1.  Адаптація до умов України передового світового досвіду щодо забезпечення якості медичних послуг 

Кожна держава в сучасному світі у забезпеченні якості медичних послуг спирається на власні можливості, а тому й питання міжнародної безпеки, з якими вона неминуче стикається носять не колективний, а індивідуальний вимір. Кожна держава, аби гарантувати можливість розвитку сфери охорони здоров’я як структурної умови забезпечення міжнародної безпеки, має володіти спроможністю «значного розширення свого життєвого простору», а це можливе завдяки розвитку науки. Це дозволить вибудувати відповідний ресурсний потенціал у напрямі реалізації ефективної соціальної політики, спрямованої на зміцнення потужності безпекових функцій держави. Головним трендом для національних систем охорони здоров’я є забезпечення відповідного балансу між витратами на цю сферу та доступністю якості її послуг.

Відтак, корелятивно постає питання щодо скорочення фінансування державами сфери охорони здоров’я і водночас забезпечення її всезагальної доступності для всіх без винятку прошарків населення. У більшості держав запроваджуються різні стратегії оптимізації системи охорони здоров’я та забезпечення її максимальної відповідності інтересам і потребам населення [22].

Визначальну роль у системі світових медичних послуг відіграє товарний та інноваційний сегмент, який слугує розширенню національних ринків охорони здоров’я та спроможності їх інтеграції у глобальний ринок медичних послуг. На медичні послуги у світі припадає 82,0 % світового ринку охорони здоров’я, лікарські препарати займають 10,0 %, інновації – 5,0 %, медична техніка – 2,3 %, освітні послуги – 0,6 % [87]. Варто також охарактеризувати достатньо суперечливу тенденцію, яка блокує вільну кореляцію певних сегментів охорони здоров’я та їх представництво в межах певних національних систем. Йдеться про те, що світовий ринок охорони здоров’я визначається інтересами на споживачів медичних послуг, а інтересами суб’єктів їх надання [22], внаслідок чого спостерігається зростання обсягів ринків медичної допомоги в країнах з «гонорарним» принципом оплати медичних послуг (США, Франція), менший – з «подушним» принципом плати (Великобританія) [87]. Підставою для розгортання певної конкуренції між різними ТНК, є боротьба за використання новітніх інноваційних розробок у фармацевтичній сфері. Тому системи охорони здоров’я більшою мірою зорієнтовані на відстоювання національних інтересів. Чим більший перелік фармацевтичної продукції держава випускає самостійно, тим менше залежить від глобального світу, а отже має можливість відстоювати власні національних інтереси. Аби забезпечити таку можливість держава повинна сприяти й стимулювати потужний розвиток фармацевтичної продукції [22] шляхом підтримки новітніх наукових досліджень у біології, хімії, міждисциплінарних дослідженнях, постійно створювати та підтримувати нові напрями в різних наукових галузях, витрачаючи на це до 25 % коштів від загального обігу галузі [85].

Запровадження гарантованого пакету послуг і введення нових механізмів оплати ставить питання більш цільового визначення потреби й результативності надання спеціалізованої медичної допомоги, яка щонайменше буде визначатись у медичних процедурах і хірургічних втручаннях, а в більш прогресивному форматі обліку стаціонарної допомоги – у згрупованих за спорідненістю й клінічною інтенсивністю пролікованих випадках. Для групування пролікованих випадків уже близько 30 років у різних системах охорони здоров’я у світі використовується система класифікації госпітальних випадків у діагностично-споріднені групи (далі – ДСГ). Запровадження системи групування випадків ДСГ в різних країнах світу має дві основні причини: по- перше, їх застосування сприяє підвищенню прозорості надання лікарняних послуг (через класифікацію пацієнта, результат лікування тощо); по-друге, застосування ДСГ для оплати роботи лікарень має створювати стимули для більш ефективного використання ресурсів у лікарнях. Крім того, поєднання більшої прозорості й ефективного використання ресурсів повинне сприяти більш якісному наданню послуг. Звичайно, система оплати діяльності лікарень на основі групування випадків є однією з найбільш популярних у розвинених країнах світу та країнах, що розвиваються, проте не єдиною системою. Досі найбільш поширеними механізмами оплати стаціонарної допомоги залишаються оплата за послугу, оплата на основі ДСГ та оплата за механізмом глобального бюджету [97]. Оскільки Україна вже стратегічно визначила намір упроваджувати ДСГ для поступового переходу на фінансування лікарень на основі ДСГ [40], варто визначитись із тим, якою має бути послідовність її запровадження в коротко- й довгостроковій перспективі. І хоча в Україні немає практики ведення обліку витрат в аспекті окремих служб і підрозділів закладу охорони здоров’я, а отже, нині практично неможливо ґрунтовно оцінити загальну собівартість надання окремих одиниць послуг у межах таких служб, використання показників діяльності таких служб і підрозділів як основи для контрактування закладів, що надають спеціалізовану медичну допомогу, дасть змогу істотно змістити фокус із бюджетного утримання закладів на їх контрактування для надання певного обсягу медичної допомоги [37].

Вимогливішим із позиції підготовки до впровадження й адміністрування системи фінансування КНП є запровадження фінансування на основі ДСГ, що потребуватиме опрацювання методики групування випадків. Нині вже визначено КНП, які будуть пілотувати групування випадків із використанням австралійської методики, визначеної експертами як найбільш прийнятної для впровадження в Україні [47]. Проте впровадження фінансування на основі ДСГ потребуватиме часу. У країнах, які досить стабільно й системно впроваджували оплату на основі ДСГ, проходило 5 і більше років до повноцінного використання ДСГ як основи оплати лікарняної допомоги (не всі випадки фінансуватимуться за принципом ДСГ із самого початку) та укладання відповідних контрактів [74].

Розрахунок вартості для оплати за ДСГ здійснюється на основі трьох показників: базової ставки (середній платіж за одиницю наданих послуг або зареєстровану людину), відносної ваги/складності випадку (коефіцієнт, що відображає вартість лікування випадку щодо вартості лікування середнього випадку; відносна вага відображає інтенсивність використання ресурсів для діагностики й лікування групи випадків) та уточнюючих коефіцієнтів (застосовується для уточнення оплати з урахуванням особливостей надання послуг конкретним пацієнтам або інших відмінностей у наданні послуг) [92]. Базова ставка має відображати середню вартість послуги в КНП, які працюють ефективно. Наявні дані про собівартість послуг у системі охорони здоров’я можуть бути відправною точкою для визначення базової ставки, оскільки наявна собівартість відображає неефективність роботи системи. Наприклад, постійне недофінансування системи буде відображене в заниженій собівартості послуг, а надмірна госпіталізація буде штучно підвищувати собівартість. Загалом використання наявної собівартості для визначення базової ставки має такі недоліки: а) закріплення існуючих паттернів витрат у КНП, навіть якщо вони економічно неефективні; б) неможливість контролю видатків у системі; в) потреба в постійному оновленні даних щодо собівартості. Відносна складність випадку визначається для групи випадків, які мають подібні клінічні характеристики та потребують приблизно однакового об’єму ресурсів для діагностування й лікування. Визначення показників відносної ваги відбувається на основі даних країни, а також із застосуванням міжнародного досвіду [37].

Уточнюючі коефіцієнти не є обов’язковим складником оплати за ДСГ, й застосовуються для забезпечення пацієнтів із більшими потребами доступом до медичних послуг. Питання оплати на основі ДСГ вимагає інтенсивної роботи щодо оцінки базової ставки та узгодження коефіцієнтів складності випадку, які фактично визначають обсяги надходжень за контрактами.

