referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Особливості розвитку банківської системи України

ВСТУП

Потужна банківська система є необхідною умовою забезпечення сталого економічного зростання в Україні. Вітчизняні банки проходять серйозну перевірку часом в умовах постійних економічних трансформацій. Швидка зміна умов функціонування, відкритість зовнішньому середовищу, схильність до внутрішніх перетворень спонукають банківську систему до постійного удосконалення. Рівень розвитку економіки значною мірою залежить від стану банківської системи.

Актуальність теми. В умовах перехідної економіки, на етапі формування та розвитку ринкових інститутів банківська система України ще сповна не мобілізувала й не реалізувала усі властиві їй стимулюючі можливості. Нерозв’язаними залишаються проблеми: підвищення рівня капіталізації банків; ефективності функ­ціонування банківської системи та способів оцінювання цієї ефективності; удосконалення державної стратегії розвитку банківської системи, яка б сприяла її надійній та ефективній діяльності. Відтак банківська система потребує удосконалення, розробки фундаментальних та прикладних засад її подальшого зміцнення, усунення негативних проявів, які мають місце в сучасній банківській практиці. У зв’язку з цим виникає об’єктивна необхідність проаналізувати теоретичні основи, охарактеризувати банківську систему, запропонувати практичні рекомендації для поліпшення управління її розвитком, спрямувати цей розвиток у необхідне для економіки та суспільства русло.

Дослідженню проблем сучасного стану та розвитку банківської системи України присвячено праці багатьох провідних вчених та практиків, зокрема О. Барановського, А. Вожжова, В. Гейця, О. Дзюблюка, А. Єпіфанова, С. Козьменка, В. Міщенка, М. Савлука, О. Сугоняко, Н. Шелудько та інших, які в своїх роботах розглядали або якісь окремі проблеми розвитку українських банків, або окремі аспекти їх розвитку в умовах активізації інтеграційно-глобалізаційних процесів та кризи. Проте додаткової уваги потребує дослідження сучасного стану та розвитку банківської системи України в контексті забезпечення безперервності відтворювальних процесів.

Метою роботи є дослідження сучасного стану та розвитку банківської системи України.

Досягнення поставленої мети дослідження передбачає розв’я­зання таких завдань:

– проаналізувати сучасні методологічні підходи до питання сутності банків­ської системи, керуючись принципами загальної теорії систем;

– визначити критерії стабільного функціонування та сталого розвитку банків­ської системи перехідного типу;

– проаналізувати макроекономічні умови становлення та розвитку банків­ської системи України;

– дослідити тенденції розвитку банківської системи України на різних етапах її функціонування у зв’язку з особливостями соціально-економічного розвитку країни, проведення грошово-кредитної та регулятивної політики Національного банку України, проаналізувати за допомогою економіко-статистичних методів кількісні параметри діяльності банківської системи України на кожному етапі її розвитку;

– визначити та розкрити основні напрями забезпечення сталого розвитку банківської системи України шляхом підвищення капіталізації комерційних банків, рівня ефективності функціонування банківської системи.

Об’єкт дослідження – банківська система України як складова національної економіки, процеси її формування і розвитку в умовах перехідної економіки та механізми регулювання.

Предмет дослідження – теоретичні і практичні проблеми становлення, функ­ціонування та розвитку банківської системи України.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ КРАЇНИ

1.1. Банки та їх функції в економіці

Банк – установа, що акумулює грошові кошти і заощадження та здійснює кредитно-розрахункові та інші операції. Банки виникають на основі товарно-грошових відносин, і тому існують при різних суспільно-економічних формаціях. Перші подібні установи, що стали попередниками капіталістичних банків, виникли в кінці XVI ст. у Флоренції та Венеції на основі обмінних операцій (обмін грошей різних міст та держав) і спеціалізувались на прийманні вкладів і здійсненні безготівкових розрахунків. Пізніше за аналогічним принципом були створені банки в Амстердамі (1605 р.) та Гамбурзі (1618 р.). Найважливішими функціями банків того періоду було посередництво в платежах і кредитування торгівлі.

Особливе місце у кредитній системі та на фінансових ринках займають комерційні банки. У більшості країн (в тому числі в Україні) це найчисельніша група фінансових посередників. Комерційний банк – це кредитна установа, що здійснює універсальні банківські операції та надає різноманітні банківські послуги фізичним та юридичним особам всіх галузей народного господарства.

Важлива економічна роль банків суттєво розширила сферу їх діяльності. Вони виконують наступні основні функції:

1) мобілізація тимчасово вільних грошових коштів і перетворення їх в капітал;

2) кредитування підприємств, держави та населення;

3) випуск кредитних засобів обігу (кредитних грошей);

4) здійснення розрахунків та платежів в господарстві;

5) емісійно-засновницька діяльність;

6) консультування, надання економічної та фінансової інформації.

Виконуючи функцію мобілізації вільних грошових коштів і перетворюючи їх в капітал, банки акумулюють грошові доходи і заощадження у вигляді вкладів. Вкладник отримує винагороду у вигляді відсотка або наданих банком послуг. Сконцентровані у вкладах заощадження перетворюються на позиковий капітал, що використовується банками для надання кредитів підприємствам і підприємцям. Використання кредитів забезпечує розвиток виробничих сил країни в цілому. Користувачі позик вкладають кошти в розширення виробництва, купівлю нерухомості, споживчих товарів. В результаті за допомогою банків заощадження перетворюються на капітал.

Кредитні можливості банків залежать від розмірів накопичення грошових коштів населення та збільшення власних грошових коштів підприємств. Постійне зростання цих коштів в промислово розвинутих країнах і потреба в кредитних ресурсах з боку підприємств створюють умови для розширення кредитування. Важливе економічне значення має функція кредитування підприємств, держави і населення. Пряме надання в борг вільних грошових капіталів їх власниками користувачам позик в практичному господарському житті ускладнено. Банк виступає в якості фінансового посередника, отримуючи грошові кошти у кінцевих кредиторів і передаючи їх кінцевим користувачам кредитів. В останні роки зростає попит на кредит. Підприємствам необхідні додаткові грошові кошти для оновлення капіталу і розширення виробничих потужностей. Для задоволення попиту з боку підприємств комерційні банки розробляють нові форми кредитування, удосконалюють його механізм.

Випуск кредитних грошей є специфічною функцією, що відрізняє банки від інших фінансових інститутів. Сучасний механізм грошової емісії пов’язаний з двома поняттями: банкнотна та депозитна емісія. Відповідно грошова маса виступає в готівковій (банківські білети та розмінна монета) і безготівковій (грошові кошти на рахунках і депозитах в комерційних банках та інших кредитних установах) формах. Частка готівкових грошей складає в промислово розвинутих країнах близько 10 %, причому спостерігається її подальше зменшення. Банкнотну емісію здійснює емісійний (центральний) банк, який має монопольне право випуску грошей. В структурі грошового обороту переважає без готівковий оборот, а основними емітентами грошей є не центральні, а комерційні банки.

