referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Податкова система Японії

Вступ

1. Методика та принципи побудови податкової системи Японії

2. Функції податкової системи Японії

3. Структура податкової системи Японії

4. Становлення податкової системи Японії

5. Види податків у Японії:

Загальнодержавні податки

Місцеві податки

Податкові знижки та вилучення

Податкові відстрочки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Характерною рисою податкової політики в Японії — як, втім, і всіх інших видів політики японського уряду — було те, що вона незмінно погоджувалася з конкретними потребами й пріоритетами розвитку економіки й суспільства, а також ураховувала ступінь соціально-економічної зрілості країни. Саме цим пояснюється істотна її трансформація за минулі півстоліття.

При виробленні податкової політики японський уряд використовує механізм дорадчих комітетів. Створена в 1953 р. при кабінеті міністрів, Комісія з оподатковування складається з 30 постійних членів і приблизно такого ж числа так званих "підтримуючих" членів, призначуваних на трирічний строк безпосередньо прем'єр-міністром. У складі Комісії вчені, експерти по податках, представники ділових кіл, засобів масової інформації, професійних союзів і правительства. Секретаріат Комісії формується з високопоставлених чиновників податкових бюро міністерств фінансів і внутрішніх справ (по справах місцевих автономій). Комісія формулює короткострокову (у рамках щорічної бюджетної процедури) і довгострокову політику в області податків і представляє рекомендації прем'єр-міністрові. Як і інші дорадчі органи, вона прагне забезпечити компроміс інтересів різних шарів суспільства й "груп тиску" з метою полегшити наступне проведення відповідних мір.

Мета контрольної роботи – вивчити розвиток податкових систем зарубіжних країн, зокрема Японії.

1. Методика та принципи побудови податкової системи Японії

Податкова система Японії характеризується множинністю податків.

Усього в країні нараховується біля тридцяти державних і стільки ж місцевих податків. Вони поділяються на три основні групи. Перша — це прямі прибуткові податки як з юридичних, так і з фізичних осіб. Друга — прямі податки на майно. Третя — прямі і непрямі споживчі податки.

Основу бюджету складають прямі податки. У 2007/2008 бюджетному році частка прямих податків у загальній сумі податкових надходжень у порівнянні з 2000/2001 роком зменшилася з 73,7 до 63,8%. На це вплинуло збільшення частки непрямих податків.

Великі корпорації сплачують податок на прибуток у розмірі 34,5% від суми прибутку, дрібні і середні корпорації сплачують податок по ставці -28%, а ставка для державних корпорацій складає 27% суми прибутку.

Фізичні особи сплачують державний прибутковий податок по прогресивній шкалі, що має п'ять ставок — 10, 20, 30, 40 і 50% від суми доходу. Цей податок з фізичних і юридичних осіб приносить найбільш високий доход державі. Об'єктами оподатковування в рамках системи прибуткового податку є, крім усього іншого, трудовий доход і доход від допомоги при звільненні. В об'єкти цієї системи також входить цілий блок інших видів доходів, у тому числі:

— процентні доходи;

— доходи від дивідендів по акціях;

— авторські гонорари, гонорари за музичні твори;

— винагороди за різноманітні особистої заслуги;

— винагороди, одержані лікарями із фондів соціального страхування;

— оплата працівників мистецтв, професійних бейсболістів, футболістів, офіціантів у барах;

— прибуток від продажу акцій, зареєстрованих на фондових біржах.

Багато японців вважають, що прямі прибуткові податки дуже високі. Але в той же час вони знають, що цей податковий прес поширюється не на всіх.

Законом встановлений досить значний неоподатковуваний мінімум, що враховує родинний стан платника податків. Також від сплати податку звільняються кошти, витрачені на лікування. Ряд пільг мають багатодітні родини. У середньостатистичного японця може вивільнитися від прибуткового податку більш як 30% його доходів.

Податок на майно сплачують як юридичні, так і фізичні особи за ставкою 1,4% від вартості майна. Переоцінка майна провадиться один раз у три роки. В об’єкт оподатковування входить: усе нерухоме майно, земля, відсотки по банківських депозитах. При придбанні чи продажу майна, тобто в момент переходу власності від одного власника до іншого, також сплачуються податки.

Серед непрямих податків Японії основним виступає податок на споживання, що стягується за ставкою 5% з метою поповнення доходів державного бюджету.

До непрямих податків також відносяться акцизи — на спиртне, тютюнові вироби, нафту, газ, бензин; акцизи за послуги — за проживання в готелі, харчування в ресторанах. До цієї ж групи відносяться мита.

В останні роки в Японії була проголошена політика зниження податкового тягаря. Тягар державних і місцевих податків зменшився з 21,9% ВВП до 18,0%.

В Японії місцеві податки не домінують у місцевих бюджетах, складаючи менше половини їхньої дохідної частини. Це відрізняє японську податкову систему від північноамериканської, де місцеві податки перевищують 2/3 бюджету муніципалітетів.

Закон про місцеві податки визначає їхні види і граничні ставки, в іншому регулювання ведеться місцевими органами влади. Усього в країні 30 місцевих податків.

В місцевих податках вирішальна роль належить прямим податкам.

Юридичні особи сплачують префектурний прибутковий податок у розмірі 12,3% від державного, що дає ставку 1,67% від прибутку і міський (селищний, районний) прибутковий податок у розмірі 12,3% від державного, чи 4,12% від прибутку. Крім того, прибуток служить джерелом виплати податку на підприємницьку діяльність, що надходить у розпорядження префектур, його ставка 10,71%.

Фізичні особи сплачують прибутковий префектурний податок по ставках 5, 10, 15% у залежності від суми доходу. Крім цього існують місцеві прибуткові податки. Понад це кожен громадянин Японії незалежно від величини доходу сплачує податок на жителя в сумі 3200 ієн у рік. До прямих податків відносяться і деякі місцеві майнові податки.

З місцевих непрямих податків слід зазначити податок на тютюн, бензин, на ресторани і бари, на споживання електрики і газу.

