Вступ

1. Основні виміри театрального планування

2. Планування розвитку у галузі театру

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Театр завжди був для всіх народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що надбали життя, наука і знання. Чим світліші часи, чим яскравіший розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почуттів, ідей та змагань, якими суспільство в даний час жило. Український народ, як, зрештою, і всі інші народи, шукав витоки драми у своїх обрядах і звичаях, про що нагадують найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні проповідники й моралісти.

Держава регулює відносини в галузі театру і театральної справи шляхом формування державної політики у цій сфері, створення фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного, наукового, нормативно-правового та іншого забезпечення умов діяльності та розвитку театрів.

Державна політика в галузі театру і театральної справи базується на принципах гуманізму, демократизму, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей, свободи творчості та загальнодоступності театрального мистецтва.

Фінансування діяльності театрів залежно від форм власності, статусу та інших ознак, установлених бюджетним законодавством, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, інших місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, установ, організацій, громадян та їх об'єднань.

Засновники театрів здійснюють фінансування їх діяльності в порядку і розмірах, передбачених установчими документами.

1. Основні виміри театрального планування

Управління театральним виробництвом має свої специфічні особливості, однак багато де в чому підлягає загальним закономірностям, що склалися в науці та практиці управління виробництвом. Загальна теорія управління в наш час набула достатньої зрілості, отримавши статус самостійного розділу наукових знань. Дослідження управлінських аспектів суспільного життя в кожному окремому випадку потребує всебічного врахування специфічних особливостей об’єктів наукового вивчення.

Наука про управління знаходиться на зламі багатьох дисциплін, а науковий характер управління забезпечується цілою системою суміжних галузей знань. Ця система між предметних зв’язків сприяє визначенню наукових основ управління, які містять у собі три складові частини. Перша – філософські, соціологічні, економічні, етичні, психологічні, юридичні аспекти управління. Друга – конкретні науки, які вивчають різні елементи управління виробництвом, а саме: науки про облік, планування, техніку і технологію управління; організацію управлінської праці та діловодства тощо. Третя – самостійна наука – теорія управління.

Наука про управління театром остаточно не сформувалась. Але на даний момент діячі культури активно працюють над створенням цього розділу, творчо використовуючи досвід інших наукових галузей (І.Безгін, Г.Дадам’ян).

Та все ж на практиці реально, сучасний театральний менеджмент є загальним і таким, який недостатньо враховує специфіку художньо-культурних характеристик новітнього театру, що обмежує його можливості, знижує ефективність управлінських рішень, тим самим театральний менеджмент певною мірою уподібнюється виробничому, бізнесовому менеджменту, хоч немало зусиль докладається для подолання такої однобічності [1; 2].

Зазвичай, під управлінням або менеджментом у сфері театральної діяльності слід розуміти цілеспрямований вплив на театральний колектив, координацію діяльності всіх учасників художньо-виробничого процесу, спрямування їх спільних зусиль на здійснення поставленої мети: створення та соціальне функціонування твору сценічного мистецтва.

На нашу думку, важливо більш повно враховувати, що театр, як система складається з чотирьох підсистем, кожна з яких має свої особливості, цінності, норми, орієнтації, потреби та інтереси. Їх об’єднує спільна мета – досягнення максимальної ефективності функціонування театральної установи.

Перша підсистема – творча. До неї входять відносини типу актор-режисер-сценограф та ін. Вона вважається однією з найскладніших та найпроблематичніших у цій системі. Багато проблем виникає і у взаємодії творчої і регулятивно-управлінської підсистем, бо на практиці бачимо, що часто методи та способи фінансового забезпечення театрального процесу йдуть у розріз з цінностями та інтересами творчого колективу, що викликає непримиренні конфлікти.

Друга підсистема – сприймаюча. Її можна вважати базовою і визначальною у функціонуванні та розвитку театру. Адже саме на задоволення потреб публіки і спрямована його діяльність. Публіка театру має свої особливості, пов’язані зі специфікою сприйняття нею вистави, в процесі якого формується її театрально-художня комунікативна спільність. Театр за своєю природою зацікавлений у наявності постійної публіки, любителів і знавців, які складають ядро художньо-театральної публіки і впливають своїми реакціями на всю театральну аудиторію та ефективність роботи театру в цілому.

