referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Особливості політичного устрою і державної влади в Україні

Вступ

1. Теоретичні аспекти визначення поняття "державний устрій України"

2. Форма державного правління в Україні

3. Апарат держави як система державних органів. Місце апарату в механізмі держави

4. Конституційна модель політичного устрою і державної влади України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сьогодні на терені незалежної Української держави проживає поліетнічна українська нація, яка складається з багатьох народів і національних меншин, має свою державність на певній території, тобто розробляє і втілює в життя систему принципів організації (будівництва) і діяльності держави.

Одним з елементів системи цих принципів є система розподілу території держави або ж самої держави на окремі одиниці для поліпшення управління державою в цілому, тобто організація державного устрою. Територія практично всіх сучасних держав поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів з державою в цілому і між собою.

Проблемі державного устрою в спеціальній науковій літературі приділяється дуже мало уваги, хоча майже в кожному підручнику з основ держави і права є окремий розділ, присвячений визначенню поняття державного устрою і характеристиці видів державного устрою. Проте спеціальних робіт, присвячених проблемі, майже не має.

За своїм змістом державний устрій — це певний механізм держави та її функції, тобто організаційні й функціональні основи Української держави. За своєю формою державний устрій — це територіальна або національно-територіальна організація державної влади, що поділена на окремі складові частини, які перебувають у тісному взаємозв'язку між собою і вищими органами держави, тобто це поняття щодо всього кола питань про внутрішній поділ території держави на складові частини, їх правове становище, взаємовідносини між державою в цілому та її складовими частинами.

1. Теоретичні аспекти визначення поняття "державний устрій України"

В останні роки науковці зверталися в основному до загальної "проблеми державотворення" [13, c.170], не поділяючи цю проблему на її складові, хоча проблема державного устрою є важливим елементом "проблеми державотворення": знаходження і втілення найоптимальнішого для України державного устрою повинно забезпечити поліпшення управління державою в цілому і вирішення насущних завдань сучасного державного будівництва.

Проблема державного устрою належить до загальних проблем конституційно-правових інститутів, які є визначальними для конституційної системи сучасної Української держави. Інститут державного устрою має різні форми свого вияву, тому однією з проблем конституційного права є визначення предмета конституційно-правового регулювання, його дефініції та системності.

До означення предмета державного устрою України включається народ України, як первинне джерело розподілу території Української держави на певні чистини, вертикальну систему державної влади і територіальну побудову владної державної організації за вертикаллю відповідно до Конституції України та системи конституційно закріпленого адміністративно-територіального поділу держави.

Вже багато років є проблемним питання дефініції різних систем поділу держави. Пошуки визначення цього співвідношення тривають і сьогодні.

В науковій літературі зустрічаються різні визначення системи поділу держави на певні частини: "територіальний устрій", "державний устрій", "національно-територіальний устрій", "адміністративно-територіальний устрій", "політико-територіальний устрій".

Сьогодні назріла необхідність вивчення співвідношення між усіма вищеназваними поняттями для розробки загальної концепції розбудови Української держави, зокрема концепції організації й удосконалення державного устрою України, а також для застосування цих концепцій у практиці українського державотворення, зокрема при написанні Закону "Про державний устрій України".

Вивчення світового досвіду державного будівництва показує, що сьогодні майже всі держави поділяються на певні території, на чолі яких центральна влада ставить свою адміністрацію, і таким чином, у державі влаштовується певний адміністративно-територіальний устрій.

Виходячи з цього факту, деякі науковці слушно розглядають адміністративно-територіальний устрій України, як складову частину її територіального устрою [12, c.610].

Українські дослідники С. Гусарєв, Р. Калюжний, А. Колодій та інші вважають, що формами територіального устрою є національно-територіальна й адміністративно-територіальна організація державної влади [5, c.21]. Із висловлювань цих науковців зрозуміло, що під національно-територіальною організацією державної влади в Україні вони розуміють організацію Кримської автономії як національно-політичної одиниці, а під адміністративно-територіальною організацією — організацію інших територіальних одиниць в Україні, утворених за адміністративною ознакою: області, райони тощо. Проте таке визначення є дещо спрощеним і не дає загального уявлення про територіальний устрій і адміністративно-територіальний устрій України.

