Однією з умов динамічного зростання української економіки є ефективне функціонування фінансового ринку. Запорукою цього є наявність різноманітних фінансових інститутів у відповідних секторах фінансового ринку. Український фінансовий ринок доти не можна буде назвати зрілим і збалансованим, доки не буде створено умов для діяльності основних класичних видів фінансово-кредитних установ, що функціонують сьогодні у країнах із розвиненою економікою. Нині в Україні тільки зароджуються такі установи, як пайові інвестиційні фонди, тому перспективи їхнього розвитку викликають особливе зацікавлення.

В економічній науці до проблеми розвитку небанківських фінансових установ зверталося чимало вчених-економістів, зокрема В. Геєць, М. Крупка, В. Лінніков. Досліджувалася переважно діяльність страхових, лізингових та факторингових компаній. Сьогодні інститутам спільного інвестування треба приділити більшу увагу, бо з розвитком фінансової системи України в їх ефективному функціонуванні є нагальна потреба. Слід також дослідити наслідки негативного впливу зловживань у цій сфері як на економічний розвиток держави в цілому, так і на окремих інвесторів.

Інвестиційні фонди акумулюють кошти інвесторів із метою їх розміщення в облігаціях, акціях та інших інструментах фінансового ринку. Значна частина населення, що має достатні заощадження, воліє отримувати дохід на свої кошти більший, ніж пропонує банківська система.

Крім того, інвестиційні фонди мають й інші переваги перед банківськими установами: діяльність інвестиційного фонду прозоріша для інвестора. Банк розпоряджається отриманим прибутком від операцій із коштами вкладників навласний розсуд, сплачуючи лише заздалегідь обумовлений процент незалежно від результатів діяльності. У пайовому інвестиційному фонді весь чистий прибуток належить пайовикам.

Відсутність у більшості потенційних інвесторів відповідних знань та можливостей для ефективного вкладання своїх коштів є підґрунтям для виникнення інвестиційних фондів, які професійно займаються діяльністю на фондовому та грошовому ринках.

Інвестиційні фонди вперше виникли у Бельгії в двадцятих роках XIXстоліття. У другій половині XIXстоліття вони набули поширення в Англії, де головною метою їхньої діяльності було інвестування коштів в акції колоніальних компаній, що давали досить великий дохід.

Стрімкого розвитку інвестиційні фонди досягли у США, як у країні з найбільшим обсягом фінансових ресурсів. У фінансовій системі США розрізняють інвестиційні фонди трьох типів: відкриті та закриті інвестиційні фонди і пайові інвестиційні трасти. Ця класифікація притаманна також більшості інших країн із зрілою фінансовою системою. Взаємні інвестиційні фонди діють на принципах відкритості для нових інвесторів і нових коштів, розміщення їхніх акцій здійснюється постійно й безперервно. Акції випускаються у необмеженій кількості відповідно до попиту на них. Закриті інвестиційні фонди здійснюють розміщення своїх акцій одноразово. Вони перебувають в обігу на фондовому ринку на зразок звичайних корпоративних акцій, тому їхня ціна може відрізнятися від вартості чистих активів фонду. Власники акцій закритого фонду, на відміну від відкритого, не можуть пред'являти їх фонду для викупу.

Пайові інвестиційні фонди формують свій портфель із заздалегідь встановленою структурою, яка залишається незмінною до закриття фонду. Пайові трасти у США емітують обмежену кількість паїв, що продаються інвесторам у межах первинного публічного розміщення.

Найбільшого поширення у розвинених країнах набули все-таки відкриті інвестиційні фонди завдяки їхній високій ліквідності. У США ці фінансові інститути за обсягами акумульованих коштів поступаються лише страховим компаніям та пенсійним фондам.

Регулювання діяльності інвестиційних фондів здійснюється насамперед із метою захисту інтересів вкладників, запобігання шахрайству, заподіянню некомпетентними або зловмисними діями керівництва фондів шкоди майновим інтересам інвесторів. З цією ж метою у законодавстві більшості країн встановлені досить жорсткі вимоги до структури активів фондів, процедурних та управлінських аспектів їхньої діяльності. Залежно від диверсифікації портфеля накладаються обмеження на участь певних категорій інвесторів. Наприклад, у США і ФРН інвестиційним фондам заборонено вкладати понад 5% своїх активів у цінні папери одного емітента.

Формально в Україні інвестиційні фонди працюють із 1995 року, однакстворені вони були для реалізації завдань ваучерної приватизації і не відіграють тієї важливої ролі на фінансовому ринку, що притаманна таким фінансовим інститутам. Сьогодні лише незначна частина взаємних фондів узагалі здійснює викуп своїх інвестиційних сертифікатів, до того ж, як правило, за номіналом, що не приносить інвесторам навіть символічного доходу.

На відміну від України, де інститути спільного інвестування перебувають у стадії формування, у Росії наприкінці 2002 року діяло близько 50 пайових інвестиційних фондів. Досвід цієї країни у сфері регулювання діяльності та контролю за інститутами спільного інвестування може бути корисним для України. Розвиток нашого вітчизняного фінансового ринку значно відстає від російського. Причин такого відставання можна назвати кілька. На нашу думку, головні з них — затримка формування нормативної бази, низька капіталізація і майже повна пасивність ринку акцій, який сьогодні значною мірою слугує лише перерозподілу корпоративних прав між промислово-фінансовими групами.

У Росії пайові інвестиційні фонди зарекомендували себе як надійні інститути фінансового ринку. Навіть після кризи 1998 року жодна з російських компаній з управління активами не оголосила себе банкрутом. Згідно з російським законодавством пайові інвестиційні фонди не сплачують податку на прибуток, оскільки не є юридичними особами. У Росії налагоджена система розкриття інформації про діяльність пайових інвестиційних фондів, встановлена щоденна звітність щодо вартості чистих активів фондів.

