referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Освіта в Україні в 19 сторіччі. Відкриття університетів в Харкові, Києві, Одесі

Вступ.

1. Освіта та наука в Україні в 19 сторіччі.

2. Відкриття університетів в Харкові, Києві, Одесі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

На кінець XVIII ст. внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України — Гетьманщини, її права, вольності та привілеї. Із скасуванням гетьманства та полково-сотенного устрою вона стала просто адміністративною одиницею, зведеною за станом до звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм із самостійним внутрішнім життям, на всій її території насильно встановлювалися органи управління Російської імперії. Вона була остаточно, за висловом Петра І, «прибрана до рук» Росією. Зникли всі особливості місцевого устрою, які відповідали народному характеру і складали кращі набуття національної культури. Це — організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя. Вони поступилися своїм місцем загальноросійському порядкові, який тримався на трьох китах: централізмові, абсолютизмі, бюрократизмі.

Україна втратила навіть своє ім'я. Його офіційно заступила «Малоросія». Поволі втрачалася самоназва українців. Замість того вводився офіційно-бюрократичний термін «малоросіянин» — у співвідношенні до Московської держави — «Великої Русі».

Незважаючи на несприятливі умови (не було державного захисту української культури), процес творення на українській землі «і під чужими урядами» ні на мить не припинявся, не уривався, за висловом Михайла Драгоманова, «поступ цивілізації» народу нашого. Це знайшло свій прояв у розвитку освіти.

1. Освітата наука в Україні в 19 сторіччі

Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, усі діти, навіть сироти, навчалися грамоті, були писемними. Для останніх також існували школи грамоти при церквах. Початковій грамоті навчали й мандрівні дяки.

Середня ланка освітніх закладів була представлена народними учи-лищами, семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. За неповними даними, у Слобідській Україні в 1732 р. діяло 129 шкіл, у 1740-1748 pp. у семи з десяти полків Гетьманщини налічувалося 866 шкіл. На землях Війська Запорізького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти з різних міст. Сільські та міські школи утримувалися громадою — населенням села чи міського приходу. Громади або братства будували приміщення для школи, дбали про матеріальне забезпечення вчителів. Як правило, обов'язки дячка та вчителя покладалися на одну особу.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної фізики. У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40—90-ті роки процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859— 1914), протягом 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». Така потужна джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій, посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість наукових праць з історії.

Історична наука не існувала ізольовано від суспільних процесів, і тому народницька ідеологія, що була досить популярною в пореформений період, знайшла відображення в працях вітчизняних істориків. М. Костомаров та В. Антонович стали основоположниками народницького напряму в українській історіографії. На відміну від своїх попередників, які основну увагу приділяли державі та коронованій еліті, вони зосереджувалися на вивченні історії народу, його ідеалів, вірувань, устремлінь, досліджували рух народу в просторі й часі, тенденції його економічного, політичного, культурного життя, боротьбу за свої права. Представниками народницької школи в українській історіографії були також М. Грушевський, В. Іконніков, О. Єфименко, Д. Яворницький, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін.

Оригінальним філософом цієї доби став П. Юркевич, науковий доробок якого є своєрідним підсумком української класичної філософії XVIII—XIX ст.

Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології видатного мовознавця О. Потебні. У своїх працях «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречии» та інших він започаткував психологічний напрям у вітчизняному мовознавстві, активно розвивав філософію мови, розв´язував конкретні проблеми загального мовознавства, діалектології тощо.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін. Характерними ознаками розвитку української літератури в другій половині XIX ст. були:

1. Різноманітність художніх напрямів. У 70—90-ті роки водночас існували і взаємно збагачувалися романтизм (Я. Щоголів), натуралізм (Г. Барвінок, М. Кононенко), просвітницький реалізм (І. Нечуй-Левицький). Твори цього періоду мали синтезний характер, органічно поєднували елементи реалізму і романтизму. У тогочасній Українській літературі, як і у всій європейській, ще не існувало чітко визначеного розмежування між «реалізмом» і «натуралізмом».

2. Наявність індивідуальних стилів письменства. Особливо яскраво це виявилося в провідному художньому напрямі тієї доби — реалізмі. Завдяки самобутності українських письменників принцип реалізму сприймався під різними кутами зору. На цій базі сформувалися оригінальні підходи та способи творчого самовираження, своєрідні стилі: етнографічно-побутовий (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький), аналітично-психологічний (Марко Вовчок, Панас Мирний, А. Свидницький), соціально-філософський (І. Франко, М. Павлик, П. Грабовський).

