У ранньому інституціоналізмі трактування економічних явищ велося з трьох позицій: психології та технології, права, ринкової кон’юнктури. Негативізм позиції Т. Веблена був урівноважений позитивізмом Дж. Коммонза та практицизмом У. Мітчелла. Ранні інституціоналісти істотно вплинули на економічну думку, особливо на формування ідей ліберального реформізму.

Післявоєнні інституціональні концепції, які сформувались у 60-х роках XX ст. в результаті спроб об’єднати політекономію й соціологію, поклали початок соціологічному (інституціонально-соціальному) напрямку. Представниками його є економісти американські А долф Берлі (1895—1971), Гардінер Мінз (нар. 1896) та французькі Жан Фурастьє (нар. 1907), Франсуа Перру (нар. 1903). Вони скептично поставилися до кейнсіанських спроб знайти закономірність розвитку співвідношення доходів, заощаджень і споживання, піддали сумніву універсальний характер «вічних» законів неокласиків, висуваючи на перший план суспільні відносини людей, сферу обміну, споживання, форми організації ринку, моральні принципи, надавали вирішального значення в економіці інститутам (державі, великим корпораціям, профспілкам).

До технократичного напрямку належать ті теорії, які основою розвитку суспільства вважають зміни в техніці виробництва (теорія стадій суспільного розвитку, теорії індустріального суспільства).

Виходячи з того, що акціонерні товариства стали головною формою капіталістичних підприємств, А. Берлі обґрунтував теорію «демократизації капіталу», революції у відносинах власності. На його думку, організація таких підприємств і повсюдне поширення акцій серед населення означають перетворення всіх їх власників незалежно від частки в сукупному капіталі акціонерного товариства, на співвласників капіталу й одержувачів прибутку.

А. Берлі оголосив США Американською економічною республікою, у якій панує «народний капіталізм». Існувала також теорія «людського капіталу», яку тепер визнає більшість економістів. Під «людським капіталом» розуміють знання, навички та здібності людини, що сприяють підвищенню продуктивності праці та є джерелом майбутніх доходів.

На підставі відокремлення власності на капітал від його застосування виникла теорія «управлінської революції» (А. Берлі, Д. Бернхем). Найманих управляючих, які тепер здійснюють функції керівництва акціонерними товариствами, зображують як «довірених народу», стверджуючи, що вони керуються не мотивом прибутку, а інтересами суспільства.

Сучасний науково-технічний прогрес і посилення суспільного характеру виробництва сприяють підвищенню ролі техніків, інженерів, економістів в управлінні господарством. Робиться висновок, що капіталісти-власники втратили владу над виробництвом, а акціонерні підприємства вже зараз є загальнонародними, хоча питання про форму власності підміняється питанням про форму управління.

Суть теорії «держави загального благоденства » полягає в тому, що держава взяла на себе відповідальність за забезпечення всім громадянам здорового й гідного рівня життя. Вона через бюджет перерозподіляє доходи на користь бідних, у результаті чого багатих і бідних дедалі більше витісняють середні класи із середніми доходами (П. Самуельсон). Держава зображується як надкласовий орган, що діє в інтересах усього суспільства, усіх класів, прошарків і груп.

Концепцію Пола Самуельсона досить часто називають «змішаною економікою», яка поєднує, у теоретичному плані, узагальнююче поняття макроекономіки та традиційний мікроекономічний аналіз (сам учений називав її «великим неокласичним синтезом»). Можливість такого синтезу випливає з визнання того факту, що сучасні мікро- й макроекономіка є науками переважно короткотермінової рівноваги, а не довгострокової динаміки. Зауважимо, що це твердження було справедливим у 50-х роках, до появи новітніх динамічних моделей економічного розвитку кейнсіанського та неокласичного типу.

Велике значення має теорія «колективного капіталізму «, сформована Г. Мінзом. Вона складається з трьох основних елементів: «дифузії» власності, «революції в доходах» та «управлінської революції». На прикладі цього вченого можна дослідити еволюцію інституціональних поглядів. До війни Г. Мінз солідаризувався з Т. Вебленом у питанні критики монополій, з Дж. Коммонзом та У. Мітчеллом — у питаннях колективних договорів та соціального страхування. У 1962 р. в книзі «Корпоративна революція в Америці» Г. Мінз активно підтримував великий бізнес, оголошуючи корпорацію новим соціальним інститутом, який відображує суспільні інтереси, а не тільки дбає про зростання прибутків, і діє за критерієм соціальної відповідальності.

Він запропонував власний практичний проект реформ (який передбачав державну регламентацію цін, дивідендів тощо), спрямований на об’єднання інтересів монополій з інтересами суспільства.

Тестові завдання

1. Класична школа політичної економії визнавала:

а) принцип державного невтручання;

б) ідею революційних змін капіталістичного суспільства;

в) протекціонізм у торгівлі;

г) вартість як основу економічних досліджень.

2. Оптимум В. Парето означає:

а) систему загальної економічної рівноваги;

б) теорію реалізації;

в) критерій найкращого розподілу ресурсів;

г) жодної правильної відповіді.

3. За Дж. Кейнсом, для стимулювання інвестиційного попиту необхідно:

а) не регулювати позичковий відсоток;

б) підвищувати рівень позичкового відсотка;

в) знижувати рівень позичкового відсотка;

г) встановити постійний рівень позичкового відсотка. 

Список використаної літератури

1. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі. – К.: Основи, 2001. – 670 с.
2. Злупко С.М. Основи історії економічної теорії : [навчальний посібник]. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001.
3. Злупко С.М. Історія економічної теорії : [підручник]. – К.: Знання, 2005. – 719 с.
4. Історія економічних учень : [підручник] / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання. – 2004. – 1300 с. – (Класичний університетський підручник).
5. Історія економічних учень : [підручник]: У 2 ч. Ч.1. / [В.Д. Базилевич, Н.І. Гражевська, П.М. Леоненко, Т.В. Гайдай,          О.П. Нестеренко, А.О. Маслов, Л.В. Вернигора]; за ред. В.Д. Базилевича. –     3 вид., випр. – К.: Знання, 2006. – 582 с. – (Класичний університетський підручник)
6. Історія економічних учень : [підручник]: У 2 ч. Ч.2. / [В.Д. Базилевич, Н.І. Гражевська, П.М. Леоненко, Т.В. Гайдай,  О.П. Нестеренко, А.О. Маслов, Л.В. Вернигора]; за ред. В.Д.Базилевича. –  3 вид., випр. – К.: Знання, 2006. – 575 с. – (Класичний університетський підручник)
7. Історія економічних вчень : [підручник] / За ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко – К.: КНЕУ, 2001. – 564 с.
8. Історія економічної думки України : [навч. посібник] / Р.Х. Васильєва, Л.П. Горкіна, Н.А. Петровська та ін. – К.: Либідь, 1993.
9. Леоненко П.М,. Юхименко П.І. Історія економічних вчень : [навч. посiб.]. – К.: Знання, 2008. – 639 с.
10. Чухно А.А., Юхименко П.І., Леоненко П.М. Сучасні економічні теорії: Підручник / За ред. А.А. Чухна. – К.: Знання, 2007. – 878 с.
11. Чухно А.А., Юхименко П.І., Леоненко П.М. Інституційно-інформаційна економіка : [підручник] / За ред. А.А. Чухна. – К.: Знання, 2008. – 700 с.