Погляди на наркотики

Вступ.

1. Еволюція соціологічних поглядів на наркотизм.

2. Соціологічне вивчення проблеми наркотизму.

3. Наркоманія в соціологічних дослідженнях.

4.Тенденції та напрямки профілактики наркотизму.

Висновки.

Використана література.

Вступ

Епідемія наркотизму, що спалахнула ще у 60-ті роки у США, прокотилася країнами Західної Європи, а наприкінці 80-х рр. перетнула кордони колишнього СРСР. В Україні 90-ті роки позначені швидким зростанням наркотизму. Це явище набуло епідемічного характеру, охопило усю територію країни, особливо південну її частину. Кількість осіб, залежних від наркотичних речовин, які стоять в Україні на обліку, зросла з 2506 чол. у 1968 р. до 79919 чол. у 2001 р. Результати соціологічних досліджень свідчать: зараз у Харкові кожен другий юнак (55,8%) принаймні один раз за своє життя пробував наркотики. Загальна кількість злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків в Україні зросла з 6 у 1971 р. до понад 58 тис. злочинів у 2002 р. Особливу тривогу викликає утворення кримінального ринку наркотиків на рівні організованих злочинних угруповань. Профілактика наркотизму стає нагальною суспільною потребою. Отже, тема роботи торкається гострої соціальної проблеми, яка хвилює суспільство.

До проблеми наркотизму сьогодні прикута увага широкого кола фахівців. Актуальність соціологічного підходу зумовлена кількома обставинами. Існує певний «вакуум», брак соціологічних досліджень, зумовлений історичними обставинами. В Україні до 90-х років не проводилися соціологічні дослідження на тему розповсюдження наркотиків, тому дотепер була відсутня соціологічна інформація стосовно справжніх масштабів і темпів поширення наркотиків. Це пов’язано із політичними та ідеологічними заборонами, що існували за часів СРСР, на проведення подібних досліджень. З дослідницької точки зору, наркотична ситуація характеризується високою латентністю, внаслідок чого особливої актуальності набувають саме соціологічні методи дослідження. Проте соціологи почали приділяти увагу цій проблемі лише останнім часом, і в основному зосереджуються на окремих прикладних аспектах проблеми. Є потреба у розробці теоретичних питань, які за своїм змістом виходять за межі предметів біології, медицини, права і належать до проблемного поля соціології. Досі не існує чіткої соціологічної концепції наркотизму, немає визначення наркотизму як соціального явища. Кожен з авторів зводить наркотизм до одної (М.Н.Гернет, А.Є.Лічко, А.А.Реджепов, В.Н.Міхлін, Є.А.Дюбін, А.В.Козаченко, Н.О.Мірошниченко) або декількох ознак (А.А.Габіані, Я.І.Гілінський, Д.В.Колесов, С.В.Турцевич). Актуальним завданням є розробка соціологічної моделі наркотизму як соціального явища.

Сьогодні не можна задовольнитись суто медичними термінами «наркоманія», «алкоголізм», «хімічна залежність» і подібними, бо за останні роки фактично виникло й швидко поширилося нове соціальне явище, яке виходить за рамки спеціальних дефініцій. Маються на увазі масові факти адиктивної поведінки, формування особливих соціальних груп споживачів адиктивних речовин і відповідної адиктивної субкультури, виникнення специфічних соціальних відносин, певна трансформація соціальної структури під впливом наркотизму, формування й інституціалізація цілої антинаркотичної індустрії. Ось чому актуальною задачею для соціології є вивчення не наркоманії як хвороби, адиктивної поведінки як соціальної девіації чи правопорушення, а наркотизму як соціального явища.

Безумовно, наркотизм — негативне соціальне явище. І функція соціології полягає не тільки в тому, аби вивчити явище, а й у тому, щоб слугувати інформаційною, теоретико-методологічною базою профілактики наркотизму. На етапі становлення профілактики наркотизму набуває актуальності соціально-технологічний підхід до превентивної діяльності як засіб її упорядкування і підвищення ефективності.

Таким чином, актуальність обраної теми обумовлена проблемною ситуацією, сутність якої полягає у тому, що, з одного боку, відбувається епідемічне поширення наркотизму, а з іншого — бракує соціологічних досліджень цього процесу, немає чіткої наукової соціологічної концепції наркотизму та на часі розробка соціотехнологічних аспектів його профілактики.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розкриття основних закономірностей поширення наркотизму і з урахуванням цього аналіз напрямків профілактики наркотизму в умовах трансформації українського суспільства.

1.Еволюція соціологічних поглядів на наркотизм

Проблема поширення хімічних речовин, здатних викликати залежність, яка особливо гостро постала в Україні в останнє десятиріччя — це проблема наркотизму. Оскільки ця проблема за своєю сутністю є біопсихосоціальною, вона виступає предметом низки наукових дисциплін. Наукові підходи щодо вивчення проблеми наркотизму виникали паралельно з виникненням і розвитком самої проблеми. Спочатку це була проблема окремої особистості, залежної від тих або інших адиктивних речовин, і цілком справедливо першими їй почали приділяти увагу медики і психологи. Далі проблема наркотизму еволюціонувала і набула масового характеру, у цьому зв’язку сформувалися юридичний і соціологічний підходи щодо її вивчення. Виникнення та інституалізація специфічних соціальних форм реакції на процес поширення наркотизму, залучення до нього груп людей, які безпосередньо не є споживачами наркотиків, але, так чи інакше, впливають на нього (наприклад, спеціальні підрозділи поліції і навіть наркомафія), перетворили цей процес на комплексне соціальне явище. Відповідно зросла й актуальність саме соціологічного підходу до вивчення наркотизму.

На наш погляд, соціологічний підхід до аналізу наркотизму полягає, насамперед, у вивченні всіх соціальних аспектів вживання наркотичних речовин (а також інших речовин, здатних викликати залежність). У межах соціології девіантної поведінки і соціології злочинності наркотизм виступає як самостійний предмет досліджень. Наркотизм розглядається як досить широке соціальне явище, в силу того, що він пов’язаний не тільки соціальними фактами поведінки стосовно наркотиків та інших адиктивних речовин, але і передбачає соціальну відповідь на процес їхнього поширення. Тому що соціологічний підхід щодо вивчення наркотизму достатньо молодий, передчасно говорити про існування єдиної методології аналізу наркотизму. У цьому зв’язку цікаво простежити шляхи формування уявлень про соціальну сутність цього явища.

