Вступ.

1. Методологічні питання розвитку і розміщення продуктивних сил.

2. Сутність та особливості продуктивних сил.

3. Закономірності розміщення продуктивних сил.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Фундамент будь-якої науки становить система чітких однозначних понять і категорій. Відомо, що поняття — це форма (спосіб) узагальнення предметів і явищ. Поняття має тим більше наукове значення, чим істотніші, змістовніші ознаки, за якими узагальнюються предмети. Категорія — це поняття, що відображає найзагальніші властивості, істотні відношення і зв'язки явищ матеріального світу (час, простір, рух, форма і зміст тощо).

Кожне поняття є певним узагальненням предмета, явища, процесу реальності, а відповідна сфера дійсності може бути відображена тільки системою понять, категорій, законів. Можливість існування однорідних понять, визначень, термінів, відсутність їхніх фіксованих значень призводять до багатозначного тлумачення одних і тих самих явищ, процесів і не сприяють пізнанню об'єктивної дійсності.

У теорії розміщення продуктивних сил склався досить різнорідний понятійний апарат, що до певної міри відображає незавершеність формування цієї дисципліни в умовах становлення ринкової економіки.

Будь-яке серйозне дослідження в галузі розміщення продуктивних сил потребує вивчення і впорядкування понятійного апарату регіональної економіки. Ключовими поняттями, що потребують однозначного тлумачення, є «розміщення виробництва», «розміщення продуктивних сил», «територіальна організація продуктивних сил».

1. Методологічні питання розвитку і розміщення продуктивних сил

У методологічному відношенні важливі ідеї В.І.Вернадського про структуру продуктивних сил. Він виділяв сили природи, називаючи їх природними продуктивними силами. До них були віднесені багатства надр, ґрунтів, продукти тваринного і рослинного царств, джерела механічної енергії. Він також виділив сили народу. їх він ще назвав живі сили. До них відносяться здатність до роботи, чесність, моральні і розумові якості, знання, талановитість та ін. Духовні сили, на його думку, є основною, визначальною умовою національного багатства. Володіючи ними, народ здобуде собі необхідні сили природи [2, с. 337]. Дослідник вбачав у людській особистості головну творчу силу, що створює знання взагалі і про природні продуктивні сили, зокрема. Витрати на виробництво цих знань є, за його висловом, найпродуктивнішими і найнеобхіднішими.

Знання про природні продуктивні сили є первинною і необхідною ланкою у господарській системі. Але, крім цього, необхідно знати способи їхнього використання, що забезпечували б раціональне використання природних багатств. Важливим є пошук нових сил природи, нових форм енергії. Завдання зі створення багатства, нових продуктивних сил є першочерговими.

Це зумовлено тим, що на кожному етапі господарського розвитку доступні сили природи обмежені, знання про їх не повні, а технології використання високоенерговитратні.

Ідеї про продуктивні сили знайшли відображення в роботах багатьох учених XX ст. Ще на початку минулого століття В. Вейц, виділяючи потенційні і кінетичні продуктивні сили, розкрив зміст цих понять [3].

К.Г.Воблий у 1924 р. писав: "У поняття продуктивної сили включається елемент виявленої чи потенційної енергії. Продуктивною силою ми називаємо виявлену чи потенційну здатність країни виробляти матеріальні блага для задоволення потреб" [4, с 130].

Ідеї В.І.Вернадського та інших учених про продуктивні сили і їхню енергетичну сутність актуальні і сьогодні. Кожна економічна система в конкретні історичні етапи розвитку створює могутні механізми самозабезпечення, самодостатності росту, використовуючи величезний арсенал способів розвитку власних продуктивних сил.

Суспільства, що розвиваються не на власній відтворювальній основі і мають значні непродуктивні витрати (на військові цілі, наприклад) чи значну кількість непродуктивного населення (безробітні, хворі й ін.) для відтворення своєї системи користуються різними способами залучення продуктивних сил інших суспільств.

