Вступ.

Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми стимулювання пізнавальної активності молоді.

1.1. Пізнавальна активність молоді як предмет вивчення педагогіки і психології.

1.2. Розвиток пізнавальної активності молоді як педагогічна проблема.

1.3. Особливості розвитку пізнавального інтересу учнів як одна з головних умов підвищення ефективності навчального процессу.

Розділ 2. Теоретико-методологічні аспекти стимулювання пізнавальної діяльності в умовах дозвілля.

2.1. Особливості стимулювання пізнавальної активності молоді в умовах дозвілля.

2.2. Дозвілеві методи впливу на пізнавальну активність молоді.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Шляхи розвитку освіти в Україні на найближчі роки та на перспективу, що визначені в Державній національній програмі “Освіта”, передбачають її ґрунтовне реформування в напрямку впровадження в освітню практику особистісного орієнтованого підходу який би перетворював навчально-виховний процес в плані створення соціально-психологічних і педагогічних умов для фізичного, соціального, інтелектуального, духовного і культурного розвитку учня.

Розв’язати цю проблему можна за умови, якщо навчально-виховний процес в школі буде направлено на розвиток пізнавальної активності школярів, їх самостійності, творчих можливостей тощо.

Ця проблема вимагає постійної уваги, при її розгляді необхідно враховувати ті соціальні, психологічні і педагогічні вимоги, що виникають на шляху формування та розвитку особистості. Пізнавальна активність особи започатковується під впливом пізнавальних потреб, мотивів, інтересів в процесі безпосередньої пізнавальної діяльності, вона характеризується відношенням школярів до процесу пізнання, що відображається на якості, характері і результатах пізнавальної діяльності у досягненні поставленої мети. Проблема формування пізнавальної активності безпосередньо пов`язана з рішенням питання підвищення якості навчального процесу в школі.

Психологічний аспект проблеми розвитку пізнавальної активності учнів висвітлювався в працях В.Ананьєва, П.Блонського, Д.Богоявленської, Л.Виготського, П.Гальперіна, Д.Ельконіна, Г.Костюка, В.Кудрявцева, Н.Менчинської, С.Рубінштейна, Н.Тализіної, А.Щербакова та інших. Проблема розвитку пізнавальної активності частково розкрита в дисертаційних дослідженнях М.Антонюка, Н.Бойко, В.Василіва, О.Ващук, Н.Готри, М.Ігнатенко, В.Лозової, Т.Форостюк, Л.Хаткової, Т.Шамової та інших.

Слід відзначити, що пізнавальна активність школярів є складовою мотиваційного компоненту навчання та однією з головних умов, як вважають вчені, розумового розвитку дітей, тому що інтелектуальна сфера дитини успішно розвивається лише за умови присутності і розвитку пізнавальних потреб. Вченими засвідчено на скільки важливо враховувати в ході навчально-виховного процесу власну активність дитини, і стимулювати її розвиток, для чого намічено ряд шляхів.

Існують різні підходи до визначення типів, рівнів, структурних елементів і основних форм прояву пізнавальної активності учнів середніх класів у відповідності з їх індивідуальними особливостями. Сам термін "пізнавальна активність" має різні тлумачення в педагогічній літературі. Так Т.І.Шамова говорить про взаємозв’язок активності як діяльності та активності як риси характеру. В.І.Лозова називає пізнавальну активність умовою духовного розвитку особистості, засобом поліпшення і в той же час показником навчально-виховного процесу.

Дослідження вчених переконують, що без активності школярів середніх класів у навчально-виховному процесі не може бути успішним засвоєння знань, не може бути повноцінним виховання. Тому актуальною залишається проблема оптимізації уроку посилення його пізнавального і виховного потенціалу, проблема стимулювання навчально-пізнавальної активності і самостійності учнів в навчально-виховному процесі.

Без відповідного рівня пізнавальної активності школярів у навчально-виховному процесі не може бути належним засвоєння ними знань, умінь та навичок інтелектуальної пізнавальної діяльності, не може бути повноцінним соціальне, духовне та культурне становлення особистості. З цього приводу актуальною залишається проблема стимулювання пізнавальної активності і самостійності учня під час навчання, що може знайти своє розв’язання за умови наукової розробки і застосування педагогічних інноваційних технологій в школі як під час уроків, так і в позаурочний час.

Мета дослідження: показати розвиток пізнавальної активності учнів.

Виходячи з поставленої мети нашого дослідження, визначимо наступні завдання:

— дослідити психолого-педагогічні та дидактичні основи пізнавальної активності учнів;

— провести роботу на визначення розвитку пізнавальної активності молоді.

Об`єктом дослідження є пізнавальна активність учнів.

Предметом дослідження є теоретичні аспекти розвитку пізнавальної активності учнів.

Розділ 1.Теоретичний аналіз проблеми стимулювання пізнавальної активності молоді

1.1. Пізнавальна активність молоді як предмет вивчення педагогіки і психології

Активність — предмет дослідження різних наук: психолого-педагогічних, природничих, суспільних і ін. В психолого-педагогічних науках активність учнів в процесі навчання складає загальну основу в розробці і реалізації активних методів навчання і виховання. Активізація навчання сприяє виробленню характеру людини, формує всі сторони її психічного життя, тобто зумовлює розвиток всіх трьох сфер особистості: інтелектуальної, емоційної і вольової. Але не завжди активізація приводить до творчості. Навіть тоді, коли учні беруть активну участь в роботі класу — відповідають на запитання, відтворюють на щойно повідомлені учителем факти, то не можна вважати, що вчитель активізував пізнавальну діяльність учнів. Потрібно, щоб учні на основі аналізу сприйнятого матеріалу робили висновки, узагальнення, приходили до чогось нового, раніше їм невідомого, тобто, щоб вони засвоювали не тільки знання, а й способи їх набуття, мислити творчо.

За основними функціями всі види активності ми поділили на два типи: адаптивний і продуктивний. Адаптивні види активності забезпечують пристосування, продуктивні складають основу виникнення і становлення різних психічних новоутворень. Найбільш загальні структурні елементи цих двох типів: потреби і мотиви, які викликають той чи інший вид активності; структура психічної регуляції активності; закономірності розвитку активності [22, с. 63].

В продуктивній пізнавальній активності ці рівні виражаються як: активність уваги, яка викликана новизною стимулу і розгортається в систему орієнтовно-дослідницької діяльності; як дослідницька пізнавальна активність, яка викликається в проблемній ситуації в умовах навчання, в спілкуванні, професійній діяльності; особиста активність, яка виражається в формі “інтелектуальної ініціативи” [22, с. 64].