Третя підсистема – оцінююча. Критика є, певною мірою, соціально і естетично контролюючою інстанцією, оскільки вона за своїм призначенням охоплює весь цикл функціонування театру і покликана бути "імунною" підсистемою театрального процесу, забезпечуючи плідний розвиток театральної культури, стимулювання її можливостей. Як вірно стверджує В.М.Дмитрієвський, критик виводить діалог сцени і зали, митця і суспільства із замкненого простору театральної зали в сферу суспільної свідомості.

Роль четвертої — регулятивно-управлінської підсистеми у відлагодженні відносин між першими трьома підсистемами грає надзвичайно важливу роль, адже виконує координуючу функцію, бо включає театральний менеджмент та систему взаємовідносин театру з владою, громадськістю, засобами масової інформації. Отже врахування інтересів представників творчої, оцінюючої та сприймаючої підсистем в комплексі, інтегрально є одним із важливих завдань регулятивної підсистеми в цілому та театрального менеджменту, запорукою ефективного функціонування театральних установ України [3].

Власне необхідність «стягування», використання всіх соціокультурних характеристик театру в точці прийняття управлінського рішення веде до розширення предмету і змісту театрального менеджменту на основі поглиблення його між предметних зв’язків з соціальною психологією, евристикою, а особливо з соціологією театру. Дослідження І.Безгіна, О.Семашка, В.Ковтуненка показали, що такі соціокультурні показники діяльності театру, як стан соціально-театральних відносин суб’єктів театральної діяльності, багатовимірна оцінка стану репертуару, визначення рівнів театрально-професійної компетенції, стратифікація театральної публіки, стан взаємовідносин театру з владою, громадськістю, засобами масової комунікації та ін., визначених у кількісних показниках стосовно кожного театру дозволяють підвищити рівень обґрунтованості та ефективності театрально-управлінських рішень [2].

В межах соціології театру, на нашу думку, відбувається в Україні інтенсивне формування такого її важливого між предметного за своїм змістом розділу як соціологічні проблеми театрально-менеджментної культури, який сприяє реалізації функцій управління в театрі.

Характерними функціями управління, що мають реалізуватися в театрально-видовищному підприємстві, є:

добір, розстановка, виховання, підвищення професійного рівня художнього, адміністративного, технічного та обслуговуючого персоналу театру;

мобілізація творчих зусиль театрального колективу на створення і експлуатацію творів сценічного мистецтва;

планування художньо-виробничої діяльності театрально-видовищного підприємства, розташування художньої продукції на ринку культурного споживання;

контроль якості поточного репертуару (рівня творчої діяльності виконавців та стану художнього оформлення вистав) [1].

Під функціями управління театральним виробництвом слід розуміти сукупність рішень і дій, об’єднаних спільністю об’єкта, цілей та управлінських завдань. Своєчасне та ретельне виконання кожної з цих функцій забезпечить театру можливість безперебійно і ефективно функціонувати.

Практично всі ці методи прагнуть використовувати у своїй діяльності адміністративно-керівний та художньо-керівний персонал театрів, вживаючи необхідних управлінських заходів і дій, що, в свою чергу, часто породжує перекоси, деформації, наприклад, у грубому адмініструванні, бюрократизмі, підкоренні творчості суто комерційним розрахункам, тобто тоді коли не враховується творча специфіка театру. Соціально-культурна ефективність роботи театру визначається як характером соціальної театрально-художньої реальності в цілому, так і збалансованістю, оптимальністю складових театру як соціокультурного інституту.

Таким чином, реалізація принципів, функцій та методів управління пов’язана з безліччю організаційних складностей, що мають різну природу і потребують від управлінського персоналу значних здібностей, знань, навичок в організації театрального виробництва, особливо за нових для сучасного театру і мало вивчених ринкових умов, які до того ж постійно змінюються.

Соціологічні засоби дозволяють забезпечити управлінський процес в театрі необхідною інформацією, особливо стосовно професійно-функціональних характеристик діяльності театру, які досліджувались українськими вченими [2].

Вивчення досвіду зарубіжного театрального менеджменту, який перетворив театральні установи у своїх країнах на прибуткові і незалежні (С.Ленглі, Ф.Кольбер та ін.) показало, що покращення показників ефективності театральної діяльності відбувається, в тому числі, за рахунок вивчення, аналізу та урахування на практиці соціокультурних характеристик[4].

