Вступ.

1. Особливості розвитку меркантилізму в західноєвропейських країнах.

2. Теоретичні основи критики меркантилізму.

3. Теорія торгового балансу пізнього меркантелізму.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У розвитку меркантилізму виділяють два етапи — ранній і пізній. Ранній меркантилізм К. Маркс назвав монетарною системою, а пізній — власне меркантилізмом, або мануфактурною системою. Основним критерієм такого поділу є обґрунтування способів досягнення активного торговельного балансу, тобто позитивного сальдо в зовнішній торгівлі.

Пізній меркантилізм охоплює період з другої половини XVI ст. по другу половину XVIII ст., хоча окремі його елементи можна бачити й значно пізніше. Головними представниками його були Т. Мен, Д. Стюарт в Англії, А. Монкретьєн у Франції, А. Сєрра в Італії. Ця система меркантилізму ґрунтувалася на так званій теорії торгового балансу, яка вважала за потрібне домогтися перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартість товарів, увезених до країни. Важливо підкреслити, що пізні меркантилісти перенесли центр ваги своїх досліджень зі сфери грошового у сферу товарного обігу. Далі слід приділити увагу тим заходам, які пропонувались ними (як і ранніми меркантилістами) для досягнення активного торгового балансу і котрі знайшли відповідне втілення в економічній політиці.

Знання суті та основних характеристик раннього і пізнього меркантилізму уможливить порівняльний аналіз їх, тобто виявлення як спільних рис, так і відмінностей. При цьому важливо зрозуміти, що в центрі уваги всіх меркантилістів завжди була проблема збагачення країни. Варто підкреслити, що в головному і ранні, і пізні меркантилісти були згодні: на їхню думку, єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступали за максимальне нагромадження грошей. Основна відмінність полягала в різних поглядах на суть активного балансу.

1. Особливості розвитку меркантилізму в західноєвропейських країнах

Оскільки меркантилізм зародився у західноєвропейських країнах, то вивчення його національних модифікацій дає змогу глибше проникнути в меркантилістичну теорію і практику. Найрозвинутішим і найтиповішим був англійський меркантилізм; початки його пов'язують з творчістю Джона Гелса (помер у 1571 p.). Він автор "Трактату про спільну користь королівства Англії" (1549 p.), створення якого довший час приписували У. Стаффордові. Однак з'ясувалося, що останній є автором лише додатку, в якому міститься визначення кількісної теорії грошей1.

Однією із заслуг Дж. Гелса є сформулювання ідеї розвитку промисловості. "Вважаю, — твердив він, — що було б доцільно, якщо б ми не тільки збільшили виробництво сукна, а рівно ж прагнули до збільшення різних інших ремесел і занять, котрі би могли зайняти наше населення, а не позбавляти його праці. Отже, потрібно було би підтримувати такі ремесла, як виробництво сукна, котре дає роботу багатьом тисячам і збагачує місто, а також село. Де ним зайняті люди, як у Венеції, а також у багатьох інших країнах за морем, там, як я чув, винагороджують і цінують кожну людину, яка впроваджує якесь нове ремесло чи вдосконалення, завдяки яким люди можуть знайти працю. Завдяки тому працівники знаходять заняття і приносять водночас країні достатньо грошей або інших благ".

Державі потрібний розвиток промисловості: без промисловості держава слабшає фінансово й військово. Доходи держави пливуть головно з міст, а не від землі, міста найбільше постачають війська. Рільництво, зокрема тваринництво, зменшує кількість людей в країні, місто і промисловість їх збільшують. Завдяки таким заняттям, наприклад, у Франції та Німеччині, "є стільки міст і так багатих, що важко навіть повірити, що такий малий простір може прохарчувати таку кількість людей".

Дж. Гелс вимагав від держави зайнятості всіх здатних до праці людей. Багато продуктів, що імпортуються до країни, можна виробляти самим. Тим паче прикро, коли в інших країнах виробляють готові продукти з англійської сировини. Дж. Гелс пропонував запровадити мито, яке б підвищило ціну до рівня, коли "наші люди" почнуть виробляти товари, наприклад, папір, дешевше.

Постулат митної охорони молодої промисловості країни з’явився досить рано, хоча проголошувався початково доволі рідко. Імпорт необхідний, як вважали меркантилісти, але його треба замінити власними виробами. Ідеальний товар, який потрібно привозити до країни, на думку Дж. Гелса, це, передусім, золото і срібло.

