1. Правовий статус Державної Податкової Адміністрації України

2. Організація страхування в Україні

3. Використана література

1. Правовий статус Державної Податкової Адміністрації України

Система податкових органів

У системі органів, що здійснюють мобілізацію коштів до централізованих фондів держави, податкові органи посідають головне місце, оскільки контролюють своєчасне і повне надходження основної частини податків і зборів, що сплачуються на території України. Це їх основне повноваження, оскільки саме з цією метою і створено таку спеціалізовану структуру.

Важливою ознакою податкового органу є його представницький характер, У податкових правовідносинах держава виступає в особі уповноважених податкових органів, котрі мають дві ознаки: діють від імені держави та є носіями відповідних повноважень державно-владного характеру, тобто в широкому розумінні є органом державного управління.

Державна податкова служба України створена як єдина система управління і контролю за дотриманням податкового законодавства, за правильністю нарахування, повнотою і своєчасністю внесення до відповідного бюджету податків та інших обов'язкових платежів, встановлених законодавством. Отже, державна податкова служба України — це єдина централізована система органів, що входить до системи центральних органів державного управління і здійснює контроль за правильністю нарахування, повнотою і своєчасністю сплати податків та інших неподаткових платежів та не залежить у своїй діяльності від інших державних органів.

Податкові органи, що наділені повноваженнями в сфері оподаткування, висловлюють державну волю у визначених межах, тому діяти податкові органи повинні, не виражаючи власної ініціативи, а якщо виражають її, то лише у встановлених законом випадках (податковий компроміс) і в інтересах держави. Використовуючи метод владних розпоряджень, держава чітко визначає в законі всі ті ситуації, що так або інакше можуть впливати на податкові правовідносини. Податкові органи для виконання поставлених перед ними завдань мають відповідні обов'язки і права. Однак надані їм права в деяких випадках виступають одночасно і їх обов'язками, а якщо право надане в «чистому» вигляді (тобто розуміється тільки як право), умови його застосування чітко обумовлено в законі. У зв'язку з цим Б. М. Лазарєв зазначав, що для державного органу всі права, що випливають з його завдань і функцій, не є правами в класичному розумінні, тобто такі, котрі орган може використовувати (або не використовувати) суто на власний розсуд, а виступають як служіння державі, тобто у широкому плані — виконання обов'язків перед ним.

Усі права й обов'язки, що формують повноваження податкових органів, можна поділити на дві групи. Перша — та, що кореспондується з правами й обов'язками платників (обов'язок податкового органу надавати інформацію щодо оподаткування відповідає праву платника податків на одержання такої інформації). Друга група прав і обов'язків, що реалізуються при взаємодії з іншими суб'єктами податкових правовідносин (право податкового органу одержувати інформацію, що стосується оподаткування від суб'єктів, які сприяють сплаті податків і зборів, відповідає обов'язку цих суб'єктів з надання такої інформації).

При цьому дуже важливо визначити вичерпний перелік прав і обов'язків податкового органу, оскільки це обмежує застосування податковим органом тих дій щодо платників податків, які не встановлені законодавством.

До системи органів державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва і Севастополя), районах у містах. У складі органів державної податкової служби діють відповідні спеціальні підрозділи боротьби з податковими правопорушеннями — податкова міліція. Державна податкова адміністрація України залежно від кількості платників податків та інших місцевих умов може утворювати міжрайонні (на два і більше райони), об'єднані (на місто і район) державні податкові інспекції, а в їх складі — відповідні підрозділи податкової міліції.

У Державній податковій адміністрації України і державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі створюють колегії. Колегії є дорадчими органами і розглядають найбільш важливі напрями діяльності відповідних державних податкових адміністрацій.

Структуру Державної податкової адміністрації України затверджує Кабінет Міністрів України. Державну податкову службу України очолює Голова Державної податкової адміністрації України, якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва і Севастополя), районах у містах, міжрайонні й об'єднані державні податкові інспекції очолюють начальники, яких призначає на посаду і звільняє з посади Голова Державної податкової адміністрації України за поданням голів відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Начальників управлінь податкової міліції призначає Голова Державної податкової адміністрації України.

Загальні функції всіх підрозділів Державної податкової служби (загальні функції податкових органів) такі.

1. Здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності й у громадян, у тому числі громадян—суб'єктів підприємницької діяльності, перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг та інших документів незалежно від способу надання інформації, пов'язаних з нарахуванням та сплатою податків.
2. Одержувати безкоштовно від підприємств, установ, організацій, громадян—суб'єктів підприємницької діяльності довідки, копії документів про фінансово-господарську діяльність, отримані доходи, витрати підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності тау громадян про розрахункові, валютні та інші рахунки, інформацію про наявність і оборот коштів на цих рахунках.
3. Обстежувати будь-які виробничі, складські, торгові таінші приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і житло громадян, якщо вони використовуються як юридична адреса суб'єкта підприємницької діяльності, а також для одержання доходів.
4. Вимагати від керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій, а також від громадян, діяльність
   яких перевіряється, усунення виявлених порушень податкового законодавства і законодавства про підприємницьку
   діяльність, контролювати їх виконання, а також припиненнядій, що перешкоджають здійсненню повноважень посадовимиособами органів державної податкової служби.
5. Вилучати (із залишенням копій) у підприємств, установ іорганізацій документи, що свідчать про приховання (заниження) об'єктів оподаткування, несплату податків, інших платежів, вилучати у громадян—суб'єктів підприємницької діяльності реєстраційні свідчення або спеціальні дозволи (ліцензії, патенти) з наступною передачею матеріалів про порушення органам, що видали ці документи.
6. Застосовувати до підприємств, установ, організацій і громадян фінансові санкції в порядку і розмірах, встановлених законом.
7. Стягувати до бюджетів і державних цільових фондів суминедоїмки, пені і штрафні санкції в порядку, передбаченому
   законом.
8. Надавати відстрочення і розстрочення за податками, вирішувати питання про податковий компроміс, а також приймати рішення про списання безнадійного боргу в порядку, передбаченому законом.
9. Накладати адміністративні штрафи на керівників таінших посадових осіб підприємств, установ, організацій, на
   громадян-підприємців, на громадян, що порушують законодавство про підприємництво з порядку, встановленому законодавством.
10. Надавати інформацію з Державного реєстру фізичнихосіб—платників податків та інших обов'язкових платежів
    іншим державним органам відповідно до чинного законодавства.
11. Матеріально і морально заохочувати громадян, які надають допомогу в боротьбі з порушеннями податкового законодавства.
12. Звертатися в передбачених законом випадках до суду абогосподарського суду з позовною заявою про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Податкові адміністрації і податкові інспекції

Найменування державного органу — одна з форм вираження його змісту, його правового положення. Іменуючи податковий орган, законодавець використовує дві назви — адміністрація та інспекція, тим самим вказуючи на відмінності у змісті державно-владних повноважень, різний статус суб'єктів, що входять до системи таких органів, підпорядкованість однієї владної структури іншій. Державна податкова адміністрація України є вищою ланкою в системі органів державної податкової служби. Податкові інспекції як самостійні організаційно-відокремлені органи в системі органів державної податкової служби насамперед є структурними підрозділами Державної податкової адміністрації України, перебуваючи у відносинах підпорядкування і діючи в межах встановлених законом процедур. Отже, закріплено умови для розподілу функцій між ними, що забезпечує взаємозв'язок підпорядкованості для найбільш ефективного функціонування. Водночас податкові адміністрації і податкові інспекції утворюють єдиний цілісний комплекс з тісними зв'язками, об'єднані в єдину систему органів державної податкової служби України. Повноваження податкових адміністрацій і податкових інспекцій закріплені насамперед у законах України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про державну податкову службу в Україні», «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами. Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади. Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податковій адміністрації України. Державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва і Севастополя), районах у містах, міжрайонні й об'єднані державні податкові інспекції — відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1999 року № 636 “Про схвалення Програми формування високої податкової культури населення та підтримки зусиль органів державної податкової служби, спрямованих на наповнення дохідної частини бюджетів і державних цільових фондів” затверджено довгострокову програму, яка передбачає налагодження партнерських відносин між державою та платниками податків. Ця програма враховує відповідальність обох сторін податкових відносин і має на меті створити такі умови, за яких суб’єкти господарювання, реалізуючи особисті інтереси зможуть сприяти вирішенню завдань, що стоять перед державою. Саме це зробить масове ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів неможливим. Йдеться не лише про те, щоб збирати все, що належить державі, а й про переконання громадського обов’язку щодо сплати всіх виді податків та платежів.

