З часів Давнього Риму перевірка (перегляд) судових рішень судами вищої інстанції вважалась гарантією правильного розгляду та вирішення справи. До цього часу необхідність існування перегляду судових рішень ні в науці цивільного процесуального права, ні в судовій практиці сумніву не піддавалась.

Також слід зазначити, що перевірка ухвалених судових рішень судами вищої інстанції є гарантією права на судовий захист. Тобто праву осіб на оскарження судового рішення кореспондує обов’язок відповідного суду переглянути оскаржене рішення. Також це означає, що гарантії судового захисту будуть ефективні тоді, коли держава забезпечить можливість перегляду справи вищестоящим судом, передбачить процедуру (механізм) виправлення суддівських помилок.

Відомий учений-процесуаліст Є. Васьківський ще в 1913 р. писав, що «як би добре не були підготовлені до своєї діяльності судді, як би добросовісно і уважно не ставилися вони до виконання своїх обов’язків, у будь-якому разі вони не можуть бути повністю гарантовані від промахів і помилок» [1, 34].

Захистити осіб, які беруть участь у справі, та інших заінтересованих осіб від таких суддівських помилок і одночасно забезпечити кожному конституційну гарантію захисту своїх прав, свобод чи інтересів, яка має бути справедливою, компетентною, повною та ефективною, у Цивільному процесуальному кодексі України (далі — ЦПК) й передбачена система перегляду судових рішень, зокрема Верховним Судом України (глава 3 розділ V).

Одразу зазначимо, що надання способів судового захисту, які дозволяють перевірити судові рішення, що набрали законної сили, у зв’язку з дією принципу правової визначеності (певності) може бути обмежено і таке обмеження не може розглядатися як зменшення чи обмеження права на судовий захист [2, 99-107].

Ефективність перегляду судових рішень багато в чому залежить від інстанційної побудови всередині судової системи, а її значення передбачає можливість послідовного переходу справи від суду нижчої інстанції до вищестоящого суду [3, 47].

Комітет Міністрів Ради Європи у своїй Рекомендації щодо введення в дію та покращання функціонування систем та процедур оскарження у цивільних та торгових справах від

7 лютого 1995 р. № R (95) 5 визнав, що оптимальною моделлю інстанційної побудови є тристадійна система. Тобто питання судового спору повинні визначатись на рівні суду першої інстанції, який і розглядає всі подані факти і докази. Разом із тим повинна існувати можливість контролю за будь-яким його рішенням зі сторони вищестоящого суду (апеляційна інстанція). Суд третьої інстанції у зазначеній Рекомендації визначається як суд, який розвиває право, сприяє однаковому тлумаченню закону. При цьому звернення до суду третьої інстанції розглядається як виняток, який дозволяється не у всіх справах, а лише у тих, які заслуговують третього судового розгляду, за умови, що такі справи вже «пройшли» розгляд у судах попередніх інстанцій.

Україна, вступивши у 1995 р. до Ради Європи і ратифікувавши в 1997 р. Конвенцію про захист прав і основоположних свобод, повинна вибудовувати свою судову систему відповідно до загальноприйнятих принципів міжнародного права, а отже, повинна мати орієнтиром загальноєвропейські норми і стандарти. Більше того, з моменту ратифікації вказаної Конвенції та визнанням юрисдикції Європейського суду з прав людини обов’язком держави є уніфікація законодавства та її гармонізація з нормами Конвенції, саме під їхнім впливом має відбуватися динаміка цивільного процесуального законодавства. Це потрібно ще й тому, що, як зазначає професор В. Комаров, вітчизняне правосуддя у цивільних справах демонструє свою консервативність, певну адаптованість до тих чи інших соціально-політичних факторів, а також має враховувати світову глобалізацію цивільного процесуального права [4, 95-25].

Питання внутрішньої структури судів, які здійснюють цивільну юрисдикцію, були предметом дослідження юридичної науки, проте лише до часу проведеної в державі судової реформи, тобто до прийняття у липні 2010 р. Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Наскільки цей Закон України, який суттєво змінив інстанційну побудову судової системи, є виваженим, ефективним і справедливим, ще вивчатиметься та надаватиметься йому оцінка в юридичній літературі, а також, як завжди, покаже час. У будь-якому випадку єдність судової системи має бути виражена у змісті та результатах її роботи, тобто в однаковому судовому тлумаченні й розумінні правових принципів, Конституції та законів, єдності судової практики всіма судами України.