Найбільш ранні спроби виділення соціальних компонент залежності починалися стосовно алкоголізму, а пізніше — і стосовно наркоманії. Я.І.Гілінський до найбільш ранніх згадувань про роль соціальних чинників у генезисі залежності відносить роботу К.М.Бріль-Краммера «Про запій і лікування оного» (1819), в якій московський лікар відзначив, що більшість відомих йому хворих алкоголізмом занедужали з часу Вітчизняної війни 1812 р., коли багато громадян Росії втратили свій спокій, майно, родичів [20, с. 56]. Причому висока частота алкоголізму спостерігається в нижчих верствах, які відчувають постійні злидні. Алкогольні проблеми досліджувалися В.М.Бехтєрєвим, Д.К.Бородіним, Д.Н.Вороновим, Д.К.Дмитрієвим, С.А.Первушиним. Ними піддавалася сумніву легенда про «особливу схильність» російської людини до «пияцтва». Створення системи державних шинків у XVI ст. з комерційних мотивів (алкогольна скарбниця) змінило ситуацію жорсткого соціального контролю над споживанням алкоголю на гірше [14, с. 94]. Автори ХІХ — початку ХХ ст. для оцінки алкогольної проблеми широко використовували статистичні дані [8, с. 15]. Активно досліджувався ступінь алкоголізації різних соціальних груп у зв’язку з економічними, культурними, соціально-демографічними характеристиками [17, с. 30, 72]. Відзначалося, що в селах більше пили бідняки і заможні селяни — «куркулі», а середняки виявлялися непитущими. Зв’язку алкоголізму і злочинності була присвячена робота П.І.Григор’єва (1900). Він за допомогою поштового опитування завідувачів сільськими училищами (1898) виявив майже суцільне споживання алкоголю сільськими дітьми. У роботах В.К.Дмитрієва вирішальне значення в динаміці алкоголізації приписується економічним чинникам, процесу індустріалізації, важкому становищу міського пролетаріату. С.А.Первушин провів різницю між поняттями «споживання алкоголю», «пияцтво» і «алкоголізм», він класифікував споживання алкоголю на: «столове» — властиве в основному вищим верствам суспільства («для здоров’я», «для апетиту»); «обрядове» — властиве селянам (відповідно до звичаю) і «наркотичне» — властиве робітничому класу (із метою забутися). Відзначалося, що в залежності від типу споживання алкоголю повинна різнитися і тактика його профілактики [24, 94, 97]. Також відзначалося, що від переважних питних звичаїв залежать ті або інші «соціальні шкідливості» алкоголізму — випадкове, розгульне пияцтво веде до збільшення злочинності і хуліганства тощо [8, с. 108].

У зв’язку із «сухим законом» (1914 р.) було розпочато низку соціологічних досліджень, у яких оцінювалася ефективність подібних заходів. Дослідження констатували різке погіршення ситуації після короткочасного і відносно незначного її поліпшення [8, 17, 30]. Аналогічну тенденцію відзначено й у ході недавньої антиалкогольної кампанії 1985 р.

Найбільш ранні дослідження наркоманії відносяться до кінця XIX ст. У 1885 р. на замовлення губернатора Туркестанського краю було проведено дослідження С.Моравицького «Про наркотики і деякі інші отруйні речовини, уживані населенням Ферганської області». У результаті були виявлені й описані види наркотиків, засоби їхнього вирощування і вживання, кількість посадок, ціни на наркотики, групи споживачів. Зроблено важливий висновок про культурний характер споживання наркотиків: для ферганських мусульман вони є своєрідним замінником алкоголю і складають невід’ємну частину «способу життя» місцевого населення.

У книзі Н.К.Реймера «Отрути цивілізації» (1899), присвяченій історії алкоголю і наркотиків, містяться відомості про структуру споживаних наркотиків, соціальний склад і спосіб життя їхніх споживачів, наводяться інтерв’ю з наркоманами. З’явилися дослідження І.Левітова, Л.Сикорського, проте активне вивчення проблеми почалося з 20-х років ХХ ст. [20].

У 20-і роки в радянській соціології розгорнулися інтенсивні дослідження девіантної поведінки: злочинності, алкоголізму, дитячої безпритульності, наркоманії, суїцидів. За цей період написали свої роботи І.Ісаєв, М.Н.Гернет, А.А.Герцензон, Г.Волков, І.Д.Страшин, Е.І.Дейчман, Л.Г.Політов, А.М.Рапопорт та ін. [8, с. 15, 17, 30, 72–76]. Звертають на себе особливу увагу такі роботи М.Н.Гернета, як «Моральна статистика» [15, с. 71] (у ній висвітлюються деякі аспекти поширення алкоголізму і наркоманій), «Наркотизм, злочинність і кримінальний закон» (1924), «Сто дітей наркоманів» (1926). В останній роботі він проаналізував результати обстеження наркоманії серед безпритульних Москви, при цьому зі 102 чоловік тільки двоє відповіли негативно на питання про вживання тютюну, алкоголю або кокаїну [16, с. 444–445]. У своїх роботах М.Н.Гернет досліджує практично всі основні форми соціальних відхилень (злочинність, алкоголізм, наркоманію, самогубства, проституцію). Він робить спроби розкрити внутрішні взаємозв’язки між ними і шукає їхні спільні причини. У своїх працях М.Н.Гернет аналізує статистичні дані про споживання алкоголю, злочини, пов’язані із ним, про «таємне винокуріння» і боротьбу з ним, а також підкреслює неефективність заборонних заходів. Так, він пише: «зелений змій…, зігнаний із дзеркальних вітрин найбагатших магазинів, із полиць і прилавків шинків і ресторанів, він заповз у підпілля і знайшов собі там достатньо простору і чимало їжі» [16, с. 441]. Російську ситуацію Гернет порівнював з американською, де розвилася контрабанда спирту після введення «сухого закону» [53].

Алкоголізації населення Росії в цей період присвячені роботи Р.Влассака (1928), Е.Дейчмана (1929), «Алкоголізм у сучасному селі» (1929), публікації в «Адміністративному віснику» за 20-і рр. У них відбивається статистика виробництва і споживання алкоголю, наводяться порівняльні дані по місту і селу, а також ілюструються наслідки пияцтва (смертність, захворюваність, «п’яні злочини» і т.п.) [8, 31]. Приділялася увага і тютюнопалінню — у той час воно розглядалося як захворювання, що називалося «хронічний никотинізм» [74].

А.А.Герцензон у роботі «Злочинність і алкоголізм у РРФСР» крім власне алкоголізму і злочинності розглядає загальні питання щодо природи антигромадських явищ, їхніх причин у капіталістичному і соціалістичному суспільстві [17]. У теоретичних роботах А.А.Герцензона відзначався рішучий відхід від факторного, у тому числі багатофакторного підходу. Герцензон виступав проти змішування чинників різного порядку. Крім того, на думку В.Н.Кудрявцева, в ті роки саме А.А.Герцензон ближче всіх підійшов до осмислення окремих видів девіацій із широких «девіантологічниих» позицій [89].

У 20-і рр. йшло активне вивчення проблеми наркотизму. Так, А.М.Рапопорт узагальнив матеріали обстеження 400 кокаїністів. Тісний зв’язок наркотизації населення із соціально-побутовими умовами підкреслює А.С.Шоломович. Н.К.Топорков розрізняє «наркотистів» — осіб, які приохотилися до вживання наркотичних засобів у силу соціальних умов, і «наркоманів» — осіб із патологічною конституцією. Зв’язок наркотизму і злочинності відзначають М.Т.Бєлоусова і П.І.Люблінський. При цьому ряд дослідників фіксує відносно меншу частоту і тягар злочинів, які чиняться наркоманами (І.Н.Введенський, А.М.Рапопорт). Вживання наркотику (кокаїну) частіше йшло за злочином, а не передувало йому [20, 29].

З 30-х років і до початку 60-х у вітчизняній соціології девіантної поведінки спостерігалася перерва у вивченні проблем соціальних відхилень і, зокрема, проблем адиктивної поведінки. Наступила епоха «ліквідації» у країні наркотизму як соціального явища, а отже, і непотрібності будь-яких досліджень. Тематика ж пияцтва й алкоголізму не сходить цілком із радянської сцени, вона перероджується в «антиалкогольну пропаганду», «боротьбу» під гаслами типу «Пияцтво — шлях до злочину» і «Пияцтву — бій!», а в службових характеристиках з’являється характеристика «морально стійкий», що означало для посвячених — «не алкоголік». З поновленням досліджень у галузі девіацій ця галузь соціології формувалася як міждисциплінарна, зазнавши сильного впливу юридичних, медичних і психологічних дисциплін.