2. Організація страхування в Україні

Правове забезпечення страхування здійснюється шляхом прийняття законів та нормативних актів, що регулюють страхову діяльність як у цілому, так і окремі її напрямки й питання.

Система правового регулювання страхової діяльності включає в себе норми, визначені:

1. Конституцією України 1996 р.;
2. Міжнародними угодами, які підписала і ратифікувала Україна;
3. Цивільним Кодексом України;
4. Законами та постановами Верховної Ради України;
5. Указами та розпорядженнями Президента України;
6. Декретами, постановами та розпорядженнями Уряду України;
7. Нормативними актами (інструкції, методики, положення, накази), котрі прийняті Міністерствами, відомствами, центральними органами виконавчої влади, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України;
8. Нормативними актами органу, що згідно із законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю (такими органами є Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю — Укрстрахнагляд), який утворений 17 вересня 1993 р. Постановою Кабінету Міністрів України згідно з вимогами Декрету «Про страхування»;
9. Нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності були делеговані цим органам за рішенням Президента або Уряду України;
10. Окремими нормативними актами колишнього Радянського Союзу та УРСР, які не були відмінені законодавством незалежної України.

Конституція України, прийнята у червні 1996р., встановила загальні норми правового регулювання фінансової політики, складовою частиною якої є страхова справа. Ст. 92 Конституції України визначила, що виключно Законами України встановлюються засади створення та функціонування фінансового ринку, а ст. 116 Конституції закріпила функцію Кабінету Міністрів щодо забезпечення проведення фінансової та інвестиційної політики в державі. Ст. 46 Основного Закону надає громадянам право на соціальний захист, яке гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ та організацій.

Найбільш загальні принципи страхування, в основному щодо державного страхування, викладені в Цивільному Кодексі України. Цивільний Кодекс, прийнятий ще за радянських часів, не дає, на жаль, повного законодавчого тлумачення правового регулювання страхової діяльності.

Цивільне право і відповідно цивільне законодавство регулює товарно-грошові та інші майнові і немайнові відносини, що виникають між суб'єктами цивільних правових відносин. У вигляді суб'єктів цивільного права виступають громадяни — фізичні особи, підприємства, установи, організації — юридичні особи та владні державні органи. Об'єктами цивільних правовідносин є матеріальні та грошові цінності, включаючи предмети творчої, інтелектуальної праці, а також інші матеріальні та нематеріальні цінності. У свою чергу, цивільне право охоплює право власності, зобов'язальне право, спадкове. Оскільки страхові правовідносини, відображаючи сутність категорії страхування мають форму взаємних зобов'язань сторін — ці правовідносини можна віднести до зобов'язального права. Договори страхування можуть укладатися не тільки з власниками, але й із користувачами майна, як у прикладі з договором страхування автомобіля, яким користується особа, що має відповідне доручення від власника, або інвалід, який одержав автомобіль у користування від держави.

Особливістю страхових зобов'язань відносно права власності є також те, що оплачуючи страхові послуги, страхувальник втрачає право володіння, користування та розпорядження своїми грошима— внесеними страховими платежами. Ці платежі надходять до страхового фонду страховика і перерозподіляються на користь тих страхувальників, які постраждали від страхового випадку. Якщо конкретний страхувальник у період дії договору страхування не постраждав, його внески є безповоротною платою за ризик (виняток становить тільки страхування на дожиття).

У вигляді об'єктів страхових відносин виступають матеріальні та грошові цінності (майно, прибуток, ризики підприємницької діяльності, цивільна відповідальність з приводу можливого завдання шкоди), а також нематеріальні особисті цінності людини (життя, здоров'я, працездатність, ризик втрати сімейного прибутку в зв'язку з втратою здоров'я чи настанням смерті в період страхування). Суб'єктами зазначених відносин є сторони, що беруть участь у страхуванні: страховик, страхувальник, застраховані особи, та законні спадкоємці. Велике значення мало б прийняття нового Цивільного Кодексу України, який узгодив би основні поняття в системі законодавства.

