Вступ.

1. Історичні аспекти кримінальної відповідальності за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень.

2. Поняття і види тілесного ушкодження за кримінальним правом України.

3. Кримінально-правова характеристика умисного тяжкого тілесного ушкодження.

4. Кваліфіковані ознаки умисного тяжкого тілесного ушкодження.

5. Особливості розслідування злочинів про заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження.

6. Тактика проведення відтворення обстановки та обставин події при розслідуванні тілесних ушкоджень: її особливості.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У чинному Кримінальному кодексі (далі — КК) України у розділі IIвстановлюється кримінальна відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи, серед яких є норми, що передбачають відповідальність за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень: ст. 121 «Нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень», ст. 123 «Нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання», ст. 124 «Нанесення умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця».

Умисні тяжкі тілесні ушкодження, на жаль, присутні в побуті, супроводжують різноманітні злочини та правопорушення. Основне завдання чинного вітчизняного кримінального закону — виправдати правомірне заподіяння ушкоджень і притягти до кримінальної відповідальності злочинця згідно з певними нормами, установками, моральними принципами. Ми провели дослідження історичного розвитку кримінальної відповідальності за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень.

Актуальність проблеми полягає в тому, що такий злочин, як умисні тяжкі тілесні ушкодження існував протягом усієї історії людства, за різних умов і обставин. Дослідження історії розвитку кодифікації кримінального права, у тому числі питань відповідальності за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень, проводилася багатьма науковцями. Зокрема, цим питанням приділяли увагу такі вчені, як С. Абельцев, Ю. Антонян, М. Бажанов, Р. Базаров, М. Балудянський, С. Десницький, В. Дрюмін, А. Закалюк, В. Звирбуль, Ю. Карпа, І. Карпець, О. Кваша, Я. Ковельський, Д. Корецький, Н. Кузнецова, В. Кукольник, В. Кульчицький, Е. Побігайко, Д. Ривман, Є. Самовичев, В. Сташис, Н. Таганцев, В. Тацій, Б. Тищик, В. Туляков, В. Устинова, Л. Черепній, В. Шакун, М. Шаргородський та ін.

1. Історичні аспекти кримінальної відповідальності за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень

Перш за все, на нашу думку, потрібно визначити, що є тілесними ушкодженнями. Згідно із п. 1.2 Правил судово-медичного визначення ступенів тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.01.1995 р. № 6 і погоджених Міністерством юстиції України від 26.07.1995 р. № 255/791, тілесним ушкодженням визнається протиправне і винне заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи, якою порушена анатомічна цілісність чи фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого.

На думку М. Таганцева кримінальне право з усіх галузей права є найбільш мінливим [1, с 105]. Наука кримінального права має довготривалу історію. Це зумовлено завданням побудови правової держави, неухильного дотримання встановлених кримінальних прав і свобод України.

Відомо, що вітчизняна кримінально-правова наука протягом тривалого часу розвивалась у лоні кримінального права Росії та Австро-Угорщини. Але, незважаючи на це, вона була самостійною наукою.

Злочини проти життя та здоров'я, у тому числі нанесення тяжких тілесних ушкоджень, є одним із найдавніших злочинів у кримінальному праві. Виключно високий ступінь суспільної небезпечності цього діяння визначається тим, що воно посягає на найцінніше благо — на життя і здоров'я людини.

Дослідження історії кримінального права дає змогу проаналізувати його розвиток у сфері охорони життя та здоров'я. Історію українського права прийнято ділити на декілька періодів. Першим вважається період звичаєвого (неписаного) кримінального права. Воно застосовувалося, як правило, в рамках звичаїв і традицій. Другий пов'язаний з виникненням писемності та появою законодавства Давньої Русі. Третій етап розвитку пов'язаний з кримінальним правом централізованої держави. Він починається прийняттям воїнського артикула Петра І (1715 р.). Після його відміни набрало чинності «Уложения про покарання кримінальні й виправні». До четвертого етапу становлення кримінального права відносять епоху радянського кримінального права. П'ятий етап розвитку кримінального законодавства — прийняття першого кодексу незалежної України — КК України від 05.04.2001 р.

Ми почнемо дослідження з другого періоду історії вітчизняного права — з Київської Русі. В цей період діяла Руська Правда, яка існує у трьох редакціях: Коротка, Розширена та Скорочена. Ми досліджуватимемо Коротку редакцію Руської Правди з тієї причини, що в ній більш чітко висвітлено кримінальну відповідальність за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень. Розвиток кримінальної відповідальності за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень починається, саме, із Руської Правди. Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Нині відомо 106 списків Руської Правди. Усі списки складені протягом XIII—XVII ст. [2, с 26].

Коротка редакція Правди як єдиний кодифікований акт, на думку дослідників, з'явилася наприкінці XI або на початку XII ст. [З, с 56]. Як пам'ятка права Руська Правда вперше була відкрита В. Татіщевим у 1738 p., тобто понад 260 років тому [4, с 3; 5, с. 3]. Ще й сьогодні залишається спірним питання, чи є Руська Правда першим писаним джерелом права Київської Русі. Науковці припускають, що перші писані джерела права були і до Руської Правди, проте на сьогодні не збереглися [2, с 25; 6, с. 186-190]. Л. Черепній припускає, що між 882 і 911 pp. був створений кодифікований акт ранньофеодального права, який послужив основою для Руської Правди Ярослава Мудрого [7, с 138—146].

Традиційного поділу тілесних ушкоджень на види, на відміну від чинного законодавства України про кримінальну відповідальність (умисні та необережні, а також легкі, середньої тяжкості та тяжкі), Коротка редакція Руської Правди, як вже зазначалося, не знає. Однак із змісту ст. 5 Короткої редакції Руської Правди можна припустити, що йдеться саме про тяжкі тілесні ушкодження. Караність цього злочину рівнозначна караності вбивства — 40 грн винагороди на користь потерпілого. Очевидно такий підхід до караності застосовувався і при пошкодженні ноги потерпілого. Це випливає із ст. 6, де сказано: якщо нога залишиться цілою, (але) якщо почне кульгати, то нехай усмиряють (винного) домочадці (пораненого). Термін «усмиряють» означає можливість застосування членами родини потерпілого (домочадцями) кровної помсти [9, с 89].