3. Поява нових тем і проблематики. У фокусі уваги українських письменників другої половини XIX ст. опиняються реалії пореформеного періоду: болюче класове розшарування селянства, життєві проблеми нового суспільного класу — пролетаріату; революційна боротьба народних мас проти соціального та національного гніту новітньої буржуазної доби; пошуки інтелігенцією свого місця в новій системі координат. Особливо яскраво ця тенденція виявляється у творах І. Франка «Борислав сміється», І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», Панаса Мирного «Лихі люди».

4. Демократизація і гуманізація літератури. Відкриттям та здобутком української літератури пореформеної доби стало зображення центральною фігурою художніх творів людини з народу. Письменники розкривають процес духовного розкріпачення народних мас, зростання їхньої свідомості. На сторінках романів та повістей з’являється новий позитивний герой — Чіпка («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Жук («Лихі люди»), Бенедьо Синиця («Борислав сміється») та ін.

Реалістичне мистецтво другої половини XIX ст. сприймає людину як найвищу цінність і при цьому намагається не тільки просвітити народ щодо широкого спектра його прав, а й виступає на захист цих прав, закликає не миритися з насиллям та сваволею пануючих класів, пробуджує до боротьби за вільне життя.

5. Ускладнення художніх форм. У пореформений період письменники активно використовують у своїй творчості весь жанровий арсенал — від панорамних, епічних романів та повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо.

Поступово описовість та натуралізм поступаються місцем аналізу та типізації; напруженішими та гострішими стають сюжети; починається відхід від традиційного схематизму та прямолінійності у побудові конфліктів та образів; розповідь від першої особи, характерна для раннього етапу розвитку прози, поступово витісняється об’єктивною оповіддю тощо.

6. Політизація літературної творчості. Література завжди перебувала в тісному зв’язку з політикою, проте в другій половині XIX ст. цей зв’язок стає особливо відчутним. Свою роль у цьому відіграли суперечності пореформених суспільних змін та зрушень; процес завершення формування української нації; спрямовані проти української мови та народу Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази тощо. Активно висвітлювалися на сторінках творів болючі суспільні проблеми, аналізувалися суперечності класової боротьби, посилилося публіцистичне спрямування художніх творів. Характерно, що значна частина українських письменників цієї доби вела активну політичну діяльність — була членами політичних організацій, як «громадівці» О. Кониський, М. Старицький, Б. Грінченко; енергійно пропагувала політичні ідеї, як І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка; брала участь у літературних дискусіях, що, як правило, переростали в гостру полеміку з актуальних соціальних та національних проблем.

2. Відкриття університетів в Харкові, Києві, Одесі

На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Вона не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. Згодом відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін (9.02.1773-6.11.1842) домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту.

17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. До нього було зараховано 33 казеннокоштних та 23 своєкоштних студенти. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чоловік. Університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. Структура його зазнавала численних реорганізацій і лише в 50-х роках усталилася. Навчання проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному.

В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. Йому самому належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, технології видобування селітри, конструктором сільськогосподарських машин. Сучасники слушно прозвали його «українським Ломоносовим».

В університеті працювали два відомі професори математики — Тимофій Федорович Осиповський (1765-1832) та його учень, академік Петербурзької Академії наук та кількох іноземних академій Михайло Васильович Остроградський (24.09.1801-1.01.1861). У 1813 р. Т.Ф.Осиповський став ректором університету. Виданий ним у Петербурзі тритомний «Курс математики» протягом кількох десятиліть служив вітчизняним підручником з цієї важливої галузі.

В університеті були викладачами: відомий письменник Петро Гулак-Артемовський (1790-1865), історики Микола Іванович Костомаров (1817-1885) та з 1882 р. — Дмитро Іванович Багалій (1857-1932).

З Харківським університетом пов'язане й ім'я відомого філолога-славіста, професора Ізмаїла Івановича Срезневського (1812-1880). Крім педагогічної, І.Срезневський займався науковою роботою, В 1833-1838 pp. він видавав у Харкові «Запорожскую старину» — фольклорну й історико-літературну збірку, яка була дуже популярною на той час. Всього вийшло 6 книг. Тут вміщено історичні пісні й думи XVI-XVIII ст., уривки козацьких літописів, переказів, уривки з «Історії Русів». Крім того, І.Срезневський включив до збірки і свої статті й стилізації під фольклор. Він же першим виступив в 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава.

Український фольклор, зібраний І.Срезневським, зацікавив Миколу Васильовича Гоголя (1809-1852), який мріяв тоді написати історію України. Високо цінував публікації молодого вченого Михайло Олександрович Максимович (1804-1873), який постійно з ним листувався. Своє захоплення збірником «Запорожская старина» висловив в листі до П.Корольова 22.05.1842 р. Т.Г.Шевченко: «Лежу п'яту добу і читаю «Старину», добра книга, дякую вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробити, якщо здоровий буду, там багато такого, від чого навіть облизуєшся, дякую вам».