Наприкінці 50–60-х рр. стали з’являтися дослідження медиків соціологічного характеру (В.В.Боріневич, Я.Г.Голанд, І.В.Стрельчук) і юристів, які розглядають різного роду кримінально карані дії з наркотиками (Л.П.Ніколаєва, М.Ф.Орлов і ін.). І пізніше тема наркотизму посідає стале місце в дослідницькій діяльності медиків, психологів, юристів, соціологів (Е.А.Бабаян, Т.А.Боголюбова, А.А.Габіані, М.Х.Гонопольський, Р.М.Готліб, І.Н.П’ятницька, Л.І.Романова й ін.).

З середини 60-х рр. відновилася дослідницька робота, дещо пізніше з’явилися фундаментальні праці Г.Г.Заіграєва [33], в яких він, як відзначають дослідники [20, с. 591], відстоював соціологічний підхід у вивченні пияцтва й алкоголізму, описував результати емпіричних соціологічних досліджень, відстоював розумну соціальну антиалкогольну програму, розроблену під його керівництвом. З’явилися роботи Н.Я.Копита, Б.М.Левіна [44–46], Ю.П.Лісіцина, П.І.Сидорова і ін. Комплексному аналізу соціальних, медичних і психологічних проблем пияцтва й алкоголізму присвячені також дослідження Б.С.Братуся, Б.М.Гузікова, В.М.Зобнєва, А.А.Мейрояна [3, 4].

Перше значне емпіричне соціологічне дослідження наркотизму на території колишнього СРСР було проведено в Грузії в 1967–1972 рр. під керівництвом А.А.Габіані. Результати опубліковані в книзі «Наркотизм», виданої з грифом «для службового користування» [12]. Книга включила історико-теоретичний розділ, методологічну частину, виклад результатів емпіричного дослідження (дані про соціально-демографічний склад і умови життя споживачів наркотиків, структуру вживаних засобів, вік прилучення до наркотиків і його мотивів), схему діяльності злочинних груп по поширенню наркотиків, а також програму медичних, правових і організаційних заходів боротьби з наркотизмом.

А.А.Габіані організував емпіричні соціологічні дослідження алкоголізму в Грузії, які дозволяють судити про соціально-демографічний склад осіб, котрі мають проблеми в зв’язку з алкоголем, про виробництво і реалізацію алкогольних напоїв у республіці, про розміри прибутку від продажу алкоголю і розміри збитку від його споживання і навіть про наповненість тбіліських ресторанів у залежності від сезону, днів тижня і часу доби. Опубліковано результати дослідження з грифом «для службового користування» [59]. А.А.Габіані в той час уже став керівником науково-дослідної лабораторії соціології злочинності МВС Грузинської РСР.

У середині 80-х рр. під керівництвом А.А.Габіані було знову проведено панельне дослідження наркотизму в Грузії із викладом порівняльних результатів обох досліджень у книзі «Наркотизм: вчора і сьогодні» [13]. Пізніше досвід своїх досліджень наркотизму А.А.Габіані описав у монографії «На краю безодні: наркоманія і наркомани» [10]. До ознак наркотизму він включав соціально-демографічні характеристики споживачів наркотиків, умови життя наркоманів, їх статусне становище, структуру вживання наркотиків, початковий вік наркоспоживання (вік першої спроби), а також мотивацію до вживання наркотиків.

У 1988–1989 рр. А.А.Габіані провів широке соціологічне дослідження наркотизму на території Латвії, Приморського і Ставропольського країв, Горьківської, Новосибірської і Львівської (Україна) областей, у Москві і Ташкенті (Узбекистан). У ході дослідження було опитано біля 3000 наркоманів і споживачів наркотиків [9, 10]. Особливу увагу було звернено на обставини прилучення до наркотиків: умови життя, навчання і праці; привід «спробувати» наркотик; середовище поширення наркотизму; із яких наркотичних засобів починає новачок; де, із ким, коли відбувається їхній прийом; де добуваються наркотики і кошти на їхнє придбання. Дослідника цікавлять і умови добровільної відмови від наркотиків, факти звернення за медичною допомогою та її ефективність. У результаті ним було зроблено важливий висновок про те, що «самий надійний засіб боротьби з наркоманією — недопущення первинного звернення молодих людей до наркотиків» [9, с. 83].

Проблемам підліткової наркоманії і токсикоманії присвячені роботи А.Є.Лічко, Г.Я.Лукачер, Н.В.Макшанцевої, Т.В.Іванова, В.А.Чудновського [19], І.Н.П’ятницької [20], А.Ф.Радченко, М.Л.Рохліна [11]. При цьому в генезисі споживання адиктивних речовин особливо відзначалося значення групової активності, пошук незвичних відчуттів і переживань, а також роль біологічного чинника. Всупереч поширеній думці, «нудьга» виявилася малозначущим чинником у генезисі наркотизму [27, с. 55–56]. У 1992 р. за замовленням Міжнародної асоціації по боротьбі з наркоманією і наркобізнесом було проведено велике дослідження (керівник Г.Г.Сілласте), що охопило сім економічних зон Росії, опитування проводився в 12 містах [26].

У 80–90-і рр. основним центром соціологічних досліджень пияцтва, алкоголізму і наркотизму стає сектор соціальних проблем алкоголізму і наркоманії Інституту соціології АН СРСР–РАН (Б.М.Левін — керівник [24, с. 46], Ю.Н.Іконнікова, С.Г.Климова [9, с. 55], Л.Н.Рибакова, М.Позднякова [10, с.57, 58, 65] і ін.). У Ленінградському інституті соціально-економічних проблем АН СРСР було створено групу вивчення проблем пияцтва й алкоголізму (керівник В.Карпов). Антиалкогольна кампанія 1985 р. породила багато кон’юнктурних досліджень-одноденок. Активізувалася дослідницька діяльність в організаціях і закладах МВС Росії (А.Я.Гришко, В.М.Єгоршин, В.І.Омігов і ін.). У ці роки вийшло багато робіт, присвячених проблемі наркотизму в часописі «Соціологічні дослідження» [5, с. 9, 11, 14, 24–26, 31–35, 38, 39, 48, 50, 51, 60, 66, 78, 81, 86, 92, 97, 98].

Соціологічному аналізу наркотизму у радянський період були присвячені роботи багатьох вчених — таких як М.Н.Гернет [16], А.А.Габіані [9–14], Б.М.Левін, М.Б.Левін [24], А.Я.Вілкс [7], В.Є.Гелінас, Н.А.Монахов [15], А.С.Меліксетян [12], В.В.Гульдан [25–28], О.Л.Романова [25, 27], О.Г.Данілін [25], О.К.Сіденко [27] та ін. Алкогольну ситуацію досліджували А.М.Рапопорт [12–16], А.А.Герцензон [17], Т.Г.Заіграєв [33, 34], О.Е.Соловей [28], І.А.Голосенко [24], М.С.Мацковський [31], О.І.Рибаков [23], В.Є.Хвощов [22], Ф.Е.Шерегі [27] та ін.

Серед сучасних російських соціологів проблеми наркотизму вивчають Я.А.Гілінський, Г.Г.Сілласте, М.Б.Левін, М.Є.Поздняко, Л.Е.Кессельман, Л.Д.Мірошніченко, Т.В.Іванов, А.Л.Салагаєв, С.О.Биков, Ш.Е.Джаманбалаева, Л.О.Журавльова, Г.Я.Лукачер , Н.В.Мокшанцева, В.О.Чудновський, Н.Н.Малікова, В.О.Попов, О.Ю.Кондратьєва, І.М.Кирилов, Ю.В.Шиленко, О.В.Немцов та інші автори.