Безумовно, у Японії є ті, хто ухиляється від сплати податків. Але відповідно до закону про державний контроль за податковими порушеннями, до них можуть застосовуватися різні санкції, починаючи від штрафів і кінчаючи карними переслідуваннями. Японська податкова поліція працює жорстко, послідовно і принципово, незважаючи на особи і посади.

Податкова перевірка починається з докладного вивчення декларації платника. При цьому основна увага приділяється саме відповідності доходів і витрат клієнта. Тут настає основна робота податкового інспектора, якого кличуть "маруса". Працюючи практично як приватні детективи, японські податкові інспектори з'ясовують про клієнта все, перевіряється найменша невідповідність. Найстрашніше для чиновника — це "неоподатковувана податком матеріальна винагорода готівкою", тобто тривіальний хабар.

Відомі японці стають у чергу для сплати податків і декларації своїх доходів. Можна додати, у 2005 році в Японії у відношенні злісних неплатників було порушено всього 163 кримінальні справи, що, очевидно, свідчить про законослухняність мільйонів громадян цієї країни.

Варто мати на увазі, що в Японії відсотки, виплачувані по банківських кредитах і позикам, ставляться до витрат і не підлягають оподаткуванню. Важливість даної обставини пов'язана з тим, що аж до кінця 70- х років залежність японських корпорацій від "зовнішніх" засобів (головним чином банківських кредитів і позик) була дуже високої й "процентний імунітет" дозволяв істотно (у деякі періоди — більш ніж наполовину) полегшувати їхній податковий тягар.

Сила японської податкової системи не в суворості покарання, а в існуючій системі контролю за платниками, при якій практично неможливо ухилитися від заповнення декларації. Зрозуміло, японська податкова система побудована з орієнтацією на специфічні особливості місцевого населення. У країні традиційно високо розвинуті правосвідомість і переважна більшість громадян просто не в змозі порушити законодавство.

2. Функції податкової системи Японії

У цілому інструменти податкового стимулювання можна розділити на два основних типи: 1) податкові вилучення й знижки й 2) податкові відстрочки. Перші припускають повне або часткове звільнення від податку, тоді як другі надають можливість відкласти виплату податків на певний час. Економічний зміст першого типу цілком очевидний. Що стосується другого типу, що включає в себе системи прискореної амортизації й резервних фондів, то необхідно мати на увазі тимчасовий характер звільнення, що передбачається законом, від оподатковування амортизаційних і резервних фондів. Після певного відповідним законом періоду накопичені у фондах засоби повинні переводитися в категорію "доходу" з відповідною сплатою податку в повному обсязі. Проте така відстрочка, як свідчить досвід Японії, робить досить відчутний позитивний ефект на процес нагромадження капіталу.

Вживання заходів по полегшенню податкового тягаря приватного сектора почалося безпосередньо слідом за післявоєнною реформою. Дорадчий комітет з раціоналізації промисловості при прем'єр-міністрі вже в першій своїй доповіді (1951 р.) запропонував цілий комплекс таких мір, що включав: 1)зниження імпортних мит і ставки податку на основний капітал відносно машин і встаткування, необхідних для модернізації; 2) введення системи спеціальної короткострокової амортизації для технологічно нового обладнання; 3) зниження ставки податку на юридичних осіб у відношенні цільових резервних фондів, пов'язаних із програмами раціоналізації; 4) термінове проведення переоцінки промислового встаткування й зниження ставки податку на переоцінку активів.

В умовах окупаційного режиму настільки кардинальний перегляд податкової системи був неможливий. Тому механізм пріоритетного оподатковування заробив на повну силу тільки після знаходження країною суверенітету, коли був прийнятий Закон про форсування раціоналізації промисловості. В 1953-1955 р. багато в чому з ініціативи того ж Дорадчого комітету була, по суті, здійснена нова податкова реформа, що передбачала наступні міри.

1.Різке розширення сфери використання системи резервних фондів. При цьому було не тільки дозволене створення численних нових видів таких фондів21, але й істотно підвищені припустимі межі нагромадження засобів (включаючи позикові) для вже, що були їхніх різновидів,22.

2.Введення системи часткового звільнення від податку доходів від експорту. Зокрема , податкові вилучення могли поширюватися тепер на 55% доходів від експорту патентів, ліцензій і прав інтелектуальної власності (включаючи know-how); на 50% (а з 1955 р. — на 80%) — доходів від експорту комплектного й "особливо важливих" видів устаткування; на 20% — доходів від експорту авторських прав, а також проектно-консультаційних послуг, пов'язаних з реалізацією закордонних будівельних проектів.

3.Широке застосування схем прискореної амортизації, які поширювалися відтепер на підприємства добувної промисловості й на ряд "спеціальних" сфер, об'єктів і видів устаткування.

4.Введення (з метою стимулювання імпорту передової техніки й технології) спеціальної, пільгової системи оподатковування відносно виплат роялті для "найважливіших видів" закордонної технології.

5.Зниження, а потім і повне скасування податків, "утративших своє значення" або "перешкоджаючому проведенню урядової політики" (були скасовані податки на приватні активи, на операції із цінними паперами, на процентний дохід; спеціальний податок на кооперативні підприємства й ін.).

6.Зниження ставок корпоративного податку (із введенням пільгової ставки для дрібних і середніх підприємств) і ставок податку на дивідендний дохід.

3. Структура податкової системи Японії

Податкова система Японії має виняткову гнучкість і високою адаптивністю, чуйно реагуючи на всі помітні зміни як в економічній так і в соціальної сферах. Сучасна податкова система Японії відрізняється помірним рівнем податкового тягаря (найбільш низький рівень серед розвинених країн: частка податків у національному доході Японії — 26%, тоді як, наприклад, у Великобританії – 40 %, Франції — 34%). У Японії в підприємств вилучається близько 50% прибутку. Негативний вплив такої фіскальної спрямованості оподаткування прибутку тут компенсується проведенням активної промислової політики держави. На Національне податкове управління (ННУ), що структурно входить у Міністерства фінансів як його "зовнішнє" відомство, покладені всі функції по нарахуванню, збору й припиненню випадків відхилення від сплати всіх загальнодержавних прямих (прибуткового, корпоративного, на спадщину й дарування, землю й нерухомість) і непрямих податків і зборів (споживчого, "алкогольного", "тютюнового", "бензинових", "дорожнього" і гербового). Виключення становлять лише мита й корабельні збори, що ставляться до компетенції Міністерства фінансів.