Комерційні банки здійснюють депозитну емісію – випуск кредитних інструментів обігу на основі створення банком вкладів (депозитів), які утворюються в результаті видачі позик клієнту. Грошова маса збільшується, коли банки видають позики своїм клієнтам, і зменшується, коли повертаються позики, отримані від банків. Позика, що надається клієнту, зараховується на його рахунок в банку, тобто банк створює депозит (вклад до запитання). При цьому збільшуються боргові зобов’язання банку. Власник депозиту може отримати в банку готівкові кошти в розмірі вкладу: таким чином, банк створює гроші проти вимог клієнта і відбувається збільшення грошей в обігу. При наявності попиту на банківські кредити сучасний емісійний механізм дозволяє розширяти грошову емісію, що підтверджує зростання грошової маси в промислово розвинутих країнах. Банківський кредит став однією з головних причин цього росту. Разом з тим економіка потребує необхідної, але не надлишкової кількості грошей, тому комерційні банки функціонують в рамках обмежень, передбачених державою в особі центрального банку. Ці обмеження повинні регулювати процес кредитування і відповідно процес створення грошей та здійснювати контроль за цим процесом.

Однією з основних функцій банків є забезпечення розрахунково-платіжного механізму. Більша частина розрахунків між підприємствами здійснюється безготівковим шляхом. Виступаючи в якості посередників у платежах, банки виконують для своїх клієнтів операції, пов’язані з проведенням розрахунків і платежів. Необхідність проведення у встановлений строк кожного документа, безперебійність розрахунків та їх прискорення вимагають від банків розробки методології організації розрахунків з метою їх вдосконалення і відповідного контролю.

Ефективне функціонування системи розрахунків в країнах з розвинутою банківською інфраструктурою базується на постійному удосконаленні технологій розрахункових операцій, прагненні підприємств і приватних осіб ефективніше використовувати свої кошти. Для прискорення розрахунків, зменшення витрат і підвищення надійності операцій впроваджуються електронні системи розрахунків. Емісійно-засновницька функція виконується банками шляхом випуску і розміщення цінних паперів (акцій, облігацій). Виконуючи цю функцію, банки стають каналом, що забезпечує направлення заощаджень для виробничих цілей. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє з нею. Наприклад, комерційні банки надають посередникам ринку цінних паперів (компаніям-засновникам) позики для підписки на цінні папери нових випусків, а ті продають банкам цінні папери для перепродажу в роздріб. Якщо компанія-засновник, на ім’я якої зареєстровані цінні папери, сама продає їх, то банк може забезпечувати передплатників на випущені цінні папери. Як правило, при цьому банк організує консорціум по розміщенню цінних паперів. Зобов’язання на значні суми, випущені великими компаніями, можуть бути розміщені банком шляхом продажу своїм клієнтам (в основному, інституціональним інвесторам), а не способом вільного продажу на фондовій біржі.

Маючи можливість постійно контролювати економічну ситуацію, банки надають клієнтам економічну інформацію по широкому колу проблем (злиттю та поглинанню, новим інвестиціям, реєстрації підприємств, складанню річних звітів). Розширення діяльності клієнтів на міжнародних ринках спонукала банки більше уваги приділяти послугам консультаційного характеру, включаючи складання детальних фінансово-економічних звітів про стан речей в цікавій для клієнта країні, пошук потенційних партнерів, надання інформації юридичного характеру тощо. У 80-х роках в промислово розвинутих країнах почали створюватися (окрім мережі звичайних кореспондентських відносин) філії і представництва так званого “комплексного обслуговування” за кордоном.

На сучасному етапі в сфері діяльності банків спостерігається тенденція до універсалізації, що пояснюється впливом конкуренції. Для підвищення ефективності банківської діяльності банківське законодавство промислово розвинутих країн стимулює конкуренцію, створюючи рівні умови для діяльності різних кредитних установ. В рамках даної тенденції (при паралельному збереженні і розвитку спеціалізації) змінюється концепція взаємовідносин банків з клієнтами, створюються принципово нові напрямки розвитку банківської справи. Це виражається не тільки у збільшенні кількості пропонованих клієнтам послуг, а і в якісних змінах структури операцій, зниження питомої ваги позико-збережних операцій та збільшення обсягів операцій з цінними паперами.

В останній час в банківській практиці з’явилися операції, пов’язані із страхуванням: надання клієнтам гарантії погашення заборгованості, збільшення суми вкладу при хворобі або нещасному випадку, мобілізація грошових коштів шляхом продажу населенню страхових полісів. Банки придбають вже функціонуючі страхові компанії, що виявляється вигідним як для комерційних банків, що отримують стабільно прибуткові страхові компанії, так і для страхових компаній, яким надається можливість використовувати широку мережу банківських філій та відділень на території своєї країни та за кордоном. Таким чином, в сучасних умовах триває розвиток тенденції розширення функцій комерційних банків, які для покращення банківської ліквідності, отримання доходів, утримання позицій на ринку розвивають нехарактерні раніше для банків операції та послуги.

Одне з основних завдань банків – це отримання прибутку, що є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів банку, базою підвищення благоустрою співробітників банку. Прибуток є найважливішим показником діяльності комерційних банків. Він використовується аналітиками для визначення рейтингів банків на основі їх балансів. Банківські ресурси – сукупність грошових коштів, що знаходяться в розпорядженні банків та використовуються ними для виконання активних та інших операцій. Акумулюючи грошові накопичення, доходи та заощадження фізичних та юридичних осіб, банки перетворюють їх на позиковий капітал, тобто грошовий капітал, який надається в позику власникам на умовах повернення за плату у вигляді відсотків. Тому банківські ресурси називають банківським капіталом.

1.2. Банківська система країни: сутність та структура

Банківська система — це організаційна сукупність різних видів взаємозалежних банків та інших кредитних установ, що діють у межах єдиного фінансово-кредитного механізму країни у визначений історичний період.

Діюча грошово-кредитна політика в організаційному відношенні сформувалася в ході кредитної реформи, що почалася 1987 року за Радянського Союзу. У серпні 1991 р. Україна стала незалежною державою й одержала можливість самостійно формувати власну банківську і грошову системи. У березні 1992 р. правовою основою функціонування банківської системи став Закон України «Про банки і банківську діяльність», у якому передбачено функціонування дворівневої банківської системи. Вона створювалася з метою розширення інфраструктури ринкової економіки, поліпшення обслуговування підприємств і населення, наближення банківських установ до своїх клієнтів. Банківська система України починала свою роботу в надзвичайно жорсткому економічному середовищі — за умов стрімкого падіння виробництва, руйнівної гіперінфляції і повного дисбалансу економічних процесів. Це заважало формуванню банками власної ресурсної бази і капіталу, стримувало розвиток довгострокового кредитування.

Розрізняють два основні типи побудови банківської системи:

  • однорівнева банківська система;
  • дворівнева банківська система.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв’язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури.

Такий принцип побудови банківської системи характерний І для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система характерна для країн (у тому числі для України) з ринковою економікою. Верхній рівень — центральні (емісійні) банки, клієнтами яких є банківські інститути та урядові структури. Нижній рівень — комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

За дворівневою системою відносини між банками будуються у двох площинах: по вертикалі і по горизонталі. По вертикалі — це відносини підпорядкування між Центральним банком як керівним органом усієї банківської системи і комерційними банками. По горизонталі — це відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.

У нашій державі до першого рівня банківської системи належить Національний банк України (НБУ), він же Центральний банк, «банк банків».