В Україні, у Харкові, наприкінці 90-х рр. стали проводитися дослідження молодіжного наркотизму — соціологічному аналізу наркотизму присвячені роботи харківських соціологів В.О.Соболева, І.П., О.М.Поступного, Ю.Н.Свеженцевої та ін., роботи одеських соціологів В.Н.Подшивалкіної, Т.Г.Каменської, М.В.Левинского, Н.А.Мирошниченко, роботи київських соціологів О.М.Балакіревої, О.О.Яременко та ін.

Таким чином, лише на початку 90-х рр. з’явилися окремі роботи, що аналізують наркоманію як самостійну форму девіантної поведінки. Проте алкоголізм, наркоманія і токсикоманія розглядалися як окремі форми відхилень, їхній взаємозв’язок не вивчався. Лише останнім часом ставляться подібні питання. Здійснюються спроби застосування якісних методів аналізу наркотизму, глибинних неформалізованих інтерв’ю з наркоманам, всебічно аналізуються можливі наслідки. Вивчаються економічні механізми наркотизму.

У галузі розробки соціальних технологій профілактики наркотизму українськими спеціалістами робляться поки лише перші кроки. Подібна робота ведеться, в основному, спеціалістами-наркологами, найчастіше без урахування соціальних детермінант цього явища. Як справедливо відзначають вчені-юристи [16], поки ще залишаються зовсім не вивченими соціальна практика боротьби з наркоманією, профілактичний напрямок, який не охоплюють засоби кримінального права, система соціальної реабілітації як альтернатива примусовим, репресивним методам. Також недостатня увага приділяється оцінці ефективності існуючих урядових і громадських програм протидії поширенню наркотиків.

На сьогодні у сучасній соціології девіантної поведінки виникає спеціальна галузь — соціологія наркотизму [14, с.96]. Вона не є абсолютно новою в силу того, що саме явище існує достатньо тривалий час і досліджується практично з ХУІІІ століття. На сьогодні практично всі боки цього масштабного явища вже піддалися вивченню з тією або іншою мірою глибини. Наркотизм багатьма дослідниками вже розглядався і як соціокультурне явище, і як масовидна форма поведінки, аналізу піддавалася його структура, динаміка, а також соціальна статистика його поширення. Єдиним недоліком більшості перерахованих вище робіт можна вважати їхній однобічний розгляд наркотизму з тієї або іншої позиції при ігноруванні його багатогранності як соціального феномена. Ми зіштовхуємося з відсутністю уявлення про соціокультурний механізм поширення наркотизму. Таку ситуацію можна зв’язати тільки з тим, що дотепер фактично не була остаточно сформована система інституціональної відповіді на поширення наркотизму в нашій країні, причому процес її формування продовжується і дотепер.

Аналіз соціологічних робіт дозволяє зробити висновок про те, що у вітчизняній соціології ще не склався єдиний концептуальний підхід щодо вивчення наркотизму, не виділені його механізми, не розглянута сукупність чинників, які визначають динаміку наркотизму в період трансформації українського суспільства. Відсутнє узвичаєне й однозначне визначення наркотизму як різновиду девіантної поведінки, і тим більше як соціального явища, усі базові поняття дотепер є дискусійними та відбувається їхня синонімізація.

2. Соціологічне вивчення проблеми наркотизму

Методи дослідження. У процесі реалізації зазначених наукових програм використовувалися наступні методи:

1) аналіз статистичних даних щодо розповсюдження наркотизму;

2) опитування різних груп населення (анкетування та інтерв’ювання);

3) експертне опитування;

4) картографування.

Для аналітичної обробки отриманих даних використовувалися методи математичної статистики (описова статистика, аналіз зв’язків та залежностей, кореляційний аналіз). Валідність і надійність отриманих результатів забезпечується взаємодоповнюваністю використаних методів і репрезентативністю вибіркової сукупності (її обсяг склав 2500 чол.), а також проведенням чотирьох моніторингових соціологічних опитувань (у 1995, 1997, 1999 та 2001 рр.) за ідентичними квотними вибірками обсягом 1000 чол. кожна. Точність, надійність, валідність методик і проведення замірів обґрунтовані відповідно до прийнятих у емпіричній соціології процедур.

Серед проблем, що постають перед українським суспільством внаслідок розповсюдження нелегальних наркотиків, особливе місце займає проблема інтеграції наркотичної субкультури у молодіжну субкультуру та загальна легітимація наркотизму у суспільній свідомості.

У ході моніторингових опитувань учнівської молоді та ретроспективного опитування, що здійснені Національним університетом внутрішніх справ [30, с.82 ], було виявлено деякі особливості громадської свідомості, які відбивають легітимацію наркотизму. Серед них: формування субкультури наркотизму, яка схвалюється; збільшення ступеня оцінки доступності наркотиків; «загострення» оцінки алкогольних і наркотичних проблем; збільшення толерантності щодо наркоманів; а також розширення припустимих меж вживання алкоголю і наркотиків і посилення мотивації на їхнє вживання.

Оцінка ступеня доступності наркотиків має відносно слабку позитивну динаміку з 50-х рр. до 80-х рр. (див. табл. 1), проте за останнє десятиліття спостерігається якісний стрибок в оцінці доступності наркотиків, який, на наш погляд, відбиває реальну ситуацію з нелегальним обігом наркотиків. Так, за даними дослідження 2004 р., кількість учнівської молоді, яка вважає, що «легко» або «скоріше легко, ніж важко» дістати наркотики, склала 18,2% і 34,8% відповідно, а кількість тих, хто вважають, що наркотики дістати «важко» або «скоріше важко, ніж легко», склала 1,2% і 4,3% відповідно. Вагалися з оцінкою 41,5%. Тобто на даний момент у м. Харкові усього 5,7% молоді вважають, що можуть мати труднощі у випадку, якщо буде потрібно дістати наркотики.

Таблиця 1

Процентний розподіл відповідей на питання «Наскільки важко (або легко) молодій людині «дістати» наркотики в Харкові?»

	1959	1969	1979	1989	1999	2001	2004
Важко	32,8	33,0	29,6	21,0	1,8	1,8	1,2
Скоріше важко	5,03	10,0	14,5	15,1	4,4	4,4	4,3
Вагаюся відповісти	57,3	50,2	47,1	45,8	28,6	28,7	41,5
Скоріше легко	2,8	5,20	4,4	9,8	39,6	39,6	34,8
Легко	2,0	1,60	4,2	8,07	25,45	25,5	18,2

Істотно змінилася оцінка стану ситуації із вживанням таких адиктивних речовин як спиртні напої та наркотики. Для фіксації цього показника ми використовували шкалу, котра складає континуум із семи позицій від оцінки проблеми як абсолютно несерйозної (–2 бали) до її оцінки як дуже серйозної (+2 бали). Динаміка оцінки харківською молоддю міри гостроти цих проблем подана на рис. 1. Загальні тенденції зміни громадської свідомості наочно ілюструє діаграма і лінії поліноміального тренду (величини достовірності апроксимації подані на діаграмі).

У перші повоєнні десятиліття наркоманія не була розповсюджена, в той час як зловживання спиртними напоями, алкоголізм і на той час були соціальною реальністю. Це призвело до того, що у 70-х рр. (час створення самостійної наркологічної служби) соціальні оцінки зафіксували сприйняття проблеми наркоманії ще як несерйозної, а проблеми алкоголізму — навпаки, як цілком серйозної. Після 80-х років відбулася якісна зміна соціального сприйняття цих проблем.