Поряд з вищенаведеним визначенням адміністративно-територіального і територіального устроїв держави існує також спрощене визначення адміністративно-територіального устрою, як звичайного поділу держави на адміністративно-територіальні одиниці, відповідно до яких будується система державних органів місцевого самоврядування [8, c.133].

Проте ці визначення передають основний зміст понять. Сьогодні відповідно до Конституції України від 28 червня 1996 р. в Україні існує трирівневий адміністративно-територіальний устрій [11, c.133].

Перший рівень складається з областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя. Другий рівень — це райони і всі міста, крім Києва і Севастополя. Третій рівень — райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села.

Вже із назви видно, що поняття територіального устрою більш широке, ніж поняття адміністративно-територіального устрою.

Різні думки у науковців викликає також дефініція понять територіального устрою і державного устрою.

Російський радянський науковець В.Ржевський наполягав на тому, що поняття територіального устрою треба використовувати замість поняття державного устрою в його вузькому значенні [18, c.19].

Деякі дослідники взагалі ототожнювали поняття державного устрою і територіального устрою держави [6, c.196]. Тому в Конституції України присутній IX розділ під назвою "Територіальний устрій" і не йде мова про державний устрій [10, c.56].

Проте інші науковці слушно висловлювали думку, що поняття державного устрою має включати не тільки поняття територіального устрою держави, але й організації державного механізму, до змісту якого входила структура центральних державних органів, тому територіальний устрій держави є видовим поняттям родового поняття державного устрою [9, c.195].

Найбільш ґрунтовне та змістовне визначення територіального устрою, на нашу думку, міститься в працях українського науковця з конституційного права В. Погорілка. На його думку, територіальний устрій держави, тобто організація її території, ґрунтується на засадах єдності та цілісності території держави, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх особливостей і традицій [16, c.170].

Встановлені конституційно-правовими нормами основи співвідношень між центральними і регіональними органами визначають форму державно-територіального устрою в країні.

Радянська наука визначала державний устрій, як поняття, що охоплює таке коло питань щодо державного ладу:

а) соціально-економічні, політичні основи держави, основи правового статусу громадян, територіальний устрій держави, системи державних органів;

б) територіальна (національно-територіальна) організація державної влади, тобто питання внутрішнього розподілу територіальної держави на складові частини, правове становище цих складових частин, взаємовідносини між державою та її складовими частинами (використовується у випадку розподілу держав на унітарні й федеративні) [22, c.66].

Група російських дослідників під керівництвом В. Ржевського і Т. Райкова визначала, що державний устрій є одним із компонентів, що характеризують форму держави, і відповідає на питання про внутрішню структуру державної влади, яка спирається на політико-територіальні принципи взаємовідносин між національними або ж територіальними суб'єктами держави. Відповідно державний устрій — це спосіб організації території держави і населення, що на цій території проживає [14, c.301].

Державно-територіальний устрій визначають також як організацію території держави або ж систему взаємовідносин держави як цілого з її складовими частинами. Характер таких взаємовідносин визначають дві основних форми державно-територіального устрою: унітарну і федеративну форми [9, c.195].

Ще одне визначення державного устрою належить групі українських науковців: "Під державним устроєм розуміють національну та адміністративно-територіальну організацію державної влади, яка включає в себе співвідношення частин держави та її органів між собою і державою в цілому" [7, c.122].

"Офіційне" тлумачення державного устрою України, яке міститься в Коментарі до Конституції України, ґрунтується на визначенні території держави, як невід'ємної ознаки державності, просторової межі державної влади. Державний устрій Коментар тлумачить також як політико-територіальну організацію держави, яка визначається політико-правовим статусом територіальних складових частин і принципами їх відносин з державою в цілому та між собою [8, c.292].

