Інтернаціоналізація злочинності, інтереси міжнародного співробітництва щодо забезпечення законності та правопорядку, права і свободи людини та їх законодавче забезпечення і кримінально-правова охорона, міжнародні прагнення України, особливо курс на євроінтеграцію, обумовлюють науковий інтерес до стану та перспектив кримінального законодавства країн континентальної Європи, зокрема до системи покарань, які використовуються як фактор протидії розвитку злочинності.

Значну увагу питанню щодо заходів із забезпечення невідворотності відповідальності, своєчасності і справедливості покарання, методів їх застосування присвячено в актах міжнародного та європейського законодавства, положення яких, як правило, відображаються у кримінальних законах країн континентальної Європи.

Так, Мінімальні стандартні правила ООН щодо заходів, не пов’язаних із тюремним ув’язненням (т. зв. «Токійські правила»), прийняті 14.12.1990 р. Резолюцією 45/110 Генеральної Асамблеї ООН [1, с. 306, 307], пропонують країнам у межах своїх правових систем розробляти заходи, не пов’язані з тюремним ув’язненням, для досягнення мети раціоналізації політики в галузі кримінального правосуддя, зокрема такі: a) усні санкції – зауваження, осуд і попередження; b) умовне звільнення від відповідальності; c) поразка в цивільних правах; d) економічні санкції і грошові покарання, такі як разові штрафи і поденні штрафи; e) конфіскація або постанова про позбавлення права власності на майно; f) повернення майна жертві або постанова про компенсацію; g) умовне покарання і покарання з відстрочкою; h) умовне звільнення з  ув’язнення і судовий нагляд; i) постанова про виконання суспільно корисних робіт; j) направлення до виправної установи з обов’язковою щоденною присутністю; k) домашній арешт. Ці заходи деталізовані на національному рівні в кримінальних кодексах держав континентальної Європи, наприклад у КК Франції 1992 р., Словенії 1994 р., Іспанії 1995 р., Литви 2000 р. Кримінальні кодекси Італії 1930 р., Швейцарії 1937 р. тощо були підґрунтям міжнародно-правових документів, що визначають види покарань, як-от: Резолюції Ради Європи про деякі покарання, альтернативні позбавленню волі (1976 р.), Мінімальних стандартних правил ООН щодо заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (1990 р.), Римського статуту Міжнародного кримінального суду (1998 р.) [1, с. 972, 973]. На думку авторів, система покарань  за українським кримінально-правовим законодавством є недостатньо ефективною, тому для її гармонізації необхідно звернутися до закордонного досвіду. Відзначимо, однак, що на вітчизняному рівні питання про види покарань за законодавством європейських країн досліджувалося недостатньо. Його розглядали такі науковці: Ю. В. Голик, Б. В. Яцеленко, В. М. Хомич, І. Г. Богатирьов, В. Е. Квашис, Д. Т. Зайцева, П. А. Скобліков, О. В. Беца, Б. О. Кирись, С. В. Землюков, М. Г. Іванов, В. К. Грищук, Н. О. Гуторова та ін. Вивчення робіт цих науковців-правників дає змогу ознайомитися з системами покарань за кримінальними кодексами країн Європи та їх особливостями. Відповідно до норм кримінально-правового законодавства країн континентальної Європи вирізняють три системи покарань, в основі яких лежать особливі критерії класифікації заходів кримінально-правового примусу.

Досягнення мети покарання різними його видами знаходиться в основі першого виду системи покарань, який представлений Кримінальним кодексом Швейцарії (далі – КК Швейцарії) [4, с. 181–203], який, як і КК України [5], поділяє усі покарання на основні  та додаткові, а також покарання, що можуть застосовуватись як основні або додаткові: 1) позбавлення волі як основне покарання; 2) штраф як основний чи як додатковий вид покарання; 3) позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, вислання за межі країни, позбавлення батьківських прав як додаткові покарання.

Підґрунтям другого виду системи покарань, який  презентує КК Литви, є принцип поділу злочинних діянь  на злочини і проступки [3, с. 234–270]. Відповідно до ст. 11 і 12 КК Литви злочином є небезпечне і заборонене кримінальним кодексом діяння, за вчинення якого передбачене покарання у вигляді позбавлення волі, а кримінальним проступком – діяння, якщо за нього передбачене покарання, не пов’язане з позбавленням волі, за винятком арешту. Тобто вид покарання визначає характер злочинного діяння: покарання, які можуть бути призначені за злочини, а які – за кримінальні проступки.