Виникнення адаптивної активності пов’язане з появою певної потреби, а завершення — з її задоволенням. Психологічна структура регуляції адаптивних процесів здійснюється за принципом зв’язків (підкріплень), які забезпечують оцінку ефективності досягнутої цілі, знання правильності виконаної дії, вирішення завдання. Крім того адаптивні види активності і відповідні їм процеси забезпечують формування багаточисленних стереотипів поведінки, навичок, звичок, які становлять основу стандартних форм поведінки індивідуальності. Розвиток адаптивних форм активності і адекватних їм форм поведінки, діяльності, мислення відбувається за загальними законами тренування, які включають насамперед повторення і контроль (оцінку) як необхідні способи дидактичного управління формування навичок [22, с. 64].

Продуктивні форми активності і відповідні їм психічні процеси становлять істотно відмінний тип активності, базою якого є наукова пошукова пізнавальна активність суб’єкта. Мотиваційну основу продуктивних пізнавальних процесів складають пізнавальні потреби, “предметом” задоволення яких є новизна об’єкту (стимулу), невідоме в проблемній ситуації [22, с. 65]. Процес задоволення пізнавальної потреби здійснюється як пошукова пізнавальна активність направлена на відкриття невідомого і його засвоєння. Продуктивні види активності забезпечують породження образів, узагальнень, змісту, здібностей, мотивів і інтересів. Розвиток пізнавальної продуктивної активності не підкоряється законам тренування. Основу її розвитку становлять ті принципи виховання особистості і розвитку мислення, які включають стимулювання і заохочення самих актів пізнавальної активності зі сторони вчителя, ровесника.

Спеціальні дослідження проблеми активізації пізнавальної діяльності учнів у процесі навчання показують, що вона значною мірою залежить від наявності внутрішніх спонукальних сил до навчання, що такими силами є мотиви, потреби, інтереси. Саме вони зумовлюють цілеспрямовану діяльність людини.

Відомо, що генетично першоосновою мотивації діяльності є потреби, що являють собою матеріальні або ідеальні об’єкти, яких людині бракує. Людина завжди прагне задовольнити свою потребу і тому об’єкт, що відповідає потребі, не лише стимулює діяльність людини, а й надає їй певної спрямованості. Задоволення чи незадоволення потреб — людина завжди переживає, виникають позитивні або негативні емоції, які виступають спонукальною силою дії людини, або активізують (позитивні) або загальмовують дію (негативні) [22, с. 67].

Одним із основних компонентів активності учнів є інтерес до пізнання. Як свідчить аналіз результатів дослідження інтереси учнів до історії визначаються такими факторами: змістом історичних курсів, методикою викладання, якістю викладу матеріалу в підручнику, віковими та індивідуальними особливостями учнів різних класів. Так учнів 6-х класів, що вивчають курс стародавньої історії, найбільше цікавлять питання культури: міфологія, література, мистецтво, а також діяльність окремих історичних осіб.

Учитися — означає виявляти активність, спрямовану на засвоєння певних знань, вироблення вмінь, навичок. Керування учінням вимагає певної системи методів, які забезпечують повноцінну учбову діяльність, її освітню й виховну результативність. Метод навчання як засіб керування навчальною діяльністю можна представити як вектор деяких прийомів, частина яких стосується змістовної сторони керування, а інша частина — формальної. Остання показує як формуються в учнів операції і знання, а змістовна — які властивості і відношення в навчальному матеріалі учні засвоюють активно.

Результати дослідження показують, що така активність стихійно сама собою виникнути не може. Вона є наслідком цілеспрямованого виховного і навчального впливу на особистість. Найбільш ефективним в цьому плані є активне навчання. Учень — активний учасник навчального процесу. Активність його проявляється в самостійних пошуках засобів і способів розв’язання поставленої проблеми у набутті знань, необхідних для виконання практичних завдань. Все це дозволяє йому відійти від стандартів мислення, стереотипу дій, розвиває прагнення до знань.

Першим вихідним положенням теорії активного навчання послужила концепція “предметного змісту діяльності” [9, с. 18], розроблена академіком О.М. Леонтьєвим. Суть її зводиться до наступного. Пізнання — це діяльність, яка спрямована на засвоєння предметного світу. Отже, вона є предметною діяльністю. Вступаючи в контакти з предметами зовнішнього світу, людина пізнає їх і збагачується практичним досвідом як пізнання світом, так і впливом на нього. Друге вихідне положення активного навчання: людина по своїй природі — дослідник. Її пошукова діяльність полягає у виявленні особливостей, властивостей і характеристик явищ і об’єктів зовнішнього середовища, у визначенні їх сутності і змісту, в оцінці ролей, значень. На основі отриманої інформації людина, ставить для себе цілі і розробляє програму своїх дій. Пізнавальна діяльність людини відбувається в умовах активно-випереджаючого сприймання і відображення оточуючого світу, розв’язання різного роду проблемних ситуацій без чого поставлена мета не може бути досягнута [9, с. 18].

Психологічною і педагогічною наукою встановлено, що важливим мотивом діяльності людини є інтерес — вибіркова спрямованість особи на ті чи інші об'єкти, яка виявляється у прагненні пізнати їх, займатися саме цією діяльністю [23, с. 67]. Отже, інтереси виступають стимулом активності особистості. Все, за що бореться людина, випливає з її інтересу. Тому перш ніж шукати шляхи активізації пізнавальної діяльності учнів на уроках, слід дізнатися, що дітей особливо цікавить. Інтерес є тією іскоркою, з якої згодом розгоряється жадоба до знань. Він — основа розвитку нахилів учнів, а отже, і їх професійного спрямування. Інтерес являє собою важливу спонукальну силу до учіння, до оволодіння основами наук, важливий засіб навчання.

Особливої уваги заслуговують думки І. П. Павлова стосовно суті спонукальної функції рефлексу мети, що являють собою природничо-наукове обгрунтування пізнавальної діяльності людини, її інтересів. Тут, зокрема, мається на увазі його думка про існування найважливішого компонента рефлексу мети — орієнтувального рефлексу (рефлекс "що таке?"). "У нас, — підкреслював І. П. Павлов, — цей рефлекс іде надзвичайно далеко, проявляючись, нарешті, у вигляді тієї допитливості, яка створює науку" [23, с. 68].

Багато вітчизняних і зарубіжних вчених великого значення надавали і надають вивченню природи інтересу, його структури. Так, видатний психолог С. Л. Рубінштейн, розкриваючи суть інтересу, писав: "Інтерес — це зосередження на певному предметі думок, помислів особи, що викликає прагнення ближче ознайомитись з предметом, не випускаючи його з поля зору" [23, с. 70].

