1. Що таке герменевтика (як філософська течія ХХ — поч. XXI ст.)? Якою є її основна тематика та ключова ідея?

Герменевтика дослівно означає мистецтво і теорію тлумачення текстів. Філософського змісту герменевтиці надав Фрідріх Шлейермахер (1766-1834 pp.). У нього герменевтика — мистецтво розуміння чужої індивідуальності, іншого. Основою розуміння вважав психологію того, хто пізнає і розуміє. Дальшого розвитку герменевтики досягнуто зусиллями Вільгельма Дільтея, Едмунда Гуссерля, Ханса Гадамера, Поля Рікера та ін.

Предметом розуміння Вільгельм Дільтей проголосив письмово фіксовані життєві прояви. Розуміння ж визначено ним як безпосереднє осягнення цілісного переживання, духовної цілісності, яка складає суть людини. Розуміння, споріднене інтуїтивному проникненню в життя, Вільгельм Дільтей протиставляє поясненню в науках про природу, пов'язаних із зовнішнім досвідом і конструктивною діяльністю мислення. Розуміння внутрішнього світу людини досягається інтроспекцією (самоспостереженням), розумінням чужого світу — шляхом усування, вживання, співпереживання. Культура минулого, зокрема, осягається шляхом витлумачення окремих її явищ у рамках цілісного духовного життя відтвореної епохи минулого. При такому психологічному підході до реальності духовного світу індивіди виявляються замкнутими непроникними світами. Вільгельм Дільтей сформулював основну проблему герменевтики наступним питанням: «Як може індивідуальність зробити предметом загальнозначимого об'єктивного пізнання чуттєво даний прояв чужого індивідуального життя?». Необхідність, загальнозначимість пізнання вимагає виходу за межі психологічного трактування індивідуальності. Таким шляхом пішов Едмунд Гуссерль. Відмова, звільнення від психоаналізу в пізнанні, від усіх догматичних тверджень, зв'язане з природною установкою свідомості у ставленні до світу — ось головні умови розуміння за Едмундом Гуссерлем.

Звільнення свідомості від емпіричного (психологічного) змісту знаходить вираз у зведенні його до нерозкладної єдності свідомості-інтенціональності — скерованості на предмет, яка задає попереднє знання про предмет, «нетематичний горизонт». Горизонти окремих предметів, стверджує Едмунд Гуссерль, зливаються в єдиний горизонт, життєвий світ, який забезпечує взаєморозуміння індивідів. При досліджені будь-якої культури треба, насамперед, відновити горизонт, життєвий світ цієї культури, у рамках якого стають зрозумілими окремі пам'ятники культури. Очищення свідомості від психологізму і догматизму, на думку Едмунда Гуссерля, досягається зосередженням свідомості на розсуд сутності шляхом відволікання від частковостей, утримання від будь-яких тверджень, аби уникнути прихильності, догматизму. Суті, що формуються розсудом, встановлюють значення предметів, що вивчаються, і символів.

Прихильники герменевтики, починаючи з Мартіна Хайдеггера, зображують реальність життєвого світу, як мовну реальність. Мартін Хайдеггер вказав на недолік європейського мислення, пов'язаний з традицією раціоналістичного розуміння буття і розуміння мислення як споглядання вічних ідей, яке має початки у Парменіда і Платона. Усупереч цій традиції істинному мисленні, на думку Мартіна Хайдеггера, притаманне вислуховування: буття не може споглядати, його можна лише відчувати. Щоб подолати недоліки традиційного мислення, необхідно повернутися до початкових, але не набравших розвитку передумовам європейської культури — досокра-тівської Греції, яка, вважає Мартін Хайдеггер, ще жила в «істині буття». Таке повернення можливе тому, що забуте буття живе у мові. За сучасного ставлення до мови лише як до знаряддя, мова втрачає свій історико-культурний зміст, перетворюючись у часові символи. Мартін Хайдеггер вважає: тільки прислухаючись до мови можна досягти істинного розуміння, у мові прихований історичний горизонт розуміння, і він визнає долю буття, бо ми не говоримо мовою, а швидше мова говорить нами, мова — це дім буття. А буття говорить, перш за все, через поетів, слово яких завжди багатозначне. Витлумачити його — справа герменевтики. Учень Мартіна Хайдеггера Хане Гадамер указав на те, що основу історичного пізнання складає попереднє розуміння, задане традицією. Носієм традицій і розуміння є мова. Саму мову слід визначити як гру: «грає сама гра, втягуючи в себе гравців», — стверджує Гадамер у книзі «Істина і метод». Історія схожа на твір мистецтва, це свого роду гра у стихії мови. Естетично-ігрове ставлення до істини, естетична необов'язковість служить джерелом суб'єктивізму в герменевтиці. Між тим герменевтика, з точки зору Гадамера, найбільш прийнятний засіб, якщо не осягнення гри в стихії мови, то участі в ній. Герменевтиці сучасності притаманне прагнення до зближення з аналітичною філософією, екзистенціалізмом і теологією. Різноманітні варіанти такого зближення представлені прихильниками Поля Рікера, Карла Апеля та інших.