Визначення вартості послуг та аналіз витрат є важливим компонентом для переходу від кошторисного фінансування до оплати за послуги. Сфера охорони здоров’я, що фінансується згідно з кошторисами надавачів послуг, зазвичай не враховує інформацію щодо витрат і їх співвідношення з досягнутими результатами. Водночас стратегічні закупівлі послуг базуються на інформації щодо вартості надання послуг [82]. Хоча в Україні вартість надання послуг найчастіше асоціюється із собівартістю, згідно з міжнародним досвідом встановлена державою вартість послуг залежить від таких основних факторів: а) пріоритетів політики в охороні здоров’я; б) наявних ресурсів; в) собівартості надання послуг; г) переговорів із надавачами послуг. Отож метою встановлення вартості послуги є не просто покриття видатків, а й створення економічних стимулів у системі та реалістичність оплати послуг з огляду на обмеженість ресурсів. З перелічених чотирьох факторів детального дослідження потребує собівартість надання послуг, що визначається за допомогою методу аналізу витрат. Під час визначення вартості послуг в Україні для їх подальшої оплати закупівельною агенцією варто враховувати такі обставини: а) вартість медичної послуги має визначатись за єдиним підходом для всієї країни; уточнюючі за якого кожний заклад самостійно визначатиме вартість послуг; б) під час фінансування сфери охорони здоров’я необхідно уникнути актуарного підходу, коли бюджет охорони здоров’я визначається за принципом «покрити всі видатки»; фіскальні обмеження є серйозним обмеженням для визначення вартості послуг; в) підхід до аналізу витрат має бути обраний на рівні країни та відображати потреби системи охорони здоров’я в запровадженні нового механізму оплати послуг; аналіз витрат має здійснюватись ретроспективно зі застосуванням низхідного підходу; для проведення такого аналізу мають бути відібрані заклади з високою економічною ефективністю [37].

Варто зауважити, що досить часто облік витрат у КНП, які надають спеціалізовану допомогу, не є обов’язковою процедурою, а проводиться лише у вибраних закладах, причому за погодженням із фінансуючою установою [95]. Тому для України не є обов’язковою умовою введення регламентованої процедури обліку витрату всіх закладах, а вибір закладів, які надавали б дані щодо їх витрат, міг би здійснюватись на основі погоджених критеріїв та умов участі закладів у такому процесі (наприклад, за додаткове фінансове забезпечення такої діяльності).

Натомість ведення обліку затрат у всіх закладах охорони здоров’я може стати надзвичайно витратною процедурою та не гарантуватиме якість даних, що збиратимуться. Таким чином, у кожній країні вирішується питання обліку витрат з огляду на можливості інформаційної системи, традиції обліку та специфічні потреби. Досить часто країни не зобов’язують лікарні робити аналіз витрат, а запрошують їх до участі на добровільних умовах. Визначення собівартості також не є остаточним фактором, який визначатиме вартість послуг лікарні, адже після цього можуть застосовуватись інші фактори, наприклад переговори з постачальниками або інші види регулювань [37].

Забезпечення якості та моніторинг. Упровадження контрактування та оплати лікарень за пролікований випадок приведе до дедалі більшої актуальності й регламентації процесу забезпечення якості обслуговування та моніторингу надання послуг. Так, нині в Україні надання медичної допомоги регламентується більше ніж 3,5 тис. стандартів надання медичної допомоги та 211 протоколами, більшість із яких (86 %) регламентують надання вторинної медичної допомоги [20]. Упровадження нових механізмів оплати за медичні послуги, яка надаватиметься КНП, вимагатиме адаптації та вдосконалення системи інформаційного забезпечення сфери охорони здоров’я, а також упровадження комплексної системи забезпечення контролю за достовірністю даних і якістю надання медичної допомоги. Так, достовірність даних буде залежати від діючої системи обміну даних, можливостей верифікації даних і наявності ресурсів для їх обробки [37]. Зміна системи фінансування лікарняних послуг сама по собі не приводить до підвищення якості обслуговування пацієнтів [74].

Але більша прозорість системи, її вимірюваність та контрактні відносини з постачальниками змусять вживати більш ефективні заходи щодо забезпечення контрою якості надання медичних послуг. Система забезпечення якості медичних послуг потребуватиме додаткових зусиль і ресурсів [37]. Обсяг їх споживання не може визначатися тільки рівнем платоспроможності людини. Це особливо очевидно в тих випадках, коли для зменшення страждань і рятування життя людини потрібна термінова медична допомога.

Навіть в США, де охорона здоров’я розвивається, головним чином, на платній основі, хворі з гострими захворюваннями, які не застраховані, отримують медичну допомогу в лікарні безкоштовно. У таких випадках безкоштовне лікування таких хворих здійснюється за рахунок тих, що можуть заплатити [85]. Аби політика держави слугувала розширенню умов доступності медичних послуг громадянам, має проводитись постійний аудит ефективності медичних послуг і ті із них, які виходять за шкалу своєї результативності повинні вилучатись, а натомість має бути запроваджена оновлена «вертикаль» медичних послуг. Це дозволить скоротити витрати на дієві види медичних послуг, що розширить раціональну практику справедливого використання «обмежених ресурсів» щодо надання відповідних медичних послуг.

Такий підхід застосовується у всіх без виключення країнах, незалежно від рівня їх економічного розвитку чи геополітичного статусу. Відтак, в бідних країнах відкрита і повсякчасна раціоналізація стосується всіх без виключення видів медичних послуг, а в економічно багатих країнах вона зазвичай обмежена високовартісними видами допомоги чи окремими групами громадян, яким вона надається [76].

Для удосконалення системи якості оцінки медичних послуг у більшості економічно розвинених країн створені Центри стандартизації охорони здоров’я, які наділені функціями ліцензування, акредитації та сертифікації медичних послуг. Основним спрямуванням їх діяльності є запровадження спільних для всіх національних систем охорони здоров’я критеріїв оцінки якості медичної допомоги, яка зводиться до мінімізації помилок і оптимізації використання фінансових ресурсів за умови обов’язкової стандартизації процесів надання медичних послуг, що має без виключення слугувати підвищенню якості життя людини [96]. На особливу увагу заслуговують запроваджені в Німеччині стандарти якості лікування та догляду (включаючи довгостроковий догляд) при найбільш поширених розладах здоров’я, які вимагають медичної допомоги, що тим сам дозволило суттєво підвищити їх якість. Це також слугувало посиленню конкуренції між лікарями,медичними інституціями та страховими агентствами щодо надання якісних медичних послуг, а отже, сприяло економії коштів [22].

Медичні послуги у Великобританії поділяються на первинні (передбачають щоденну медичну допомогу, яка надається в офісах лікарів загальної практики, амбулаторних хірургічних відділеннях, стоматологічних та офтальмологічних кабінетах) і вторинні (передбачають спеціалізовані медичні послуги в госпіталях, амбулаторіях, включаючи роботу психологів і психіатрів), що надають відповідні локальні підрозділи NHS «трастами», які безпосередньо підпорядковуються регіональним стратегічним управлінням охороною здоров’я. Залежно від сфери діяльності всі трасти системи охорони здоров’я поділяються на кілька груп. Основна з них – це трасти первинної ланки, що займаються наданням первинної медичної допомоги та організацією громадського здоров’я [17].

Трасти ПМСД надають невідкладну допомогу пацієнтам, залучаючи структури державного та приватного сектору, безпосередньо організовують заходи первинної та вторинної профілактики, а також контролюють локальну епідеміологічну ситуацію та вакцинацію населення [5]. Діяльність трастів у сфері охорони здоров’я також має свою функціональну спрямованість, а саме: трасти NHS є роботодавцями переважної більшості персоналу сфери охорони здоров’я, вони забезпечують управління роботою госпіталів, відповідають за спеціальні медичні послуги; так, у сфері психічного здоров’я, забезпечують високу якість їх надання та раціональне витрачання коштів; трасти невідкладної допомоги складаються із лікарів швидкої допомоги, пологових будинків, рентген-діагностичних лабораторій, які забезпечують функціонування медичних закладів нетривалої медичної допомоги; трасти забезпечення – одночасно працюють в сфері охороні здоров’я та в соціальній сфері, забезпечуючи впровадження відповідних медичних програм, і передбачають тісну співпрацю з NHS та органами муніципальної влади; трасти психічного здоров’я – організовують і контролюють проведення психологічного лікування, медичної підтримки та навчання для пацієнтів з серйозними проблемами у сфері психічного здоров’я; трасти швидкої медичної допомоги – складаються із 30 станцій швидкої медичної допомоги, кожна з них керує окремим трастом, який відповідає за доставку пацієнтів у певний медичний заклад [42].

