1. Інституційне забезпеченнярегіональної політики

Вирішення проблем регіонального розвитку, становлення місцевого самоврядування та вдосконалення відносин “центр-регіони” залежить, насамперед, від інституційного та правового поля для розробки й реалізації державної регіональної політики, чіткого розподілу функцій та координації діяльності державних органів управління різного рівня у сфері територіального розвитку.

Головною проблемою інституційного забезпечення державної регіональної політики України є несформованість системи інституцій (органів, установ), здатних у взаємодії і координації здійснювати ефективну реалізацію завдань державної регіональної політики.

На загальнодержавному рівні йдеться про відсутність центрального органу виконавчої влади з достатніми повноваженнями для проведення регіональної політики. Одночасно окремі функції щодо регулювання регіонального розвитку розосереджені по різних міністерствах, які мають свої регіональні підрозділи, що входять до складу місцевих органів виконавчої влади. У зв’язку з цим виникає особливо важлива і дуже складна проблема координації діяльності неспеціалізованих органів влади і консолідації їхніх дій у руслі загальнодержавної політики.

На сьогодні в Україні назріла необхідність визначення (створення) центрального органу виконавчої влади (Міністерства або Державного Комітету), відповідального за регіональну політику та розвиток місцевого самоврядування. Такий орган повинен зосереджувати розв’язання цілої низки проблем, серед яких:

• розроблення проектів законодавчих та нормативних документів із питань регіональної політики та місцевого самоврядування;
• обґрунтовування та запровадження механізмів реалізації державної регіональної політики;
• запровадження планово-прогнозного механізму управління регіональним розвитком, координація розробки регіональних комплексних програм розвитку та цільових регіональних програм;
• проведення комплексного моніторингу соціально-економічного розвитку регіонів;
• здійснення експертизи рішень щодо галузевого розвитку (визначення, як вони можуть позначитись на регіональному розвитку та міжрегіональних диспропорціях),
• координація розбудови системи органів місцевого самоврядування;
• обґрунтування засад та проведення адміністративно-територіальної реформи;
• нормативно-правове та методичне забезпечення міжрегіонального й транскордонного співробітництва тощо.

При центральному органі виконавчої влади з питань регіональної політики та місцевого самоврядування доцільно мати науково-аналітичну установу, яка б проводила різноаспектний комплексний моніторинг тенденцій та проблем соціально-економічного розвитку регіонів, обґрунтування механізмів державної регіональної політики тощо. В Україні така інституція може бути створена або визначена серед існуючих наукових і науково-аналітичних закладів із відповідною зміною її організаційної структури та фінансового забезпечення.

Проблема інституційного забезпечення державної регіональної політики на регіональному і місцевому рівнях пов’язана із незавершеністю формування на цих рівнях системи державного управління і місцевого самоврядування. На сьогодні відсутнє чітке розмежування повноважень і відповідальності та координації діяльності між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на регіональному і субрегіональних рівнях. Місцеві органи влади не мають належного законодавчого забезпечення та фінансової бази для вирішення проблем регіонального і місцевого розвитку. Розбудова системи державного управління та місцевого самоврядування на регіональному і субрегіональному рівнях є дуже багатоаспектним комплексним завданням, що потребує окремого розгляду й вироблення відповідної системи заходів. Вона також тісно пов’язана з проблемою реформування адміністративно-територіального устрою, що також вимагає окремого ґрунтовного дослідження.

Для ефективної реалізації державної регіональної політики необхідним є створення мережі недержавних інституцій регіонального і місцевого розвитку. Такі інституції покликані підвищити роль і відповідальність територіальних громад, приватних підприємців та кожного громадянина за розвиток відповідних територій, забезпечити їм можливість реальної участі і впливу на вирішення важливих проблем регіонального і місцевого розвитку. Такою інституцією може бути мережа Агентств регіонального розвитку (АРР) з репрезентуванням державних, громадських, приватних інтересів. Потенціал такої моделі дуже великий, а головне – вона виправдала себе в інших країнах, що є кращим свідченням її апробації. АРР мають на меті сприяти поліпшенню умов використання передових інноваційних технологій, підвищенню інвестиційної привабливості регіонів, вдосконаленню підготовки та перепідготовки фахівців із регіонального розвитку, координації програм технічної допомоги, спрямованих на підтримку регіонального розвитку тощо.