Оскільки аналіз інстанційної побудови судової системи, здійснений наведеним вище Законом України, не є метою цієї публікації, у цьому контексті звернемо увагу лише на критичний аналіз Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2010 р. № 8-рп/2010 у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України, здійснений кандидатом юридичних наук М. Сірим [5], оскільки наведене рішення суду конституційної юрисдикції фактично було покладено в основу предметних повноважень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і Верховного Суду України, а також на критичний спільний висновок щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Венеціанської Комісії та Дирекції із співпраці Генеральної дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи від 18 жовтня

2009 р. Загалом у цих роботах наводиться висновок про недопустимість обмеження повноважень Верховного Суду, що може мати наслідком звуження гарантій судового захисту.

Предметом цього дослідження є проблемні питання практики застосування норм ЦПК, які регулюють перегляд судових рішень Верховним Судом України, виявлені під час розгляду справ авторами цієї публікації, у зв’язку із цим зупинимось на основних із них і запропонуємо шляхи їх вирішення.

Отже, згідно з главою 3 розділу V ЦПК питання допуску справи до провадження Верховного Суду вирішує Вищий спеціалізований суд, після чого Верховний Суд і розглядає справу в межах передбачених процедури і повноважень (цивільної процесуальної форми).

У цьому контексті вбачається непослідовність законодавця, оскільки сучасні вимоги до розвитку процесуального законодавства, крім ефективності судочинства, основані також на уніфікації дефініцій, правових інститутів і зближення судових процедур. Зокрема, суть уніфікації полягає в тотожності фіксації правової природи одного й того самого явища, скороченні відмінностей у змісті правових норм. У ЦПК детально виписані так звані у процесі передумови права на оскарження судового рішення та умови реалізації цього права. Так, перевірка дотримання цих умов при поданні апеляційної чи касаційної скарги перевіряється судовим органом, який у подальшому й розглядає ці процесуальні документи — це відповідно апеляційний суд чи суд касаційної інстанції. Проте в одному й тому самому законі (ЦПК) дотримання умов при оскарженні судових рішень до Верховного Суду вже виписано по-іншому: ці передумови та умови перевіряє не суд, який і буде розглядати таку заяву, а інший судовий орган — Вищий спеціалізований суд, чиї судові рішення оскаржуються.

На відміну від ст. 353 ЦПК, який діяв з 1 вересня 2005 р. і в якому містилась практично аналогічна стадія перегляду судових рішень — провадження у зв’язку з винятковими обставинами, у нині чинній ст. 354 ЦПК правом на звернення до Верховного Суду щодо перегляду судових рішень після їх перегляду в касаційному порядку вже не наділені особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання про їх права й обов’язки. Таким правом наділені лише сторони та інші особи, які брали участь у справі. На нашу думку, у цій правовій конструкції з урахуванням системного тлумачення норм процесуального права міститься неузгодженість. Так, особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання про їх права й обов’язки, наділені правом як апеляційного оскарження (ст. 292 ЦПК), так і касаційного оскарження (ст. 324 ЦПК). Разом із тим аналіз процесуальних повноважень та порядку розгляду справ в апеляційному чи касаційному порядках вказує на те, що апеляційний чи касаційний суд не має права на цих стадіях процесу залучати таких осіб до участі у справі, хоча і переглядають судові рішення за їхніми скаргами.

Отже, перелік осіб, які беруть участь у справі, визначений ст. 26 ЦПК, є незмінним: якщо суд першої інстанції особу в процесуальному порядку не залучить до участі у справі, вона не може вважатись особою, яка бере участь у справі, а відтак не має права на звернення до Верховного Суду із заявою про перегляд судових рішень. Така регламентація права на судовий захист у контексті заборони цим особам звернення до Верховного Суду є, на нашу думку, порушенням статей 55, 124 Конституції України. Більше того, якщо суд касаційної інстанції розглянув касаційну скаргу такої особи і внаслідок цього виявилось неоднакове застосування цим судом одних і тих самих норм матеріального права, однак ця особа також позбавлена права на перегляд судового рішення Верховним Судом. Здається, що законодавцю слід повернутись до конструкції правової норми, яка існувала раніше.

