Вступ.

1. Визначення партії та її ознаки, етапи створення партії.

2. Основні функції партії.

3. Класифікація політичних партій. Партії як носії різних ідеологій.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Термін „партія" (від лат. — ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, можна визначити наступні:

• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;
• різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;
• незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;
• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю за діяльністю уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію, яка для досягнення своєї мети йде шляхом розгортання політичної діяльності.

1. Визначення партії та її ознаки, етапи створення партії

Політична партія — це організована група однодумців, що представляє й виражає політичні інтереси й потреби певних соціальних шарів і груп суспільства, іноді значної частини населення, і ставлячи за мету їхню реалізацію шляхом завоювання державної влади й участі в її здійсненні.

Політичні партії є відносно молодим інститутом публічної влади, якщо мати на увазі масові партії, тому що об'єднання людей у боротьбі за владу або за безпосередній вплив на неї завжди були важливим елементом політичних відносин. Такого роду об'єднання мають давню історичну традицію. Сучасної ж партії, що діють у масовому середовищі, сформувалися в Європі в другій половині XІ століття. У цьому змісті політичні партії можуть розглядатися як політичний інститут, що виник у сфері європейської культури й розповсюдившись потім по всіх інших культурних регіонах сучасного світу.

Свого часу М.Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Але такий шлях пройшли тільки англійські партії лібералів і консерваторів.

Політичні партії утворюються:

1. внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували в різних місцях країни; внаслідок розколу партії на дві та більше чи об’єднання двох та більше партій в одну;

2. у надрах масових рухів;

3. під впливом міжнародної партійної системи;

4. як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

5. внаслідок діяльності лідерів, які організували партії під себе;

6. ініціативи профспілок.

Крім того, залежно від того як ініціюється створення партії, виділяють:

• шлях „зверху" — це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії.
• шлях „знизу" — суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;
• комбінований шлях.

Ставлення до такого суспільного явища як партія протягом історії змінювалось від позитивного до негативного і навпаки, і навіть сьогодні не дивлячись на наявність значної літератури, присвяченої партіям, єдності в розумінні їх сутності немає.

Найбільш поширеними є такі підходи:

Класовий. Становлення партії пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. (Маркс, Енгельс, Ленін). Сьогодні цей підхід зустрічає найбільше критики.

Ідеологічний. Ставлення партій пов'язується з виділенням груп, заснованих не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж ідею.

Інституційний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави. (Дюверже).

Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує в сучасній ідеології. [8, c. 236-240]

Загалом політичну партію можна визначити як добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Ознаки політичних партій:

• наявність певної ідеології;
• певна тривалість існування у часі;
• наявність організаційної структури;
• прагнення влади;
• пошук підтримки у народу.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

Члени партії:

активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;

пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;

соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані.

Інколи виділяють, крім цього, ідеологів партії. Крім того, істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграють: симпатики і меценати.

Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізувати свої програмні цілі: економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні, за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію і тактику своєї поведінки на різних етапах розвитку і за різних політичних умов[5, c. 62-64].

2. Основні функції партії

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави:

• артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення, та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;
• представництво зазначених інтересів в державної влади та місцевого самоврядування;
• активна політична діяльність для реалізації та захисту цих інтересів, в тому числі завоювання влади;
• активізація та інтеграція великих суспільних верств (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення конфліктуючих соціальних класів) з метою згладити соціальні суперечності, не допустити розвитку конфліктів до точки вибуху всієї політичної системи суспільства;
• політична соціалізація;
• формування суспільної думки;
• розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;
• політичне рекрутування — підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять в політичну систему, в тому числі для державних органів;
• мобілізація виборців на виборах;
• здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади. [6, c. 301-304]

Серед основних напрямків діяльності політичних партій варто особливо виділити вироблення програмних установок, соціально-економічної й політичної стратегії. До розробки сучасної стратегії залучаються кваліфіковані ідеологічні кадри.

Політичні партії прагнуть забезпечити єдність дій своїх прихильників, організувати підтримку серед своїх союзників. Ідеологічна функція партії виражається в політичній діяльності, спрямованої, з одного боку, на виробництво ідей, а з іншого боку — на "виробництво людей". Партії виступають ініціаторами і є штабами по розробці стратегічних і тактичних концепцій, що виражають інтереси й волю представлення ними соціальних спільностей. Істотними компонентами цих концепцій є моделі розвитку й функціонування суспільства в цілому. Крім розробки концепцій ідеологічна діяльність партій спрямована на широке поширення, пропаганду цих концепцій і інших ідей, що відповідають цим цілям. Правлячі партії використовують для цього також ідеологічну функцію держави.

