстві особливе місце займають санкції як ефективний інструмент державного економічного і адміністративного впливу на платників податків і посадових осіб, які не дотримуються чинного законодавства. Санкції передбачають стягнення з порушника певної грошової суми до бюджету і покликані посилити економічну відповідальність за ефективність господарської діяльності, а також за виконання законів про оподаткування.

Важливим засобом ефективного застосування законів про оподаткування повинно стати і прийняття податкового Кодексу України, який би систематизував усі нормативні акти про податки і зменшив кількість податків.

1.1.23 Податки, їх види та функції. Класифікація податків

Податки — це обов'язкові платежі в бюджет, які збирає держава з юридичних і фізичних осіб. Вони виникли давним-давно, коли виникла держава. За допомогою податків забезпечується близько 90% надходжень у центральний державний бюджет і більше 70%-у місцевий. Таким чином, у бюджеті акумулюється 40-60% національного доходу.

Важливу роль у формуванні ефективної податкової політики належить обґрунтуванню оптимальних принципів оподаткування. А.Сміт сформулював чотири фундаментальні принципи або "закони", що стали класичними і придатні для будь-якої економічної системи: перший — піддані держави повинні брати участь в утримуванні уряду відповідно до свого доходу, яким вони користуються під захистом держави; другий — податок який зобов'язана сплачувати кожна окрема особа має бути точно визначений (строк оплати, спосіб платежу, сума платежу); третій — податок повинен стягуватися в той час і таким способом, які найзручніші для платника; четвертий — податок має бути розроблений таким чином, щоб він стягувати з народу як найменше грошей понад те, що необхідно для формування державного бюджету [2, с. 189-190].

Таким чином, при формуванні податків необхідно в сучасних умовах дотримуватись таких принципів, як визначеність; простота і зручність; однократність; стабільність; обов'язковість; справедливість та інші.

Суспільне призначення податків проявляється в їх функціях. Їх дві — "фіскальна" й "економічна".

Фіскальна полягає в формуванні грошових доходів держави. Гроші потрібні їй на утримання державного апарату, армії, розвитку науки і техніки, підтримку дітей, літніх і хворих людей. Із зібраних у вигляді податків коштів держава покриває витрати на освіту, будує школи, вищі учбові заклади, дитячі будинки, платить зарплату викладачам і стипендію студентам. Частина коштів йде на охорону здоров`я. З цього ж джерела і витрачаються гроші на будівництво державних підприємств, споруд, доріг, захист навколишнього середовища.

Економічна функція податків полягає у впливі через податки на суспільне відтворення, тобто охоплює будь-які процеси в економіці країни, а також соціально-економічні процеси в суспільстві. Податки в цій функції можуть відігравати стимулюючу, обмежуючу і контролюючу роль. Наприклад, не обкладати податком частину прибутку, яка піде на впровадження нової техніки, що сприяє науково-технічному прогресу. А не обкладаючи податком частину прибутку, яка йде на благодійну діяльність, держава стимулює підприємства до вирішення соціальних проблем. Значне підвищення податків здатне не тільки обмежити, але й зробити беззмістовною підприємницьку діяльність.

Функції податків взаємозв`язані. Ріст податкових поступлень у бюджет, тобто реалізація фіскальної функції, створює матеріальну можливість для здійснення економічної ролі держави, тобто економічної функції податків. У той же час досягнуте в результаті економічного регулювання прискорення розвитку і росту дохідності виробництва дозволяє державі отримати більше коштів. Це означає, що економічна функція податків сприяє здійсненню фіскальної, зміцнює її.

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі і непрямі.

Прямі податки сплачуються суб`єктами податків безпосередньо й прямо пропорційно платоспроможності. Прямі поділяються на реальні та особисті. До реальних відносяться податки на землю, будинки, промислові, торгові, банківські установи та грошовий капітал. До особистих — податки на доходи фізичних та юридичних осіб (податковий, помайновий, із спадщини тощо).

На відміну від прямих, непрямі податки не зв`язані з розмірами доходів чи вартістю майна платника податків. Непрямі податки виступають у трьох видах: "акцизи", "фіскальні монопольні податки", "митні збори".