Законодавець свою позицію щодо суб’єктів права подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом не узгодив із положеннями ст. 45 ЦПК, котра надає прокурору право здійснювати у суді представництво інтересів громадянина або держави на будь-якій стадії цивільного процесу, оскільки диспозиція ч. 1 ст. 354 ЦПК виписана за правилом виключного переліку. Проте, на нашу думку, системний аналіз норм ЦПК у поєднанні зі ст. 121 Конституції України, ст. 36¹ Закону України «Про прокуратуру» дає всі підстави вважати беззаперечним правом прокурора на звернення до Верховного Суду.

Стаття 355 ЦПК передбачає лише дві підстави для подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом (виключний перелік). Перша підстава — це неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самим норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. З урахуванням імперативного-диспозитивного методу регулювання цивільного процесу така детально виписана конструкція норми, яка містить декілька умов, виявилась доволі складною як для Вищого спеціалізованого суду при вирішенні питання про допуск заяви, так і для Верховного Суду при розгляді заяви в разі її допуску. Для дискурсу зазначимо, що раніше у ст. 354 ЦПК містилось доволі зрозуміле положення: неоднакове застосування одного і того самого положення закону.

Отже, для допуску справи до провадження Верховного Суду наявними одночасно мають бути: 1) неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (при розгляді двох і більше справ); 2) правовідносини мають бути подібними;

3) мають бути ухвалені різні за змістом судові рішення. У зв’язку з такою складною гіпотезою правової норми на практиці одразу виникли питання. Так, чи містить неоднакове застосування норми права також і незастосування норми права, яка підлягала застосуванню у спірних правовідносинах (у зв’язку із цим, чи будуть у такому разі подібні правовідносини, що необхідно для перегляду), оскільки ці питання виявилися дискусійними також і при розгляді справ Верховним Судом.

Термін «подібність правовідносин» також має важливе юридичне значення, оскільки, як відомо, на відносини впливає дія норми права, яка застосована судом (чи не застосована судом, але мала бути застосована). При цьому в доктрині теорії держави і права існує поділ правовідносин на галузеві: скільки галузей вітчизняного права, стільки й видів правовідносин, а також на абсолютні, відносні, загальні та конкретні тощо [6, 444-445]. Проте немає такого юридичного терміна, як подібні правовідносини. У зв’язку із цим виникає питання до законодавця щодо юридичної техніки, яка визначає основні способи й прийоми формування змісту нормативних актів. Також виникають певні питання щодо терміна «різні за змістом судові рішення» і чи означає це відсилання до норм процесуального права, які регулюють зміст судового рішення суду касаційної інстанції (статті 345, 346 ЦПК), чи по суті він означає лише відмінність у матеріально-правових результатах судового розгляду, що, напевно, є правильним і малось на увазі.

Наприклад, Вищий спеціалізований суд відмовив Г. у допуску справи за її позовом про визнання шлюбу недійсним до провадження Верховного Суду з тих підстав, що надані заявником інші судові рішення не підтвердили неоднакове застосування норми матеріального права саме у подібних правовідносинах, оскільки надані інші рішення у справі за позовом про визнання недійсним заповіту (постанова № 6-3376зп10 від 19 січня 2011 р.).

У пунктах 28-31 наведеного вище висновку Венеціанської Комісії щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначається про недоцільність позбавлення Верховного Суду повноважень перегляду судових рішень у разі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм процесуального права. На практиці це вже позначилось тим, що питання предметної підсудності (судової юрисдикції) різні касаційні суди вирішують по-своєму, суб’єкти права в такому випадку позбавлені можливості судового захисту, оскільки різні за змістом судові рішення не можуть бути переглянуті.

