Вступ.

1. Українська ментальність: основні риси й характеристики.

2. Історико-філософський зріз проблеми українського менталітету.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Менталітет – це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому.

В роботі досліджується проблема визначення специфіки українського менталітету. Розглядаються різні підходи до цієї проблеми в історії української філософії.

В наше завдання не входить докладний аналіз цієї складної філософської, історичної та соціологічної категорії. Але буде слушним зазначити, що соціальний менталітет несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних традицій, успадкованих від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо. Тут мається на увазі комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об'єктивний „автоматизм” інтелектуального та духовного життя.

Простіше кажучи, менталітет (людини, суспільства, народу) – це душа, специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне – все це „перетинається” та постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову на вищих – духовному, моральному та релігійному рівнях.

Характерно, що менталітет – це не пасивний об'єкт, своєрідний еквівалент сумарної дії всіх названих чинників. Він сам є трансформуючим фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, і в той же час малопомітним, оскільки імпульси, які їм транслюються етносу чи окремій людині йдуть з глибини історії і навіть майбутнього.

1. Українська ментальність: основні риси й характеристики

Аналіз сталих структур української ментальності до певної міри дозволяє виявити особливості історичної долі народу та перспективи його розвитку. В той же час динамізм обумовлює формування нових можливостей розвитку, обґрунтовуючи існування етно-національної спільноти як живого організму, що розвивається відповідно як до зовнішніх реалій існування, так і внутрішніх духовних чинників.

Більшість дослідників феноменологічного напряму до найусталеніших рис українського національного характеру відносять: індивідуалізм, гуманність, демократизм, волелюбність (що часто переростає в анархізм), толерантність та миролюбність, милосердність, щирість та душевність, хазяйновитість, оптимізм, честолюбство, інтровертизм, тощо. У той же час серед найтиповіших рис відзначають нестабільність і суперечливість вдачі, брак колективної волі, національної солідарносте та згоди.

Проте виділення тих чи тих характеристик можна було б продовжити, в залежності від сфери буття українців, що її обирає автор для дослідження, звертаючись до переліку психічних характеристик.

Особливості психічного типу, національного характеру обумовлюють значною мірою специфіку світогляду українського народу. І. Нечуй-Левицький, досліджуючи світогляд українців, відзначав, що «кожний народ творить собі богів, по своєму образу і смаку, дає їм форми по своєму психічному «характеру».

Крім феноменологічного аналізу особливостей психічного типу українців, досить перспективним видається порівняльний аналіз. Зокрема, проведений через пошуки відмінностей та аналогій між характером росіян чи поляків, тобто етнічних спільнот, що відіграли в історії України вирішальну роль. Тут особливо слід відзначити роботи Н. Бердяева, де проводиться глибинний аналіз російської ментальності, та С Франка, який, наприклад, у роботі «Російський світогляд» аналізує глибинні, онтологічні основи специфіки російського світосприйняття.

Общинно-родова свідомість російського народу поєднується з анархо-волелюбними інтенціями. Таке поєднання породжує парадоксальне співіснування ідеалу свободи з общинним, колективним, хоровим началом, що розчиняє індивідуальну свободу особистосте у пошуках Царства Божого для «миру» — всіх і прагнення втілити його на землі будь-якими засобами, в тому числі й насильницькими. Готовність підкорятися владі поєднується в російській душі з потягом до володарювання як засобу максимального втілення прагнення справедливого гармонійного майбутнього вже з сьогодні на завтра і, таким чином, подолання почуття трагічної дисгармонії буття, що притаманна російській душі. Спроба «ощасливити» світ, привнести істину в життя закоршена в російській душі як потреба вселюдського «переобустройства», відмови від індивідуалізму заради планетного «всеединства». Вже Ф. М. Достоєвський писав, що Росія породила специфічний культурний тип людини — «всемірного болєльшіка». Звідси розуміння патріотизму, розширеного до загальноєвропейських та всесвітніх масштабів10. «Француз може служити не лише своїй Франції, але навіть і людству тільки з тією умовою, що залишиться найбільш французом; так само англієць і німець. Один лише росіянин, навіть у наш час, тобто набагато раніше, ніж буде підведено загальний підсумок, має вже здатність ставати найбільш росіянином саме тоді, коли він найбільш європеєць. Це і є найбільш істотна наша відмінність від усіх інших… Росія живе рішуче не для себе, а для однієї лише Європи».