Яскравим представником пізнього англійського меркантилізму був Томас Мен (1571 —1641). Знаний купець, член правління Ост-Індійської компанії, він створив низку праць, в яких доводив безперспективність усіх ранньомеркантилістичних зусиль безпосереднього врегулювання руху грошей, оскільки, на його думку, позитивний торговельний баланс може бути результатом лише надвишки вивозу над ввозом. Для досягнення цієї мети можна вивозити за кордон навіть гроші, але на заміну ввозити сировину або товари реекспорту. Т. Мен порівнює вивіз з діями сіяча, який кидає зерно в землю, щоб зібрати щедрий врожай. Т. Мен цим самим засвідчив відокремлення концепції меркантилізму від її пуповини[10, c. 264-267].

Свій трактат "Багатство Англії у закордонній торгівлі" Т. Мен починає так: "Любов і служіння для нашої країни полягає не стільки в тому, щоб знати обов'язки, котрі повинні виконувати інші люди, але в тому, щоб вміло виконувати свої". Далі йдеться про купців і торговців, роль яких Т. Мен ставив високо в державі, бо вони керують багатством королівства. Збагачуватися можна різними способами, але найнадійнішим є закордонна торгівля, в якій завжди слід дотримуватися правила: "продавати чужинцям щорічно більше, ніж вартими є їх блага, котрі ми самі споживаємо".

Т. Мен виступав проти поширеного погляду, за яким багатство країни полягало в грошах. Він спростовував це тим, що нагромадження багатства можливе, якщо вартість товарів, котрі вивозяться за кордон, вища від вартості товарів закордонних, що споживаються. Цим займаються купці, а тому їх діяльність заслуговує всілякого сприяння3.

До англійських меркантилістів можна зарахувати Дж. Чіл-да (1630—1699), економічні погляди якого відображені у "Новому трактаті про торгівлю", де автор засвідчує прихильність до позитивного торговельного балансу, але водночас виступає в обороні вільної торгівлі. Гроші, вважав Дж. Чілд, є засобом виробництва і тим самим виступав за найнижчу норму відсотка1. "Кожна країна, — писав він, — збагачується головно завдяки добрим законам, котрі є причиною того, що населення збільшується".

Дж. Чілд визнавав, що обмежувався загальними міркуваннями про торговельний баланс, бо для його повнішого аналізу потрібно розглядати конкретні стосунки між окремими країнами. Той, хто хоче спричинитися до розквіту країни, повинен зайнятися вивченням торговельного балансу. Що би не говорили про торгівлю, треба визнати, що "низький відсоток є тим для торгівлі, чим душа для тіла." Ці слова більше, ніж інші, характеризують економічні погляди англійця Дж. Чілда.

Доволі потужно представлена теорія і політика меркантилізму у Франції. За меркантилістичними принципами правив Генріх IV, усіляко заохочуючи торгівлю, зокрема, в 1606— 1607 pp., потім Ришельє в 1624—1642 pp. і, звичайно, найбільше Кольбер (1661 —1682 pp.) — міністр за Людовика XIV.

Література французького меркантилізму бідніша від практики. Деякі меркантилістичні ідеї сформулював Жан Боден (1530—1596), економічні погляди якого викладено у "Відповіді на парадокси п. Малеструн стосовно подорожчання всіх товарів і грошей" (1568 p.). Концепцію французького меркантилізму докладно виклав Антуан де Монкретьєн (1575—1621) у "Трактаті про політичну економію" (1615 р.), в якому вперше запровадив термін "політична економія".

Погляди А. Монкретьєна типові для французького меркантилізму, згідно з яким небагато уваги приділялося проблемам закордонної торгівлі, а більше — розвитку вітчизняного виробництва, передусім, ремісничого і промислового, а також внутрішній торгівлі. "Ті, що покликані до керівництва державою, — так починає свій трактат А. Монкретьєн, — повинні мати свою головну мету — славу держави, її зростання і збагачення"1. Поділивши суспільство на духовенство, шляхту і простолюддя, автор "Трактату про політичну економію" зазначав, що третій стан складається з рільників, ремісників і купців. За Платоном і Арістотелем, французький меркантиліст поділяє людей на здібних і на тих, які повинні інших слухати. "Та людина, котра має в собі більше золота, схильна більше до творчої праці, а той, хто має в собі більше заліза, здібний до занять трудних і обтяжуючих"[8, c. 57-58].