У Великобританії саме на трасти покладається реалізація основних загальнонаціональних пріоритетів у сфері охорони здоров’я, що дозволило їм зайняти лідируючі позиції у загальнонаціональному рейтингу ефективності серед сервісних інституцій [22]. Більшість трастів-лідерів мають можливість вийти з-під контролю NHS і отримати статус самостійної організації [59]. Це свідчить про певну автономність всіх госпіталів, які входять у певний траст, завдяки чому вони отримують «самостійне право» на використання власних ресурсів, а їх пацієнти – безкоштовне лікування. Державі належить мінімальний контроль за медичними установами, оскільки юридично клініки перебувають у виключному протектораті місцевих громад. Така модель охорони здоров’я показує відповідність потребам і пріоритетам загальнонаціональних стратегій розвитку медичної галузі [43].

У межах кожної країни спостерігається певна відмінність між якістю та доступом до медичних послуг, і кожна із груп таких відмінностей обумовлені різними соціальними й економічними обставинами, які стосуються передусім ставлення населення до власного здоров’я, включаючи вживання тютюну й алкоголю, дієту і фізичну активність, а також психічними розладами, які своєю чергою соціально зумовлені стресами та відсутністю можливостей реалізації об’єктивних потреб [61]. Все це зумовлює необхідність розроблення кожною державою власного регламентованого змісту стратегічних завдань, які мають бути покладені в основу сфери охорони здоров’я і відповідно інструментарію їх реалізації, корелятивного з об’єктивними умовами суспільного розвитку та потребами населення [22].

Загальні напрями стимулювання конкуренції на ринку медичних послуг:

1. Встановлення принципу конкурентного розміщення замовлень на конкурсній основі надання медичних послуг. При реформуванні сфери охорони здоров’я Великобританії (обов’язкове проведення конкурсу на укладення договорів з лікарнями; зобов’язання сторони, яка фінансує в частині розгляду альтернативних варіантів й оцінки їх порівняльної ефективності на основі критерію задоволення потреб населення й витрат; використання конкретного алгоритму конкурсного розміщення замовлень, що базується на специфікації вимог до обсягу та якості медичних послуг й розгляді заявок медичних організацій на їхнє виконання, списку вимог визначення безпосередньо покупцем медичних послуг на основі оцінки потреб населення, обраних пріоритетів і чинної стратегії розвитку охорони здоров’я): проведення конкурсного відбору з обов’язковим наданням інформації щодо витрат на кожен вид медичних послуг. При виконанні вимог щодо обсягу та якості послуг вирішального значення набуває ціна послуг, тобто за інших рівних умов перевага віддається лікарням, що запропонували нижчу ціну. Відтак інформація про цінові витрати має відкритий характер: кожна лікарня проінформована щодо пропозицій потенційних конкурентів; жорстка вимога стосовно права фінансових аудиторів на здійснення перевірки обґрунтованості цін (що особливо важливо для лікарень-монополістів).

2. Проведення комплексу організаційних заходів щодо обмеження сформованої монополії медичних організацій, зокрема: підтримка створення мережі дрібних і середніх приватних організацій охорони здоров’я, залучення їх на конкурсній основі до реалізації програми державних гарантій у сфері надання медичної допомоги населенню; перетворення дільничних лікарів у часткових фондоотримувачів – з правом розпорядження коштами на надання спеціалізованої амбулаторної допомоги й частиною коштів – на надання стаціонарної допомоги; проведення періодичної перереєстрації пацієнтів із правом вибору поліклініки й дільничного терапевта, а також сімейних лікарів; здійснення експертизи при спорудженні нових великих спеціалізованих центрів і придбанні коштовного устаткування [68].

Отож, передусім у розвинених країнах світу, накопичено чималий позитивний досвід забезпечення доступу пацієнтів до якісних медичних послуг. Проте через політичні, соціально-економічні й інші відмінності, цей досвід слід не «сліпо копіювати», а виважено адаптувати до умов України.

2.  Реалізація комплексу заходів за пріоритетними напрямами для подальшого підвищення якості доступних медичних послуг в Україні

 Посилення впливу органів влади на якість медичних послуг шляхом удосконалення механізмів публічного управління потребує розв’язання низки таких суперечностей: між недосконалістю нормативно-правової бази на інтеграцією недержавних медичних закладів в єдиний медичний простір; між пільговими програмами підтримки розвитку приватного сектора, вартістю медичних послуг у недержавних лікувально-профілактичних закладах і рівнем доходів населення; між потребою в системі охороні здоров’я, розвитку приватного сектора, переходом до світових стандартів медичних послуг і державним заохоченням конкуренції на ринку високоякісних медичних послуг. Без застосування ринкових механізмів формування справжнього конкурентного середовища в медичній галузі країни жодні реформи не можуть розраховувати на успіх [24]. Має бути запроваджена практика покращення координації діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємницького співтовариства й інститутів громадянського суспільства у напрямі забезпечення ефективності охорони здоров’я [91].

Наразі існує велика кількість обставин, які свідчать про необхідність зміни пріоритетів стосовно основних напрямів публічного управління у сфері охорони здоров’я. Основними з таких обставин є: 1) урізноманітнення форм власності лікувальних установ, де громадянам може надаватися медичні послуги; 2) віднесення певної частини послуг, що надаються державними та комунальними  закладами  охорони  здоров’я,  до  адміністративних  послуг;

3) необхідність урахування прав, свобод і законних інтересів пацієнтів і доцільності для держави та пошуків нових форм і методів публічного управління у сфері охорони здоров’я; 4) потреби зміни акцентів у визначенні державного фінансування сфери медичної діяльності в Україні тощо [46].

У межах аналізу сучасних інструментів покращання якості медичних послуг на особливу увагу заслуговує таке:

• запровадження єдиних стандартів надання медичних послуг незалежно від певних відмінностей, які визначаються децентралізаційними можливостями. Єдина та чітко стандартизована політика модернізації сфери охорони здоров’я покликана слугувати мобілізації її ресурсного потенціалу для забезпечення належних організаційних змін і позитивного мультиплексного ефекту. Варто відзначити, що стосовно кожного захворювання мають бути розроблені та затверджені стандарти надання медичної допомоги, з переліком лікувально- діагностичних процедур і мінімальних вимог до умов її надання [22];
• пріоритетність системи    охорони   здоров’я в  структурі реалізації публічної політики, як реальний технологічний фактор, а не декларативний постулат, на основі  якого     відбувається     розрахунок збалансованого інноваційного та соціального розвитку сервісної держави, яка здатна здійснити якісний прорив лише за умови особливої артикуляції антропоцентричної ролі здоров’я людини та створення відповідного ресурсного забезпечення для цього;
• розширення фінансування бюджетної системи охорони здоров’я та водночас запровадження жорсткого контролю з боку держави за ефективністю використання виділених нею коштів з метою забезпечення соціальної рівності у суспільстві [11];
• розробка та прийняття законодавчих актів щодо особливостей діяльності КНП та технології надання медичних послуг [27];
• запровадження системи екстреної медичної допомоги та створення й впорядкування нормативної бази відповідних підзаконних актів [8];
• будівництво високоспеціалізованих центрів та університетських клінік і реорганізацію системи надання екстреної медичної допомоги [86];
• формування національної системи єдиних економічно обґрунтованих тарифів на медичні послуги [41];
• поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров’я, їх ефективне використання;
• забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров’я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров’я людини, що пов’язані з забрудненням і шкідливим впливом факторів довкілля;

• вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань;
• створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя (вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби зі шкідливими звичками; розвиток фізичної культури і спорту; забезпечення раціонального збалансованого харчування населення);
• здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності й зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров’я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку;
• запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери охорони здоров’я;
• удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників і пацієнтів;
• забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування, оптимальних умов побуту, виховання і навчання;
• визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати праці медичних і фармацевтичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи;
• інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в т.ч. медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів і виробів медичного призначення, здешевлення їх вартості [64];
• удосконалення законодавства у сфері боротьби з виробництвом і розповсюдженням фальсифікованих і неякісних лікарських засобів і виробів медичного призначення [22].