У чернетках до роману «Підліток» є такий запис: «Російський дворянин — як провісник всесвітнього громадянства і загальнолюдської любові. Це заповідано йому ходом історії».

Зовсім інакше сприймає світ українець. Аналіз історичних, культурних та етнічних особливостей розвитку українців дозволяє стверджувати, що українцям притаманне гармонійне, «земне» ставлення до навколишнього світу. Взаємодія з природою, що завжди була щедрою до українців, породжує оптимістичний психологічний настрій, а специфіка землеробства породжує індивідуалізм як одну з найтиповіших рис українського характеру.

Цю відмінність українського психічного типу від російського відзначав і Т. Масарик — один із найвизначніших теоретиків національного в XX столітті. «Малоруси (тут термін «Малорус» використовується не в політичному сенсі, а для етнографічного і мовного означення людності, що заселяла Україну, Східну Галичину, Буковину і Угорську Русь) відріжняються від Великоросів не лише діалектом, але господаркою, кліматом і багацтвом. Малорус має інший характер, ніж Великорос, унаслідок цілого свого світогляду, як це добре з'ясував Гоголь. Дня Малороса великоросійська мова є зовсім штучною», — вважав Т. Масарик.

У той же час С. Франк звертає увагу на принципові відмінності способів освоєння та пізнання світу в західноєвропейській та євразійській традиції, розглядаючи в цьому контексті і Малоросію (як частину Російської імперії) як частиігу євразійського простору.

Звертаючись до аналізу особливостей світогляду Г. Сковороди, якого С. Франк вважає російським мислителем XVIII століття, автор вказує на психологічну укоріненість і «природну, вроджену» філософічність (коли саме життя і є філософією) російської натури.

У подальшому самозаглибленість, ліризм, естетизм та філософічність українського характеру, що притаманні інтровертному психоповедіиковому типу, визначаються як найвластивіші риси українців дослідниками різних напрямів.

На формування саме цих рис вдачі українця значний вплив мало, на думку Д. Чижевського, «постійне тло української історії — природа України… Степ був тією основою, що якнайбільше придалася до усталення психічних рис… Сполучення широти і розмаху краєвиду з буйним розквітом життя, що притаманне Степові як формі буття природи, так само як море, ліс і гори, породжує почуття безмежно-могутнього або величного, а водночас і своєрідний неспокій». Ландшафтні особливості України, на думку дослідників, стали джерелом «величности», що породжує «естетичне і релігійне» почуття і філософську настанову. Саме ці географічні особливості існування українців як автохтонного етносу протягом віків історії формували зазначений психофізичний тип, а відтак і ментальність українців.

Чуттєве ставлення до довколишнього світу як одна з основних рис характеру української людини особливо притаманна українській жінці. Так, Ю. Липа звертає увагу на те. що українські селяни, особливо жінки, наділяють увесь світ здатністю бути живим. І це язичницьке, міфологічне сприйняття допомагає вижити в тих найтяжчих умовах, в яких українці існували протягом віків своєї історії. Коли б не чуттєве ставлення жінки-селянки до своєї праці, життя б перетворилося для неї на пекло, — зазначає Ю.Липа. Українська жінка живе казкою від тисячоліть, і саме ця здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині15.