Центральні банки називають «банками банків», оскільки вони обслуговують всі інші банки і фінансово-кредитні установи, а також уряд (тому вони, як правило, є державними). Центральні банки, крім того, регулюють і контролюють грошовий обіг і всю фінансово-кредитну систему, зберігають у себе грошові кошти інших банків і офіційні золотовалютні резерви країни.

До другого рівня, як зазначалось вище, належать комерційні банки різних видів і форм власності, а також приватні банки. Банки другого рівня мають у сучасних умовах тенденцію до утворення різного роду об’єднань.

Нині у світі існує велика кількість міжбанківських об’єднань, утворення яких базується як на добровільному об’єднанні самостійних банків («злиття»), так і на правах власності, контролю, централізованого управління, прямого підпорядкування та залежності («поглинання»).

1.3. Банківське регулювання: мета та інструменти

Банківське регулювання та нагляд здійснюються з метою забезпечення стабільності банківської системи.

Необхідність банківського регулювання та нагляду з боку держави визначається суспільною природою банків. Банки функціонують як приватні структури, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільно корисні і необхідні функції, що робить регулювання та нагляд за їхньою діяльністю обґрунтованим і необхідним завданням.

Регулювання банківської діяльності — це створення системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

У широкому розумінні регулювання банківської діяльності — це створення відповідної правової бази: по-перше, розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків; по-друге, це ухвалення відповідними установами, уповноваженими державою, положень, що регламентують діяльність банків, у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив. Положення базуються на чинному законодавстві, конкретизують та роз’яснюють основні пункти законів та визначають межі поведінки банків, які сприяють надійному та ефективному функціонуванню банківської системи.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 66) регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах: адміністративне регулювання, індикативне регулювання (рис. 1).

В основу адміністративного регулювання покладено використання засобів впливу переважно організаційно-владного характеру. За допомогою адміністративного регулювання забезпечується нормальне функціонування банківської системи України відповідно до вимог законодавства та нормативно-правових актів Національного банку України.

Адміністративне регулювання здійснюється у правовій формі, тобто шляхом видання нормативно-правових актів. Це дає можливість визначати певні вимоги й умови щодо: реєстрації банків і ліцензування їх діяльності; встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; нагляду за діяльністю банків; надання рекомендацій щодо діяльності банків.

На відміну від адміністративного, індикативне регулювання передбачає використання комплексу змінних індикаторів фінансової сфери, що дають можливість Національному банку України за допомогою інструментів (засобів та методів) грошово-кредитної політики здійснювати регулювання грошового обігу та кредитування економіки з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України як передумови для економічного зростання.

При здійсненні індикативного регулювання за допомогою таких засобів Національний банк України реалізує свої владні повноваження через інструменти, що мають суто економічний зміст, хоч і тут регулювання здійснюється у правовій формі, тобто шляхом видання правових актів. До таких засобів впливу можна віднести: встановлення обов’язкових економічних нормативів; визначення норм обов’язкових резервів для банків; встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій.

У цих випадках індикативне регулювання поєднується з адміністративним, оскільки, наприклад, встановлення кількісних значень обов’язкових економічних нормативів (індикативне регулювання) є водночас вимогою щодо діяльності банків (адміністративне регулювання).

Індикативне регулювання включає форми, що передбачають використання засобів впливу непрямого (побічного) характеру. До них, зокрема, можна віднести: визначення процентної політики; рефінансування банків; кореспондентські відносини; управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції; операції з цінними паперами на відкритому ринку; імпорт та експорт капіталу.

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

2.1. Основні етапи становлення вітчизняної банківської системи

Історичний досвід свідчить про те, що та або інша структура банківської системи залежить від конкретних суспільно-економічних умов. Становлення банківської справи в Україні відбувалося, в першу чергу, шляхом створення прототипу системи українських комерційних банків у складі банківської системи СРСР. Однак, розвиток банків в новій незалежній державі відбувався досить швидкими темпами порівняно з провідними країнами світу. Результативність діяльності банківської системи ринкового типу доцільно оцінювати поетапно, зважаючи на зміну параметрів функціонування як власне банківської системи, так і її окремих складових, зокрема інституту банківського регулювання.

Опрацювавши відповідний матеріал з цієї теми, можемо подати власну схему еволюції розвитку банківської системи України.

Отже, еволюцію розвитку банківської системи України можемо подати трьома блоками: перший – становлення (перші чотири етапи), другий – стабільності (п’ятий етап) та третій – кризовий (шостий етап) (рис. 2).

Перший етап (1988 — 1990 рр.). Закладення загального фундаменту створення системи український комерційних банків у складі банківської системи СРСР. У листопаді 1988 року у Феодосії створено перший кооперативний банк «Таврія», а у січні 1989 р. у Києві – перший комерційний банк – Український інноваційний банк. На кінець 1989 р. у республіці діяло вже 12 комерційних і 5 кооперативних банків [6].

Другий етап (1991 – 1994 рр.). Законодавчою основою створення власної банківської системи стало прийняття в березні 1991 року Верховною Радою УРСР Закон України «Про банк і банківську діяльність» [13], який передбачає створення дворівневої банківської системи. На першому рівні Національний банк України, створений на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР, а згодом самостійний центральний банк країни з власними завданнями та функціями; на другому рівні – комерційні банки. Власне за Національним банком України закріпилася функція здійснення регулювання діяльності банківської системи в цілому.

Розпад СРСР і проголошення України незалежною суверенною державою стало першим поштовхом до розвитку національної банківської системи.

Відбуваються процеси перереєстрації та реорганізації банків. Із жовтня 1991 року Національний банк починає перереєстрацію комерційних банків України, що були зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей же період галузевий капітал, тобто, частка капіталу, вкладеного у комерційні банки різними державними установами, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні банки «Промінвестбанк», «Агропромбанк», «Укрсоцбанк» акціонуються, а точніше, приватизуються персоналом банків та великими клієнтами [17].

Економічна ситуація країни була вкрай нестабільною (табл. 1). Прослідковувався дисбаланс між основними макроекономічними показниками: скорочення реального ВВП на 14,2 % в 1993 році та 22,9 % в 1994 році супроводжувалося зменшенням заробітних плат на 51,5 % та 14,6 % відповідно, при цьому сповільнюються темпи зростання інфляційних процесів з 10256,0 % до 501,0 % та грошової маси з 1928,0 % до 667,2 %.

Таблиця 1 — Динаміка основних показників економічного стану

України за період 1991 — 1999 рр.

Рік

 

Показники
Реальний ВВП, % (до попереднього року) Індекс споживчих цін, % (грудень до грудня попереднього року) Індекс реальної заробітної плати, % (грудень до грудня попереднього року) Грошова маса, % (до попереднього року)
1991 91,3 390,0 х х
1992 90,1 2100,0 61,3 1041,7
1993 85,8 10256,0 48,5 1928,0
1994 77,1 501,0 85,4 667,2
1995 87,8 281,7 128,1 215,5
1996 90,0 139,7 86,2 135,1
1997 97,0 110,1 97,6 133,9
1998 98,1 120,0 87,1 125,2
1999 99,8 119,2 103,4 140,5

Знецінення національної валюти, зростання грошової маси в перші роки незалежності спонукають органи державної влади прийняти рішення, яке кардинально повинне змінити ситуацію в країні на користь стабільності. У жовтні 1994 року затверджено програму антиінфляційних заходів, успішні результати впровадження якої спостерігаються вже в наступному році.