Більше того, В. Шевцов довів доцільність побудови системи публічного управління стандартизацією медичних послуг і медичного страхування для визначення єдиних принципів і підходів до стандартизації та забезпечення ефективного управління на всіх рівнях організації сфери охорони здоров’я при впровадженні страхової медицини в Україні. Розроблено організаційно- функціональну модель державного контролю за розвитком страхової медичної допомоги сприятиме ефективному забезпеченню надання якісної, доступної медичної допомоги та медичних послуг [66]. До того ж, в умовах кризової ситуації застосовується значна кількість непов’язаних між собою стандартів, внаслідок чого порушується вертикаль верифікації їх результативності. Загальнометодологічним і технологічним питанням щодо цього є їх уніфікація на рівні держави, особливо із розширенням децентралізаційної практики. Стандарти медичних послуг мають характеризуватися своєю спільною функціональною спрямованістю. Тобто вони мають бути єдиними для кожного суб’єкта системи надання медичних послуг. Відтак, це ставить питання про загальнонаціональні стандарти медичної допомоги, які повинні корелюватись із законодавством у сфері охорони здоров’я.

З огляду на доцільність запровадження такого підходу, С. Шишкін та І. Шейма звертають увагу на прийоми методики розроблення нових стандартів медичних послуг, які мають сприяти збереженню здоров’я громадян в умовах кризи. Основними прийомами даної методики виступають: обґрунтування доцільності внесення змін у стандарти медичних послуг, виходячи з урахування певних викликів і ситуацій, які її увиразнюють, з метою підвищення показників якості медичних послуг; визначення відповідальних осіб за формування політики та прийняття рішень, і в ініціативному порядку налагодження з ними відносин, стаючи для них пріоритетним джерелом пропозицій та інформації; визначення, яким чином нові стандарти медичних послуг вплинуть на їх якість [67]; запровадження оптимальної моделі охорони здоров’я в умовах кризи, яка передбачатиме артикуляцію участі незалежного експертного середовища у процесах концептуального забезпечення і медичної реформи.

Такий міждисциплінарний підхід дозволяє створити вузько індивідуалізований підхід до кожного пацієнта, завдяки чому відповідні інструменти збереження здоров’я населення слугуватимуть і попереджанню відповідних захворювань. Для процедурного й технологічного забезпечення державних гарантій надання безоплатної медичної допомоги громадянам мають бути розроблені чіткі механізми їх реалізації та умови отримання. Йдеться про структурну ідентифікацію ролі суб’єктів дотримання гарантій (лікар, адміністрація медичного закладу, страхова агенція, орган публічної влади у сфері охорони здоров’я). При цьому особливу увагу варто звернути на транспарентність медичних послуг, які повинні бути абсолютно доступними та зрозумілими для населення.

Для підвищення доступності медичних послуг в Україні доцільно з урахуванням провідного міжнародного досвіду розробити й затвердити Урядову програму «Доступна медична допомога», яка має передбачати стандартизацію медичних послуг стосовно кожного захворювання та обов’язкове державне страхування за умови, якщо стандарті медичні послуги надаватимуться людям, дохід яких є нижчим прожиткового мінімуму. Також медичних послуг має чітко корелювати із захворюванням конкретного пацієнта, забезпечуючи чітку її відповідність медичним даним. Тому доцільно створити єдину систему надання медичних послуг. Одним із заходів щодо виходу з кризової ситуації в системі охорони здоров’я України має стати розроблення

«Концепції довгострокового розвитку охорони здоров’я до 2030 року», яка має сприяти вирішенню комплексу проблем вітчизняної системи охорони здоров’я в умовах кризи [22] й повинна сприяти вирішенню низки функціональних завдань у сфері забезпечення якості медичних послуг. Серед них:

1. Приведення у відповідність нормативних обсягів медичних послуг фактологічним потребам населення. Це має забезпечити доступність лікарських препаратів і спростити процедури обстеження й лікування за допомогою сучасних інноваційних медичних технологій.
2. Розширення обсягів високотехнологічних медичних послуг. Так, у «нових» країнах ЄС чисельність операцій з відновлення прохідності судин серця (реваскуляризація) у 5 разів вища, ніж в Україні, гемодіалізу – в 4 рази, операцій ендопротезування колінного і тазостегнового суглоба – в 6,5 рази [78]. Це свідчить про стратегічну доцільність розширення не менш ніж утричі обсягів високотехнологічних медичних послуг [22]. При цьому протягом останніх трьох десятиліть світова сфера охорони здоров’я пережила глибокий технологічний прорив, який суттєво підвищив клінічні результати медичної діяльності [78]. Але і надалі зберігається висока зношеність основних фондів, що в середньому становить 58,5 %, у т.ч. медичного обладнання – 64,0 % [89]. У стратегічному контексті це ставить питання про соціально аргументовану доцільність оптимізації системи охорони здоров’я, виходячи із стимулювання і створення умов для високотехнологічної медичної допомоги в Україні.

3. Забезпечення ефективності публічного управління сферою охорони здоров’я на всіх рівнях. Воно має здійснюватися за допомогою відповідних стратегічних показників якості медичних послуг та її безпеки, відповідно до яких і здійснюється раціональний розподіл державних коштів, утверджується конкуренція за критеріями якості при закупівлі обладнання для медичної допомоги у постачальників, на основі чого складаються рейтинги лікувально- профілактичних установ, здійснюється їх економічне стимулювання [22].

«Концепції розвитку системи охорони здоров’я» має включати технологічний проєкт медичної реформи, спрямований на оптимізацію сфери охорони здоров’я, й має передбачати чітку артикуляцію наступних положень:

• побудова національної системи охорони здоров’я. Вона включає створення єдиної інституційної структури медичних закладів, які забезпечують надання якісних медичних послуг – від безпеки навколишнього середовища до он-лайнової медичної допомоги при хронічних і тяжких захворюваннях;
• охорона здоров’я є структурним елементом економічного розвитку держави та зниження показників бідності громадян. У звітній доповіді Світового банку за 1993 р. було доведено стратегічний пріоритет інвестицій здоров’я громадян, оскільки це забезпечує зростання макроекономічних показників розвитку держави;

• активна участь інститутів громадянського суспільства в реалізації медичної реформи. Мова йде про зміну методології розвитку сфери охорони здоров’я, яка має базуватись на виключному врахуванні інтересів і потреб суспільства та на позиціях його найбільш активних суб’єктів. Це дозволить розробити та запровадити активну політику підтримання здоров’я населення, яка слугуватиме ефективному блокуванню негативних факторів, що впливають на здоров’я громадян. Дана модель політики у сфері охорони здоров’я має включати три основні напрями: ідеологічний – пропаганда гігієни та здорового способу життя, включаючи боротьбу з алкоголізмом, наркоманією, курінням, піднесенням престижу медичної професії; законодавчий – чітке визначення права та відповідальність різних рівнів влади у забезпеченні здоров’я населення; економіко-адміністративний – передбачає реформу організації та фінансування охорони здоров’я, підтримку вітчизняних виробників медичної техніки та лікарських препаратів, посилення екологічного контролю і т.д. [79];
• стратегічна важливість розвитку сфери охорони здоров’я для забезпечення національної безпеки держави. Це означає докорінну зміну у ставленні до системи організації та забезпечення функціонування медичної галузі. Йдеться про визнання пріоритетності розвитку охорони здоров’я та зниження показників захворюваності в суспільстві як важливої інтегральної частини всього суспільного організму [67]. Переважна більшість постмодерних держав спирається у своїй політиці у сфері охорони здоров’я на врахування динаміки потреб населення та технологічних викликів, з якими стикається сучасний світ, і запроваджують заходи, які утверджують пріоритетність здоров’я в системі публічної політики держави. Виходячи з цього у більшості західноєвропейських держав постійно зростає частка державного фінансування у ВВП, що в середньому складає 6–8 % ВВП, а політичні лідери цих держав відразу після приходу до влади намагаються задекларувати чітку позицію щодо просування власної стратегії розвитку системи охорони здоров’я [79].