Із дослідження змісту ст. 17 Короткої редакції Руської Правди можна зробити висновок, що розглянуті випадки кримінально-правового регулювання стосувалися лише вільних людей. До холопів та інших залежних людей (рядовичів, смердів, закупів, рабів) у випадку заподіяння ними тілесних ушкоджень вільній людині застосовувалася кровна помста. Каралося і приховування такого холопа його володарем. У цьому випадку володареві холопа треба було забрати холопа собі та заплатити за нього 12 грн, що можна розглядати як викуп за життя холопа. Очевидно, що такий підхід застосовували і у випадку вчинення вбивства вільної людини холопом або іншою залежною людиною. Холоп, інша залежна людина перебували під захистом свого володаря. Доказом цього є припис ст. 33 Короткої редакції Руської Правди, де вказано: якщо без княжого розпорядження будуть мордувати смерда (то платити) З грн за образу; а за (мордування) огнищанина, тіуна і мечника — 12 грн.

Заслуговує на увагу те, що кровна помста допускалась у випадку, коли хто-небудь буде побитий до крові або синців, якщо ж потерпілий за себе не може помститися, то нехай візьме собі з винного 3 грн. винагороди та ще й плату лікареві (ст. 2). Перша особливість такого роду помсти полягала в тому, що право на помсту належало винятково потерпілому, а не його близьким родичам. Друга особливість (штраф) доповнювалася відшкодуванням потерпілому заподіяної злочином шкоди (плата лікареві). Третя особливість (докази визнавалася лише за наявності крові або синяків, а якщо їх не було, то показів свідків: якщо хто-небудь буде побитий до крові або до синців, то не шукати цьому чоловікові свідків; якщо на ньому не буде жодних слідів (побоїв), то нехай прийдуть свідки; якщо ж не може (привести свідків), то справі кінець (ст. 2). Принагідно зазначимо, що доказом образи дією (ст. 10) могли бути лише покази двох свідків. Іноземців у таких випадках приводили до присяги.

В оригіналах списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви окремих частин документа), і тільки пізніше такий поділ було здійснено з науковою метою. Отже, Коротка редакція Руської Правди як перший кодекс давньоруського права, який зберігся до нашого часу, заклала основи правового захисту життя та здоров'я особи, що знайшло свій подальший розвиток у наступних кодифікованих правових актах.

На території України у XIII—XVII ст. діяли Литовські статути (1529 р., 1566 р., 1588 р.) [10, с 1] і Магдебурзьке право (найпоширеніші в Україні пам'ятки магдебурзького права: «Зерцало саксонів» (1536 р,), «Право цивільне Хелмінське» (1584 р.), «Порядок прав цивільних магдебурзьких» (1557—1559 pp.), «Артикули права магдебурзького» (1557 р.) [11, с 464]. Українським містам магдебурзьке право надали литовські князі, польські королі, російські царі, українські гетьмани. В цих пам'ятках немає згадок про тілесні ушкодження, тому ми не досліджували їх.

Наукове осмислення кримінального права почалося у вітчизняному правознавстві саме у XVIII ст., про що свідчать праці Я. Козельського та С. Десницького. Згодом воно було продовжено на початку XIX ст. у дослідженнях П. Лодія, М. Балудянського та В. Кукольника. Але справжнє становлення відповідних галузей юридичної науки відбулося після заснування університетів, у яких були створені юридичні факультети, у середині XIX ст.

У КК 1927 р. статті, що встановлюють кримінальну відповідальність за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень, практично не були змінені [14, с. 350—351].

Новим етапом законодавчого закріплення норм злочинів проти життя стало прийняття КК УРСР 1960 р. У ньому суттєво змінені норми попередніх кодексів шляхом включення додаткових кваліфікуючих ознак або внесення редакційних змін до диспозицій статей, зміни санкцій статей, криміналізації або декриміналізації окремих злочинів. Позитивним з точки зору юридичної техніки у КК 1960 р. було запровадження назв статей, які дозволяють краще орієнтуватися серед злочинів проти життя та стисліше формулювати той чи інший склад злочину. У цьому Кодексі у главі III «Злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності людини» виділені такі злочини проти здоров'я: тілесні ушкодження (статті 101 — 106); побої та мордування (ст. 107).

П'ятий етап історії українського права розпочався з прийняттям нового КК у 2001 р. У чинному КК України норми щодо злочинів проти життя розміщено в розділі II Особливої частини «Злочини проти життя та здоров'я особи». Незважаючи на те, що людина й її життя є в Україні найвищою соціальною цінністю, цей розділ чомусь розміщений після розділу «Злочини проти основ національної безпеки України». В. Борисов зазначає, що розробники проекту КК, що готувався за завданням Кабінету Міністрів України, виявили достатню принциповість у питанні про місце розділу «Злочини проти основ національної безпеки України». Так, Особлива частина КК Російської Федерації розпочинається з норм злочинів проти життя та здоров'я (глава 16), а не з норм злочинів проти основ конституційного ладу і безпеки держави, які передбачені главою 29 [16, с 223].

2. Поняття і види тілесного ушкодження за кримінальним правом України

Найбільш поширеними злочинами проти здоров'я є тілесні ушкодження.

Тілесним ушкодженням називається протиправне і винне заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи, яким порушено анатомічну цілість або фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого при посяганні па здоров'я.