Так, Верховний Суд як суд касаційної інстанції за раніше чинним ЦПК і наразі, закінчуючи розгляд касаційних скарг, які до нього надійшли до 15 жовтня 2010 р. (п. 2 Перехідних положень до Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), при розгляді вимог однієї юридичної особи — Банку — до іншої юридичної особи — позичальника за кредитним договором і до фізичної особи як поручителя про солідарне стягнення заборгованості закриває провадження в частині вимог між юридичними особами на підставі імперативних положень статей 15, 16, п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК, ст. 12 ГПК України. Проте Вищий спеціалізований суд дійшов іншого висновку і всі ці вимоги розглядає в одному провадженні за правилами цивільного судочинства (справа № 6-112св10 та ін.). Вищий спеціалізований суд із цих підстав допустив заяву Банку про перегляд ухвали суду касаційної інстанції, проте Верховний Суд відмовив у задоволенні такої заяви, оскільки неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права не є підставою для її розгляду (постанова від 28 лютого 2011 р. № 6-5цв10).

Аналогічна ситуація виникла щодо юрисдикції спору за позовом акціонера товариства про визнання недійсним цивільно-правового договору (купівлі-продажу). Вищий господарський суд України розглянув цей спір як господарський (корпоративний), а Верховний Суд як суд касаційної інстанції такі спори розглядав за правилами цивільного судочинства (справа від 6 травня 2010 р. № 6-28868вов09). У зв’язку із цим Вищий господарський суд України заяву ПАТ «О.» у справі за позовом К. допустив до провадження Верховного Суду, проте, навіть встановивши різність підходів судів касаційної інстанції до визначення юрисдикції аналогічного спору, суд не міг таку обставину закласти в основу своєї постанови від 18 квітня 2011 р. № 3-29гс11 та дати відповідну правову позицію, яка була б обов’язковою при вирішенні у подальшому таких спірних питань.

Отже, такою неоднаковою судовою практикою суди касаційної інстанції дезорганізують суб’єктів права на звернення до належного суду, внаслідок цього судовий захист як конституційна гарантія прав людини є неефективним і виправити таку ситуацію чинне законодавство не передбачає.

Навіть законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення роботи Верховного Суду України» від 9 грудня 2010 р. № 7447, який пройшов у Верховній Раді України перше читання, не повністю усуває цей недолік, оскільки передбачає повноваження Верховного Суду на перегляд судових рішень з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм процесуального права, але лише в частині спору щодо судової юрисдикції. При цьому інші порушення норм процесуального права (щодо доказування, доказів, порушення принципів процесу, таких як змагальність, диспозитивність тощо) залишаться без перевірки. Наприклад,

КП «С.» у заяві про перегляд судових рішень, крім іншого, посилалося на порушення судом касаційної інстанції вимог процесуального закону щодо належного повідомлення про дату судового засідання. Незважаючи на те, що цей факт підтвердився, Верховний Суд не мав процесуальних повноважень на скасування такого рішення саме з цих підстав (постанова від 18 квітня 2011 р. № 3-33гс11). Отже, порушення засадничих принципів цивільного процесу, конституційної гарантії на участь у змагальному процесі залишились без реагування й особі залишається один шлях — звернення до Європейського суду з прав людини за порушення ст. 6 Конвенції.

Друга підстава для подання заяви до Верховного Суду про перегляд судових рішень — це встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом (п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК). Зазначена підстава для перегляду судових рішень не викликає жодних зауважень, оскільки є наслідком реалізації ч. 1 ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою держави — учасниці цієї Конвенції зобов’язуються виконувати кінцеві рішення цього Суду щодо справ, в яких держава є стороною.

Доволі позитивним є встановлення в п. 4 ч. 2 ст. 357 ЦПК вимоги про необхідність обґрунтування заяви про перегляд судових рішень із такої підстави, оскільки за раніше чинною нормою ЦПК такої вимоги до змісту скарги не було. У зв’язку із цим Верховний Суд вимушений був допускати скаргу, а потім відмовляти в її задоволенні, оскільки скарга мотивована порушенням судами України ч. 1 ст. 6 Конвенції щодо недотримання вимог «розумного строку», проте при цьому нерідко рішенням Європейського суду з прав людини судові рішення не визнаються такими, що порушують міжнародні зобов’язання України, які потребують відновлення попереднього юридичного стану заявника (наприклад, ухвали № 6-12686вов08 від 25 вересня 2008 р., № 6-16869сво08 від 12 березня 2009 р.).