Ознайомлення з філософією науки, структуралізмом, фрейдизмом і герменевтикою дають уявлення про предмет і методи дослідження сучасної західної філософії. За межами перерахованих напрямів залишилось багато інших, які за іншими критеріями виглядають більш важливими, ніж розглянуті. Тим не менш, розглянутого достатньо, щоб оцінити теоретичний рівень і тематичну глибину сучасної західної філософії. У західній філософії XX ст. відображені духовні запити сучасного людства, соціальні і духовно-моральні проблеми становлення і розвитку демократичного постіндустріального суспільства. У цьому відношенні вона являє собою цінний загальнолюдський досвід осмислення реалій сучасного світу. Суттєвою характеристикою західної філософії є її багатомірність, що знаходить прояв у світоглядній орієнтації і в методологічних настановах.

2. Як Ви розумієте ідеальність свідомості людини? Що таке ідеальне?

Свідомість є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об'єктів спочатку без фізичної дії на них. У вигляді образів, схем, конструкцій вони ніби «пересаджуються» в голову людини, трансформуючись у ній: позбуваючись будь-яких предметних властивостей і набуваючи форми ідеального. Основними ознаками (властивостями) свідомості є:

Ідеальність. Це — найзагальніша форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. За своїм змістом свідомість — це екстракт буття, яке репрезентоване в ній в ідеальних формах. Поза ідеальністю свідомості не існує. Вона тільки там і починається, де і коли людина змушена об'єктивувати свій внутрішній світ у загальнозначущих цінностях, починає дивитися на себе збоку, очима інших людей, співвідносити свою поведінку із загальновизнаними нормами, «ідеальними за своєю суттю». Наявність ідеального дає змогу людині стати об'єктом і суб'єктом культури. Людина не лише пасивно засвоює культуру, а й активно творить її. Тому існують два носії ідеального: розум людини і об'єктивовані форми культури та історії: мова, наука, мистецтво, релігія, мораль тощо.

Свідомість є не тільки породженням матерії, але й її відносною протилежністю, навіть у певному смислі її подоланням. Це виражається в тому, що за способом свого буття свідомість не матеріальна, а ідеальна.

Свідомість звичайно визначається як особлива властивість високоорганізованої матерії. Як така, свідомість суттєво відрізняється від інших властивостей матерії і є навіть її (матерії) відносною протилежністю. Цю протилежність не слід зводити в абсолют, відривати свідомість від матерії. Це було б помилкою, протилежною тій, яку робить вульгарний матеріалізм, котрий ототожнює свідомість з матерією, ідеальне з матеріальним.

Ідеальне, як і свідомість, не має самобуття, не є субстанцією. Воно породжується матеріальним началом, залежить від нього, "вписується" в матеріальну єдність світу.

Залежність ідеального від матеріального виявляється в трьох відношеннях: 1) ідеальне (образи, думки, ідеї тощо) є продуктом діяльності матеріального органу (людського мозку); воно "будується" на основі нервово-фізіологічних процесів, нейродинамічних структур, які утворюються в мозку; 2) ідеальне має своїм початком відображення об'єктивного, матеріального світу; 3) ідеальне відображення дійсності виникає і функціонує на основі чуттєво-предметної, матеріально-практичної діяльності і спілкування між людьми, причому воно відіграє роль суттєвої ланки в цій діяльності.

Людина, як духовна істота — не пасивний продукт природних і суспільних обставин, а творець, який робить ці обставини предметом свого розуму і своєї волі. Поняття духовності невіддільне від понять свободи, творчої активності, особистісного начала, самовизначення, людської гідності. Як носій духовного начала людина є відповідальною за інших людей, і як свідчать сучасні екологічні проблеми, за всю живу природу і навіть за світ у цілому.

Дух не терпить ніякого деспотизму, бо його стихія — це свобода. Духовне начало треба в собі підтримувати і розвивати.

3. Якою є взаємодія в системі "Людина-суспільство"?

Згідно із сучасними науковими уявленнями, "природа" і "суспільство" являють собою надзвичайно складні системи. Обидві системи тісно зв'язані і впливають одна на одну. Суспільна система, хоча і тісно пов'язана з природною, може розглядатися окремо від неї, оскільки має власні закономірності. Так, процеси, що відбуваються в природі, характеризуються переходом від менш вірогідних станів до більш вірогідних. Щодо суспільства — то тут процеси рухаються від менш доцільних до більш доцільних.