1992 та 1993 роки ознаменувалися появою банків «нової хвилі» із залученням значного обсягу приватного капіталу, таких, як: «Аваль», «Інко», «Відродження», «Трансбанк». Створення значної кількості дрібних «кишенькових» банків (Правекс-банк, Діамант-банк), які заробляли гроші лише за рахунок гіперінфляційних процесів в економіці. Статистичні дані цього періоду свідчать, що на кінець 1991 року в Україні було зареєстровано 77 банків, 1992 року – 134, а на кінець 1993 року їх налічувалося аж 211 [5,8].

Для захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності банків Національний банк у грудні 1993 року затверджує Постанову «Про затвердження Положення про економічні нормативи регулювання діяльності комерційних банків» [12], відповідно до якої встановлюються такі обов’язкові економічні нормативи для банківських установ: мінімальний розмір статутного фонду, платоспроможність банку, показники ліквідності балансу, максимальний розмір ризику на одного позичальника та обов’язкові резерви, що розміщуються у Національному банку.

Відбувається скорочення частки «міністерського» капіталу у комерційних банках відповідно до Постанови Кабінету Міністрів «Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України».

Недосконала нормативно-правова база та відсутність ефективного механізму впливу на комерційні банки з боку НБУ гальмують процес становлення банківської системи України.

Третій етап (1995-1996 рр.). На фоні скорочення темпів зростання грошової маси в 1995 році порівняно з 1994 роком з 667,2 % до 215,5 %, індексу споживчих цін з 501,0 % до 281,7 % та вперше за роки самостійності держави наміченої динаміки уповільнення тривалого спаду виробництва (у 1994 році реальний ВВП скоротився на 22,9 %, а в 1995 році на 12,2 %) (див. табл. 1) Національний банк України вибудовує більш чітку систему регулювання діяльності комерційних банків. Неготовність великої кількості комерційних банків до централізованого управління та жорсткого контролю з боку центрального банку призвело до їх банкрутства. З причин порушення банківського законодавства у 1994 році було ліквідовано 11 банків, у 1995 році – 20, серед яких були найбільші комерційні банки «Інко», «Відродження», «Економбанк», «Лісбанк»; у 1996 році прямими банкрутами стали 45 банків, а ще 60 опинилися у стані прихованого банкрутства [17].

У цей час з’являються нові українські банки, відбувається масова зміна складу акціонерів та власників комерційних банків і деяких їх філій шляхом продажу та перепродажу. Ці події ускладнили роботу як банківської системи України, так і всієї економіки в цілому, що підірвало довіру населення до банківської сфери.

Вихід країни з тривалої депресії та покращення економічної ситуації призвело до успішного проведення грошової реформи восени 1996 року, та введення в обіг національної грошової одиниці – гривні, що збалансувало економічні процеси в країні та підвищило інтерес зарубіжних інвесторів до української економіки. За даними НБУ на кінець періоду було зареєстровано 14 іноземних банків та їх представництв на території України.

Четвертий етап (1997-1999 рр.). Удосконалення системи регулювання, поліпшення банківського нагляду та посилення контролю НБУ супроводжувалося світовою фінансово-економічною кризою, яка бере свій початок в Південно-Східній Азії (1997 р.) та Росії (1998 p.), що ускладнило і без того не досить стабільне економічне становище України. Грошова маса в обігу збільшилася на 40,5 % в 1999 році порівняно з 1998 роком та рівень інфляції на 19,2 % відповідно. Динаміка цих показників значно перевищує темп зростання заробітних плат, що становить лише 3,4 % у 1999 році, при суттєвому її скороченні в попередні роки (див. табл. 1).

Спостерігається неоднозначна ситуація, з одного боку, відбувається закриття банківських установ у зв’язку з недостатністю ресурсів для їх функціонування, а з іншого – збільшується на 91,23 % частка залучених коштів на рахунки фізичних та юридичних осіб та обсягу наданих кредитів – на 61,57 % (табл. 2).

Таблиця 2. Деякі показники діяльності банків України у 1997-1999 рр., складено за даними [6]

Показники Роки
1997 1998 1999
Кількість зареєстрованих банків 227 214 203
Кількість банків за участю іноземного капіталу 22 28 30
Кількість ліквідованих банків 10 16 11
Зобов’язання банків за коштами, залученими на рахунки суб’єктів господарювання та фізичних осіб, млн. грн. 6357 8279 12157
Вимоги банків за кредитами, наданими в економіку України, млн. грн. 7295 8873 11787

П’ятий етап (2000 р. – серпень 2008 р.). Глобалізаційні процеси обумовлюють необхідність запровадження прогресивних методів регулювання банківської системи в умовах стабільного розвитку економіки. Упродовж зазначеного періоду Національний банк України та уряд активно співпрацюють в питаннях адаптації банківського законодавства до  стандартів та вимог Євросоюзу.

Інтенсивний розвиток банківської системи в Україні був зумовлений стабільністю цін, заробітної плати, підвищенням ефективності виробництва, зменшенням рівня безробіття (рис. 3).

Таблиця 3. — Деякі показники діяльності банків

Показники Роки
2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007
Кількість зареєстрованих банків 195 189 182 179 181 186 193 198
Виключено з Державного реєстру банків 9 9 12 8 4 1 6 1
Кількість банків, що мають ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій 153 152 157 158 160 165 170 175
  з них: з іноземним капіталом 22 21 20 19 19 23 35 47
  у т.ч. зі 100% іноземним капіталом 7 6 7 7 7 9 13 17
Частка іноземного капіталу у статутному капіталі банків, % 13,3 12,5 13,7 11,3 9,6 19,5 27,6 35,0
Темп приросту власного капіталу банків, % 21,63 26,1 29,0 43,0 38,2 67,3 76,2
Темп приросту чистих активів банків, % 27,4 33,4 56,9 34,0 59,2 59,1 63,4

Цей період можна охарактеризувати наступними змінами (табл. 3):

  • до 2002 року здійснювалася ліквідація неконкурентоспроможних банків, у наслідок чого було ліквідовано 12 банків, загальна кількість яких на кінець року становила 182;
  • з 2003 по 2007 рік відбувалося стрімке зростання загальної кількості банків та банків, що мають ліцензію на здійснення банківських операцій, у кінці періоду їх налічувалося 198 та 175 відповідно;
  • зростає інтерес міжнародних організацій до банківської сфери України, що супроводжується збільшенням частки іноземного капіталу у статутному капіталі банків з 13,3 % до 35 %. На кінець 2007 року налічувалося 47 банків із нерезиденським капіталом, з них 17 з 100 % іноземним капіталом;
  • стійка тенденція до зростання активів, зобов’язання, власного капіталу банків, підвищення рентабельності, покращення якості активів та пасивів, зростання кредитної та інвестиційної активності комерційних банків та підвищення прибутковості банківського сектору. Підтвердженням цього є те, що відношення чистих активів до ВВП зросло з 21,8 % на 01.01.2001 р. до 83,2 % на 01.01.2008 р., балансового капіталу з 3,8 % до 9,6 %, зобов’язань з 18 % до 73,5 %, кредитних операцій з 13,8 % до 67,3 %.