Наукове значення ідей В.І.Вернадського про продуктивну силу полягає не тільки у їх використанні в господарській практиці. Поняття "продуктивна сила" має важливе методологічне значення як парадигма дослідження і пізнання природи, людини, суспільства і господарства. Воно має велике світоглядне значення, тому що дозволяє дивитися на природне середовище, людину, її діяльність, функціонування суспільства крізь призму доцільності, плідності, відтворюваності енергії, сили, багатства. У результаті дії продуктивних сил зберігається енергетична сутність відтворюваності в різних її видах, при яких співвідношення між витратами енергії і знову створеною енергією має позитивний баланс. Такі витрати енергії ведуть до її невичерпності, акумуляції, зростання продуктивної сили. Інший шлях використання продуктивної сили, коли не забезпечується її відтворення, веде до її виснаження, вичерпання і трагічних наслідків у майбутньому. Нині на одиницю корисного ефекту витрати енергії збільшуються, зростають витрати на одержання нових знань про продуктивні сили, відзначається величезна непродуктивна витрата сил і енергії. Це призводить до загострення протиріч розвитку, нагромадження складних проблем, для вирішення яких вимагаються вже величезні витрати енергії, інакше не буде отриманий бажаний результат.

Продуктивна сила як наукове поняття має складний зміст і величезний його обсяг. Речовина природи, володіючи визначеною енергією лише в потенції, може вважатися продуктивною силою. Для використання цієї енергії необхідні передумови, серед яких необхідною є наявність певної людської сили. У складній системі їхніх взаємодій особливе місце в сучасних умовах посідає оцінка кожного елемента продуктивних сил з позицій їхньої активізації і переходу з потенційної в кінетичну форму, оцінка продуктивної здатності дії визначених сил, вичленовування з них тієї сукупності сил, що найбільш плідно впливають на відтворювальну здатність природи і людського співтовариства і відповідають сутнісній термінологічній ознаці — продуктивна сила.

Для забезпечення відтворення сукупність взаємодіючих продуктивних сил, їхній склад, міра і напрямок дії, територіальна і часова локалізація повинні бути строго визначеними й організованими. При цьому організація такої системи і її функціонування припускає таке компонування енергій у єдину систему, що забезпечує підвищення результативності функціонування цієї системи. У процесі такої взаємодії забезпечується відтворення продуктивних сил на визначеному етапі історичного розвитку і самовідтворювальна здатність корисних для людини і біоти умов.

Складною методологічною проблемою в контексті цих ідей є проблема просторової організації продуктивних сил. Виявлено закономірну залежність, відповідно до якої для визначеного ступеня розвитку продуктивних сил потрібен визначений простір. Оскільки відтворення в Україні відбувається на значній території й у ньому беруть участь своїми продуктивними силами всі регіони на базі суспільного і територіального поділу праці, то життєво важливе значення мають питання міжрегіональної взаємодії продуктивних сил.

Закономірний характер залежності рівня розвитку продуктивних сил і просторового їхнього впливу дозволяє повніше оцінити і сучасні процеси глобалізації. Високорозвинені продуктивні сили окремих країн у вигляді знань, технологій, багатства для свого функціонування і відтворення не можуть бути обмежені будь-якими рамками. Вони виходять за межі цих держав, поширюючи свою силу на величезні регіони і весь світовий простір. Ці сили включають у цілях власного відтворення найбільш продуктивні сили інших регіонів, виступаючи найчастіше стосовно цих регіонів деструктивною силою. Це виявляється у погіршенні відтворювальної структури продуктивних сил цих регіонів, зниженні рівня економічного розвитку, погіршенні соціальних умов життя населення, росту розриву між багатими і бідними регіонами, дисбалансі територіального розвитку.

Нерівномірний розподіл по території природних продуктивних сил, соціальних, інтелектуальних та інших їхніх видів загострює проблему пошуку шляхів збалансованої міжрегіональної взаємодії продуктивних сил на основі забезпечення їхньої стабільної відтворюваності і повсюдного розвитку. Функціонування слаборозвинених продуктивних сил обмежується національними чи навіть регіональними межами, для них не потрібен великий простір, оскільки продукція спеціалізованих виробництв складає незначну частину в міжрегіональному обміні, відтворювальний процес має конкретний характер і призначений головним чином для самозабезпечення. Концентрація продуктивних сил в окремих країнах і регіонах в умовах пріоритетності індивідуалістичних інтересів над загально-цивілізаційними призводить до формування лідируючих регіонів. Це сприяє поглинанню ними менш значимих і менш сильних, формуванню їхньої монополії в життєво важливих сферах діяльності. Такий характер відносин пригнічує ріст продуктивних сил менш розвитих регіонів, знижує загальноцивілізаційні процеси розвитку продуктивних сил, зменшує життєві сили прогресу.