Крім загальнодержавних у Японії стягуються також і місцеві податки: префектуральні й муніципальні. До першого ставляться податок на проживання в префектурі, податок з підприємств розраховуючи на число зайнятих, податок на придбання власності, частина акцизу на тютюн, податок на видовищні заходи, із транспортних засобів, прибутковий і податок на користування природними ресурсами. До других — податок на проживання, майновий, частина акцизу на тютюн, податок на легкі транспортні засоби, податок на земельну власність, розвиток міст і інші. Їхнім збором займаються місцеві органи самоврядування, які мають свої податкові контори, незалежні від загальнонаціональних.

Потрясіння світових фінансових ринків восени 1997 р. мало як наслідок, зокрема , різке падіння курсу ієни, котирувань японських цінних паперів, а також банкрутство ряду банків і фінансових компаній і зробило неминучим зміну в урядовому курсі на реформу всієї системи державних фінансів. Реформа була відкладена, уряд в рамках додаткового бюджету прийняв пакет надзвичайних заходів, спрямованих на відновлення динаміки господарської кон'юнктури, головним чином за допомогою помітного скорочення податкового тягаря. Так, податок на корпорації повинен бути скорочений на 3% (до 34,5%) при одночасному зниженні індивідуальних податків на 2 трлн.ієн. Реалізація пакета термінових мір означає загальне зниження податкового тягаря на 3 трлн.ієн.

Починаючи з 80- х років у механізмі розробки податкової політики Японії намітилися істотні зміни: усе більше помітну роль став грати ще один суб'єкт політичного процесу — Комітет з податкам правлячої Ліберально-демократичної партії (ЛДП), що також щорічно представляє свої рекомендації уряду. Причому у випадках, коли рекомендації двох органів розходилися, кабінет міністрів нерідко приймав рекомендації Комітету ЛДП. У зв'язку із цим позначилася тенденція до розмежування функцій: Комісія тепер, як правило, висуває принципові рекомендації із трансформації податкової політики або основних напрямків податкової реформи, тоді як Комітет деталізує податкову політику й визначає конкретні параметри передбачуваних змін в оподатковуванні.

Таким чином, на відміну від періоду 50- 60-х років, податкову політику японського уряду в 70- 90-х роках навряд чи можна в цілому оцінити позитивно: назрілі реформи проводилися з постійним запізненням, недостатньо кардинально й без узгодження з реформами в інших областях, що визначало наступне "латання дір". Проте сама по собі податкова система Японії продовжує залишатися однієї з найбільш ефективних у світі.

4. Становлення податкової системи Японії

Доленосною історичною подією, з якої розпочалося формування сучасного образу Японії, стали реформи, проведені, починаючи з 1868 р., мікадо (імператором) Мацухіто (1952–1912). Він взяв собі титул “Мейдзі”, що в перекладі означає просвічене управління, тому період його майже піввікового управління (1867–1912) одержав назву “революції Мейдзі”. По суті мова йде про японський аналог навздогін західноєвропейській Просвіті – раціоналістичному руху XVII–XVIII ст. у сфері державного управління, права, політичного і культурного життя. За своїм змістом реформи мали антифеодальний буржуазно-демократичний характер, була введена конституція та проведені заходи по європеїзації країни. З метою “щастя та добробуту підданих” імператор проголосив: нові ідеї будуть запозичені з усього світу і слава Японії від цього лише виграє, – принцип, що зберігає силу донині.

В другій половині XIX ст. була здійснена рішуча модернізація країни: проведено шкільну, адміністративну і бюджетну реформи, створено регулярну армію, засновано державний банк, введено єдину грошову одиницю (ієну), натуральні податки замінено на грошові, скасовано податковий імунітет і субсидію (“рисовий пайок”) самураям. Останні з неспокійної воєнної корпорації трансформувалися в дисциплінованих урядовців, енергійних провідників розвитку країни. Загалом перетворення такого масштабу дали потужний імпульс подальшому соціальному прогресу, економічній і воєнній могутності Японії.

Після поразки у Другій світовій війні програму економічного відродження країни (1946–1952) розробила група американських спеціалістів, яку очолював відомий учений-фінансист, професор Колумбійського університету Карл Шоуп (1902–1991). Під егідою окупаційних властей за проектом “місії Шоупа” були здійснені бюджетна і податкова реформи. Основні особливості останньої: очищення податкової системи від архаїчних елементів, створення комфортних умов для діяльності добросовісних платників, заохочення добровільної сплати податків. З цією метою було внесено оригінальне нововведення – запроваджено так звані блакитні декларації для компаній, які вели належний бухгалтерський облік і звітність, повністю виконували податкові зобов’язання. Подавачі таких декларацій звільнялися від обтяжливих перевірок, докучливого контролю. Блакитні декларації витримали випробування часом і збереглися донині. 80% платників взагалі були звільнені від подачі декларацій, що засвідчує простоту адміністрування податків. Інші зміни податкового кодексу пов’язані з істотним підвищенням неоподатковуваного мінімуму і суттєвого – з 85 до 55% – зниження максимальної ставки прибуткового податку з фізичних осіб незалежно від джерела доходу. Норма оподаткування прибутку юридичних осіб була зменшена з 52,5% до 35%.

На думку деяких фахівців, завдяки діяльності “місії Шоупа” в Японії була створена чи не найдосконаліша у своїй простоті податкова система у світі. Її вважають найбільш вдалим податковим проектом із будь-коли здійснених окремим економістом·. Не дивно, що зусилля Карла Шоупа одержали визнання як офіційної, так і корпоративної Японії. Він був нагороджений одним із вищих японських орденів, а в 1991 р. фірма “Тойота” виділила Колумбійському університету 2 млн. дол. для заснування кафедри імені Шоупа, – рідкісний випадок вшанування податківця з боку бізнесу. Податкова реформа стала однією з передумов японського “економічного чуда”. Країна взяла курс на інноваційні технології та розвиток людського капіталу. До найбільш високооплачуваних категорій віднесли вчених, вчителів, лікарів, працівників транспорту, – тобто, тих, хто забезпечує інтелектуальний рівень і фізичне здоров’я населення, несе відповідальність за безпеку людей. У 60–70 роки Японія за основними макроекономічними показниками вийшла на друге місце в світі.