Діяльність НБУ на цьому етапі була зосереджена на забезпеченні банківської стабільності та надійності, захисту прав вкладників та відновленні довіри суспільства.

2.2. Проблеми банківської системи України

Сьогодні банківська система України — це один із найрозвинутіших елементів господарського механізму, оскільки її реформування було розпочате раніше за інші сектори економіки, що визначалося ключовою роллю банків при вирішенні завдань переходу до ринку. Саме банки відіграють основну роль в утворенні оптимального середовища для мобілізації й вільного «переливання» капіталів, нагромадженні коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.

Банківська система бере участь у виконанні основних функцій фінансової системи, зокрема, шляхом:

  • забезпечення способів переміщення фінансових ресурсів у часі;
  • розроблення та забезпечення способів управління ризиками;
  • забезпечення механізму об’єднання фінансових ресурсів та їх розподілу між окремими суб’єктами господарювання; забезпечення безперебійного функціонування платіжних систем;
  • забезпечення насичення ринку ціновою інформацією [6, с. 48].

За офіційними даними НБУ станом на 01 січня 2013 року банківську ліцензію Національного банку України на здійснення банківської діяльності мали 176 банків України (публічні акціонерні товариства). Очевидно, що така кількість для України є завеликою (для порівняння: у Чеській Республіці — 37 комерційних банків) [5].

Вивчення стану та аналіз тенденцій розвитку вітчизняної банківської системи дають підстави стверджувати, що в цілому вона відповідає сучасним ви-могам, у тому числі рекомендаціям Базельського комітету з питань банківського нагляду, вимогам СОТ та іншим міжнародним документам. Проте сьогодні існує і низка проблемних аспектів [1, с. 247].

Серед основних проблем системного характеру, з якими стикається національна банківська система, є низький державний кредитний та інвестиційний рейтинг, відсутність довіри до національної грошової одиниці, імідж корупційної та сировинної економіки, нестабільної в політичному плані держави з недосконалим і недостатньо адаптованим законодавством. Усі ці проблеми негативно відбиваються на роботі як Національного банку, так і комерційних банків України.

Світова фінансова криза 2008-2009 рр. загострила проблеми функціонування банківської системи, яким в умовах економічного зростання не приділялося достатньої уваги, що суттєво знизило її спроможність протистояти кризовим явищам. Це знайшло відображення, перш за все, у недостатньому рівні капіталізації, низькій якості управління ризиками, значній залежності вітчизняних банків від зовнішніх запозичень тощо.

Світова фінансова криза особливо вплинула на вітчизняну банківську систему, зокрема: за період 2008-2009 років у 24-х банках було введено тимчасову адміністрацію, 21 банк перебував у стадії ліквідації, сукупна рентабельність активів банків знизилась на 5,98%, частка проблемних кредитів збільшилась на 28,4%, спостерігався відплив 24 млрд грн з депозитних рахунків фізичних осіб, збиток банківських установ зріс до 32 млрд грн [2, с. 36]. Проведені дослідження банківського сектору України засвідчують, що він зазнав значних як фінансових, так і структурних втрат, які відобразилися на результатах діяльності та специфіці ведення банківського бізнесу. Серед них найбільш вагомими стали: втрата довіри, девальвація національної валюти, зменшення депозитної бази, тимчасове припинення кредитування фізичних і юридичних осіб із подальшим зростанням проблемної заборгованості клієнтів через погіршення платоспроможності останніх. За таких умов фінансове оздоровлення банківської системи України є стратегічною метою Національного банку України [2, с. 36].

Затяжну кризу і проблеми на фінансових ринках банки України вдалося подолати лише 2011 року, коли змогли залучити достатній обсяг ресурсів на внутрішньому ринку, що дозволило відновити прийнятні показники ліквідності і капіталізації. Збиток банківського сектору був обумовлений, перш за все, зниженням дохідної бази, погіршенням показників операційної ефективності, а також значними витратами на формування резервів за активними операціями.

На функціонування банківського сектору України у 2011-2012 роках впливали, насамперед, грошово-кредитна і фіскальна політика у країні, стан економіки, зміни в банківському законодавстві та різних галузях економіки, рівень довіри з боку різних груп інвесторів і наявність платоспроможного попиту на банківські кредити, а також стан світових ринків. Ураховуючи структуру банківського капіталу України, останнє надавало визначальний вплив на стратегії розвитку більшості банків [5].

Дефіцит державного бюджету, а також ресурсна слабкість банків України призводять до незадоволення потреб реального сектору економіки в інвестиційних ресурсах, що, у свою чергу, стримує економічний розвиток держави. Інша проблема вітчизняного банківського сектору — висока вартість кредитних ресурсів, оскільки для українських банків основним видом активних операцій залишається кредитування (рис. 4).

Проте у 2011-2012 роках банківська система України почала демонструвати позитивні тенденції у своєму розвитку. Це стосується як збільшення банками обсягів активних операцій, так і залучених коштів [5].

Так, обсяг загальних активів банків за 2012 рік зріс на 56 млрд грн, або майже на 5%, — до 1,3 трлн грн. Позитивним є те, що зростання активних операцій банків відбувалося переважно в національній валюті. Комерційні банки поступово збільшують обсяги кредитування реального сектору економіки. Обсяг майже на 29 млрд грн, або на 5%, — до 610 млрд грн кредитів, наданих в економіку, збільшився за 2012 рік (рис. 5).

За даними Національного банку України, після трьох років збиткової діяльності вітчизняний бан-ківський сектор вийшов на прибутковий рівень. За 2012 рік прибуток системи банків становив майже 5 млрд грн. Серед банків, які продемонстрували найкращий фінансовий результат у 2012 році, — такі, як ПриватБанк, Укргазбанк, ВТБ Банк, Ощадбанк (рис. 6).

Рис.6. Фінансові результати деяких вітчизняних банків за 2010-2012 рр.

При цьому якість ресурсної бази та активів банківської системи все ще залишається досить низькою, а операційне середовище — слабким, що підсилює чутливість банків до основних індивідуальних ризиків. Чутливість банків до системного ризику — помірна, що, перш за все, зумовлено високою ймовірністю підтримки з боку регулятора і високим рівнем регулювання в галузі.

Очевидно, що поступовий розвиток економічних процесів вимагає подальшого вдосконалення функціонування банківської системи України. Отже, розвиток вітчизняної банківської системи має бути спрямований, перш за все:

  • на підвищення рівня капіталізації банків та забезпечення їх надійними джерелами ресурсів, збалансованими за обсягами, ціною і термінами;
  • розширення спектра та підвищення якості надання банківських послуг;
  • забезпечення діяльності вітчизняних банків відповідно до міжнародних стандартів корпоративного управління;
  • розвиток ефективних систем ризик-менеджменту та вдосконалення управління ризиками;
  • забезпечення захисту прав кредиторів і вкладників банків на високому рівні.