Особливість тілесних ушкоджень полягає в току, що вони мають зовнішні прояви заподіяної здоров'ю шкоди — рани, переломи кісток, розриви шкіри і тканин, кровотечу — і ця шкода може бути певно визначена.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя,- карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого,- карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

Об'єктом злочину є здоров'я особи. Кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди власному здоров'ю настає лише у спеціально передбачених КК випадках, коли це пов'язано з посяганням на інші суспільні відносини, крім здоров'я іншої особи (зокрема чч. 1 і 2 ст. 409).

Обов'язковою ознакою цього злочину є потерпілий. Ним може бути лише людина — громадянин України, особа без громадянства. іноземець.

Об'єктивну сторону злочину утворюють: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження і 3) причинний зв'язок між зазначеними діянням і наслідками.

Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначаються судово-медичною експертизою на підставі "Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень", затверджених наказом: Міністерства охорони здоров'я України від 17 січня 1995 р. № 6 і зареєстрованих Міністерством юстиції України 26 липня 1995 р. за № 255/791. Згідно з Правилами характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень визначаються з використанням трьох критеріїв: 1) патологічного (головного), який відзначається небезпечністю тілесних ушкоджень для життя в момент їх заподіяння, а також характером і ступенем порушень цілості і функцій тканин чи органів та тривалістю впливу цих порушень на стан здоров'я; 2) економічного (додаткового), який визначає ступінь втрати працездатності; 3) естетичного (додаткового), який визначає знівечення обличчя потерпілого .

Згідно з законом тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються такі з них, які були небезпечними для життя в момент їх заподіяння або спричинили втрату будь-якого органа або втрату його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний з стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя (ч. 1 ст. 101).

Небезпечними для життя визнаються такі ушкодження життєво важливих органів людини, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент їх заподіяння чи при звичайному їх перебігу закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Відвернення смерті, обумовлене наданням медичної допомоги, не береться до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень.

Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, яке, було заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи винного потерпілим, визнається законодавцем як заподіяне при пом'якшуючих відповідальність обставинах.

Обставини, що пом'якшують відповідальність, в складі злочину, передбаченого ст. 103, є обов'язковими ознаками .

До цієї категорії злочинів також відносяться – ст. 107 – побої і мордування, ст. 108 – зараження венеричною хворобою та інші.

3. Кримінально-правова характеристика умисного тяжкого тілесного ушкодження

Тілесні ушкодження — це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тканин, органів потерпілого та Їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів.

Суспільне небезпечні дії при заподіянні тілесних ушкоджень виражаються у фізичному, хімічному, біологічному, психічному чи іншому впливі на потерпілого. Бездіяльність має місце тоді, коли винний не вчиняє певних дій, які він повинен був і міг вчинити стосовно іншої людини, що потягнуло за собою заподіяння шкоди її здоров'ю у вигляді тілесних ушкоджень.

КК розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої тяжкості і легке. Характер і. ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються на підставі відповідних положень КК (ст, ст. 121, 122, 125) І Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених МОЗ.

Відповідно до ст. 121 тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження: 1) небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило 2) втрату будь-якого органа або його функцій; 3) психічну хворобу; 4) інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину; 5) переривання вагітності; 6) непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті, що обумовлене поданням медичної допомоги, не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з ним у прямому причинно-наслідковому зв'язку.

До небезпечних для життя ушкоджень належать:

а) ті, що проникають у черепну порожнину, у т.ч, без ушкодження мозку;

б) відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа;

в) забиття головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так і без здавлення головного мозку; забиття головного мозку середньої тяжкості за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки. Під час судово-медичної оцінки ступеня тяжкості струсу і забиття головного мозку слід керуватися методичними рекомендаціями, що затверджуються МОЗ;

г) ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності загрозливих для життя явищ. Субарахноїдальний крововилив, який був підтверджений люмбальною пункцією, без відповідної клінічної симптоматики не може бути віднесений до ушкоджень, що небезпечні для життя;

д) ті, що проникають у канал хребта, у т.ч. й без ушкодження спинного мозку та його оболонок;

е) переломо-вивихи та переломи тіл чи обох дуг шийних хребців, односторонні переломи дуг і або II шийних хребців, а також переломи зубоподібного відростка II шийного хребця, у т. ч. без порушення функції спинного мозку;

є) підвивихи шийних хребців за наявності загрозливих для життя явищ, а також їх вивихи;

ж) закриті ушкодження спинного мозку в шийному відділі,

з) перелом чи переломовивих одного або кількох грудних чи поперекових хребців з порушенням функції спинного мозку або за наявності клинічно встановленого шоку тяжкого ступеня. Рефлекторне порушення функцій (рефлекторний спазм чи розслаблення сфінктерів, рефлекторне порушення ритмів серця, дихання тощо) не є підставою для віднесення ушкоджень до загрозливих для життя;

й) закриті ушкодження грудних, поперекових і крижових сегментів спинного мозку, котрі супроводжувались тяжким спінальним шоком чи порушенням функцій тазових органів;

і) ушкодження з повним (усіх шарів) порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї, головних бронхів, стравоходу, незалежно від того, з боку шкіряних покривів чи з боку слизової оболонки (просвіту органа) вони заподіяні;

ї) закриті переломи під'язичної кістки, закриті й відкриті ушкодження ендокринних залоз ділянок шиї (щитоподібної, паращитоподібної, вилочкової — у дітей) — все за наявності загрозливих для життя явищ;

й) поранення грудної клітки, з проникненням у плевральну порожнину, порожнину перикарду чи клітковину середостіння, у т.ч. і без ушкодження внутрішніх органів. Підшкірна емфізема, що виявляється при пораненнях грудної клітки, не може розглядатись як ознака проникаючого ушкодження в тих випадках, коли явища гемопневмотораксу відсутні, емфізема має обмежений характер і нема сумнівів у тому, що рановий канал не проникав у плевральну порожнину;

