Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування

Вступ

Актуальність теми. У державотворчих процесах України вагоме місце посідає проблема запобігання злочинності, особливо серед неповнолітніх громадян. Актуальність цієї проблеми детермінована насамперед тим, що з початку 90-х рр. ХХ ст. кількість неповнолітніх, які засуджуються за злочини, збільшилася в Україні на третину. Відповідно, пошук раціональних та ефективних засобів кримінально-правового впливу на неповнолітніх правопорушників стає одним із пріоритетних напрямів розвитку кримінального права.

Вагомий вплив на визначення теоретико-методологічних підходів дослідження справили праці Д.П. Водяникова, В.К. Дуюнова, М.А. Єфімова, С.І. Зельдова, Л.В. Іногамової-Хегай, С.Н. Сабаніна, Н.Ф. Саввіна, В.В. Скибицького, Ю.М. Ткачевського, В.М. Трубникова та ін. Значний інтерес для дослідження становлять роботи широкого кола сучасних науковців-правознавців, що стосуються загальних питань окресленої проблематики (З.А. Астеміров, Ю.В. Баулін, В.М. Бурдін, Г.С. Гаверов, А.А. Горшенін, Н.О. Гуторова, Т.А. Денисова, В.П. Ємельянов, О.Г. Кальман, А.Ю. Кизилов, Л.В. Кузнєцова, Е.Б. Мельникова, В.М. Сидорова, М.А. Скрябін, С.С. Яценко, Н.С. Юзікова та ін.).

Метою дослідження є комплексне теоретичне вивчення кримінально-правових проблем особливостей звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування.

Об`єктом дослідження є суспільні відносини у сфері звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування.

Предметом дослідження є підстави, умови та правові наслідки звільнення від відбування покарання неповнолітніх та практика його застосування.

Досягнення мети дослідження базується на реалізації таких завдань:

— визначити поняття та особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх;

— охарактеризувати види покарань, які застосовуються до неповнолітнього та особливості їх призначення;

— розкрити особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування;

Методи дослідження. Комплексне поєднання загальнонаукових та спеціальних методів, що використовуються в юридичній науці, стало теоретико-методологічною основою дослідження (історичний, історико-правовий та порівняльно-правовий).

1. Поняття кримінальної відповідальності неповнолітніх

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла на момент вчинення злочину певного віку — шістнадцяти або чотирнадцяти років. Вік суб’єкта злочину — це не тільки критерій нижчої межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, а й обставина, що визначає характер і ступінь кримінальної відповідальності неповнолітніх, тобто осіб, які не досягали вісімнадцяти років на час вчинення злочину [2].

Поряд із загальними положеннями, що відносяться до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон передбачає певні особливості кримінальної відповідальності для неповнолітніх. Ці особливості стосуються:

1) звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності або покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру;

2) видів покарання, які застосовуються до неповнолітніх;

3) звільнення неповнолітніх від відбування покарання [11, с. 354].

Особливістю відповідальності неповнолітніх є застосування до них примусових заходів виховного характеру. Під цими заходами розуміють передбачені кримінальним законом заходи впливу, що застосовуються судом до неповнолітніх за вчинення злочину, але не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх, виключення антисоціальних властивостей і навичок, запобігання вчиненню ними правопорушень. Обов’язковими ознаками цих заходів є:

а) передбаченість їх кримінальним законом;

б) застосування їх тільки судом (або спеціально уповноваженим суддею);

в) застосування їх тільки до неповнолітніх, які вчинили злочин;

г) відсутність у цих заходах ознак кримінального покарання [11, с. 355].

КК містить вичерпний перелік примусових заходів вихового характеру:

1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення в потерпілого;

2) застереження;

3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу, а також окремим громадянам;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно або заробіток, обов’язку відшкодувати заподіяні збитки;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років [14, с. 370].

Обов’язок публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого передбачає прохання вибачення в присутності не тільки потерпілого, а й інших осіб, на зборах колективу, де працює чи вчиться винний або потерпілий.

Застереження полягає в оголошенні судом осуду соціально небезпечної поведінки, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосувати більш суворі заходи відповідальності.

Передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу по своїй суті передбачає посилення контролю і виховного впливу з боку тих осіб, які зобов’язані через сімейні, виробничі або інші відносини здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив мають можливість здійснити такий вплив, створити нормальну обстановку для неповнолітнього.

Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладення на неповнолітнього обов ‘язку відшкодувати заподіяну шкоду.

З урахуванням специфіки і суворості цього заходу закон обмежує можливість його застосування як віком неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: цей захід може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягали п’ятнадцятирічного віку і мають майно або заробіток [14, с. 371].

Вважається, що попереднє слідство та судовий розгляд справ відносно неповнолітніх потребує від слідчих, суддів особливої уваги, пильності, професіоналізму, щоб забезпечити не тільки всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи, але (це головне) і забезпечити виховний рівень процесу на всіх його стадіях. При цьому справи про застосування примусових заходів виховного характеру повинні розглядатися спеціально уповноваженими на те суддями, визначеними наказом голови суду.

Вважаємо, з цього приводу небезперечна думка О. Кравченко: «Незважаючи на те, що вирішення справ даної категорії судами не становить будь-якої особливої складності, у судовій практиці при застосуванні примусових заходів виховного характеру трапляються помилки..» [9, с. 133]. На погляд автора, у судовій практиці при розгляді справ даної категорії трапляються помилки і перш за все з тієї причини, що слідчі і судді інколи саме помилково допускають спрощення при провадженні цих справ, бо саме ці справи, з урахуванням специфіки психології неповнолітніх, є такими, що їх треба вважати справами особливої складності. Саме такий серйозний підхід до цієї важливої роботи дасть можливість декілька зменшити помилки при розгляді справ неповнолітніх.

2. Види покарань, які застосовуються до неповнолітнього та особливості їх призначення

Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітнього. Відповідно до ч. 1 ст. 98 це такі основні покарання:

1) штраф;

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

4) арешт;

5) позбавлення волі на певний строк [18, с. 417].

До неповнолітніх відповідно до змісту ст. 98 КК не можуть застосовуватися такі види покарань, як конфіскація майна, обмеження волі, довічне позбавлення волі, незалежно від тяжкості вчиненого злочину. Такі специфічні види покарань, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні теж не можуть застосовуватися до неповнолітніх, оскільки такі покарання розраховані на спеціальних суб’єктів, якими неповнолітні не можуть бути [2].

На підставі ч. 2 цієї статті до неповнолітнього можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Передусім слід зазначити, що в самому змісті, умовах застосування цих видів покарань є певні особливості порівняно з аналогічними покараннями в їх застосуванні до повнолітнього. Ці особливості в цілому відображають загальну тенденцію пом’якшення кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх.

Штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п’ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Особливості штрафу при призначенні його неповнолітньому на відміну від загального поняття штрафу, як виду покарання, полягає в тому, що:

1) він може бути призначений тільки до неповнолітнього, що має самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення;

2) його максимальний розмір обмежений: п’ятсот встановлених законом неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Частина 2 ст. 99 КК вимагає при призначенні штрафу неповнолітнім обов’язкового врахування судом не тільки тяжкості вчиненого злочину, але й матеріального стану неповнолітнього [2].

Неповнолітні, засуджені до штрафу, вважаються такими, що не мають судимості, після виконання цього покарання (див. п. 1,ч. 2 ст. 108 КК) [2].

Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день.

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року.

Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п’яти до десяти відсотків.

Із змісту статті випливає, що особливість громадських та виправних робіт при застосуванні до неповнолітніх полягає в двох моментах:

1) ці види покарань можуть бути призначені тільки неповнолітнім від 16-ти до 18-ти років;

2) значно зменшена тривалість (строк) цих покарань порівняно з тими, що передбачені в статтях 56, 57 КК: громадські роботи можуть бути призначені на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і тривалість їх не може перевищувати двох годин на день, а строк виправних робіт встановлюється від двох місяців до одного року, при цьому відрахування в доход держави призначається судом у розмірі від п’яти до десяти відсотків [18, с. 419].

Неповнолітні, засуджені до громадських або виправних робіт, вважаються такими, що не мають судимості після виконання цих покарань (п. 1 ч. 2 ст. 108 КК) [2].

Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постанов-лення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб.

Особливості цього виду покарання щодо неповнолітнього полягають у такому:

1) арешт може бути призначений тільки неповнолітнім, які досягли на момент постановлення вироку 16-ти років;

2) за своїм змістом арешт полягає у триманні неповнолітнього в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах;

3) тривалість арешту обмежена строком від п’ятнадцяти до сорока діб [2].

Умови відбування арешту неповнолітніми визначаються кримінально-виконавчим законодавством.

