Вступ

Актуальність теми. Усне мовлення виникло природним шляхом на початку людського розуму. Очевидно, що звукове мовлення стало переважати у спілкуванні людей у зв’язку з його перевагами як універсальний засіб контактів на невеликій відстані. Усне мовлення має два напрямки: 1) відправлення мовленнєвого сигналу та його приймання; 2) говоріння й аудіювання. Говоріння – це озвучення думки, кодовий перехід з мисленнєвого коду (з коду внутрішнього мовлення) на звуковий код, на код акустичний (фонетичний). Для вільного усного мовлення необхідні гнучкість механізмів вимови, безпомилкова їх координація, моментальний вибір слів, вільне володіння синтаксичними механізмами. Аудіювання – це кодовий перехід з акустичного коду на код внутрішнього мовлення (на код думання – мисленнєвий код). Перевага усного мовлення в тому, що воно може поєднуватися з так званими невербальними засобами спілкування (жести, міміка, інтонація тощо). Також таке мовлення швидко відбувається, є можливість швидких реакцій, зворотного зв’язку. Недоліками можна назвати різні перешкоди між співрозмовниками, а також моментальність перебігу спілкування.

Комунікація людей – двобічний процес, мовленнєво-мислительна діяльність адресанта й адресата в динаміці творення спільних смислів. Комунікація можлива лише за умов сприйняття та інтерпретації повідомлення, тобто сприйняття – обов’язкова умова будь-якого спілкування. Сприйняття чужого мовлення – різновид мовленнєвої діяльності людини, яка полягає в установленні смислу почутих (прочитаних) повідомлень, текстів, усвідомленні авторських текстових (дискурсивних) стратегій, інтенцій тощо.

Спілкування – це багатоаспектне, складне явище, яке стало інтердисциплінарною сферою досліджень гуманітарних, природничих та комп’ютерних наук. Щодо проблеми розуміння виділяють кілька основних напрямів: філософсько-методологічний, логіко-лінгвістичний та психологічний. У межах філософсько-методологічного напряму розуміння розглядається як пізнання, пояснення, раціональність, знання, картина світу, інтерпретація, тлумачення. У логіко-лінгвістичному, а також у літературознавчому та культурознавчому напрямах розуміння зіставляється з такими категоріями, як смисл, текст, мовна комунікація, використання знання, фрейм, сценарій, діалог тощо. У межах психологічного напряму розуміння пов’язують з поняттями „діяльність”, „дія”, „спілкування”, „міжособистісні стосунки” тощо.

Види мовленнєвої діяльності – говоріння, слухання, читання і письмо – визначаються двома особливостями: формою існування (усною, безпосередньою чи писемною, опосередкованою) і по характеру направленості мовної дії: „від думки до слова” та „від слова до думки”, що відмітив ще В. Гумбольдт. А.І. Зимня вказує, що залежно від основи їх визначення види мовленнєвої діяльності попарно об’єднуються таким чином: „говоріння-слухання”, „письмо-читання” об’єднані залежно від форми спілкування, пари „говоріння-письмо”, „слухання-читання” відображають характер самої дії – прийом чи видачу повідомлення.

Говоріння-слухання реалізують усну форму спілкування. Оскільки говоріння часто називають, згідно з Ф. де Соссюром, мовленням, а слухання розглядають в якості умови, необхідної для частини  спілкування, то по формі спілкування це відношення двох видів мовленнєвої діяльності часто називають „усне мовлення”.

Тому метою нашого дослідження виступають особливості усної мовної комунікації та її ситуативна зумовленість.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути основні види усної комунікації;

— дослідити особливості усного спілкування;

— охарактеризувати особливості усної мовної комунікації    ;

— проаналізувати форми,  у яких здійснюється усне мовленнєве спілкування;

— дослідити моделі породження усного мовлення.

Об’єктом дослідження виступає мовний комунікаційний процес.

Предметом дослідження є особливості усної мовної комунікації та її ситуативна зумовленість.

Термінологічний словник

Мовлення – це форма спілкування, до того ж – не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне демонстрування тіла, використання жестів), які можуть супроводжуватися й не супроводжуватися мовленнєвими актами, теж є формами комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання ним певних фізичних або інтелектуальних дій, необхідних тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації, тобто у підпорядкуванні особи своїй спільноті.

Мова – знакова система; знаки – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв’язки, взаємодії, правила мови, парадигми, моделі. Мовлення – це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження.

Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване – викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти розвитку усної комунікації

1.1. Аналітичний огляд літератури

Найвразливішою ланкою для проникнення інтерферентних явищ є усне мовлення. Проблема розвитку усного мовлення як важливого напрямку в шкільному та позашкільному курсах вивчення рідної мови була висунута ще в 19 сторіччі, її розглядали вчені-лінгводидакти (К. Д. Ушинський, В. П. Шереметьєвский та ін. ). Також значний внесок у розробку загальних питань усного мовлення здійснили сучасні дослідники (Д. Х. Баранник, Т. О. Ладиженський та ін.). Психологічний та психолінгвістичний аспект означеної проблеми досліджували Л. С. Виготський, О. О. Леонтьєв, О. Р. Лурія, С. Л. Рубінштейн.

Одним із завдань середньої та вищої школи є формування високої мовної культури, оволодіння рідною українською мовою. Головне завдання української мови як навчального предмета у вихованні мовної особистості, що володіє даром слова — усного та писемного. Формування в учнівської молоді мовленнєвої компетенції сприятиме розумовому і загальному їхньому розвитку, успішному засвоєнню ними інших предметів, формуванню національної самосвідомості, української ментальності, моральних переконань.

Сучасна методика наголошує на необхідності вивчення саме живого мовлення в різних формах ( усній та писемній ), видах (монологічному та діалогічному ), жанрах та стилях. Значна увага повинна приділятися роботі над формуванням культури спілкування, пов’язаній з його пізнавальною, етикетною, ціннісно-орієнтаційною функціями [25, c. 16].

Поняття «мовлення» є міжпредметним,    воно зустрічається в лінгвістичній, психологічній (психолінгвістичний) та методичній літературі.

Лінгвісти (Л. В. Щерба, Б. М. Головін) розглядають мовлення, як зіставлення з мовою та їх диференціацією. Для вчених-лінгвістів мова — це система матеріальних одиниць, яка служить спілкуванню людей і відображається у свідомості колективу абстраговано від конкретних думок, почуттів, бажань; а мовлення — це послідовність знаків мови, побудована за її законами відповідно до вимог вираженого конкретного змісту (волі, бажань, думок, настроїв).

Психологи та психолінгвісти (Л. С. Виготський, О. Р. Лурія, С. Л. Рубінштейн) розглядали мовлення як процес породження і сприйняття висловлювання, як вид особливої людської діяльності, яка забезпечує спілкування. З точки зору психології мовлення — це сукупність мовленнєвих дій, кожна з яких має власну проміжну мету, підпорядковану загальній меті спілкування. Зі складністю опису психолінгвістичних механізмів різні дослідники намагались відтворити процес породження на основі моделей: психологічних         (Л. С. Виготський,          Д. Б. Ельконін),   лінгвістичних (Є. М. Міллер), психолінгвістичних (О. О. Леонтьєв). Психолінгвісти створили чотирифазну динамічну структуру, яка має етапи породження зв’язного висловлювання:

1)       орієнтуванню в умовах мовленнєвої ситуації;

2)       плануванню висловлювання, яка передбачає добір мовних одиниць, що відповідають темі та меті висловлювання;

3)       реалізація програми висловлювання — породження зв’язного тексту;

4)       контроль, який передбачає співвідношення результатів мовленнєвого впливу на студентів із завданням висловлювання [26, c. 35].

Психологи (М. І. Жинкін, Б. Ф. Баєв, О. Р. Лурія та ін. ) розглядали мовлення у двох ознаках: внутрішньому і зовнішньому. Внутрішнє мовлення є необхідним етапом підготовки до зовнішнього розгорнутого мовлення. Внутрішнє мовлення охоплює лише окремі слова і їх потенційні зв’язки. У процесі говоріння здійснюється перехід від внутрішнього мовлення до зовнішнього озвучення, в якому наочні образи, скорочення змінюється словами.

Зовнішнє мовлення поділяється на усне і писемне. Усне мовлення — це засіб безпосереднього спілкування у присутності обох сторін, писемне — засіб спілкування між людьми, які перебувають чи перебували в різних обставинах, місцях.