Аналіз особливостей взаємозв'язку людини з природою на терені України дозволяє стверджувати, що специфіка української ментальності, особливості національної психології українців та глибинні основи сформованого віками кордоцентричного світогляду народу перебувають у тісному зв'язку із специфічними особливостями українського ландшафту, природного довкілля існування населення даної території. Для українця — це, насамперед, органічна єдність з природним середовищем, заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосму. Не можна не погодитися з академіком Д. Гродзинським у тому, що в рисах українців надзвичайно чітко відображається характер природи, на тлі якої триває їхній історичний розвиток, формування у боротьбі, щоденності радощів та горя, сподівань і зневіри. «І в кожному з нас живуть ті настрої, які сторіччями мали наші пращури у рідній домівці-природі».

Довіра до доброї неньки-землі за довгі віки історії українського етносу перетворилася на архетип колективного українського несвідомого, сформувавши психологічний оптимізм і гармонійне світовідчуття українців.

Швидка зміна довколишнього природного середовища призводить до втрати «грунту» під ногами етносу, знищення мікрокосму людини, природних зв'язків і, врешті-решт, втрати почуття Батьківщини. В результаті таких змін відбувається масова маргіналізація населення, що може закінчитися руйнацією етнічної та національної цілісности. Менталітет народу зазнає різких негативних впливів, що призводить в тому числі й до формування нових, здебільшого песимістичних психо-поведінкових настанов. Як правило, вони впливають на вироблення негативного автоуявлення, втрати відчуття гармонійності буття, виникнення психологічного дискомфорту. Негативне значення для українців мала руйнація природного довкілля за триста років російської колонізації, особливо в радянський період, апогеєм якого стала Чорнобильська катастрофа. Масові фобії, що виникли після аварії, і є реальністю існування українців сьогодні, свідчать про втрату гармонії макро- та мікрокосму особистосте, формування песимістичних психологічних настанов значної частини населення.

На основі кордо центричносте українця формується ідилічне уявлення про нього як сентиментальну, м'яку людину. Часто ця характеристика сприймається як беззаперечна. Проте вона має, як довів Г. Грабович, свій початок у міфі про Україну, що розвивається, зокрема, на ґрунті Гсрдерівської моделі слов'янської історії. Гердер висловлює ідею про притаманну слов'янам м'якість та ідилічність. (Аналізові українського кордоцентризму присвячена велика кількість досліджень, як культурологічних, так і філософських. Тому немає потреби зупинятися спеціально на цьому питанні.)

Проте, в польській культурі формується принципово інакше уявлення про Україну. Наприклад, Ю. Словацький Україну трактує як глибинне порогове явище. «Вона існує між світом цивілізації і чистої (втім, якоїсь і моторошньої) природи». В ній нормальні закони людського буття не діють. Це країна «крайніх емоцій, анархії козаччини, що плине молоком, медом і кров'ю». Ця зловісність, непередбачуваність роздвоєної душі українця на жіноче (зло) і чоловіче вольове (добро) начало витворює стереотип некерованого, «дикого» українця, людини миттєвого настрою.

У подальшому селянська сентиментальність, ліризм, що виливається, зокрема, у витворенні примітивних геніальних форм (як-от лірична українська пісня, що, на думку М.Шлемкевича, сягає найвищих рівнів пісенної народної лірики, проте не переростає у щось складніше, залишаючись прикладом геніального культурного примітиву) у поєднанні з жорстокістю та нераціональністю козацького вольового начала обумовлює психічну і світоглядну роздвоєність українського менталітету.

Роздвоєність української душі знаходить відображення в культурній традиції, наприклад, у Шевченка чи Гоголя. Для Гоголя, на думку Г. Грабовича, це протистояння, розірваність і глибока трагедійність боротьби між козацьким і селянським (чоловічим і жіночим ) началом, для Шевченка — протидія між ідеальною спільністю, «святою правдою» і реальною суспільною структурою.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства менталітет продовжує відігравати свою важливу роль, як „вмонтованого в соціум” регулятора економічних, політичних та культурних подій. Саме завдяки особливостям українського менталітету (певному консерватизму, уповільненості, зваженості) в Україні не відбулося соціальних вибухів в періоди „помаранчевої революції” кінця 2004 року та політичної кризи початку 2006 року. В той же час потрібно зазначити, що ці риси є серйозною перешкодою на шляху реформування нашого суспільства, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки та ініціювати пропив на фронті впровадження в життя інноваційних політичних, соціальних та суто інформаційних технологій.