Потребує докорінної перебудови вітчизняна система статистичного забезпечення державної регіональної політики. На сьогодні ми маємо надзвичайно низький статистичний супровід регіонального розвитку і практично відсутню загальноохоплюючу статистичну інформацію на субрегіональному рівні. Таким чином, потребує активної розбудови система державної статистики відповідно до положень нормативних документів Євросоюзу щодо статистичного обліку, застосування уніфікованої статистичної методології ЄС.

Надзвичайно актуальною проблемою у сфері реалізації регіональної політики на всіх рівнях є її низьке кадрове забезпечення. Збільшення кількості фахівців і якості професійної підготовки кадрів для системи управляння регіонального і місцевого рівнів є важливою умовою підвищення ролі місцевих органів влади у зміцненні потенціалу регіонального та місцевого розвитку та його ефективному використанні. Це вимагає створення та розвитку відповідної мережі навчальних закладів і центрів.

Суттєвою перешкодою на шляху ефективного здійснення державної регіональної політики є відсутність системної законодавчо-нормативної бази. Дуже багато питань регіональної політики залишаються законодавчо не врегульованими.

Роль державного регулювання територіального розвитку в різних сферах діяльності, склад системи регулювання, методи і порядок взаємодії елементів цієї системи мають бути визначені окремим Законом “Про основні засади формування та реалізації державної регіональної політики”.

На найближчий період вдосконалення правового поля регулювання регіонального розвитку потребує прийняття вже підготовлених законопроектів. Зокрема, проекту Закону України “Про стимулювання розвитку регіонів” (19.06.03 р. прийнято Верховною Радою України за основу у І читанні, реєстр. № 3384). Проект Закону визначає нову модель стимулювання розвитку регіонів та депресивних територій в Україні. Його запровадження дозволить забезпечити:

• концентрацію обмежених державних ресурсів на розв’язанні регіональних проблем із врахуванням пріоритетів розвитку як держави, так і завдань регіонального розвитку;
• стабільність відносин між місцевими органами влади та центральними органами виконавчої влади щодо питань регіонального розвитку;
• запровадження принципу додатковості фінансування заходів щодо вирішення регіональних проблем розвитку;
• реалізацію партнерських стосунків між центральним Урядом та місцевими органами самоврядування щодо спільного вирішення завдань регіонального розвитку на основі відповідних Угод ;
• визначення чітких критеріїв, за якими територіям надаватиметься статус депресивних, та інструменти державної та регіональної підтримки їх розвитку.

2. Органи місцевої владита самоврядування

Безперечно, держава як носій загальнонаціональних інтересів має грати провідну роль у створенні та постійному удосконаленні як концептуальних основ, інституціональних механізмів реалізації регіональної політики, так і в реалізації конкретних місцевих проектів і програм. Але практика демократизації та різні форми політичної участі населення в суспільному житті багатьох країн свідчить, що в умовах зростання багатограності напрямів діяльності суспільства, його диференціації та індивідуалізації в усіх сферах суспільного життя, будь-який державний апарат настільки віддалений від інтересів індивіда, що не спроможний враховувати місцеві особливості та інші специфічні умови життя громад. Тому цілком логічною є теза, що для більш ефективного управління регіонами в країні має зростати роль регіонального і місцевого самоврядування, громадських організацій, які є більш наближеними до інтересів громад і регіонів.

В Україні впродовж декількох останніх років на рівні територіальних громад спостерігається певний прогрес у розвитку самоврядування. Але проходить він вкрай нерівномірно й суперечливо. Причина цього – недосконалість поточного законодавства, яке, на думку багатьох фахівців і політиків, допускає невиправданий розподіл повноважень між державною владою та місцевим самоврядуванням на місцях, що потребує негайних концептуальних змін і реформацій. Зокрема, сучасна модель взаємовідносин регіон – центр в Україні була не досить вдало узгоджена із загальною концепцією організації державної влади, закріпленою Конституцією України.

Цей факт знайшов свій коментар і в рекомендації 102 та резолюції 123, ухвалених на восьмій сесії Конгресу місцевої та регіональної влади Європи в листопаді 2001 року в Страсбурзі. У зазначених документах Конгресу Україні пропонується взяти до уваги, зокрема, такий пункт: “для добре збалансованого функціонування всіх рівнів самоврядування в країні і чіткого розуміння та поділу відповідних повноважень закон і Конституція повинні однозначно відрізняти місцеве самоврядування від регіонального, а останнє – від органів державної влади на місцях”.

