Практика застосування чинного закону про кримінальну відповідальність є наповненою значною кількістю проблем, що зумовлені як певною недосконалістю законодавчої системи, так і невирішеністю низки питань теоретичного характеру. Причин виникнення труднощів праворозуміння в межах певної галузі чи законодавства загалом можна назвати чимало. Це і недосконалість системного підходу до побудови нормативного акта, диктат політичної кон’юнктури чи доцільності, поспіх або ж тривіальне бажання «відпрацювати» чергове замовлення світової спільноти під час внесення відповідних змін. Непоодинокі й випадки, коли теоретичні пропозиції з боку фахівців провідних вишів та науково-дослідних інститутів України залишаються поза увагою законодавчого органу. Однак в окремих випадках зазначені проблеми стосуються наявних суперечностей у конституційному законодавстві, яке, як відомо, слугує базисом та своєрідним «акумулятором» тих принципових положень, які визначають сутність інших галузей законодавства, зміст їх норм, порядок або ж сферу застосування.

Слід зазначити, що низка наведених негативних чинників не може оминути діяльність судової системи і має наслідком свого впливу скасування окремих судових рішень, неможливість однозначного розуміння та застосування закону про кримінальну відповідальність, необхідність звернення до суб’єкта офіційного тлумачення за роз’ясненнями змісту відповідних положень. Прикладом подібної ситуації суттєвого унеможливлення однозначного застосування закону про кримінальну відповідальність може слугувати судова практика щодо заміни покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі.

Як відомо, 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України своїм Рішенням № 11-рп/99 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190 Кримінального кодексу України (1960 р.) (далі — Рішення № 11-рп/99) визнав положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України 1960 р., які передбачають смертну кару як вид покарання, такими, що не відповідають Конституції України (справа про смертну кару, № 1-33/99). Зокрема, в Рішенні № 11-рп/99 зазначено: «1. Положення статті 24 Загальної частини та положення статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). 2. Положення Кримінального кодексу України, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення» [6]. Тим самим було введено заборону на призначення смертної кари та виконання вироків, які передбачали цей вид покарання.

22 лютого 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» № 1483-III (далі — Закон № 1483-III), яким була скасована ст. 24 КК «Найвища міра покарання — смертна кара» та введена ст. 25² КК «Довічне позбавлення волі». Відповідні зміни були внесені також до санкцій тих статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачали смертну кару. А саме — в цьому Законі стосовно смертної кари було передбачено виключення ст. 24 КК і у всіх випадках її використання як законодавчої складової відповідного припису КК відбулась заміна на іншу складову — довічне позбавлення волі.

Таким чином в Україні відбувся законодавчий перехід від одного найсуворішого виду покарання до іншого, але більш гуманного. Однак судова практика зіткнулася з неоднозначним розумінням правових наслідків визнання неконституційними положень Кримінального кодексу України про смертну кару. Головним чином невизначеність стосувалась правової природи рішень Конституційного Суду України, а саме — правомочності цього органу на внесення змін до чинного законодавства, наразі кримінального, шляхом скасування певних нормативних приписів останнього. Залежно від відповіді на поставлене запитання перебувала юридична оцінка змісту положень Кримінального кодексу України 1960 р. в період між по- становленням Рішення № 11-рп/99 та набуттям чинності Закону № 1483-ІІІ, тобто з 29 грудня 1999 р. по 29 березня 2000р. При цьому, за умови визнання за Конституційним Судом України правомочності вносити зміни до законодавства, слід було визнати відсутність у тексті КК України смертної кари як виду покарання.