Третій вид системи покарань закріплений у  КК Італії [2], в основі якого лежить «змішаний» критерій розподілу покарань: 1) основні покарання за злочини; 2) додаткові покарання за злочини; 3) основні покарання за проступки; 4) додаткові покарання за проступки; 5) обнародування вироку як додаткове покарання за злочини та проступки. Цей вид системи покарань є змішаним, тобто своєрідним синтезом першого та другого видів.

Після стислого опису систем покарань за КК Литви, Італії та Швейцарії перейдемо до аналізу окремих видів покарань, закріплених у цих кодексах.

КК Швейцарії залежно від тяжкості злочинів виділяє такі види покарань, що можуть застосовуватися до осіб, які їх вчинили: насамперед – це позбавлення волі як основ­не покарання. Його різновидами є: 1) каторжна тюрма на строк від одного року до 20 років (ст. 35); 2) тюремне ув’язнення на строк від 3 місяців до 3 років (ст. 36); 3) арешт на строк від 3 днів до 3 місяців (ст. 37-bis і 39). Штраф може застосовуватись як основне чи як додаткове покарання  (ст. 48-50, 106). Його максимальний розмір за вчинені злочини і проступки становить 40 тис. франків (при вчиненні порушень – 5 тис. фран­ків), але з огляду на мотив злочину, дані про доходи і майно, сімейний стан і професію, вік і стан здоров’я засудженого може бути вищим. Додатковими покараннями, наприклад, визнаються позбавлення батьківської чи опікунської влади (ст. 53),  вислання за межі країни (ст. 55).

КК Литви передбачає тільки основні покарання і не містить додаткових, але виділяє «заходи карального впливу», види яких визначені у спеціальній главі ІХ (ст. 67–72) Загальної частини: 1) позбавлення публічних прав чи позбавлення права виконувати певну роботу або займатися певною діяльністю на строк від 1 до 5 років; 2)  публічні роботи, які можуть бути призначені лише за згодою засудженого, на строк від одного місяця до одного року (за­галом не більше 480 годин за злочин і 240 годин за кримінальний проступок); 3)  штраф за кримінальний проступок і за злочин до 50 і до 300 мінімаль­них прожиткових мінімумів відповідно; 4)  обмеження волі може бути призначене на строк від трьох місяців до двох років. Це покарання дещо відрізняється від обмеження волі, перед­баченого КК України: воно відбувається за місцем проживання і полягає у тому, що на засуджених осіб покладаються зобов’язання самовільно не змінювати місце проживання, виконувати встановлені судом обо­в’язки і дотримуватися встановлених судом заборон, звітувати про їх виконання; 5) арешт на строк від 15 до 90 діб за злочин і від 10 до 40 діб за кримінальний проступок; 6)  позбавлення волі на строк від 3 місяців до 20 років, а у випадках, коли при не відбутому покаранні вчиню­ється новий злочин, – до 25 років. Як і за КК Швейцарії, так і за КК Литви між строками арешту та позбавлення волі відсутня «часова прогалина», яка є у КК України: злочинець не може бути ув’язнений на строк від 6 місяців до 1 року, оскільки максимальний строк арешту відповідно до ч. 1 ст. 60 КК України не може перевищувати 6 місяців, а мінімальний строк позбавлення волі, встановлений ч. 2 ст. 63 КК України, – 1 рік. З огляду на це необхідно у ч. 2 ст. 63 КК України слова «від одного» замінити словами «від шести місяців»; 7) довічне позбавлення волі. До особи, яка вчинила кримінальний проступок, можуть бути застосовані тільки перші п’ять з перелічених вище видів пока­рань – «заходів безпеки». Окремо у КК Литви  виділено примусові медичні заходи, яким присвячена одна стаття 98-ї глави ХІV Загальної частини. Їх види ні за їх характером, ні за суб’єктами фактично не відрізняються від видів примусових заходів медичного характеру, встановлених ст. 93–95 КК України. На думку авторів, українському законодавцю треба більш чітко визначитись, які покарання мають бути основними, а які – додатковими. На наш погляд, роль додаткових покарань у кримінальному праві України полягає у тому, у чому полягає роль більшості «заходів безпеки» у кримінальному праві країн Західної Європи, – передусім у запобіганні вчиненню нових злочинів засудженими та іншими особами. Разом із тим головна роль основних покарань — це кара і загальне запобігання, а індивідуальна превенція і виправлення засуджених — це другорядна роль основних покарань. Тому, наприклад, позбавлення (обмеження) права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю не повинно бути як додатковим, так і основним покаранням. Його необхідно застосовувати тільки як додаткове. При цьому слід враховувати судову практику: у 2002– 2005 рр. в Україні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне покарання було застосоване відповідно до 112, 83, 56 і 42 осіб, у той час як додаткове — до 2,4 тис., 2,5 тис., 3,4 тис., 3,6 тис. осіб відповідно [8, с. 40]. Отже, ця пропозиція обумовлена практикою і є очевидною.