На думку інших дослідників, відомих психологів Т. Г. Єгорова, Е. Ш. Натанзона, П. А. Рудіко, О. Г. Ковальова, головною ознакою інтересу може бути тільки стійке емоційне ставлення особи до певного об'єкта [23, с. 70]. Ці вчені вказують на емоції як на рушійну силу, що може активізувати або гальмувати процес пізнання, впливати на працездатність людини.

Кожний акт психічної діяльності особи тією чи іншою мірою насичений почуттями, емоціями. Однак особливо вагоме місце займають емоційні мотиви в інтересах, які виражають найінтимніше, найважливіше для людини.

Не заглиблюючись у сутність суперечок з цієї проблеми, спробуємо викласти основні міркування, відповідно до яких поняття "інтерес" вживається у нашій праці.

Інтерес розглядатиметься нами як вибіркове емоційно-пізнавальне ставлення особи до предметів, явищ, подій навколишньої дійсності, а також до певних видів діяльності, які мають важливе значення для людини. Це складне ставлення, за висловом С. Л. Рубінштейна, має двобічний характер. У ньому в органічній єдності виступають суб'єкт інтересу і об'єкт.

Суб'єктом інтересу може бути конкретна людина, певна соціальна група (сім'я, виробничий або шкільний колектив). Те, що має важливе значення для суб'єкта, ми називаємо об'єктом або носієм інтересу [23, с. 71]. Ним може бути природа, певний вид діяльності, суспільно-історичне явище або інша людина та ін.

Далеко не все однаковою мірою захоплює людину. Тому ставлення її до предметів і явищ навколишнього світу має вибіркову спрямованість. Її інтерес передусім пов'язаний з тим, у чому вона відчуває потребу, що для самої особи відіграє істотну роль. Лише тоді, коли той чи інший предмет, явище, подія, вид діяльності уявляються людині як щось важливе, значне, вона з особливим захопленням пізнає або займається цим.

Фізіологічним механізмом інтересу як вибіркової спрямованості є певна система нервових зв'язків, що утворюються під впливом різних умов і залежать від психічного стану людини і її індивідуальності, від безпосередніх важень особи та її колишнього досвіду.

Інтерес має складну психологічну структуру, чим і зумовлюється сила його впливу на розвиток особистості людини. Він не являє собою окремого конкретного процесу, якими є, наприклад, мислення, сприймання, пам'ять. Інтерес, будучи ставленням, є певною формою зв'язку між потребами особи і засобами їх задоволення. В цьому складному ставленні людини до предметного світу тісно взаємодіють емоційні, інтелектуальні і вольові компоненти. Це і є основою значного спонукального впливу інтересу на розвиток різних психічних процесів (пам'яті, уяви, уваги та ін.).

Характерною особливістю інтересу, як уже зазначалося, є його зв'язок з емоційною сферою людини. Почуття особи являють собою основу, серцевину інтересу. Здивування, захоплення, задоволення, породженого пізнанням нового або одержаною хорошою оцінкою, радісні переживання в результаті подолання навчальних труднощів, почуття гордості, зумовлене відмінною відповіддю товариша, — все це різні за своєю значущістю і глибиною вияву почуття учнів, але всі вони викликані інтересом.

Таким чином, формування навчальних інтересів учнів має надзвичайно важливе значення для ефективного оволодіння ними знаннями, сприяє виробленню у них самостійності мислення, активності й ініціативи.

1.2. Розвиток пізнавальної активності молоді як педагогічна проблема

Сучасні психологи розглядають "інтерес", як позитивне емоційне ставлення до об'єкта, зосередження уваги на ньому. При цьому вони розрізняють "інтерес ситуативний", що виникає в процесі виконання певної дії і згасає з її завершенням, та "інтерес стійкий", що є відносно постійною рисою особистості і важливою умовою творчого ставлення людини до роботи, що виконується, та сприяє розширенню її кругозору, збагаченню знань.

Відомий дослідник проблеми інтересу М. Ф. Бєляєв казав, що поняття "інтерес" охоплює велику кількість процесів, які мають крім деяких загальних характерних рис і багато специфічних. Сюди відносять і інтерес дитини до ігор, інтерес до нового, інтерес до футболу, шахів, інтерес до романів і повстей. Цим самим поняттям "інтерес" визначається інтерес школяра до навчальних предметів, інтерес художника до мистецтва, вченого — до науки, робітника — до своєї праці [5, с. 109].

Існують такі поняття як "інтерес" і "пізнавальний інтерес". Яка різниця між цими поняттями? Будь-який інтерес пізнавальний, в ньому обов'язково присутня радість пізнання. Без пізнавального компоненту інтересу немає. Пізнавальним інтересом ми будемо називати інтерес до навчальної діяльності, до одержання знань, до науки.

Пізнавальний інтерес — це емоційно усвідомлена, вибіркова спрямованість особистості, яка звернена до предмета й діяльності, пов'язаної з ним, що супроводжується внутрішнім задоволенням від результатів цієї діяльності. Цей інтерес має пошуковий характер, підвищує можливості розумового розвитку учня (В.Ф.Паламарчук), сприяє усвідомленій самостійності (О.Я.Савченко), викликає продуктивну роботу (В.І.Лозова), змінює способи розумової діяльності(Г.І.Щукіна), є умовою розвитку творчої особистості (М.І.Алєксєєва).

Характерними особливостями інтересу є його усвідомленість, емоційність, особлива вольова спрямованість до пізнання. Наявність взаємозв'язку між інтересом і різноманітними психологічними функціями призводить до такого висновку: якщо ми бажаємо сформувати пізнавальний інтерес, організовуючи пізнавальну активність учнів, необхідно сформувати в них ті психологічні функції, які пов'язані з інтересом.

Пізнавальний інтерес у навчальній діяльності виступає як результат взаємодії об'єктивної і суб'єктивної сторін інтересу. Він виражає прагнення учнів до знань і самостійної творчої роботи, тому вважається педагогами одним із найбільш значущих і надійних факторів, які інтенсифікують пізнавальну діяльність школярів.

Будучи предметом педагогічного дослідження, як і всі педагогічні явища, пізнавальний інтерес виступає у всій своїй складності: як мета виховання, як засіб формування особистості, як умова ефективності навчального і виховного процесів, як значущий мотив учіння, як елемент структури особистості [5, с. 110].

Пізнавальний інтерес виступає перш за все як мета виховання. Оскільки пізнавальний інтерес лежить в основі творчих здібностей особистості, то виникає не тільки оволодіння, але й виникнення нових духовних цінностей. Словом, пізнавальний інтерес — важливий компонент всестороннього розвитку особистості [5, с. 110].