Отже, головним завданням політики держави є впорядкування різних занять підданих. Без такого впорядкування дер-будівля постійно хитається. "Якщо точніше, — зазначав А. Монкретьєн, — коли людям бракує певних визначених засад поведінки, то держава перебуває дуже далеко від досконалості й величі, яку могла би осягнути".

Є три головні засоби збагачення людей, а саме: впорядкування і збільшення ремесел та мануфактур, утримання у доброму стані флоту, розвиток торгівлі, яка занепадає. Однак найважливішим для держави є вдосконалення знання і діяльності людини, бо вона є єдиним джерелом життя. Для підкріплення своїх аргументів А. Монкретьєн посилався на античних мислителів.

В Італії теорію меркантилізму розвивали банкіри. Банкір Гаспаро Скаруффі (1514—1584) написав "Роздуми про монету та справжню пропорційність між золотом і сріблом" (1582 p.), де запроваджував монетаристські погляди. Він уважав, що співвідношення між золотом і сріблом повинно бути 1:12.

У 1588 р. флорентійський банкір Бернард Даванцаті (1529— 1606) опублікував "Лекції про гроші", де з'ясовував природу грошей та їх знецінення. На його думку, срібні й золоті гроші містять у собі ніби щось божественне.

Зрілішим від попередніх італійських меркантилістів був Антонів Серра (нар. близько 1580 p.). Під час перебування у в'язниці за фальшування грошей він написав "Короткий трактат про причини, котрі можуть зумовити надмірність золота і срібла у країнах, що не мають копалень". Він доводив, що надмір валюти може бути наслідком позитивного торговельного балансу, досягти якого можна завдяки розвитку виробництва, зокрема, промислового. Натомість не можна сподіватися позитивного балансу через безпосереднє регулювання курсів валюти, оскільки вони залежать від платіжного балансу в країні.

Меркантилістські погляди, звичайно, розвивалися у країнах із зрілими економічними відносинами, але вони не могли бути територіально окреслені. Ідеї меркантилізму проникали в усі куточки Європи, мали своїх прихильників у Німеччині, Польщі та інших країнах, зокрема, південнослов’янських, міста яких були втягнуті в загальноєвропейські торговельно-купецькі зв'язки[6, c. 58-60].

Ранній меркантилізм одержав назву монетарної системи, тому що його представники ще смутно бачили навіть безпосередній зв'язок між торгівлею й грошовим обігом.

Більше зважений підхід демонструють пізні меркантилісти, що жили в XVI-XVIII ст. Їхні погляди отримали назву мануфактурного меркантилізму, або системи торговельного балансу. Ціль залишилася колишньою (максимізація кількості дорогоцінних металів у країні), однак змінилися засоби її досягнення — потрібно не перешкоджати вивозу грошей із країни, а залучати їх у країну. Найважливішими представниками пізнього меркантелізму є Т. Ман (Англія), А. Серра (Італія), Монкретьен (Франція) і ін., Уважається, що свого розвитку меркантелізм досяг саме в цю епоху.

Різниця між експортом (надходженням грошей через границю) і імпортом (платежами за кордон), або сальдо торговельного балансу, було, на думку меркантилістів, найважливішим джерелом накопичення багатства країни. Тому головні кошти збільшення національного багатства — створення сприятливого для країни торговельного балансу, максимізація позитивного сальдо торговельного балансу. Політика держави укладається в тому, щоб максимально скоротити ввіз іноземних товарів і збільшити вивіз вітчизняних товарів за кордон. Для цього застосовується протекціоністська політика, що включає в себе наступні елементи:

1. Зовнішньоторговельна політика. Забороняється ввіз у країну багатьох іноземних товарів, уводяться охоронні й заборонні мита, встановлюються експортні премії; заохочується створення торговельних монополій.

2. Промислова політика. Насаджуються й розвиваються мануфактурні виробництва, тому що промислові продукти мають більшу цінність, чим первинні блага, і легше транспортуються.

В області промислової політики меркантилісти прагнули до максимізації доданої цінності. Виконання даного завдання можна домогтися, з одного боку, шляхом підвищення ступеню обробки благ, а з іншого боку, шляхом скорочення витрат на їхнє виробництво.

Щоб понизити витрати на робочу силу, застосовувалися наступні міри: прийняття законів, що встановлюють максимальне значення заробітної плати, що обмежують переміщення робочої сили (як приклад, можна привести заборону на еміграцію у Францію); обмеження експорту харчових продуктів для того, щоб понизити вартість життя; залучення іноземних фахівців.

Для зменшення витрат на сировину вживалося захоплення колоній для того, щоб перетворити їх у джерела дешевої сировини й одночасно в ринки збуту готової продукції.