Основними покараннями за злочини згідно з КК Італії ви­знаються: 1) довічне позбавлення волі (ст. 22); 2) направлення у виправний будинок на строк від 15 днів до 24 років (ст. 23); 3) штраф за злочини (тиlta) (ст. 24). Очевидно, що цей вид покарання разом із позбавленням  волі  (ув’язненням) є найбільш поширеним видом покарання, яке трапляється у розглянутих кодексах. Враховуючи фактори гуманізації та лібералізації покарань та ефективність застосування штрафів як покарання потужного попереджувального впливу, було б доречно і для України застосовувати до злочинців саме це покарання та поступово відходити від традиції застосування позбавлення волі, яке, як свідчить практика, втрачає свою ефективність: з кількості осіб, які вчинили злочин 2005 р., раніше були судимими і мали не зняту або непогашену судимість 42,3 тис. осіб, або 24,2% загальної кількості засуджених [8, с. 39]. Окрім того, існують заходи, альтернативні позбавленню волі: 1) передача на поруки соціальній службі; 2) домашній арешт; 3) обмеження волі. Ці заходи передбачені Законом № 354 (1975) і не включені до КК Італії, тому що вони застосовуються після винесення вироку на стадії його виконання і належать до сфери регулювання пенітенціарного законодавства [6, с. 370].

Цікавими додатковими покараннями за злочини є: 1) заборона обіймати публічні посади – довічна або на строк від 1 до 5 років. Це також означає позбавлення засудженого політичних прав; академічних ступенів і звань, орденів, відзнак; почесного права, пов’язаного з посадою, службою, титулом тощо (ст. 28); 2) втрата права складати заповіт і недійсність заповіту, складеного до засудження (ст. 33); 3) втрата або призупинення батьківської чи подружньої влади (ст. 34) [6, с. 372].

У результаті проведеного дослідження видів покарань за КК Литви, Швейцарії та Італії доцільно було б зробити ще одне доповнення: у зв’язку із застосуванням у кримінальних законах європейських держав терміна «ув’язнення» замість терміна «позбавлення волі», а також терміна «обмеження  права»  замість терміна «позбавлення права» треба вказати на те, що відповідно до ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини [1, с. 581], нікого не може бути позбавлено свободи інакше, ніж у таких випадках, як, зокрема, законне ув’язнення особи після її засудження компетентним судом. Відповідно до ст. 63 і 64 Конституції України засуджений користується усіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, а конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України [7].

Отже, особа не може бути законно позбавлена того чи іншого права, а лише обмежена у користуванні ним. З урахуванням цього назви відповідних покарань у КК України необхідно змінити. Утім, це не стосується таких видів покарань (заходів безпеки), як позбавлення прав водія чи позбавлення права на керування транспортними засобами, позбавлення ліцензії тощо, оскільки ці права не є конституційними правами.

На нашу думку, для вдосконалення кримінально-правового законодавства України є необхідно  врахувувати досвід країн Європи, зокрема: застосування «заходів безпеки»; розмежування строків відбування покарань, пов’язаних із позбавленням волі; термінологічне визначення окремих видів покарань; урахування практики їх застосування. Однак розгляд  певних видів покарань за Кримінальними кодексами країн континентальної Європи повинен здійснюватися через систему покарань, що обумовлене їх внутрішньою взаємозалежністю. Тому законодавець повинен закцентувати увагу на вдосконаленні окремих заходів кримінально-правового примусу з урахуванням всієї специфіки національної системи покарань, що допоможе гармонізувати як українське законодавство, так і практику його застосування.

ЛІТЕРАТУРА

1. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: Монографія. – К., Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.
2. Кримінальний кодекс Італії. Кн. 2 (Codice Penale: Libro Secjndo): http: // belpaese narod.ru / Italia/ufficiale/penale/penale2.html.
3. Уголовный кодекс Литовской Республики / Научн. ред. В. Павилонис. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 470 с.
4. Уголовный кодекс Швейцарии  / Научн. ред. А. В. Серебренникова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 366 с.
5. Кримінальний Кодекс України від 5. 04. 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – 131 с.
6. Уголовное право зарубежных государств: Общая часть. – М., 2003. – 549 с.
7. Конституція України від 28. 06. 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – 141 с.
8. Аналіз стану здійснення судами загальної юрисдикції в 2005 р. (за даними судової статистики) / Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 6. – С. 33–47.