Дослідження мовознавців       (Д. Х.  Баранник, О.О.Лаптєва, А. А. Нікольський та ін. ) дозволили виділити такі лінгвістичні особливості усного мовлення порядок слів у реченні вільніший ніж у писемному мовленні, повтор окремих слів, словосполучень і частин речення, надлишок словесної інформації, що виступає у використанні уточню вальних зворотів, парафраз, у повторах окремих членів речення, використання різноманітних за структурою контактних словесних формул.

Усне мовлення є основною, а також первинною формою мовленнєвого спілкування. З розвитком цивілізації, особливо впродовж останніх десятиріч, більшої значущості набувало писемне мовлення у зв’язку з поширенням періодичної преси та книжково-журнальних видань [18, c. 22].

Усне мовлення розвивається паралельно з писемним, якість усного мовлення залежить від інтелектуального розвитку дитини. Не всі вченні поділяли такий погляд. Відомий російський методист кінця ХІХ — початку ХХ століття В. П. Шереметьєвський вважав, якщо є «міцні знання, є осмислена начитаність — будуть і свої думки; є вміння висловлювати їх і письмово, але не навпаки».

На думку Н. І. Сентюріної, вивчення усного мовлення може й повинне являти собою самостійний рід занять «усне мовлення повинне вивчатися як таке». Інколи вчителі забувають про вторинність писемного мовлення, про його похідність відносно усного, звідси їхня підвищена увага до писемного мовлення за рахунок усного повертається саме реальним недооцінюванням писемного мовлення, яке може бути успішно засвоєне лише на базі правильної та повноцінної усної форми спілкування.

До середини 60-х років ХХ століття усне мовлення не було предметом фундаментального наукового дослідження. З середини ХХ століття вивчення усного літературного мовлення активізувалося. Усне мовлення постійно поповнюється новою лексикою та фразеологією, в ньому виробляються стилістичні прийоми їх найефективнішого використання, урізноманітнюються синтаксичні конструкції, набуваючи жанрової специфіки, потрібної чіткості та стильової виразності. Усне літературне мовлення звільняється від вульгаризмів, спотворених слів, русизмів, не властивих українській мові синтаксичних зворотів.

Разом з українським усним мовленням існує також усне літературне мовлення. Усне українське літературне мовлення вивчається також і лінгвістикою, і психологією, і психолінгвістикою.

Для усного мовлення характерний особливий зв’язок із мисленням, що носить двосторонній характер. Досконалість усного мовлення залежить від рівня загального розумового розвитку учнів, проте не є його простою похідною. Мовлення учнів не визначає всіх сторін їхнього розумового розвитку. Учням часто бракує лексичних засобів, щоб розкрити свої думки і почуття. Водночас у мовленні спостерігається значна кількість слів із неосмисленим значенням. Значеннєвий аспект є провідним у розвитку мовлення учнів [13, c. 23].

Психологи (Л. С. Виготський, О. Р. Лурія, С. Л,Рубінштейн, та ін. ) зазначають, що усне мовлення може відбуватися в трьох основних формах: у формі вигуків, діалогічного та монологічного мовлення.

Першу форму — вигуки — не можна вважати справжнім мовленням: вона не є формою передачі якогось повідомлення про події чи стосунки за допомогою коду мови. Здебільшого це афективні мовленнєві реакції, що довільно виникають у відповідь на якісь неочікувані явища. Усне діалогічне мовлення реалізується у формі відповідей на запитання, чи у формі розмови, тоді як усне монологічне мовлення може відбуватися у формі повідомлення та розповіді.

1.2. Основні види усної комунікації

Усне мовлення — найважливіша форма існування мови як засобу комунікації; воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку, свої особливості порівняно з писемним мовленням, функціонує в багатьох різновидах у всіх сферах нашого життя. Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації. За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо між людьми.

Усні види ділового спілкування поділяються на монологічні (привітальна мова, торгова промова (реклама), доповідь) і діалогічні (розмова, бесіда, інтерв’ю, переговори, дискусія, монологи, нарада (збори), прес-конференція).

В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності. Звичайна сфера застосування усного мовлення – бесіда, розмова. Усна форма мови, обумовлена безпосередністю спілкування, є єдиною формою існування розмовної мови. Усне мовлення може бути у формі діалогу або монологу. Діалогічне мовлення – це розмова двох або кілька осіб, висловлювання кожної з яких, як правило, характеризується стислістю. Монологічне  мовлення – це мовлення для самого себе або для слухачів, характеризується граматичною розгорненістю і складністю [17 c. 29].

Найважливішими особливостями усної форми мовлення є:

1. Вона витворюється мовним апаратом людини (голосовими звязками, язиком, ротом) й сприймається на слух. Це — мовний потік, а не «ланцюжок» графічних знаків.
2. Усне мовлення характеризується ще й такою особливістю, як непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини – це напівусвідомлений процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а починаючи говорити, не завжди думає над тим, що вона каже. Лише до участі в обговоренні певного питання на засіданнях, зборах можна спеціально підготуватися перед тим, як говорити. Мало уваги приділяється формі висловлення. Але існують загальноприйняті форми привітання, прощання, привітання, розмов про погоду та інших побутових тем.
3. Ще однією особливістю є надлишкова інформація. Вона міститься в інтонації, в міміці, жестах, а головне – в обставинах живого спілкування мовців. Іноді пауза у розмові несе більше інформації, ніж усе висловлене попередньо.
4. Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у виступі звучить багато слів, смислове навантаження яких мінімальне. От і виходить, що слів було вжито значно більше, ніж це потрібно для висловлення думки. Наявність у мовленні багатьох повторів – це теж надлишковість. При цьому повторюються як окремі слова, так і цілі словосполучення; повторюється той самий зміст, висловлений лише дещо іншими словами, дублюються емоції – вигуком.

Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в обладнання усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільності чи недоцільності того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку. Наприклад, до усного мовлення належать наради, публічні виступи, телефонні розмови та ін. [3, c. 65-66]

Нарази є одним з найефективніших способів обговорення актуальних питань і прийняття рішення у всіх сферах громадського і політичного життя. Проблемні наради проводять у невеликому колі спеціалістів або компетентних осіб для того, щоб знайти оптимальне управлінське вирішення обговорюваних питань. Схема вирішення таких питань містить доповідь, запитання до доповіді, обговорення доповіді, вироблення загального рішення, прийняття голосуванням присутніх. Інструктивні наради організовують безпосередньо управлінці з метою доведення до працівників загального завдання, передачі розпоряджень, необхідних відомостей по управлінській вертикалі чи горизонталі, залежно від фахового рівня виконавців. Наради корисні лише тоді, коли вони добре організовані, досягають визначеної мети і дають можливість зекономити робочий час.

Публічний виступ – це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

— промови політичного характеру;

— урочисті промови з приводу дня народження, весілля, перемоги в будь-якому виді змагання тощо.

— академічні промови. До них належать — лекції, доповіді, дискусії та ін.

Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету – проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.

Один із різновидів спілкування є телефонна розмова. У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує, і той, хто приймає інформацію. Може бути й третя особа – посередник, який з’єднує співрозмовників. Розмова по телефону має бути спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихована людина не буде перебивати співрозмовника чи поправляти. Завершуючи телефонну розмову, обов’язково треба попрощатися [28, c. 246-247].

1.3. Особливості усного спілкування

Спілкування за формою знакового представлення переділяється на усне, писемне та друковане.

Усне спілкування — це форма реалізації мовної діяльності за допомоги звуків, що являє собою процес говоріння. Воно широко застосовується в різних сферах суспільної діяльності людей.

Фахівці з проблем спілкування чітко визначають найважливіші особливості усного спілкування у порівняння з писемним.

№	Усне		Писемне
1.	Первинне		Вторинне
	Монологічне, діалогічне, полілогічне		Монологічне
3.	Розраховане на певних адресатів у конкретній ситуації		Найчастіше — з невизначеним адресатом, без урахування ситуації
4.	Непідготовлене заздалегідь (здебільшого)		Попередньо обдумане
5.	Живе, без старанного мовного оформлювання		Реальний, дбайливий добір фактів та їх мовне оформлювання
6.	Імпровізоване		Докладний і ґрунтовний виклад думок
7.	інтонація, міміка, жести (невербальні засоби)		Відсутність цих засобів
8.	Чітко індивідуалізоване		Поглиблена робота над словами і текстом
9.	Емоційне й експресивне		Редагування думки і форми її вираження
10.	Повтори, перебивання, повернення до вже сказаного тощо		Самоаналіз написаного, можливість багаторазового переписування і вираження
11.	Обмежене в часі		Можливість перечитування
12.	Особливості комунікативної ситуації		Текстові характеристики

Усне фахове спілкування відбувається у межах конкретних форм, яким властива особлива організація мовних засобів. В основу виокремлення цих форм покладено різні критерії:

1. За способом взаємодії між комунікантами виділяють:

• монологічне (говорить один учасник спілкування);
• діалогічне (зазвичай розмовляє двоє осіб);
• полілогічне спілкування (розмовляють троє і більше учасників).