У зв'язку з розвитком вітчизняної промисловості підвищується роль зовнішньої торгівлі, особливого значення набуває посередницька торгівля, політика фіску змінюється заохоченням національної промисловості й торгівлі[5, c. 39-40].

2. Теоретичні основи критики меркантилізму

У своїй невеликій, але талановитій праці про економічні погляди Вільяма Петті український економіст Є. Слуцький писав: "Розвиток всякої науки є процес безперервний: тільки умовно можна говорити про момент її народження"1. Це підтверджується щоразу, якщо простежити перехід від однієї системи економічних поглядів до іншої. Це маємо і при з'ясуванні еволюції теорій меркантилізму та зародження класичної політичної економії.

Теорія і практика меркантилізму, безумовно, посіла чільне місце в історії економічних вчень. Водночас меркантилізм завжди критикували, навіть і самі меркантилісти. У цьому легко переконатися, вивчаючи твори меркантилістів різних поколінь і країн. Наприклад, прихильники торгового балансу критикували прихильників грошового балансу.

Зрозуміло, що більш заповзятими опонентами були ті, що меркантилістами себе не вважали. Філософ і економіст Джон Лок (1632—1704) виступав проти втручання держави в економіку, зокрема, в регулювання зовнішньої торгівлі та промисловості. Теорію грошей меркантилістів критикували Дж. Вандерлім (помер 1740 року) і Девід Г'юм (1711—1776).

Останнім меркантилістом уважають Джеймса Стюарта (1712—1780), який у праці "Дослідження про основи політичної економії"(1767 р.) намагався систематизувати погляди меркантилістів. У тому, звичайно, його заслуга.

Якщо виходити з висловлювання Є. Слуцького про безперервність науки, то можна сказати, що класична політична економія зародилася в лоні меркантилізму. Водночас вона була якісно новим явищем у розвитку економічного знання.

Пізній меркантилізм зумовив перехід від металістичної до кількісної теорії грошей і системи монетаризму. Ранні меркантилісти дивились на гроші очима скнари, який знає, що будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж — збільшує.

Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи, що гроші породжують гроші, але для цього вони мають бути в постійному русі. Це означає, що ранні меркантилісти визначальною функцією грошей вважали функцію нагромадження, пізні — функцію засобу обігу.

Отже, можна зробити висновок, що меркантилісти розглядали міжнародну торгівлю як гру з нульовою сумою, в якій виграш однієї країни неминуче означає програш її торговельного партнера. У такій ситуації нації об'єктивно приречені на жорстке економічне та політичне суперництво. Ось чому, на думку меркантилістів, сильна армія, військово-морський та торговельний флот, міцна виробнича база є найважливішими умовами для посилення позицій нації в світі. До того ж більшість політичних діячів та вчених того періоду були щиро впевнені в тому, що держава повинна досить жорстко регулювати економічну діяльність, обмежуючи тим самим свободу індивіда, оскільки без державного контролю поведінка окремих економічних агентів може входити в протиріччя з цілями нації-держави (в тому числі і в плані накопичення коштовних металів)[7, c. 182-184].

Меркантилісти вважали, що економічна система кожної країни складається з трьох основних секторів: промисловості, сільського господарства (географічно сконцентрованого на території метрополії) та закордонних володінь (колоній). Вони виходили з того, що визначальну роль серед усіх класів суспільства відіграють торговці, а серед факторів виробництва — праця. В цьому зв'язку зазначимо, що меркантилісти, як і їхні наступники — представники класичної школи — стояли на позиціях трудової теорії вартості. Меркантилісти весь час підкреслювали необхідність реалізації такої зовнішньоекономічної політики, яка б сприяла досягненню позитивного сальдо торговельного балансу. Такий погляд частково пояснювався тим, що перевищення експорту над імпортом означало накопичення повноцінних грошей у країн і-експортері, які були для меркантилістів синонімом багатства та джерелом фінансування військових витрат. У зв'язку з цим слід також відзначити, що, на думку меркантилістів, національна економіка функціонує в умовах неповної зайнятості, тому збільшення пропозиції грошей сприяє не стільки інфляції, скільки зростанню рівня виробництва та зайнятості. [2, c. 8-9]