В першу чергу, це пов’язано з тим, що відповідно до правового статусу, органи місцевого самоврядування України (сільські, селищні та міські представницькі ради та їх виконавчі органи) мають гарантоване державою право та реальну здатність самостійно вирішувати питання місцевого значення і виступають як первинні суб’єкти господарювання на місцях, але їх надзвичайна подрібненість не дає можливості мати достатню податкову базу самостійного вирішення проблем на місцях, що, безперечно, звужує право місцевих органів влади, “в рамках національної економічної політики, на свої власні адекватні фінансові ресурси, вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень” [Європейска хартія місцевого самоврядування, ст. 9.1].

Важливою проблемою діяльності регіонального та місцевого самоврядування також є питання відновлення їх повноцінних органів. Мова йде про врегулювання взаємовідносин між представницькими районними та обласними радами і державними адміністраціями. Як відомо, сьогодні, вищезазначені ради не мають власних виконавчих органів, а їх функції виконують місцеві державні адміністрації. Тобто, управління об’єктами спільної власності територіальних громад, а також розподіл коштів між територіальними громадами, що надходять з Державного бюджету фактично здійснюють місцеві адміністрації.

Парадоксальна ситуація в місцевому самоврядуванні складається і в забезпеченні фінансової самостійності його органів. Їх доходна частина формується в основному за рахунок загальнодержавних податків і зборів, місцеві ж збори мають незначну частку. Такий розподіл бюджетних коштів не стимулює місцеві органи самоврядування до нарощування економічного потенціалу, до збільшення доходу. Адже відомо, що чим більший доход, тим більшими будуть вилучення, а субвенції будуть розраховані у відповідності з кількістю населення і жодної копійки додатково. Отже, треба відкрити шлях до роздержавлення окремих загальнодержавних податків і зборів та переведення їх в розряд місцевих. Особливо це стосується податку на нерухомість, в тому числі й на землю. Без цього не може бути й мови про місцеве самоврядування та регіональний розвиток.

До проблем соціально-економічного плану, з якими зіткнулися органи місцевого самоврядування відносяться також: передача в підпорядкування органів місцевого самоврядування об’єктів комунальної власності без відповідного фінансового забезпечення, високий рівень прихованого безробіття, суттєва заборгованість підприємств по виплаті заробітної плати громадянам, затримки з виплатою пенсій, систематичне відключення електроенергії особливо в сільській місцевості та т.і. Викликали стурбованість і система охорони здоров’я та громадського порядку. Все це, природно, вплинуло на рівень обслуговування та оплати послуг, які надають підприємства підпорядковані місцевому самоврядуванню.

Таким чином, стабільне зниження самостійності органів місцевого самоврядування в питаннях економічного розвитку, зайнятості та підтримки малозабезпечених верств населення обумовило низький рівень ефективності заходів щодо поліпшення ситуації в регіоні та рівень довіри населення. Так, за даними соціологічного опитування Інституту соціології НАН України “Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994-2003 рр.” рівень довіри органам місцевого самоврядування на період 2003 р. складав:

3. Міжбюджетні відносиниБільш глибокий аналіз соціологічних даних свідчить, що якщо раніше більшість населення відзначали погіршення свого соціального стану, то зараз більшість респондентів наголошують на деяке поліпшення соціальної ситуації як на місцях, так і в цілому по країні. Це означає, що багаторічна тенденція невпинного погіршення оцінок соціальної ситуації змінилася, й у суспільстві створюються передумови для подолання атмосфери масового незадоволення життям і соціального песимізму. Подібні позитивні зрушення сягнули тих значень, які дають підставу зафіксувати істотні успіхи демократичних реформ і незворотність демократичних перетворень. Безперечно, це стосується і необхідності якісного реформування основ функціонування місцевого самоврядування.