2. За кількістю учасників виокремлюють:

• індивідуальне (спілкуються двоє);
• колективне спілкування.

3. З урахуванням каналів комунікації виділяють:

• безпосереднє спілкування («обличчя до обличчя»);
• опосередковане (телефон, радіо, телебачення).

4. Залежно від змісту повідомлення розрізняють:

• побутове (обговорення щоденних проблем);
• наукове (обговорення наукових проблем);
• фахово-ділове (спілкування між людьми як представниками фахових установ);
• естетичне (передавання естетичної інформації) [23, c. 55-56].

Усі ці форми мовленнєвого спілкування істотно різняться між собою і мають свою специфіку. Особливе значення для фахової підготовки мають такі форми мовного спілкування як діалог, монолог і полілог.

Діалог — це форма ситуаційно зумовленого спілкування двох осіб, комунікативні ролі яких упорядковано змінюються (мовець стає адресатом, а адресат перетворюється на мовця).

Висловлювання у діалозі називаються репліками (комунікативними кроками).

Діалогічне професійне спілкування завжди прогнозує мету і завдання, формується під впливом мотивів фахової діяльності. Найхарактерніші ознаки діалогу:

• безпосередність словесного контакту двох учасників спілкування;
• швидкий обмін репліками без попереднього обмірковування;
• ситуативна залежність реплік;
• можливість імпліцитного способу передачі інформації (репліки скорочені, нерозгорнуті);
• використання паравербальних засобів (жести, міміка, рухи тіла, погляд, відстань тощо), що реалізуються візуально;
• зорове й слухове сприйняття учасників діалогу;
• важливість інтонації, тембру, тональності. Інтонація сприяє формуванню діалогічного контексту.

Монолог — форма мовлення адресанта, розрахована на пасивне й опосередковане сприйняття адресатом. Отже, реакція слухача не матеріалізується в знаковій формі мови.

Усі форми усного монологічного мовлення можна переділити на дві групи:

• безпосередньо-контактне, або аудиторне монологічне мовлення (мовець і слухач перебувають у прямому контакті, бачать і чують один одного);
• посередньо-контактне, або мікрофонне мовлення (радіо, телебачення).

Окреме місце займає внутрішній монолог — мовлення «про себе», міркування, роздуми.

Найважливіші ознаки монологу:

• однобічний характер висловлювання, не розрахований на негайну реакцію слухача;
• підготовленість і плановість (лекція, доповідь тощо);
• певна тривалість у часі;
• індивідуальна композиційна побудова значних за розміром уривків;
• розгорнутіші й складніші синтаксичні побудови;
• композиційна завершеність і загальна структурна цілісність висловлювання.

Полілог — форма спілкування між кількома особами. Полілог характеризується такими ознаками:

• залежність від ситуації, в умовах якої відбувається спілкування;
• високий рівень непідготовленості;
• істотне значення правил ведення полілогу;
• більш-менш однакова участь у спілкуванні всіх учасників. У межах названих форм і відбувається усне фахове спілкування[24, c. 117-118].

Висновок до розділу 1

Отже, для усного спілкування визначальним є: безпосередня наявність адресата, замкнена цілісна комунікативна ситуація, складниками якої є комуніканти й текст, невербальні засоби спілкування, інтонація, емоційність та експресивність. Головна складність в оволодінні усним спілкуванням є необхідність і вміння визначити на слух (навіть інтуїтивно) доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мовлення в кожній конкретній ситуації.

Будь-яка вербальна комунікація здійснюється в контексті певної ситуації у межах однієї зі сфер діяльності людини та організації суспільного життя:

а) особиста сфера (сфера приватних інтересів), у якій мовець функціонує як приватна особа. Центром цієї сфери є сім´я, дім, друзі;

б) публічна сфера, де мовець діє як член загальної спільноти або організації;

в) професійна сфера, в якій мовець виконує свої посадові чи професійні обов´язки;

г) освітня сфера, в якій мовець бере участь в організованому навчальному процесі.

Розділ 2. Особливості усної мовної комунікації

2.1. Форми,  у яких здійснюється усне мовленнєве спілкування

Спілкування – взаємодія двох або більше суб’єктів, що полягає в обміні між ними повідомленнями, що мають предметний і емоційний аспекти. Спілкування ґрунтується на реалізації особливої потреби в контакті з іншими суб’єктами (афіліація), про задоволення якої свідчить виникнення «радості спілкування». Зазвичай містить у собі чотири складові: предметне повідомлення (про що мова йде), саморозкриття (Я-повідомлення), ставлення до слухача (мотив розповіді), заклик (що треба зробити).

Мова – історично сформована форма спілкування людей за допомогою язикових конструкцій, створюваних на основі певних правил. Правила язикового конструювання мають етноспецифічні особливості, які виражаються у системі фонетичних, лексичних, граматичних і стилістичних засобів і правил спілкування  даною мовою.

Фонематичний слух (греч. phoneoma – голос, звук, мова) – форма слуху, що являє собою здатність людини до розпізнавання мовних звуків, представлених фонемами даної мови. Формування фонематичного слуху відбувається в дітей при сприйнятті усного мовлення навколишніх і одночасно при власному проказуванні слів відповідно до  сприйманих зразків, за допомогою яких виділяються й узагальнюються диференціальні ознаки фонем.

Нормальне використання мови людиною – це передусім уміння говорити і писати, тобто створювати, породжувати нові тексти.

Мовленнєве спілкування може бути усним або письмовим, активним (експресивним) або пасивним (імпресивним).

Усне мовлення – мова, вимовна за допомогою голосу й сприймана на слух.

За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо. В усному мовленні вживається побутова й діалектна лексика, слова розмовно-просторічного характеру, своєрідні фразеологізми [24, c. 63-64].

Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній здебільшого вживаються прості речення, часто – неповні. У складних реченнях переважає сурядність. Зв’язок речень переважно безсполучниковий. Рідко вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. Речення усної мови часто не вкладаються в звичайні синтаксичні рамки.

За характером спілкування усне мовлення – діалогічне, має ряд лексичних особливостей.

В усному мовленні широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінку переконливості та емоційності.

Звичайна сфера застосування усного мовлення – бесіда, розмова.

Усні виступи, доповіді, звіти, лекції являють собою проміжну форму між усною і писемною формами літературної мови. Це складніший вид усного мовлення порівняно з розмовним, бо тут все-таки обмеженіше використовуються допоміжні засоби (жести, інтонація)

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Відомий український педагог В. Сухомлинський писав, що “мовна культура – це живодавній корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу”[25, c. 45].

Письмова мова ґрунтується на візуально сприйманій стійкій фіксації язикових конструкцій, насамперед  у вигляді письмового тексту. За рахунок її виявляється можливим передавати повідомлення зі значним тимчасовим відстроченням.

Експресивна мова (лат. expressіo – вираження) – форма мови, процес породження мовного висловлення, представленого в усній або письмовій формі. Початком цього процесу є формування загального задуму, потім будується внутрішня мова, що перекладається потім у власне зовнішню мову. Експресивна мова будується на основі активного словника, що являє собою якийсь лексичний масив, за допомогою якого людина будує свої висловлення і який за обсягом менше, ніж пасивний словник, що є основою імпресивної мови.

Імпресивна мова (від іmpressіo – враження) – форма мови, що являє собою розуміння усної або письмової мови. Ґрунтується на використанні пасивного словника, що являє собою лексичний масив, елементи якого більш-менш точно розуміються людиною, яка їх сприймає. За обсягом вона більша, ніж активний словник.

