1. Поняття суб’єкта підприємницької діяльності

2. Поняття та види представництва.

3. Укладання мирової угоди при банкрутстві

Список використаної літератури.

1. Поняття суб’єкта підприємницької діяльності

Загальні положення щодо осіб, які можуть бути суб'єктами підприємницької діяльності, містяться у ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво», відповідно до якої суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

1. Громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності.

По-перше, це означає, що підприємцями не можуть бути особи, які не досягай 18-ти років, оскільки, як відомо, з 18-ти років настає повна дієздатність (за винятком неповнолітніх, які уклали шлюб на законних підставах і набули у зв'язку із цим повну дієздатність). Саме з 18-річного віку особа має право самостійно виступати в цивільному обороті (вступати в зобов'язання, укладати угоди, нести юридичну відповідальність). Факт повноліття особи перевіряється під час державної реєстрації за її паспортом.

По-друге, особа, яка бажає набути статусу громадянина-підприємця, не повинна бути визнана судом недієздатною (людина визнається судом недієздатною, якщо внаслідок душевної хвороби або недоумства вона не може розуміти значення своїх дій або керувати ними) або обмежено дієздатною (людина визнається судом обмежено дієздатною, якщо внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами вона ставить себе і свою сім'ю в тяжке матеріальне становище). Проте під час державної реєстрації цей факт не перевіряється, оскільки переліком документів, що подаються для державної реєстрації громадянина-підприємця, подання відомостей про вищенаведені факти не передбачено.

Крім того, законодавство передбачає ряд обмежень на зайняття підприємництвом у зв'язку із виконанням фізичними особами певної діяльності. Так, за ст. 2 Закону України «Про підприємництво» не допускається зайняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, господарського суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату, органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також осіб, яким суд заборонив займатися певною діяльністю (до закінчення терміну, встановленого вироком суду). Статтею 5 Закону України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР «Про боротьбу з корупцією» передбачено, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб. Нарешті відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю.

Проте вищенаведене не означає, що ці особи взагалі не можуть займатися бізнесом. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про підприємництво» створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю. Таким чином, незважаючи на заборону бути приватними підприємцями, вищенаведена категорія осіб має право стати засновниками юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності.

Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю (ч. 5 ст. 2 Закону України «Про підприємництво»).

2. Юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України «Про власність». В юридичній літературі слушно звертається увага на некоректність подібного твердження. Адже, наприклад, Верховна Рада України, що хоча і є згідно зі ст. 32 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 «Про власність» суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності, не може безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю[4, c. 68].

Поняття юридичної особи міститься у ст. 23 Цивільного кодексу УРСР, за якою юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, господарському або в третейському суді.

Правовий статус юридичної особи суттєво відрізняється від правового статусу фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності. По-перше, юридичною особою є організація, тобто колективне утворення, що характеризується наявністю організаційної єдності. Організаційна єдність виявляється насамперед у визначеній установчими цілями юридичної особи внутрішній структурі, ієрархії, підлеглості органів управління, що складають цю структуру, а також чіткій регламентації відносин між усіма її складовими[7, c. 34].

По-друге, юридична особа має відокремлене майно, базою для формування якого є майно, що передається засновником під час її створення. Тому юридична особа несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями, крім випадків, встановлених законодавчими актами та установчими документами юридичної особи. Натомість щодо фізичної особи чинне законодавство не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси майна.

По-третє, для набуття статусу юридичної особи організація повинна пройти процедуру державної реєстрації. Після державної реєстрації організація набуває права виступати в цивільному обороті (укладати угоди та ін.), а отже — цивільну праводієздатність. На відміну від цього цивільна правоздатність фізичної особи в повному обсязі виникає з моменту її народження; з цього ж моменту фізична особа здатна мати цивільні права (право власності та ін.). З моменту ж державної реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності фізична особа тільки набуває можливості реалізовувати своє конституційне право на зайняття підприємницькою діяльністю. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про підприємництво» підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця. Іншими словами, засновник вправі обрати будь-яку організаційно-правову форму для майбутньої юридичної особи з тих, що передбачені законом.