Пізнавальний інтерес часто виступає як засіб навчання, засіб активізації пізнавальної діяльності, як ефективний інструмент, який дозволяє педагогу здійснювати процес навчання привабливим. Також пізнавальний інтерес виступає як важливий мотив учіння.

Навчання спирається на інтереси дітей, воно ж і формує їх, тому інтерес є передумовою навчання і його результатом. Пізнавальний інтерес може виступати і як засіб навчання, і як мета педагогічної роботи в плані розвитку загальної пізнавальної активності. Така потрійність прояву інтересу як мети, засобу і результату навчання та виховання складає головну особливість педагогічного аспекту проблеми формування пізнавальних інтересів учнів.

Перша необхідність, що виникає в учителя, який прагне виховати в учнів пізнавальний інтерес, — створення матеріальних умов для успішного навчання. Це добре оснащені майстерні, кабінети, організація життя класу, відсутність здатності поспішати і одночасно згуба дорогоцінного часу, щільність уроку, напруженість роботи, але без надмірної втоми.

Для формування пізнавального інтересу потрібно придбати деякі знання, а для придбання повноцінних знань необхідний пізнавальний інтерес. Але якщо у дітей нема інтересу навіть до початкових знань, то як вони можуть придбати ці знання? Тут і потрібна попередниця інтересу — зацікавленість. Вона може хоча б деякий час привернути увагу дітей до знань, відкрити їх серця до навчання.

В початкових класах таку зацікавленість можуть створити дидактичні ігри, яскравий наочний матеріал. Все це допоможе на перших порах заохотити дітей до навчання і утворити у них хоча б елементарний запас знань.

На самому початку виховання інтересу на заняттях дуже важлива не розважальність, а привабливість. На цьому етапі потрібно перевірити ті уявлення, з якими діти приходять до школи або на урок, ті первинні знання і інтереси, той особистий досвід, за який можна "зачепитися", щоб нові уміння і знання стали "своїми". Знання дітей важливо не тільки "прощупати", але й доповнити, уточнити, внести потрібні корективи, аж тоді можна на них опиратися. Досвідчений вчитель опирається також на інтереси дітей, які виникли раніше (до тварин, рослин, до малювання, конструювання і т. д.), щоб використати їх в навчальній діяльності і заохотити дітей до навчання. При цьому важливо врахувати рівень знань і розумових навиків учнів кожного класу, кожного даного віку і рівень можливостей їх осмислення, підготовлюючи учнів до сприйняття того нового, що несе з собою кожний щабель навчання.

Не менш важливим для зацікавлення дітей до накопичення знань і розширення кола уявлень є здатність збагатити учнів новими яскравими враженнями, створити необхідний новий досвід, який би полегшив сприйняття знань з даного предмету чи розділу. Для цього необхідні відвідування музеїв, заводів, лабораторій, зустрічі з цікавими людьми. Але і всього цього ще повністю недостатньо. Паралельно має йти підготовка "гуманістичного грунту", тобто створення в учнів позитивного відношення до навчання в школі [23, с. 61].

Якщо заняття в школі одноманітні, не несуть нового змісту, не цікаві за формою, а особистість учителя не яскрава, подача матеріалу не емоційна, то інтерес до навчання втрачається.

Ряд сучасних дослідників вважає, що причини, які пояснюють, чому в одних дітей є пізнавальний інтерес, а в інших немає, слід слухати передусім у перших місяцях навчання. Саме там допускаються недоліки, наслідком яких є слабкий розвиток пізнавальної мотивації.

Пізнавальний інтерес формується і розвивається в діяльності. Сильним стимулом пізнання є подив. Дивуючись людина як би прагне заглянути в перед. Вона знаходиться в стані чеканні чогось нового. Але пізнавальний інтерес до навчального матеріалу не може підтримуватися увесь час тільки яскравими фактами, а його привабливість неможливо зводити до чогось що дивує й вражає уяву.

Це швидко може наскучити учневі, необхідно змінювати форми і методи роботи на уроці, намагатися вести його, залучаючи до творчої розумової діяльності.

Після пояснення матеріалу для перевірки і закріплення знань добре використовувати тестові завдання. Тести заміняють фронтальне опитування вчителя, тому що діти, відповідаючи на питання, самостійно оцінюють свої знання.

1.3. Особливості розвитку пізнавального інтересу учнів як одна з головних умов підвищення ефективності навчального процессу

Із сказаного випливає, що навчально-виховний процес повинен: бути імітацією того середовища, в якому перебувають учні; містити в собі конкретні цілі, завдання і проблеми громадської і трудової діяльності людини; забезпечити формування здібностей, розв’язувати практичні завдання, змінювати і покращувати той предметний світ, у якому живуть діти зараз і будуть жити в майбутньому. Активне навчання повністю відповідає цим вимогам. В його основі лежить принцип безпосередньої участі, який зобов’язує вчителя зробити учасником навчально-виховного процесу, що вміє діяти, вести пошук шляхів і способів розв’язання тих проблем, які вивчаються у навчальному курсі. Цьому сприяють активні методи навчання, які дозволяють формувати знання, уміння і навички шляхом залучення тих, хто навчається, до активної навчально-пізнавальної діяльності.

Серед активних методів навчання ми виділили наступні три основні блоки:

а) дискусійні методи (групова дискусія, розбір казусів із практики, аналіз ситуації морального вибору тощо);

б) ігрові методи: дидактичні і творчі ігри, в тому числі ділові (управлінські) ігри, рольові ігри (научіння поведінці, ігрова психотерапія, психодраматична корекція); контрігра (метод усвідомлення комунікативної поведінки);

в) сензитивний тренінг (тренування міжособистої чутливості і сприймання себе як психофізичної єдності) [9, с. 19].

Якщо характеризувати дискусійні методи, то початок інтересу психологів до дискусії відноситься ще до 30-х років XX століття і пов’язаний з роботами швейцарського психолога Ж.Піаже. Він показав, що завдяки механізму дискусії з ровесниками, а також старшими і молодшими, дитина відходить від егоцентричного мислення і вчиться ставати на точку зору іншого. К.Левін досліджував проблеми групової дискусії і дослідження показало, що групова дискусія підвищує мотивацію і залучає учасників до розв’язання проблем, які обговорюються [9, с. 19].

Предметом дискусії можуть бути і міжособисті стосунки самих учасників групи. В цьому випадку сітка групових взаємовідносин виступає як реальна навчальна модель з допомогою якої ті, що навчаються засвоюють особливості груподинамічних процесів на особистому досвіді, розширюючи свої можливості самовизначення і розуміння інших.