Оцінка гостроти алкогольної проблеми знизилася, що цілком можливо пов’язати з антиалкогольною кампанією тих років, а проблема наркоманії стала вже сприйматися як значуща, індекс її серйозності, як ми бачимо, зріс до позитивної величини.

За останнє десятиліття ми можемо спостерігати суттєве зростання оцінки гостроти обох проблем і зсув акцентів у бік наркоманії як більш серйозної, ніж проблема алкоголізму, незважаючи на його незрівнянно більші масштаби поширення. Це цілком пояснюється тим фактом, що стосовно алкоголю не існує правових обмежень, його вживання культурально обумовлено численними питними звичаями і традиціями, котрі існують протягом сторіч. У відношенні наркотиків, навпаки, ніяких культурально обумовлених і сталих механізмів їхнього вживання не існує, це явище відносно нове. Відповідно, на нову небезпеку суспільство і реагує більш сильними побоюваннями. Проте слід зазначити, що соціальні наслідки вживання наркотиків мають набагато більший негативний потенціал, ніж наслідки вживання алкоголю.

Спостерігається зміна ставлення до споживачів адиктивних речовин серед різноманітних вікових груп харків’ян. Ми вимірювали ступінь толерантності за допомогою шкал Богардуса і Лайкерта. Внаслідок специфіки процедури ретроспективного опитування [1, с. 59] отримані нами результати відбивають вікову структуру громадської свідомості груп харків’ян у віці відповідно 60–65, 50–55, 40–45, 30–35 і 20–25 років (див. табл. 2).

Таблиця 2

Результати оцінки толерантності до наркоманів за шкалою Богардуса

	60–65 років	50–55 років	40–45 років	30–35 років	20–25 років
Як членів сім’ї	—	—	0,8	—	1,6
Як близьких друзів, сусідів	0,6	—	0,4	2,0	5,3
Як членів трудового колективу	—	0,6	1,0	1,0	4,8
Як жителів мікрорайону	0,8	1,4	1,2	4,5	10,3
Як жителів міста	2,6	2,8	6,4	8,9	10,1
Як громадян України	4,9	5,0	10,0	12,4	9,7
Не хочу, щоб наркомани були в країні	91,1	90,1	80,2	71,2	57,8

Шкала Богардуса, яка містить відповіді на питання «В якій якості Ви згодні сприйняти людей, котрі вживають наркотики?», описує величину соціальної дистанції стосовно соціальної групи наркоманів. У даному випадку її можна інтерпретувати як прийняття або неприйняття наркомана у певному соціальному статусі, значущому для респондента тієї або іншої вікової групи жителів м. Харкова (табл. 2.). Виявилося, що молоді харків’яни демонструють тенденцію до скорочення соціальної дистанції з наркоманами. Серед них відсоток готових прийняти наркоманів на більш «близькій» соціальній дистанції є значно вищим, ніж у старших вікових групах. Проте ми бачимо, що відсоток молодих людей, готових прийняти наркомана на «близькій» соціальній дистанції, досить малий. За результатами моніторингу 2001 р. було виявлено, що чоловіки більш толерантні до наркоманів, ніж жінки. Серед чоловіків більший відсоток згодний прийняти наркоманів на «близькій» дистанції (як членів сім’ї, друзів, у класі, у групі, у мікрорайоні), а серед жінок — на «дальній» (як жителів міста, України і взагалі не хочуть жити з ними в одній країні).

Шкала Лайкерта містить 8 тверджень негативного і позитивного характеру стосовно наркоманів, наприклад «Наркомани в цілому смирні люди» або «З наркоманами спілкуватися небезпечно», ступінь згоди з якими респондент виражав відповідями, яким ми привласнювали числові значення в балах: «згоден» — 1; «скоріше згоден» — 0,5; «важко відповісти» — 0; «скоріше не згоден» — –0,5; «не згоден» — –1. У результаті ми одержали дані, що описують «вікову структуру» толерантності до наркоманів. Так, індекс толерантності склав: у групі 60–65 років — –3,95; 50–55 років — –3,89; 40–45 років — –3,47; 30–35 років — –3,12; 20–25 років — –2,14. Тут більш високий індекс означає менш конформне ставлення до наркоманів. Проте ми бачимо, що, незважаючи на більш високий індекс толерантності до наркоманів у більш молодих харків’ян, він усе ж залишається негативним. Це говорить про те, що в громадській свідомості і на сьогоднішньому етапі домінує «негативний стереотип» наркомана, який має тенденцію до нейтралізації у свідомості більш молодих харків’ян.

Результати досліджень зафіксували розширення припустимих меж вживання алкоголю (табл. 3) і наркотиків (табл. 4).

Таблиця 3

Процентний розподіл відповідей на питання «Яку поведінку людини стосовно спиртних напоїв ви вважаєте нормальною?»

	60–65 років	50–55 років	40–45 років	30–35 років	20–25 років
Вживати можна завжди і будь-які напої	5,2	4,6	5,4	6,3	10,5
Іноді можна напитися	13,3	12,5	14,6	18,9	23,9
Можна часто пити, але слабкі напої	7,1	12,9	4,2	17,1	23,1
Вживати рідко й в обмеженій кількості	68,2	64,1	60,1	52,1	38,9
У житті 1 раз потрібно спробувати все	1,8	2,4	2,0	1,7	—
Ніколи не вживати	4,2	3,4	3,6	3,7	3,4

Так, із зменшенням віку респондентів зростає кількість тих, хто вважають, що «вживати алкоголь можна завжди», «можна іноді напиватися» і «можна часто пити слабкі напої», причому частка тих, хто вважають, що «спиртні напої можна пити завжди і будь-які, якщо є гроші і підходить обстановка», досить стабільна у вікових групах відповідно 60–65, 50–55, 40–45 і 30–35 років, а в групі молоді 20–25 років — у 2 рази вища, ніж в інших.

Також ми можемо спостерігати збільшення з віком кількості тих, хто вважають, що «спиртні напої можна вживати рідко (на свята і «за столом») і в обмеженій кількості» (див. табл. 3). Проте частка тих, хто вважає, що «спиртні напої необхідно ніколи і ні за яких обставин не вживати», досить стабільна для усіх вікових груп (біля 3–4%).

Стосовно наркотиків (табл. 4) із віком зменшується кількість тих, хто вважають, що можна «іноді курнути» або курити досить часто «травичку». А в старших вікових групах особи, які припускають можливість вживання більш сильних наркотиків, складають поодинокі випадки. Звертає на себе увагу величезна перевага практично за всіма позиціями молоді. Так, 41,6% молодих людей вважають, що іноді можна курнути «травичку», а 7,7% вважають, що «травичку» можна курити досить часто. Крім того, чим молодшими є респонденти, тим менша їхня кількість вважає, що наркотики взагалі ніколи не треба вживати (серед двадцятирічних цей відсоток у 2 рази менший, ніж серед респондентів 60–65 і 50–55 років).

Таблиця 4

Процентний розподіл відповідей на питання «Яку поведінку людини стосовно наркотиків ви вважаєте нормальною?»