3. Об'єднання юридичних осіб, що провадять діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції.

Згідно зі ст. 4 Закону України від 14 вересня 1999 р. № 1039-XIV «Про угоди про розподіл продукції» відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона — Україна — доручає іншій стороні — інвестору — на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за власний рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції. При цьому інвесторами можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи України або інших держав, об'єднання юридичних осіб, створені в Україні чи за межами України, які мають відповідні матеріально-технологічні та економічні можливості або відповідну кваліфікацію для користування надрами, що підтверджено документами, виданими згідно із законами (процедурами) країни інвестора.

Загальні відомості про суб'єкти підприємницької діяльності подаються у схемі № 1.

Стаття 5 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» Допускає можливість об'єднанню юридичних осіб, що не є юридичною особою (наприклад, промислово-фінансовій групі) виступити інвестором за угодою про розподіл продукції. Саме таке об'єднання, незважаючи на відсутність статусу юридичної особи, має статус суб'єкта підприємницької діяльності в розумінні ст. 2 Закону України «Про підприємництво».

2. Поняття та види представництва

Однією з форм здійснення суб'єктами належних їм цивільних прав та обов'язків є представництво.

Представництво — це правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчиняти правочини від імені другої сторони, яку вона представляє.

Значення представництва полягає в тому, що саме завдяки цьому інститутові цивільного права юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, забезпечувати свої інтереси в суді за допомогою юристів. Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми.

Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин фізична особа не завжди має змогу особисто здійснювати надані їй законом можливості: отримувати пенсію, поштові перекази, заробітну плату, розпоряджатися майном, керувати транспортними засобами, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках їй на допомогу приходить представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від низки подібних відносин.

Залежно від того, ким визначається представник і на чому ґрунтується його повноваження, представництво виникає на підставі договору, закону, акта юридичної особи та інших законних підстав. При цьому представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Своїми діями він неначе зв'язує особу, яку представляє, з третьою особою.

У представника ніяких прав і обов'язків з приводу правочинів, укладених ним, не виникає. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Розкриваючи суть представництва, необхідно наголосити, що не будь-які правочини можуть бути вчинені представником. Наприклад, згідно положеннями Цивільного кодексу України заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він є одночасно, за винятком комерційного представництва.

Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Повноваження комерційного представника може бути підтверджено письмовою угодою між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Одночасне комерційне представництво різних сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, передбачених законом. Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржовими брокерами, обов'язки яких полягають у виконанні доручень членів біржі на здійснення біржових операцій (ст. 16 Закону України "Про товарну біржу"). Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Представниками можуть бути і юридичні особи у випадках, прямо передбачених статутом чи положенням про дану юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути представником у межах своєї правоздатності (ст. 20 Закону України "Про об'єднання громадян", ст. 2 Закону України "Про товарну біржу").

Отже, договірне представництво — це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору доручення. Наприклад, особа доручає вибраному нею представнику придбати для неї автомобіль за кордоном. У цьому разі повноваження представника (коло прав та обов'язків, які покладаються на нього, пов'язаних із придбанням автомобіля) визначаються особою, для якої цей автомобіль купується. І представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому повноважень.

Характерними ознаками законного представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, господарськими, сімейними). Наприклад, батьки, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, малолітніх до 14 років у зв'язку з прямою вказівкою закону. По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представника і не може особисто скасувати чи змінити повноваження представника, оскільки ці повноваження визначені законом. Різновидом законного представництва є і так зване статутне представництво. За статутним представництвом представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси цих організацій. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, правоуповноваженою на це її установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Представник зобов'язаний вчиняти правочини особисто. Але він може передати свої повноваження повністю або частково іншій особі, якщо це передбачено законом чи договором між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яку представляє.