Акциз — різновид непрямого податку переважно на товари масового споживання (цигарки, алкогольні напої, сіль, цукор, сірники, автомобілі, холодильники, парфумерні вироби тощо), а також різні комунальні, транспортні, культурні та інші послуги, які мають широке розповсюдження (телефон, транспортні перевезення, авіа- і залізнодорожні квитки, демонстрація фільмів). У більшості країн Заходу непрямі податки на товари і послуги внутрішнього ринку забезпечують біля 25% всіх податкових надходжень у бюджет. Індивідуальні чи вибіркові акцизи стягуються за твердими ставками з одиниці товару. Фіскальні монопольні податки поповнюють казну за рахунок непрямого оподаткування товарів масового попиту, виробництво і реалізація яких монополізовані державою. Виник цей податок з "реалії", тобто привласнення державою виключного права на той чи інший вид діяльності. Наприклад, існує в державі монополія на виробництво алкогольних виробів. Напередодні антиалкогольної компанії цей вид монопольної державної діяльності забезпечував надходження в бюджет більше третини його суми. Практично завжди об`єктом державної монополії було також виробництво і реалізація виробів з хутра і золота.

Митні збори — це непрямі податки на імпортні, експортні і транзитні товари, тобто такі, які пересікають кордони країни. Вони сплачуються всіма, хто здійснює зовнішньоекономічні операції. В залежності від цих цілей, які переслідує держава, митні збори поділяються на "фіскальні", "протекційні", "антидемпінгові" і "пільгові".

1.1.24 Державний бюджет України та його структура.Бюджетний дефіцит

У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше — бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць.

Державний бюджет — система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це — щорічний баланс надходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності.

Структура бюджетної системи значною мірою залежить від державного устрою країни. Так, держава з федеральним устроєм має федеральний (державний) бюджет і бюджети складових частин федерації (штатів, земель, кантонів, республік), а також бюджети місцеві (районів, міст, сіл, — залежно від адміністративного поділу). Наприклад, у США центральне місце належить бюджетам штатів, а загальнодержавні функції (оборона, зовнішні зв'язки, загальне управління ) задовольняються за рахунок федерального бюджету. У державах без федерального поділу є лише державний і місцевий бюджети. В Україні за структурою бюджетна система складається з республіканського бюджету та бюджету адміністративно-територіальних одиниць, а саме: бюджету Республіки Крим та місцевих бюджетів: обласних, районних, міських, селищних та сільських. Всі вони мають дві частини: доходи й видатки.

Кожен бюджет має свої власні джерела доходів. Джерелами доходів державного бюджету є податок на прибуток підприємств, об'єднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні збори; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; прибутковий податок з громадян та ін., згідно з нормативами, що визначаються законодавчими актами. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень.

Аналіз стану бюджету України за останні роки свідчить про дедалі напруженіший хід усього бюджетного процесу, ускладнення його формування й виконання. Бюджетний дефіцит — це та сума, на яку в даному році витрати бюджету перевищують його доходи.

Дефіцит державного бюджету характерний нині для багатьох країн.

1.1.25 Лізинг та його види. Суб'єкти та об'єкти лізингу. Лізингова угода

Лізинг (від англійського терміну "1еаgе" брати і здавати майно в тимчасове користування) означає оренду. Це вид підприємницької діяльності, спрямованої на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, коли за договором лізингу лізингодавець зобов'язується придбати у власність майно за дорученням лізингоодержувача у відповідного продавця майна і надати це майно в користування лізингоодержувачу за плату на визначений строк для підприємницьких цілей.

До основних видів лізингу належать фінансовий і оперативний. Критерієм їх розмежування служать ознаки за обсягом зобов'язань лізингодавця і строками використання лізингового майна. Решта видів лізингу — різновиди основних видів, і залежно від ознак вони можуть бути віднесені до оперативного чи фінансового лізингу.

Однією з основних форм подолання проблем відсутності інвестиційних коштів є лізинг.

Лізингова операція — господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає надання основних фондів у користування іншим фізичним або юридичним особам, тобто врегулювання такої кількості відносин, які дають можливість передати лізингове майно в тимчасове користування на визначений термін за відповідну плату.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке рухоме і нерухоме майно, яке за діючою класифікацією належить до основних засобів, крім майна, вільний обіг якого на ринку заборонений.