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

3.1. Досвід банківського регулювання розвинених країн світу та можливості його використання в України

Протягом останніх років у всіх країнах світу ми спостерігаємо глибоку фінансову кризу, в результаті якої у більшості з них відбулося значне падіння ВВП та зростання безробіття. Уряди багатьох країн, у тому числі й України, звернулися за допомогою до Міжнародного валютного фонду. Серед найпоширеніших антикризових заходів, які вживалися урядами іноземних держав слід виділити: часткову націоналізацію комерційних банків із одночасним посиленням державного контролю за їхньою діяльністю; надання банкам державних гарантій за зарубіжними позиками в іноземній валюті; банки, яким була надана державна допомога, у пріоритетному порядку кредитувати стратегічні галузі економіки;  відбулась мобілізація заощаджень населення та повернення довіри до банківської системи.

У розвинених країнах з ринковою економікою функціонує система  державного регулювання банківської діяльності. У деяких із них вона існує вже понад століття, а в інших сформувалася нещодавно. У світовій практиці немає єдиного підходу до інституційної побудови системи банківського регулювання.

Значною мірою вона визначається особливостями соціально- економічного та історичного розвитку країни, характером і традиціями банківської системи, політико-юридичними чинниками. До таких чинників належать законодавчо-інституційні реформи, які почали здійснювати з кінця 60-их років минулого століття у більшості країн з високим рівнем розвитку економіки. Метою цих реформ було пом’якшення, а також і відміна деяких заборон і обмежень для суб’єктів грошово-кредитного ринку, зокрема тих, що стосувались відкриття банками нових установ і тарифів на різні банківські послуги. Одночасно і в деяких країнах зі сталими банківськими традиціями відбуваються суттєві зміни у концепції побудови цієї системи, передусім у напрямі активізації її діяльності, що пов’язано з глобалізацією. Законодавчі обмеження банківської діяльності у розвинених країнах світу на різних етапах їх розвитку мали на меті захистити банківську діяльність від надмірного ринку, руйнівної конкуренції, небезпеки масових банкрутств тощо.

Так, особливості банківського законодавства у США сприяли  збереженню децентралізованої роздробленої банківської системи. У США збереглося багато дрібних безфілійних банків. У країні протягом багатьох років створювалася розгалужена система банківського регулювання та нагляду як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів.[4]

В результаті в США функціонує дванадцять федеральних резервних банків (Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія, Атланта, Даллас, Сан-Франциско). Основні структури цієї системи: Федеральна резервна система, Служба контролера грошового обігу (при Міністерстві обмеження концентрації капіталу і підтримування конкуренції на фінансовому ринку шляхом установлення територіальних обмежень на відкриття банками філій), Федеральна корпорація страхування депозитів і банківські департаменти в урядах штатів. Основу для сучасної системи регулювання американської банківської діяльності заклав закон «Про діяльність національних банків» (1864 р.), який запровадив обов’язкові резерви, визначив порядок створення і діяльності національних банків. Загалом, банківське законодавство США, незважаючи на труднощі та кризи, які обумовлювали потребу постійного удосконалення правового регулювання банківської діяльності, сприяло зміцненню фінансової системи країни. Так, наприклад, у період правління президента Ф. Рузвельта (1934р.) у США була системна банківська криза, внаслідок якої більшсть банків припинило свою роботу. З метою усунення цієї кризи було вжито таких заходів: запропоновано федеральні гарантії для банківських депозитів; тимчасово закрили усі банківські установи; слабкі банки отримали фінансову допомогу через федеральні позики; банкам надали повноваження видавати шестивідсоткові привілейовані акції в обмін на державні позики.

Істотними особливостями, які доцільно врахувати у розвитку вітчизняної  банківської системи, наділена банківська система Німеччини. Вона містить дві головні ланки: Німецький федеральний банк (Бундесбанк) та багато комерційних банків. Для ФРН характерним є невисокий рівень централазації банківського бізнесу. Велику роль в країні відіграють земельні банки. Німецький Федеральний банк є центральним банком . Він виник у 1875 році і має 12 центральних земельних банків. Бундесбанк не підпорядковується ні Уряду, ні Парламенту, ні Вищому суду, а тільки «Закону про Бундесбанк». Основними функціями цього банку є: нагляд за діяльністю банків на підставі аналізу їх фінансової звітності, аналіз аудиторських висновків, здійснення інспекційних перевірок на місцях. Як фінансові інститути, банки, в Німеччині з’явились у XIX ст. Тоді було створено три найпотужніших банки, які діють і дотепер: «Дойчебанк», «Комерцбанк», «Дрезднербанк». Характерними рисами німецьких банків є: універсальність їхньої діяльності (саме універсальні банки банки не тільки надають довготермінові кредити, а й вкладають кошти у власний капітал підприємств); присутність банків у вигляді пайової участі в капіталі німецьких підприємств ( банкам вона дає змогу забеспечити кращий контроль за роботою підприємства, а підприємству – скоротити загальну вартість фінансування виробництва, що певною мірою компенсує контроль з боку банку); великий кооперативний сектор (на сьогодні у ФРН функціонує близько 1,5 тис. кооперавних банків, які обслуговуюють малий і середній бізнес у містах та селах. Верховною установою Коопбанків є Німецький кооперативний банк. У ФРН діє близько 500 ощадних кас, які мають 2,5 тис. філій).[1, с.98]

Німецькі банки є основними постачальниками ліквідних коштів і  водночас основними одержувачами доходів від «реконструкції Східної Німеччини». Серед найрозвиненіших країн світу, тільки у ФРН основними джерелами фінансування є не цінні папери, а банківські кредити, про що свідчить високий рівень населення країни, яке має змогу користуватись послугами банків для здобуття освіти.

У Великобританії центральний банк (Банк Англії) традиційно здійснював  нагляд на неформальній основі, тобто через безпосередні контакти з банками або шляхом морального переконання. В країні завдяки відсутності антимонопольного законодавства і жорсткого контролю за злиттям банків був досягнутий високий ступінь концентрації банківського капіталу. Утворилися великі банківські об’єднання з розвинутою мережею філій у країні і за кордоном, які сконцентрували значну частку ресурсів, операцій, безготівкового грошового обігу. [4]

Банківська система Італії, на відміну від США, Німеччини та  Великобританії є політизованою. Частка участі держави у банківській системі країни сягає: 35% депозитів, 35% кредитів та 30% службовців банківської сфери припадає на державний сектор, що має негативний вплив на ефективність усієї банківської системи. [1, с.73] Разом з тим в Італії спостерігається тенденція до зниження частки державної власності у банківській системі, що зумовлено широким розмахом приватизаційних процесів. Особливістю центрального банку Італії є те, що його засновником була не держава, а приватні структури – банки, страхові компанії, установи соціального забезпечення. Значну роль у банківській системі Італії відіграють кооперативні банки. На сьогодні на їх частку припадає 30% у загальному обсязі наданих кредитів. Закон ці установи зберігає від втрати самостійності і забороняє інституційним інвесторам купувати більше ніж 5% їхнього капіталу. [1, с.77] Найбільшими банками в Італії є: «Унікредіто», «Банк Інтеза», «Сан-Паоло Імі». В Італії немає аграрних банків, однак функціонують універсальні банки і ощадні каси, які мають відділи аграрного кредиту. В цій країні запроваджено доволі високі гарантії вкладникам.