Представник, який передав свої повноваження на іншу особу, повинен сповістити про це особу, яку представляють, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (замісника). При невиконанні цього обов'язку на особу, яка передала повноваження, накладається відповідальність за дії замісника як за власні.

Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, строк якої не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано.

3. Укладання мирової угоди при банкрутстві

Законом передбачено застосування таких судових процедур банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

Однією із судових процедур, що застосовуються до боржника в процедурі банкрутства є укладення мирової угоди. Що ж таке мирова угода ?

Це домовленість між боржником та кредитором (або групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов'язання за угодою сторін.

Вона може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається більшістю голосів кредиторів – членів комітету кредиторів.

Мирова угода вважається укладеною, лише за умови, якщо за її підписання висловили згоду всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника.

Мирова угода укладається у письмовій формі, підписується від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим, які виконують повноваження органів управління та керівника, а від кредиторів – головою комітету кредиторів.

Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою для боржника, кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг.

У разі невиконання мирової угоди рішенням суду вона може бути розірвана, що є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство. Якщо боржник готується до процедури банкрутства заздалегідь, то він, як правило, піклується про те, щоб велика частина його боргів припадала на лояльних до нього кредиторів: придбаває в них продукцію без оплати тощо. Тоді він може розраховувати на прийняття необхідного йому рішення.

За клопотанням комітету кредиторів господарський суд має право винести визначення про проведення санації боржника. В цьому випадку термін і черговість виплати боржником або інвестором, який погодився взяти участь у санації, боргу кредиторам визначаються в затвердженому плані санації. Тут також може бути передбачена відстрочка чи розстрочка платежів або прощення частини боргів шляхом укладення мирової угоди. Рішення про це приймається з боку кредиторів комітетом кредиторів більшістю голосів за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди. Від імені боржника виступає керівник підприємства або арбітражний керуючий. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії виробництва у справі про банкрутство.

Умови укладеної мирової угоди є обов'язковими для всіх, у тому числі й для податкових органів. Вони зобов'язані погодитися на задоволення частини вимог за податками і зборами. При цьому податковий борг, що виник у термін, який передує трьом повним календарним рокам до дня подачі заяви про порушення справи про банкрутство, вважається безнадійним і списується. Що ж до податкових зобов'язань або податкового боргу, що виникли протягом трьох останніх перед подачею заяви років, то вони відстрочуються або списуються на умовах мирової угоди, яка має бути підписана керівником податкового органа за місцезнаходженням боржника. Протягом трьох днів із дня одержання визначення суду про укладення мирової угоди керівник податкового органу зобов'язаний прийняти рішення про розстрочку сум податкового боргу. Одночасно орган податкової служби укладає з боржником договір про розстрочку (відстрочку) й визначає графік погашення податкового боргу. При цьому договір і рішенні мають містити однакову дату.

На перший погляд зів’ється враження, що “мирова угода” потрібна тільки для користі підприємства, але це оманне враження. Кредитори підприємства, а особливо великі кредитори, мають наступні позитивні для себе фактори підписання “мирової угоди”:

1. Підприємство боржник зобов’язується в письмовій формі виплатити свій борг;

2. Кредитор, коли підписує “мирову угоду”, знає реальний перебіг подій на підприємстві та фінансове становище боржника;

3. В тексті “мирової угоди можливо добитися умов сприяння нагляду за підприємством з боку кредитора”.

4. При банкрутстві боржника та його ліквідації кредитор може недоотримати, а іноді і зовсім нічого не отримати від боржника.

Враховуючі специфіку галузі, структуру активів боржника, а також реальну можливість виходу підприємства на прибутковий режим праці рішення кредиторів, щодо укладання “мирової угоди” цілком зрозуміло.

На етапі аудиту ліквідності активів підприємства та його платоспроможності вирішуються такі основні завдання:

• аналізуються оборотні активи;
• визначається рівень ліквідності активів;
• оцінюється платоспроможність підприємства;
• визначається, к виконуються умови забезпечення фінансової рівноваги.