Наприкінці вісімнадцятого століття наукова цінність поглядів меркантилістів була поставлена під сумнів. Так, зокрема, Давід Г'юм (David Hume) вказав на дві слабкі сторони меркантилістської логіки. По-перше, в реальному житті кількість золота та срібла, накопичена окремою нацією, не має вирішального значення; важливішим є обсяг товарів та послуг, які можна придбати за золото та срібло. Очевидно, що в загальному випадку потреби споживачів задовольняються не дорогоцінними металами та коштовностями, а тими товарами та послугами, які можна на них купити. Саме споживання цих конкретних продуктів і є метою суспільства кожної країни. Якщо ж іти за логікою меркантилістів, які виступали за максимально широкий розвиток експорту та обмеження імпорту, то можна припустити, що в кінцевому підсумку одні нації сконцентрували б у себе всі товари, що виробляються в світі, тоді як нація меркантилістів акумулювала б усі світові запаси золота.

Друге зауваження Давіда Г'юма стосувалося життєздатності меркантилістської політики в довготерміновому плані. Якщо припустити, що країна протягом певного часу може мати позитивне сальдо торговельного балансу, то можна зробити висновок, що приплив золота та срібла призвів би до збільшення пропозиції грошей та зростання цін. У свою чергу, зростання цін неминуче зробило б товари даної країни менш привабливими для закордонних споживачів, тоді як позиції імпортних товарів на внутрішньому ринку країни посилилися б. Але такий ціновий ефект призвів би до припинення припливу золота та срібла, тобто повноцінних грошей у країну.

Критику поглядів та політики меркантилістів продовжив А. Сміт. [1, c. 27]

3. Теорія торгового балансу пізнього меркантелізму

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося мореплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів: увезення іноземних товарів, що конкурують з вітчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переробити в середині країни, оподатковуються високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизняних товарів.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу. Меркантилісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж збільшує. Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.

З теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра (XVI — XVII ст.), відомого автора «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень». Серра заперечує концепцію монетаризму й дотримується теорії «торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручання держави в економічне життя, як приклад наводячи Венецію, котра має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою промисловість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла, працелюбності та винахідливості населення, розвитку торгівлі, відповідної політики уряду[1, c. 42].

Висновки

Дослідивши економічну основу меркантилізму та механізм реалізації його ідей у політиці окремих країн, можна висновувати, що в цілому меркантилізм мав історично прогресивний характер. Практична спрямованість меркантилістської системи у сфері торгових чи позичкових операцій і грошового обігу та її вплив на наступні етапи еволюції економічної науки очевидні. Теорія «торгового балансу» пропонувала достатньо ефективне розв'язання економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» справді було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж постійним і надійним, не пов'язаним із випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. У найрозвинутіших країнах тієї доби, передовсім в Англії і Франції, особливості реалізації ідей меркантилізму протягом XVI—XVIII ст. визначили, по суті, головні причини своєрідності їхнього економічного розвитку аж до XX ст.

Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва виник на підставі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної системи, дворянський абсолютизм у Франції, Росії та інших країнах Західної Європи спробував форсувати торгівлю і промисловість меркантилістськими методами, щоб усунути економічну обмеженість феодалізму з допомогою розвитку мануфактурної промисловості.

Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому Голландію, яка у XVII ст. досягла надзвичайного розквіту та збагачення, розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та колоніальну експансію, було проголошено ідеалом меркантилізму. Меркантилісти закликали вчитися у Голландії, і поступово на цей шлях ставали Англія, Франція, Португалія, Іспанія.

Отже, меркантилізм не був випадковим явищем в історії економічної думки Європи. Він мав реальну базу й вирішував практичні проблеми того часу.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89 с.

2. Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі/ Ігор Бураковський,; Ред. Ю.Набока. -К.: Основи, 1996. -240 с.

3. Дзюбик С. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. -К.: Знання , 2006. -481 с.

4. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

5. Климчук І. З історії економічної думки (концепції й учені) // Географія та основи економіки в школі. -2006. -№ 6. — С. 37-42

6. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

8. Нікітіна М.Г. Класична геополітика і меркантилізм // Український географічний журнал. -2006. -№ 4. — С. 56 – 58

9. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

10. Рут Ф.Р. Міжнародна торгівля та інвестиції/ Ф.Р. Рут, А. Філіпенко,; Пер. з англ.: Даніела Олесневич, Олександр Олесневич, Петро Кузик,. -К.: Основи, 1998. -743 с.

11. Циганкова Т. Міжнародна торгівля : Навч. посіб./ Тетяна Циганкова, Людмила Петрашко, Тимур Кальченко,; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. -К., 2001. -487 с.

12. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.