Для практичного здійснення страхування, для приведення його в дію, необхідні індивідуальні конкретні страхові відносини з кожним страхувальником. Це стає можливим лише за допомогою законодавчих і підзаконних актів, відомчих інструкцій і методичних матеріалів, що мають регулювати зазначені страхові відносини. Хоча страхування й припускає тісний економічний взаємозв'язок між всіма страхувальниками, але юридичного зв'язку між останніми немає. Він може виявлятися лише в індивідуальних правовідносинах страховика зі страхувальником, коли економічні страхові відносини в їх практичній реалізації матимуть юридичну форму.

Законодавче регулювання страхової діяльності в Україні має певну історичну специфіку, яка значною мірою накладає свої особливості в цілому на систему правового забезпечення. У колишньому Радянському Союзі не було базового закону, який би регулював порядок проведення страхової діяльності. Оскільки страхова діяльність здійснювалась виключно установами Держстраху й Індержстраху, які не мали повністю самостійного статусу, то не виникало потреби визначати законодавчі норми, які б на рівні законів встановлювали права та обов'язки цих суб'єктів. Окремі питання проведення страхової діяльності регулювалися Постановами ЦК КПРС та Ради Міністрів колишніх СРСР і УРСР, нормативними документами Держстраху та Укрдержстраху.

Протягом 1992-1993 рр. у більшості незалежних держав, що виникли на території колишнього СРСР, були прийняті законодавчі акти з питань страхування. У 1992 р. Укрдержстрах за участю ряду провідних страхових компаній, утворених у період 1990-1992 рр., подав до Кабінету Міністрів України перший проект закону «Про страхування», спрямований на узгодження позицій ряду провідних міністерств і відомств. У грудні 1992р. цей проект був повторно після узгодження внесений на розгляд Кабінету Міністрів України. Оскільки згідно з рішенням Верховної Ради України в цей період Уряд дістав право видавати декрети, які мали статус законів, зазначений проект був прийнятий як декрет у травні 1993р.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про страхування» став фактично першим базовим законодавчим актом, який забезпечив системне правове регулювання страхової діяльності в Україні. Цей декрет визначив базові терміни та поняття, пов'язані зі страховою діяльністю, ринком страхових послуг. Декрет «Про страхування» міг розглядатися лише як проміжний законодавчий акт. Головний його недолік полягав у тому, що тут було зроблено спробу поєднати суперечливі непоєднувані положення: з одного боку, певні «держстрахові» принципи здійснення страхової діяльності, що базувалися на планово-адміністративній економіці, а з іншого — принципи ринкової економіки і, зокрема, страхування в умовах ринку. Наприклад, з одного боку, Декрет передбачав здійснення страхових виплат за рахунок страхових резервів, що відповідало ринковим принципам, а з іншого — не визначав фінансового механізму формування цих резервів і суто адміністративно забороняв перераховувати до резервів понад 50% страхових платежів. Окрім того, Декрет надліберально забороняв державі втручатися.

Зміст і основні поняття страхування

Перехід України на рейки ринкової економіки потребує формування теоретичних, методологічних і правових основ страхової справи.

Це обумовлено тим, що із розвитком ринкових відносин зростає ймовірність ускладнення взаємозв'язків між усіма учасниками господарської діяльності, посилюється реальна можливість виникнення не передбачуваних ускладнень, негараздів, стихійних лих, існує загроза втрати здоров'я, роботи, працездатності, майна, заощаджень тощо.

Суттєво посилюється така загроза в умовах нестабільності фінансово-кредитної системи, впровадженням нової техніки та технології, складної екологічної та політичної ситуації в країні.

Все це обумовлює необхідність розробки дієвих механізмів захисту людини, суспільства і держави, всього людського буття від можливих духовних і економічних втрат та розподілу завданих збитків серед широкого загалу населення держави. Загальновідомо, що чим більше суб'єктів держави буде охоплено різними формами і видами страхування, тим потужнішим буде їх захист, тим менше воно коштує окремій особі.

У літературі висловлюються різні позиції щодо формування поняття, змісту і ролі страхування.

Слово «страхування» увійшло в українську мову давно. Воно має аналоги в інших мовах: «insurance» — в англійській та «versicherungs» — в німецькій. Західні філологи вважають, що термін має латинське походження, в основі якого слова «seecerus», «sinecura», які означають «безтурботний», що в даному значенні відбиває ідею застереження, захисту і безпеки.