Неповнолітні, які відбули арешт, визнаються такими, що не мають судимості (п. 1 ч. 2 ст. 108 КК).

Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а у випадках, передбачених пунктом 5 частини третьої цієї статті, — більше п’ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому:

1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;

2) за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;

3) за тяжкий злочин- на строк не більше семи років;

4) за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;

5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до п’ятнадцяти років [18, с. 421].

Позбавлення волі на певний строк як найбільш суворе покарання повинне призначатися неповнолітньому тільки за умови, що на підставі оцінки особи і всіх обставин справи суд дійшов висновку про те, що всі інші, більш м’які види покарань, не дають змоги досягти мети кримінального покарання.

Позбавлення волі відповідно до ч. 2 ст. 102 КК взагалі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12 КК) [2].

Особливості позбавлення волі при призначенні його неповнолітньому полягають у тому, що:

1) КК визначає нижчі (ніж передбачені у ст. 63 КК) межі максимальних строків позбавлення волі. Відповідно до ч. 1 ст. 102 КК позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину 18-річного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років. Лише у випадку, передбаченому в п. 5 ч. З ст. 102 КК, позбавлення волі неповнолітньому може бути більше десяти, але не більше п’ятнадцяти років;

2) залежно від категорії злочину, за який засуджений неповнолітній (ст. 12 КК), позбавлення волі може бути призначене:

— за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років (щодо поняття повторності див. коментар до ст. 32 КК);

— за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;

— за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

— за особливо тяжкий злочин — не більше десяти років;

— за вчинення особливо тяжкого злочину, пов’язаного з умисним позбавленням життя людини — на строк до п’ятнадцяти років (п. 5 ч. З ст. 102 КК) [14, с. 380].

Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах, максимально пристосованих для цих осіб.

При призначенні покарання неповнолітньому суд, крім обставин, передбачених у статтях 65-67 цього Кодексу, враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п’ятнадцяти років.

Особливості призначення покарання неповнолітнім викликані насамперед тим, що стосовно цих осіб на перше місце висувається мета виправлення. Тому ч. 1 ст. 103 КК встановлює, що крім загальних засад призначення покарання (див. коментар до статей 65-67 КК) [2], суд при призначенні покарання неповнолітньому повинен враховувати певні особливості:

1) умови його життя та виховання;

2) вплив дорослих;

3) рівень розвитку;

4) інші особливості особи неповнолітнього [16, с. 164].

Врахування вікових особливостей неповнолітнього вимагає встановлення не тільки того, що особа формально досягла віку кримінальної відповідальності, а й з’ясування всіх індивідуальних психофізичних властивостей неповнолітніх певного віку. У зв’язку з цим практика йде шляхом виключення кримінальної відповідальності та покарання щодо тих неповнолітніх, які хоч і досягли віку, з якого встановлена кримінальна відповідальність, проте відстають (не у зв’язку з психічним захворюванням) у розумовому розвитку від того рівня, що є типовим для цього віку і визначає можливість усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого. Саме тому загальні засади призначення покарання щодо неповнолітніх застосовуються з урахуванням специфіки рівня їхнього вікового психофізичного розвитку.

Можливість відносно легко (порівняно з дорослими) змінювати спрямованість формування особи підлітка пояснює і загальний напрямок у призначенні їм покарання — його пом’якшення. Саме це визначає вчинення злочину неповнолітнім обставиною, що пом’якшує покарання (п. З ч. 1 ст. 66 КК) [2].

Практика однозначно йде шляхом найчастішого застосування до неповнолітніх пільгових інститутів кримінального права, наприклад, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК).

Призначення неповнолітньому покарання за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків ґрунтується на положеннях, закріплених у статтях 70 та 71 КК з урахуванням особливостей, передбачених у статтях 99-102 КК [2]. Особливістю призначення неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків позбавлення волі відповідно до ч. 2 ст. 103 КК є те, що покарання у цьому випадку не може перевищувати п’ятнадцяти років позбавлення волі.

3. Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування

Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі його засудження до позбавлення волі.

Іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років.

У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

Для застосування цього виду звільнення неповнолітнього від відбування покарання необхідно враховувати:

1) загальні підстави, умови та правові наслідки, передбачені у статтях 75-78 КК;

2) особливості, передбачені в частинах 2-4 статті 104 КК [2].