Сучасна податкова система – результат податкової реформи 1988 р. Створена в перші післявоєнні роки під диктовку американських експертів система оподаткування проіснувала 40 років (!), виконавши роль максимальної мобілізації державних доходів, а також забезпечивши підтримку високої норми нагромадження, тобто тієї частини ВВП, яка не споживається в поточному році, а матеріалізується у вигляді будівель, споруд, обладнання, виробничих запасів. На кінець 80-х років у країні склалися сприятливі умови для реформування податків із метою стимулювання економічного зростання шляхом підвищення ділової активності та нарощування внутрішнього споживацького попиту. Реформа забезпечила загальне скорочення податкового навантаження на економіку при підвищенні непрямих податків на населення.

Управління податковою системою Японії перебуває в юрисдикції міністерства фінансів, два підрозділи якого — Податкове бюро й Бюро по митним зборам і тарифам — відповідальні за дослідження й планування (включаючи підготовку відповідних законопроектів) у сфері оподатковування, сертифікацію податкових і митних інспекторів, виявлення фактів відхилення від податків і т.д. Безпосередньою діяльністю по проведенню податкової політики в життя, тобто збором податків відповідно до існуючого законодавства, зайнята Національна податкова адміністрація (ННА), створена в 1949 р. як автономний орган міністерства фінансів і складає із центрального апарата (1464 співробітника), 12 регіональних бюро й 524 місцевих відділень (55 644 співробітника).

Що стосується самої податкової політики, те її спрямованість за післявоєнні роки не раз мінялася. Можна виділити три етапи, які характеризувалися її різними цілями й змістом:

початок 50- х — початок 70- х років — активне використання податкових важелів для стимулювання реконструкції, прискореного економічного росту й технологічного відновлення національного господарства;

середина 70- х — середина 80- х — спроби адаптації податкової системи до нових умов помірних темпів економічного росту;

друга половина 80- х — 90- е роки — поступова трансформація податкової системи по шляху забезпечення більшої рівності, нейтральності й простоти й, крім усього іншого, — стабільності податкових надходжень.

Найбільш значимим нам представляється перший етап, коли податкова політика особливо інтенсивно застосовувалася державою для досягнення своїх цілей.

Починаючи із другої половини 70- х років виявилася тенденція до обважнення податкового тягаря, але й у середині 90- х років воно було значно легше, ніж в інших розвинених країнах.

Однієї із причин подібного положення є переконання правлячих кіл Японії в тім, що підтримка приватного бізнесу за допомогою полегшення податкового тягаря переважніше прямих дотацій і субсидій. Пояснюється це двома моментами. По-перше, підприємство одержує відповідні пільги лише після виконання вимог конкретної урядової політики. Ці пільги тому приймають форму "оплати за результатами", тоді як субсидії надаються до, тобто виступають у якості "авансу" при невідомих підсумках. По-друге, ці пільги не вимагають додаткових витрат на створення й функціонування адміністративного механізму надання виділених засобів, а також наступного контролю за їхнім належним використанням. Та й по політичних мотивах даний метод підтримки приватного сектора більше прийнятний.

5.Види податків у Японії:

Загальнодержавні податки

Система державних доходів Японії має свої особливості. По-перше, вони полягають у досить високій долі неподаткових доходів – 15% у державному (центральному) бюджеті, 25% – у місцевих бюджетах. До цієї категорії доходів належать доходи від продажу землі та іншої державної чи муніципальної нерухомості, орендна плата, пені і штрафи, доходи від лотерей і надходження від позик. По-друге, для Японії властива висока централізація податкових поступлень, дві третини яких мають статус державних податків, решта податків надходять у місцеві бюджети, забезпечуючи 40% їх доходів. (Для порівняння: в США за рахунок місцевих податків нерідко формується до 75% доходної бази місцевих бюджетів, а в Україні питома вага місцевих податків і зборів у доходах місцевих бюджетів у цілому складає лише 2%). По-третє, в Японії співвідношення окремих видів оподаткування в державному і місцевих бюджетах співпадає: і там, і там більше половини припадає на прибуткові податки, на другому місці знаходяться майнові податки, на третьому – податки на споживання.

Головні складові сучасної податкової системи Японії:

— податок на доходи фізичних осіб (прибутковий податок);

— податок на прибуток корпорацій;

— податок на майно фізичних та юридичних осіб;

— податок на спадщину та дарування;

— акцизи;

— податок на додану вартість;

— мито;

— податок на проживання (в деяких джерелах – податок на жителів).

Податок з продажів є одним зі споживчих податків. Ставка оподаткування становить 3 %.

До державних податків також належать:

• податок з реєстрації ліцензій;

• гербовий збір;

• податок на спадщину;

• податок на іригацію та покращення землі;

• податок з власників автотранспортних засобів;

• акцизи (здебільшого вони встановлюються на алкогольні напої, тютюнові вироби, нафту, газ);

• податок на розвиток джерел електроенергії;

• акцизи на послуги (проживання у готелях, харчування у ресторанах тощо)

• мито.

Прибутковий податок Японія запровадила однією з перших у 1887 р., що відповідає проголошеному національному девізу вчитися в усього світу. Для прибуткового податку на основі єдиної бази (сукупності доходів платника) передбачено три рівні оподаткування: національний, префектурний, муніципальний. Тобто, за ознакою розподілу надходжень даний податок має комбінований характер за ознакою адміністративно-територіального поділу країни. Після реформи 1988 р. дванадцятиступенева шкала ставок прибуткового податку з прогресією від 10,5 до 60%, була зведена до трьох ставок: 10, 25, 50%, за якими справляється національний прибутковий податок. Ставки префектурного податку диференційовані від 2 до 4%, муніципального – від 3 до 12%. Відповідно загальна норма оподаткування знаходиться в діапазоні від 15 до 76% (!). Під обкладання даним податком попадають заробітна плата, доходи фермерів і осіб вільних професій, дивіденди, проценти, бонуси, допомоги і пенсії, доходи від нерухомого майна, інші грошові заробітки. Серед пільг по даному податку привертає увагу звільнення від сплати податків на строк до 5 років для деяких категорій платників. У 2004 р. уряд прийняв рішення надати додаткові податкові пільги тим, хто інвестує гроші у фінансові ринки шляхом перенаправлення коштів з ощадних депозитів на ринки капіталів.