к) ушкодження живота, з проникненням у черевну порожнину, у т.ч, і без ушкодження внутрішніх органів; відкриті ушкодження внутрішніх органів, розміщених в заочеревному просторі (нирок, наднирників, підшлункової залози) і в порожнині таза (сечовий міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній відділи прямої кишки, перетинкова частина уретри). Відкриті ушкодження нижньої третини прямої кишки, піхви, сечовипускного каналу належить відносити до небезпечних для життя тільки за наявності загрозливих Для жиїтя явищ;

л) закриті ушкодження органів грудної, черевної порожнини, органів заочеревного простору, порожнини таза — все за наявності загрозливих для життя явищ. Проведення діагностичної лапаротомії, якщо відсутні ушкодження органів черевної порожнини, при визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень не враховується;

м) відкриті переломи діафіза (тіла) плечової, стегневої і великогомілкової кісток. Відкриті переломи інших відділів і закриті переломи будь-яких відділів названих кісток, а також відкриті і закриті переломи променевої, ліктьової та малогомілкової кісток можуть бути зараховані до небезпечних для життя за наявності загрозливих для життя явищ;

н) переломи кісток таза за наявності загрозливих для життя явищ;

о) ушкодження, що спричинили шок тяжкого ступеня, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову недостатність, гостру недостатність дихання, кровообігу, гормональну дисфункцію, гострі розлади регіонарного і органного кровообігу, жирову чи газову емболію. Всі вони мусять підтверджуватись об'єктивними клінічними даними, результатами лабораторних та інструментальних досліджень;

п) ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної (загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, підклубової, стегневої, підколінної артерій чи вен, що їх супроводять. Ушкодження інших периферичних судин (голови, обличчя, шиї, передпліччя, кисті, гомілки, стопи) кваліфікуються у кожному випадку залежно від спричинених ними конкретних загрозливих для життя явищ;

р) загальна дія високої температури (тепловий і сонячний удар) за наявності загрозливих для життя явищ: термічні опіки III-IV ступеня з площею ураження понад 15% поверхні тіла; опіки III ступеня понад 20% поверхні тіла; опіки II ступеня понад 30% поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що супроводжувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів за наявності загрозливих для життя явищ;

с) ушкодження від дії низької температури, променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах баротравми, — всі за наявності загрозливих для життя явищ;

т) отруєння речовинами будь-якого походження з перевагою як місцевої, так і загальної дії (у т.ч. і харчові токсикоінфекціі) за умови, що в клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя явища;

у) усі види механічної асфіксії, що супроводжувалися комплектом розладів функції центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів дихання, котрі загрожували життю; за умови, що це встановлено об'єктивними клінічними даними.

За ознакою втрата будь-якого органа або його функцій тяжким визнається ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом та наслідками. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій — це втрата: 1) зору; 2) слуху; 3) язика; 4) руки; 5) ноги; 6) репродуктивної здатності.

4. Кваліфіковані ознаки умисного тяжкого тілесного ушкодження

Ознакою тяжкого тілесного ушкодження є також інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину (не менш 33%). Під розладом здоров'я слід розуміти безпосередньо поєднаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес. Розміри стійкої (постійної) втрати загальної працездатності при ушкодженнях встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на підставі об'єктивних даних з урахуванням документів, якими керується у своїй роботі експертна комісія.

Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності розуміється така необоротна втрата функції, яка повністю не відновлюється. Під наслідком ушкодження, що визначився, слід розуміти повне загоєння ушкодження і зникнення хворобливих змін, які були ним обумовлені. Це не виключає можливості збереження стійких наслідків ушкодження {рубця, анкілозу, укорочення кінцівок, Деформації суглоба тощо). В інвалідів стійка втрата працездатності У зв'язку з ушкодженням визначається як у практично здорових людей, незалежно від інвалідності та її групи, за винятком тих випадків, коли інвалідність пов'язана із захворюванням або новим Ушкодженням органа чи частини тіла, що були травмовані раніше. У цих випадках розмір стійкої втрати загальної працездатності у зв'язку з одержаною останньою травмою треба визначити з урахуванням наявної стійкої втрати загальної працездатності від попереднього ушкодження. У дітей втрата загальної працездатності визначається виходячи із загальних підстав, що встановлені згаданими вище Правилами, із зазначенням, що ця втрата настане після досягнення працездатного віку.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і перериванням вагітності є прямий причинний зв'язок. Методика проведення експертизи у таких випадках викладена в Правилах проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи, затверджених МОЗ. Переривання вагітності спричинюється шляхом нанесення побоїв, поранень, застосування отруйних чи інших речовин тощо. У цьому полягає перша відмінність переривання вагітності як ознаки тяжкого тілесного ушкодження від переривання вагітності в результаті незаконного проведення аборту (ст. 134), при вчиненні якого винний застосовує інші способи штучного переривання вагітності. Друга відмінність обумовлюється суб'єктивним моментом: при вчиненні злочину, передбаченого ст. 134, умисел винного не спрямований на заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю у вигляді тяжких тілесних ушкоджень, як це має місце при вчиненні злочину, передбаченого ст. 121.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправним Під виправністю ушкодження слід розуміти значне зменшення вираженості патологічних змін (рубця, деформації, порушення міміки тощо) з часом чи під дією нехірургічних засобів. Коли ж для усунення необхідне хірургічне втручання (косметична операція), то ушкодження обличчя вважається непоправним.

Непоправне знівечення обличчя може бути результатом: обливання обличчя кип'ятком, кислотою чи іншою речовиною; нанесення глибоких чи значної кількості мілких шрамів за допомогою гострих предметів; обрізання вух чи носа. Такі ушкодження надають обличчю страхітливий і такий, що відштовхує, вигляд і, крім фізичної шкоди, спричиняють потерпілому велику психічну травму.