«Концепція довгострокового розвитку охорони здоров’я до 2030 року», маює бути оптимізаційною умовою виходу медичної сфери із кризового стану:

• розроблення стандартів охорони здоров’я, що безпосередньо включає: напрацювання стандартів медичних послуг і створення органу регулювання процесів стандартизації у медичній сфері; модернізацію системи медичної освіти як стратегічної умови реалізації успішної кадрової політики у сфері охорони здоров’я; підвищення доступності високоякісних медичних послуг; модернізацію інфраструктури охорони здоров’я та системи її фінансування;
• інноваційно-технологічне забезпечення КНП; запровадження нових стандартів діяльності інститутів охорони здоров’я; запровадження єдиної інформаційної системи у цій сфері; перехід на єдине джерело фінансування КНП за допомогою органів місцевого самоврядування;
• посилення регіональної автономії КНП і контролю за якістю медичних послуг, що передбачає: збільшення чисельності високотехнологічних медичних центрів у регіонах; сприяння широкому впровадженню сучасних інформаційно- комунікативних технологій у розвиток системи охорони здоров’я; підвищення фінансової й організаційної незалежності регіональних медичних закладів; більш ретельний контроль за якістю надання медичних послуг [73].

Для підвищення результативності публічного управління якістю медичних послуг уявляється можливим конкретизувати наступні технологічні дії, які стосуються вирішення прикладних питань функціонування сфери охорони здоров’я:

1. Забезпечення доступу до лікувальних установ, особливо для жителів сільської місцевості, передбачає створення Госпітальних округів (реформа мережі лікувальних закладів) за такими критеріями: наявність принаймні однієї лікарні інтенсивного лікування (першого чи другого рівня) – надання доступної екстреної допомоги; охоплення території з населенням мінімум 200 тис. осіб за наявності лікарні 2-го рівня або 120 тис. осіб – за наявності лікарні тільки 1-го рівня; можливість прибуття до лікарні інтенсивного лікування з будь-якої точки округу за 60 хвилин; госпітальний округ планується у таких межах і з таким «набором» закладів, щоб у перспективі на його основі можна було створити ефективну й сучасну медичну мережу [50].

2. Забезпечення доступу до медичних товарів і послуг на недискримінаційній основі, особливо для уразливих або соціально відчужених груп передбачає запровадження «Гарантованого пакету медичної допомоги», який визначає право на отримання набору медичних послуг і ліків для всіх без винятку громадян України. Передбачається створення єдиного національного замовника, який регулюватиме відносини між лікарем і пацієнтом й плануватиме та закуповуватиме медичні послуги для громадян, безпосередньо контрактуватиме медичні заклади, оцінюватиме та контролюватиме якість послуг, підтримуватиме електронну систему збору та обміну медичною інформацією тощо. Гарантований пакет медичної допомоги щороку буде переглядатися та публікуватися [10].
3. Доопрацювання нормативної бази щодо реформування.
4. Адаптація міжнародних протоколів лікування для первинної ланки (у цьому процесі МОЗ планує передусім орієнтуватися на британські протоколи лікування для сімейних лікарів).
5. Формування гарантованого переліку послуг. Упровадження державного гарантованого пакета медичної допомоги, державні гарантії у сфері надання медичних послуг повинні бути приведені у відповідність з економічними можливостями суспільства шляхом визначення державного гарантованого пакета медичної допомоги, що базується на пріоритетах охорони здоров’я, враховує поточний економічний стан і можливості держави та фінансується з урахуванням положень ст. 95 Конституції України. Державний гарантований пакет медичної допомоги поширюватиметься на всіх громадян України та включатиме: первинну медичну допомогу; екстрену медичну допомогу (у т. ч. у стаціонарі); основні види амбулаторних послуг за направленням лікаря загальної практики – сімейного лікаря; основні види стаціонарної медичної допомоги за направленням лікаря загальної практики – сімейного лікаря чи лікаря-спеціаліста, включаючи лікарські засоби для стаціонарної та екстреної медичної допомоги, вартість яких відшкодовується через установлений державою механізм оплати відповідних видів медичної допомоги; амбулаторні рецептурні лікарські засоби, які внесені до національного переліку основних лікарських засобів і вартість яких відшкодовується через механізм реімбурсації.

6. Затвердження на рівні Уряду складу та меж госпітальних округів.
7. Впровадження референтного ціноутворення та реімбурсації.
8. Розробка та впровадження першого компонента електронної системи охорони здоров’я (E-Health) – реєстру пацієнтів, лікарів, медичних закладів. Передбачає створення електронної системи у сфері української медицини, що є першим і найважливішим кроком на шляху реформування системи охорони здоров’я, що дозволить створити прозору систему доступу громадян до ефективного лікування, зробить можливим реалізацію принципу «гроші йдуть за пацієнтом» [57].
9. Підвищення доступності лікарських засобів.
10. Впровадження соціального медичного страхування.
11. Впровадження професійного менеджменту – передбачає підготовку управлінських кадрів, набуття ними необхідних кваліфікаційних характеристик, які відповідають вимогам часу та запитам населення щодо якості медичного обслуговування. Йдеться про підготовку професійних управлінських кадрів шляхом отримання спеціальної медичної освіти.
12. Моніторинг й аналіз показників здоров’я, доступності та ефективності медичної допомоги [56].

Зрештою, в сучасних соціально-економічних умовах пріоритетом подальшого розвитку державного управління охороною здоров’я є формування керованої стратегії розвитку охорони здоров’я через впровадження ефективної солідарної системи (в державно-солідарних, суспільно-солідарних і/або ринково-солідарних формах) [21]. Така стратегія має ґрунтуватися на принципах побудови соціально спрямованого суспільства (з урахуванням принципів соціальної рівності, справедливості та солідарності), з урахуванням конституційної норми безоплатності надання якісної, доступної та своєчасної медичної допомоги.