Так, деякими судами визнавалось, що пом’якшення кримінального покарання Рішенням № 11-рп/99 рівнозначне зміні положень Кримінального кодексу законом, прийнятим Верховною Радою України. З цих міркувань, а також беручи до уваги визнання смертної кари неконституційним видом покарання, особам, які вчинили особливо тяжкі злочини до набуття чинності Законом № 1483-ІІІ, суди призначали покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 15 років. Так, ухвалою Верховного Суду України від 31 липня 2009р. громадянам: Г., винному у вчиненні 14 березня 2000 р. злочинів, що передбачені п. «і» ст. 93 КК України (1960 р.), ч. 2 ст. 17, п. «г», «і» ст. 93 КК України (1960 р.), ч. 1 ст. 222 КК України (1960 р.), та С., винному у вчиненні 14 березня 2000 р. злочинів, що передбачені пунктами «з», «і» ст. 93 КК України (1960 р.), пунктами «г», «з», «і» ст. 93 КК України (1960 р.), ч. 1 ст. 222 КК України (1960 р.), призначене судом остаточне покарання у вигляді довічного позбавлення волі було замінене позбавленням волі на строк 15 років. При цьому Верховний Суд України керувався тим, що в період з 29 грудня 1999 р. по 29 березня 2000 р. основний вид покарання — смертна кара, передбачений ст. 93 КК України 1960 р., застосовуватися не міг, а максимальне покарання за злочини, вчинені у цей проміжок часу, могло бути призначене у вигляді позбавлення волі на строк 15 років. Сам же кримінальний закон, який діяв у цей період часу, був визнаний більш м’яким і таким, що має зворотну дію в часі. Аналогічним було рішення Верховного Суду України у справі П., винного у вчиненні в період з 8 жовтня 1999 р. по 15 січня 2000 р. низки злочинів, в тому числі 6 січня 2000р. — умисного вбивства, що було кваліфіковане за пунктами «а», «з», «і» ст. 93 КК України 1960 р. (ухвала від 13 лютого 2009 р.).

Інші суди керувалися тим, що пом’якшення кримінальної відповідальності осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, відбулося згідно із Законом № 1483-ІІІ, а не з Рішенням № 11-рп/99. На підставі цього вони призначали таким особам покарання у вигляді довічного позбавлення волі, а також замінювали на довічне позбавлення волі раніше призначене, але не виконане покарання у вигляді смертної кари. Прикладом наведеного підходу може слугувати постанова судді апеляційного суду Черкаської області В.Щепоткіна від 11 січня 2006 р., згідно з якою був залишений без змін вирок колегії суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Черкаської області від 25 грудня 2001 р. і призначене Т. покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Як свідчать матеріали цієї постанови, Т., перебуваючи у складі організованої злочинної групи в період з 5 серпня 1999 р. по 30 листопада 1999 р., окрім іншого, вчинив умисні вбивства з корисливих мотивів та з особливою жорстокістю, які були кваліфіковані за пунктами «а», «е», «з», «і» ст. 93 КК України 1960 р.

Зазначена колізія, породжена «двозначністю» рішень Конституційного Суду України, мала своїм продовженням звернення окремих засуджених до судів України з наміром довести безпідставність заміни їм смертної кари на довічне позбавлення волі і, відповідно, обов’язковість застосування щодо них позбавлення волі на певний строк.

Черговим витком ескалації «юридичної» напруги стало прийняття Верховною Радою України 15 квітня 2008 р. змін до ст. 5 КК, а саме — доповнення її новою частиною 4, якою передбачено: «Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи» (Закон № 270-VI). Тим самим було унормоване правило дії у часі так званих проміжних законів про кримінальну відповідальність, а прихильники визнання за рішеннями Конституційного Суду України сили закону побачили в цій нормі підставу звільнення засуджених у період до 29 грудня 1999 р. до смертної кари по відбуттю ними 15 років.

У зв’язку з наведеними проблемними питаннями, а також за спливом 12-13 років відбуття покарання особами, яким смертна кара була замінена довічним позбавленням волі, подальше зволікання з розставленням всіх крапок над «і» стало неможливим.

4червня 2010 р. Пленум Верховного Суду України звернувся до Конституційного Суду України із конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 4, ч. 1 та 4 ст. 5, ч. 3 ст. 74 Кримінального кодексу України, ст. 73 Закону України «Про Конституційний Суд України» щодо дії в часі положень про заміну смертної кари довічним позбавленням волі на підставі Закону України від 21 лютого 2000 р. № 1483-ІІІ «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України». У свою чергу, Конституційний Суд України вжив всіх необхідних заходів задля ухвалення оптимального рішення з порушеного питання і врахував позиції Президента України, Голови Верховної Ради України, Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини, Міністра юстиції України, Генеральної прокуратури України, науковців Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», Національного університету «Одеська юридична академія», Національної академії внутрішніх справ, Інституту вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, що були висловлені з цього приводу.