Головна проблема подальшого становлення міжбюджетних відносин в Україні полягає в їх нерозвиненості і невідповідності швидким змінам, що відбуваються в системі перетворення функцій управління і їх слабкій корегованості із економічними реаліями. А як інструмент трансформації економічної структури, міжбюджетні відносини мають відповідати меті економічних трансформацій – всебічному сприянню людського розвитку. Це означає орієнтацію їх більшою мірою на задоволення соціальних потреб громадян.

Пасивну політику держави у проведенні бюджетної децентралізації можна пояснити як відсутністю досвіду проведення відповідних реформ, так і необхідністю концентрації на загальнодержавному рівні значного обсягу коштів для регулювання проведення макроекономічних реформ. Однак слід зазначити, що механізм фінансування регіонального розвитку зазнав значних змін, і особливо інтенсивно цей процес відбувався в останні 4-5 років.

Внаслідок таких змін спостерігається збільшення доходної бази місцевих бюджетів. Станом на 1 січня 2005 року за оперативними даними Державного казначейства України до доходної частини загального фонду місцевих бюджетів (без міжбюджетних трансфертів) надійшло 17402,3 млн. грн., або 109,2 відсотка розрахункового показника Міністерства фінансів України на 2004 рік. В 2004 році за оперативними даними до І кошика доходів місцевих бюджетів надійшло 15221,3 млн. грн., або 112,2 відсотка розрахункового показника Міністерства фінансів України на відповідний період.

Найбільший рівень перевиконання річних розрахункових показників Міністерства фінансів України у 2004 році склався по обласних місцевих бюджетах: Рівненської області – 144,3%; Житомирської області – 141,2%; Луганської області – 140,5%; Волинської області – 130,1%; Хмельницької області – 129,8%; Кіровоградської області – 129,1%.

Основним бюджетоутворюючим джерелом місцевих бюджетів у 2004 році, як і у попередні роки, залишався податок з доходів фізичних осіб. Саме він є індикатором ресурсного забезпечення місцевих бюджетів. У структурі загального фонду місцевих бюджетів питома вага податку з доходів фізичних осіб становить 69 відсотків. У 2004 р. місцевими бюджетами отримано 12578,8 млн. грн. цього податку, за даними Міністерства фінансів України.

За даними Державного казначейства України, станом на січень 2005 року розрахунки із дотації вирівнювання проведені з місцевими бюджетами в сумі 7356,4 млн.грн., або на 100,0 відсотків до розпису на 2004 рік.

Зазначимо, що проблемами фінансового забезпечення регіонів із Державного бюджету залишаються:

1. Значна залежність місцевих бюджетів від загальнодержавних трансфертів. Так, у доходах місцевих бюджетів частка трансфертів із державного бюджету у 2004 році становила 42% (31,3% у 2002 і 33,7 % у 2003 році). Значною є кількість місцевих бюджетів регіонального рівня, які отримують кошти із державного бюджету. У 2004 році було 23 регіони (21 область, АР Крим та м. Севастополь), які отримували дотації із державного бюджету (для порівняння: у 1996 році 12, у 2002 – 22, у 2003 – 21 бюджет регіонального рівня). Натомість, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька області та м. Київ були бюджетними “донорами”.

2. Показова диференціація доходів і видатків місцевих бюджетів у розрахунку на одну особу наявного населення. У першому півріччі 2004 року доходи місцевих бюджетів у розрахунку на одну особу були максимальними у м. Київ (714,0 грн.), м.Севастополь (279,0) та Дніпропетровській області (273,4), а мінімальними у Тернопільській області (102,9 грн.), тобто розрив складав 6,94 разу (а без урахування міст Київ та Севастополь 2,66 разу). Значною є диференціація за регіонами видатків із місцевих бюджетів на одного мешканця території, причому із 27-ми регіонів приблизно у третини обсяги видатків були більші за середнє значення по країні. Різниця між мінімальним та максимальним показником складає 1,4 разу.

3. Спрямування значної кількості видатків (близько 60% за підсумками 2004 року) на фінансування соціально-культурних цілей. Місцеві органи влади не мають фінансових можливостей щодо виконання функцій місцевого значення на належному рівні. До того ж, у бюджетній системі України відсутні механізми, які б враховували реальні потреби територій у соціальних послугах.

В результаті застосування чинної схеми міжбюджетних трансфертів складається ситуація, коли органи місцевого самоврядування позбавлені можливості самостійно вирішувати власні проблеми: одні через залежність від дотацій, інші через те, що зайві кошти вилучаються. Стає вигіднішим залишатися реципієнтом, ніж переходити у розряд донорів.