Закон України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)", прийнятий у березні 2001 року, визначив правові аспекти діяльності інститутів взаємного інвестування, окреслив нові типи інвестиційних фондів. Однак активність їх створення досі не простежується. З прийняттям закону діяльність інвестиційних фондів стала більш наближеною до світових стандартів. їхня надійність значно вища за попередні організаційні форми, бо функції обслуговування поділено одразу між кількома різними компаніями, які займаються лише діяльністю на ринку цінних паперів і не можуть дублювати дій одна одної.

Так, наприклад, зберігачем цінних паперів інституту спільного інвестування не може бути компанія з управління активами або пов'язані з нею особи. Облік коштів пайового інвестиційного фонду ведеться на окремому рахунку компанії з управління активами в банку, окремо від коштів самої компанії, що знижує ймовірність зловживань із боку відповідальних осіб компанії.

Залежно від юридичного статусу інвестиційні фонди в Україні поділяються на пайові та корпоративні. Особливістю корпоративного інвестиційного фонду є його юридична форма — тільки відкрите акціонерне товариство. Пайовий інвестиційний фонд — це активи, що належать інвесторам на правах спільної часткової власності й перебувають у віданні компанії з управління активами та обліковуються нею. Учасниками пайового інвестиційного фонду є особи, якіпридбали інвестиційний сертифікат цього фонду. Емітентом таких цінних паперів є компанія з управління активами цього фонду.

Для подолання відставання української економіки у технологічних науко-містких галузях економіки слід бути пильнішими до венчурного фінансування. У країнах із розвиненою економікою цей механізм набув великого поширення уже кілька десятиріч тому, що відіграло важливу роль у реалізації значних науково-технічних проектів. Інвестори венчурних фондів за умови успішної реалізації проектів, ризикуючи, як правило, незначною часткою свого капіталу, отримують дохід значно більший від звичайного.

Законом України "Про інститути спільного інвестування" окреслено критерії, за якими інвестиційний фонд можна вважати венчурним. Його ознаками є належність до недиверсифікованих фондів, здійснення лише приватного розміщення цінних паперів фонду та структура портфеля, яка передбачає наявність у ньому понад 50 відсотків цінних паперів, що не входять до ліс-тингу фондових бірж або торговельних систем. Слід зазначити, що фізичні особи не можуть бути учасниками недиверсифікованого інвестиційного фонду. Якщо активи диверсифікованого інвестиційного фонду можуть складатися тільки із цінних паперів і коштів, то до складу активів венчурного фонду можуть входити також оформлені боргові зобов'язання. їхні активи можуть повністю складатися з цінних паперів, що не входять до лістингу бірж і торговельних систем.

На нашу думку, в Україні на сучасному етапі не варто очікувати стрімкого розвитку пайових інвестиційних фондів, особливо стосовно інвесторів — фізичних осіб, що пов'язано з відносно невеликою часткою накопичень населення і низьким ступенем довіри до небанківських фінансових установ. Однак безперечною є зацікавленість корпорацій, що стосується участі у цих фінансових інститутах. На першому етапі більшою мірою слід очікувати інтересу компаній щодо використання пайових інвестиційних фондів, пов'язаного з можливістю мінімізації податкових платежів та впровадження нових схем кредитування. Ймовірне, наприклад, кредитування підприємств через викуп пайовим фондом корпоративних облігацій, при якому відпадає потреба у застосуванні такої проміжної ланки, як банк. До того ж, якщо інвестор і підприємство належать фактично одному власникові, отримується подвійний ефект. Підприємство — емітент облігацій збільшує свої валові витрати за рахунок процентів, що сплачуються за облігаціями. У свою чергу, підприємство-пайовик не долучає приросту вартості свого паю в інвестиційному фонді до валових доходів доти, доки пай не буде продано або погашено. При потребі існує можливість повернути кошти підприємству-пайовику без викупу паю через реінвестування фондом коштів у його власні акції шляхом додаткової емісії.

Державним наглядовим органам слід ретельно вивчати діяльність фондів, проводити моніторинг збиткових трансакцій, що здійснюються інвестиційними фондами, з метою запобігання фіктивному заниженню прибутків та відпливу капіталів.

Участь підприємств у пайових інвестиційних фондах дає можливість знижувати витрати на операції з цінними паперами, скорочувати строки трансакцій тощо.

Отже, найближчим часом очікується активізація, пов'язана зі створенням нових інвестиційних фондів в Україні. Унаслідок низької активності українського ринку цінних паперів швидшими темпами розвиватимуться венчурні фонди, оскільки вони передбачають гнучкішу політику інвестування, дають ширший простір для впливу на об'єкти інвестицій, бо їхня інвестиційна діяльність не обмежена ринком цінних паперів, а поширюється і на боргові зобов'язання.

Залучення коштів від населення інвестиційними фондами можливе лише за умови активізації і розширення фондового ринку. Повинен також функціонувати вторинний ринок державних фінансових інструментів, які мають відрізнятися умовами обігу, строками тощо. Державні цінні папери при зваженій фінансовій політиці держави виступатимуть альтернативою корпоративним цінним паперам, задовольняючи попит консервативних інвесторів, пропонуючи надійну альтернативу банківським депозитам. Аби створити конкуренцію банкам у залученні коштів фізичних осіб, інститутам спільного інвестування треба запроваджувати високі стандарти роботи з інвесторами, надавати комплекс додаткових послуг: консалтингових, аналітичних, інформаційних тощо.