Енциклопедичний словник «Економіка і страхування» (С.Л. Єфімов, М. 1996р.) визначає страхування як:

1. Економічну категорію, сукупність форм і методі в формування цільових грошових фондів і їх використання для відшкодування збитків, завданих різноманітними небажаними подіями (страховими випадками), а також для надання допомоги громадянам та (чи) їх сім'ям внаслідок настання певних подій в їхньому житті (дожиття, травми, інвалідності);

2. Форму забезпечення зобов'язань у господарському і цивільно-правовому обігу, що реалізується через систему фінансової компенсації на випадок неблагоприємних обставин в обмін на переважно регулярну сплату невеликих грошових сум (страхових премій), які формують страховий фонд, який включається уповноваженою на те особою (страховиком) у прибуткові акти. При цьому цілеспрямована господарська діяльність страховика здійснюється у формі фінансового посередництва, що грунтується на глибоких знаннях вірогідності настання страхового випадку.

Страхування представляє собою єдиний інститут цивільного права в основі якого лежить принцип боротьби з випадковими небезпеками, що загрожують людині чи її майну.

Можна назвати такі трагічні події, які сталися наприкінці XXстоліття, як чорнобильська катастрофа, землетрус у Вірменії, загибель теплоходу «Адмірал Нахімов» та ін.

Існує безліч теорій, в основу яких покладено різні категорії визначення поняття страхування.

Страхування — одна із стародавніх категорій, що відображає особливу сферу економічних відносин суспільства. Головний спонукальний мотив страхування — це ризикований характер виробництва і життя людини. На кожній стадії суспільно-економічного розвитку існує вірогідність ризику руйнівного впливу стихійних сил природи нераціональної діяльності самої людини на процес відтворення. Такі явища як посуха, повінь, а також помилки в результаті необережного поводження з джерелами (підвищеної небезпеки) можуть призвести до пожежі, вибуду, транспортних аварій і принести великі збитки, порушити виробничий процес.

Світова практика не виробила більш економічного, раціонального і доступного способу захисту економічних інтересів товаровиробника. Страхування поряд з іншими інструментами регулювання ринкових взаємовідносин покликане забезпечити стабільність виробництва і споживання, а з правової сторони, як об'єкт правового регулювання вимагає постійного удосконалення функціонування. Мотиви його розвитку, як і викривлень, що виникають при цьому, є отримання прибутку. Це викликає небувалий інтерес серед підприємливих громадян до страхового бізнесу.

У фінансово-правовій теорії, що обслуговувала адміністративно-командну економіку, було сформульовано та обгрунтовано тезу про те, що страхування є страховою частиною загальнодержавних фінансів. Це положення в минулому мало важливе значення для українського суспільства. Воно дозволяло значну частину страхових сум використовувати як доповнення бюджетних ресурсів держави, що в кінцевому рахунку не могло не привести до фактичної деградації власне страхування.

Сьогодні українські дослідники В. Д. Базилевич і К. С. Базилевич вважають, що страхування — це спосіб захисту майнових інтересів громадян в умовах ринкової економіки.

Аналіз поняття, сутності та змісту страхування, який провів відомий фахівець у цій галузі С. С. Осадець показав, що страхування є насамперед системою економічних відносин між конкретними суб'єктами господарювання, де з одного боку виступають страхувальники, а з іншого страховики. Крім того, важливою передумовою застосування страхування є майнова самостійність суб'єктів господарювання й їхня зацікавленість у переданні відповідальності за наслідки ризику спеціалізованим формуванням.

Таким чином ретельне вивчення поняття страхування та зіставлення визначень різних авторів дозволило С. С. Осадець сформувати своє особисте визначення поняття «страхування».

На його думку «страхування» — це економічні відносини, за яких страхувальник сплатою грошового внеску забезпечує собі чи третій особі в разі настання події, обумовленої договором або законом, суму виплати страховиком, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, здійснює превентивні заходи щодо зменшення ризику, у разі необхідності перестраховує частину останнього.

З точки зору суб'єктів, яким відшкодовують збиток чи потреби котрих задовольняються страхуванням — це господарська організація, яка усуває чи принаймні пом'якшує шкідливі наслідки окремих випадкових, непередбачених подій для майна окремих осіб.

Якщо за основу брати потреби, то є такі види страхування, як страхування приданого, стипендії, на дожиття, де мова йде не про збитки, то його розуміють як господарську організацію, що діє на принципі взаємодопомоги з метою задоволення потреб шляхом відвернення збитку внаслідок випадкової, статистичне виміряної події.