На нашу думку, відмова в допуску заяви із цих підстав є обґрунтованою, оскільки, керуючись повноваженнями Верховного Суду, при скасуванні судового рішення суду касаційної інстанції справа може бути направлена лише на новий розгляд (ст. 360⁴ ЦПК), що є недоцільним, оскільки розумні строки розгляду справи знову порушуватимуться, оскільки вони обчислюються з дня подання заяви до ухвалення кінцевого рішення, яке має бути виконаним.

При цьому звернемо увагу й на те, що, розглядаючи справу Угланов проти Російської Федерації, Європейський суд з прав людини зазначив, що проходження справи через різні судові інстанції не звільняє судові органи від дотримання розумних строків судового розгляду (п. 34 постанови від 21 вересня 2006 р.). Отже, якщо справа судами неодноразово переглядалась внаслідок здійснення процедур оскарження, то ця обставина свідчить не про складність справи, а про труднощі, які існують у правовій системі держави (п. 58 постанови Європейського суду з прав людини від 25 березня 2008 р. у справі Фалимонов проти Російської Федерації).

Порядок (процедура) розгляду заяви до Верховного Суду про перегляд судових рішень, перевірка якого згідно з вимогами ЦПК здійснюється Вищим спеціалізованим судом, на жаль, на нашу думку, виписана не зовсім чітко, що, як показує практика, призводить до різних правових наслідків.

Як відомо, правосуддя у цивільних справах здійснюється у визначеній законом процесуальній формі, яка являє собою поступовий, встановлений нормами цивільного процесуального права, порядок розгляду цивільної справи. При цьому процесуальні дії також вчиняються в порядку і в суворій послідовності, встановленій законом. Дотримання процесуальної форми — неодмінна умова законності судових рішень.

У зв’язку з нечіткістю деяких норм ЦПК щодо допуску заяви про перегляд судових рішень Вищий господарський суд України 11 жовтня 2010 р., а Вищий адміністративний суд України 13 грудня 2010 р. прийняли відповідні постанови Пленуму, в яких роз’яснили деякі спірні питання, що звичайно ж допоможуть суддям. Аналогічна постанова Пленуму вже підготовлена й Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ (проте не прийнята, оскільки ще не сформований Пленум). Разом із тим Пленум не може усунути недоліки законодавства, не може формулювати правоположення, а може лише роз’яснити порядок застосування тієї чи іншої писаної норми права.

Так, ст. 356 ЦПК встановлює строки подання заяви про перегляд судових рішень. Незважаючи на те, що цю норму, якщо брати до уваги принципи юридичної техніки конструювання правових норм, виписано доволі сумбурно, з наявністю перетинального строку (1 рік), який не підлягає поновленню, у судів виникли питання щодо наслідків пропущення процесуального строку. У наведеній нормі права такі наслідки не виписані, хоча вони детально зазначені щодо пропущення строків апеляційного чи касаційного оскарження (статті 294, 325 ЦПК, унаслідок яких скарги залишаються без розгляду при відмові в поновленні строку). Вирішення питання про такі правові наслідки має важливе значення для забезпечення права на судовий захист.

За логікою праворозуміння процесуальних норм, які містяться в загальних положеннях ЦПК і в спеціальних (апеляційне, касаційне провадження тощо), то в разі відсутності порядку вчинення процесуальної дії в нормі, яка визначає строки подання заяви до Верховного Суду, застосовуються загальні положення. Отже, в разі пропуску строку на звернення до Верховного Суду або при відмові в поновленні цього строку, заява має бути залишена без розгляду (статті 72, 73 ЦПК й аналогічні положення норм інших процесуальних кодексів). Разом із тим єдності судової практики в цьому немає, як і у тому, в якому складі суду вирішується таке питання. Так, Вищий спеціалізований суд: 14 березня 2011 р. заяву І. про перегляд судових рішень одноособово суддею залишив без розгляду (ухвала № 6-6435зп11); 11січня 2011 р. вже у складі п’яти суддів заяву Іг. залишив без розгляду (ухвала № 6-6713зп10), а 14 березня 2011 р. у складі п’яти суддів через пропуск строку відмовив Б. у допуску її заяви до провадження Верховного Суду (ухвала № 6-795зп11).