Важливою методологічною проблемою є відповідність виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил. Склалася думка, що виробничі відносини завжди виступають суспільною формою функціонування продуктивних сил. Виробничі відносини в сфері виробництва і розподілу матеріальних благ завжди впливають на людину і речовинні продуктивні сили. Це пов'язано з тим, що частина доданої вартості, отримана в результаті трудової діяльності людини, повинна розподіляться так, щоб забезпечити відтворення дедалі продуктивніших засобів виробництва і відповідних якісних властивостей робочої сили. Ігнорування цього неминуче призведе до звуження розвитку продуктивних сил і, як наслідок, до зниження рівня економічного розвитку.

Важливу роль відіграють форми організації продуктивних сил. У сучасних умовах особливий інтерес представляє монопольна форма організації продуктивних сил. Сутність її полягає в тому, що відбувається об'єднання регіональних, міжрегіональних і міжнародних господарських комплексів не на територіальній чи виробничо-технологічній, а на фінансовій основі. Ця форма організації продуктивних сил набула великого поширення в умовах глобалізації. Вона дозволяє концентрувати під одним керівництвом величезні продуктивні сили, набуваючи тим самим монопольного характеру. Жорстке керування монополією в її інтересах, використання найбільш якісних елементів продуктивних сил різних регіонів світу — природних, людських, матеріальних, фінансових та ін. — у своїх цілях спричинює ігнорування регіональних і національних інтересів різних країн як єдиних господарських комплексів і виникнення серйозних проблем їхнього розвитку.

Поширення цієї форми організації продуктивних сил в Україні, коли на догоду міжнародним монополіям найважливіші матеріальні елементи продуктивних сил були вилучені через купівлю акцій підприємств, інвестиції лише у визначені галузі й іншими способами, економіка країни значно втратила вплив на самовідтворювальну її здатність і комплексний розвиток регіонів. Розвиток нових монополістичних відносин в інтересах самих монополій і окремих особистостей не сприяє широкому розвитку продуктивних сил країн і регіонів, комплексному розвитку територій і їхніх потенціалів, посилює регіональну нерівність в економічному розвитку.

Отже, вчення В.І.Вернадського про продуктивні сили, їх енерго- і антропоцентричну сутність, а також практична діяльність з організації конкретного вивчення природних продуктивних сил відіграли прогресивну роль у розвитку господарства.

У методологічному відношенні ідеї цього видатного вченого про продуктивну силу є і сьогодні джерелом і напрямком наукового пошуку нових знань про природу і суспільство, методологічною парадигмою пошуку істинних уявлень про навколишній світ.

2. Сутність та особливості продуктивних сил

Розміщення продуктивних сил передбачає наявність об'єкта (продуктивної сили) та дії, спрямованої на цей об'єкт (розміщення). Як відомо, виробництво завжди має суспільний характер і містить два рівні відносин: відносини людей і природи (система «суспільство — природа»), які відбивають зміст процесу виробництва й узагальнюються в понятті продуктивної сили, і відносини між людьми в процесі виробництва (система «суспільство — людина»), що характеризуються поняттям «виробничі відносини».

Продуктивні сили — це система речових і особистих елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво.

До речових елементів виробництва належать: предмети праці — речі, які людина обробляє в процесі виробництва (ліс, вугілля, руда, метали тощо), знаряддя і засоби праці (виробничі споруди, верстати, устаткування, залізниці, канали, шосе, трубопроводи, обробні землі тощо), тобто предмети і комплекси предметів, які пристосовані людиною для впливу на предмети праці.

Сукупність речових елементів продуктивних сил (предмети, знаряддя і засоби праці) утворюють засоби виробництва.

Особисті елементи — це люди, які виробляють засоби праці та приводять їх у рух, володіючи для цього виробничими навиками, досвідом і знаннями. Людина — головна виробнича сила.

Виробничі відносини — сукупність об'єктивних матеріальних економічних відносин між людьми у процесі суспільного виробництва та руху суспільного продукту від виробництва до споживання.