Втім, ці перешкоди чи навряд можуть вважатися постійними. Чітке визначення та нормативне закріплення спочатку на рівні провідних політичних сил, а потім і на рівні держави української національної ідеї, ініціювання консолідації етносу навколо цієї ідеї значно прискорять соціальні процеси та виведуть їх на рівень виконання Україною своєї всесвітньо-історичної місії. А це можливо на рівні логічного усвідомлення спочатку на рівні національної еліти, а потім і всього нашого населення, архетипу „Україна”.

2. Історико-філософський зріз проблеми українського менталітету

В останні роки з'явився новий напрям дослідження в гуманітаристиці, який дістав назву "історія ментальностей". В працях сучасних дослідників ментальність, в першу чергу, представляється як соціально-психологічні установки, способи сприйняття дійсності, манери відчувати і думати. Ментальність виражає повсякденний обрис буденної свідомості, яка невідрефлектоваїна і несистематизована завдяки цілеспрямованим розумовим зусиллям мислителів та теоретиків. Вважається, що ідеї на рівні ментальності — це не породжені індивідуальною свідомістю завершені в самій собі духовні конструкції, а сприйняття такого роду ідей визначеним соціальним середовищем, яке їх неусвідомлено і неконтрольовано видозмінює, викривляє, спрощує. Це сприйняття базується на спільності соціально-економічних умов життя народу і виявляється у звичках і традиціях, емоційних явищах і станах, настроях і соціальних почуттях. На рівні суспільної психології цей вияв знаходить свій вираз у вигляді вірувань, соціально-психологічних установок, теоретично неусвідомлених переконань. Але саме на рівні ментальності слід шукати те мислительне та емоційне підґрунтя, на якому народжуються ідеї як такі.

Щодо тлумачення сімого поняття "менталітет", то в перекладі з латинської мови воно означається як "розумовий", "думка", "інтелект". У французькому тлумаченні — "спрямування думок , умонастроїв" , "скерованість розуму", "розумові особливості" , а в англійському -"характерний склад розуму". В політологічному словнику "менталітет" представлений як "… певний рівень індивідуальної і суспільної свідомості, а також пов'язаний з ним спектр життєвих позицій, культури і моделей поведінки, які претендують на незалежність від офіційно визначених ідеологічних установок і політичних орієнтацій" [1]. Філософське тлумачення поняття "менталітет" зводиться в цілому до того, що це є характер думок, сукупність розумових навичок і духовних інтересів, притаманних окремій людині, соціальній групі, нації, які формують настанови мислити і діяти в ім'я утвердження свого місця в цьому світі тощо.

Аналізуючи історичний аспект проблеми, необхідно зазначити, що процес формування нового наукового мислення в гуманітаріях науках, який пов'язаний з розумінням історичного минулого безпосередньо через його суб'єкта та носія — самої людини, почав визначатись у нас в країні в середині шестидесятих років XX століття насамперед в лінгвістиці та літературознавстві, соціології, етнографії, філософії і, трохи пізніше, в історичних науках. В результаті наукового пошуку були переосмислені і начебто знову "відкриті" праці багатьох вчених і літераторів, які мали безпосереднє відношення дэ розробки проблеми ментальності і здійснили значний вплив на розвиток вітчизняної і світової культури (П.Флоренський, Г.Шпет, М.Куліш, М.Драгоманов, С.Подолинський, О.Потебня, М.Бердяев, Д.Чижевський та багато інших). Наслідком такого підходу став інтерес до міждисциплінарного співробітництва, першими практичними прикладами якого були дослідження в галузі слов'янських літератур і літератури Київської Русі, стародавньоскандинавського епосу, міфу, ритуалу.