ВИСНОВКИ 

1. З’ясування специфіки медичних послуг – оплачуваного замовником використання ресурсів, необхідних задля діагностики, лікування, реабілітації та профілактики захворювань, а з тим – забезпечення відновлення фізичного, психологічного та/чи соціального здоров’я пацієнта – дозволяє стверджувати про суспільну значущість цього феномену та необхідність зовнішнього впливу задля забезпечення його доступності та належної якості. Під публічним управлінням якістю медичних послуг розуміють відкритий (у межах власних і делегованих повноважень) вплив на взаємодію у ланцюгу «органи публічного управління – медичні заклади та їхній персонал – пацієнти та їхні родичі – постачальники необхідних ресурсів» задля узгодження їхніх інтересів і максимізації вигод.
2. Механізми публічного управління якістю медичних послуг є сукупністю доступних способів, методів і засобів управління, використовуючи які, органи публічного управління створюють сприятливі умови для збалансованого розвитку підприємств/закладів охорони здоров’я та їхнього персоналу як запоруки доступу населення до якісних медичних послуг і збереження здоров’я нації. Залежно від конкретної ситуації суб’єкти публічного управління (органи державного управління, органи місцевого самоврядування, представники бізнесу та населення) почасти одночасно використовують відповідні механізми управління (адміністративні, економічні, організаційні, правові, соціально-психологічні). Кожному з цих механізмів притаманний відповідний перелік засобів публічного управління.
3. За результатами оцінки результатів публічного управління якістю медичних послуг виявлено таке: на ринку медичних послуг України налічувалося 22 тис. ліцензіатів державної та колективної форми власності, а також понад 30 тис. приватних медичних закладів (переважно аптеки, кабінети приватних лікарів  і  вузькопрофільні  медичні  заклади),  які  отримують фінансування здебільшого за рахунок прямих платежів від пацієнтів; 80 % пацієнтів отримують допомогу на другому чи третьому рівнях, оминаючи первинну ланку – амбулаторії та сімейних лікарів; 8–26 % пацієнтів закінчують лікування на первинному рівні, решта скеровуються до фахівців вузького профілю; 70 % населення невдоволені якістю медичних послуг; практично все населення не вважає державну медицину безкоштовною, а кожний житель України витрачає на медичне обслуговування від $ 100 до 400 щорічно; загальний  обсяг  українського  ринку  медичних  послуг  становив  понад ₴ 131 млрд., з яких ₴ 75,5 млрд. – бюджетні кошти (кошти державного бюджету – ₴ 12,5 млрд., решта ₴ 63 млрд. – місцевих бюджетів); ще ₴ 55,8 млрд. було сплачено пацієнтами у вигляді готівкових коштів («вдячності») за надані медичні послуги; лише третина від цієї суми (приблизно ₴ 18–19 млрд.) належить приватному сектору.

4. Виокремлено для подальшої адаптації до умов якості медичних послуг: використання уточнюючих коефіцієнтів і системи класифікації госпітальних випадків у діагностично-споріднені групи; забезпечення якості та моніторинг; встановлення принципу конкурентного розміщення замовлень на конкурсній основі на надання медичної допомоги; акредитація та сертифікація медичних послуг; створення Центрів стандартизації охорони здоров’я, які наділені функціями ліцензування, запровадження гарантованого пакету послуг і введення нових механізмів оплати; визначення вартості медичних послуг та аналіз витрат; проведення комплексу організаційних заходів щодо обмеження сформованої монополії медичних організацій.
5. Визначено такі перспективні напрями і засоби публічного управління для подальшого підвищення якості доступних медичних послуг: баланс у розвитку первинної та високотехнологічної медичної допомоги; запровадження єдиних стандартів надання медичної допомоги громадянам незалежно від певних відмінностей, які визначаються децентралізаційними можливостями; приведення у відповідність нормативних обсягів медичної допомоги фактологічним потребам населення; розширення обсягів високотехнологічної медичної допомоги; забезпечення ефективності управління сферою охорони здоров’я на всіх рівнях; забезпечення доступу до лікувальних установ, особливо для жителів сільської місцевості; забезпечення доступу до медичних товарів і послуг на недискримінаційній основі; доопрацювання нормативної бази щодо реформування; адаптація міжнародних протоколів лікування для первинної ланки; формування гарантованого переліку послуг; затвердження на рівні уряду складу та меж госпітальних округів; впровадження референтного ціноутворення та реімбурсації; розробка та впровадження першого компонента електронної системи охорони здоров’я (E-Health); впровадження соціального медичного страхування; формування керованої стратегії розвитку охорони здоров’я через впровадження ефективної солідарної системи; впровадження професійного менеджменту; підвищення доступності лікарських засобів; моніторинг й аналіз показників здоров’я, доступності та ефективності медичної допомоги.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

1. Аль Каравані Б.Т. Маркетингове дослідження якості медичних послуг. Маркетинг і менеджмент інновацій. 2014. № 1. С. 124–131.

2. Артюхіна М., Кратт О. Сутність поняття «медична послуга» з позицій маркетингу. Економічний аналіз. 2012. Т. 10. С. 194–196.
3. Артюхіна М.В. Маркетингова діяльність закладів охорони здоров’я в умовах реформування галузі. Економічний вісник Донбасу. № 2. С. 135–137.
4. Бережна Ю.В. Концепція державного регулювання сфери охорони здоров’я в Україні. Бізнес Інформ. 2014. № 11. С. 166–170.
5. Берлінець І.А. Удосконалення   державного     регулювання     надання медичної реабілітаційної допомоги і послуг в Україні: дис. … к.держ.упр.: 25.00.02. Запоріжжя, 2020. 217 с.

6. Буравльов Л.О. Механізми    державного   регулювання  приватного сектора в галузі охорони здоров’я України: автореф. дис. … к.держ.упр.: 25.00.02. Київ, 2010. 20 с.

7. Вашев О.Є, Волос Б.О., Карамишев Д.В., Немченко А.С. Державна політика фінансування галузі охорони здоров’я в Україні. Державне будівництво. 2007. № 1. URL: http://www.nbuv.gov.ua. (дата звернення: 08.02.2020 р.)
8. Вашев О.Є., Рогова О.Г., Пустовойт Т.Б. Сучасні правові механізми реалізації державної політики реформування системи охорони здоров’я та проблеми формування галузі медичного права. Теорія та практика державного управління: зб. наук. пр. Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2014. Вип. 4. С. 197–204.
9. Вовк С.М. Взаємовідношення держави з малим та середнім бізнесом в охороні здоров’я країни. Економіка та держава. 2015. № 3. С. 48–51.
10. Гарантований пакет медичної    допомоги.    URL: http://moz.gov.ua/article/news/… (дата звернення: 08.02.2020 р.)

11. Горемикіна Ю.В. Формалізація даних та методичні підходи у контексті оцінки ефективності соціальних послуг. Механізм регулювання економіки. 2012. № 1. С. 188–195.
12. Григорович В.Р. Державне управління процесами підготовки та прийняття управлінських рішень у системі охорони здоров’я України: автореф. дис. … к.держ.упр.: 25.00.02. Київ, 2011. 23 с.
13. Державна політика в соціо-гуманітарній сфері: підручник / за заг. ред. В.А. Скуратівського, В.П. Трощинського. Київ: НАДУ, 2010. 284 с.
14. Державний комітет статистики України. Офіційний сайт. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ (дата звернення: 08.02.2020 р.)
15. Дешко Л.М. Державне регулювання господарської діяльності у сфері охорони здоров’я: автореф. дис. … к.ю.н.: 00.04. Донецьк, 2010. 25 с.
16. Доклад о состоянии здравоохранения в мире, 2017 г. Финансирование систем здравоохранения: путь к всеобщему охвату населения медико- санитарной помощью. Женева: ВОЗ, 2017.
17. Загальні відомості про англійську охорону здоров’я. URL: andros.ru/us_cure_1.html (дата звернення: 08.02.2020 р.)
18. Зацна Л.Я., Івашків Т.І. Маркетинг медичних послуг та особливості розвитку ринку медичних установ в умовах трансформації економіки. Экономика Крыма. 2013. № 1. С. 363–367.
19. Іванова Л.О., Вовчанська О.М. Полікритеріальна маркетингова діагностика ринку приватних медичних послуг в Україні. Науковий вісник Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького. (Серія: Економічні науки). Т. 19. № 81. С. 16–25.

20. Інформація щодо сучасного стану стандартизації медичної допомоги з Реєстру медико-технологічних документів.         URL: http://www.dec.gov.ua/mtd/index.html (дата звернення: 08.02.2020 р.)
21. Карлаш В.В. Механізми державного регулювання у сфері охорони здоров’я населення України: дис. к.держ.упр.: 25.00.02. Харків, 2020. 214 с.

22. Кланца А.І. Охорона здоров’я як структурна складова національної безпеки держави: дис. д.держ.упр.: 25.00.02. Харків, 2019. 571 с.
23. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. Київ: Преса України, 1997. 80 с.
24. Котляревський Ю.О. Організаційно-економічний механізм державного регулювання якості медичних послуг в Україні: автореф. дис. к.держ.упр.: 25.00.02. Харків, 2009. 18 с.

25. Котляревський Ю.О. Складові забезпечення якості медичних послуг в умовах трансформаційних перетворень в системі охорони здоров’я. Теорія та практика державного управління: зб. наук. пр. Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2008. № 4. С. 306–311.