Якщо за вихідне брати об'єкти страхування, то тут мова йде про поєднання ризиків, що потребують вирівнювання. Недоліки цього визначення полягають у тому, що тут оперують поняттями, які потребують ще свого визначення і роз'яснення.

Існує група визначень, які на перший план висувають статистичні закони. На думку одного з теоретиків науки страхування К. Г. Воблого, немає сенсу вважати наукову організацію основною ознакою страхування, тому що існують такі види страхування, як наприклад, страхування від крадіжки, страхування скла та інше, які не спираються на статистичні закони. Сучасна наука, страхова теорія відмовляється від встановлення статистичних законів, а ставить перед собою завдання встановлення статистичної справедливості.

Нікольський визначає страхування як спосіб відшкодування цінностей, що гинуть від випадкових подій, шляхом попереднього відкладання коштів у розмірах, визначених вірогідним знищенням речі для даного періоду. Гебауер називає страхуванням «всі акти і установи, які мають засоби проти небажаних наслідків господарськошкідливих і непередбачених майбутніх подій». Це визначення страхування охоплює всі види превентивної і репресивної діяльності людини.

Юристи розуміють страхування як договір. Шершеневич під торговим страхуванням розумів договір, в силу якого одна сторона (страховик) за певну винагороду зобов'язується відшкодувати шкоду, яка може бути завдана майну іншої особи (страхувальника) внаслідок заздалегідь передбаченого нещасного випадку.

Сучасні юристи визначають соціально-економічну суть страхування тим, що за рахунок внесків, здійснюваних юридичними особами та громадянами створюються страхові фонди, що використовуються для компенсації особам, які постраждали в наслідок стихійних лих, нещасних випадків або інших передбачених у законі подій.

На основі проаналізованих вище визначень страхування вважаємо, що страхування — це вид господарської діяльності, що ґрунтується на принципах солідарності та відплатності, що має мету покриття майбутніх нестатків чи потреб, викликаних настанням випадкової і разом з тим статистичне фінансової події.

Страхування	Система особливих грошових відносин, що є проміжною ланкою між фінансовими і кредитними відносинами
	Вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій)
	Форма організації централізованого страхового фонду за рахунок децентралізованих джерел

Насправді страхування е системою особливих грошових відносин, що займають проміжну ланку між фінансовими і кредитними відносинами, а тому йому об'єктивно належить особлива роль в інфраструктурі ринку.

Характерними ознаками страхування е наявність асоціації осіб, що діє на принципах взаємності та відплатності.

У соціальному плані страхування дозволяє захистити особисті інтереси фізичних та юридичних осіб і забезпечити соціальну та політичну стабільність у суспільстві.

Міжнародний аспект страхування полягає в усуненні національних відмінностей у законодавстві різних країн і уніфікації юридичних норм по забезпеченню захисту інтересів господарюючих суб'єктів, їх фінансових гарантій незалежно від кордонів.

Наведений вище аналіз різних визначень поняття страхування показує, що страхова наука знає незліченно велику кількість визначень поняття страхування. На думку теоретиків таке складне і динамічне явище важко окреслити кількома словами. Науковці продовжують спроби побудувати єдине поняття, яке б охопило всі види страхування і це є доказом глибокого переконання того, що сьогодні це досить актуальна і важлива проблема для нашого суспільства.

У всьому світі страховий бізнес опирається на відповідне національне законодавство. В Україні юридичною основою організації й регулювання страхової діяльності є Закон України від 7 березня 1996 р. «Про страхування», який регулює відносини в сфері страхування і спрямований на утворення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян, причому дія Закону не поширюється на державне соціальне страхування. Згідно з офіційним тлумаченням терміна страхування, наведеного в ст. 1 Закону України, страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором, або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами і юридичними особами страхових платежів (внесків, премій).

Це визначення дає змогу зробити наступні висновки щодо головних елементів страхування.

По-перше страхування — це певна система відносин, в яких бере участь як мінімум дві сторони, два суб'єкти. Звичайно, можлива участь і більшого кола осіб (страхових агентів, страхових брокерів, третіх осіб), якщо це обумовлено відповідно страховим договором.