Російський Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідником, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національно-культурного відродження XIX — початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Харкові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-художній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник», який проголосив своїм девізом: «Сприяти всебічному піднесенню науки й літератури». Часопис першим започаткував друкування українською мовою. Він радив широко її використовувати на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вчених, які, «можливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи». В січні 1816 р. почав виходити перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский Демокрит».

Заснування першого у Східній Україні університету, видання перших українських журналів, діяльність найвизначніших культурних сил того часу сприяли тому, що на початку XIX ст. Харків став най-більшим культурним центром в Україні.

У Києві єдиним вищим навчальним закладом до 1834 р. була духовна академія, відкрита в 1819 р. у Братському монастирі, де до 1817 р. існувала Києво-Могилянська академія. Київська духовна академія проіснувала 100 років. На початку 1920 р. зі встановленням радянської влади вона була ліквідована. Багато її випускників не залишалися на церковній службі, а влаштовувалися працювати до світських установ. Деякі з них стали відомими діячами української культури: письменник І.С.Нечуй-Левицький (1838-1918), композитор П.Є.Козицький (1893-1960), хоровий диригент і композитор О.А.Кошиць (1875-1944), академік ВУАН К.Г.Воблий (1876-1947), академік УАН М.І.Петров (1840-1921).

Справа заснування університету в Києві затягнулася на декілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої традиційні впливи на Правобережній Україні. Лише після придушення польського повстання 1830 р. відбулося відкриття в «Південно-Західному краї» російського університету. Це набуло великого політичного звучання. Київський університет було відкрито 15 липня 1834 р. замість польського ліцею, переведеного з Кременця, під офіційною назвою «Університет св. Володимира». За сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської національності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українського національно-культурного відродження.

Спочатку університет мав у своєму складі два факультети — філософський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет. Студентський контингент в університеті протягом 1834-1841 pp. збільшився з 62 до 651 чоловік. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців. У 1860 р. при університеті засновано дворічні педагогічні курси для підготовки вчителів.

До 1842 р. університет, не маючи власного приміщення, містився на Печорську в кількох приватних будинках. В 1842 р. він був переведений у нове приміщення, побудоване в стилі російського класицизму за проектом і під керівництвом архітектора, академіка Вікентія Івановича Беретті (1781-1842).

Першим ректором Київського університету став професор М.О.Максимович — вчений-енциклопедист, природознавець, історик, фольклорист і літературознавець, друг М.В.Гоголя і Т.Г.Шевченка.

До Киева М.Максимович працював професором кафедри ботаніки в Московському університеті. Відома його двотомна книга «Основи ботаніки». Крім того, М.Максимович був пристрасним шанувальником історії та культури українського народу. Він стояв біля витоків української фольклористики, яку, по суті, започаткував своїми фольклористичними працями («Малоросійські пісні», 1827 p.; «Українські народні пісні», 1834 p.; «Збірник українських пісень», 1849 p.).

М.Максимович був ректором всього рік — в 1834-1835 pp., потім — деканом філософського факультету. В 1845 р. він пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівка під Каневом.

На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей, заснований 1 травня 1817 р. в Одесі і названий в честь герцога А.Е.Рішельє дю Плессі — градоначальника Одеси і генерал-губернатора Новоросійського краю (1803-1814). До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою.

Стан пореформеної країни гостро потребував створення на Півдні України вищого навчального закладу. Крім фінансових проблем, існували й інші. Одна з них була висловлена міністром освіти: «…Далекоглядність уряду вимагає ні в якому разі не створювати нових університетів у великих містах, де будь-який нагляд за студентами незрівнянно важчий і де вони перебувають під впливом дуже ненадійної частини населення». Лише в 1864 р. було прийняте рішення про заснування в Одесі Новоросійського університету, який було відкрито 1 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У 1875 р. засновано університет -у Чернівцях.

4 серпня 1820 р. Гімназію вищих наук було засновано в Ніжині. Кошти на це виділив російський державний діяч, виходець з України, сенатор, граф Ілля Безбородько (27.02.1756-15.06.1815). Першим і другим директорами цього навчального закладу стали українські вчені, вихідці із Закарпаття, які виїхали до Росії, — Василь Григорович Кукольник та Іван Семенович Орлай, які були директорами: перший — п'ять місяців, другий — п'ять років. За час їхнього керівництва кількість учнів Гімназії зросла з 25 до 250. В 1828 р. Гімназію закінчив М.В.Гоголь. Крім нього, в ній здобув освіту інший письменник — Є.П.Гребінка.

Особливо теплими й зворушливими були стосунки І.Орлая з М.Гоголем, який про свого директора часто писав батькам. З останніми І.Орлай був особисто знайомий, листувався з ними. Останні три роки свого життя І.Орлай був директором Рішельєвського ліцею. Помер він у лютому 1829 р.