Поняття знівечення — не медичне поняття, тому право кваліфікувати ушкодження обличчя як знівечення належить до компетенції слідчого та суду. Водночас не слідчий і суд, а судово-медичний експерт визначає вид ушкодження, його особливості, механізм утворення і встановлює, чи є це ушкодження виправним або невиправним. Коли ушкодження обличчя виправне, ступінь тяжкості його визначається виходячи з критеріїв, викладених у Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень;

при невиправності нарівні із визначенням ступеня тяжкості ушкодження звичним порядком експерт зазначає, що ушкодження може бути розцінене як тяжке, якщо буде визнане таким, що знівечило обличчя.

Знівечення інших частин голови, крім обличчя (верхня і задня частина голови, задня частина шиї) не утворює зазначеної ознаки. Водночас, непоправне знівечення верхньої передньої частини шиї слід кваліфікувати за ст. 121 за цією ознакою.

Якщо умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є ознакою (способом чи наслідком) іншого злочину, його вчинення слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, ч. 4 ст. 187). Кваліфікувати його ще й за ст. 121 слід лише тоді, коли санкція статті (частини статті, що передбачає покарання за такий злочин, є менш суворою, ніж санкція, передбачена, відповідно, ч. ч. 1 чи 2 ст. 121.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння — з моменту вчинення такого діяння; у всіх інших випадках — з моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 121.

5. Особливості розслідування злочинів про заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження

Серед злочинів проти особи велику небезпеку становлять ті, що посягають на здоров'я людини. Воно визнається в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції), що, у свою чергу, визначає зміст і пріоритети діяльності правоохоронних органів України щодо реалізації охоронних функцій держави. Україна, як й інші країни Європи, стає «старіючою» державою. І відомий лозунг «здоров'я народу — багатство країни» залишається актуальним. Тенденція зростання агресивної форми поведінки у всіх сферах індивідуальних стосунків та соціальної діяльності людини також актуалізує завдання щодо посилення боротьби зі злочинами, що посягають на тілесну недоторканність особи.

Вивчення та аналіз діяльності співробітників ОВС України стосовно розслідування злочинів про умисного тяжкого тілесного ушкодження дозволило виявити ряд чинників, які негативно впливають на здійснення кримінального судочинства щодо зазначених злочинів. Такі чинники умовно можливо поділити на дві групи: 1) перепони правового характеру; 2) об'єктивні чинники, які впливають на процес збирання доказів щодо скоєння злочину, передбаченого ст. 122 КК України.

Негативний чинник правового характеру полягає у тому, що ч. 1 ст. 13 КК України визначає поняття закінченого злочину. Останній визнається закінченим, якщо діяння особи містять усі ознаки складу злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК. Відповідно, якщо діяння не містить усіх ознак складу злочину, воно визнається незакінченим злочином (ч. 2 ст. 13 КК). Оскільки злочин, передбачений ст. 122 КК, є злочином з матеріальним складом, то теоретично момент його закінчення починається з факту настання наслідків, вказаних у гіпотезі статті. Тобто, повинні настати суспільно небезпечні наслідки, зокрема: 1) у потерпілого має бути тілесне ушкодження, що призвело до тривалого розладу здоров'я більш ніж 21 день; або 2) наявне у потерпілого тілесне ушкодження спричинило йому стійку втрату працездатності від 10% до 33%. З цього приводу постає питання: коли слід вважати закінченим злочин, передбачений ст. 122 КК за кваліфікуючою ознакою — спричинення тривалого розладу здоров'я? Фактично виходить, що між суспільно небезпечним діянням, у ході якого заподіяно тілесне ушкодження, та визначеним остаточним результатом цього ушкодження, що є кваліфікуючою ознакою, є певний проміжок часу — 21 день. У період збігу цього часу немає кримінально-правових ознак об'єктивної сторони злочину у вигляді настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених ст. 122 КК. Більше того, до минання 21 дня тілесні ушкодження, що призвели до розладу здоров'я, у часовому обчисленні формально є ознакою легких тілесних ушкоджень (ст. 125 КК). Постає друге питання: який злочин скоєно? Якщо тілесне ушкодження призвело до розладу здоров'я до 6 днів, то діяння спід кваліфікувати за ознаками ч. 1 ст. 125 КК. Якщо ж — до розладу здоров'я від 6 до 21 дня, то кваліфікація повинна здійснюватися за ч. 2 ст. 125 КК. Таким чином, з моменту заподіяння тілесного ушкодження і до часу минання 21 дня існує ситуація, коли неможливо точно встановити кваліфікуючі ознаки ст. 122 КК.

Саме через це на практиці виникає проблема, коли є приводи до порушення кримінальної справи, але орган дізнання або слідчий не можуть вирішити питання стосовно порушення або відмови у порушенні кримінальної справи. Порушити справу за ознаками ст. 122 КК неможливо, оскільки немає ознак злочину — тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Такі ознаки можуть настати лише після збігу 21 дня з моменту заподіяння ушкодження. Одночасно неможливо відмовити у порушенні кримінальної справи. Якщо наявні у потерпілого тілесні ушкодження не належать до тяжких або середньої тяжкості, вони мають бути легкими ушкодженнями (ст. 125 КК) або носити характер побоїв чи мордування (ст. 126 КК). Згідно зі ст. 27 КПК дізнання та досудове слідство у справах, передбачених ст. 125 та ч. 1 ст. 126 КК, не проводиться, а кримінальну справу порушує суддя за наявності скарги потерпілого (ч. З ст. 98 КПК). Але за наявності такої скарги (що є приводом до порушення справи) та фактичної наявності тілесних ушкоджень не припустимо відмовляти у порушенні кримінальної справи тому, що є юридичні підстави до її порушення. У такому разі орган дізнання, слідчий, відповідно до п. З ч. 2 ст. 97 КПК, повинні направити заяву потерпілого за належністю, тобто до суду.