Головна умова лізингу полягає в тому, що майно, яке передається в лізинг, має бути використане тільки в підприємницьких цілях. В агропромисловому комплексі до об'єктів лізингу належать основні засоби, що використовуються у сфері виробництва, заготівлі, переробки сільськогосподарської продукції, громадському харчуванні та інших видах діяльності. Якщо в лізингову компанію звернулись дві організації з пропозицією взяти майно у лізинг, перша з яких — для використання об'єкта лізингу з підприємницькою метою, а друга — некомерційний благодійний фонд, то лише в першому випадку може бути укладена лізингова угода.

Другим важливим критерієм визначення майна є те, що воно не повинно втрачати своїх натуральних властивостей у виробничому процесі, тобто після закінчення строку лізингу предмет повинен бути придатним для продажу або подальшого передавання в лізинг. Цим вимогам відповідають основні засоби виробництва.

Об'єктом лізингу можуть виступати складні речі, наприклад, якщо предметом лізингу є підприємство, то дія угоди поширюється на всі складові частини єдиного цілого: приміщення, споруди, устаткування та інші компоненти.

Об'єктом лізингу може бути сукупність предметів, в якій є головна річ, наприклад приміщення і прибудова до нього. Головна річ має в господарському обігу самостійне значення, а приналежність залежить від неї, слугує головній речі і пов'язана з нею загальним господарським призначенням. Тому, якщо головна річ передана в лізинг, то разом з нею в лізинг передається і приналежність[2, c. 148-149].

Суб'єктами лізингової угоди є сторони, які мають безпосереднє відношення до об'єкта лізингового договору. Класичному лізингу властивий тристоронній характер взаємовідносин, оскільки в лізинговій угоді беруть участь три суб'єкти. В цій схемі лізингових взаємовідносин сторонами угоди виступають: лізингодавець, лізингоодержувач і продавець майна.

1.1.26. Фінанси та їх функції. Фінансові відношення

Фінанси виконують ряд функцій: регулюючу, розподільчу та контрольну.

1.1.27 Податкова система України. Податок на добавлену вартість, його суть та призначення, порядок розрахунку

Податок на додану вартість (ПДВ) є загальнодержавним, непрямим податком на споживну вартість, що справляється з юридичних та фізичних осіб. ПДВ є відносно молодим податком. Він був розроблений і запроваджений вперше у Франції у 1954 р. Сплата податку на додану вартість у більшості країн визначається характером угоди, а фінансовий стан платника не береться до уваги. При цьому ПДВ доповнюється рядом непрямих акцизів та мит.

Податок на добавлену вартість має високу ефективність із фіскальної точки зору. Широка база оподаткування, яка включає не тільки товари, але й роботи і послуги, забезпечує надійність та стабільність бюджетних надходжень від цього податку. Універсальні ставки полегшують як обчислення податку для його платників, так і контроль податкових органів за правильністю та своєчасністю сплати останнього. Стягнення ПДВ на всіх етапах руху товарів, робіт, послуг має наслідком рівномірний розподіл податкового тягаря між усіма суб’єктами підприємницької діяльності. Крім того, оподаткування добавленої вартості, а не обсягу реалізації, сплата податку пропорційно вартості, знову створеній саме на цьому етапі виробництва товару, наближають ПДВ до прямих податків з точки зору прогресивності об’єкта оподаткування.

Недоліками ПДВ є значний його вплив на загальний рівень цін та регресивність, особливо щодо малозабезпечених верств населення.

Обчислення та стягнення ПДВ потребують чіткого визначення об’єкта оподаткування — добавленої вартості. Вона є часткою повної вартості товару чи послуги. Повна вартість товару чи послуги має такі складові частини: по-перше, вартість сировини та матеріалів, а також послуг виробничого характеру, що відносяться на собівартість; по-друге, заробітна плата працівників, які займаються виготовленням цього товару чи наданням послуги; по-третє, прибуток. Очевидно, що перша складова частина вартості товару чи послуги не залежить від зусиль виготовлювача, вона суто арифметично включається в певну вартість товару чи послуги. У свою чергу, заробітна плата і прибуток

є тими частинами повної вартості, які створюються на цьому етапі в процесі виробництва, а тому є добавленою вартістю. Обчислити її обсяг можна двома методами: перший — від повної вартості відрахувати вартість сировини матеріалів та. послуг виробничого характеру; другий — скласти величини заробітної плати і прибутку, Найзручнішим, а тому найпоширенішим методом є перший, він застосовується в нашій державі. Обчислення добавленої вартості на кожному етапі виробництва товарів і надання послуг дає змогу уникнути подвійного оподаткування і створює умови для рівномірного включення податку в ціни товарів та послуг. на всіх, етапах їх виробництва й реалізації.