Досить важливим для будь-якої партії є представництво інтересів відповідних соціальних спільностей. Зміст цієї функції становить діяльність по забезпеченню політичних засобів вираження цих інтересів, формулювання їх у формі цілей і ідеалів, реалізація й захист у процесі взаємодії з іншими суб'єктами політики. Функції представництва інтересів реалізуються, по-перше, шляхом акумуляції спільних інтересів соціальних спільностей на основі узгодження специфічних інтересів їхніх різних шарів і груп, по-друге, за допомогою оволодіння органами державного контролю над ними, або через різні форми тиску на ці органи в процесі прийняття політичних рішень і практичного володарювання[8, c. 358-359].

3. Класифікація політичних партій. Партії як носії різних ідеологій

Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи. Залежно від соціальної бази розрізняють:

• партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);
• партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;
• партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;
• корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була розроблена М.Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:

Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації У других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку — структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над рядовими членами партії.

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.

"М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть голосувати як один. Консервативна партія Великобританії "Єдність" і Народна партія Росії, навпаки, — приклад "жорстких" партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування[2, c. 268-270].

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:

Кадрові парти, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх кандидатів. Прикладом подібних партій, як правило, наводять Республіканську і Демократичну партії США (правда, сам М.Дюверже відносив їх до напівмасових). Кожна з цих партій нараховує дві-три тисячі професійних партійних функціонерів.

Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність від грошових мішків.

Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних способах рекрутування нових членів. У перших партіях вступ до неї нічим не регламентується, у других — передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була характерна для КПРС, а також інших комуністичних і соціалістичних партій але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звуження своєї соціальної бази, більшість партій стали відкритими.

За ступенем причетності індивіда до партії. М.Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших (фашистські партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють: правлячі партії — партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих партій може бути одна або декілька. В останньому випадку вони об'єднані в коаліцію.

Опозиційні партії — партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм. Опозиційні партії, у свою чергу, можуть бути поділені на такі, що відіграють суттєву роль у суспільстві і не відіграють. Наприклад, після президентських виборів 7 листопада 2001 р. в США республіканці стали правлячою партією, демократи — опозиційною партією, яка відіграє суттєву роль, а більше 20 інших партій залишаються опозиційними і не відіграють суттєвої ролі, крім цього, опозиційні партії можуть бути легальними, тобто зареєстрованими і діючими в межах закону; не зареєстрованими, але й не забороненими; нелегальними[7, c. 271-273].

Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і й спрямування виділяють такі типи партій:

• ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;
• проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);
• електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система — це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями. Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем. Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів."Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи — "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій. [1, c. 321-325]

Висновки

Політичне життя сучасного суспільства складні, суперечлива й різноманітна. У ній зайняте величезне число учасників (суб'єктів політики), серед яких одне із самих видних місць належить політичним партіям. Сьогодні важко уявити собі держава, у якому не було хоча б однієї політичної партії. У переважній більшості держав сучасного миру існують дво- або багатопартійні системи.

Політична партія — одне з важливих досягнень цивілізації, необхідний для нормального життя політичний інститут. Партія, мабуть, сама політична із всіх громадських організацій: її метою є завоювання й утримання влади, здійснення прямих і зворотних зв'язків між суспільством і державою. Зворотний зв'язок допомагає партії виконувати унікальну роль — узгодження, виведення на політичний рівень реальних і різноманітних інтересів, що існують або знову зароджуються в суспільстві. Партії виступають істотним елементом політичної системи суспільства, являють собою важливі структури політики. Вони є виразниками потреб інтересів і цілей певних класів і соціальних груп, беруть активну участь у функціонуванні механізму політичної влади, або роблять на нього опосередкований вплив.

Принциповою стороною діяльності політичних партій є їхній ідеологічний вплив на населення, вони відіграють значну роль у формуванні політичної свідомості. У сучасну епоху провідну, а часто й вирішальну роль в організації й у ході боротьби за владу, грають політичні партії, що користуються авторитетом у суспільстві.

Список використаної літератури

1. Абетка українського політика: Довідник. – К., 1998.

2. Гелей С. Політологія : Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. -5-є вид., перероб. і доп.. -К.: Знання , 2004. -645 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби : Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. -К.: Академія, 2003. -303 с.

4. Обушний М. Політологія : Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. -К.: Довіра, 2004. -599 с.

5. Піча В. Політологія : Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник/ Володимир Піча, Наталія Хома, Казимир Левківський,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -174 с.

6. Політичні партії України. За ред. Суфле. В. М. Якушика. – К., 1996

7. Політологія : Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: ВД "Ін Юре", 2006. -519 с.

8. Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації/ Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Здоров'я, 2004. -775 с.

9. Суфлер Є. Партійна система незалежності України: особливості формування, тенденції подальшої трансформації. – К., 1997

10. Швидак О. Політологія : / О. М. Швидак,; М-во освіти України, Ін-т змісту і методів навчання . -К., 1997. -163 с.

11. Шляхтун П. Політологія : Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. -К.: Либідь, 2002. -573 с.