Яскравою ілюстрацією подібного підходу може слугувати монографія М.О.Бердяева "Руська ідея: Основні проблеми руської думки в дев'ятнадцятому і на початку двадцятого століття" (і946 p.), що присвячена Росії, особливостям її національного духу і думки. Викладені в цій праці роздуми в деякій мірі можна віднести і до характеристики українського менталітету (Україна на той час входила до складу Російської імперії, та і сам М.Бердяєв хоч і вважається російським релігійним філософом, народився і провів молоді роки на Україні). В цій праці з позицій теології він намагається розкрити "загадковість" російської душі і Росії. Виходячи з екзистенціалістських начал і досліджуючи проблему на п'яти етапах руської історії: київському, часів татарської навали, московському, острівському (петербурзькому) світському, М.Бердяєв вважає, що національні особливості російської душі сформувалися на основі двох протилежних начал: природної, язичницької, діонісійської стихії і аскетично зорієнтованого православ'я. До того ж, на думку М.Бердяєва, національні особливості кожного народу визначаються співвідношенням у ньому чоловічого і жіночого начал. У росіян переважає жіноче начало ("вічно баб'яча російська душа"), пов'язане з культом матері-землі і Богоматері. Це пояснюється тим, що земля завжди уявлялась останньою заступницею російського народу, а материнство — основною категорією його світоспоглядання. Російський народ — народ одкровень і натхнень, він не знає міри і легко впадає в крайнощі, це відрізняє його від європейських народів. Для російської культури і російського життя характерна екстенсивність. (Останні 25 років життя, з 1922 до 1948 року, М.Бердяев провів в еміграції і мав змогу співставляти менталітети.)

Згідно думки М.Бердясва, протилежні начала російської душі полягають у одночасному вияві деспотизму, гіпертрофії держави і анархізму, вільності; жорстокості,, схильності до насилля і доброти, людяності, м'якості; в обрядовір'ї та шуканні правди; індивідуалізмі, загостреному самоусвідомленні особи і безособовому колективізмі; в націоналізмі, самовихвалянні і універсалізмі, вселюдяності; есхатологічно-месіянській релігійності і зовнішньому благочесті; в шуканні бога і войовничому безбожжі; сумирності і нахабстві; рабстві і бунті [2]. У "Руській ідеї" М.Бердяев аналізує російську інтелігенцію, визначаючи її національну революційність і через це популярність у неї ідей Гегеля, Шелінга, Сен-Сімона, Фур'є, Фейербаха, Маркса. Філософ стверджує, що було б помилкою вважати національною лише вірність консервативним ґрунтовним началам, національною може бути й революційність (до чого вона може привести ми добре знаємо з історії першої в світі радянської держави).

Що стосується української ментальності, то до вищезгаданих, на наш погляд, слід додати такі сталі риси національного характеру українців як працьовитість, терплячість, чуйність, ліризм, сентиментальність, толерантність, природній гумор і хитрість, прагнення до свободи.

Навряд чи можна повністю погодитись з націоналістичною теорією про особливості душі українця відомого поета і прозаїка, історика і етнографа Пантелеймона Куліша. Остання начебто теж (як і у М.Бердяєва) має дві сторони: внутрішню — серце (почуття) і зовнішню — мислення (розум). Внутрішньою українець пов'язаний лише з Україною, зовнішньою — з іншими народами. Домінувати тут має внутрішня сторона, а зовнішню слід підпорядковувати національним почуттям. Самобутність українського духу, хутірський спосіб життя — показник вищої моральності української нації за П.Кулішем, який прагнув об'єднати українське громадянство навколо ідеї національно-культурного відродження.