Згідно з двома методами обчислення добавленої вартості суму податку на добавлену вартість можна вирахувати в чотири способи залежно від того, як застосовується податкова ставка до об’єкта оподаткування.

1.1.28 Податкова система України. Оподаткування прибутку підприємств вУкраїні

На початку формування на Україні власної податкової системи система оподаткування прибутку підприємств знаходилася під значним впливом догм та підходів до формування та оподаткування прибутку в Радянському Союзі . Довгий час концепція оподаткування прибутку не зазнавала суттєвих змін.

Платниками податку є:

· Резиденти: підприємницькі та непідприємницькі юридичні особи, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами.

· Нерезиденти — фізичні чи юридичні особи, створені у будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують доходи з джерелом їх походження з України, за винятком установ та організацій, що мають дипломатичний статус або імунітет згідно з міжнародними договорами України або законом.

· Філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку — резидентів розташовані на території іншої, ніж такий платник податку, територіальної громади.

· Постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи з джерел їх походження з України. Постійне представництво до початку своєї господарської діяльності стає на облік в податковому органі за своїм місцезнаходженням у порядку, встановленому центральним податковим органом України. Постійне представництво, яке розпочало свою господарську діяльність до реєстрації у податковому органі, вважається таким, що ухиляється від оподаткування, а одержані ним прибутки вважаються прихованими від оподаткування.

З прийняттям Закону "Про внесення змін в Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств"" з другого півріччя 1997 р. відбулися істотні зміни в оподаткуванні підприємницької діяльності, спрямовані на підтримку виробника, активізацію інвестиційної діяльності підприємства.

Платниками податку на прибуток є резиденти та нерезиденти. З числа резидентів платниками податку є суб'єкти господарської діяльності, бюджетні, громадські та інші підприємства, установи й організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку на території України і за її межами. З числа нерезидентів платниками податку є фізичні особи, а також юридичні особи, створені у будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують доходи, джерелом походження котрих є Україна (крім установ і організацій, що мають дипломатичний статус).

Платник податку, який має відокремлені підрозділи (філії), може прийняти рішення щодо сплати консолідованого податку на прибуток.

Платники податку, які не подали або несвоєчасно подали до податкового органу податкову декларацію про прибуток, розрахунок податку на прибуток, платіжні доручення щодо перерахування податку до бюджету, сплачують штраф у розмірі 10% від суми нарахованого податку за кожний випадок порушення.

1.1.29 Податкова система України. Оподаткування доходів громадян

У сучасних умовах перебудови економіки України, становлення та розвитку ринкових відносин у державі важливе місце займає державне регулювання фінансово-господарської діяльності фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, а також накопичень громадян. Оподаткування доходів фізичних осіб є складовою частиною фінансового механізму держави. У результаті перерозподілу доходів (платежів) фізичних осіб, з одного боку, реалізується економічна доктрина щодо рівня добробуту різних верств населення, а з іншого — формується фінансова база держави. Сфера перерозподілу доходів фізичних осіб є одним з основних фінансових ресурсів держави. Одним із вагомих важелів регулювання розподілу між державою та населенням фінансових ресурсів є прибутковий податок з громадян та інші податки, які входять до складу податкової системи України.

Податки з громадян — це економічні відносини у грошовій формі, які виникають між державою і населенням та є одним із важливих обов'язків громадян, пов'язаних із дотриманням Конституції. Конституційний обов'язок громадян — сумлінно та своєчасно сплачувати податки та подавати декларацію — закріплений не тільки у Конституції України, але й у конституціях усіх провідних держав світу.

В Україні платники прибуткового податку розподіляються за такими ознаками:

— робітники та службовці (наймані працівники);

— фізичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності та громадяни, які здійснюють незалежну професійну діяльність;

— громадяни, які отримують інші доходи від регулярної діяльності;

— іноземні громадяни та особи без громадянства.