	60–65 років	50–55 років	40–45 років	30–35 років	20–25 років
Вживати можна завжди і будь-які наркотики	—	0,2	0,6	—	1,6
Іноді можна вживати міцніші наркотики — «уколотися» і т.п.	—	—	0,2	—	1,02
Курити «травичку» можна досить часто	0,2	0,2	0,6	1,1	7,7
Іноді можна курнути «травичку»	0,6	0,8	3,8	8,4	41,6
У житті 1 раз потрібно спробувати все	4,1	4,4	9,2	16,1	—
Ніколи не вживати	95,1	94,3	85,4	74,2	47,9

Крім того, виявилось, що кількість респондентів, які мають мотиви вживати наркотики, із віком зменшується. Зменшується з віком також і кількість тих, хто не виключає виникнення цих мотивів у майбутньому. Мотивація на вживання наркотиків у респондентів 20–25 років є найбільш високою, ніж в інших вікових групах. Так, за результатами опитування на питання «Чи є у Вас причини, мотиви вживати (або принаймні спробувати) наркотики?» відповіли «так» — 4% респондентів 20–25 років; «можливо» — 15%; «зараз немає, але таке виключити не можна» — 33% і «немає і бути не може» — 48%.

Таким чином, ми можемо достатньо обґрунтовано стверджувати, що поширення субкультури наркотизму в останнє десятиліття змінило ціннісно-нормативну структуру громадської свідомості, і, незважаючи на те, що молодь дає цілком реальні оцінки ситуації що склалась, для молодіжної популяції характерні високі рівні толерантності щодо споживачів наркотиків, лояльне ставлення до поширення адиктивних речовин і їхніх споживачів, значне, у порівнянні з більш старшими віковими групами, розширення припустимих меж поведінки стосовно адиктивних речовин і підвищення мотивації на вживання наркотиків. Все це, на нашу думку, перетворюється в потужний епідеміологічний чинник поширення адиктивних речовин і субкультури їхнього споживання серед молоді м. Харкова.

3.Наркоманія в соціологічних дослідженнях

Проблема адиктивної поведінки взагалі і наркоманії зокрема за своєю природою є комплексною проблемою. Вона має декілька аспектів. Серед них можна виділяти медичний, психологічний, юридичний, соціальний… Нас, ні в якому разі не принижуючи значення інших аспектів, цікавить соціальний аспект цієї проблеми. Дотепер він залишається недостатньо розробленим.

Наркоманія сьогодні розглядається як соціальна патологія, що належить до глобальних проблем сучасності. Соціологічне вивчення наркоманії дозволяє розкрити її соціальні механізми, що не лежать на поверхні (латентні). Соціологічний підхід щодо дослідження наркоманії дозволяє:

— виявити соціокультурний механізм прилучення людини до наркотиків;

— визначити соціокультурні чинники, що сприяють і перешкоджають виникненню і розвитку наркотичної залежності;

— виявити основні тенденції розвитку наркоманії як особливої, головним чином молодіжної, субкультури;

— з’ясувати відношення різноманітних груп населення і соціальних інститутів до проблеми наркоманії, а особливо — до проблеми споживання наркотиків;

— проаналізувати мотиви споживання наркотиків серед різноманітних груп населення.

Такий підхід, на наш погляд, може послужити теоретичною базою при розробці комплексної програми профілактики споживання наркотиків (й інших адиктивних речовин) у молоді. Подібна комплексна програма повинна існувати у формі соціальної технології профілактики адиктивної поведінки, і містити в собі всі аспекти цієї проблеми (біопсихосоціальний підхід). Це обумовлено тим, що окремі, вузькоспеціалізовані підходи (юридичний або медичний) показали слабку ефективність в умовах епідемічного поширення наркотиків. Саме соціологічний підхід у силу своєї комплексності повинний бути покладений в основу соціальної технології профілактики адиктивної поведінки.

Актуальність проблеми профілактики наркоманії обумовлена цілою низкою чинників: соціальних, економічних, психологічних і біологічних. Сьогодні спеціалісти не мають коливань в оцінці наркологічної ситуації — поширення наркоманії в Україні прийняло епідемічний характер, охопило всю територію країни, особливо південну її частину. І, що викликає особливу тривогу, утворився кримінальний ринок наркотиків на рівні організованих злочинних угруповань. Посадові особи ОВС і охорони здоров’я вважають, що в країні вже існує наркомафія [1, с. 8].

Економічні чинники свідчать про особливу актуальність цієї проблеми: споживання адиктивних речовин відволікає величезні матеріальні ресурси зі сфери економічної діяльності, наркоманія порушує відтворення робочої сили, адже переважна кількість наркоманів — молоді люди соціально активного віку. З огляду на це, демографічний спад на майбутні 15–20 років може поставити країну на грань фізичного виживання. Збільшується смертність серед підлітків від наркотиків.

За даними Мінздоров’я, за останні 10 років частка наркоманів серед школярів зросла в 6–8 разів, а смертність серед них від наркотиків за цей час збільшилася в 40 разів. Чітко простежується зв’язок між зростанням споживання наркотиків і протиправною поведінкою підлітків і молоді. Внаслідок наркотизації від суспільно корисної діяльності відривається інтелектуальний потенціал. Профілактика наркоманії, як вважають деякі вчені [2, с. 93], є питанням національної безпеки і забезпечення виживання нації.

Останнім часом соціологи підсилили увагу до проблем наркоманії, але вона зосереджена на окремих питаннях. Так, Я. И. Гілінський в основному акцентує свою увагу на гостроті проблеми, А. А. Габіані [3] інтерв’ював наркоманів, які проходили лікування. Деякі російські дослідники роблять спроби комплексного аналізу цієї проблеми [4], проте, дотепер комплексний підхід щодо соціологічного аналізу наркоманії не був застосований у належному обсязі.

Вперше в Україні, під егідою фонду «Inco-Copernicus», у рамках міжнародного науково-дослідного проекту «Динаміка і соціокультурний механізм поширення наркотиків у молодіжному середовищі після ІІ-ї світової війни» був застосований на практиці комплексний підхід до вивчення наркоманії. У розробці проекту брали участь провідні вчені і практики. У проекті беруть участь декілька університетів Європи.

У основі концепції проекту лежить сполучення якісних і кількісних методів виміру таких латентних соціальних процесів, як поширення наркотиків у молодіжному середовищі. Зупинимося докладніше на кожному методологічному блоці.

Метод статистичного аналізу (очолює групу д. с. н., проф. В. О. Соболєв). Джерелом надходження інформації про поширення наркотиків у Харківській області може виступати статистика у кримінальних справах, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків, а також медична наркологічна статистика. Даною групою було зібрано і проаналізовано велику базу статистичних даних медичної і кримінальної статистики. Її обсяг склав 30 років. Це дозволило вперше застосувати історико-порівняльний метод для аналізу поширення наркотиків. Так, відповідно до отриманих даних, число осіб, які здійснили злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків, у 1998 р. у порівнянні з 1979 р. зросло приблизно в 1000 разів, і склало 2797 чол., число тих, хто захворів на наркоманію в 1999 р. склало 1793 чоловіки.