"Економіку" часто вважають опосередкованою підсистемою двох вищезазначених — "природа" та "суспільство". З цієї точки зору "економічна система" трансформує природні ресурси у сприйнятні до споживання суспільством матеріальні блага. Якщо поглянути на систему "природа — суспільство" з економічної точки зору, то на "вхід" цієї системи поступають природні і трудові ресурси, а на "виході" ми отримуємо "продукти", які задовольняють суспільні і особисті потреби. Залежно від сигналів на "вході" і "виході" формується внутрішня структура економічної (соціально-економічної) системи, яка забезпечує її цілісність. Внутрішній стан цієї системи, як і будь-якої іншої, включає сукупність елементів і зв'язків між ними.

Економічна система складається з певних елементів і зв'язків між ними, з певних підсистем: виробництва, розподілу, обміну і споживання. Однією з центральних є категорія виробничих факторів. "Традиційно" виробничі фактори поділяються на землю, працю та капітал (рис. 1).

Віднині подальший розвиток людської цивілізації, як такої, вже не залишає можливості для "вільного" вибору, для бажання чи небажання розвиватися так чи інакше. Людство починає наближатися до вичерпання можливостей природи "нейтралізовувати" відходи людської життєдіяльності. Людство підійшло до такого рубежу у своєму розвиткові, коли утворюється єдність природної екосистеми і виробничої, соціальної та інших систем штучного походження. В цих умовах виникла реальна загроза руйнування надзвичайно крихкої єдності систем штучного і природного походження, а як наслідок — великою ймовірністю є загибель цивілізації.

Взаємодія між суспільством, природою і людиною має враховувати не тільки інтереси людини і суспільства, але й "інтереси" природи. І прагнення людей переглянути свої "взаємини" з природою, сформувати якесь здорове навколишнє середовище зумовлене не тільки забрудненням або нестачею вільного простору. Йдеться про підвищення інтересів самої людини, її особистості в загальному цивілізаційному процесі. З цієї точки зору, сучасна, суто економічна парадигма, не може не формуватися в межах єдиної "соціо-економо-екологічної" спільноти.

Складна система "людина — суспільство — природа" розвивається і саморозвивається у складних взаємостосунках усіх своїх елементів. Суспільні інтереси, здебільшого, складаються і розвиваються залежно від усієї єдиної системи "людина — суспільство — природа". Особливості взаємодії всіх перелічених елементів системи, кінець-кінцем, визначають співвідношення між економічними і позаекономічними складовими конкретної системи суспільних інтересів. Ці особливості формують ціннісні орієнтири в межах конкретної економічної епохи, виявляють суспільні уявлення про тип державності, напрями економічного зростання, зрештою про те, що саме вважати економічним і соціальним прогресом.

4. Яким видатним філософам належать названі праці?

а) "Метафізика" — Аристотель

б) "Суперечки" — Зенон

в) "Держава" — Платон

г) "Афінська політія" — Аристотель

д) "Про душу" — Платон

е) "Закони" — Платон

ж) "Політика" — Аристотель

з) "Етика" — Аристотель

і) "Проти філософів" — Зенон

к) "Органон" — Аристотель

5. Назвіть основних представників а) української та б) російської філософської думки?

українські філософи – Сковорода, Юркевич, Вернадський, Драгоманов, В. Шинкарук

російські – філософи –В. Соловйов, Бакунін, Булгаков; Лавров, П. Копнін

6. Визначте до яких основних шкіл та течій сучасної світової філософії належать названі філософи:

а) позитивізм — О. Конт, Дж. Міль, П. Тейяр де Шарден,Г. Спенсер;

б) екзистенціалізм — С. К’єркегор, К. Ясперс, А. Камю, Ж.-П. Сартр;

в) "філософія життя" — Ф. Ніцше, А. Шопенгауер, Г. Зіммель;

г) герменевтика — Х.Г. Гадамер, П. Рікьор;

д) неотомізм — Е. Жильсон, Ж. Марітен, ;

е) психоаналіз — 3. Фрейд, К. Юнг,;

ж) структуралізм — К. Леві-Стросс, М. Фуко, Ю, Хабермас, О. Шпенглер;

з) постпозитивізм — К. Поппер, Т. Кун, X. Ортега-і-Гассет;

і) неофрейдизм — Е. Фромм, К. Юнг;

к) феноменологія — Е. Гуссерль, М. Хайдеггер.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

2. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

3. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Дiльтей В. Виникнення герменевтики//Сучасна зарубiжна фiлософiя: Течiї i напрямки. Хрестоматiя. — К., 1996. — С.33-60.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.