За характером оподаткування доходи, отримані громадянами, класифікуються за такими ознаками:

— доходи, отримані не за основним місцем роботи; доходи, отримані від здійснення підприємницької діяльності або незалежної професійної діяльності;

— інші доходи громадян від регулярної діяльності;

— пасивні доходи (дивіденди, проценти, роялті).

1.1.30 Податкова система України. Місцеві податки і збори

Види місцевих податків і зборів, їх граничні розміри та порядок обчислення досі визначає Декрет Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори" від 20 травня 1993 р. І хоч постанова Верховної Ради України "Про проект Закону України про місцеві податки і збори" була прийнята ще 17 червня 1999 р., відповідний закон і досі не прийнятий.

Органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають порядок сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку та в межах встановлених граничних розмірів ставок. У межах своєї компетенції вони мають також право запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю скасовувати деякі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників та надавати відстрочення у сплаті місцевих податків та зборів. При цьому в обов'язковому порядку мають справлятися на території відповідної територіальної громади комунальний податок та збори за паркування автотранспорту, ринковий, за видачу ордера на квартиру, за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг, з власників собак.

Згідно зі ст. 15 Закону України "Про систему оподаткування" уповноваженими на встановлення місцевих податків і зборів є сільські, селищні та міські ради. Винятком є встановлення збору за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюють обласні ради.

Законодавство встановлює загальні правові засади справляння місцевих податків і зборів.

Об'єктом податку з реклами є вартість послуг за встановлення та розміщення реклами. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про рекламу" від 3 липня 1996 р. реклама — це спеціальна інформація щодо осіб або продукції, яка поширюється у будь-якій формі або будь-яким способом з метою прямого або опосередкованого отримання прибутку.

Платниками податку з реклами є юридичні особи та громадяни. Податок з реклами сплачується з усіх видів оголошень і повідомлень, які передають інформацію з комерційною метою за допомогою засобів масової інформації, преси, телебачення, афіш, плакатів, рекламних щитів, інших технічних засобів, майна та одягу: на вулицях, магістралях, майданах, будинках, транспорті та в інших місцях. Граничний розмір податку з реклами не повинен перевищувати 0,1% вартості послуг за розміщення одноразової реклами та 0,5 % за розміщення реклами на тривалий час.

Податок з реклами сплачується під час оплати послуг за встановлення та розміщення реклами. Відповідно до рішення Київської міської ради "Про введення податку з реклами в м. Києві" від 17 травня 1994 р. № 9Б та Положення (додаток до рішення № 9Б) об'єктом обкладання податком з реклами є вартість робіт та послуг з виготовлення та розповсюдження реклами. Зазначений податок отримується рекламними агентствами при розрахунках з рекламодавцями та при оформленні розрахункових документів включається до них окремим рядком.

У Положенні про рекламу визначено, що рекламні агентства — це юридичні та фізичні особи, які виготовляють рекламу за заявками рекламодавців або розміщують зазначену рекламу на рекламних носіях.

Комунальний податок справляється з юридичних осіб, крім бюджетних установ, організацій, планово-дотаційних та сільськогосподарських підприємств. Його граничний розмір не повинен перевищувати 10% річного фонду оплати праці, обчисленого виходячи з розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Платниками місцевих зборів можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи залежно від об'єкта оподаткування.

1.1.31 Організація розрахунків із централізованими бюджетними тапозабюджетними фондами

Основним централізованим фондом фінансових ресурсів держави, як відомо, виступає бюджет. Кошти бюджету є знеособленими і забезпечують реалізацію її функцій. Однак, у держави можуть бути певні потреби, що мають особливе значення і тому повинні мати відповідне гарантоване фінансове забезпечення. З цією метою держава створює фонди цільового призначення.

За своєю економічною сутністю державні цільові фонди — це грошові відносини з приводу розподілу та перерозподілу вартості суспільного продукту та частини національного багатства, пов 'язаних з формуванням фінансових ресурсів в розпорядженні держави та використанням державних коштів для забезпечення розширеного відтворення, задоволення соціально-культурних потреб суспільства, матеріального стимулювання членів суспільства щодо пенсійного, соціального захисту населення, розвитку науково-технічного потенціалу держави.