Одна сторона — страховик, представлений у якості організації, утвореної у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Страховик виробляє умови страхування і пропонує їх своїм клієнтам — фізичним і юридичним особам. Якщо останніх задовольняють ці умови, вони укладають договір страхування встановленої форми й одноразово чи регулярно на протязі певного строку сплачують страховику страхові премії (платежі, внески) згідно з договором.

Друга сторона страхових відносин — юридичні та фізичні особи — страхувальники. Інколи їх називають — клієнтами. Страхувальники страхують свій власний інтерес чи інтерес третьої сторони, сплачують страхові премії і мають право, згідно з чинним законодавством чи укладеним договором страхування, отримати страхове відшкодування (компенсацію) в разі настання страхової події (випадок). Третя сторона (особа) або вигодонабувач — особа, назначена страхувальником по договору страхування чи визначена обов'язковим страхуванням для отримання певної суми згідно із договором (зобов'язанням) страхування. Третьою особою визначається також і застрахована особа, з працездатністю якої страхувальник пов'язує свій майновий інтерес, що забезпечується страхуванням. Без суб'єктів — страхові відносини об'єктивно існувати не можуть, так само, як не можуть вони здійснюватися і за відсутності об'єктів, з приводу яких виникають відносини між суб'єктами. Об'єктом страхування є майновий інтерес, з яким пов'язана й мета страхування. Адже, страхування — це спосіб захисту майнових інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, банків, бірж, інших господарюючих суб'єктів, у вигляді повного чи часткового відшкодування збитків чи втрат внаслідок стихійних лих, промислових чи інших випадків у різних сферах людської діяльності. Причому захист забезпечується на випадок конкретних подій, перелік яких фіксується в законодавстві чи страховому полісі. При настанні страхового випадку, внаслідок якого страхувальник несе збитки, страховик відповідно до умов страхової угоди компенсує, відшкодовує втрати.

По-друге, страхові правовідносини, що виникають між страховиком і страхувальником регулюються або чинним законодавством, або спеціальним договором, який служить юридичним оформленням страхових правовідносин.

Договір страхування являє собою угоду двох або кількох осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або розірвання між ними правових зв'язків (прав і обов'язків). Він служить юридичним фактом, згідно з яким норми права пов'язують виникнення, зміну й припинення договірних зобов'язань і правових відносин, а також служить засобом формування умов, на яких будується правовий зв'язок його учасників.

По-третє, саме страхування направлене на створення умов для відшкодування надзвичайних втрат, що виникають у результаті настання руйнівних страхових випадків. Для цього страховики формують страхові фонди — це певна сума грошових коштів, яка формується шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (внесків, премій). В умовах монополії страхової справи лише Держстрах одноособове відав створенням і використанням коштів страхового (грошового) фонду, який був одним із центральних грошових резервів держави, В умовах альтернативного страхування, формуванням і використанням страхового резервного фонду займається безпосередньо сама страхова компанія. З моменту, коли починається процес відокремлення страхового фонду, бере початок справжня страхова справа.

Ринковий механізм господарювання, що починає створюватись в Україні, ефективно діє лише на основі розгалуженої інфраструктури, до якої входять товарні й фондові біржі, комерційні банки, аудиторські й косалтинкові біржі тощо. Важливим елементом сучасного ринку є банківська система й страхування. Якщо комерційні банки забезпечують суб'єктів господарювання кредитними засобами й здійснюють розрахунки за поставлену продукцію та надані послуги, то страхові організації в обмін на гарантії страхового захисту юридичних і фізичних осіб акумулюють засоби у формі таких страхових платежів. Враховуючи, що при цьому відбувається рух грошових сум, страхування включається у фінансову систему держави. Саме правовідносини, що виникають з приводу організації страхової справи, діяльності страховиків, їх взаємодії з банківськими установами, державним бюджетом, органами державного регулювання складають предмет правового регулювання фінансового, державного та адміністративного права.

У спеціальній літературі страхування раніше часто відносили до категорії фінансів і приписували характерні для фінансів функції та роль. Виступаючи у грошовій формі, закріплюючи відносини юридичними документами, страхування має подібні до категорій «фінансів» і «кредиту»» ознаки і в той же час виконує характерні тільки для нього функції та роль.