Так, проаналізувавши сутність порушеного питання, науковці Інституту вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України визнали за можливе погодитись із тими рішеннями судів, згідно з якими покарання у вигляді смертної кари підлягало заміні на довічне позбавлення волі як у разі вчинення відповідного злочину до 29 грудня 1999 р., так і з 29 грудня 1999 р. до 29 березня 2000 р. Як аргументація власної думки у відповіді на запит Конституційного Суду України було викладено роздуми з приводу можливості поширення на статті КК України 1960 р. положення ч. 4 ст. 5 КК України 2001 р., співвідношення принципів гуманізму та справедливості та інші теоретичні висновки, викладення яких, а також розгляд юридичної природи рішень Конституційного Суду України є метою цієї статті.

Щодо можливості застосування положень ч. 4 ст. 5 КК України 2001 р. (у редакції Закону від 15 квітня 2008 р. № 270-VI) до тих статей КК України 1960 р., які передбачали смертну кару як вид покарання (статті 58, 59, 60, 93, 190¹ та ін.), то слід зазначити, що ними були закріплені

ознаки злочинів, які формально не були відтворені у КК України 2001 р. До такого висновку дозволяє дійти порівняльна характеристика змісту зазначених статей КК України 1960 р. та, відповідно, статті 112,113, ч. 2 ст. 115, 348, 379, 443 КК України 2001 р. Не вдаючись до складання порівняльної таблиці зазначених приписів обох кримінальних кодексів, можна зауважити, наприклад, те, що згідно зі ст. 93 КК України 1960 р. було передбачено дещо інші обтяжуючі обставини, закріплене інше їх формулювання, насамкінець — інший порядок (черговість) наведення в тексті статті КК. Щодо статей 58 та 190¹ передбачалось інше коло потерпілих, у ст. 60 немає вказівки на радіоактивне забруднення тощо.

Саме тому видається принциповою вказівка у ч. 4 ст. 5 КК України 2001 р. на те, що її припис поширюється на випадки «вчинення діяння, передбаченого цим Кодексом». Враховуючи те, що КК України 1960 р. передбачено подібні, але все ж таки інші, ніж КК України 2001 р., злочини, слід зробити висновок, що дія положень ч. 4 ст. 5 КК України 2001 р. на попередній Кримінальний кодекс не поширюється. Однак сам по собі цей висновок має виключно допоміжний характер і може мати значення у разі надання рішенням Конституційного Суду України сили законодавчих актів.

Однак у питанні правової природи рішень Конституційного Суду України зміст чинного законодавства цілком справедливо можна визначити як «пробільний». Ще у 1994 р. В. Шапо- вал слушно зауважив, що це є проблемою і до того ж чи не найактуальнішою не тільки у зв’язку зі змістом компетенції Конституційного Суду, а й через те, що, як засвідчує відповідна практика, він нерідко перебуває на межі між правозастосуванням і право- творчістю. Серед причин такого явища цей фахівець-правник називав об’єктивно новаторський характер діяльності Конституційного Суду, недостатній досвід за результатами цієї діяльності, концептуальну невизначеність щодо її природи через, зокрема, брак продуктивного інтелектуального впливу з боку зовнішнього фахового середовища, незавершеність процесу розроблення необхідних «технологій» у роботі цього органу. Були зазначені й інші проблеми, частина з них, на думку вченого, перебуває за межами сфери безпосереднього буття Конституційного Суду [10, 29].

І на сьогодні єдиної позиції з цього приводу не сформовано.

Фахівці Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України вважають, що з 29 грудня 1999 р. на підставі Рішення № 11-рп/99 в санкції ст. 93 КК України 1960 р. втратило чинність положення «або смертною карою» і з цього моменту санкція цієї статті набула такого вигляду: «…карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років, з конфіскацією, крім того, майна у випадках, передбачених п. «а» цієї статті» [2].

М. Тесленко, висловлюючись щодо юридичної природи рішень Конституційного Суду України, зазначає, що вони «посідають особливе місце в системі правових актів. Ухвалюючи їх, Конституційний Суд інтерпретує Конституцію, з’ясовує конституційний зміст тих або інших законів, встановлює факт неконституційності конкретних правових норм і в результаті формує єдине конституційне праворозуміння» [8, 7]. В цьому судженні приваблює визнання науковцем саме наглядової ролі Конституційного Суду, а саме, як визначив В. Скомороха, «абстрактного та конкретного конституційного контролю» за законодавцем, обмеженого правилом «зв’язаної ініціативи» [7, 12]. Також важливим є те, що М. Тесленко, як видається, більш стримано оцінює правові наслідки постановлення Судом відповідного рішення і, визнаючи створення нової норми, не вважає її появу зміною до законодавства, розглядає виключно як засіб регулювання суспільних відносин. Те «офіційне тлумачення, що дається в рішеннях Конституційного Суду, спрямоване на врегулювання суспільних відносин, поширюється на всіх учасників правовідносин чи на якусь їх частину, розраховане на багаторазове застосування» [8, 9], наголошує вчена.