Метод групового обговорення сприяє розумінню кожним учасником свого власного погляду, розвитку ініціативи, а також розвиває комунікативні якості і уміння користуватися своїм інтелектом. Навчає учасників аналізу реальних ситуацій, а також виробляє звичку відокремлювати важливе від другорядного, формувати проблеми; прищеплювати уміння слухати і взаємодіяти з іншими учасниками; моделювати особливо складні ситуації, коли самий здібний спеціаліст не в змозі охопити всі аспекти проблеми і саме колектив є основою прийняття більшості рішень; продемонструвати характерну для більшості проблем багатозначність можливих рішень [9, с. 20].

В старших класах при вирішенні певних проблемних завдань ми використали такі методи, як метод “круглого столу” та метод “мозкової атаки”. В основі таких навчальних занять лежить принцип колективного обговорення проблем. У процесі колективної роботи за круглим столом відбувається обмін інформацією, засвоєння нових знань; його учасники вчаться переконувати, аналізувати, слухати, вести полеміку. Методи “круглого столу” ми об’єднали в такі групи:

1. Навчальні семінари.

Розгляд теми в різних аспектах. Обговорення проблем (проблемний семінар) — дозволяє виявити рівень знань по темі і сформувати стійкий інтерес до того розділу навчального курсу, який вивчається. Тематичні семінари проводили з метою акцентування уваги на будь-якій актуальній темі. Це дало можливість поглибити знання учнів, орієнтувати їх на активний пошук шляхів і засобів розв’язання поставлених проблем.

2. Навчальні дискусії.

Проводилися по матеріалах лекції, наслідках практичних занять, проблемах, які цікавлять самих учнів, публікаціях у пресі. Навчальні дискусії сприяли покращенню і закріпленню знань учнів, збільшенню обсягу нової інформації, виробленню уміння полемізувати, доводити, захищати і відстоювати свою думку, прислуховуватись до думки інших.

3. Навчальні зустрічі за “круглим столом”.

Зустрічі з спеціалістами — вченими, економістами, діячами мистецтва, представниками громадських організацій, державних установ [9, с. 20].

У сучасній зарубіжній та вітчизняній школах все більшого значення набуває застосування методу “мозкової атаки”, і знову ж таки значний інтерес і підтримку він знаходить серед старшокласників. Ми виділили наступні його етапи:

1) формування проблеми, яку необхідно розв’язати;

2) тренувальна розминка: вправляння в швидкому пошуку відповідей на питання, звільнення від впливу психологічних бар’єрів (соромливості, ніяковості, замкнутості, скованості);

3) мозкова атака — “штурм” висунутої проблеми; всі пропозиції фіксуються;

4) оцінка і відбір кращих ідей;

5) повідомлення про результати “мозкової атаки” і обговорення кращих ідей, їх захист; прийняття колективного рішення [9, с. 20].

Інтерактивні технології (ІТ) можна представити як різновид активних методів навчання. Але ми виділяємо їх в окремий розділ, щоб підкреслити важливу роль цих технологій у сучасній освіті.

Суть інтерактивних технологій полягає в тому, що навчання відбувається шляхом взаємодії всіх, хто навчається. Це співнавчання (колективне, кооперативне навчання, навчання у співпраці), в якому і вчитель, і учні є суб'єктами. Учитель виступає лише в ролі організатора процесу навчання, лідера групи учнів. ІТ найбільше відповідають особистісно зорієнтованому підходу до навчання. В процесі застосування інтерактивних технологій, як правило, моделюються реальні життєві ситуації, пропонуються проблеми для спільного вирішення, застосовуються рольові ігри. Тому ІТ найбільше сприяють формуванню в учнів умінь і навичок, виробленню особистих цінностей, створюють атмосферу співробітництва, творчої взаємодії в навчанні.

— Інтерактивні технології дають можливість забезпечити глибину вивчення змісту. Учні освоюють усі рівні пізнання (знання, розуміння, застосування, аналіз, синтез, оцінку). При цьому відсоток учнів, які засвоїли знання, досить високий (понад 50).

— Змінюється роль учнів. Вона активна: учні приймають важливі рішення щодо процесу навчання.

— Змінюється основне джерело мотивації навчання. Воно стає внутрішнім, це інтерес самого учня.

— Значно підвищується роль особистості педагога. Педагог більше розкривається перед учнями, виступає як лідер, організатор.

— Засвоєння незначного обсягу інформації потребує значного часу.

— Кожна інтерактивна технологія потребує попереднього розгляду і навчання учнів процедури. Викладач має менший контроль над обсягом і глибиною вивчення, часом і ходом навчання. Результати роботи учнів менш передбачувані. Дисципліна учнів на інтерактивному уроці може бути проблемою для вчителя.

— Практично відсутні методичні розробки та література з інтерактивних технологій.

Як правило, сучасна система навчання вимагає від учителя охоплення великого обсягу інформації, вона орієнтована на рівні «знання» й «розуміння». Це підштовхує педагога на використання в основному пасивних методів навчання. В середньовіччі використання пасивних методик було виправдане. Учитель мав можливість передати весь обсяг відомої на той час інформації з будь-якого предмета своєму учневі.

У сучасному світі ситуація кардинально змінилася. Неможливо одній людині знати все, навіть у якійсь вузькій царині знання. До того ж численні факти містяться в пам'яті комп'ютера. Учні ж повинні мати цілком інші навички: думати, розуміти суть речей, осмислювати ідеї та концепції і вже на основі цього вміти шукати потрібну інформацію, трактувати її та застосовувати в конкретних умовах, формулювати й відстоювати особисту думку. Саме цьому сприяють інтерактивні технології.

Інтерактивні технології потребують певної зміни життя класу, а також значної кількості часу для підготовки як учням, так і педагогові. Починайте з поступового застосування цих технологій, якщо ви або учні з ними не достатньо ознайомлені. Як педагогові, так і учням треба звикнути до них. Можна навіть скласти план їх впровадження. Краще старанно підготувати декілька занять у навчальному році, ніж часто проводити наспіх підготовлені «ігри».

Можна провести з учнями особливе «організаційне заняття», створити разом з ними «правила роботи в класі». Налаштуйте учнів на старанну підготовку до навчальних семінарів. Використовуйте спочатку прості інтерактивні технології – робота в парах, малих групах, мозковий штурм тощо. Коли у вас і в учнів з’явиться досвід подібної роботи, такі заняття проходитимуть набагато легше, а підготовка не потребуватиме багато часу.

Використання інтерактивних технологій – не самоціль. Це лише засіб для досягнення такої атмосфери в класі, яка найкраще сприяє співробітництву, порозумінню й доброзичливості, дає можливість дійсно реалізувати особистісно орієнтоване навчання.