Разом з Т.Шевченком, М.Костомаровим П.Куліш в програмі Кирило-Мефодіївського товариства наголошував, що для менталітету України характерною є жадоба до волі,, до рівності всіх людей, християнська мораль. Так, можна погодитись, що впродовж століть українці вели "хутірський" спосіб життя і вирішували переважну більшість проблем на засадах "громади" (згадаємо дослідження М.Драгоманова), але замкненість, ізольованість, відособленість, зверхність по відношенню до інших культур завжди приводили до деградації нації, де поглинання її своєрідності іншими. Безумовно, бажання зрозуміти самих себе, свою належність до національної культури, усвідомити себе українцями — достойне бажання, але робити це за рахунок відторгнення інших культур нераціонально. Хоча, слід зауважити, що сповідуючи ідею державності "України П.Куліш, вважав за необхідне спиратись на сусідні імперії.

Своєрідні погляди на проблему формування українського менталітету можна відшукати і в творчості Оргія Подолинського — видатного демократа, економіста, соціолога, фундатора української соціоетногігїєни другої половини XIX століття. На відміну від свого батька, досить відомого поета, статського радника і камергера А.І.Подолинеького, який з презирством ставився до простого українського народу, його мови, літератури і так званого "хлопоманства", С.А.Подолинський вважав себе українофілом, ґрунтовно вивчав економічне становище, побут, звички українських людей, що проживали в різних регіонах країни. В своїх роботах "Про хліборобство", "Ремесла і фабрики на Україні", "Життя , і здоров'я людей на Україні" тощо С.Подолинський акцентує увагу на своєрідності, особливості менталітету українців, впливу на нього історичних і психологічних факторів розвитку нації.

В одному з листів до В.М.Смірнова, активного провідника ідей російського народництва, С.Подолинський зазначає: "Українофіли … не більше націоналісти як Ви, росіяни. Не, забувайте, що ми інший народ,, і різниця між нами і Вами така ж, як між Вами і поляками, сербами та іншими"[3].,Згідно соціологічних досліджень С.Подолинського, українські, трудящі. люди хоч і перебувають у значно гірших соціально-економічних J побутових умовах, особливо на. Галичині під пануванням австро-угорців, але відрізняються більшим вмінням , і працьовитістю ніж представники інших пригноблених слов'янських націй (росіян, поляків, сербів тощо) і навіть, місцевих — австрійських. "Тутешні господарі, я. впевнений — пише С.Подолинський, — .дорого би дали, щоб мати таких косарів і молотильників як наші українські, — а ще є у пас люди, які говорять, що малороси ліниві і т.п." [4]. С.Подолинський віддає шану і українським жінкам, . які, за..його словами, працюючи більше чоловіків, зранку до вечора, взимку і влітку, виявляються все ж спроможними вести домашнє господарство з більшою акуратністю і охайністю, завжди встигають прибрати в хаті, сердечно піклуються про дітей. Хати в українців чистіші, бо мають здебільшого одну велику кімнату,, народний одяг — здоровіший, бо викопує — теплорегулюючу функцію. Діти українців, як правило, відвідують школу, але їм дуже заважає викладання нерідною мовою, або декількома мовами одночасно, що приводить до виникнення "суржику". Важливо зберігати здоров'я дітей і бідних, бо – діти — це сила нашого народу, а, для бідного — це єдине багатство, робить висновок С.Подолинський. В майбутньому, програмує С.Подолинський, треба досягти вільної спілки (федерації) громад на всій Україні, яка надасть "… рівного права для всякої особи, як чоловіків і парубків, так і жінок і дівчат усякого походження (раси)" [5].