Читання – специфічна форма язикового спілкування людей за допомогою друкованих або рукописних текстів, одна з основних форм опосередкованої комунікації. Читання – не однобічний вплив добутків на читача, що виражається в пасивному сприйнятті, засвоєнні змісту тексту, а активна взаємодія між комунікаторами (творцями тексту) і реципієнтами (читачами). У ході читання відбувається процес «співтворчості» автора й читача. Читання істотно відрізняється від інших видів комунікації. Це зв’язано зі специфікою тексту як знакової системи, елементи якої існують у нерухомій просторовій формі, що передбачає їх подальше зорове сприйняття, і з можливістю фіксування, зберігання, тиражування інформації в такому вигляді, при якому процеси споживання не збігаються за часом з їхнім виробництвом, а можуть тривати протягом  століть. Ця особливість перетворює читання у досить раціональний спосіб передачі й засвоєння знань і цінностей, вироблених людством.

Ефективність усної комунікації залежить від ряду факторів, до яких входять, зокрема: підбір слів, стиль спілкування, “сигнали підтримки”.

Вступаючи в контакт із підлеглими, необхідно стежити за своєю мовою, тому що від того, як говорить керівник, залежить те, наскільки точно його будуть розуміти підлеглі. Правильний і літературний стиль мови викликає повагу і привертає увагу до того, що він говорить [23, c. 47-48].

2.2. Моделі породження усного мовлення

Продукування, або породження мовлення (ПМ), – один із двох найголовніших процесів мовної діяльності (разом зі сприйняттям та розуміння мови), що полягає в плануванні та реалізації мови в звуках або графічних знаках.

У лінгвістичній літературі поряд з терміном “породження мовлення” вживають термін “вербалізація”. У контекстах, де йдеться про втілення мислення в мовній формі, їх можна використовувати як синонімічні.

ПМ безпосередньо пов’язане з мисленням, мовою та розумінням. Про зв’язок ПМ і мислення В.Ф. Гумбольдт писав: “Мова, відповідно до безмежних можливостей її вживання, які ніколи не можна точно виміряти, вимагає відповідних цим можливостям елементів, і потреба ця інтенсивно й екстенсивно зростає у міру підвищення ступеня, на який вона сходить, бо на найвищому ступені вона сама стає чинником порождуючої ідеї та втіленням розвитку думки. Весь розвиток людської мови, незважаючи на численні перешкоди, йде до цієї кінцевої мети. Тому вона завжди прагне знайти такі мовні елементи, які забезпечили б оптимальне вираження розумових форм”. Крім того, ми аналізуємо природу за лініями, прокладеними для нас нашими рідними мовами. Ці «лінії» і виявляються при ПМ. Втім ПМ не обмежується простим використанням структур мови, а спирається на породження якісно нового, хоча у процесах мовлення ми часто просто повторюємо те, що почули чи сказали раніше в аналогічних умовах, проте це не поширюється абсолютно на все, що ми кажемо. Поза сумнівом, у міжособистому спілкуванні ми часто вживаємо форми слів, яких ніколи не чули, творимо нові слова, не передбачені ніякими словниками, поєднуємо слова хоч і за певними законами їх поєднання, але часто дуже несподіваним способом.

ПМ характеризується зворотним зв’язком з розумінням мовлення. Головна мета ПМ – пояснити щось адресату, і для цього використовуються мовні засоби. Тільки якщо мовець адаптує свою мову з тим, що адресат думає в даний момент, спілкування можна вважати таким, що відбулося. Звідси й те, як вибираються семантичний, синтаксичний, лексичний матеріал і навіть спосіб артикуляції в мовленні. Ця адаптація і оцінюється як логічність, самосуперечливість мови.

Зазвичай виділяються дві стадії ПМ, що проходять паралельно: планування (впорядкування концептуального змісту) і власне генерація тексту (трансформація семантичної або прагматичної репрезентації в природно-мовну). ПМ є рекурсивним, тобто складається з циклів, що містять такі підзавдання, як додавання, видалення і переупорядковування. Розпочинаючи генерування мови, зазвичай мають тільки смутну ідею. Тільки після цього виникає проблема «вибору» слова. Іноді тематизується саме утруднення у вираженні відчуттів; у деяких стилях нарочита неохайність виразу подається як ознака глибини, а в інших (напр., у Флобера) – як вирішення складного інтелектуального завдання, в якому непомітно присутній адресат. Найзвичайніший же випадок – поповнювальне ПМ, коли час артикулювання початкових частин використовується для обробки подальшої інформації, яка потім і впроваджується у вислів. Є безліч стилів редагування по-різному доречних у різних риторичних ситуаціях: за одних умов ми щось недоговорюємо, а в інших – додаємо від себе. При такій «конденсації» і ускладненні тексту ПМ також проходить декілька стадій. Чинники, що перешкоджають повному втіленню авторського задуму, не обмежуються дефіцитом часу, сили й пам’яті: повний контроль автора над ПМ неможливий у принципі. Тому зазвичай основні зусилля автори зосереджують на поточному фокусуванні уваги [11, c. 49-50].

Виділяються два типи актів ПМ: головні (вираз фактичної сторони) і допоміжні (функція яких – передбачити реакції адресата). Оскільки адресант у ході ПМ може оцінювати реакцію слухача, планування мови і реалізація плану проходять майже паралельно. Людина не завжди знає заздалегідь, що скаже далі: одна фраза чи одне слово безпосередньо змушує сказати інше і т.д. При цьому допустимо й використання заготівок – фраз або окремих словосполучень, навіть стратегій номінації, що дозволяють уникнути неоднозначної реакції в рамках епізоду мовлення. Планування може торкатися мовлення, що вже пройшло процедуру морфемної організації (про що свідчить невдале вимовлення скоромовок). Спонтанність усної мови залишає сліди продукування, от чому так важко сприймати транскрипцію непідготовленої мови. Про відмінності між підготовленим, «запланованим» продукуванням мови і непідготовленим: одні й ті ж самі елементи мови можуть одночасно виконувати декілька пунктів плану, на декількох комунікативних рівнях. Загальний задум мови також коректується у ході ПМ. При реалізації плану змінюються й ресурси автора, пов’язані з темою, обсягом мови, характеристиками потенційних і реальних адресатів, метою, стилем подачі, часом, наявним у його розпорядженні. Оскільки ПМ керується наявною культурою, виділяють різні семіотичні стилі ПМ з різними стратегіями, що їх реалізовують. Залежно від вибору комунікативної стратегії одна і та ж інформація подається по-різному в різних обставинах. У ході ПМ вирішують, що хочуть сказати або написати і як це подати найефективніше, відмовившись, де необхідно, від надмірностей, щоб інтегрувати інформацію, яка найбільшою мірою стосується справи, в зв’язне ціле. У різних людей свої улюблені схеми викладу. Впорядкованість інформації в нашій пам’яті і при нашій подачі в тексті може радикально розрізнятися.

Інтенціональність відіграє ключову роль в теорії ПМ, хоч і є слабкою ланкою в моделюванні ПМ. В основі вислову лежить план адресанта досягти деяких цілей доступними засобами (мовними чи іншими). Зокрема, компонування тексту полягає в мобілізації засобів, що впливають на план; у когнітивістиці трактування стадій породження, перетворенні ідеї, продукуванні й редагуванні тексту. Автор має комунікативні наміри: передати певні події, описати певний стан речей, аргументувати свою позицію і т.п., розраховуючи на певну реакцію з боку адресата. Мовець може бути просто «озвучувачем», може лише компонувати і структурувати елементи вислову, а може бути й справжнім автором мови, тим центром, з яким співвідносяться слова. Усе це входить у формат ПМ.

До модулів ПМ належать генератори і артикулятори повідомлення. У роботі модулів немає ніякого внутрішнього повідомлення. Але є ще «наглядацький» компонент, що виявляє недоречний і помилковий матеріал, що бере участь в анафоричних процесах, тощо. Лінеаризація мови (встановлення того, що і коли сказати) не тільки ґрунтується на утриманні повідомлення, але й залежить від культурної традиції («природна послідовність» викладу змінюється від культури до культури і пов’язана зі знанням комунікантів у суспільстві) і від вимог до складних інформаційних структур, що ставляться обробкою створюваного тексту (мовець повинен стежити за тим, що говорить і що йому ще треба сказати). З експериментів отримані певні принципи лінеаризації: нові одиниці за необхідності вводяться на основі вже встановленого зв’язку з останньою згаданою одиницею; чим пізніше щось згадане, тим краще це пам’ятають; навантаження на пам’ять повинне бути мінімальним.

ПМ, особливо тексту, підпорядковуються не тільки семантичним, морфологічним і граматичним законам, але й правилам викладу. Схеми викладу подій досить різні. Текст розвивається відповідно до очікувань про зв’язок подій. Те, що в очікуваннях не передбачено, у кращому разі сприймається як коментар [2, c. 163-165].