У світлі проведеного узагальнення, на нашу думку, має бути переосмислений зміст театрального менеджменту, доповнений соціокультурними показниками, що дозволять більш гнучко, обґрунтовано і точно приймати управлінські рішення.

2. Планування розвитку у галузі театру

Сфера культури — сфера переважно некомерційної діяльності. Головна особливість менеджменту у сфері культури полягає в тому, що гроші в цій сфері з'являються переважно не на основі комерції, а на основі залучення коштів, залучення інтересів самих різних сил і інстанцій: органів влади, що відають бюджетними засобами, спонсорів, добродійних організацій і інших доходів.

Некомерційна діяльність не означає "непривабливість" цього бізнесу. У всьому світі некомерційний (нонпрофітний) сектор – один з секторів економіки, що інтенсивно розвиваються. Дійсно, що може бути привабливішим діяльності, коли всі ваші доходи йдуть на покриття ваших витрат і прибуток не утворюється у принципі! Разом з тим, некомерційна сфера володіє рядом законодавчо закріплених пільг і гарантій, що привертають туди капітал. Через свою публічність та соціальну значущість вона володіє явно вираженим рекламним потенціалом, можливостями формування і просування привабливого іміджу, репутації, соціального статусу і т.д.

Більш того, некомерційна діяльність має більш загальний характер, вона може включати комерційну як свою частину.

Планування – це процес визначення цілей, які підприємство передбачає досягти за певний період, а також засобів, шляхів та умов їх досягнення. Воно об’єднує структурні підрозділи підприємства загальною метою, надає усім процесам однонаправленість і скоординованість, що дозволяє найбільш повно і ефективно використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно і швидко вирішувати різноманітні завдання управління. Принципи і види планування графічно показано на рисунках 1 і 2.

Завдання планування діяльності театру:

• підвищення контрольованої частки ринку;
• передбачення вимог глядача;
• установлення рівня цін з урахуванням умов конкуренції;
• підтримка репутації в споживачів.

Завдання планування визначаються кожним театром самостійно. Загалом, завдання планування зводяться до наступного:

1. Планування зростання прибутку.
2. Планування витрат підприємства, і, як наслідок, їх зменшення.
3. Поліпшення соціальної політики фірми.

Система планів – це сукупність конкретних завдань по цілеспрямованому економічному управлінню, що забезпечує пропорційний і ефективний розвиток підприємства.

Процес стратегічного планування складається ізсеми взаємозалежних етапів (як показано на рис. 3.); здійснюється спільно керівництвом фірми і співробітниками маркетингових служб.

Етапи планування:

• аналіз стратегічних проблем;
• прогноз майбутніх результатів діяльності і визначення завдань;
• вибір оптимального варіанта розвитку;
• виконання складених планів, розробка планів, що забезпечують удосконалення методів і процедур, мобілізація людських і фінансових ресурсів фірми.

Самий процес планування проходить в 4 етапи:

• розробка загальних цілей;
• визначення конкретних, деталізованих цілей та завдань, порівняно на короткий період часу (2, 5, 10 років);
• визначення шляхів і засобів їхнього досягнення;
• контроль за досягненням поставлених цілей шляхом зіставлення планових показників із фактичними.

Таблиця 1. Характеристика видів планів

Ознака класифікації	Види планів
Стратегічний	Тактичний	Оперативний
1. За періодом планування	2-5 років	1 рік	До 3-х років
2. За головною метою розробки	Відображає конкретизацію стратегічних цілей діяльності підприємства	Відображає завдання тактичної політики	Забезпечує цілеспрямовану реалізацію конкретних тактичних завдань
3. За передумовами розробки	Прогноз розвитку ринку і оцінка свого економічного потенціалу	Стратегічні цілі і прогноз кон’юнктури ринку	Тактичні цілі і оцінка конкретних задач на споживчому ринку
4. За системою показників, що формуються	Обмежене коло найважливіших показників	Основні показники фінансово-господарської діяльності підприємства	Детальна система показників
5. За методичною основою розробки плану	Екстраполяційне прогнозування, експертні оцінки і багатоваріантні розрахунки	Система основних методів планування (в основному економічно-статистичні і техніко-економічні розрахунки	Конкурентні методики розрахунку і діючі нормативно-інструктивні матеріали

Планування завжди орієнтується на дані минулого, але прагне визначити і контролювати розвиток підприємства в перспективі. Тому надійність планування залежить від точності фактичних показників минулого.