Основою виробничих відносин є відносини власності, які зумовлюють розподіл засобів виробництва, а також система людських відносин у суспільному виробництві.

Процес суспільного виробництва є функціонуванням певного складу виробничих відносин з метою отримання продукту, необхідного для задоволення потреб суспільства, тобто виробництву тотожні лише діючі продуктивні сили.

Процес виробництва — категорія економічна. Вона відбиває передусім процес створення речі, продукту, споживчої вартості в результаті функціонування певним способом поєднаних елементів живої праці та засобів виробництва.

Одним із основних понять дисципліни є «розміщення». Аналіз наукової літератури показує, що воно трактується по-різному.

Так, Е.Б. Алаєв під поняттям «розміщення» розуміє конкретний розподіл явищ за територією.

У. Ізард вважає, що розміщення — це питання про те, які галузі можуть існувати або розвиватись у цьому регіоні та в якому обсязі.

«Саме по собі поняття «розміщення», — на думку Я. Гамільтона, — просторові співвідношення, взаємозв'язки, розподіл об'єктів».

П.Я. Бакланов стверджує, що розміщення — «просторові співвідношення, розподіл і взаємозв'язок різних об'єктів, форм їх територіального забезпечення». [5, c. 24-26]

Розміщення з точки зору економічної науки — це процес і водночас результат розподілу речових компонентів виробництва, населення (трудових ресурсів) і природних багатств, що використовуються у виробництві, або використання яких можливе (природні продуктивні сили) по території країни та її економічних регіонах відповідно до їхніх природних, соціальних і економічних умов та особливостей територіального поділу праці.

Розміщення виробництва можна розглядати як розвиток на території країни складного, багатостадійного процесу створення матеріального добробуту (споживчих вартостей). Воно охоплює як продуктивні сили, так і виробничі відносини. .

Отже, «розміщення продуктивних сил» і «розміщення виробництва» — поняття не ідентичні. Перше охоплює населення, незайняті трудові ресурси, нефункціональні засоби виробництва. Воно вже за своєю суттю включає як складову поняття «розміщення виробництва», оскільки характеризує розміщення засобів виробництва і людей, що приводять їх у дію, в статичному стані (а не в єдиному виробничому процесі) і без урахування виробничо-територіальних зв'язків.

Одним із основних в економіко-географічній та економічній літературі є поняття територіальна організація продуктивних сил. Чи є воно синонімом поняття «розміщення продуктивних сил»? Для того щоб відповісти на це запитання, розглянемо, що позначає поняття «організація».

Організацію слід розуміти як процес упорядкування сукупності елементів, об'єктів у часі та просторі з урахуванням їхніх взаємозв'язків і взаємовідносин для реалізації певних цілей.

Територіальна організація — це цілеспрямований розподіл на певній території деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних зв'язків та відносин. З урахуванням цього процес територіальної організації продуктивних сил складається з об'єкта розміщення, тобто сукупності основних компонентів виробництва, місця розміщення (локалізації), сформульованих, заданих цілей розміщення й обґрунтування порайонного розвитку за певний період часу.

Територіальна організація продуктивних сил у сучасних умовах — це упорядкований урегульований процес розміщення продуктивних сил у межах країни та її регіонів. Вона передбачає наявність системи цілеспрямованих зв'язків та відношень між окремими видами соціально-економічної діяльності людей на певних територіях країни. Крім того, територіальна організація продуктивних сил охоплює формування галузевих, міжгалузевих комплексів та інших регіональних і локальних господарських утворень.

Резерви зростання ефективності територіальної організації продуктивних сил полягають у реалізації комплексного підходу до неї, вдосконаленні її як системи поєднання порайонного розвитку і розміщення продуктивних сил, орієнтованої на інтенсифікацію економіки (науково-технічний прогрес, ресурсозбереження, структурну перебудову), пріоритетне використання діючого виробничого потенціалу (а не нове капітальне будівництво та освоєння нових природних багатств), забезпечення екологічної рівноваги, досягнення високих соціальних параметрів, гармонізацію міжнаціональних і міждержавних відносин.

Отже, поняття «територіальна організація продуктивних сил» за змістом є більш містким, ніж поняття «розміщення продуктивних сил». Розміщення продуктивних сил як процес конкретного територіального розподілу характеризується значною невизначеністю.