Різні моделі породження мовлення пропонувалися представниками різних наук – лінгвістами, психолінгвістами та спеціалістами зі штучного інтелекту.

Перші моделі ПМ, розроблені вітчизняними вченими, з’явилися наприкінці 60-х років 20-го ст. Дослідники цього періоду розробили спочатку психологічні та психолінгвістичні моделі, а вже в 70-х роках з’явилися лінгвістичні, передумовами яких були дослідження закордонних учених. Однак, усі вітчизняні моделі так чи інакше спиралися на ідеї Л.С. Виготського, тобто всі так чи інакше використовували поняття внутрішньої мови. Взагалі шлях до слова зображували як шлях від внутрішньої до зовнішньої мови через декілька фаз.

Найбільш видатні вчені, що займалися дослідженням моделей породження мовлення, — це А.Р. Лурія, Н.І. Жинкін, А.Н. Леонтьєв, Л.С. Виготський, Т. Рябова, І.А. Зимня, Е.С. Кубрякова, А.Е. Кібик, Б. Норман, С.Д. Канцельстон, Г.В. Кольшанський, М. Бергельсон.

У наукових дослідженнях створено значну кількість моделей ПМ. Їх можна розглядати через призму того, як саме у них наведений породжувальний процес і якій стратифікації він підлягає у певній моделі. Виокремлюють такі основні типи моделей породження мовлення:

— рівневі;

— стохастичні;

— циклічні;

— інтегративна;

— трансформаційна;

— модель безпосередніх складових.

Рівневі моделі. Серед них моделі Б. Нормана, Л. Виготського, О. Леонтьєва та Т. Рябової, Т. Ахутіної (Рябової), О. Лурії, С. Кацнельсона. Отримали назву рівневих, оскільки їх автори, досліджуючи процеси вербалізації, “утілеснення” думки в мові, орієнтувалися на поняття рівнів мовної системи.

Модель Б. Нормана. У цій моделі послідовність процесу ПМ співвіднесена із системою рівнів мови.

На денотативному (предметному) рівні в правій півкулі головного мозку формується цілісне уявлення щодо явища, про яке хоче розповісти мовець: починається створення суб’єктивного смислу висловлювання. У внутрішньому мовленні виформовується десигнат, тобто означуване, змістовий бік мовного знака, і з’являється “протопредикат” з аргументами, у яких ще не уточнено рольову структуру. Цей “протопредикат” задає сценарій, у межах якого “розігрується дія” майбутнього висловлювання. Пізніше, на вербально-синтагматичному рівні, відбувається лінеаризація (лінійне розгортання) понятійно-рольової структури (перетворення її на завершений синтагматичний ланцюжок). На цій сходинці вводяться три підрівні – синтаксичний, лексико-морфологічний і фонетичний (графічний), кожен із яких характеризується своїм набором структур, одиниць і співвідношень між ними, а також механізмом перетворення цих структур на структури наступних підрівнів.

Однак процес мислення, зокрема процес ПМ, характеризується й особливостями, які не залежать від рівневої організації мови. Водночас незаперечним залишається положення, згідно з яким специфіка системно-структурної будови мови більшою чи меншою мірою впливає на процеси породження і сприйняття мовлення.

У цих моделях людська думка тлумачиться як авто-номна, така, що перебуває у свідомості людини сама по собі. У деяких із них уже простежується зародження циклічного бачення ПМ, хоча загальна рівнева природа ще зберігається.

Стохастичні моделі припускають, що адресант використовує при породженні мови виключно ймовірнісні характеристики мовних елементів: сам факт та ймовірність появи чергового елемента зумовлені попередніми елементами. Проте експерименти доводять, що вибір граматичної форми набагато менше залежить від впливу контексту, ніж від вибору окремого слова.

Виникає проблема – чи можна взагалі застосовувати стохастичні моделі до моделювання саме граматичної структури. Обмежимося лише одним аргументом з цього приводу, що належить Дж. Міллеру. “Для того, щоб дитина навчалася всім правилам послідовності, побудованій за принципом “зліва направо”, які необхідні для творення абсолютно прийнятних речень з двадцяти слів чи менше, він повинен вислухати приблизно 1030 речень. Щоб оцінити по гідності, наскільки ця умова безглузда, пригадаємо той факт, що в сторіччі тільки 3,15 x 10 9 секунд”.

Циклічні моделі. Помітною рисою всіх моделей цього типу є орієнтація не на рівні мови та притаманні їм одиниці, а на цикли процесу розгортання думки, реалізації програм мовлення, задіяння принципу поєднання рівнів, коли ланцюжок одного рівня стає компонентом іншого. До циклічних моделей відносять модель I. Зимньої та модель М. Бергельсона і Л. Юбрика.

Модель I. Зимньої (психологічна). Основними “циклами” ПМ є спонукальний, формувальний і реалізуючий. На кожному з них наявні свої “блоки” операцій. Так, у межах спонукального циклу є блок, що об’єднує комунікативний намір мовця, задум мовлення і його мотив; у межах формувального циклу є блок, що об’єднує просторово-понятійну схему майбутнього висловлювання зі схемою часового розгортання висловлювання на смислотвірній фазі з блоком словесно-граматичного структурування на фазі формувальній та ін. У межах реалізуючого циклу важливу роль відіграють закони сполучуваності елементів мовного коду з урахуванням їх специфіки на кожному рівні (фонологічному, морфологічному, лексико-семантичному і синтаксичному).

У цій моделі передбачені процеси паралельного, а не послідовного характеру, контроль мовця за всіма процесами на всіх етапах [8, c. 74-75].

Модель М. Бергельсона і А. Кібрика. Вона доповнена даними спостережень над девіаціями мовлення Ф. Бацевича. У цій моделі виділяються домовленнєві етапи з притаманними їм специфічними когнітивними процесами: членування початкового задуму, категоризація, пропозиціювання, побудова поверхневої структури повідомлення.

1.Членування початкового задуму. На цьому етапі діяльність мислення полягає в тому, що мовець оперує специфічними даними свого попереднього досвіду – енграмами (“слідами”, “записами”), передусім образами речей і предметів, людей та інших живих істот, уявленнями тощо. Це прототиповий рівень пам’яті, у ме-жах якого виявляються узагальнені результати досвіду носіїв мови – уявлення про предмети, ознаки, знання сценаріїв тощо. Ще О. Потебня писав, що “на дословесному етапі мови могли бути об’єднані відомі низки вражень…, але сам зміст цих вражень не був розкладений, розчленований. Крім того, існувала маса не пов’язаних, але об’єднаних у такі низки вражень”.

У мозку людини є декілька систем: нейрофізіологічна як складна мережа енграм двох різних типів (предметно-образних і мовних), а також системи їх співвідношення і поєднання. Для реалізації мовлення необхідне поєднання елементів невербальної і вербальної пам’яті, взаємне їх перекодування. Це перекодування пов’язане з роботою різних півкуль мозку та їхнім об’єднанням в єдину функціональну систему зв’язків. Правій півкулі властиве цілісне й одномоментне сприйняття світу; лівій – здатність до послідовного, ступеневого пізнання, аналізу, членування. Енграми як оперативні одиниці свідомості й мислення, народжені в правій півкулі, пов’язуються з їхніми мовними корелятами в лівій. Зв’язок півкуль – це перехід від цілісного сприйняття ситуації до її членування, від фрейму – до його складових. Лінгвістично це можна уявити як трансформацію багатовимірних структур багатозначного контексту в лінійно організовані.

2. Категоризація. Виділення аспектів (складових) у межах початкового задуму не є тією ланкою вербалізації, з якої починається власне ословлення або породження поверхневої структури. Це неможливо через абстрактність цих аспектів. Обов’язковим є процес категоризації, або їхнього віднесення до певного узагальненого типу ситуації (у широкому сенсі слова). Цей процес є наближенням виділених абстрактних аспектів до достатньо стандартизованих (узуальних) лексичних і граматичних структур, які є в кожній ідіоетнічній мові. В. Чейф пов’язує ці процедури з підведенням аспектів або під категорії подій, ситуацій, або предметів, уявлень про них, М. Бергельсон і А. Кібрик – з уявленням про деяку узагальнену ситуацію. При цьому дані афазії свідчать про специфіку категоризації подій (типу Пес гавкав) і відношень (типу Сократ – людина) (О. Лурія). У концепції авторів моделі “Смисл – Текст” цей етап (модуль) вербалізації відповідає “семантичному представленню”.
3. Пропозиціювання. Цей етап отримав таку назву з огляду на те, що його результати – пропозиції – є основою семантичного представлення будь-якого повідомлення. У процесах вербалізації важливе значення для мовця має усвідомлення ієрархії та структури ролей, які виконуватимуть учасники комунікації. 3 лінгвістичної точки зору – це вибір конкретної “протосхеми” майбутнього висловлювання як чогось цілого, формування його “матриці”.