У наведених вище постановах Пленуму Вищі спеціалізовані суди зазначили, що в разі пропущення процесуального строку на звернення до Верховного Суду або при відмові в поновленні такого строку суд має постановити ухвалу про відмову в допуску справи до провадження Верховного Суду. На нашу думку, із цим важко погодитись, оскільки ч. 5 ст. 359 ЦПК (аналогічні положення інших процесуальних кодексів) передбачає, що відмова в допуску справи до провадження Верховного Суду, прийнята з аналогічних підстав, є підставою для повернення заяви заявнику. Отже, якщо заявник помилково вважав, що процесуальний строк не пропущено, або не подав заяву про його поновлення, то повторно з тих же підстав перегляду судових рішень він до Верховного Суду вже не може звернутись. Це є неправильним, оскільки за загальним положенням повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню (навіть із тієї самої підстави), якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви (ч. 5 ст. 121 ЦПК).

Не визначеним у ЦПК є положення про те, чи можна посилатись як на підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права на судові рішення касаційного суду, якими справу направлено на новий судовий розгляд, оскільки ч. 2 ст. 354 ЦПК передбачає лише неможливість у такому разі просити про перегляд цього судового рішення. Вищий господарський суд України і Вищий адміністративний суд України рекомендують судам, що на такі судові рішення не можна посилатись як на підставу неоднакового застосування норм матеріального права.

На нашу думку, це роз’яснення є спірним, безпосередньо не випливає із закону. Наприклад, якщо в ухвалі касаційного суду при скасуванні судових рішень з направленням справи на новий розгляд викладена правова позиція про те, яким саме чином має бути застосована норма матеріального права або про те, яка норма права регулює спірні правовідносини тощо, то підстав не брати її до уваги немає.

Здається, що це є штучною перепоною до перегляду судових рішень. Крім того, таке роз’яснення не випливає із системного тлумачення норм права. Так, у ст. 360⁷ ЦПК зазначається, що постанова Верховного Суду про скасування судового рішення касаційної інстанції з направленням справи йому на новий розгляд (а іншого повноваження при скасуванні судового рішення Верховний Суд не має) є обов’язковою для судів при розгляді справ з подібних правовідносин. Саме таку позицію Вищі суди й повинні займати і зокрема так чинить Вищий спеціалізований суд, який 26 листопада 2010 р. допустив до провадження Верховного Суду справу за заявою ПАТ «В.», яку Верховний Суд розглянув (постанова № 6-2цс/10 від 24 січня 2011 р.).

Одним із найбільш проблемних питань Верховного Суду при розгляді справ є відповідні норми ЦПК, які регулюють такий порядок, та імперативно виписані його повноваження. У зв’язку із цим та відсутністю аналогії у цивільному процесі (існує лише матеріально-правова аналогія — ст. 8 ЦПК) [7, 12-17] виникають процесуальні ситуації, які впливають на справедливість судових процедур, і необхідність застосування фактичної процесуальної діяльності. На жаль, у ЦПК не зазначено, що при розгляді справи Верховним Судом діють загальні правила, встановлені для суду першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими відповідною главою, як це вказано, наприклад, щодо апеляційного провадження (ч. 1 ст. 304 ЦПК).

Як відомо, поза межами визначеного законом строку жодні процесуальні дії вчинятися не можуть. Так, Вищий адміністративний суд України 24 вересня 2010 р. допустив до провадження Верховного Суду справу за заявою

ДПІ, яка подана з пропуском строку (справа № 21-53а/10). Незважаючи на це, Верховний Суд 18 січня 2011 р. розглянув справу по суті. 29 жовтня 2010 р. Вищий господарський суд України допустив до провадження Верховного Суду справу за заявою ГП «Р.», яка повністю не відповідала вимогам закону за своїм змістом і формою, а 27 грудня 2010 р. Верховний Суд розглянув її по суті (з цих підстав відмовив у задоволенні — постанова № 3-61гс10). 10 жовтня 2010 р. у складі Вищого адміністративного суду України при допуску заяви ВАТ «Н.» до провадження Верховного Суду брала участь суддя, рішення якої оскаржувалось, що прямо заборонено законом. Верховний Суд таку справу розглянув по суті(постанова № 21-45а/10 від 18 січня 2011 р.).