Сучасний темп зміни і збільшення знань є настільки великим, що стратегічне планування являється єдиним засобом формального прогнозування майбутніх проблем і можливостей. Воно забезпечує вищому керівництву засіб створення плану на тривалий термін. Стратегічне планування дає також основу для ухвалення рішення. Знання того, чого організація хоче досягти, допомагає уточнити найбільше підхожі шляхи дій. Формальне планування сприяє зниженню ризику при ухваленні рішення. Приймаючи обґрунтовані і систематизовані планові рішення, керівництво знижує ризик прийняття неправильного рішення через помилкову або недостовірну інформацію про можливості підприємства або про зовнішню ситуацію. Планування, оскільки воно служить для формулювання встановлених цілей, допомагає створити єдність загальної цілі усередині організації.

Отже, діяльністю у сфері культури є:

• створення, розповсюдження і популяризація творів літератури та мистецтва;
• збереження та використання культурних цінностей;
• естетичне виховання;
• організація спеціальної освіти, відпочинку і дозвілля громадян.

Діяльність у сфері культури здійснюється на професійній чи аматорській основі у порядку, визначеному цими Основами, законодавством України про підприємства, підприємницьку діяльність, некомерційні організації та об’єднання, а також законодавством, що регулює конкретні види діяльності у сфері культури.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють діяльності неприбуткових організацій у сфері культури в межах своїх повноважень, визначених законами України.

Неприбутковим організаціям у сфері культури відповідно до закону надаються пільги по сплаті мита, податків та зборів (обов’язкових платежів), встановлюються податкові та інші пільги фізичним та юридичним особам, що підтримують неприбуткові організації.

Економічна підтримка неприбуткових організацій здійснюється у формах, передбачених законами України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування залучають неприбуткові організації на конкурсній основі до виконання загальнодержавних та місцевих програм, що фінансуються з відповідних бюджетів, а також до виконання замовлень для державних та місцевих потреб.

Висновки

Основними напрямами державної політики в галузі театру і театральної справи є:

забезпечення соціально-економічних, правових і наукових умов для ефективної діяльності театрів;

• підтримка і розвиток мережі театрів, забезпечення їх сучасним технічним обладнанням;
• стимулювання розвитку театральної справи шляхом удосконалення її матеріально-технічної бази, надання пільг щодо оподаткування та кредитування, морального і матеріального заохочення осіб, які зробили значний внесок у театральну справу;
• сприяння науковим дослідженням у галузі театру і театральної справи;
• розроблення та сприяння реалізації державних цільових та регіональних програм розвитку театрів і театральної справи,
• забезпечення їх фінансування за рахунок державного та місцевих бюджетів;
• забезпечення підготовки фахівців театрального мистецтва у вищих навчальних закладах та підвищення фахової кваліфікації творчих працівників театрів, їх правовий і соціальний захист;
• забезпечення охорони, збереження та утримання театральних будівель (споруд, приміщень), що є об'єктами державної та комунальної власності;
• підтримка видатних діячів театру, молодих талановитих авторів та виконавців шляхом встановлення державних, комунальних та галузевих стипендій і премій;
• сприяння міжнародному співробітництву в галузі театру і театральної справи;
• забезпечення дотримання суб'єктами театральної діяльності законодавства, зокрема у сфері авторського і суміжних прав.

Список використаної літератури

1. Безгін І.Д. Мистецтво і ринок. Нариси. – К., 2005.
2. Безгін І.Д., Семашко О.М., Ковтуненко В.І. Театр і глядач в сучасній соціокультурній реальності. – К., 2003.
3. Бюджетний менеджмент: Підручник / В.Федосов, В.Опарін, Л.Сафонова та ін..; За заг. ред.. В.Федосова. — К.: КНЕУ, 2004. — 864 с.
4. Ленглі С. Театральний менеджмент і продюсерство. Американський досвід. За ред. І.Д. Безгіна. – К., 2000.
5. Семашко О.М Соціологія театру // Семашко О.М Соціологія мистецтва. Львів., 2005.
6. Цуруль О.А. Менеджмент у державних організаціях: навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2002. — 142 с.