У межах цього етапу значно чіткіше “вимальовуються” типи співвідношень і синтаксичні ролі знайденого позначення або позначення; внутрішнє слово сприймається або як функція, що вимагає свого аргументу, або як аргумент, який повинен відповідати “своїй” функції. Відбувається семантичне узгодження одного з іншим, розподіл позначень за синтаксичними позиціями тощо. Цей етап вважають глибинно-синтаксичним, оскільки на ньому відбувається взаємне, значно глибше, ніж на попередніх етапах, узгодження когнітивного і лінгвального, вибір лексико-синтаксичних засобів, які найповніше відповідають початковому задуму.

4. Побудова поверхневої структури повідомлення. У сучасних концепціях мовленнєвої діяльності лексикон мовця постає як організована єдність слів, що відіграє істотну роль у процесах породження і сприйняття мов-лення, у взаємозв’язках концептуальних і мовних структур. Лексикон – це не “склад” одиниць, організований для пошуку і знаходження потрібної одиниці, а діюча система, в які кожна одиниця “записана” разом із інструкцією для її використання з даними про її оперативні можливості, причому за всіма можливими напрямами її вживання – прагматичним, власне формальним, семантичним. 3 когнітивних позицій структура лексикону мовця постає як сукупність різноманітних взаємозв’язків, найпоширенішими з яких є пропозитивні, що виявляються як стійкі валентні моделі, закріплені в пам’яті носіїв мови у вигляді глибинних предикацій. Будь-яке порушення таких зв’язків стає причиною мовленнєвих девіацій.

Отже, циклічні моделі ПМ порівняно з рівневими – гнучкіші, здатні пояснити механізми виникнення мовних помилок у спілкуванні, “вписавши” їх у коло мисленнєво-мовленнєвих процесів вербалізації. Однак із 61-го року ці моделі стали доповнюватись і уточнюватись моделями інтегративними [15, c. 53-54].

Інтегративна модель породження мовлення. ЇЇ авторами є американські, німецькі та російські лінгвісти, психолінгвісти і теоретики мовленнєвої діяльності, зокрема Н. Хомський, Е. Ланг, Дж. Соммерс, О. Кубрякова та інші. Згідно з нею процес вербалізації здійснюється не поетапно, а з порушеннями порядку стадій у різних типах мовлення; про фази чи етапи породження мовлення можна говорити лише умовно, маючи на увазі можливість їх паралельної реалізації. Ще Н. Хомський зауважував, що було б нелогічно вважати, ніби спочатку мовець добирає синтаксичну структуру речення, а згодом наповнює її лексикою. Насправді ж мовлення планується і реалізується не послідовно, речення за реченням, а іншим чином. Процеси породження мовлення залежать від багатьох чинників, серед яких найважливішими є мовна здатність людини, її інтелект, оперативне мислення, база знань, що міститься в лексиконі, а також психіка, емоції, почуття мовця тощо [20, c. 189-190].

Модель безпосередніх складових (БС) є найсильнішою моделлю породження мови. Її основна ідея полягає в застосуванні правил деривації, наприклад: “замість Х підставити У”. Так, породження речення: “Талановитий художник малює цікаву картину” буде здійснюватися за правилами моделі НС у такому порядку: пропозиція група підмета + група присудка; група підмета з означенням + означуване слово до того часу, поки ми дійдемо до кінцевого (“термінального”) ланцюжка слів. У моделі НС породження йде в двох напрямках: за рахунок послідовної появи компонентів і за рахунок їх так званого “розширення”. Те, що першим кроком породження має бути виділення групи підмета, тобто поєднання “талановитий художник”, визначається нашим знанням структури речення в цілому і ніяк не виводиться стохастичним шляхом. Найбільш відома модель породження мови на основі граматики БС належить Ч. Осгуду. Осгуд розглядає процес породження мови так: стохастичні закономірності, на його думку, діють на кожному з послідовних рівнів деривації, причому вибір одиниць на “вищих” рівнях частково зумовлює вибір одиниць на подальших рівнях деривації. На цю модель спирався у своїх експериментах Н. Джонсон, що дослідив імовірність помилок при запам’ятовуванні речень з різними синтаксичними структурами; виявилося, що така імовірність різко підвищується на межі сегментів, що виділяються в ході аналізу за НС (типу групи підмета); усередині ж таких сегментів імовірність помилки зменшується за звичайних закономірностей такого процесу. Пізніше Джонсон поставив ще декілька дуже вдалих експериментів на підтвердження моделі Осгуда.

Незважаючи на успішні експерименти Джонсона та інших лінгвістів, що спиралися на граматику БС, вона виявилася малопридатною для моделювання деяких типів речень і поступилася місцем трансформаційній моделі породження мовлення. Головна ідея цієї моделі полягає в тому, що для отримання деяких типів речень необхідно здійснити певну операцію над деревом БС у цілому або над його термінальним ланцюжком. Наприклад, “породивши” наведене вище речення “Талановитий художник малює цікаву картину” за правилами БС, ми можемо згідно з трансформаційною граматикою, здійснюючи операції над термінальним ланцюжком породження, отримати з даного активного, стверджувального, розповідного речення його пасивний, заперечний, питальний варіанти в різних поєднаннях. Інакше кажучи, передбачається, що породжує пропозицію типу чи “Чи не малюється цікава картина талановитим художником?”, ми спочатку будуємо наведене вище початкове речення, а потім перетворюємо його в трьох “вимірах”. Дж. Міллер зі своїми учнями і послідовниками здійснив цілий ряд експериментів, спрямованих на доведення застосовності трансформаційної теорії в психолінгвістичному моделюванні. Результатом цих експериментів була констатація того, що операції з активними стверджувальними реченнями завжди вимагають менше додаткового часу, ніж операції, що не містять таких речень. Це, по суті, і є те, про що стверджує трансформаційна теорія: пасивні, заперечні і пасивно-заперечні речення мають такі ж самі синтаксичні правила, що й активні стверджувальні, плюс одне – два, що ускладнюють їх і вимагають більше часу для породження [22, c. 117-118].

Серед недоліків трансформаційної моделі можна виділити такі, як, наприклад, незалучення чинника мотивації та предметно-логічного змісту висловлювання, принципова необов’язковість психологічного породження лінгвістично однакових висловлювань однаковим способом і залежність цього способу від характеру експериментальної ситуації і т.д. Ці та інші недоліки трансформаційної моделі викликали реакцію подвійного характеру. По-перше, було проведено низку експериментальних досліджень, які в тій чи іншій формі прагнули спростувати дані міллерівських та аналогічних їм експериментів. По-друге, усередині самого табору прихильників трансформаційної моделі з’явилися роботи, що відходять від традиційної інтерпретації цієї моделі. Певні роботи першого типу (Мартін і Робертc, Танненбаум, Івенс і Вільямc, Лущихіна і ін.) привели до висновку, що Міллер має рацію лише частково: хоча ускладнення речення і збільшення часу, необхідного для здійснення операції над цим реченням, взаємозв‘язані, але ніяких переконливих даних з цього приводу отримати неможливо. Ті експерименти, автори яких доводили придатність трансформаційної теорії для психолінгвістичного моделювання, при уважному вивченні виявляються не зовсім коректними; більш чіткі експерименти не підтверджують модель ґрунтовним чином і зазвичай дозволяють лише протиставити один одному ядерні й неядерні речення. Є і роботи, результати яких ставлять під сумнів взагалі адекватність трансформаційної моделі. Серед робіт другого типу виділяється дослідження Д. Слобіна. Він був вимушений припустити, що люди, які беруть участь в експерименті, по-різному оперують з реченнями залежно від того, чи є ці речення “зворотними” (автомобіль наздоганяє потяг, але потяг теж може наздоганяти автомобіль) або “незворотними” (людина їсть диню; диня не може їсти людину). Це означає, що в породженні речення є якийсь “дограматичний” етап, на якому той, хто говорить (або сприймає мову), орієнтується на загальний зміст речення, ніби висловлює думку про характер зображуваної ситуації, що важливо для подальших операції з реченням. Врешті-решт, така ідея рівнозначна ідеї внутрішнього програмування мовного вислову в суб’єктивному коді. Допущення подібної ланки в породженні мови дозволяє найкращим чином інтерпретувати деякі отримані раніше експериментальні факти. Так, можна припустити, що саме ланка програмування є психофізіологічним субстратом феномену актуального розчленовування висловлювання. Трансформаційна модель хоч і дуже зручна для моделювання мови (і трансформаційний принцип, без сумніву, в якійсь формі дійсно використовується в породженні), але вона не є єдино можливою та допустимою, а найімовірніше входить в загальну схему породження мови на правах факультативної ланки [20, c. 462-464].