Більш діалектично, на наш погляд, підійшов до рішення досліджуваної проблеми Дмитро Чижевський, видатний історик філософії і слов'янської думки XX століття. Досліджуючи проблему українського національного характеру він заперечував раціоналістичний висновок про те, що всі люди безумовно однакові, рівні між собою і прагнуть до справедливості, яка для всіх одна і не залежить від місця і часу. Ні, саме людське суспільство можливе лише тому, що є різноманітність і різнобарвність типів і психологічних осіб окремих людей. Через повноту історичного життя реалізуються окремі сторони і форми вічної природи. І цінність їх якраз і полягає в їх індивідуальності, окремішності, бо саме те, що в усіх них є індивідуальне, і доповнює інші вияви. Д.Чижевський приходить до висновку, що кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в цих обмежених і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живим. Тому кожна нація саме в своєму своєрідному, оригінальному, у своїй "однобічності" і обмеженості і має вічне, загальне значення. Як живі, різноманітні людські індивідууми у суспільстві, так конкретні нації з'єднані в людстві. Тільки через них і в них юдство є можливе. Ось чому такий погляд на націю аж ніяк не веде до національної винятковості і національного засліплення [6].

Повертаючись до питання розробленості проблеми менталітету на сучасному рівні слід відзначити плідну працю в цьому напрямку представників української діаспори. Показовою в цьому плані може бути збірка під назвою "Українська душа" (К., 1992), яка супроводжується вступною статтею " До проблем української ментальності" і містить в собі статті Евгена Онацького "Українська емоційність", Олександра Кульчицького "Світовідчуття українця", Богдана Цимбалістого "Вітчизна і душа народу", Миколи Шлемкевича "Душа і пісня", а також бібліографічний огляд з цієї проблеми Володимира Дорошенка. Особливий інтерес може викликати збірка "Культура і побут населення України" (К.,1991) — перша спроба видання подібного типу. У збірці подано огляд головних етапів етнічної історії України, розвитку матеріальної і духовної культури її населення, включено додатковий матеріал у вигляді малюнків і фотографій. Цікавим джерелом у вивченні української ментальності може слугувати журнал "Киевская старина" , що видавався в Києві з 1882 по 1907 рік, а також його попередник — журнал "Основа", що видавався протягом 1861 -1862 років.

Підсумовуючи, зауважимо, що розробка проблеми української ментальності стає особливо актуальною в наш час, час відродження української духовності і вияву її культурно-історичної своєрідності.

Висновки

Глибинні пласти українського менталітету, безумовно, закладені землеробством, яке з найдавніших часів було головним заняттям арієзованого проукраїнського та українського етносів. Саме зв'язок з землею визначив особливості світобачення наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну організацію. Вчені Інституту філософії та соціології НАН України в свої численних наукових дослідженнях, довели, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до степового та лісостепового ландшафтів, детерміновані природними кліматичними циклами та сільськогосподарським календарем. Закодовані на рівні архетипу „Україна”, закріплені в традиціях та мові, ці чинники крізь століття генерують свої імпульси, зумовлюючи такі риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).

Позитивні риси українського національного характеру суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій – західної, європейської та східної, мусульманської. На нашому ментальному рівні це зумовило постійну гіперболізацію зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем („прийдуть кляті бусурмани (ляхи) і все попалять”). Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.

Список використаної літератури

1. Вуськович Й. Правосвідомість та її вплив на менталітет українського народу //Право України. — 1998. — № 6. — C. 108-111.

2. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру //Сучасність. — 1998. — № 5. — C. 58-70. —

3. Деформация украинского менталитета //2000. — 2002. — № 49: Форум. — C. 1,7

4. Дмитриченко В.В. Історико-філософський зріз проблеми українського менталітету //Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. — 1998. — Вип. 27: Філософія. Політологія. — C. 13-15

5. Зборовська Н. Фемінний характер української ментальності: (За допомогою літературного дзеркала //Сучасність. — 2001. — № 7-8 . — C. 146-155

6. Качковський О. Ідея державності в українському менталітеті//Нова політика. — 1996. — № 1. — C. 41-45

7. Лобань Т. Особливості українського менталітету та його вплив на процес державного будівництва в Україні //Людина і політика. — 2004. — № 4. — C. 106-112.

8. Лопушинський І. Формування національного менталітету — нагальне завдання сучасної Української держави //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 3. — C. 207-213.