Завдяки страхуванню акумулюються великі кошти, створюються страхові фонди, які використовуються для компенсації збитків у наслідок лих чи інших непередбачених подій особам, що сплатили страхові внески, а також для надання допомоги громадянам у разі настання певних подій у житті. Зміст страхування, як і зміст фінансів пов'язані із формуванням і використанням фондів грошових коштів. Якщо для фінансів завжди необхідні грошові відносини і характерно формування фондів грошових коштів, то страхування може бути й у натуральній формі. Особливість страхування полягає у системі замкнутих перерозподільчих відносин між його учасниками (взаємне страхування — класичний тому приклад). Важливою увагою здійснення ефективних страхових операцій є забезпечення перерозподілу збитків за допомогою спеціального грошового страхового фонду, сформованого за рахунок страхових премій. Доходи державного бюджету формуються шляхом сплати платежів фізичними і юридичними особами і використання цих коштів виходить далеко за рамки платників внесків. Тут відбувається перерозподіл збитку за часовою і територіальною (просторовою) ознаками. Під час страхування також виникають перерозподільчі відносини з формування і використання цього фонду, що наближує страхування до фінансів, але водночас підкреслює й особливості. Рух грошових коштів у страхуванні підпорядкований ступеню вірогідності заподіяння збитку в результаті настання непередбачених подій.

Ще одна особливість наближує страхування до категорії кредиту. Це відплатність коштів страхового фонду. Відомо, що саме кредит забезпечує поверненість отримання грошової ссуди. Однак, щодо відплатності страхового платежу, як характерної ознаки страхування, слід мати на увазі, що вона перш за все відноситься до страхування життя. Це дійсно повернення платежів, що має обов'язковий характер. Під час майнового страхування, страхування від нещасних випадків, інших видах страхування, виплати страхового відшкодування чи страхового забезпечення можливі лише в разі настання страхових випадків у розмірах, обумовлених відповідними документами. Економічний зміст таких виплат відрізняється від повернення страхових платежів.

Населення багатьох країн надає перевагу заощадженню своїх коштів через страхові компанії, укладаючи з ними договори на страхування життя, здоров'я та майна. До продажу страхових полісів нерідко залучаються їх банки. Акумульовані кошти до настання страхових випадків, використовуються страховиками, передусім, як джерело кредитних ресурсів. Страхові поліси служать гарантіями повернення позик. Матеріальні цінності, які при кредитуванні приймають банки як заставу, мають бути застраховані. У цьому і проглядається тісний зв'язок між страхуванням і кредитом.

Страхування е системою особливих грошових відносин, що займають важливу ланку між фінансовими і кредитними відносинами. Останнім часом вдаються до розширеного тлумачення фінансів, відокремлюючи п'ять великих сфер їх функціонування: фінанси державні, фінанси галузеві, кредит і грошовий обіг, ринок цінних паперів, страхування.

Використана література:

1. Законодавство України про страхування: Збірник нормативних актів/ Ред.: П. Д. Біленчук, О. Ф. Філонюк, І. В. Яковенко, Укл. Д. П. Біленчук; ЛСОУ, Ком. у справах нагляду за страховою діяльністю, Європейський ун-т упр., безпеки та інформ.-правових технологій. -К.: Атіка, 1999. -462 с.
2. Страхування: Навч.-метод. посібник/ За заг. ред. О.О.Гаманкової; М-во освіти і науки України; КНЕУ. -К.: КНЕУ, 2000. -117с.
3. Страхове право України: Підручник для вищих навч. закладів/ Дмитро Біленчук, Петро Біленчук, Олександр Залетов, Ніна Клименко; За ред. П.Д.Біленчука; ЛСОУ; Ком. у справах нагляду за страховою діяльністю; Європейський ун-т упр., безпеки та інформ.-правових технологій та ін.. -К.: Атіка, 1999. -366 с.
4. Крисоватий А.І. Податкова система: Навчальний посібник,; М-во освіти і науки України, Тернопільська акад. нар. госп-ва. -Тернопіль: Карт-бланш, 2004. -331 с
5. СоколовськаА. М.Податкова система держави: Теорія і практика становлення: Монографія. -К.: Знання-Прес, 2004. -454 с.
6. Податкове право: Навчальний посібник/ Г. В. Бех, О. О. Дмитрик, Д. А. Кобильнік; За ред. М. П. Кучерявенка; М-во освіти і науки України . -К.: Юрінком Інтер, 2003. -399 с.