Масові опитування:

Метод ретроспективного опитування (керівник групи к. ф. н., доц. І. П. Рущенко) — на основі ретроспективного конкретно-соціологічного дослідження було забезпечено науковий огляд минулого за допомогою сучасних опитувальних технологій. Цей метод заснований на спроможності людської пам’яті утримувати значимі події біографії протягом усього подальшого життя. Ретроспективне дослідження проводилося з метою компенсувати відсутність соціологічних досліджень до 90-х років і реконструювати динаміку цього латентного процесу в повоєнні роки. Дослідники виходили з того, що ще живі і доступні покоління молодих людей 50-х, 60-х, 70-х, 80-х років. Наприкінці 90-х років це люди у віці відповідно 60 років, 50 років, 40 років, 30 років (або близько до цього). Вони можуть бути джерелами інформації про події своєї молодості (шкільні або студентські роки, служба в армії і т. п.). Опитування даних груп дозволило одержати ретроспективні дані з умовним кроком у 10 років. Вибірка була обмежена чоловіками, що продиктовано нашим бажанням одержати значимі дані з мінімальними витратами. Для одержання репрезентативних даних було сформовано п’ять вибіркових сукупностей по 500 одиниць спостереження кожна, до яких відбиралися чоловіки відповідно 1935–1939 років народження, 1945–1949 р. н., 1955–1959 р. н., 1965–1969 р. н., 1975–1979 р. н. Додатковим елементом стратифікації вибіркової сукупності було обрано рівень освіти. Інструментарій дозволив вимірювати показники трьох типів: 1) факти поведінки (насамперед, факти адиктивної поведінки); 2) факти свідомості (знання, оцінки, думки, судження респондентів щодо проблеми наркотиків); 3) факти соціального оточення (соціальні зв’язки, контакти з людьми, що є носіями і передавачами наркокультури). Аналіз отриманої інформації дозволив установити:

— динаміку поширення наркотиків серед молоді за останні 40 років;

— принципові розходження у відношенні до наркотиків і наркоманів між різними віковими групами, що мешкають у м. Харкові на даний момент (чим молодшими були респонденти, тим більш толерантними вони виявлялися до споживачів наркотиків);

— уточнити механізм зараження адиктивною поведінкою серед підлітків і молоді;

— провести історико-порівняльний аналіз отриманих у результаті опитування даних із даними офіційної статистики.

Під керівництвом В. О. Соболєва та І. П. Рущенка регулярно проводиться моніторингове опитування учнівської молоді шкіл, коледжів, університетів м. Харкова за вже відпрацьованою методикою групового роздавального анкетування. Методика передбачає опитування і юнаків, і дівчат й будується на основі комбінованої вибірки. Спочатку на підставі статистичних даних генеральна сукупність розшаровується на чотири групи в залежності від типу навчального закладу:

1) вищі навчальні заклади, університети;

2) середні спеціальні навчальні заклади, коледжі;

3) професійно-технічні училища;

4) середні школи.

На другому етапі методом випадкового крокового відбору визначається адреса навчального закладу й академічної групи. На останньому — проводиться суцільне опитування учнів у шкільних класах або академічних групах. Такий метод себе виправдав, насамперед, через можливість проводити опитування в групі, де анкети знеособлюються вже під час їхнього повернення соціологам. Було здійснено три моніторингових опитування харківської учнівської молоді з кроком у два роки — у 1995 р., 1997 р., 1999 р.

Початок моніторингу прийшовся на час, коли прилучення молоді до нелегальних наркотиків уже набуло масового характеру і процес набув закономірності «сніжної грудки». У 1995 р. опитування зафіксувало 22,0% опитаних, що мали, принаймні, 1 пробу адиктивних речовин із запропонованого списку наркотиків, токсичних речовин і психотропних препаратів. У 1997 р. ця частка збільшилася на 11,6 відсотків і склала 33,6%; дослідження 1999 р. виявило, що зазначена група розширилася до 48,8%.

У жовтні–листопаді 1999 р. під керівництвом І. П. Рущенка і за участю вчених Дрезденського технічного університету, одночасно в Дрездені (Німеччина) і Харкові (Україна) було здійснено транснаціональний вимір поширення наркотиків. За основу було взято методику соціологічного виміру, що розроблена в Університеті внутрішніх справ (м. Харків) для моніторингу поширення наркотиків у молодіжному середовищі. У Харкові (у рамках моніторингу, описаного вище) було опитано 407 студентів із п’ятьох вищих навчальних закладів (41,3% — чоловіки, 58,7% — жінки), використовувався метод групового анкетування в академічних групах, групи відбиралися на основі випадкового вибору. У Дрездені опитано 161 студента Дрезденського технічного університету (43,5% — чоловіки, 56,5% — жінки).

У результаті опитування вдалося зафіксувати синхронність фаз поширення наркотиків у молодіжному середовищі. Чітко просліджується, що в Німеччині пройдений етап підвищеної стурбованості проблемою поширення наркотиків, Україна ж тільки вступила в цю фазу. Крім того, дослідження показало відсутність лінійного зв’язку між чинниками, що впливають на якість життя і поширеністю споживання наркотиків.

Вперше в дослідженні наркотичної залежності молоді під керівництвом к. с. н. Ю. О. Свєженцевої було застосовано метод структурованого біографічного інтерв’ю. Метою дослідження було поглиблене вивчення процесу наркотичного «зараження», як-то:

— одержання інформації про суб’єктивну картину світу наркомана;

— поглиблене вивчання соціокультурних чинників, що сприяють і перешкоджають пробі наркотиків;

— вивчення механізму наркотичного «зараження»;

— опис специфічних характеристик наркокультури;

— вивчення специфіки долі людей, які вживають наркотики.

Об’єктом дослідження були 25 пацієнтів міської наркологічної лікарні. Методологія полягала в проведенні поглибленого інтерактивного гнучкого інтерв’ю з фокусуванням на різноманітні етапи життєвого шляху.

Аналіз біографічних інтерв’ю дозволив виявити закономірності в долях опитуваних, їх найбільше поширені характеристики, типові причинно-наслідкові ланцюжки подій, а також виділити деякі типові долі наркоманів.

Важливі дані про канали поширення, виробництва і споживання наркотиків дає метод експертного опитування (к. ф. н. С. Б. Решетняк). На думку автора методу, незаконний обіг наркотиків у сучасній Україні є відомою, але в той же час недостатньо дослідженою соціальною проблемою, інформаційний потенціал якої обмежений. У соціологічному аналізі такого роду проблем особливе місце займають експертні оцінки, що дозволяють вирішувати завдання інформаційного і прогностичного рівня.

Методом поглибленого інтерв’ювання нами було опитано 15 юристів-практиків. Серед них слідчі, оперативні працівники підрозділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, начальники ВБНОН у м. Харкові і Харківській області.

У результаті були виявлені особливості незаконного обігу наркотиків у Харківському регіоні. За останні роки динаміка частоти вилучення практично не змінилася, з’явилося більше нових препаратів кустарного виготовлення і так званих важких наркотиків (27 випадків вилучення героїну в 1999 р.). Визначено основні регіони-постачальники наркотиків, типові місця вчинення злочинів (збут і торгівля проходять в основному за місцем проживання торговців і наркоманів), типові форми наркообігу. Усе більше відбувається залучення до наркообігу неповнолітніх.

У ході дослідження був розроблений метод математичного прогнозування рівня поширення наркотиків у тих або інших соціальних прошарках або суспільстві в цілому з метою розробки ефективних рішень щодо профілактики адиктивної поведінки серед молоді.

Отримані в ході дослідження результати дозволяють сформулювати низку положень:

— Україна, у т. ч. і Харківський регіон, прискореними темпами стають не тільки перевалочним пунктом для перевезення наркотиків, але і потужним ринком їхнього поширення і споживання.

— Опрацювання статистичних даних дозволило виявити тенденції поширення наркотиків у Харкові і захворюваність харківської молоді наркоманіями.

— Аналіз ретроспективного опитування населення м. Харкова дозволив чітко вловити процес зміни у свідомості людей, який відбиває відношення до наркотику, відношення до споживача наркотиків, наркомана, відношення до методів профілактики наркотичної залежності.

— Застосування методів якісного аналізу дозволило більш точно простежити процес занурення людини в наркокультуру від першої проби до формування залежності.

— Використання математичних методів дозволяє пояснити періоди «спалахів» і «провалів» протягом досліджуваного періоду поширення і споживання наркотиків серед молоді м. Харкова.

— Отримані дані, на наш погляд, можуть служити науковою базою для створення центру по первинній, повторній і третинній профілактиці адиктивної поведінки підлітків і молоді.