За статутом Ніжинська гімназія мала дев'ять класів, які ділилися на три цикли. Учні старшого циклу називалися студентами і по закінченні одержували 14-й клас «табелі», як і після університету. У 1875 р. гімназія була реорганізована в історико-філологічний інститут імені князя Безбородька. В 1920 р. відбулося перетворення історико-філологічного інституту в педагогічний, а в 1939 р. йому присвоєно ім'я М.В.Гоголя.

Єдину в Росії школу бджільництва заснував у 1828 р. в с Пальчики Конотопського повіту на Чернігівщині учитель Петро Іванович Прокопович (10.07 1775-3.04.1850), яку і очолював до кінця свого життя. П.І.Прокопович увійшов в історію як геній світового пасічництва. Він першим у світі створив його наукові підвалини. Цей український вчений-бджоляр є винахідником рамкового («втулкового») вулика, автором наукових праць з бджільництва. Крім головного предмета — бджільництва, в школі викладалися квітникарство, садівництво, шовківництво, загальноосвітні предмети: читання, письмо і арифметика в обсязі початкової школи.

У другій половині XIX ст. в Україні почала розвиватися вища технічна освіта. В 1885 р. відкрито перший в Україні Південноросійський технологічний інститут у Харкові, в 1898 р. Київський політехнічний інститут, в 1899 р. — Катеринославське вище гірниче училище (за статусом вуз). Крім того, в 1873 р. почав діяти Харківський ветеринарний інститут.

У відкритті політехнічного інституту в Києві взяли участь цукрозаводчики, які 18 лютого 1880 р. «вирішили за передплатою зібрати необхідний капітал для спорудження технічного навчального закладу. Рішення тут же було виконане, причому за передплатою було зібрано 20800 карбованців…».

Одним з найстаріших навчальних закладів України є Коростишівське педагогічне училище імені Івана Франка. 22 жовтня 1869 р. в Києві засновано вчительську семінарію Південно-Західного краю. В серпні 1873 р. її переведено до Коростишева, для чого було збудовано двоповерховий будинок. Засновником та першим директором семінарії став видатний український педагог і прогресивний діяч, колишній член Кирило-Мефодіївського братства Іван Якович Посяда.

З-поміж більш ніж двадцяти тисяч вихованців училища виділяється постать українського письменника Степана Васильченка (Панасенка), який приїхав навчатися до цього «єдиного малесенького огника для бідних здібних селянських дітей» з Ічні на Чернігівщині. Відлуння років навчання знайшло відтворення в його «Записках учителя» та оповіданні «Оксана».

В XIX ст. поборники ідеї української самостійності ніяк не могли знайти легального ґрунту для своєї роботи в Росії. Урядова політика зводилась до того, щоб не допускати ніякого українства — ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального, проводячи традиційний курс асиміляції українського населення в напрямку його русифікації. Власті ретельно слідкували за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури. Це особливо стало помітним після придушення польського повстання 1830 р. Якраз у цей час зникли залишки українських національних елементів у місцевому самоврядуванні. Було розформовано київську міську міліцію у кількості 2000 чол. Вони за традицією носили козацьку форму.

У цій тяжкій ситуації в Україні залишалася одна сила, що рятувала український народ від денаціоналізації. Цією силою була національна свідомість. Цю ідею успадкувати українські діячі XIX ст. Це позитивно вплинуло на українську культуру, сприяло її розвитку і в XX ст.

Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847). Щодо культурно-історичного процесу, то тут братство визнавало рівні права всіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови та національної культури. Братству належала думка про особливі риси українського народу та його культури: волелюбність та природний демократизм, поетичність та віротерпимість.

Висновки

Модернізація економіки, завершення промислового перевороту зумовили гостру необхідність у фаховій диференціації, спеціалізації кадрів, що отримують вищу освіту. Ці обставини сприяли виникненню вищих спеціальних навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Глухівського учительського інституту, Харківського ветеринарного інституту, Південноросійського технологічного інституту в Харкові, Київського політехнічного інституту, Вищого гірничого училища в Катеринославі.

У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в західноукраїнських землях. По-перше, відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі. По-друге, ця ж реформа бодай формально запроваджувала обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. По-третє, наприкінці XIX ст. було розширено коло навчальних закладів, що давали вищу освіту, — до Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, незважаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти в західноукраїнських землях залишався низьким. Зокрема, 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині — 75%.

Радикальні зміни в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки в другій половині XIX ст. Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були Харківський, Київський та Новоросійський (нині — Одеський) університети. Водночас у 70—80-ті роки з метою концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено наукові товариства — Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові та ін.

Список використаної літератури

1. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.

2. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.

3. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров'я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.

4. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.

5. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.

6. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.

7. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.

8. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.