26. Кризина Н.П. Державна політика України в галузі охорони здоров’я: механізми формування та реалізації: автореф. дис. … д.держ.упр.: 25.00.02. Київ, 2008. 36 с.
27. Лехан В.М., Крячкова Л.В., Волчек В.В. Проблеми та перспективи перебудови стаціонарної медичної допомоги вторинного рівня. Східноєвропейський журнал громадського здоров’я. 2008. Т. 2. № 2. С. 44–52.
28. Лехан В.М., Слабкий Г.О., Шевченко М.В. Стратегія розвитку системи охорони здоров’я: український вимір. Київ: Четверта хвиля, 2009. 353 с.
29. Маркетинг медичних послуг: методичні розробки для викладачів до проведення практичного заняття студентів спеціальностей: 222 «Медицина», 228 «Педіатрія», 221 «Стоматологія» з навчальної дисципліни «Економіка охорони здоров’я» / Укл. В.А. Огнєв, О.А. Мельниченко, І.А. Чухно. Харків: Вид-во ХНМУ, 2020. 24 с.
30. Медяник Г.Є. Формування механізмів державного регулювання в системі фінансування закладів охорони здоров’я комунальної форми власності: автореф. дис. … д.держ.упр.: спец. 25.00.02. Запоріжжя, 2010. 23 с.
31. Мельник П.С., Дзюба О.М., Кудренко М.В., Русняк В.А. Наукова діяльність ДУ «Український інститут стратегічних досліджень МОЗ». Україна. Здоров’я нації. 2016. № 4. С. 7–11.

32. Мельниченко О.А. Управління структурними зрушеннями: підручник. Харків: Оберіг, 2013. 300 c.
33. Мельниченко О.А., В’юн В.В., Кравченко Ж.Д., Місюра І.І. Критерії вибору медичних послуг. Громадське здоров’я в Україні: проблеми та способи їх вирішення: матеріали ІІ наук.-практ. конф. з міжнар. уч., 24 жовтня 2019 р. Харків: Вид-во ХНМУ, 2019. С. 80–86.
34. Мельниченко О.А., Косілова О.Ю., Нестеренко В.Г. Полеміка щодо сутності поняття «механізми публічного управління розвитком сфери охорони здоров’я». Громадське здоров’я в Україні: проблеми та способи їх вирішення: матеріали ІІІ наук.-практ. конф. з міжнар. уч., 05 листопада 2020 р. Харків: Вид- во ХНМУ, 2020. С. 88–89.

35. Мельниченко О.А., Муратов Г.Р., Проненко І.Ю. Розширення переліку платних послуг як спосіб управління доходами комунальних некомерційних підприємств сфери охорони здоров’я. Актуальні проблеми розвитку управлінських систем: досвід, тенденції, перспективи: матеріали наук.-практ. конф., 26 березня 2020 р. URL: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/conf/2020- 1/doc/2/2-1.pdf. (дата звернення: 29.05.2020)
36. Мельниченко О.А., Муратов Г.Р., Проненко І.Ю. Якість медичних послуг як запорука економічної безпеки підприємств сфери охорони здоров’я. Національна безпека України: актуальні проблеми та шляхи їх вирішення: матеріали VІ всеукр. наук.-практ. конф., 21 травня 2020 р. Одеса, С. 176–177.
37. Мельниченко О.А., Удовиченко Н.М. Методи та засоби публічного управління розвитком сфери охорони здоров’я. Вісник Національного університету цивільного захисту України. (Серія: Державне управління). № 1. С. 154–162.
38. Мельниченко О.А., Удовиченко Н.М. Полеміка щодо сутності поняття «державне управління розвитком сфери охорони здоров’я». Інновації в управлінні соціально-економічним розвитком: матеріали І міжнар. наук.-практ. конф., 05 березня 2018 р. – Харків: Вид-во ХНУМГ, 2018. С. 258–260.

39. Мєзєнцева Н.Б. Державне регулювання суспільних відносин в галузі охорони здоров’я України: історичні та правові аспекти: автореф. дис. … к.держ.упр.: 25.00.01. Київ, 2010. 23 с.

40. Надюк З.О. Ринок медичних послуг: роль держави у фінансуванні системи охорони здоров’я України. Економіка та держава. № 4. С. 100–102.
41. Основні шляхи подальшого розвитку системи охорони здоров’я в Україні. Спільний звіт / під заг. ред. В.М. Лехан, В.М. Рудого. Київ: Вид-во Раєвського, 2005. 168 с.
42. Охорона здоров’я Англії: погляд економістів. URL: narcom.ru/publ/ info/574. (дата звернення: 08.02.2020 р.)
43. Охорона здоров’я у Великобританії. URL: sunhome.ru/journal/117026. (дата звернення: 08.02.2020 р.)
44. Пальчук В. Пріоритет 2018 року – реформування сільської медицини. URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option… (дата звернення: 08.02.2020 р.)
45. Парламентські слухання. URL: rada.gov.ua/news/Novyny/ 136051.html (дата звернення: 08.02.2020 р.)
46. Пашков В. Державне регулювання діяльності в галузі охорони здоров’я. URL: http://www.apteka.ua/article/3256 (дата звернення: 08.02.2020 р.)
47. Перелік пілотних закладів визначено в Наказі Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження пілотних закладів охорони здоров’я для впровадження системи діагностично-споріднених груп» від 17 березня 2015 р. № 150. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show (дата звернення: 08.02.2020 р.)

48. Приложение к приказу Министерства здравоохранения Российской Федерации и федерального фонда ОМС от 19.01.1998 р. № 12/2 «Основные положения стандартизации в               здравоохранении».                      URL: http://www.ctmed.ru/DICOM_HL7/mz12_98.html (дата звернення: 08.02.2020 р.)
49. Про внесення змін до Бюджетного кодексу України. Закон України від 07.12.2017 р. № 2233-VIII. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2233-19. (дата звернення: 08.02.2020 р.)
50. Про затвердження Порядку створення госпітальних округів. Постанова Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 р. № 932. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ (дата звернення: 08.02.2020 р.)

51. Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020»: Указ Президента України від 01.2015 р.    № 5/2015.   URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/ru/5/2015 (дата звернення: 08.02.2020 р.)
52. Про схвалення Концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 р. № 1013- р. URL: https://kmu.gov.ua/ua/npas/249626689 (дата звернення: 08.02.2020 р.)
53. Про утворення Національної служби здоров’я України. Постанова Кабінету Міністрів України від 27.12.2017 р. № URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show. (дата звернення: 08.02.2020 р.)
54. Проєкт Закону України про внесення змін до статті 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 13.09.2002 р. № URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show. (дата звернення: 08.02.2020 р.)
55. Радиш Я.Ф. Державне управління охороною здоров’я в Україні: генезис та тенденції розвитку: автореф. дис. … д.держ.упр.: 25.00.01. Київ, 2003. 38 с.

56. Ринда Ф.П. Вибірковий аналіз клінічних протоколів надання медичної допомоги у частині профілактичної допомоги. Україна. Здоров’я нації. № 4/1. С. 260–262.

57. Роханський А. Права людини в галузі охорони здоров’я // Українська Генсільська спілка з прав людини. URL: https://helsinki.org.ua/prava-lyudyny-v- haluzi-ohorony-zdorov-ya-a-rohanskyj/ (дата звернення: 08.02.2020 р.)
58. Рудий В.М. Законодавче забезпечення реформи системи охорони здоров’я в Україні. Київ: Сфера, 2005. 272 c.
59. Система охорони здоров’я Англії повинна бути принципово реформована. URL: medlinks.ru/article.php?sid=34138. (дата звернення: 02.2020 р.)
60. Тогунов І.А. Лікар і пацієнт медичних послуг обласний фонд обов’язкового медичного страхування. URL: marketing.spb.ru. (дата звернення: 08.05.2020 р.)
61. Тульчинский Т.Х., Варавикова Е.А. Новое общественное здравоохранение: введение в современную науку. Иерусалим: Amutah fo.
62. Устінов О. Програма Президента України щодо реформування медичної галузі. URL: http://www.apteka.ua/articl/46416. (дата звернення: 05.2020 р.)