Банківські системи в арабських країнах відрізняються від західних. Їх  специфіка полягає у тому, що економічна доктрина ісламу обумовила створення особливого, унікального у світовій практиці типу кредитних інститутів, що функціонують відповідно до положень Корану або шаріату (ісламського збірника законів) про фінансову діяльність. Основну роль у всій фінансово-кредитній системі відіграє Центральний банк – державний орган, що у своїй діяльності строго дотримується інструкцій уряду. До складу Центрального банку входить: комерційний сектор (комерційні банки) – нині у банківській практиці цієї групи держав спеціалізовані кредитні інститути досягли високого рівня розвитку, хоча вони все ще далекі від масштабів такого типу інститутів у Західній Європі або Північній Америці; спеціалізовані кредитні агентства і банки – в аравійських країнах їх значення їз провідною роллю державного капіталу значно важливіше, ніж у розвинених державах; інвестиційні компанії – є другою важливою групою спеціалізованих кредитних установ аравійських країн, вони мобілізують довгостроковий позичковий капітал і надають його позичальникам через випуск і вкладення акцій, облігацій та інших видів позичкових зобов’язань; страхові компанії – продаючи страхові поліси, ці установи акумулюють значні фінансові ресурси на тривалі терміни, що дає змогу використовувати ці ресурси для довгострокових капіталовкладень через ринок цінних паперів; фінансові організації соціального страхування і пенсійного забезпечення – у країнах Аравійського півострова низку найважливіших соціально необхідних функцій виконує держава; офіційно зареєстровані грошово-обмінні контори і валютні дилери; кредитні установи допомоги країнам, що розвиваються – метою їхньої діяльності є сприяння арабським країнам за допомогою кредитів здійснювати національні програми розвитку; ісламські банки й інвестиційні компанії. Ісламський банк так само приймає в клієнтів кошти для вкладів на розрахункові рахунки й на строкові вклади. Він кредитує бізнес і приватних осіб, може робити лізингові послуги, купувати і продавати валюту, біржові товари, цінні папери. Відмінність між світовим банком і ісламським у тому, що ісламський банк переводить кредитну основу фінансового бізнесу тільки на інвестиційну. Банк відкриває рахунки, на яких накопичує кошти вкладників, цими коштами банк фінансує підприємців. Однак замість традиційного відсотка підприємець поділяє отриманий прибуток із банком, а той у свою чергу з вкладником. Становленню і закріпленню ісламських економічних структур сприяли дві обставини. Перша – саме в межах мусульманської духовності арабські теоретики мусульманської економіки шукали ключ до мобілізації засобів для взаємної допомоги. Друге – підйом ісламської банківської справи був стимульований нагромадженням фінансових ресурсів.[3]

Законом Республіки Польща «Про Національний банк Польщі»  встановлено, що Національний банк Польщі (НБП) є самостійним суб’єктом права, може використовувати печатку з національною емблемою й не підпорядкований вимозі запису до реєстру державних підприємств. Основною метою діяльності НБП є підтримка цінової стабільності. Водночас він здійснює підтримку економічної політики уряду, якщо це не обмежує виконання базових цілей НБП. Відповідно до статті 3 Закону «Про Національний банк Польщі» центральний банк країни при виконанні своїх обов’язків діє самостійно від уряду, підтримуючи його економічну політику в тому разі, якщо вона не суперечить основним завданням НБП. З метою ефективного виконання своїх завдань банк співпрацює з відповідними урядовими органами при розробці та впровадженні економічної політики, забеспечує належне виконання принципів монетарної політики, зокрема: подає на розгляд органам центрального уряду розробки щодо напрямів монетарної політики, доповідає про хід здійснення монетарної політики та про ситуацію в банківській системі; співпрацює з міністром фінансів у розробці фінансових проектів уряду; висловлює свою точку зору щодо проетів законодавства, які стосуються економічної політики; пропонує власне бачення проектів законодавства щодо банківських операцій та інших законодавчих актів стосовно банківської системи. Капітал НБП складається з основного капіталу та спеціальних фондів. Основний капітал банку включає зареєстрований фонд і резервний капітал. Перший поповнюється субсидіями з прибутку банку, а другий призначено для покриття збитків банку.[2, с.20]

Розглянуті банківські системи США, Німеччини, Великобританії, Італії,  Аравійського півострова та Польщі засвідчують про те, що розвиток банківської сфери, а також будь-які зрушення у фінансових відносинах були зумовлені законодавчо – інституційними перетвореннями в банківській діяльності, які сформувалися у процесі історичного розвитку. Тому кожна з цих країн має свій особливий досвід здійснення інституційних реформ, який міг би стати корисним для удосконалення вітчизняної банківської системи.

Для покращення стану вітчизняної економіки необхідно використовувати  особливості банківських систем США ( запропонувати гарантії для банківських депозитів; отримання слабкими банками фінансової допомоги через позики), Німеччини (фінансова незалежність; надання універсальними банками не тільки довготермінових кредитів, але й вкладання коштів у капітал підприємств; присутність банків у вигляді пайової участі), Італії (запровадження високих гарантій вкладникам), Польщі (здійснення центральним банком підтримки економічної політики уряду, без обмеження цілей банку; при виконанні обов’язків діяти самостійно від уряду; висловлювати свою точку зору щодо проектів законодавства, які стосуються економічної політики). На мою думку, що запровадження хоча б декількох з цих особливостей удосконалить та покращить стан вітчизняної банківської системи.

3.2. Шляхи підвищення ефективності вітчизняної банківської системи

Основним завданням сучасного етапу розвитку вітчизняної банківської системи визначено нарощування обсягів капіталу, оскільки саме капітал складає основу функціонування і розвитку всієї банківської системи, забезпечує її фінансову стійкість, слугуючи джерелом пом’якшення негативних наслідків різноманітних ризиків, яких зазнає банківська діяльність. Банківський капітал розглянуто за основними критеріями його класифікації, способами виміру, функціональним призначенням.

Потенційні резерви зростання капіталу банківської системи України, а саме: 1) злиття та консолідація банків у різноманітні об’єднання тощо; 2) за­лучення коштів на умовах довгострокового субординованого боргу; 3) приріст капіталу банківської установи шляхом додаткового випуску акцій; 4) акумулювання прибутку минулих і поточного років та його використання для створення різноманітних резервів. Більш перспективним способом швидкого збільшення капіталу в Україні автор вважає злиття та консолідацію банківських установ.

Способи оцінки якісного розвитку банківської системи, а саме: обов’язкові економічні нормативи; підходи щодо оцінки достатності капіталу; оцінка основних показників ефективності банківської системи – рентабельності активів, рентабельності капіталу, рентабельності акціонерного капіталу, чистого спреду та чистої процентної маржі. Встановлено, що найбільше уваги при забезпеченні фінансової стійкості банківської системи приділяється першим двом способам, а от оцінці показників ефективності банківської системи – значно менше. Основою для розрахунку цих показників є прибуток банківської системи, динаміка якого останніми роками значно поступається динаміці активів банків. Так, упродовж 2001–2013 рр. сумарний прибуток банків зріс у 1,6 раза, а чисті активи – у 2,1 раза. Також аналіз структури доходів і витрат банків, динаміки основних показників рентабельності активів, капіталу, акціонерного капіталу і чистої процентної маржі дав змогу зробити висновок про низький рівень ефективності функціонування банківської системи України.