Невирішення завдань реформування системи фінансового наповнення місцевих бюджетів та міжбюджетних відносин призводитиме до неефективного розподілу коштів та їх витрачання. Неефективний розподіл коштів призводить до викривленої мотивації місцевих органів влади до використання власного ресурсного потенціалу.

З метою усунення вказаних проблем вважаємо за доцільне:

· реформувати механізми міжбюджетних відносин відповідно до вимог часу і напрацьованої практики, відкорегувати формульний підхід надання трансфертів – критерії надання трансфертів повинні бути чітко визначеними;

· прискорити розробку та прийняття соціальних стандартів надання суспільних благ та соціальних послуг; фінансування видатків соціальної сфери за рахунок трансфертів має на меті знаходження такого розміру міжбюджетних трансфертів, який був би прийнятним для забезпечення економічної самостійності регіонів;

· ініціювати внесення змін до Бюджетного кодексу із зазначених питань.

4. Комунальна власність

Для ефективного функціонування регіональної економіки найперше необхідним є формування інституту власності. Нині на місцях немає реальних важелів впливу на соціально-економічну ситуацію в районах. Неузгодженість процесу розмежування державної власності між державними та регіональними рівнями призводить до неефективного управління господарськими об’єктами.

Найбільше питань з погляду підвищення ефективності господарювання на місцях викликає формування комунальної форми власності, крім іншого, ця необхідність зумовлена потребою запобігання надмірній концентрації управлінських ресурсів на державному рівні. Особливо гострим питанням залишається розподіл виробничих і невиробничих суб'єктів між власне державним і комунальним секторами економіки.

Становлення інституту комунальних підприємств в Україні розпочалося із запровадження у 1990 році комунальної форми власності. Ухвалена у 1996 р. Конституція України змінила правовий статус комунальної власності. Згідно зі ст. 142 Конституції, майно, ресурси, земля та кошти комунальної форми власності є власністю територіальної громади. Підприємства всіх інших рівнів влади не належать до складу комунальних. Комунальний сектор в Україні включає: промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, будівництво, торгівлю та громадське харчування, постачання і збут, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування населення тощо. Неврегульованим залишається статус підприємств комунальної форми власності: лише у 2004 році було розроблено проект Закону України “Про право комунальної власності та управління об'єктами права комунальної власності”.

Доходи комунальної (муніципальної) власності у розвинених країнах із децентралізованим устроєм створюють податкову базу місцевих бюджетів. В Україні, хоча податок на прибуток підприємств комунальної форми власності зараховується до місцевих бюджетів і не враховується при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, надходження від нього не перевищують 1-2% у доходах місцевих бюджетів.

В Україні комунальна власність створюється шляхом передачі майна із загальнодержавної власності або викупу органами місцевого самоврядування. Станом на початок 2004 року більше 54% об'єктів у кожному регіоні набули комунальної форми власності (від початку процесу приватизації у 1992 році), особливо інтенсивно цей процес відбувався у АР Крим, Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській областях та м. Київ (більше 80% всіх об'єктів, що змінили форму власності). Але питома вага комунальної власності залишається досить малою, найбільша – у Львівській області – 11,49%, найменша – у м. Севастополь (0,49%) та Чернігівській області (1,30%).

За 2004 рік було реформовано 5089 об’єктів комунальної форми власності (82,7 % реформованих об’єктів) із оціночною вартістю їхнього майна 914,4 млн.грн., найбільше у м. Київ – 792 об’єкти на суму 356,0 млн.грн., Донецькій – 497 на суму 23,3 млн.грн. та Львівській областях – 447 на суму 35,2 млн.грн., а найменше – у Чернігівській – 28 об’єктів на суму 6,2 млн.грн. та Вінницькій областях – 27 об’єктів на суму 2,3 млн.грн.

Таким чином, не маючи значного фіскального значення, об’єкти комунальної власності є основними ланками, через які держава має змогу забезпечувати надання послуг соціальної сфери, а органи самоврядування впливати на соціально-економічний розвиток території.