Висновок до розділу 2

Отже, людська мова у ролі спілкування має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається іншими сигналами, системами знаків, наприклад, мімікою, жестами, морськими чи дорожніми знаками; разом з тим, жоден із засобів спілкування не може конкурувати з мовою щодо повноти, чіткості й обсягу передаваної інформації. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв’язку з іншими елементами. Головними структурними елементами мови є звуковий склад, лексика, граматичні форми.

Мовлення людини – це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців – це і показник культури суспільства.

Розділ 3. Мовна комунікація як складна інформаційно-знакова система. Порівняльний аналіз усної і писемної форм мовлення

Комунікація може бути усною, письмовою або друкованою. Якщо усна комунікація дає можливість швидкого реагування обох сторін та передає всі нюанси особистого спілкування, то письмова та друкована здебільшого обслуговують публічну, організаційну та масову комунікацію. Особливу роль у цьому відіграють сучасні комунікаційні системи, такі як Інтернет, де, сказати б, «електронна» комунікація досягла майже необмежених можливостей.

Основними одиницями мовної комунікації є мовленнєві акти (або мовні акти). Слово «акт» вживають, щоб підкреслити динамічну, процесуальну сторону явища. Якщо не мається на увазі процес, нерідко користуються терміном «висловлювання» [1, с. 45]. Мовні акти прийнято умовно кваліфікувати як реалізації (проголошення, виконання) пропозицій, хоча часом мовним актом називають і таку далеко не елементарну форму, як лекція, проповідь, доповідь. Слово «мова» досить багатозначне. Ми можемо говорити про мови усну та письмову. Слово «мова» може служити назвою форми буття мови, способу (модусу) його існування [3, с. 23].

Усне мовлення є виявом того, що існує в усній мові, а писемне мовлення — це реалізація і вияв мови писемної. Мовлення — це динаміка мови, її дія, мова у використанні. У літературному українському мовленні можна використати лише те (фонеми, звуки, афікси, слова, найрізноманітніші форми слів і речень), що наявне в українській літературній мові, що через мовлення, використання в мовленні закріпилося у мові, увійшло до її системи.

Порівняльний аналіз усної і писемної форм українського літературного мовлення дає змогу виявити як спільні для них ознаки, так і розрізнювальні, які властиві лише одній із форм мовлення. Усне мовлення і писемне мовлення розрізняються:

—  матеріально, фізично. Вони представлені неоднаковою матерією: усне мовлення — фонемами, звуками, інтонацією, а писемне мовлення втілюється в графічних (писаних, друкованих) знаках, переважно в літерах, ієрогліфах тощо;

—  інструментально. Ці форми мовлення мають неоднаковий спосіб породження, вияву: одиниці усного мовлення (звуки, слова тощо) утворюються органами мовлення людини, артикулюються, вимовляються, а одиниці писемного мовлення — це записані, надруковані (літери, розділові знаки) графічні знаки;

—  способом сприймання. Усі явища, елементи усного мовлення сприймаються на слух і становлять акустичні (слухові) одиниці, а явища писемного мовлення (літери, розділові знаки) сприймаються зором і є оптичними (зримими), спостережуваними мовними одиницями;

—  сферою застосування і виконуваною функцією. Вони часто служать неоднаковій спілкувальній меті і використовуються по-різному: в одній ситуації — усно, в інших — доцільно або можна висловитись тільки писемно;

—  виявом позамовних засобів спілкування. Жести й міміка в усному і писемному мовленні виявляються по- різному. В усному обміні думками ці засоби діють безпосередньо і сприймаються зором чи на слух у момент їх творення, у своєму природному вияві, а в писемному мовленні вони передаються і сприймаються опосередковано (їх описують), а не в своїй натуральній і первісній формі;

—  варіативністю (варіантністю) мовних одиниць. Усне мовлення, реалізуючись у найрізноманітніших виявах інтонації, супроводжуючись міміко-жестикуляційними елементами, формами, порівняно з писемним має значно більшу варіативність значеннєвого і стилістичного вияву: будь-яке речення чи функціональний замінник речення можна реалізувати в безлічі інтонаційних варіантів. Наприклад, український педагог Антон Макаренко (1888—1939) зауважив, що він «став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився вимовляти Іди сюди! з 15—20 відтінками». Водночас і писемне мовлення не є безпорадним у відтворенні інтонації. Наприклад, існує багато способів записати слова Так і Ні, пор.: Так., Так…, Так!, Так!!, Так!!!, Так?, Т-так., Т-т-ак., Т-т-т-ак та ін. Для цього використовуються графічні знаки — літери для позначення слів, шрифтові виділення (написанням слів з малої і великої літери, курсивом тощо), знаки пунктуації, цифри, хімічні знаки, малюнки та ін.: Головне зараз не Коли, а Де; Ши-ку-йсь!; Геть! Він — це Людина! Справжня!; Нам гітлерів не треба! Навіть найменших! І сталінів не треба! і т. ін. Однак ці засоби багато в чому поступаються засобам усного мовлення. Писемне мовлення не може до тонкощів відтворити інтонаційно-вира­жальне багатство мовлення усного;

—  темпом, тобто швидкістю вимовляння слів у мовленнєвому потоці. Експериментально вже доведено, що висловлюватись усно можна в 10 разів швидше, ніж писемно;

—  організованістю, продуманістю. Усне мовлення, навіть будучи літературним, менш організоване структурно, стилістично, вільніше в доборі мовних засобів, ніж писемне. Це особливо пояснюється технікою, характером вияву обох форм мовлення. Через нестачу часу усне мовлення редагувати, видозмінювати важче; натомість записані думки автор може виправляти, змінювати, доповнювати. Писемне мовлення майже завжди більш продумане, усвідомлене, осмислене, ніж усне. Як слушно зауважує І. Синиця, «вислів Сказав не подумавши сприймається як цілком імовірний випадок, а вислів Написав не подумавши звучить неприродно і непереконливо». Однак і написане, на його думку, теж «може бути помилковим. Але це вже залежить від якості мислення… До написаного з особливою відповідальністю ставиться не тільки його… автор, але й читач: Так написано. Сам читав… Написане сприймається як продумане і перевірене, а тому й більш переконливе»;

—  способом і засобом спілкування. Усне мовлення є здебільшого способом і засобом безпосереднього, прямого спілкування між наявними співрозмовниками або по телефону, радіо і телебаченню, а писемне мовлення — це здебільшого спілкування між тими, хто роз’єднаний і простором, і часом;

—  формою викладу. Писемне мовлення найчастіше монологічне, здебільшого не передбачає негайного реагування, зворотної інформації. Діалог у писемній формі зазвичай створюється за відсутності його учасників (персонажів, дійових осіб) і лише зрідка з метою прямого спілкування (обмін записками, скажімо, на зборах та ін.). В усному мовленні мовець і слухач взаємодіють здебільшого синхронно (одночасно). Поєднанням інформації у двох виявах (того, хто усно висловлюється, і того, хто сприймає висловлену інформацію, продукуючи в цей же час і свою) створюється діалогічне мовлення;

—  часом виникнення. Початок формування усного мовлення сягає далеких тисячоліть, коли в найближчих предків людини поступово з’являлась «потреба щось сказати одне одному» (Ф. Енгельс), а писемне мовлення виникло тільки з появою письма приблизно в IV тис. до н. е. [10, c. 57-58]

Усна й писемна форми мовлення перебувають у щонайтіснішій і своєрідній взаємодії, доповнюють одна одну. Неоднакове написання слів впливає на їх вимову, інтонування. Ще більшою мірою вимова слів впливає на їх написання (крім ієрогліфічного, наприклад, китайського письма, знаки якого — ієрогліфи — не відображають конкретного звучання слів — подібно до цифр (5, 26 і т. ін.), кожна з яких слугує знаком певного цифрового поняття і в різних мовах вимовляється по-різному). Крім того, «пишеться багато таких слів, які зовсім незвичні в розмові; усно мовиться багато такого, що його не наважуються вживати у письмі» (А. Мейє).