Якщо застосування вами інтерактивних технологій у конкретному класі веде до протилежних результатів – треба переглянути вашу стратегію й обережно підходити до використання подібних технологій. Можливо, варто обговорити цю ситуацію з учнями (чи правильно ви розумієте й використовуєте ІТ, чи готові ви й учні до їх використання?).

Деяким викладачам буває складно розкривати себе перед школярами, висловлювати особисту думку щодо матеріалу, показувати некомпетентність у деяких питаннях. Безумовно, не всі викладачі «створені» для інтерактивних технологій. Проте їх використання дає можливість для фахового зростання, для зміни себе, для навчання разом з учнями. Зробити перший крок допоможе сам новий підхід до навчання та його мети, за якого викладач відверто може визнати себе не спеціалістом і отримати «право» не знати відповіді на ті або інші запитання (до того ж багато запитань з будь-якого предмета не мають однозначної або єдино правильної відповіді). З іншого боку, після декількох старанно підготовлених уроків викладач зможе відчути, як змінилося ставлення до нього учнів, а також сама атмосфера в класі — і це послужить додатковим стимулом до роботи з інтерактивними технологіями.

Для ефективного застосування інтерактивних технологій, зокрема щоб охопити весь необхідний обсяг матеріалу і глибоко його вивчити (а не перетворити технології на безглузді «ігри заради самих ігор»), педагог повинен старанно планувати свою роботу, щоб:

— дати завдання учням для попереднього підготування: прочитати, продумати, виконати самостійні підготовчі завдання;

— відібрати для уроку або заняття такі інтерактивні вправи, які дали б учням «ключ» до освоєння теми;

— під час самих інтерактивних вправ дати учням час подумати над завданням, щоб вони сприйняли його серйозно, а не механічно або «граючись» виконали його;

— на одному занятті можна використовувати одну (максимум — дві) інтерактивних вправи, а не їх калейдоскоп;

— дуже важливо провести спокійне глибоке обговорення за підсумками інтерактивної вправи, зокрема акцентуючи увагу й на іншому матеріалі теми, прямо не порушеному в інтерактивній вправі;

— проводити швидкі опитування, самостійні домашні роботи з різноманітних матеріалів теми, які не були пов’язані з інтерактивними завданнями.

Для зміцнення контролю над ходом процесу навчання за умов використання інтерактивних технологій викладач повинен попередньо добре підготуватися:

— глибоко вивчити та продумати матеріал, у тому числі додатковий, наприклад, різноманітні тексти, зразки документів, приклади, ситуації, завдання для груп тощо;

— старанно планувати і розробити заняття: визначити хронометраж, ролі учасників, підготувати запитання й можливі відповіді, виробити критерії оцінки ефективності заняття (докладно описуючи хід занять, автори намагалися максимально полегшити підготовку викладача до проведення заняття);

— мотивувати учнів до вивчення шляхом добору найбільш цікавих для учнів випадків, проблем; оголошувати очікувані результати (мети) заняття й критерії оцінки роботи учнів;

— передбачити різноманітні методи для привернення уваги учнів, підтримання дисципліни, необхідної для нормальної роботи аудиторії; цьому, зокрема, можуть сприяти різноманітні вправи-розминки, письмовий розподіл ролей у групах тощо.

Розділ 2. Теоретико-методологічні аспекти стимулювання пізнавальної діяльності в умовах дозвілля

2.1. Особливості стимулювання пізнавальної активності молоді в умовах дозвілля

Величезну роль в організації вільного часу учнів відіграють науково-просвітницькі заклади. Це – бібліотеки, музеї, парки культури й відпочинку.

Діяльність бібліотек (районних, міських, обласних) з організації молодіжного дозвілля досить різноманітна. Форми роботи в бібліотеках поділяються на масові, групові, індивідуальні.

Масові форми дозвіллєвої діяльності це:

· лекції, тематичні вечори;

· дні інформації;

· книжкові виставки;

· дні фахівця;

· виставки художників, виставки рукоділля, молодіжної субкультури.

Групові форми дозвіллєвої діяльності:

· робота клубів з різними напрямками (наприклад, клуб практичної психології та ін.).

Індивідуальні форми:

· методичні рекомендації;

· робота психолога.

Головне завдання бібліотеки – це, звичайно, прищепити читачу любов до книги й ставлення до книг як одного з головних джерел інформації. Тому сама бібліотека вже є однією з форм дозвіллєвої діяльності. По-перше, вона залучає учнів до читання, а отже, і до самоосвіти, самовиховання, самоорганізації свого дозвілля і, по-друге, тому що книга є одним з головних джерел інформації, проводиться низка заходів, що допомагають і вчать орієнтуватися в цьому величезному світі інформації.

При проведенні різних заходів у бібліотеці працівники застосовують різні методи: лекції, зустрічі з цікавими людьми, бесіди, тематичні вечори, усі заходи з наступним обговоренням фільму, театралізовані вистави. Щодо організації дозвілля школярів, що проводяться бібліотекою, несуть у собі усвідомлено виховний вплив, така робота повинна сприяти правильній організації вільного часу учнівської молоді.

Музеї – джерело знань та емоційних вражень, місце спілкування має великі можливості для того, щоб зробити дозвілля школяра активним, змістовним, насиченим пізнавальною діяльністю.

Музеї можуть бути різних профілів: історичними, краєзнавчими, літературними, художніми, техніко-економічними, театральними, музичними тощо[9, c. 18-19].

Організація культурно-дозвіллєвої діяльності в музеї дозволяє дати деякі базові поняття про духовні цінності, про відносини людини з предметним світом. Державні та народні музеї, у яких зосереджено історико-культурна спадщина, пам’ятки, які документують процес розвитку людства, сприяють розвитку естетичного смаку, свідомості.

Завдання музеїв з організації культурно-дозвіллєвої діяльності містять:

Активне залучення підростаючого покоління до музейних цінностей. Музей повинен планувати роботу так, щоб у школярів була можливість приходити туди для спілкування, діалогу з культурою й один з одним. Це вимагає подальшого розвитку форм об’єднань, що стали традиційними для музеїв, за інтересами – гуртків, клубів, факультативів, студій, пошукових груп. Тому необхідним є все більше поширення таких нетрадиційних для музею, суто дозвіллєвих форм, як музичні свята, концерти, вернісажі й т. ін., на яких спілкування серед учнівської молоді здійснюється більш природно й невимушено.

Формування естетичних смаків, потреб, поглядів та ідеалів, тобто естетичної свідомості особистості. Музей – це храм культури, він повинен бути еталоном гарного смаку.

Розвиток емоційної сфери особистості, уяви й фантазії, здатності до творчої діяльності.