Розширення переліку об’єктів комунальної власності є недостатнім чинником підвищення ефективності функціонування всього комунального сектора. З одного боку, “перевантаження” органів місцевого самоврядування власністю може спричинити зниження ефективності господарювання об’єктів комунальної форми власності, зменшуватиме можливості місцевих органів влади у здійсненні ними власних функцій. Але з іншого, без власності такого роду неможливо досягнути самостійного розвитку територій.

Тому основним принципом формування комунальної власності є те, що комунальна власність кожної територіальної одиниці має обмежуватися тільки тими об’єктами, що дають змогу місцевій владі виконувати свої функції щодо соціального забезпечення населення та його нормальної життєдіяльності. Передумовами створення фінансово стійких комунальних підприємств є вирішення комплексу питань, пов’язаних з підвищенням соціально-економічного рівня розвитку сіл, селищ, міст України.

З огляду на сказане вище доцільно:

· сприяти прискоренню процесу обговорення та ухвалення зазначеного законопроекту України “Про право комунальної власності та управління об'єктами права комунальної власності”;

· збільшити кількість об'єктів комунальної власності за рахунок установ, що необхідні для функціонування даного регіону, мають важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад; удосконалити принципи організації місцевими органами влади належної роботи по управлінню об’єктами соціальної інфраструктури. Регулювання і контроль таких підприємств здійснюватимуться на основі системи оподаткування і на договірних засадах;

·інтенсифікувати процес корпоратизації (передачі комунальних підприємств суб’єктам приватного бізнесу із відповідним розмежуванням функцій володіння, розпорядження і користування); доцільно передбачити механізми участі місцевих органів виконавчої влади в корпоративному управлінні даними підприємствами.

5. Інвестиційний клімат в Україніта інвестиційна привабливість регіонів

Одним із найважливіших факторів стабілізації економічної ситуації в Україні є сприятливий інвестиційний клімат. На сьогодні масштаби міжнародного економічного співробітництва, розміри іноземних інвестицій залишаються недостатніми і не відповідають потребам економіки України.

Загальний обсяг залучених прямих іноземних інвестицій в економіку України станом на 1 січня 2005 року склав 8,35 млрд. дол. США, у тому числі протягом 2004 р. залучено 1,56 млрд. дол. США, що становить 18,7% загального обсягу.

У галузевому розрізі найбільш привабливими для іноземних інвесторів є оптова торгівля і посередництво (1,39 млрд. дол. США або 16,6% загального обсягу інвестицій) та харчова промисловість – (1,12 млрд. дол. США або 13,4%). Варто відзначити, що ці галузі пропорційно представлені у господарський структурі всіх регіонів України, таким чином, можна стверджувати, що регіони конкурують у сфері залучення іноземного капіталу.

На галузі, які вважаються “локомотивами” економічного розвитку – машинобудування, металургійну та хімічну промисловість – припадає, відповідно, 8,1%, 5,1% та 5,7% загального обсягу прямих іноземних інвестицій; на “сировинні” сільське господарство та видобувну промисловість припадає, відповідно, 2,6% та 2,1%.

Значна неоднорідність спостерігається і у територіальному розподілі іноземних інвестицій (таблиця 2.1.). Так, найбільша частка загального обсягу інвестицій (32,1%) припадає на м. Київ, а залучених у 2004 р. – 37,2%; найменша частка (0,3%) Чернівецької області. Диференціація регіонів за обсягом прямих іноземних інвестицій на душу населення становить 37,5 разу (від 26,8 дол. США у Чернівецькій області до 1006,5 дол. США у м. Київ).