63. Худоба О.В. Державна політика забезпечення права на охорону здоров’я хворих на деменцію в Україні: механізми формування та реалізації: дис… д.держ.упр.: 25.00.02. Львів, 2019. 535 с.
64. Чепелевська Л.А., Рудницький О.П. Аналіз демографічної ситуації в Україні. Щорічна доповідь про стан здоров’я населення, санітарно- епідеміологічну ситуацію та результати діяльності системи охорони здоров’я України. 2015 рік / за ред. В.В. Шафранського. Київ, 2016. 452 с.
65. Чехун І.А. Надання платних медичних послуг: цивільно-правові аспекти. Часопис Київського університету права. 2010. № 2. С. 213–216.
66. Шевцов В.Г. Державне управління розвитком медичної допомоги в умовах реформування системи охорони здоров’я: автореф. дис. к.держ.упр.: 25.00.02. Харків, 2011. 20 с.

67. Шомникова А.В. Ринок медичних послуг: проблеми ефективного використання маркетингових досліджень. Наукові праці НДФІ № 2. С. 131–136.

68. Штогрин О.П. Теоретичні основи державного управління у сфері репродуктивного здоров’я населення в контексті прав людини: дис. … к.держ.упр.: 25.00.02. Львів, 2017. 195 с.
69. Шутов М.М. Економіка та менеджмент охорони здоров’я: регіональний аспект. Харків: Основа, 2000. 365 с.
70. Щербаченко Л.В. Особливості надання платних медичних послуг у сучасних умовах. Науковий вісник Національного університету ДПС України (Серія: Економіка, право). 2010. № 1. С. 168–173.
71. Barmina Pryvatna medytsyna: neprostyi chas dlia neprostoho biznesu. URL: http://www.apteka.ua/article/310784 (дата звернення: 08.05.2020 р.)
72. Barrows , McDonald H.I., Susapol A.B., Dalton-Jez O., Harvey-Rioux S. Public-private partnership in Canadian health care: a case study of the Brampton Civic Hospital. OECD Journal on Budgeting. 2012. № 12/1. P. 1–4.
73. Busse , Geissler A., Ouentin W., Wiley M. Diagnosis-Related Groups in Europe. Moving towards transparency, efficiency and quality in hospitals. World Health Organization, 2011 on behalf of the European Observatory ohms and Policies. URL: http://www.euro.who.int/  data/assets/pdf (дата звернення: 08.02.2020 р.)

74. Costa H. et al. Vaccines for the leishmaniases: proposals for a research agenda. Neglected Tropical                       Diseases.           2015:               URL: http://dx.doi.org/10.1371/journal.pntd.0000943 (дата звернення: 08.02.2020 р.)
75. Data Shine Census. London: University College. London, 2016. URL: datashine.org.uk (дата звернення: 08.02.2020 р.)
76. Employment grade diff erences in cause specifi c A 25 year

follow up of civil servants from the fi rst Whiteh / Van Rossum C.T.M., Shipley M.J., Van de Mheen H. et al. URL: http://www.thelancet.com (дата звернення: 08.02.2020 р.)

77. Escobar M.-L., Griffin С, Shaw Impact of health insurance in low-and middle-income countries. Washington: Brookings Institution Press, 2010. 245 p.
78. Glassman , Giedion U., Sakuma Yu., Smith P. Defining a Health Benefits Package: What Are the Necessary Processes? Health Systems & Reform. 2016. Vol. 2. Issue 1. Р. 31–50.
79. Health 2020 targets, indicators and monitoring framework. Copenhagen: WHO Regional Office for Europe. 2013 (EUR/RC63/8).
80. Kalachova Natsionalni rakhunky okhorony zdorovia (NROZ) Ukrainy u 2015 rotsi: Statystychnyi biuleten. Derzhavna sluzhba statystyky. 2016.
81. Langenbrunner , Cashin Ch., O’Dougherty Sh. Designing and Implementing Health Care Provider Payment Systems – How-To Manuals. The International Bank for Reconstruction and Development. Washington: The World Bank, 2009. 321 p.
82. Lawn E. et al. Setting research priorities to reduce almost one million deaths from birth     asphyxia     by   2015.     URL: http://dx.doi.org/10.1371/journal.pmed.1000389 (дата звернення: 08.02.2020 р.)
83. Lepeshyna Ohliad rynku pryvatnykh medychnykh zakladiv Ukrainy: aktualni trendy ta prohnozy na 2015 r. URL: http://www.slideshare.net/ MedExpert/2015-47457840 (дата звернення: 08.05.2020 р.)
84. Marmot Review of social determinants of health and the health divide in the WHO European Region: final report. Copenhagen: WHO Regional Office for Europe, 2015.

85. Marmot G. Status syndrome: a challenge to medicine. JAMA. 2006. Р. 1304–07.
86. McQueen V., Wismar M., Lin V., Jones C.M., Davies M. eds. Intersectoral governance for health in all policies: structures, actions and experiences. Copenhagen: WHO Regional Office for Europe, 2016. № 26.
87. Mеlnychenko , Nesterenko R., Kosіlova O., Кravchenkо Zh. Discussion of the essence of the concept of «public administration of healthcare development». The 10 st International scientific and practical conference «Priority Areas of Science Research» (October 26–27, 2020). USA, Washington. 2020. P. 28–32.
88. Mladovsky , Srivastava D., Cylus J., Karanikolos M., Evetovits T., Thomson S., McKee M. Health Policy Responses to the Financial Crisis in Europe, Policy Summary 5. Copenhagen: WHO Regional Office for Europe on behalf of the European Observatory on Health Systems and Policies. 2017.
89. Montenegro , Patrinos H. Comparable Estimates of Returns to Schooling around the World. Policy Research Working Paper 7020. World Bank, Washington, DC. URL: http://documents.worldbank.org/curated/ (дата звернення: 08.02.2020 р.)
90. Moore F. Variations in schools’ commitment to health and implementation of health improvement activities: a cross-sectional study of secondary schools in Wales. BMC public health. 2016. № 1. C. 138–149.
91. Ozaltin , Cashin Ch. Costing of health services for provider payment. A practical manual based on country costing challenges, trade-offs, and solutions. Joint Learning Network. URL: http://www.jointlearningnetwork.org/uploads/files/resources/Costing_of_Health_Ser vices_Proof3.pdf. (дата звернення: 08.02.2020 р.)
92. Pandor , Goodacre S., Harnan S. et al. Diagnostic management strategies for adults and children with minor head injury: a systematic review and an economic evaluation. Health Technol. Assess. 2011. № 15. Р. 201–202.
93. Petrenko O. Pryvatnyi medychnyi rynok v Ukraini. Definitsii, otsinka, sposterezhennia. URL: http://www.apteka.ua/wpcontent/uploads/2012/11/21.pdf. (дата звернення: 08.05.2020 р.)

94. Tan , Geissler A., Serden L., Heurgren M., Martinvanlneveld B., Ken Redekop W., Hakkaart van Roijen L. DRG systems in Europe: variations in cost accounting systems among 12 countries. The European Journal of Public Health Dec. 2014. № 24. P. 1023–1028.
95. The world health report 2016 – working together for health. Geneva, World Health Organization, 2016. 471 р.
96. Thomas , Keegan C., Barry S.,  Layte R.,  Jowett M.,  Normand C. A framework for assessing health system resilience in an economic crisis: Ireland as a test case. BMC Health Services Research. 2013. № 13. С. 450.
97. Ukrainska asotsiatsiia mizhnarodnoho turyzmu. Sait UAMT. URL: http://www.uamt.org.ua (дата звернення: 08.05.2020 р.)