Отже, згідно з Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (далі – Закон про банкрутство), мирова угода – це домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника. Наслідком досягнення домовленості про прощення боргу є припинення відповідного зобов’язання. Відповідно до зазначеного закону мирову угоду визнають ще й судовою процедурою (з чим важко погодитись), яка застосовується до боржника в межах відкритого провадження в справі про банкрутство, а також засобом відновлення платоспроможності боржника, що може міститися у плані санації.

Мирова угода може укладатися на будь-якій стадії провадження в справі про банкрутство, в тому числі й на стадії ліквідації боржника (після визнання боржника банкрутом). Після затвердження господарським судом мирова угода стає обов’язковою для боржника (банкрута) й кредиторів. Причому умови цієї угоди є обов’язковими лише для кредиторів, вимоги яких входили до реєстру вимог кредиторів. Кредитори, вимоги яких не підлягають задоволенню в межах провадження в справі про банкрутство, або не були заявлені, або були заявлені після закінчення передбаченого законом про банкрутство процесуального строку, який не відновлено господарським судом, можуть подати позов із зазначеними вимогами в порядку, встановленому ГПК. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається. Для захисту прав кредиторів Закон про банкрутство встановлює, що для кредиторів, які не брали участі в голосуванні або проголосували проти укладення мирової угоди, не можуть бути встановлені умови гірші, ніж для кредиторів, які висловили згоду на укладення мирової угоди, вимоги яких віднесені до однієї черги.

Органи податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і обов’язкових платежів, зобов’язані погодитися на задоволення частини вимог з податків, зборів (обов’язкових платежів) на умовах такої мирової угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. При цьому податковий борг, який виник у строк, що передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство до господарського суду, списується як безнадійний (після змін, внесених Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р. № 2181-III), а податкові зобов’язання чи податковий борг, які виникли протягом трьох останніх перед днем подання заяви про порушення справи про банкрутство до арбітражного суду календарних років, розстрочуються або списуються на умовах мирової угоди. Законодавство про банкрутство передбачає окремі випадки, коли укладення мирової угоди ініціюють арбітражні керуючі.

Так, якщо в процедурі санації для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі суми, вирученої від продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу, недостатньо, керуючий санацією пропонує кредиторам укласти мирову угоду. Такий крок є останньою можливістю врегулювання проблем заборгованості боржника, а неукладення мирової угоди тягне за собою визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Арбітражний керуючий подає інформацію про затвердження мирової угоди до Агентства з питань банкрутства в десятиденний строк з дня винесення господарським судом відповідної ухвали. Мирова угода після затвердження її господарським судом стає правовстановлюючим документом, на підставі якого провадиться, наприклад, державна реєстрація права власності на об’єкти нерухомого майна (див. Інструкцію про порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затверджену наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 р.№ 121).

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс Української РСР, затв. Законом Української РСР від 18 липня 1963 р. № 1540-06/Кодекси України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — Кн. 2.
2. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 «Про власність»//Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво»//Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 14. — Ст. 168.
3. Закон України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР «Про боротьбу з корупцією»//Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 34. — Ст. 266. Кравчук В. Правові ознаки юридичної особи // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. — № 9. — С. 11.
4. Підприємницьке право України/За ред. Шишки Р.Б. — Харків: Еспада, 2000. — С 64.
5. Підприємницьке право : Навчальний посібник/ Людмила Ніколаєва, Олександр Старцев, Петро Пальчук, Лариса Іваненко,. -К.: Істина, 2001. -478 с.
6. Підприємницьке право : Підручник для студ. вузів/ Людмила Ніколаєва, Олександр Старцев, Лілія Кальчук, Лариса Іваненко; За ред. О. В. Старцева; Київський нац. торговельно-економ. ун-т. -К.: Істина, 2005. -594 с.
7. Фролов Ю. Некоторые проблемы правовой характеристики юридического лица / /Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 5. — С. 34