Роль музею у формуванні творчих здібностей визначається тим, що його вплив великою мірою заснований на зверненні до емоцій. Він розвиває здатність бачити очима іншої людини, відчувати свою причетність до історії й культури. Ці властиві музеям ознаки, особливості повинні цілеспрямовано й значно більш активно використовуватися в організації дозвіллєвої роботи зі школярами.

Особливе значення в даному випадку має створення ситуацій, пов’язаних із заглибленням у минуле, чи з нетрадиційним використанням музейних предметів у ситуації сьогоднішнього дня.

Організація культурно-дозвіллєвої діяльності школярів у роботі музеїв ґрунтується на певних принципах:

· принцип комплексності (об’єднання в дозвіллєвій діяльності естетичного, морального, трудового та ін.);

· принцип диференційного підходу до аудиторії (вік, рівень знань, інтереси, потреби);

· принцип безперервності (створена у музеях система роботи, при котрій кожен з циклів використовується для школярів різного віку та опирається на знання, отримані раніше);

· принцип активності й самостійності аудиторії (уміння школярів орієнтуватися в інформації, яка їм надається);

· принцип різноманітності (різноманіття форм та напрямків в організації дозвіллєвої діяльності в музейній роботі)[21, c. 7-8].

Найбільш розповсюдженими формами роботи в музеях з учнями є: екскурсії, лекції, бесіди, зустрічі з цікавими людьми, консультації музейних працівників і заняття у фондах музеїв як колективні, так і індивідуальні, робота клубів і гуртків при музеях.

До форм організації культурно-дозвіллєвої діяльності школярів поза музеєм належать виїзні уроки, бесіди, зустрічі, дні музею в школах, організація пересувних виставок; читання лекцій, організація конкурсів вікторин.

Для ефективності пересувних позамузейних форм роботи необхідні умови:

Дотримання музейної специфіки (організація роботи повинна проходити на підставі музейних оригіналів).

Комплексність (велике значення мають тривалі контракти зі школярами).

Використання різноманітних форм роботи з учнівською молоддю.

Таким чином, роль і місце державних і народних музеїв в організації вільного часу учнівської молоді досить значна. Адже кожен предмет у музеї виступає як стимулятор творчих умінь, несе в собі духовний зміст, є результатом творчої думки. Цінність музеїв для організації вільного часу – у їх змісті, який задовольняє вікові й індивідуальні потреби й інтереси школярів.

Невід’ємною складовою дозвілля є організація дозвіллєвої діяльності в парках. Парки – комплексні установи культури, що мають багатомільйонну аудиторію. Це найбільш відвідувані, найбільш масові місця відпочинку, особливо учнівською молоддю. Сьогодні парки культури й відпочинку – на початку складного шляху великої роботи, яка потребує від усіх адміністративних структур, як парку, так і міста, граничної наполегливості, енергійних дій, а головне – капіталовкладень у перебудову бази й удосконалення всієї культурно-масової роботи, пов’язаної з правильною організацією вільного часу як дітей, так і дорослих. Для того, щоб у цьому напрямку парки могли працювати в повну силу, насамперед, необхідно вивчити інтереси й потреби своїх відвідувачів, застосовуючи методи анкетування, проведення вечорів „питань і відповідей”, присвячених діяльності парку, а також залучення місцевих органів друку[11, c. 23-24].

2.2. Дозвілеві методи впливу на пізнавальну активність молоді

Методами культурно-дозвіллєвої діяльності прийнято називати способи, прийоми, способи дій з використання засобів впливу на аудиторію.

У культурно-дозвіллєвій діяльності виділяють такі основні методи:

Методи гри й ігрового тренінгу. Гра – самостійний і законний для учнів, дуже важливий вид їхньої діяльності. Гра виявляє знання, інтелектуальні сили. Вона показує рівень організаторських здібностей учнів, розкриває творчий потенціал кожного учня.

Методи театралізації. Дозвілля учнів має нескінченну безліч сюжетів і соціальних ролей. Метод театралізації реалізується через особливий словник спілкування, обряди, ритуали. Театралізація знайомить учнів з різноманітними сюжетами життя.

Метод змагання. Змагання – внутрішня „пружина” розкручування творчих сил, стимулювання до пошуку, відкриття, перемог над собою.

Метод рівноправного духовного контакту. Вони засновані на спільній діяльності дітей і дорослих „на рівних” у цьому. Організатори, соціальні педагоги, учні – рівноправні члени шкільного клубу, драмгуртка, творчих об’єднань, заснованих на демократичному, гуманізованому спілкуванні.

Методи ситуацій, що виховують, тобто покликаних до життя процедур, самореалізації, довіри, уявної довіри, недовіри, організованого успіху та ін. Ситуація, яка виховує, – це ситуація що спеціально створюється вихователем.

Імпровізація – дія, не усвідомлена й не підготовлена заздалегідь, експромт. Імпровізація виводить на практичну й творчу заповзятливість. Мистецтво імпровізації – це породження спокуси творчого зусилля. Імпровізація базується на синдромі наслідування з привнесенням свого авторського початку.

Важливо усвідомити сутність поняття „метод”, залежність методу від змісту роботи, необхідність творчого підходу до вибору методів і прийомів до діяльності закладів культури, якими накопичений великий досвід використання різних засобів, форм і методів залежно від обстановки й розв’язуваних завдань. Фахівцю необхідно опанувати ними, навчитися їх творчо застосовувати.

До числа найважливіших компонентів методики культурно-дозвіллєвої діяльності відносяться форми діяльності закладів культури чи програм. Форми роботи – один з необхідних елементів функціонування закладів культури, компонент культурно-дозвіллєвої діяльності.

Термін „форма” вживається в різних значеннях. Форма (узагалі) – пристрій, структура, зовнішнє вираження чого-небудь, система організації чого-небудь. Форма не може існувати ізольовано від змісту. Поняття форми стосовно діяльності у сфері вільного часу може мати різне значення. Насамперед, форма є вираженням змісту культурно-дозвіллєвої діяльності, формами називають способи організації вільного часу.

Однією з форм організації дозвіллєвої діяльності учнів є клубна діяльність. Клуб – це соціально-культурний центр духовного розвитку, творчості й відпочинку людей, створений за державною й суспільною ініціативою.

Клуби забезпечують потребу населення в задоволенні й змістовному проведенні вільного часу як через колективні (свята, фестивалі, обрядові заходи), так і індивідуальні форми роботи[5, c. 84-85].

З уведенням ринкових відносин та демонополізацією культурного забезпечення населення з’явилися й функціонують ще й недержавні заклади культури клубного типу. Державні, за правилом, майже не змінили стилю й методів роботи, тому переважно залежать від дотацій відповідного бюджету. Недержавні, маючи мінімальну підтримку держави, повинні шукати неординарні форми й методи роботи, використовувати багатий досвід зарубіжних структур подібного профілю.