Основне призначення державних цільових фондів полягає у:

— забезпеченні соціального захисту населення шляхом виплати субсидій, пенсій, фінансування соціальної інфраструктури;

— сприяння економічному піднесенню держави через фінансування, субсидування, кредитування вітчизняних підприємств;

— фінансування природоохоронних заходів;

— надання позик, кредитів.

Джерелами формування доходів державних цільових фондів є..

— бюджетне фінансування;

— обов'язкові відрахування юридичних та фізичних осіб;

— доходи від інвестування власних коштів;

— добровільні внески, спонсорська допомога;

— інші джерела.

Державні цільові фонди поділяють на цільові бюджетні фонди (фонди, що входять до складу державного бюджету) і державні позабюджетні фонди (фонди, що не входять до складу державного бюджету).

Під цільовими бюджетними фондами слід розуміти грошові фонди, що утворюються у складі бюджету держави за рахунок цільових джерел засобів і використовуються на фінансування певних державних чи місцевих витрат під контролем фіскальних органів держави. Наприклад, платежі до Фонду України соціального захисту інвалідів, збір за забруднення навколишнього природного середовища, цільові фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади.

Реформування системи фінансів України на початку 90-х років призвело до появи нової ланки загальнодержавної системи фінансів — позабюджетних фондів. Особливе значення серед них мають соціальні позабюджетні фонди (Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань).

Специфікою позабюджетних фондів є чітке закріплення дохідних джерел і, як правило, суворе цільове їх використання. Джерелами формування позабюджетних фондів є: спеціальні податки і збори, асигнування із державного і місцевих бюджетів, спеціальні позики, добровільні поступлення. Поступлення можуть формуватися також від капіталізації частини тимчасово вільних засобів позабюджетних фондів (як, наприклад, покупка цінних паперів, інвестування тощо).

В управлінні та контролі за коштами бюджетних та позабюджетних фондів є певні відмінності:

по-перше, використання коштів бюджетними фондами регламентується законодавством та органами влади, а використання коштів позабюджетних фондів — законодавством та виконавчими дирекціями фондів, при цьому є реальна можливість використання коштів в оперативному режимі;

по-друге, контроль за діяльністю і використанням коштів бюджетних фондів здійснює Верховна Рада України, а позабюджетні фонди не підлягають контролю з боку законодавчих органів. Контроль здійснюється податковими інспекціями, фінансовими відділами і виконавчими дирекціями фондів.

1.1.32 Комерційні банки, їх функції. Операції комерційних банків

Комерційні банки становлять основу кредитної системи, вони проводять різні фінансові операції. Комерційні банки приймають і розміщують грошові вклади, здійснюють розрахунки за дорученням клієнтів і їх касове обслуговування. Крім того, вони можуть виконувати такі операції:

— ведення рахунків клієнтів;

— фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестиційних коштів;

— випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акцій, векселів, облігацій тощо);

— купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;

— купівля і продаж у держави та за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів;

— надання консультаційних послуг, пов'язаних з банківською діяльністю.

Банківські операції поділяються на пасивні, активні й комісійні, що включають посередницькі операції. Пасивні — це операції, з допомогою яких створюються банківські ресурси. Комерційні банки утворюють "пасиви" за рахунок власних та залучених коштів.

Переважна частина всіх банківських ресурсів створюється за рахунок депозитних операцій, які складаються з поточних рахунків і вкладів. Поточний рахунок дає можливість клієнту вносити й отримувати необхідні суми в будь-який час. З метою розпорядження поточним рахунком банк видає клієнту-власнику рахункову чекову книжку. За допомогою чеків клієнт може не тільки знімати з рахунку необхідну суму й отримувати її, а й розраховуватися з третіми особами. Відсоток, що отримує клієнт, залежить від розміру залишку на рахунку та відсоткової ставки.

Другий вид депозитних операцій пов'язаний із прийманням вкладів. Вклади бувають строкові та до запитання (безстрокові). Строковий вклад може бути отриманий тільки після закінчення встановленого строку, а вклад до запитання — в будь-який час. За вкладом банк видає клієнту особливий документ-вкладне свідоцтво, після пред'явлення якого банк повертає вклад власнику.