На жаль, на практиці у більшості випадків при заяві особи про заподіяння їй тілесних ушкоджень останню направляють на судово-медичне освідування. І якщо за його результатами не буде встановлено ознак тяжкого або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, потерпілому або відмовляють у порушенні кримінальної справи, або пропонують дочекатися збігу 21 дня для того, щоб ушкодження було визнано судово-медичною експертизою як тілесне ушкодження середньої тяжкості. Якщо ж потерпілий звертається до суду із заявою про порушення справи за ознаками заподіяння легких тілесних ушкоджень або за ознаками ст. 126 КК, судове провадження відкладається до визнання остаточного результату тілесного ушкодження. Тобто, потерпілий знову вимушений очікувати минання 21 дня.

Таким чином, без наміру правоохоронців штучно створюється ситуація необхідності очікування збігу певного часу[1]. Це породжує низку негативних обставин об'єктивного характеру, які впливають на процес розкриття та розслідування злочинів, передбачених ст. 122 КК. По-перше, вже на початковій стадії розслідування значно бракує речових доказів. За три тижні «ситуації очікування» суттєво змінюється обстановка місця події, через випадковість зникають сліди злочину або вони умисно знищуються чи трансформуються до ступеня неможливості проведення ідентифікаційних досліджень. Учасники події злочину та інші свідки забувають деякі подробиці, які мають суттєве значення при розслідуванні. По-друге, злочинець встигає знищити сліди злочину, які є на ньому, його одязі, або знищує знаряддя злочину. По-третє, особа, яка скоїла злочин, або самостійно здійснює певні дії, щоб уникнути кримінального переслідування, або отримує консультації від юристів щодо вжиття заходів з метою ухилення від притягнення до кримінальної відповідальності. 71% опитаних слідчих та співробітників органу дізнання показали, що злочинці, на жаль, отримують такі консультації від юристів, переважно від адвокатів. Далі. Самі потерпілі умисно знищують сліди злочину. Переважно вони здійснюють: прання одягу, в якому їм заподіяно тілесне ушкодження. Якщо одяг був пошкоджений, його викидають або віддають для полагодження; витирають сліди крові. Потерпілі жіночої статі через сором'язливість дуже часто штучно приховують тілесні ушкодження, які є на обличчі або на інших відкритих ділянках тіла (носять окуляри з темним склом, одягають брюки, користуються тональним кремом тощо). У зв'язку з цим іноді бракує відомостей стосовно характеру та кількості ушкоджень, немає показань свідків, які бачили у потерпілої у певний час соматичні ушкодження. На практиці трапляються випадки, коли, навіть, члени сім'ї не можуть засвідчити наявність у потерпілої слідів соматичних ушкоджень саме через те, що вона їх приховувала.

6. Тактика проведення відтворення обстановки та обставин події при розслідуванні тілесних ушкоджень: її особливості

Відтворення обстановки та обставин події (далі — ВО та ОП) належить до найскладніших слідчих дій При розслідуванні злочинів про заподіяння тяжких І середньої тяжкості тілесних ушкоджень результати проведення останньої мають важливе, а часом вирішальне доказове значення Незважаючи на це, на практиці рідко використовуються максимальні пізнавальні І доказові можливості вказаної слідчої дії Так, аналіз матеріалів судово-слідчої практики показав, що ВО та ОП проводилося лише у 29% кримінальних справ про умисне заподіяння тяжких І середньої тяжкості тілесних ушкоджень (аналіз матеріалів 400 кримінальних справ, порушених за статтями 101 та 102 КК України) Ще у 29% справ даної категорії їх провадження було очевидною необхідністю, але у ході слідства цього не робилося Справді, зазначена слідча дія не є обов'язковою, І вона проводиться на власний розсуд слідчого Визнання необхідності проведення останньої визначається не тільки обставинами справи, а и суб'єктивними чинниками, у тому числі знанням потенційних, результативних ефектів від проведення ВО та ОП Результати вивчення відповідних протоколів дозволили зробити висновок, що практичними працівниками неналежне використовуються пізнавальні, доказові і тактичні функції цієї слідчої дії.

Слід зазначити, що у криміналістичній літературі, де розглядалися питання з тактики проведення ВО та ОП, не було рекомендацій щодо особливостей їх проведення при розслідуванні злочинів про умисне заподіяння тілесних ушкоджень. Не досліджувалася ця проблема и у літературі, присвяченій розслідуванню злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень. Таким чином, зазначені вище обставини обґрунтовують доцільність розгляду питання про особливості проведення даної слідчої дії при розслідуванні тілесних ушкоджень.

На відміну від інших слідчих дій ВО та ОП властиві деякі особливості По-перше, проведенню останніх повинне передувати провадження інших слідчих дій, тому що ВО та ОП перебуває у причинно-наслідковому зв'язку з вже наявною у справі Інформацією. По-друге, причинною обумовленістю необхідності проведення ВО та ОП найчастіше є версія, яка ставить під сумнів дійсність якого-небудь факту. По-третє, для успішного проведення ВО та ОП потрібна велика підготовча робота. Остання спрямована не тільки на організацію безпосередньо ходу проведення цієї слідчої дії, а ще и на утворення необхідних експериментальних умов, побудову моделі предметів або подій, визначення обґрунтованих методів досліджень, які будуть проведені при ВО та ОП.

Результати вивчення судово-слідчої практики показали, що необхідність проведення ВО та ОП при розслідуванні злочинів про умисне заподіяння тілесних ушкоджень переважно виникає 1) коли необхідно реконструювати видозмінену обстановку місця події, 2) при необхідності встановлення механізму заподіяння тілесного ушкодження або утворення слідів, 3) для встановлення характеру дій учасників події злочину, 4) з метою перевірки показань обвинуваченого, потерпілого або свідків.

Дана обставина, з позиції Інтересів методики розслідування злочину, по суті визначає аспект, зважаючи на який раціонально розглядати питання про особливості проведення даної слідчої дії.