Під час дозвілля людина підвищує свій інтелектуальний рівень, що корисно як їй самій, так і суспільству, тому продуктивне забезпечення сфери дозвілля має дуже велике значення. Йдеться, передусім, про необхідність забезпечення потужності його матеріальної бази: від сільських клубів до міських палаців культури та творчості, від настільних ігор (шахи, шашки, теніс) до розгалуженої мережі національного телебачення, від звичайних спортивних майданчиків до грандіозних стадіонів, від найпростіших іграшок до найсучасніших комп’ютерних електронних систем. До матеріальної бази дозвілля маємо віднести, зокрема, і базу єдиної світової інформаційної системи Internet [3, 48-49].

Висновки

Пізнавальний інтерес починається з елементарної допитливості. Потім він може перерости в зацікавленість, а на вищому рівні розвитку – у звичку до систематичної розумової праці. Ця звичка формується системою різноманітних засобів впливу на учня в школі, у позашкільних закладах і в сім'ї.

Пізнавальна активність і самостійність є якісними характеристиками пізнавальної діяльності, вони взаємозумовлені, взаємозв'язані, але не тотожні. Активність — означає свідоме, вольове, цілеспрямоване виконання розумової чи фізичної роботи, необхідної для оволодіння знаннями, вміннями, навичками, включаючи користування ними у подальшій навчальній роботі і практичній діяльності. Вона виявляється у характері сприймання, реакції на нові знання, кількості пізнавальних питань тощо. Пізнавальна активність супроводжує будь-яку самостійну дію, це, по суті, готовність (здатність і прагнення) до енергійного, ініціативного оволодіння знаннями, докладання вольових зусиль. Пізнавальна самостійність завжди спрямована на засвоєння нових знань, передбачає готовність учня до пошукової роботи, а пізнавальна активність має місце і під час засвоєння знань і під час їх відтворення, закріплення.

Серед активних методів навчання ми виділили наступні три основні блоки:

а) дискусійні методи (групова дискусія, розбір казусів із практики, аналіз ситуації морального вибору тощо);

б) ігрові методи: дидактичні і творчі ігри, в тому числі ділові (управлінські) ігри, рольові ігри (научіння поведінці, ігрова психотерапія, психодраматична корекція); контрігра (метод усвідомлення комунікативної поведінки);

в) сензитивний тренінг (тренування міжособистої чутливості і сприймання себе як психофізичної єдності) [9, с. 19].

Також ми дослідили, що існує безліч різних форм і методів організації вільного часу молоді. Важливе завдання фахівців сфери культурно-дозвіллєвої діяльності – з усього різноманіття засобів, форм і методів вибрати ті, котрі в кожному конкретному випадку дадуть можливість щонайкраще вирішити завдання, які стоять перед ними. Потрібні постійні пошуки нових, більш ефективних поєднань змісту, форм, методів і засобів, що відповідають запитам сучасного суспільства, інтересам і потребам молоді.

Пізнавальний інтерес може виступати і як засіб навчання, і як мета педагогічної роботи в плані розвитку загальної пізнавальної активності. Така потрійність прояву інтересу як мети, засобу і результату навчання та виховання складає головну особливість педагогічного аспекту проблеми формування пізнавальних інтересів учнів.

Важливим завданням сучасної школи є також розвиток пізнавальної активності учнів. Для того, щоб успішно розв'язати це завдання, необхідно всебічно стимулювати самостійну роботу учнів, розбудити в них свідоме бажання постійно займатися самоосвітою, яка є одним з важливих структурних елементів безперервної системи освіти, що прийнята в Україні.

Список використаної літератури

1. Балаев А.А. Активные методы обучения. М., 1986

2. Бобровна В. А. Уроки пізнання //Початкове навчання та виховання. — 2008. — № 5-6. — С. 3-31

3. Бодалев А.А. Восприятие и понимание человека человеком. М.,1982. — С. 46-52

4. Буряк В. К. Активность учащихся в познавательной деятельности // Педагогика. — 2007. — № 8. — С. 71-82

5. Варій М. Й. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 375, с.

6. Волкова Н. П. Педагогіка: Посібник. — К.: Академія, — 2002. — 575, с.

7. Головаха. Е.И., Панина Н.В. Психология человеческого взаимопонимания. К., 1989

8. Губенко О.В. Стимулювання пізнавальної та творчої інтелектуальної активності школярів за допомогою оцінки // Практична психологія та соціальна робота. — 2005. — № 11. — С. 6-11

9. Данилова Л. Розвивати пізнавальну активність учнів // Рідна школа. — 2002. — № 6. — С. 18-20

10. Демиденко В.К. Психологічні основи засвоєння історії учнями. К., 1970. — С.123

11. Долбенко Т. Пізнавальна активність підлітків як предмет вивчення педагогіки і психології // Вісник Книжкової палати. — 2005. — № 10. — С. 22 – 25

12. Емельянов Ю.Н. Активное социально-психологическое обучение. Л., 1985. — С.54-88

13. Зайченко І. В.Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів. — Чернігів : Б. в., 2003. — 526, с.

14. Кан-Калик В.А. Педагогическая деятельность как творческий процес. М., 1977. — С.46

15. Ковалёв Г.А., Коряк Н.М., Петровская Л.А. Проблеми активного социального обучения. // Вопросы психологии. — 1982, № 5

16. Ковынева М. В. Методика активного обучения и воспитания: (Современный подход к гражданскому образованию и воспитанию). — Ростов-на-Дону : Феникс, 2005. — 316 с.

17. Кучерук В. Учебные игры на уроках истории. // Преподавание истории в школе. 1989. — № 4

18. Лернер И.Я. Развитие мышления учащихся в процессе обучения истории. М., 1982

19. Малаховська О. Роль інтегрованих уроків у розвитку пізнавальних інтересів учнів // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2006. — № 8. — С. 6-7

20. Марусинець М. Розвиток пізнавальної активності: психологічні умови та дидактичні засоби // Дошкільне виховання. — 1999. — № 12. — С. 7-9

21. Матюшкин А.М. Психологическая структура, динамика развития познавательной активности. // Вопросы психологии. — 1982, № 4

22. Развитие творческой активности школьников: збірка. — М. : Педагогика, 1991. — 155, с.

23. Сыроежин И.Н., Вербицкий А.А. Методика разработки и использования деловых игр как форма активного обучения студентов. М., 1981

24. Фіцула М. М.Педагогіка: Посібник. — К. : Академія, 2000. — 542 с.