Не відіграли належної ролі у залученні іноземних інвестицій території зі спеціальними режимами інвестування та оподаткування – спеціальні економічні зони (СЕЗ) та території пріоритетного розвитку (ТПР). Так, з початку функціонування СЕЗ і ТПР у них залучено близько 600 млн. дол. США іноземних інвестицій, що становить лише 7,2% загального обсягу залучених в Україну іноземних інвестицій. Незважаючи на певні позитивні досягнення практики СЕЗ і ТПР, доводиться констатувати, що в цілому результати діяльності територій зі спеціальним режимом оподаткування виявилися досить сумнівними і не виправдали покладених на них завдань. За весь період функціонування СЕЗ і ТПР очікувалось досягти наступних показників: залучення інвестицій – понад 17,1 млрд. дол. США (фактично – 2,1 млрд., або 12,2% від запланованого); створення нових та збереження існуючих робочих місць – 387,4 тис. (фактично – 137,7 тис., або 35,5% від запланованого). При цьому спостерігається значна нерівномірність у ступені досягнення очікуваних результатів між окремими СЕЗ і ТПР. Так, у СЕЗ “Порт Крим” залучено інвестицій на рівні 0,2% від очікуваного та організовано робочих місць 0,3% від очікуваного; у СЕЗ “Донецьк” – 1,2% і 3,2% відповідно; у ТПР м. Шостка – 0,7% і 24,8% відповідно; у ТПР Луганської області – 2,9% і 23,2% відповідно. У той же час, наприклад, для СЕЗ “Яворів” ці показники становлять 23,7% і 102,4% відповідно; для СЕЗ “Порто-франко” – 24,8% і 160,4%; для ТПР Волинської області – 55,9% і 45,2% від запланованого. Зазначені показники свідчать про наявність значної різниці у ефективності функціонування територій зі спеціальними режимами діяльності у різних регіонах.

Посилюються регіональні диспропорції у обсягах інвестицій в основний капітал. Якщо частка 7 областей та м. Київ з найбільшими обсягами капітальних інвестицій у 1990 р. становила 52% від загальної величини, то у 2004 р. на Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Луганську, Одеську, Харківську області та м. Київ припадало уже близько 60%.

Особливістю сучасного періоду економічного розвитку України є різке скорочення державного бюджетного фінансування інвестиційного процесу. В найближчі роки немає реальної перспективи активізації інвестиційної діяльності з боку держави.

Слід відзначити, що цілі інвесторів на вітчизняному ринку часто не відповідають пріоритетам національного економічного розвитку. Так, у структурі господарювання сферами найбільшого інтересу є сировина, метал, вугілля, продукти хімічної промисловості тощо. Інакше кажучи, увагу іноземного інвестора в першу чергу привертає можливість спрощуваного, дешевого, доступного українського сировинного ринку, науково-технічної бази і кваліфікованої робочої сили, а невибагливість споживачів українського ринку надає застарілим і безприбутковим на західному ринку товарам можливість продовжити своє життя.

Сприятливий інвестиційний клімат покликаний забезпечувати захист інвестора від інвестиційних ризиків (непередбачених фінансових втрат капіталу і прибутків). Разом з тим, за оцінками експертів Європейського центру економічних досліджень, ризикованість інвестування в Україну складає близько 80%, що перешкоджає значному і цілеспрямованому збільшенню обсягів інвестицій та, відповідно, стабільному розвитку і зростанню економіки.

6. Транскордонне співробітництво

Після розширення Європейського Союзу, яке відбулося 1 травня 2004 року як Україна, так і сам Європейський Союз зіткнулися з цілковито новою ситуацією на кордонах. Наразі західний кордон України є східним кордоном ЄС. Важливо знайти нові інструменти і механізми, які б сприяли перетворенню проблем, що постали з розширенням ЄС в можливості і переваги для України, водночас використати обопільні вигоди з метою зміцнення як сфери національної безпеки, так і нових можливостей транскордонного і регіонального співробітництва. На жаль, завдання раціонального використання цих можливостей ще не посіло належного місця в регіональній політиці України. Наразі йде пошук розумного компромісу між трактуванням прикордонного співробітництва ЄС з Україною як форми більш глибокої інтеграції та чинника мінімізації ризиків імпорту в ЄС соціально-економічних проблем, що мають місце в Україні. Дається взнаки й асиметрія в рівнях соціально-економічного розвитку прикордонних регіонів України й країн-сусідів, які, за прогнозами експертів, будуть збільшуватися.

Зазначимо також, що деякі експерти стан використання європейського досвіду з питань регіоналізму в Україні оцінюють як критичний, оскільки один з основних принципів європейського регіоналізму – принцип субсидарності – залишився за межами державної регіональної політики: більшість регіонів України є дотаційними.

Не можна відкидати і той факт, що нові члени ЄС (сусіди України: Угорщина, Польща, Словаччина, а в перспективі й Румунія), маючи вже традиції й досвід кооперації в рамках прикордонної співпраці в новій ситуації, могли б виконувати роль промоутера інтересів України не ззовні, як раніше, а вже в самому ЄС, а це також виклик як для України, так і для цих країн. Оскільки наразі вони мають чітко дотримуватися принципів європейської солідарності і не будуть вже настільки вільними в своїх діях, як раніше. Це слід розуміти.