Зміна обстановки місця події до моменту прибуття до нього працівників міліції є характерною рисою злочинів даної групи Це часто трапляється у вигляді спроб будь-якої особи надати першу допомогу потерпілому або при наданні u медичним персоналом.

Якщо злочин вчинений у житловому приміщенні, часто трапляються випадки, коли особи, які мешкають у ньому, або умисно, або через незнання після події злочину надають предметам житлової обстановки їх звичайне положення й належний для них вигляд. Зрозуміло, такі дії змінюють слідову картину місця події, ускладнюючи тим самим пізнавальні процеси слідства Виправити таке становище можна шляхом проведення ВО та ОП. При вивченні судово-слідчої практики не було виявлено жодного випадку їх проведення з цією метою. Ціллю проведення останніх у даному разі є реконструкція (повна або часткова) обстановки (слідової картини) місця події. Це дозволить візуально спостерігати і зафіксувати початковий вигляд місця події провести масштабні виміри, визначити позу трупа, один до одного розміщення предметів, що мають відношення до події злочину.

Перед проведенням реконструкції місця події необхідно провести огляд місця поди в тому вигляді, у якому воно є на момент прибуття до місця 2 З'ясувати, чи була змінена обстановка місця події, ким, коли, у якому обсязі та яким чином допитати особу, яка змінила обстановку місця події. При допиті потрібно встановити а) якою і коли бачила особа обстановку місця поди до и зміни, б) коли, навіщо і яким чином була змінена обстановка місця події, в) чи зможе особа відтворити бачену нею початкову обстановку, слідову картину місця події за своїми описами и по пам'яті.

Не в кожному випадку зміни обстановки місця події слід проводити n реконструкцію. 3 допиту буде очевидним, наскільки значні були зміни даної обстановки. Проведення реконструкції доцільно тоді, коли через зроблені зміни. Істотно змінюється смислове значення слідової картини злочину, втрачається пізнавальна роль його слідів, значно перекручується уявлення про подію злочину.

При розслідуванні злочинів про тілесні ушкодження перед слідством завжди постає завдання визначити механізм його виникнення. Вирішити це можна тільки в результаті проведення слідчого експерименту. Мета останнього — перевірити показання обвинуваченого, потерпілого або свідків про безпосередні обставини заподіяння тілесного ушкодження. При такому експерименті потрібно виявити можливість або неможливість заподіяння ушкодження, наявного у потерпілого, в умовах конкретного місця злочину, тим знаряддям, маніпуляціями та способом, про які йдеться у показаннях Наприклад, слідчим експериментом можна встановити чи могла особа, будучи притиснутою спиною до стіни, зробити рукою розмах великої амплітуди, або визначити динаміку падіння тіла людини за допомогою манекена. Зрозуміло, при проведенні експерименту слід брати до уваги допустимість і обґрунтованість методів експериментального дослідження. Так, для встановлення траєкторії падіння людини з висоти потрібно використовувати манекен, подібний за фізичними характеристиками до тіла тієї особи, яка впала (вага, довжина, центр ваги у манекені аналогічний центру ваги тіла людини в положенні до падіння). Оскільки у висновку судово-медичної експертизи повинні бути вказівки на механізм виникнення тілесних ушкоджень, то при встановленні неочевидного механізму їх заподіяння, що здійснюється за допомогою проведення ВО та ОП, доцільно забезпечити участь судово-медичного експерта.

Окремі обставини злочину, об'єктивна можливість яких перевіряється шляхом експерименту, можуть бути різні. Характер експериментальних дій визначатиметься по кожному злочину Індивідуально, залежно від обставин справи. Якщо проведення слідчого експерименту ускладнюється необхідністю використання спеціальних знань, то потрібно залучати для допомоги спеціаліста Вибір останнього залежить від характеру обставин, які будуть перевірятися, та технічних засобів, використовуваних при експерименті. Раціонально також до проведення експерименту одержати консультацію спеціаліста про визначення найбільш ефективних способів, за допомогою яких може проводитися експериментальне дослідження ВО та ОП.

Фіксація результатів експерименту має важливе доказове значення Основним та обов'язковим способом фіксації є протокол Проте для переконливості І достовірності доказів, отриманих при ВО та ОП, рекомендується здійснювати фото- або відеозйомку. Якщо в події злочину в заподіянні тілесного ушкодження активно брала участь група осіб, то необхідно встановити характер дій і ступінь участі кожної з них. Для цього рекомендується провести ВО та ОП окремо з кожним обвинуваченим, а при необхідності з потерпілим, свідком. Необхідно, щоб ними демонструвалися не тільки свої дії, а й дії інших учасників події злочину. Це потрібно для виявлення розбіжностей у їх показаннях, що може сприяти викриттю кого-небудь у неправдивості або буде визначати подальший предмет обставин, які підлягають встановленню Окреме проведення ВО та ОП з кожним учасником події злочину потрібно для того, щоб уникнути можливості узгодження ними своїх показань та дій. При проведенні спільного ВО та ОП можлива як умисна, так і неумисна адаптація особистих показань до тих, які дали Інші учасники слідчої дії.

При розслідуванні злочинів про умисне заподіяння тілесних ушкоджень часто виникає необхідність перевірки показань обвинувачених, потерпілих або свідків Вона може стосуватися різних факторів, реальність яких слід перевірити Найчастіше це 1) перевірка можливості бачити або чути у певній обстановці, 2) перевірка можливості вчинення особою конкретних дій, 3) перевірка причетної поінформованості (тобто знання окремих обставин злочину, котрі Іншій особі не можуть бути відомі у зв'язку з їх неспостереженням або при непричетності останньої до події злочину).

До проведення перевірки показань слід детально допитати про ті обставини и факти, що будуть перевірятися З'ясуванню також підлягають питання 1) чи бажає особа брати участь у проведенні ВО та ОП, 2) які у неї мотиви на згоду брати участь у слідчій дії та досягнення якої цілі бажає особа, на що сподівається.