В. Венедиктов не вважає Конституційний Суд України правотворчим органом, однак наділяє нормативністю та юридичною силою його рішення. При цьому як головний аргумент вчений висуває те, що рішення Конституційного Суду є остаточними, не підлягають оскарженню й обов’язкові для виконання на території України [1, 55]. До наведеної позиції приєднується О. Ярошенко [12, 57].

На нашу думку, спроможність рішень Конституційного Суду України впорядкувати відносини між суб’єктами відповідно до волі законодавця влучно відображає їх юридичну властивість, оскільки в конкретному питанні цей суд ґрунтується саме на рішеннях того ж законодавця, який прийняв Конституцію України (основний закон) і делегував іншому органу спеціальні повноваження. Ці повноваження В. Погорілко та В. Федоренко охоплюють поняттям особливого механізму гарантій захисту конституційно-правових норм, реалізація якого і покладається на Конституційний Суд України [4, 10]. Щодо змісту конституційно-правової норми, то, на думку цих правників, «норма конституційного права нетотожна статті конституційного нормативноправового акта. Одна конституційна норма може бути об’єктивованою у кількох статтях. В той же час одна стаття може вміщувати декілька конституційно-правових норм (ст. 20 Конституції України)» [4, 12]. Керуючись цим підходом, вважаємо за можливе визнати існування єдиної, закріпленої у декількох статтях Конституції України, норми, згідно з якою Верховна Рада України уповноважена на прийняття законів, а Конституційний Суд України — на контроль за їх конституційністю. У такому разі діяльність Конституційного Суду України сприймається як невід’ємна складова процесу законотворчості.

Щодо вирішення статусу рішень Конституційного Суду України більш точною та виваженою видається позиція В. Шаповала. Зокрема, Володимир Миколайович зазначає, що за будь-яких умов конституційно і законодавчо визначена компетенція Конституційного Суду не передбачає здійснення нормотворчості, за винятком тієї, що пов’язана з регламентацією частини питань організації його внутрішньої роботи. Рішення і висновки Конституційного Суду не можуть мати характеру нормативно-правових актів, які здатні активно регулювати суспільні відносини. Не можуть вони містити й окремі положення, які за природою були б позитивними нормативними реаліями [10, 29]. Визнаючи за Конституційним Судом України вплив на правотворчість, науковець визначає його як «негативний», але наголошує на відсутності у розглядуваного органу повноважень здійснювати реальну правотворчість — «зміст рішень і висновків, насамперед про офіційне тлумачення норм Конституції і законів, має характер своєрідної тіні цих норм. Вони не існують самостійно від відповідних норм і можуть бути належним чином враховані тільки у процесі нормозастосування щодо положень Конституції і законів» [10, 29]. Як висновок у характеристиці статусу рішень Конституційного Суду України можна сприйняти тезу В. Шаповала про те, що надання природі діяльності цього органу конституційного контролю у здійсненні його основних повноважень, нормотворчих якостей, по суті, поставило б його над усім державним механізмом і навіть над самим Основним Законом [10, 29]. А розв’язанню або хоча б прагматичному вирішенню цієї проблеми сприятиме розробка відповідних технологій у діяльності Конституційного Суду, його самовизначення щодо меж тлумачення, форм і змісту інтерпретаційних актів [9, 114].

Істинність наведеного висновку щодо юридичних повноважень Конституційного Суду України не менш наочно підтверджується необхідністю визначення злочинності та караності діяння виключно нормами, закріпленими в Кримінальному кодексі України.

Так, згідно зі ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України» і згідно з п. 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України прийняття законів є повноваженням Верховної Ради України.

Наразі є вельми показовим визнання Конституційним Судом України непорушності цих положень Конституції України, що міститься у рішенні Конституційного Суду України у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів, від 9 лютого 1999 р., справа № 1-7/99 (Рішення № 1-рп/99). Зокрема, у п. 2 мотивувальної частини цього рішення зазначено: «Щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт». І далі «відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу».