Ці особливості полягають у такому:

1) звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітніх можливе при засудженні їх тільки до одного виду покарання — позбавлення волі;

2) іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років;

3) у випадку звільнення неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на конкретну особу, з її згоди або на її прохання, обов’язок щодо нагляду за засудженим і проведення з ним виховної роботи [11, с. 360].

У разі вчинення неповнолітнім нового злочину протягом іспитового строку йому призначається покарання за правилами, передбаченими у статтях 71-72 КК, з дотриманням обмежень, передбачених ч. 2 ст. 103 КК [2].

Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, що передбачені у частині другій цієї статті. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та З частини другої цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає.

Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.

Аналіз ст. 105 КК дозволяє зробити висновок про те, що даний вид звільнення від покарання є найсуттєвішим проявом гуманізму: звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру може застосовуватися тільки до неповнолітніх при наявності певної підстави та умов.

Підставою застосування ст. 105 КК є висновок суду про те, що неповнолітній для досягнення мети виправлення, попередження вчинення нових злочинів на момент винесення вироку не потребує застосування покарання.

Обов’язковими умовами звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру є:

а) вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості;

б) щире розкаяння, після вчинення злочину і подальша бездоганна поведінка [11, с. 363].

Частина 2 ст. 105 КК містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру:

1) застереження, тобто осудження (осуд) суспільне небезпечної поведінки неповнолітнього, вимога припинити таку поведінку під погрозою застосування більш суворих заходів відповідальності;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього може, наприклад, полягати в забороні відвідувати у вечірній час парки, кафе, справно відвідувати навчальні установи та ін. Тривалість цих обмежень визначає суд;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання. Цей захід виховного характеру за своєю суттю припускає встановлення контролю і посилення виховного впливу з боку тих осіб, що були зобов’язані на підставі сімейних, виробничих або інших відносин його здійснювати і мали реальну можливість позитивно впливати на неповнолітнього, його поведінку [11, с. 364].

Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив здатні здійснювати такий вплив, створити нормальну обстановку для виховання неповнолітнього. У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» від 31 травня 2002 р. рекомендовано «передавати неповнолітніх під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють, лише при наявності даних про їх здатність забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Під особами, які заміняють батьків, слід розуміти усиновителів, опікунів і піклувальників [9, с. 139].

Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудового колективу можлива тільки за згодою цього колективу. Неповнолітній може бути переданий і під нагляд окремих громадян на їх прохання. Як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин зобов’язані здійснювати виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою».

Як і при обмеженні дозвілля, тривалість передачі неповнолітнього під нагляд колективу, батькам або іншим особам визначається судом з урахуванням конкретних обставин справи;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодувати заподіяний майновий збиток. Закон обмежує можливість його застосування як віком неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: ця міра може бути застосована тільки до неповнолітніх, яким виповнилося п’ятнадцять років і які мають майно, заробіток або прибуток.

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах та порядок їх залишення визначаються Законом України «Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р. Відповідно до ст. 1 цього Закону спеціальними навчально-виховними установами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, до яких направляються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і фахові училища соціальної реабілітації для осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими заходами. Строк цієї міри визначається судом до виправлення неповнолітнього, але не може перевищувати трьох років [9, с. 141].

Відповідно до Закону України від 24 січня 1995 р. основними завданнями загальноосвітніх шкіл і фахових училищ соціальної реабілітації є: «створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, фахової підготовки, розвитку індивідуальних здібностей…» [9, с. 141], а також «забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання і соціального захисту…». З метою вирішення цих завдань Закон допускає у виняткових випадках можливість утримання в загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до досягнення ними п’ятнадцяти років, а у фахових училищах соціальної реабілітації — дев’ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або фахової підготовки. Якщо неповнолітній під час перебування у спеціальній навчально-виховній установі своєю поведінкою, ставленням до навчання довів своє виправлення, він може бути на підставі ст. 8 Закону України від 24 січня 1995 року достроково звільнений постановою судді [9, с. 141].

Відповідно до ч. З ст. 105 КК залежно від конкретних обставин вчиненого злочину і особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно декілька примусових заходів виховного характеру.

Поряд із цими заходами ч. 4 ст. 105 КК надає право суду, якщо він вважає це необхідним, призначити неповнолітньому вихователя.

Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності.

Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується відповідно до статей 49 та 80 цього Кодексу з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

Щодо осіб, зазначених у частині першій цієї статті, встановлюються такі строки давності:

1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;

4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину [11, с. 367].