Податок на прибуток корпорацій також має комбіновану систему розподілу доходів між бюджетами у такому порядку: національна ставка – 33,48%; префектурна – 5% від рівня національної ставки (або 1,67% від величини прибутку); муніципальна ставка – 12,3% від національної (або 4,12% прибутку). Отже, загальна норма оподаткування прибутку юридичних осіб складає близько 40% (33,48 + 1,67 + 4,12). Для суб’єктів малого бізнесу ставка податку на прибуток у 1988 р. була знижена з 30 до 28%, були передбачені податкові пільги.

Податок на майно фізичних і юридичних осіб справляється за єдиною ставкою 1,4% від вартості оподатковуваного майна, котре переоцінюють кожні три роки. Підлягають оподаткуванню нерухомість, цінні папери, депозити. Найдавніша, а в феодальну епоху майже єдина, форма майнового оподаткування в Японії – земельний податок. У середні віки вносився натурою в розмірі десятої частини урожаю, сучасний податок справляється на основі кадастрової оцінки землі.

Податок на спадщину та дарування справляється у випадку передачі власності, (оціненої в ринкових цінах або за ціною придбання), за заповітом і за актом дарування. Ставки податку диференційовані в залежності від вартості спадкового (дарованого) майна та характеру родинних зв’язків. Так, для спадкоємців, які не відносяться до дітей, батьків, сестер і братів, ставка підвищується на 20%, але в будь-якому разі у максимумі не може перевищувати 75% вартості долі спадкоємця. В оподатковувану базу не входить вартість майна, одержаного від родичів для підтримки мінімуму існування та здобуття освіти, а також власність, заповідана державним, громадським, науковим, благодійним і релігійним організаціям.

В 1989 р. був запроваджений 3%-ний податок на споживання (податок з продажі), пізніше трансформований у податок на додану вартість європейського зразка. Японський ПДВ справляється за ставкою 5%.

Система акцизів включає податки на алкогольні напої, тютюнові вироби, нафтопродукти, електроенергію, автомобілі, побутові послуги. Оригінальною рисою оподаткування послуг з соціальним контекстом є справляння податку при перевищенні певної суми, на яку надається послуга. Наприклад, обід у ресторані при вартості до 7,5 тис. ієн (близько 75 дол.) не підлягає оподаткуванню, з дорожчого стягується 3-х процентний акциз.

Місцеві податки

Досить цікава структура місцевих податків. Із загальної суми місцевих податків більше половини доводиться на прибуткові податки. На другому місці майнові податки, тільки третє місце займають споживчі податки.

Співвідношення загальнодержавних податків трохи інше, хоча загальні тенденції ті ж. Державні прибуткові податки займали в 1993 р. 56,5% (майже стільки ж, скільки серед місцевих податків), майнові — 25% і споживчі — 18,5%. Це співвідношення цілком природно, якщо врахувати, що значна частка майнових податків направляється в місцеві бюджети.

Розподіл різних груп податків між державою й місцевими органами управління в Японії характеризується наступними цифрами: приблизно дві третини всіх доходів дають державні податки й лише 1/3 — місцеві. Нагадуємо, що це стосується доходів, а не витрат держави, оскільки надалі відбувається перерозподіл податкових надходжень через державний бюджет.

Місцеві податки займають в місцевих бюджетах лише 40 % надходжень, а поповнення відбувається за рахунок державного бюджету. Серед місцевих податків понад 50 % становлять прибуткові податки. Друге місце займає податок на майно і третє — споживчий податок.

Прибуткові податки мають високу питому вагу в загальній сумі державного бюджету (55-57 % усіх податкових надходжень), податки на майно становлять 25 %.

Розподіл податкових надходжень здійснюється через державний бюджет.

Податкові знижки та вилучення

1.Система звільнення від податків виробництва найважливіших видів промислової продукції

Даний політичний інструмент підтримки приватного бізнесу й сприяння розвитку промисловості в бажаному для уряду напрямку є, мабуть, найбільше "давнім" (він був уведений у ділову практику ще в 1913 р.). Сутність його зводиться до того, що спеціально певні, або виділені, урядом виробництва конкретних товарів звільняються від обкладання як податком на юридичних осіб, так і прибутковим податком, що стимулює розширення випуску даного виду продукції.

Відразу після закінчення війни цей метод широко використовувався для збільшення виробництва вугілля, нафтопродуктів, міді й інших базисних товарів. У цілому дана система податкових вилучень застосовувалася з 1953 по 1966 р. Однак у результаті податкової реформи 1957 р. сфера її використання була офіційно строго обмежена: відтепер вона могла застосовуватися тільки для підтримки, становлення й розвитку нових галузей і виробництв, "найвищою мірою необхідних для національної економіки в цілому". Тому в порівнянні з іншими спеціальними мірами в області оподатковування система звільнення від податків виробництва найважливіших видів промислової продукції застосовувалася в більше обмежених масштабах. Після 1957 р. максимальна чисельність товарних позицій, що підпадають під цю систему, не перевищувала 25, а число "виділених" для цього підприємств залишалося в межах 200.

Проте , з погляду стимулювання нових виробництв, ця система була надзвичайно ефективною. Приміром , звільнення від оподатковування в другій половині 50- х років до 75% сукупного доходу "виділених" підприємств мало своїм результатом надзвичайно швидке розширення виробництва "особливо поважних вигляд продукції"29. У різний час до цієї категорії були віднесені певні види синтетичних волокон, нафтопродуктів, металів, синтетичних смол і т.д.