Беручи до уваги положення ст. 73 «Рішення у справах» Закону України «Про Конституційний Суд України», зазначимо, що згідно з ч. 2 цієї статті ті нормативні акти або їх окремі положення, які визнані такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Однак додамо, що текстуальний зміст відповідного нормативного акта залишається незмінним до моменту внесення до нього відповідних змін законодавчим органом.

При цьому Основним Законом передбачено, що «виключно законами України визначаються… діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними порушеннями, та відповідальність за них (п. 22 ст. 92)». Якраз ця норма дає підстави для обмеженого тлумачення ст. 73 Закону України «Про Конституційний Суд України» щодо «втрати чинності» неконституційними нормативними актами або їх окремими положеннями, як і ч. 2 ст. 152 Конституції України, де також зазначено: «Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність».

На підтвердження цього висновку також слід звернутись до положень Закону України від 22 лютого 2000 р. № 1483-III «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України», яким і тільки яким були внесені зміни до КК України 1960 р. та смертна кара як вид покарання була у всіх випадках замінена іншим видом покарання — довічним позбавленням волі.

Відмінне від наведеного тлумачення положень ст. 73 Закону України «Про Конституційний Суд України» вступає у конфлікт із загальним змістом Основного Закону України, а сама норма, що передбачена цією статтею, як і ст. 152 Конституції України, у такому разі може стати предметом внесення відповідних законодавчих змін. Зокрема, видається за доцільне розглянути можливість зміни правових наслідків ухвалення Конституційним Судом України його рішень: замість «втрати чинності» неконституційним актом — на «перестає діяти» або «не підлягає застосуванню». Крім того, на наше переконання, слід ретельно відпрацювати механізм перегляду Верховною Радою України законодавчих актів, які визнані неконституційними, щоб унеможливити пасивне ставлення законодавчого органу до деяких рішень Конституційного Суду України, що інколи має місце*. Розгляд Верховною Радою України неконституційних законів чи їх окремих положень повинен бути невідкладним, позачерговим.

Наведені роздуми певною мірою стосуються й порядку взаємодії різних гілок влади. Нарівні з питанням щодо правового статусу рішень Конституційного Суду України, постає проблема розмежування повноважень цього органу судової влади та Верховної Ради України. І в цьому аспекті компроміс неприпустимий. Як справедливо зауважують В. Тацій, Ю. Би- тяк, Ю. Грошовий та М. Цвік, «фіксуючи, що Президент видає Укази на основі законів України, Конституція підкреслює верховенство закону в системі правового регулювання суспільних відносин, недопустимість делегування законодавчих повноважень іншим органам» [3, 72-73]. Характерними ж властивостями судової влади і повноважень Конституційного Суду України, зокрема, «є її самостійність, виключність, підзаконність та повнота. Призначення судової влади — захист прав і свобод громадян, додержання законності і справедливості при виконанні та застосуванні законів, а також інших нормативних актів» [10, 84]. В. Литвин, наголошуючи на принциповій важливості дотримання принципу розподілу влади на гілки, підкреслив: «Кожній гілці влади повинні належати свої функції: законодавчі — належать парламенту. Ось із дотриманням цього імперативу й слід підходити до конституційного процесу. На виході з цього процесу повинна стояти Верховна Рада. За будь-яких умов» [5, 7].

Визначенню ролі та значення рішень Конституційного Суду України в системі регулювання суспільних відносин та в питанні призначення покарання за злочини, вчинення яких передбачало можливість застосування смертної кари за КК України 1960 р., в значній мірі сприяє їх порівняння із рішеннями Європейського суду з прав людини. Так, Д. Юровський, керуючись положеннями Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-rV, з цього приводу зазначає: «Застосування рішень Європейського суду при здійсненні судочинства має відбуватись із урахуванням того, що у разі виявлення колізій між положеннями рішення цього суду і нормами відповідного чинного закону України застосуванню підлягає закон» [11, 48]. Вважаємо за можливе стверджувати, що подібним чином повинне вирішуватись питання колізій між рішеннями Конституційного Суду України та законами України.

З великим позитивним настроєм можна зазначити, що саме таку позицію і зайняв Конституційний Суд України у справі № 1-5/2011 про заміну смертної кари довічним позбавленням волі (Рішення № 1-рп/2011). Зокрема, Конституційний Суд визначився в тому, що в ч. 4 ст. 5 КК України йдеться про можливість його заміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність. Також у цьому ж рішенні підкреслено те, що визнання смертної кари неконституційним покаранням не потягло за собою внесення текстуальних змін до санкцій тих норм КК України, які передбачали цей вид покарання, втрати санкціями альтернативного характеру та залишення лише покарання у вигляді позбавлення волі на 15 років.