Щодо осіб, зазначених у частині першій цієї статті, встановлюються такі строки виконання обвинувального вироку:

1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

2) п’ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

3) сім років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин [11, с. 368].

Стаття 106 КК об’єднує два різних за юридичною природою види звільнення: звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності і звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Загальні норми про ці види давності передбачені у статтях 49 і 80 КК, і ними, насамперед, повинен керуватися суд при звільненні неповнолітніх, враховуючи при цьому особливості, зазначені у ст. 106 КК [2].

Такими особливостями є:

1) застосування їх до осіб, які не досягай вісімнадцяти років до вчинення злочину, незалежно від їх віку на момент вирішення цього питання,

2) встановлення менш тривалих строків давності порівняно з тими, що передбачені у статтях 49, 80 КК [2].

Частина 2 ст. 106 КК передбачає такі строки давності при звільненні від кримінальної відповідальності.

1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;

4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину [11, с. 369].

Для звільнення від відбування покарання ч. З ст. 106 КК встановлює такі строки давності:

2) п’ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин [11, с. 370].

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

До осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів своє виправлення.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, після фактичного відбуття:

1) не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі [11, с. 370].

До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням не застосовується.

У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 цього Кодексу.

Підставою умовно-дострокового звільнення є виправлення засудженого, доведене сумлінною поведінкою і ставленням не тільки до праці, а й до навчання (ч. 2 ст. 107 КК). Обов’язковими правовими умовами цього звільнення ст. 107 КК передбачає [2]:

1) звільненню підлягають особи, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, незалежно від їх віку на момент звільнення;

2) умовно-дострокове звільнення застосовується лише до осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі;

3) застосування його не залежить від тяжкості вчиненого злочину;

4) воно застосовується після фактичного відбуття певної частини призначеного покарання, що за розміром менша, ніж та, що передбачена у ст. 81 КК щодо осіб, які вчинили злочин після досягнення вісімнадцяти років [2].

Відповідно до ч. З ст. 107 КК умовно-дострокове звільнення від відбування покарання осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване після фактичного відбуття:

2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного за умисний тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання і до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі [14, с. 391].

Аналіз ч. З ст. 107 КК дає можливість зробити важливий висновок: щодо осіб, які вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років, закон не містить заборони на їх умовно-дострокове звільнення, незважаючи ні на тяжкість вчиненого злочину, ні навіть на наявність рецидиву.

Якщо умовно-достроково звільнений протягом невідбутої частини покарання вчинить новий злочин, то суд призначає покарання за правилами, передбаченими у ст. 71 КК, тобто за сукупністю вироків, з дотриманням правил складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення, встановлених ст. 72 КК [2].

До осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцяти років, заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням не застосовується.

Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до статей 88-91 цього Кодексу з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні:

1) засуджені до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання;

2) засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

3) засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

4) засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п’яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину [14, с. 392].

Дострокове зняття судимості допускається лише щодо особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, за підставами, передбаченими в частині першій статті 91 цього Кодексу, після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного в частині другій цієї статті.

Погашення і зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними 18-річного віку, відбувається на підставі статей 88-91 КК, але з урахуванням особливостей, передбачених у ст. 108 КК [2].

Ці особливості стосуються:

1) тривалості строків погашення судимості;

2) умов дострокового зняття судимості.

Частина 2 ст. 108 КК передбачає, що такими, які не мають судимості, визнаються особи:

1) засуджені до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, після відбуття цього покарання;

4) засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п’яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину [14, с. 393].

Дострокове зняття судимості з осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, провадиться на підставі, передбаченій у ст. 91 КК, з урахуванням таких особливостей:

1) відбуття покарання у виді позбавлення волі;

2) за тяжкий або особливо тяжкий злочин;

3) після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у ч. 2 ст. 108 КК [2].

Висновки

Аналіз норм КК про звільнення неповнолітніх від покарання дозволяє виділити ряд особливостей, що відбивають, безумовно, прояв принципу гуманізму щодо цієї категорії осіб. Це виявляється в тому, що: по-перше, ст. 105 передбачає такий вид звільнення від покарання, який може застосовуватися лише до неповнолітніх, — звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру; по-друге, ті види звільнення від покарання, які можуть застосовуватися і до повнолітнього, і до неповнолітнього, відносно останніх мають пільгові умови, що дозволяє більш широко застосовувати їх до неповнолітнього.

Обов’язковими умовами звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру є: а) вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості; б) наступне, після вчинення злочину і до постановлення вироку, щире розкаяння і бездоганна поведінка.