Сьогодні вже почав відбуватися процес трансформації сталих форм транскордонного співробітництва, які існували до розширення ЄС, і поява нових інституційних форм транскордонної співпраці по обидва боки кордону.

Наразі можна констатувати, що на сучасному етапі розвитку транскордонного співробітництва після розширення Євросоюзу настав переломний момент, коли від переважно політико-декларативного єврорегіонального співробітництва необхідно прискорено переходити до пріоритетів економічної співпраці і реалізації конкретних спільних господарських транскордонних проектів. Про це свідчить, зокрема, поява нових інституційних форм транскордонного співробітництва, які вже використовуються для мінімізації викликів, пов’язаних з розширенням ЄС. При чому ці нові інструменти виникають по обидва боки східного кордону ЄС і реалізовуються місцевими органами влади, зокрема в Закарпатській області, втілюючи у життя гасло “Європа регіонів”.

Йдеться про “Стратегію розвитку транскордонного співробітництва у Карпатському регіоні “Карпати 2003-2011” (жовтень, 2003 р.) ініційована Закарпатською обласною державною адміністрацією та Закарпатською обласною радою і підтримана регіональними органами влади прикордонних регіонів України, Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії. В її основу покладені базові ідеї Програми інтеграції України до Європейського Союзу у сфері прикордонної політики.

Базуючись на аналізі специфіки прикордонних територій (секторальна специфіка, політична специфіка, територіальна специфіка), ця Стратегія містить пріоритетні операційні програми розвитку цих територій (інфраструктура, економіка, навколишнє середовище, природа і розвиток сільської місцевості, туризм, соціальна і культурна інтеграція), що, безперечно, пом’якшить можливі негативні наслідки розширення ЄС у короткотерміновій перспективі.

Інша програма – “Ніредьгазька ініціатива” (жовтень, 2003 року) – ініційована Міністерством Закордонних справ Угорської Республіки та органами місцевого самоврядування області Саболч-Сатмар-Берег, як інструмент вже практичної реалізації Нової Політики Сусідства ЄС. Головна мета Ініціативи – зміцнення зв’язків між місцевими та регіональними владами по обидва боки нових східних кордонів ЄС.

Останнім часом намітилася й активізація співробітництва по програмі “Інтеррегіо”, яка була підписана кілька років тому, проте мала лише формальний характер. Наразі підготовлено 12 спільних проектів у гуманітарній та економічній сферах. У планах – створення транскордонних територій з охорони навколишнього середовища, розбудова долини річки Тиса та її природний захист.

Не можна також не згадати і “Концепцію спільного розвитку прикордонних територій України і Угорщини”, схвалену Закарпатською обласною радою ще в червні 2003 року, стратегічна мета якої – максимальне використання можливостей транскордонного співробітництва між двома країнами для покращення умов соціально-економічного життя населення по обидва боки кордону.

Принциповою в цьому плані є Програма стратегічного розвитку Карпатського Єврорегіону (КЄ), яка була розглянута на одному із останніх засідань Ради Карпатського Єврорегіону і включає в себе регіональні і локальні програми стратегічного розвитку прикордонних територій, що входять до складу КЄ.

Наразі, можна констатувати, що є принаймні три способи, якими за об’єднання зусиль регіональних структур західних сусідів України та самої України можна зробити внесок у розвиток транскордонної співпраці у фазі після розширення Євросоюзу.

По-перше,для регіональних структур та органів влади є можливість включити в порядок денний найважливіші питання транскордонної співпраці.

По-друге,на основі такого порядку денного є можливість знайти важіль впливу на центральні уряди майбутніх країн-членів розширеного ЄС, щоб ті підняли деякі питання на рівні ЄС.

По-третє,регіони можуть стати активними учасниками різних спільних транскордонних проектів, подавши заявку на членство в ЄС.

Разом з тим, здатність регіонів відігравати повну роль, щоб впоратися з наслідками розширення, не варто переоцінювати. Вони мають відігравати певну роль, але головним чином у сфері додаткових зусиль та заходів на підтримку заходів держав та влади країн ЄС.