За результатами визначення статусу рішень Конституційного Суду України видається за можливе вирішити прикладне питання щодо відповідності закону заміни покарання у вигляді смертної кари довічним позбавленням волі.

Так, до заміни в КК України 1960 р. смертної кари на довічне позбавлення волі жодне покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, призначене, наприклад, за ст. 93 КК 1960 р., у період з 29 грудня 1999 р. по 29 березня 2000 р. не відповідало б ступеню тяжкості тих умисних вбивств, які були вчинені при сукупності декількох особливо небезпечних обтяжуючих обставин, а тому й не давало б можливості досягти передбачених КК України цілей покарання.

Разом із тим, суди України, вирішуючи до 29 грудня 1999 р. справи про вчинення злочинів, передбачених, наприклад, тією ж ст. 93 КК України 1960 р., також мали повне право призначити підсудному позбавлення волі на певний строк і тим самим дати належну правову оцінку тяжкості вчиненого особою злочину. Однак у випадках, пов’язаних з оцінкою найбільш зухвалих та небезпечних вбивств, вони застосовували саме смертну кару і ні апеляційна інстанція, ні касаційна не знаходили підстав для пом’якшення вироку, а Президент — для помилування засудженого. Це дає підстави вважати подібні вироки суду загалом справедливими.

Справедливість покарання як правовий принцип є керівним і в діяльності Конституційного Суду України. Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) № 1-33/2004 від 2 листопада 2004 р. (Рішення № 15-рп/2004), «окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права — це передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» (п. 4.1).

Від себе зауважимо лише те, що принцип справедливості покарання, на відміну від принципу гуманізму, зобов’язує суд враховувати тяжкість злочину як в бік пом’якшення покарання, так і в бік посилення.

З цих міркувань видається такою, що відповідає принципу справедливості покарання та вимогам закону, практика судів України у частині відмови від призначення позбавлення волі на певний строк у тих випадках, коли це покарання за своїм караючим впливом не могло охопити всю тяжкість вчиненого злочину. Наведене твердження, головним чином, стосується практики призначення покарання за відповідні злочини, що були вчинені в період з 29 грудня 1999 р. до 29 березня 2000 р.

Положення цієї статті згодом можуть бути використані під час дослідження питань змісту і порядку застосування принципів кримінального права та тлумачення норм закону про кримінальну відповідальність, зокрема Конституційним Судом України.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Венедиктов В. С. Трудовое право Украины : учеб. — Х., 2004. — 304 с.
2. Висновок наукової експертизи щодо визначення меж санкції ст. 93 Кримінального кодексу України (в редакції 1960 р.), яка діяла в період з 29 грудня 1999 р. по 29 березня 2000 р., проведеної відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу» на запит адвокатського бюро ДІФА, від 7 жовтня 2008 р. № 126/160-е.
3. Конституція України — основа реформування суспільства / В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошовий, М. В. Цвік. — Х., 1996. — 96 с.
4. Погорілко В., Федоренко В. Поняття, ознаки, види і структура конституційно-правових норм // Право України. — 2001. — № 11. — С. 9—14.
5. Литвин В. Завжди можна знайти того професора права, який виправдає будь-які зміни в Конституції // Юридичний вісник України. — 2011. — № 12 (820). — С. 6—7.
6. Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. № 11-рп/99 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190¹ Кримінального кодексу України (1960 р.) // Офіційний вісник України. — 2000. — № 4. — Ст. 126.
7. Скомороха В. Окремі питання поділу влади і юрисдикція Конституційного Суду України // Право України. — 1998. — № 5. — С. 8—17.
8. Тесленко М. Правова природа актів Конституційного Суду України // Право України. — 2000. — № 2. — С. 6-9.
9. Шаповал В. М. Становлення конституційної юрисдикції в Україні // Правова держава. Щорічник наукових праць. — К., 1998. — Вип. 9. — С. 111-115.
10. Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні : проблеми теорії // Право України. — 1994. — № 5. — С. 25-29.
11. Юровський Д. Б. До питання застосування судами України практики Європейського суду з прав людини // Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 9 (121). — С. 48—49.
12. Ярошенко О. М. Значення актів Конституційного Суду України для регулювання трудових відносин // Проблеми законності : Респ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. — 2008. — Вип. 98. — 258 с. — С. 54-63.