Якщо суд внаслідок оцінки цих обставин дійде висновку про те, що неповнолітній для досягнення мети виправлення, попередження вчинення нових злочинів на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання, він може звільнити його від покарання із застосуванням зазначених заходів. У цьому разі суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання і особа вважається такою, що не має судимості. Одночасно суд призначає певні примусові заходи виховного характеру. Звільнення від відбування покарання з випробуванням. Стаття 104 передбачає, що для застосування цього виду звільнення від відбування покарання необхідно враховувати: по-перше, загальні підстави й умови, передбачені в статтях 75-78; по-друге, особливості, передбачені в цій статті.

Ці особливості полягають у такому: 1) звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітніх можливе при засудженні їх тільки до одного виду покарання — позбавлення волі; 2) іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років; 3) у разі звільнення неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу (за її згодою або на її прохання) обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

Стаття 106 передбачає звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Загальна норма про цей вид давності передбачена в ст. 80 і нею, насамперед, повинен керуватися суд при звільненні неповнолітніх від покарання, враховуючи потім особливості, зазначені у ч. 3 ст. 106.

Стаття 107 передбачає підставу і правові умови умовно-дострокового звільнення осіб, що вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років, незалежно від їх віку на момент звільнення.

Особливістю умовно-дострокового звільнення неповнолітніх порівняно із загальною нормою про умовно-дострокове звільнення (ст. 81) є те, що його підставою є виправлення засудженого, доведене сумлінною поведінкою та ставленням до праці і навчання (ч. 2 ст. 107). Мають особливості і правові умови застосування ст. 107: по-перше, ст. 107 застосовується до осіб, що вчинили злочин до досягнення вісімнадцяти років, незалежно від віку на момент умовно-дострокового звільнення; по-друге, умовно-дострокове звільнення застосовується лише до осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі; по-третє, застосування його не залежить від тяжкості вчиненого злочину; по-четверте, воно застосовується при відбутті певної частини призначеного покарання, що за розміром є меншою, ніж це передбачено в ст. 81 щодо повнолітніх.

Список використаних джерел

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1996
Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.
Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіційний текст. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 240 с.
Бантишев О. Ф. Кримінальне право України у питаннях і відповідях: посібник. — К. : Видавець Паливода А. В., 2008. — 280 с.
Вереша Р. В. Кримінальне право України: Загальна частина: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 959, с.
Грищук В. К. Кримінальне право України: загальна частина: навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. — К. : Ін Юре, 2006. — 567, с.
Кримінальне право України: загальна частина. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 495, с.
Кримінальне право України: Особлива частина — розділи І, ІІ: практикум. — К.: КНТ, 2008. — 252, с.
Кримінальне право України: Особлива частина. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 622, с.
Кримінальний кодекс України. Практика судів України з кримінальних справ 2007-2008 / Ак-я правових наук України, Нац. юридична ак-я України ім. Я. Мудрого; За заг. ред. В. В. Сташиса. — К. : Юрінком Інтер, 2009. — 383, с.
Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар /ред.: Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків: Одіссей, 2008. — 800 с.
Кузнєцов В. О. Кримінальне право України: повний курс у схемах та таблицях: навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. — К.: Кондор, 2009. — 458 с.
Навроцький В. О. Теоретичні поняття кримінально-правової кваліфікації: монографія. — К. : Атіка, 2006. — 462, с.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ Ред.: С.С. Яценко,. — 4-те вид., перероб. та доп.. — К.: А.С.К., 2005. — 841, с.
Практика судів України з кримінальних справ 2001-2005/ За заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса; Верховний Суд України, Академія правових наук України, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -К.; Харків: Юрінком Інтер, 2005. — 462, с.
Селецький С. І. Кримінальне право України (Особлива частина): Навчальний посібник для студ. юрид. вузів і юрид. фак-тів. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 502, с.
Стратонов В.М., Сотула О.С. Кримінальне право України: Загальна та Особлива частини. — К.: Істина, 2007. – С. 276.
Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. — К.: А. С. К., 2007. — 1056 с.
Фріс П. Л. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. -К.: Атіка, 2004. — 486, с.
Хавронюк М. І. Судово-практичний коментар до Кримінального кодексу України: Чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 15 листопада 2005 року (відповідає офіційному тексту). — К.: Юрисконсульт, 2006. — 550 с.

referat-ok.com.ua