У наведених випадках і ситуаціях, які можна було б продовжувати [8, 20-21], Верховний Суд по суті повинен був повернути заяви до Вищих судів для усунення недоліків, після чого їх розглянути, а не відмовляти в задоволенні заяв по суті через процесуальні недоліки, оскільки це може бути підставою для звернення до Європейського суду з прав людини у зв’язку з порушенням права на справедливий судовий розгляд. Проте Верховний Суд по-іншому не чинив, оскільки його повноваження, зазначені у ст. 360³ ЦПК (аналогічно в інших процесуальних кодексах), виписані детально і судді не бажали виходити за межі своїх процесуальних повноважень. Аналогічні спірні ситуації виникли при поданні клопотання про відкликання заяви (справа № 3-28гс 11), при поданні заяви про закриття провадження у справі у зв’язку з ліквідацією юридичної особи (справа № 3-26гс11). Після тривалих обговорень наведених вище спірних процесуальних ситуацій Верховний Суд дійшов висновку про можливість повернення заяви до Вищого суду для усунення її недоліків з тією метою, щоб заява заявника була розглянута по суті та застосування інших загальних положень процесу, наприклад при відмові від заяви, заявленні клопотання про закриття провадження у справі тощо (ухвали № 6-5цс11, 3-26гс11, 3-28гс11 та ін.). Разом із тим така фактична процесуальна діяльність суду, хоча вона й правильна і випливає із логіки праворозуміння, повинна бути законодавчо врегульована. Тому законодавцю слід внести відповідні зміни до процесуальних кодексів.

Абсолютно незрозумілим є положення процесуальних кодексів про заборону Верховному Суду за наслідками перегляду судових рішень ухвалювати власне рішення по суті спору, чи, наприклад, скасувавши судове рішення касаційного суду, залишити без змін правильне й законне рішення суду першої чи апеляційної інстанції. Кодекси передбачають право Верховного Суду при скасуванні судового рішення касаційного суду лише направлення справи на новий розгляд до цього суду. За загальним правилом Вищий суд має скасувати рішення суду апеляційної чи першої інстанції також з направленням справи на новий розгляд і, таким чином, розумні строки розгляду справи, за що так боролися автори судово-правової реформи, знову почнуть порушуватися. Таке невдале законодавче положення критикується Венеціанською Комісією (висновок щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), багатьма вченими і є незрозумілим з погляду на те, що рішенню Верховного Суду фактично надано силу прецеденту (є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень і для судів, які повинні свою судову практику привести у відповідність із таким рішенням).

Як відомо, недоліки та прогалини у праві були і завжди будуть, незважаючи на те, як законодавець би не хотів або не вмів приймати необхідні закони, оскільки передбачити всі відносини, які потребують законодавчого регулювання, просто неможливо. Особливо це проявляється в період кардинального оновлення законодавчого масиву.

Разом із тим наведені вище та інші проблемні питання правозастосування нової процедури перегляду судових рішень Верховним Судом негативно впливають на справедливість судових процедур, у зв’язку із чим потребують негайного вирішення законодавцем, насамперед з метою забезпечення гарантованого судового захисту, а подруге, усунення причин для звернення до Європейського суду з прав людини.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. — М., 2003. (Сер. «Русское юридическое наследие»).
2. Луспеник Д., Сакара Н. Українська модель касаційного оскарження судових рішень у цивільних справах : проблеми та перспективи удосконалення (спрощення) // Право України. — 2008. — №7.
3. Терехова Л. А. Система пересмотра судебных актов в механизме судебной защиты. — М., 2007. — С. 47.
4. Комаров В. В. Гражданский процесс в глобальном контексте // Юридическая наука и образование. — Харьков, 2009. — Вып. 2.
5. Сирый Н. Кассация. Чье слово последнее? // Зеркало недели. — 2010. — № 13 (793). — 3—9 апр.
6. Теория государства и права : учеб. / под ред. В. К. Бабаева. — М., 2006.
7. Луспеник Д. Д.Процесуальна аналогія в цивільному судочинстві : де-юре та де-факто (постановка проблеми) // Адвокат. — 2006. — № 2.
8. Луспеник Д. Несовершенство процедуры допуска к производству Верховного Суда // Юридическая практика. — 2011. — № 6 (685).