2.Система безмитного імпорту встаткування

Уперше дана система була застосована в 1951 р. з метою налагодження виробництва тих видів продукції, устаткування для яких у Японії не виготовлялося взагалі. Однак пізніше, уже в рамках політики раціоналізації, вона стала активно використовуватися в якості одного з найважливіших інструментів стимулювання селективного процесу технічного відновлення японської промисловості. У початковий рік введення системи безмитний імпорт був дозволений у відношенні 258 видів машин і встаткування, а в 1954 р. — уже у відношенні 361 виду.

Виділенням видів устаткування, що звільняються від імпортних мит, займався спеціальний відділ Дорадчого комітету з раціоналізації, що на базі моніторингу щорічно становив відповідні списки, що погоджувались із міністерством фінансів. Надалі, у міру реалізації політики раціоналізації, відбувалося поступове скорочення цих списків (до 150 видів в 1960 р.).

3. Система податкових вилучень для доходів від експорту

Дана система вперше була розроблена й впроваджена у ФРН, де довела свою ефективність. В 1953 р. Японія фактично "скопіювала" її й почала широко застосовувати для реалізації своєї промислової політики. Сутність цієї системи — у її японському варіанті — полягає у звільненні від оподатковування частини прибутку компаній, зайнятих виробництвом і вивозом певних видів продукції, а також відповідної частки (3%) сукупного обсягу їхніх продажів за рубежем (але не більше 50% сумарного експортного виторгу).

Позитивний вплив на розвиток експортних виробництв від впровадження цієї системи виявилося настільки сильним, що з 1954 р. вона була поширена й на експорт технології. Номенклатура видів, що підпадають під систему, продукції постійно розширювалася, а обмежувальні нормативи підвищувалися. В 1955 р. межа не оподатковуваної податком частки експортного доходу був збільшений до 80%, а в 1957 р. система була доповнена новими податковими пільгами — відносно доходу від частки експорту, що перевищує встановлений норматив (50% від обсягу експорту за попередній рік). Була уведена також спеціальна формула пропорційного часткового звільнення від податку. Система була скасована тільки в 1963 р., після початку політики лібералізації зовнішньої торгівлі.

З 1966 р. аналогічна система податкових вилучень була використана для стимулювання розвитку національних НІОКР. При збільшенні фірмою витрат на НІОКР у порівнянні з попереднім роком 25% суми збільшення дозволяється списувати з оподатковуваного прибутку, причому якщо приріст даних витрат перевищує 15%, те норматив списання підвищується до 50%, хоча в цілому обсяг списання не повинен перевищувати 10% сукупного прибуткового податку фірми. Крім того, з 1978 р., у рамках політики економії енергії, була уведена 10%-на податкова знижка при інвестиціях в енергозберігаюче встаткування.

Податкові відстрочки

1. Спеціальні заходи в області амортизації

По японському законодавству амортизаційні відрахування в принципі розглядаються як звичайні витрати й тому податком не обкладаються. Однак для кожного виду матеріальних активів (за винятком землі) законом установлений стандартний нормативний строк використання. У зв'язку із цим щорічні розміри амортизаційних списань жорстко обмежені (відрахування, що перевищують установлені норми, підлягають оподаткуванню ). Із цього треба, що всі спеціальні міри в області амортизації, прийняті в рамках політики стимулювання тих або інших сфер економіки, зводяться або до скорочення нормативних строків використання матеріальних активів, або до збільшення норм самих амортизаційних відрахувань.

Всі застосовувані в даній області спеціальні заходи можна підрозділити на дві категорії: 1) система збільшення первісних норм амортизаційних відрахувань (СУПН); 2) система прискореної, або додаткової амортизації (СУА).

Суть першої полягає в тім, що на додаток до стандартної схеми амортизації в перший рік експлуатації матеріальних активів дозволяється списувати у формі амортизаційних відрахувань певну частину їхньої повної вартості. У відповідності із другий дозволяється (знову ж на додаток до звичайної схеми амортизації) списувати як амортизаційні відрахування вартість конкретних видів матеріальних активів у певних частках і протягом певного періоду.

У процесі здійснення політики раціоналізації промисловості активно експлуатувалися обидві системи. СУА була уведена в 1951 р. і передбачала надання права додаткового списування 50% вартості конкретних видів устаткування рівними частками протягом трьох років. Спочатку вона застосовувалася у відношенні 431 виду машин і встаткування. Згодом сфера її використання стала поступово розширюватися. В 1957 р. був кардинально переглянутий список її об'єктів, у результаті чого СУА була поширена на 725 видів устаткування й, крім того, з'явилася нова категорія — устаткування для дрібних і середніх підприємств, у якій додатково було виділено 383 найменування. В 1960 р. система охоплювала вже 1432 виду встаткування.

СУА застосовувалася дуже гнучко. Наприклад, з метою прискорення технологічного відновлення досвідченого й експериментального встаткування з 1952 р. стала застосовуватися особлива схема, по суті справи представлявшая собою своєрідну комбінацію СУА й СУПН. Ця схема допускала списання 90% вартості такого встаткування протягом трьох років, причому в перший рік 50%, а в наступні — по 20%.

У тім же 1952 р. для стимулювання будівництва житлових будинків приватними підприємствами була прийнята схема, що передбачала можливість додаткових амортизаційних відрахувань по 10% їхній вартості протягом п'яти років (при передбачуваних строках експлуатації такого житла понад 50 років — по 20%).

В 1961 р. СУА була скасована. При цьому для компенсації "збитку" підприємців відносно всіх видів устаткування, на які вона поширювалася, були скорочені стандартні нормативні строки їхньої експлуатації (у середньому на 20%, а в 1964 р. — ще на 15%). Однак уже в 1963 р. СУА була офіційно "відроджена" для стимулювання розвитку дрібного й середнього бізнесу (зокрема , для встаткування, використовуваного з метою раціоналізації або структурних проектів, допускаються додаткові відрахування в розмірі 22% від "нормальних" розмірів амортизаційних списань протягом 5 років), а також сільського й рибного господарства. У цій якості вона використовується понині.

Що стосується СУПН, те вона була прийнята в 1952 р. на основі Закону про форсування раціоналізації промисловості. Маючи своєю метою прискорення модернізації, система передбачала дозвіл списувати вже в перший рік експлуатації 50% вартості придбання або виробництва конкретних видів машин і встаткування (так званого "устаткування для раціоналізації").