4.Тенденції та напрямки профілактики наркотизму

Профілактичні заходи значною мірою залежать від політичних та економічних чинників, що діють у державі (держмонополія, ідеологічні заборони і т.п.). Від цих же чинників сильно залежать ефективність і характер профілактичних заходів. Певним чином вони визначаються політикою держави у галузі наркотизму, неоднозначної щодо різноманітних адиктивних речовин (алкоголь, тютюн, т.з. легкі й важкі наркотики).

Легалізація наркотиків в Україні вигідна в першу чергу тіньовим структурам, легалізація несумісна з науковою, соціальною та медичною доктриною профілактики наркологічних захворювань і охорони здоров’я, легалізація наркотиків суперечить думці міжнародного співтовариства.

Дезорганізація профілактики наркотизму на сучасному етапі пояснюється як утратою деяких її істотних компонентів, що пов’язано із загальним розладом наркологічної служби, так і виникненням нових аспектів проблеми, для котрих ще не знайдено адекватних рішень і ресурсів. Через це у харківському регіоні склалася тривожна наркологічна ситуація, профілактика адиктивної поведінки здійснюється у недостатньому обсязі і, все частіше, на непрофесійній основі.

Дотепер серед молоді головним чином проводиться первинна профілактика адиктивної поведінки, а наші дані говорять про те, що вже принаймні половина молодих людей є об’єктом і для повторної профілактики.

Таким чином, на даний момент вже неможливо спиратися на старі й перевірені методи ведення профілактики. Більш того, це небезпечно і шкідливо, тому що підриває довіру до інформації, що надходить від дорослих. Аналіз динаміки того, із яких джерел і як часто молоді люди одержували інформацію про наркотики, показує безумовне зростання частоти звертання до усіх джерел інформації про наркотики. Зараз домінуючими джерелами інформації про наркотики для молоді є ЗМІ і компанія друзів.

Особливу важливість має те, що молодь відчуває брак інформації про наркотики, і в молодіжній свідомості існує готовність заповнити її достовірними відомостями. Таким чином, регіональна політика профілактики наркотизму повинна бути розроблена з урахуванням реальних існуючих місцевих умов, а кінцевою метою розробки і здійснення подібної політики є соціальна технологія профілактики наркотизму.

Профілактику наркотизму як соціальну технологію, що містить у собі чотири етапи. Перший етап охоплює процедури оцінювання існуючої наркотичної ситуації, у т.ч. визначення кола соціальних показників наркотизму, маркетинг профілактичної програми (визначення цільових груп профілактики, визначення потреби населення у профілактиці, пріоритетних каналів інформації для її проведення, соціальних інститутів, котрі необхідно з цією метою задіяти), визначення ресурсів, що можуть бути задіяні у профілактичній програмі, цільове орієнтування превентивної програми та початок «наскрізного» моніторингу наркотичної ситуації, що продовжується на усіх етапах технології.

Другий етап включає процедури корекції наркотичної ситуації, діяльність агентів профілактики наркотизму на даному етапі спрямована як на зниження попиту, так і на зниження пропозиції, крім того, мають бути використані не тільки існуючі профілактичні програми, але й сконструйовані свої, засновані на регіональних особливостях. Серед агентів профілактики дисертантом виділено та розглянуто технології діяльності медиків, вчителів, шкільних психологів, батьків та сім’ї, соціальних працівників та волонтерів, діяльність власних структур, релігійних організацій, общин колишніх споживачів. Зазначено, що діяльність цих агентів усе частіше перехрещується, і практично не реалізується окремо.

Третій етап зводиться до координації профілактичних впливів, здійснюваної подвійно: з одного боку — централізоване державне управління, з іншого — громадські ініціативи. На нашу думку, найбільш доцільно здійснювати координацію превентивної діяльності у рамках єдиного регіонального координаційного центру по профілактиці наркотизму, у цьому разі його можна оцінювати і як самостійну менеджеріальну технологію. Четвертий етап виконує контрольну функцію стосовно ефективності самої технології профілактики наркотизму, він є завершальним і сигналізує про успішність проведеної профілактики наркотизму.

Особливе значення ми надаємо глобальній мережі Internet, адже це суттєвий інструмент впливу на наркотизм. Її вплив поширюється у двох протилежних напрямках — стримуючому і стимулюючому наркотизм. Суттєвою особливістю мережі Internet є вільний і практично неконтрольований доступ до інформації як пронаркотичного, так і антинаркотичного типу. Цю особливість необхідно використовувати при побудові соціальної технології профілактики наркотизму.

Проведене дослідження ще раз підтвердило необхідність вдосконалення антинаркотичної профілактичної діяльності. Протягом 2001–2003 рр., у рамках міжнародного науково-практичного проекту «Профілактика поширення наркотиків серед молоді у харківському регіоні: методологічні, методичні, організаційні аспекти», планується здійснити ряд заходів, спрямованих на створення регіонального координаційного центру по профілактиці наркотизму серед молоді і впровадження соціальної технології профілактики наркотизму у харківському регіоні.

Наркотизм можна визначити як процес структурації, що характеризується емерджентністю і дуалізмом — наркотизм визначає трансформацію соціальної структури, але й сам змінюється під впливом відповідних соціальних процесів його придушення, стимуляції, лікування і профілактики.

За допомогою системної моделі наркотичної ситуації можна фіксувати стан наркотичної ситуації за багатьма показниками, що дає уявлення про той чи інший ступінь розвитку й поширення наркотизму. Показники наркотичної ситуації розподіляються на ті, що стосуються агентів наркотизму та ті, що характеризують дії цих агентів.

Ретроспективне дослідження наркотизму компенсувало брак соціологічних досліджень цього явища до 90-х р. ХХ сторіччя. Воно показало, що наркотизм безупинно поширюється, і останнє десятиріччя визначається особливою злоякісністю цього процесу. Зараз близько половини молоді мають спроби наркотиків, переважно каннабіноїдів, і вперше робляться такі спроби приблизно у 14–16 років, а алкоголь та тютюн вперше пробують ще раніше — переважно у 12–13 років.

У ході дослідження було виявлено низку діяльнісно-поведінкових закономірностей розповсюдження наркотизму. Вони стосуються особливостей поведінки агентів наркотизму і формування його соціокультурного механізму. Серед них: формування сталих соціальних зв’язків і контактів зі споживачами наркотиків і, відповідно, тотальне розширення груп ризику; розходження в патернах споживання адиктивних речовин між чоловіками і жінками; поширення субкультури наркотизму; суб’єктивна легітимація наркотизму (формування схвалюваної субкультури наркотизму); перша проба розглянута і як власне закономірність адиктивної поведінки, і як група закономірностей; трансформація алкогольної мотивації та її генералізація у молодіжній свідомості.

Аналіз інституційних основ профілактики наркотизму на міжнародному, національному та регіональному рівні свідчить, що профілактика наркотизму ведеться застарілими методами, а наркотична ситуація, що змінилася останнім часом, вимагає вже інших, більш сучасних та досконалих заходів, які дозволяє втілити соціальна технологія профілактики наркотизму.

Основні результати проведеного дослідження уможливили розробку соціальної технології профілактики наркотизму. Протягом 2001–2003 р., у рамках міжнародного науково-практичного проекту «Профілактика поширення наркотиків серед молоді у харківському регіоні: методологічні, методичні, організаційні аспекти», заплановано ряд заходів, спрямованих на впровадження соціальної технології профілактики наркотизму у харківському регіоні та створення центру по профілактиці наркотизму серед молоді.

Висновки