Рівень соціального розвитку продуктивних сил, необхідність реалізації людського чинника підвели до розуміння пріоритетності соціальних цілей. Саме з цим пов'язано становлення такого нового поняття, як територіальна організація суспільства. Це поняття ширше і глибше від поняття «територіальна організація продуктивних сил». Тут йдеться про територіальний аспект всього суспільного розвитку на конкретному історичному етапі.

Територіальна організація суспільства охоплює всі найважливіші сфери: розміщення і територіальну організацію виробництва; розселення населення й організацію середовища його життєдіяльності; соціально-територіальну структуру суспільства; територіально-адміністративний устрій і управління тощо.

Головною метою розміщення продуктивних сил є підвищення соціально-економічної ефективності суспільної праці на основі використання принципів і закономірностей територіального функціонування економіки, зокрема територіального поділу праці, регіонального комплексоутворення, регіонально-цілісного підходу до управління. [8, c. 44-47]

3. Закономірності розміщення продуктивних сил

Вихідною позицією для характеристики закономірностей є термін «закон». Він вживається:

а) для позначення необхідних істотних причинно-наслідкових зв'язків явищ — природних (закони природи), суспільних (суспільні закони) і смислових (логічні закони);

б) для називання обов'язкових суспільних установок (державні закони тощо).

Економічна наука оперує терміном «закон» для позначення істотних, глибинних взаємозалежностей, що постійно повторюються в економічних процесах та причинно-наслідкових зв'язках.

Відомо, що економічні закони — це наукова абстракція, центральна категорія науки. Вони відображають об'єктивно існуючі, найзагальніші, стійкі зв'язки у виробничих відносинах. Закони не належать до сфери явищ. Це категорії сутності. Отже, економічний закон — це причинно-наслідкові зв'язки у процесі розвитку суспільства. Будь-які часткові докази, аргументи втрачають силу, якщо вони суперечать загальному науковому закону.

Економічні закони визначають розвиток галузевих територіальних аспектів виробничих відносин у господарстві країни, регулюють формування економічного базису суспільства. Економічні закони, що відображають найбільш істотні, стійкі, об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки і відносини між суспільними процесами і територіями, дістали назву закономірностей розміщення продуктивних сил. Отже, закономірності розміщення продуктивних сил засновані на діалектиці взаємодії суспільних виробничих процесів і територій. [38-41]

За своїм змістом закономірності розміщення продуктивних сил досить складні. Вони зумовлені взаємодією суспільних, соціальних, демографічних, природно-географічних та інших процесів, що відбуваються на тій чи іншій території. Закономірності розміщення продуктивних сил є модифікацією економічних законів у специфічних умовах конкретної території, які знаходять свій вияв через стійкі, повторювані взаємозв'язки економічних явищ.

Закономірності розміщення продуктивних сил формуються та регулюються всією системою економічних законів. Будучи просторовою формою вираження економічних законів, закономірності розміщення продуктивних сил характеризуються загальними з ними рисами. До основних із них належать такі.

1. Об'єктивність. Практична діяльність людини має підпорядковуватися закономірностям розміщення продуктивних сил.

2. Обов'язковість вияву за певних умов. В економіці (як і в біології) немає досить жорстких і всім відомих законів, як, наприклад, у математиці, фізиці. Водночас, якщо людина не обізнана з механізмом вияву того чи іншого закону, тієї або іншої закономірності, то вони з особливою силою виявляються в порушеннях, диспропорціях, дисбалансах.

3. Системність, ієрархічність економічних законів і закономірності розміщення продуктивних сил. Закономірності треба свідомо використовувати у взаємозв'язку і поєднанні.

4. Автономність. Хоч економічні закони і закономірності розміщення тісно взаємодіють, навіть взаємно переплітаються, проте до певної міри залишаються автономними.

5. Закономірності і закони мають конкретно-історичний характер. Вони діють у певній соціально-економічній ситуації, зміна якої зумовлює і зміну сфери їх вияву.

На кожному етапі суспільного розвитку закономірності розміщення продуктивних сил мають особливості вияву і специфічні характеристики.