Активні операції — це операції, які проводять банки з метою прибуткового розміщення залучених коштів. Вони включають строкові та безстрокові позики, які банк надає своїм клієнтам. Строкові позики мають бути погашені після закінчення певного строку (місяця, року, трьох років і т.д.), за безстроковими позиками банк має право вимагати від клієнта повернення грошей у будь-який час.

За своїми об'єктами операції банків поділяються на вексельні, підтоварні, фондові, бланкові. Вексельні операції — це купівля банками векселів у компаній і видача позик під векселі. Підтоварні операції банків являють собою видачу позик під заставу товарів й товарних документів. Фондові операції банків — це операції з цінними паперами та облігаціями. Вони включають: надання позики під цінні папери; банківські інвестиції, що являють собою купівлю банками цінних паперів.

Окрім цих позик, банки надають також бланкові позики, тобто позики, що не мають певного забезпечення. Такі позики надаються, передусім, великим підприємствам, із якими банки тісно пов'язані і в платоспроможності яких вони впевненні. Ці кредити, як правило, отримують клієнти, які здійснюють свої операції через даний банк. За контокорентним рахунком здійснюються всі операції банку з клієнтом. На дебет цього рахунку зараховуються позики, отримані клієнтом, на кредит — суми, що надходять від клієнта.

До третьої групи операцій комерційних банків належать комісійні, тобто виконання окремих доручень клієнтів за певну винагороду — комісію. До комісійних операцій належать операції посередницькі (переведення, інкасо й акредитив).

Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. — 526 с.

2. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2000. — 408 с.

3. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.

4. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2002. — 687 с.

5. Політекономія: Підручник/ Ред. Ю.В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2003. — 411 с.

6. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.

7. Політична економія: Навчальний посібник/ Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Волинцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. — К.: Академвидав, 2004. — 671 с.

8. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 508 с.

9. Політична економія : Навч. посібники для екон. спец./ Ред. С. В. Мочерний. — Львів: Світ. –2006- Ч. 1/ Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. — 2006. — 678 с.

referat-ok.com.ua

Політекономія, фінанси та кредит

Дисципліна "Політекономія":

1.1.1 Економічні потреби, виробничі можливості суспільства. Економічніінтереси

1.1.2 Економічна система суспільства

1.1.3 Форми організації суспільноговиробництва

1.1.4 Ринок, суть, функції, моделі . Класифікація ринків

1.1.5 Національний доход, його розподіл, споживання та заощадження

1.1.6 Економічне зростання, його чинники. Економічні цикли

1.1.7 Міжнародні економічні відносини, їх форми

1.1.8 Сутність економічного відтворення та його види. Суспільний продукт

1.1.9 Держава та економічні функції

1.1.10 Ціноутворення в ринковій економіці

1.1.11 Валовий національний продукт та його структура

1.1.12Економічн відносини в системі світового господарства

1.1.13 Соціальна політика держави та соціальний захист в умовах ринку

1.1.14 Економічні відносини в системі світового господарства

1.1.15 Ринкова конкуренція

Дисципліна "Фінанси", "Гроші та кредит"

1.1.16 Гроші, суть функції грошей. Закони грошового обігу

1.1.17 Модель банківської системи. Банківська система України

1.1.18 Кредит. Кредитні системи

1.1.19 Суть та форми інфляції

1.1.20 Фінанси та їх функції. Фінансові відношення

1.1.21 Цінні папери та їх види. Ринок цінних паперів

1.1.22 Податкова система України, принципи її побудови

1.1.23 Податки, їх види та функції. Класифікація податків

1.1.24 Державний бюджет України та його структура.Бюджетний дефіцит

1.1.25 Лізинг та його види. Суб'єкти та об'єкти лізингу. Лізингова угода

1.1.26. Фінанси та їх функції. Фінансові відношення

1.1.27 Податкова система України. Податок на добавлену вартість, його суть та призначення, порядок розрахунку

1.1.28 Податкова система України. Оподаткування прибутку підприємств вУкраїні

1.1.29 Податкова система України. Оподаткування доходів громадян

1.1.30 Податкова система України. Місцеві податки і збори

1.1.31 Організація розрахунків із централізованими бюджетними тапозабюджетними фондами

1.1.32 Комерційні банки, їх функції. Операції комерційних банків

Список використаної літератури

Розділи