Пізнавальна і доказова функція ВО та ОП не обмежується лише можливістю відтворення об'єктивних факторів події злочину. Важливою властивістю цієї слідчої дії є те, що у процесі її проведення можна встановити елементи суб'єктивної сторони злочину.

Безумовно, мають рацію ті вчені, які вказують на неможливість відтворення психологічних процесів і станів. Проте не можна не визнати того, що під час ВО та ОП можна одержати Інформацію про суб'єктивну сторону злочину Характер вини, мотив і ціль особи, яка вчинила злочин, можна встановити за допомогою 1) одержання пояснень (пряма форма одержання відомостей про суб'єктивну сторону); 2) спостереження за демонстрацією окремих дій або ряду взаємозалежних дій — діяльності (опосередкована форма одержання Інформації про суб'єктивну сторону злочину) Відмінною рисою ВО та ОП від Інших слідчих дій є можливість одержання Інформації про суб'єктивну сторону злочину через комплексну форму, тобто шляхом спостереження за демонстрованими діями при одночасному їх супроводі відповідними поясненнями Сприйняття и Інтерпретація є гносеологічною основою, засобом пізнання і встановлення суб'єктивної сторони злочину під час проведення ВО та ОП.

Невід'ємним тактичним прийомом при проведенні ВО та ОП є ставлення питань, спрямованих на з'ясування психологічних чинників злочину. Зрозуміло, сформулювати перелік конкретних запитань не можна через. Індивідуальність мети проведення ВО та ОП та інші особливості обставин справи. Зміст запитань може бути аналогічним питанням, що ставлять при допиті.

Висновки

Проведене нами дослідження дає змогу зробити такий висновок: наука кримінального права, а саме — розвиток кримінальної відповідальності за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень за законодавством України, постійно вдосконалювалась. Але, незважаючи на те, що чинний КК України є досконалішим порівняно з КК 1922, 1927, 1960 рр., виникає чимало проблем його застосування на практиці, зокрема й щодо злочинів проти життя та здоров'я особи. Складнощі виникають також і при кваліфікації цих злочинів, мають місце і розбіжності у кваліфікації. Слід зазначити, що прийнята Пленумом Верховного Суду України постанова від 07.02.2003 р. стосовно злочинів проти життя та здоров'я не виключає неоднозначного тлумачення чи застосування норм чинного КК України.

На практиці особливу складність становить відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного вбивства. Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини.

Отже, дослідження кримінально-правової характеристики умисного тяжкого тілесного ушкодження, його об'єктивних, суб'єктивних, кваліфікованих ознак, відмежування тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного та необережного вбивства, дає можливість зробити наступні висновки. 1) Тілесне ушкодження – це протиправне умисне або необережне заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи, коли порушена анатомічна цілісність або фізіологічна функції тканин чи органів потерпілого під час посягання на його здоров'я. За ступенем тяжкості тілесні ушкодження поділяються на тяжкі, середньої тяжкості і легкі. Відповідний ступінь тяжкості тілесного ушкодження визначається на основі висновку експертизи, призначення якої у цих справах є обов'язковим. 2) Під умисним тяжким тілесним ушкодженням розуміють ушкодження, небезпечне для життя в момент його заподіяння, чи таке, що призвело до втрати будь-якого органу або до втрати його функцій, психічну хворобу чи інший розлад здоров'я, поєднаний із стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

Кваліфікованими ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження є вчинення його способом, що має характер особливого мучення, або вчинення групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого.

Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К. : Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.

2. Заторська І. Кримінальна відповідальність за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень (історичні аспекти) // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 12. — С. 134-137.

3. Ковальський В. Кримінальне право України: Посібник/ Віктор Ковальський, Марія Стрюк, Олександр Шкелебей,; Ред. Є. В. Фесенко; Академія адвокатури України, Школа адвокатської підготовки. — К.: Прецедент, 2006. — 147 с.

4. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Юрій Александров, Володимир Антипов, Микола Володько та ін., За ред. Миколи Мельника, Вадима Кли-менка; Нац. акад. внутрішніх справ України, Київський міжнародний ун-т, Київський юридичний ін-т МВС України. — 3-тє, вид., переробл. та допов.. — К.: Юридична думка , 2004. — 351 с.

5. Кримінальне право України. Загальна та Особлива частини: Навчальний посібник/ За заг. ред. В. М. Стратонова; Мін-во освіти і науки України, Херсонський державний ун-т. — К.: Істина, 2007. — 385 с.

6. Кримінальне право України: Довідково-бібліографічний посібник/ Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека; Ред. О. І. Плотнікова. — Дніпропетровськ, 2003. — 207 с.

7. Кримінальне право України: Загальна частина: учбовий посібник/ Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; За ред. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. — Х.: Право; К.: Юрінком Інтер, 2002. — 414 с.

8. Кузнецов В.В., Савченко А.В. Кримінальне право України. — К.: Паливода, 2006. – С. 198.

9. Матишевський П. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак./ Павло Матишевський,. — К.: А.С.К., 2001. — 347 с.

10. Навроцький В. Кримінальне право України: Особлива частина: Курс лекцій/ В'ячеслав Навроцький,. — К.: Знання, 2000. — 771 с.

11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, А.С.К., 2003. – С. 675-676.

12. Селецький С. Кримінальне право України: Навчальний посібник для студ. юрид. вузів і юрид. фак-тів/ Станіслав Селецький,; Відкр. міжнар. ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 502 с.

13. Стратонов В.М., Сотула О.С. Кримінальне право України: Загальна та Особлива частини. — К.: Істина, 2007. – С. 287-288.

14. Фріс П. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Павло Фріс,; М-во освіти і науки України, Прикарпатський ун-т ім. В.С.Стефаника. — К.: Атіка, 2004. — 486 с.

15. Хохлова І. В. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ І. В. Хохлова, О. П. Шем’яков; Мін-во освіти і науки України, Макіївський економіко-гуманітарний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.