На відміну від СУА застосування СУПН регламентувалося двома критеріями: вона поширювалася тільки на спеціально певні види встаткування й тільки в "виділених" виробництвах. Тому масштаби її використання залишалися в цілому стабільними й мінялися лише відповідно до зміни списку пріоритетів. Єдиним виключенням, наскільки мені відомо, було спеціальне рішення про збільшення норм амортизації відносно деяких видів устаткування добувної промисловості.

Спочатку об'єктами застосування СУПН були близько 300 видів устаткування в 32 виробництвах. В 1960 р. — уже 467 видів в 52 виробництвах. В 1961 р. основний норматив СУПН був знижений з 50 до 33%, а в 1964 р. — до 25% і лише у виняткових випадках допускалося використання нормативу в 30%33. В 1973 р. нормативи СУПН у відношенні "виділених" пріоритетів галузей і виробництв були ще раз знижені, а в 1976 р. формально повністю скасовані.

Однак це не означає, що СУПН взагалі була віддана забуттю. З 1966 р. і по теперішній час вона використовується для стимулювання інвестицій у НИОКР. З 1970 р. допускається її застосування у відношенні очисного (норматив — 21% вартості) і відходопереробного (15%) устаткування. В 1976 р., після першого "нафтового шоку", СУПН застосували для стимулювання впровадження енергозберігаючих технологій (норматив — 25%).

Зараз до неї прибігають не стільки в інтересах загального промислового розвитку, скільки для стимулювання інвестицій, що мають відношення до підвищення "якості життя" (наприклад, у медичне й діагностичне встаткування, очисні й інші спорудження, пов'язані із запобіганням забруднення навколишнього середовища, рециклированием відходів і т.п.), розвитку відсталих і малонаселених регіонів, підтримці малого й середнього бізнесу, сільського й лісового господарства й вугільної промисловості. Нормативи відрахувань дуже диференційовані й коливаються в межах від 8 до 30% від ціни придбання.

Представляється важливим підкреслити, що в Японії споконвічно було прийнято принципове рішення про умови використання спеціальних мір в області амортизації: по-перше, списки "виділених" виробництв і видів устаткування повинні були піддаватися періодичному перегляду й, по-друге, ті самі види встаткування не могли бути об'єктами одночасного застосування різних пільгових схем амортизації.

2. Переоцінка активів

Як відомо, величина амортизації визначається не тільки нормою списання й стандартним строком експлуатації матеріальних активів, але й самою величиною цих активів (точніше, їхньою залишковою вартістю). У післявоєнній Японії, так само як і зараз у Росії, у результаті інфляції балансова вартість активів виявлялася надзвичайно заниженою в порівнянні з поточними цінами, що робило практично неможливим нагромадження капіталу (а виходить, і нових інвестицій) за допомогою амортизації.

Відповідно до рекомендацій "місії Шоупа", в 1950 р. японський парламент прийняв Закон про переоцінку активів, ціль якого складалася у визначенні правових рамок проведення загальної переоцінки активів для запобігання знецінення продуктивного капіталу.

Ідея переоцінки полягала в тому, щоб за допомогою підвищення номінальної вартості матеріальних активів поліпшити структуру капіталу й забезпечити такі розміри амортизаційних відрахувань, які дозволяли б підтримувати реальну ціну основного капіталу, тобто здійснювати інвестиції в машини й устаткування. Норма переоцінки була визначена в 50%. Одним з найважливіших елементів процедури, що передбачалася законом, з'явилося введення спеціального "податку на переоцінку" у розмірі 6% від різниці вартості основного капіталу до її й після34.

Однак дуже незабаром стало ясно, що передбачена законом схема переоцінки явно недостатня для "запуску" механізму інвестицій, що самопідтримуються. Тому в 1951 р. він був переглянутий, і почалася так звана "друга хвиля" переоцінки. Спочатку вона мала певний ефект і позитивно вплинула на зміну структури промислового капіталу. Однак у зв'язку з різким поліпшенням кон'юнктури35 знову активізувалися інфляційні процеси, і завдання переоцінки активів для підтримки конкурентоспроможності продукції японської промисловості придбало особливу актуальність.

В 1953 р. у закон були внесені чергові виправлення, але й вони не дали потрібного ефекту — в основному через те, що норма переоцінки, як і раніше, залишалася на рівні 50%. Крім того, оскільки положення закону носили переважно рекомендаційний характер, а економічні стимули були досить слабкими, зацікавленість підприємств була низкою, і процес переоцінки протікав в'януло.

Тому в 1954 р. був прийнятий Закон про спеціальні заходи відносно переоцінки активів з метою укомплектування капіталу підприємств. Новий закон проголосив комплексний підхід до проблеми, охоплюючи не тільки область безпосередньо переоцінки активів, але й сполучені сфери, включаючи створення необхідних резервних фондів і додаткову емісію акцій. Він передбачав сполучення обов'язкових до виконання адміністративних вказівок і мер податкового стимулювання для форсування компаніями процесу переоцінки своїх активів. Закон був націлений головним чином на проведення переоцінки в досить великих компаніях36, які виділялися в особливу категорію "призначених до переоцінки активів". Для них норма переоцінки встановлювалася в 80%, але одночасно із цим надавалися досить відчутні пільги. Зокрема , відносно суми переоцінки (тобто різниці у вартості активів до її й після), що становила 65% норми, податок на переоцінку активів знижувався наполовину — до 3%, а якщо ця сума перевищувала 65% норми, то мало місце повне звільнення від податку. Для дрібних і середніх компаній норма переоцінки зберігалася на рівні 50%.

Крім того, закон уводив поняття мінімально припустимого рівня відносно норм переоцінки (для категорії "призначених" — 5%, для всіх інших — 30%), норм амортизації й норм перекладу засобів з резервного фонду переоцінки в капітал компанії.

Одночасно для обох категорій зі штрафні санкції. Так, відносно з, які не здійснювали переоцінку або здійснювали її в масштабах нижче мінімально припустимої межі, а також у відношенні тих, у яких норма амортизації або норма перекладу засобів резервного фонду переоцінки активів у капітал була нижче мінімально встановленого рівня, застосовувалися заборони й обмеження на розподіл дивідендів. Тим самим стимулювався із самої переоцінки активів і разом з ним процес нагромадження капіталу37.