В умовах становлення ринкових відносин з'являються нові інтерпретації закономірностей розміщення продуктивних сил. Це слід розглядати як природний рух суспільства до загальнолюдських цінностей з опорою на всі суспільно свідомі соціальні прошарки й з урахуванням економічних, національних та культурних інтересів, до економіки з множинністю рівноправних форм власності, товарно-грошовими і ринковими відносинами.

Сучасне сприйняття демократії як загальної ознаки цивілізації має створити всі умови для життєдіяльності економічно вільної та духовно багатої особистості, а також такий рівень задоволення потреб людини, який максимально можливий на цьому конкретному історичному етапі розвитку суспільства. [4, c. 41-43]

До найвідоміших закономірностей розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил належать такі.

Комплексно-пропорційне розміщення продуктивних сил. Це одна з фундаментальних закономірностей територіальної організації продуктивних сил, що відповідає економічному закону комплексного, пропорційного розвитку господарства в цілому. Сучасне виробництво неможливе без регулюючого впливу на його розвиток і розміщення. Це закономірність розміщення виробництва в системі світового господарства в цілому.

Комплексне розміщення виробництва як економічна категорія — це об'єктивні економічні відносини щодо формування суспільних потреб у територіальному аспекті. Сутність комплексної організації виробництва висуває вимогу свідомого суспільного регулювання розміщення продуктивних сил.

Комплексність територіальної організації продуктивних сил можна визначити як усвідомлений безперервний, узгоджений розподіл по території країни всіх елементів продуктивних сил з метою забезпечення ефективного розвитку виробництва і підвищення добробуту всіх членів суспільства.

Конкретною, об'єктивною формою комплексності є комплексне розміщення виробництва. Комплексність має бути націлена на економічну ефективність і господарську доцільність. Сьогодні є необхідним перехід до державно-суспільного регулювання розміщення виробництва згідно з потребами як суспільства в цілому, так і кожного громадянина. Централізованим регулюванням має охоплюватися лише розвиток і розміщення міжгалузевих виробничих комплексів та утворень, об'єктів загальнодержавної інфраструктури, а також здійснення великих структурних, екологічних і науково-технічних програм.

Пропорційність розміщення — співрозмірність, певне співвідношення між окремими елементами і сферами суспільного виробництва та існуючими можливостями. Пропорційність має забезпечуватися між усіма елементами суспільного виробництва (соціальними, економічними, природними) на будь-якій території. Це стосується також пропорцій всередині міста, між містами, між екологічними районами, всередині них тощо.

Комплексність і пропорційність перебувають у тісній органічній єдності. Однак у сучасних умовах найменш керованими є територіальні пропорції на різних рівнях. До того ж регулювання їх є складнішим завданням, ніж підтримка, наприклад, певних галузевих пропорцій.

Сучасна концепція досягнення оптимальних міжгалузевих і територіальних пропорцій пов'язана з формуванням товарно-грошових ринкових відносин. Ринок має стати дійовим механізмом забезпечення, регулювання і підтримки пропорційності, збалансованості виробничих можливостей і потреб на територіальному рівні.

Раціональне, економічно ефективне розміщення продуктивних сил. Ця закономірність має забезпечувати постійне зростання продуктивності суспільної праці на основі її всебічної інтенсифікації за найменших сукупних витрат уречевленої і живої праці як на виробництво самого продукту, так і на переміщення його до місця споживання.

Результатом реалізації цієї закономірності є поліпшення соціальних умов життя населення, забезпечення оптимального природокористування, вирішення національних, політичних та інших проблем. Зниження або недостатнє зростання ефективності суспільного виробництва засвідчує, що розміщення продуктивних сил не можна визнати раціональним.

Зближення економічного і соціального рівнів розвитку регіонів (областей). Зближення рівнів регіонального розвитку і розподіл ресурсів не є суто економічною проблемою. Кожна область може робити відчутний внесок в економіку країни за рахунок сукупного продукту і національного доходу, що виробляється на її території, забезпечувати необхідний рівень життєдіяльності населення. Через це необхідність у багатьох пільгах і перевагах для окремих областей відпала. Однак у силу різних причин така практика значною мірою збереглася і до наших днів.

Безперервний перелив фінансових і матеріальних ресурсів з одних областей в інші, різноманітні пільги та привілеї призвели до негативних наслідків. Утриманство, зрівнялівка, ущемлення інтересів багатьох територій, деформація принципів соціальної справедливості викликали реальну загрозу виникнення нової нерівномірності. Так, області України значно відрізняються за рівнем виробництва національного доходу на душу населення. Особливо великий розрив між Запорізькою і Закарпатською областями, який становить 40—50 пунктів.