З метою відстеження ефективності функціонування банківської системи України автором розроблено методику оцінки ефективності банківської системи, яка базується на багатомірному групуванні банків за такими коефіцієнтами: рентабельність активів та рентабельність капіталу. Саме ці коефіцієнти, на думку автора, дають загальну оцінку функціональній дієздатності банківської системи, зокрема демонструють, наскільки успішно вона виконує трансформаційну функцію, забезпечує зв’язок між вкладниками та позичальниками, наскільки ефективно розміщує власні і залучені кошти.

Розподіл банків за рівнем рентабельності активів та капіталу показав, що 67,5% банківських установ мають низькі показники ефективності. Отже, забезпечення прибуткової діяльності та підвищення рентабельності залишається необхідною умовою стабільного функціонування та розвитку банків України. У процесі ана­лізу функціонування банківської системи України запропоновано концентрувати увагу не тільки на оцінці кількісних показників діяльності банків, а й на характеристиці їх якісних параметрів.

Визначення рівня рентабельності банківської системи на основі аналітичних групувань є більш обгрунтованим, ніж розрахунки показників рентабельності активів і капіталу в цілому по системі, оскільки дають можливість адекватніше оцінювати результати діяльності банків в Україні.

Необхідною умовою ефективного функціонування та сталого розвитку банків­ської системи України, на думку автора, є зважена та послідовна державна політика в цій сфері. В умовах ринкових перетворень державне планування переважно втрачає адміністративно-командний зміст та набуває форм прогнозування, відбувається перехід від директивного до індикативного та стратегічного програмування. У третьому розділі визначено основні принципи участі держави у розвитку банківської системи: ринковості, невтручання, добровільності, конкурентності.

ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дослідження слід зробити такі висновки:

  1. Банківську систему України можна характеризувати як активну, цілеспрямовану систему, якій притаманні реактивні властивості. Необхідно підкреслити, що упродовж періоду що досліджується, остання стабільно підтримувала дієвість зазначених якостей.
  2. Залежно від динаміки економічного зростання в еволюції банківської системи України можна виділити три блоки, кожен з яких охоплює один або декілька етапів, що визначають значну зміну кількісних та якісних характеристик системи: перший – становлення (перші п’ять етапів), другий – стабільності (шостий етап) та третій – кризовий (шостий етап).
  3. Підтверджується існування залежності між соціально-економічним розвитком країни та станом її банківського сектору. Такий взаємозв’язок дає можливість розробляти адекватні прогнози та визначати ефективні важелі банківського регулювання.
  4. Для того, щоб відповідати вимогам та викликам сьогодення, процес впровадження змін у банківському секторі повинен мати постійний характер. Ідеться не про подальшу регламентацію банківської діяльності, бо в цій сфері вже напрацьовано достатньо механізмів, а про створення середовища, в якому банківські установи зможуть нормально функціонувати як з фінансової точки зору, так і з погляду легалізації. Проте, як відомо, конкурентоспроможність галузі та безпечні умови її розвитку, зокрема банківської системи, формуються життєздатністю кожного її суб’єкта, тобто банківських структур. Тому виникає необхідність проведення таких заходів:

— територіальне наближення банківських послуг до цільових груп споживачів;

— впровадження пріоритетних напрямів концентрації статутного капіталу та універсалізація банківської діяльності;

— пристосування якості банківських послуг до міжнародних стандартів (ISO, Європейського Союзу, ООН, Міжнародного валютного фонду та ін.);

— розроблення внутрішньобанківської нормативної бази, яка б регламентувала банківську діяльність (інструкції, положення, функціональні обов’язки, принципи конфіденційності та ін.);

— використання системного аналізу і прогнозування економічної та фінансової діяльності банківських структур, власної концепції розвитку та управління.

Таким чином, професіоналізм працівників банківської сфери, зокрема керівництва НБУ, дозволяє сподіватися, що в Україні все ж сформується повноцінна банківська система, яка сприятиме активному розвитку національної економіки, формуванню повноцінного конкурентного середовища на фінансових ринках та конкурентоспроможності банківського сектора національного господарства на світовому рівні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Денисенко, М. П. Гроші та кредит у банківській справі [Текст] : навчальний посібник / М. П. Денисенко. – К. : Алерта, 2004. – 478 с.
  2. Дії Національного банку України в період загострення світової фінансової кризи [Електронний ресурс] : аналітичний звіт 2009 : / Національний банк України НБУ. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua. – Назва з екрану.
  3. Д’яконова І. І. Теоретико-методологічні основи функціонування банківської системи України [Текст] : монографія / І. І. Д’яконова. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2007. – 400 с.
  4. Єпіфанов А. О. Регіональна економіка : навч. посібник / А. О. Єпіфанов, І. В. Сало. – К. : Наукова думка, 2000. – 343 с.
  5. Кириченко О. Модернізація організаційно-правового забезпечення реформування банківської системи України [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nzizvru/2010_3/p3_30.html. – Назва з екрану.
  6. Костюк, О. М. Євразійські перспективи розвитку банківських систем = Euroasian Perspectives of the Banking Systems Development [Текст] : монографія / ДВНЗ «УАБС НБУ»; ред. : О. Костюк, М. Лін, Г. Омет. – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2010. – 157 с.
  7. Костютенко О. А. Банківське право: Банківська система. Національний банк. Комерційні банки. Розрахунки і кредитування. Ринок цінних паперів. Національне валютне законодавство. Банківські системи зарубіжних країн. Інститут банківської таємниці [Текст] : підручник/ О. А. Костютенко. 3-тє вид. – К. : Видавництво А. С. К., 2003. – 928 с.
  8. Лютого І. О. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної економіки [Текст] : монографія / І. О. Лютого. – К. : Вид-во «Атіка», 2000. – 240 с.
  9. Мороз А. М. Центральний банк та грошово-кредитна політика: підручник / за ред. А. М. Мороза, М. Ф. Пуховкіної. – К. : КНЕУ, 2005. – 556 с.
  10. Основні показники діяльності банків України на 1 грудня 2005 року [Текст] // Вісник Національного банку України. – 2006. – №1 (199). – С. 70.
  11. Основні показники діяльності банків України [Електронний ресурс] : / Національний банк України НБУ. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/Bank_supervision/dynamics.htm. – Назва з екрану.
  12. Про затвердження Положення про економічні нормативи регулювання діяльності комерційних банків [Електронний ресурс] / Постанова Правління НБУ вiд 21.12.1993 № 114, втратила чинність : / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0114500-93. – Нормативна база.
  13. Про банк і банківську діяльність [Електронний ресурс] / Закон України від 20.03.1991 № 872-XII, втратив чинність : / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=872-12. – Нормативна база.
  14. Річний звіт Національного банку України за 2006 рік [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Національного банку України. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/Publication/an_rep.htm. – Нормативна база.
  15. Сайт Державного комітету статистики України: http://www.ukrstat.gov.ua
  16. Сайт Національного банку України: http://www.bank.gov.ua/Statist/macro.htm
  17. Ходаківська, В. П. Ринок фінансових послуг: теорія і практика: навчальний посібник [Текст] / В. П. Ходаківська, В. В. Бєляєв. – К. : ЦУЛ, 2002. – 616 с.