Цілком природно, що й основні зусилля по переоцінці були початі саме "призначеними" великими компаніями. Хоча вони становили менш 10% від загального числа компаній (1179 з 12 574), що здійснили переоцінку активів, їхня частка в сумі переоцінених активів перевищувала 85%39.

Що стосується дрібного й середнього бізнесу, то для цієї категорії підприємництва в 1957 р. був прийнятий спеціальний Закон про особливі міри відносно переоцінки активів дрібних і середніх підприємств. Відповідно до нового закону до них були застосовані в сутності ті ж міри адміністративного керівництва, які в сполученні з податковими пільгами дали й тут позитивний результат: середній рівень реалізації переоцінки активів склав 88,6% від норми.

До сказаного варто додати, що переоцінка активів була необхідна й для активізації ще одного інструмента політики раціоналізації — системи резервних фондів. Зв'язано це було з тим, що базою багатьох нормативів формування цих фондів була саме балансова вартість активів.

Висновки

Аналіз податкової системи Японії має особливе значення, оскільки її податкова система як і економіка в цілому, має виняткову гнучкість і високу адаптивність, чуйно реагуючи на всі помітні зміни як в економічній так і в соціальної сферах. Унікальність податкової політики Японії забезпечується сполученням таких факторів, як високі темпи економічного росту і помірний у порівнянні з іншими країнами рівень державних витрат (чому в чималій ступені сприяла майже повна відсутність військового бюджету). Тому аналіз сучасної податкової системи Японії дозволяє виділити наступні її особливості:

. помірний рівень податкового тягаря (щонайнижчий рівень серед розвинутих країн: частка податків у національному доході Японії — 26%, тоді як, наприклад, у Великобританії – 40%, Франції – 34%);

. високий рівень місцевих податків;

. висока частка прямих (Direct Tax) і низька непрямих (Indirect Tax) податків;

. найвища серед розвинутих країн частка прибуткових податків (Incom Tax) — близько 50%;

. стабільний високий рівень податків на прибуток корпорацій (Corporation Income Tax) — близько 40%;

. більш низьке оподатковування корпорацій у порівнянні з прибутком підприємців;

. помітна роль податкових пільг (Tax Incentives) у підвищенні ефективності економіки і досягнення цілей економічної політики;

. низький рівень ПДВ (Value Added Tax) – 3% (останнє місце серед розвинутих країн: у Франції, наприклад, 20%, у Великобританії – 15%, Південній Кореї – 10%), що був уведений лише в 1989 р.;

. високий рівень податків на власність (15,8%);

. централізований збір податків (у відмінність, наприклад, від США, Канади й ін.).

Отже, Японія займає серед розвинутих країн перше місце за рівнем оподатковування доходів і останнє – за рівнем оподатковування споживання.

В даний час у Японії знаходиться в стадії розгляду новий пакет податкових пропозицій, суть яких зводиться до подальшого перегляду співвідношення прямих і непрямих податків (в ідеалі 60:40), до прийняття податкової системи, що має велику збалансованість оподатковування доходів, споживання і власності.

Можливо тому використовувати прямо досвід Японії в українських умовах нереально. Однак практика вирішення технічних проблем у дусі взаємоповаги держави і громадянина, безсумнівно, повинна привернути увагу і в Україні.

Список використаної літератури

  1. Иоффе М. Я., Князев Владимир Геннадьевич, Пансков В. Г., Черник Дмитрий Георгиевич, Попов Б. В. Налоговые системы зарубежных стран: Учебник для студ. вузов / В.Г. Князев (ред.), Д.Г. Черник (ред.). — 2. изд., перераб. и доп. — М. : Закон и право, 1997. — 191с.
  2. Комарова І. Податкові системи України і зарубіжних країн: навч.-метод. посібник / Бердянський ун-т менеджменту і бізнесу. — Донецьк : Юго-Восток, 2007. — 304c.
  3. Кравцевич А. Японская налоговая политика в ретроспективе // Знакомтесь — Япония. — 1999. — № 23. — С. 2-14
  4. Кравцевич А. Общественное предпринимательство в Японии. М., 1988, с.260.
  5. Крисоватий А. Податкові системи зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл.. — Т. : Економічна думка, 2001. — 258с.
  6. Литвиненко Я. Податкові системи зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2004. — 208с.
  7. Мещерякова О.В. Налоговые системы развитых стран мира (справочник) – М.: Фонд «Правовая культура», 1995. – 240с.
  8. Мировая экономика: Учебник / Под ред. Проф. А.Ф. Булатова. – М.: Юристъ, 1999. – 734 с. – (Серия: Homogaber).
  9. Налоги и налогообложение/Под ред. Романовского М.В, Врублевской О.В. – СПб: Питер, 2000. – 528с.: ил. – (Серия «Учебники для вузов»).
  10. Налоги и налогообложение: Учебное пособие/Под ред. И.Г. Русаковой и В.А. Кашина. – М.: Финансы, ЮНИТИ, 1998. – 495 с.
  11. Налоги: Учеб. пособие / Под ред. Д.Г. Черника. — 4-е изд., перераб. и доп. — М.: Финансы и статистика,1998. — 544 с.: ил.
  12. Попова Л. Налоговые системы зарубежных стран: учебно-методическое пособие/ Издательство: Дело и сервис, 2008, 368 с.
  13. Починок А.П., Морозов В.П.; Черник Д.Г. Основы налоговой системы: Учебник для вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юнити – ДАНА, 2000. – 511 с.
  14. Ткаченко Н. Податкові системи країн світу та України. Облік і звітність: Навчально-методичний посібник / Надія Ткаченко, Тетяна Горова, Наталія Ільєнко, ; М-во освіти і науки України. — К. : Алерта, 2004. — 553 с.
  15. Тихоцкая И. С. Налоговая система Японии – М.: Наука, 1995.
  16. Юткина Т.Ф. Налоги и налогообложение: Учебник. – М.: ИНФРА – М, 1999.