Закономірність зближення рівнів регіонального розвитку сьогодні має бути наповнена новим змістом. Категорію «зближення» повинна змінити категорія «регулювання» соціально-економічного розвитку регіонів на основі формування нового господарського механізму території. Він грунтується на самофінансуванні, самоуправлінні та самозабезпеченні регіонів з урахуванням поглиблення територіального поділу праці. Цей механізм покликаний забезпечити жорсткий зв'язок запланованих витрат областей з їхніми доходами. Основною ланкою такого механізму є формування конкурентних ринкових відносин та вдосконалення економічних методів управління. У цілому рівень соціально-економічного розвитку регіону має залежати від використання економічного, демографічного і природного потенціалу території. Якщо територія добре працює, то вона повинна добре жити. Господарський механізм території — це один з інструментів, за допомогою якого передбачається більш активно й ефективно поліпшувати умови життєдіяльності людей, зберегти економічний добробут, забезпечити при цьому поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів.

Розміщення продуктивних сил з урахуванням розвитку територіального поділу праці. Ця закономірність обумовлена об'єктивною необхідністю взаємозалежного, взаємовигідного розвитку співробітництва між країнами. Стан економіки віддзеркалюється в можливостях участі в світовому ринку, в здатності швидко включитися у світові процеси економічного і технологічного розвитку.

Створення у нашій країні спільних підприємств і відкритих зон, активізація прикордонної торгівлі, розвиток економічних, торговельних, технологічних та інших зовнішніх зв'язків приводять до формування нових виробничих структур. Це позначається на спеціалізації господарства областей, темпах і напрямках економічного поступу країни. У таких умовах значення процесу розміщення продуктивних сил значно зростає. [6, c. 12-15]

Висновки

Науково обґрунтована політика особливо актуальна для України. За роки існування системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні структури країни дуже деформувалися; це стосується й реґіонального рівня. Власне, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси реґіонів. Через це багато де в Україні посилилась екологічна й соціальна напруженість.

Метою реґіональної політики України має бути забезпечення населенню гідних умов життя. Для цього потрібні докорінна зміна структури територіальної організації господарства, технологічне оновлення виробництва.

Розміщення продуктивних сил (РПС) – галузь економічної науки, що вивчає специфічні, просторові аспекти вияву економічних законів. Об’єктом вивчення є продуктивні сили, а предметом науки – їх територіальний стан і розвиток.

Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект розвитку, – в такому разі вони вивчаються іншими науками. Якщо, наприклад, вони розглядаються у зв'язку з виробничими стосунками, то стають об'єктом вивчення загальної економічної теорії (політекономії). Натомість економічна історія (історія народного господарства) вивчає розвиток продуктивних сил у часі. У зв'язку з тим, що продуктивні сили існують одночасно ніби у кількох «вимірах», закони, які впливають на їхній стан і розвиток, виявляються по-різному. Територіальну модифікацію економічних законів можна розглядати як закономірності розміщення продуктивних сил. Так, закон економії часу виявляється як закономірність ефективності розміщення виробництва; закон поділу праці як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва – як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо.

Список використаної літератури

1. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України : Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . -К.: Кондор, 2004. -293 с.

2. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України : Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. -К.: Академвидав, 2002. -367 с.

3. Курочкін, Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка : Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. -К.: Національна академія управління, 2004. -272 с.

4. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка : Навчальний посібник/ Мар’ян Долішній, Юрій Стадницький, Анатолій Загородній, Олег Товкан,; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". -Львів: Інтелект-Захід, 2003. -255 с.

5. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка : Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. -7-ме вид., стереотип. . -К.: Знання, 2005. -350 с.

6. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика : Підручник/ Дмитро Стеченко,. -К.: Вікар, 2006. -396 с.

7. Хвесик М. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка : Навчальний посібник/ Михайло Хвесик, Людмила Горбач, Павло Пастушенко,. -К.: Кондор, 2005. -342 с.

8. Чернюк Л.Розміщення продуктивних сил України : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. -К.: ЦУЛ, 2002. -440 с.