Створюючись неоднаковою матерією, по-різному сприймаючись, усне й писемне літературне мовлення становлять дві найбільші підсистеми (різновиди, форми) мови й мовлення, які об’єднує нерозривна рівновага, взаємодія і своєрідна можливість взаємної заміни.

Усне мовлення слугує основою для мовлення писемного. Із запису одиниць усного мовлення і починається писемна форма мови, яка завжди репрезентує собою пізніше культурне надбання людини. Отже, писемне мовлення є відображенням усного[9, c. 43-46].

Висновок до розділу 3

Отже, уміння спілкуватися є винятково важливою людською компетенцією, однією з передумов досягнення успіху в будь-якій справі. Розвинена мовна особистість знає й ефективно використовує лінгвістичні, соціолінгвістичні, прагматичні аспекти комунікації, правила комунікативної поведінки в різних ситуаціях.

Усне мовлення — це завжди основа для мовлення писемного. Усне мовлення найелементарніше започатковується з перших днів життя дитини, починається з утворюваних немовлям нечленоподільних звуків, які тільки пізніше стають справжніми звуками, словами-звуками, а згодом і словами певної конкретної і, як правило, рідної мови. Усне мовлення залишається для кожного мовця єдиним засобом спілкування до тих пір, поки він не почне оволодівати технікою письма. Писем­не мовлення найбільшою мірою формується через усне мовлення і є наслідком навчання, зорієнтованого вмінням фіксувати з допомогою літер одиниці усного мовлення. Від уміння висловлюватися усно й писемно залежить успіх спілкування мовців за найрізноманітніших ситуацій життя.

Висновки

Відповідно до поставлених завдань курсової роботи дійшли висновків:

1. Усне монологічне мовлення — «усна розповідь чи розгорнуте висловлювання на конкретну тему» — відрізняється від усного діалогічного мовлення цілою низкою особливостей. Воно залежить від того, які завдання ставить перед собою мовець і в які види конкретної діяльності включене це розгорнуте усне мовлення. В основі розгорнутого монологічного мовлення лежить і самостійний мотив, і самостійний задум, які повинні бути достатньо стійкими і визначати створення програми активного самостійного мовленнєвого висловлювання. Якщо внутрішній мотив відсутній, чи якщо в суб’єкта порушена мотиваційна сфера, чи нарешті, первинний задум не утримується, самостійне розгорнуте монологічне мовлення не може бути реалізоване, хоча прості форми діалогічного мовлення можуть зберігатися. Це засвідчує складну психологічну структуру цієї форми мовленнєвої діяльності.
2. Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин та професійних спрямувань тих, хто виступає публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.
3. Усна комунікація дає можливість швидкого реагування, передає всі нюанси розмови. Тому, наприклад, допит для слідчого цікавіший в усній формі. Усна комунікація обмежена щодо передачі в часі та просторі: усно ми не можемо транслювати щось у майбутнє чи розмовляти з віддаленим співрозмовником.
4. До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

1) точність у формулюванні думки, недвозначність; 2) логічність; 3) стислість; 4) відповідність між змістом і мовними засобами; 5) відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення; 6) відповідність між мовними засобами та стилем викладу; 7) вживання сталих словосполучень; 8) різноманітність мовних засобів; 9) нешаблонність у побудові висловлювання; 10) доречність; 11) виразність дикції; 12) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Слід пам’ятати про те, що загальна мовна культура визначається не лише знанням норм літературної мови, а й ерудицією людини, культурою її мислення, ступенем оволодіння технікою мовлення, рівнем психологічного й комунікативного розвитку. Усне мовлення є мовною творчістю, імпровізацією, у ньому присутній значний емоційний потенціал.

Список використаної літератури

1. Баранник Д. Х. Усний монолог: загальні особливості мовної структури. — Дніпропетровськ: вид-во Дніпропетровськ держ. ун-ту, 1969. -143 с.
2. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики[Текст]. – К.: Вид. центр „Академія”, 2004. – 342 с.
3. Берегова, О. Комунікація в соціокультурному просторі України: технологія чи творчість? [Текст] : Наукове видання / Олена Берегова, 2006. — 388 с.
4. Берегова, О. Сучасні комунікаційні технології в культурі України [Текст]: Навчальний посібник / Олена Берегова, 2006. — 179 с.
5. Березін Ф.М., Головін Б.М. Загальне мовознавство / Ф.М. Березін, Б.М. Головін. – М.: ИНФРАМ, 1999. – 105 с.
6. Виготский Л. С. Избранные психологические исследования и речь. Приблемы псилогического развития ребенка. — М. : изд-во АПНРСФСР, 1956. -519 с.
7. Горбаченко, Т. Г. Аналітико-синтетична переробка документної інформації [Текст]: навч. посіб. / Т. Г. Горбаченко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : Україна, 2008. — 312 с.
8. Гутброд Г. Успішна комунікація в бізнесі та освіта [Текст] : Навчальний посібник / Ганс Гутброд, Олександр Бєляков, 2006. — 207 с.
9. Дудик П.С. Стилістика української мови[Текст]: Навчальний посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005. — 368 с.
10. Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини [Текст]. – К.: Освіта, 1999. – 351 с.
11. Зернецька О. Нові засоби масової комунікації [Текст] : Соціокультурний аспект / Ольга Зернецька,, 1993. — 131 с.
12. Зимняя А.И. Лингвопсихология речевой деятельности. – Воронеж: МОДЭК, 2001. – 428 с.
13. Квіт, С. Масові комунікації [Текст] : підручник / Сергій Квіт ; наук. ред. В. Г. Королько, 2008. — 206 с.
14. Кодухов В.І. Загальне мовознавство [Текст] / В.І. Кодухов. М.: Російська мова, – 1994. – 98 с.
15. Комлєв Н.Г. Слово в мові: аспекти мови [Текст] / Н.Г. Комлєв.– М.: Справа, 2000. – 112 с.
16. Лурия А. Р. Язык и сознание. — М. :изд-во МГУ, 1979. -319 с.
17. Масова комунікація: підручник / А.З. Москаленко, Л.В. Губерський, В.Ф. Іванов, В.А. Вергун. – К.: Либідь, 1997. – 216 с.
18. Мацько М.І. та ін. Стилістика української мови. – К.: Вища школа, 2003.
19. Назаров М. М. Массовая коммуникация в современном мире: Методология анализа и практика исследования.— М.: Институт социологии РНЛ, 2002.
20. Основи масово-інформаційної діяльності [Текст]: підручник / А.З. Москаленко, Л.В. Губерський, В.Ф. Іванов. – К: Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка, 1999. – 634 с.
21. Основи професіональної комунікації [Текст] : навчально-методичний комплекс: (за вимогами кредитно-модульної системи) / М-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. педагог. ун-т ім. В. Винниченка, Кафедра видавничої справи та редагування, 2007. — 19 с.
22. Основы теории коммуникации / [Под ред. проф. М.А. Василика.] – М.: Гардарики, 2003. — 615 с.
23. Потелло Н. Я. Теорія і практика ділового мовлення [Текст]: Навч. посібник.— К.: МАУП, 1999.— 132 с.
24. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації [Текст]. – К.: Видавничий центр “Київський університет”, 1999. – 308 с.
25. Різун В. В. Теорія масової комунікації [Текст]: підруч. для студ. галузі 0303 “журналістика та інформація” / В.В. Різун.— К.: Видавничий центр “Просвіта”, 2008.— 260 с.
26. Семенюк О. А. Основи теорії мовної комунікації [Текст]: навч. посіб. / О. А. Семенюк, В. Ю. Паращук. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 240 с.
27. Сорокин Ю.А. Теоретические и прикладне проблемы общения. – М.: Наука, 1979. – С. 5–146.
28. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення [Текст]: Навч. посібник. — К.: Літера, 2000. — 480 с.
29. Яковлев И.П. Ключи к общению. Основы теории коммуникации/ И.П.Яковлев. – СПб., «Авалон», «Азбука- классика», 2006. — 240 с.
30. Яшенкова, О. Основи теорії мовної комунікації [Текст]: навчальний посібник / Ольга Яшенкова, 2010. — 309 с.