Територіальний поділ держави, згідно з Коментарем до Конституції України, — це система територіальних складових частин, які становлять географічну основу територіального устрою держави. В свою чергу, територіальний устрій — це територіальна організація держави, система взаємовідносин між державою в цілому (центральною владою) і територіальними складовими частинами (їх населенням і діючими органами).

Як вже було зазначено, територіальний устрій України регулюється IX розділом Конституції України. Стаття 132 Конституції проголошує: "Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій".

Отже, можна узагальнити, що в основі державного устрою лежить територіальний устрій і як його складова — адміністративно-територіальний устрій, національний склад нації, народів і меншин, що проживають на території держави та їх державне і політичне самовизначення, тобто поняття державного устрою включає в себе і поняття територіального устрою, і поняття адміністративно-територіального устрою.

При узагальненні наведених вище визначень державного устрою та аналізові співвідношення поняття державного устрою з поняттями "територіальний устрій" і "адміністративно-територіальний устрій" можна дійти висновку, що за своєю суттю державний устрій — це поняття, що охоплює все коло питань щодо державного ладу в цілому, являє собою певний тип держави, який виявляється в політичних, економічних, соціальних основах та принципах організації і діяльності держави, правового статусу громадян цієї держави, територіального устрою держави й системи державних органів. Отже, саме державний устрій визначає межі централізації та децентралізації державної влади.

2. Форма державного правління в Україні

Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльність держави. Оскільки держава сама є організацією, зокрема політичною організацією суспільства, то державний лад іноді визначається й може визначатись як будівництво держави (державне будівництво) або її устрій та діяльність.

Державний лад України, як і будь-якої іншої держави, являє собою передбачену й гарантовану Конституцією організацію (будівництво) держави і її діяльність. За своїм змістом та формами він є багатогранним явищем, яке охоплює структурні (організаційні) й функціональні основи держави, насамперед політичну, економічну, соціальну, культурну та інші основи.

Нинішній державний лад України має чимало особливостей.

По-перше, Українська держава і державний лад України мають у багатьох відношеннях перехідний і змішаний характер, перебувають у стадії становлення.

По-друге, державний лад України утверджує в Україні національну державу.

По-третє, як свідчить процес державотворення в Україні в останні роки, Українська держава утверджується як європейська держава, якій притаманні істотні риси більшості європейських держав та держав світу. Підтвердженням тому є Конституція України 1996 р.

По-четверте, Україна з моменту проголошення своєї незалежності виступає як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх боку.

Державний устрій — складне системне державно-правове утворення, що має соціально-економічні, політичні, національно-етнічні, культурологічні та екологічні засади. Територія, як правильно відзначається в літературі, «є не лише просторовою межею держави, але й складає матеріальну основу її діяльності», форму прояву державного суверенітету[21, c.120], а територіальний устрій — одна з генезисних, структурних та функціональних ознак держави[20, c.56-57].

Таким чином, виходячи з державно-правових критеріїв, державний устрій України має два змістовних значення і полягає в територіальному устрої держави, тобто сукупності складових територій України, і територіальній організації державної влади. В першому із значень державного устрою розглядаються частини території держави, в другому — органи державного механізму, які наділені функціями здійснення державної влади.

Підсумки вищевикладеного дають підстави стверджувати, що конституційно-теоретичне визначення терміна "державний устрій" зумовлене багатьма чинниками теоретико-правового і політичного характеру. Відправною точкою для визначення поняття державного устрою виступає юридична сутність держави, три компоненти якої — територія, населення і влада є визначеними при характеристиці явища державного устрою.

Проте проблемним залишається співвідношення понять адміністративно-територіального, територіального, національно-територіального устроїв з поняттям державного устрою.

У зв'язку з фактором проблемності автор розмежовує поняття територіального устрою, як його складової — адміністративно-територіального устрою, і державного устрою, як більш широкого поняття, що включає в себе також інші сторони державного будівництва, зокрема організацію вертикальної системи влади і місцевого самоврядування.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що основною метою поділу території будь-якої держави, зокрема України, на складові частини є організація оптимального управління державою.

Таким чином, при аналізі співвідношення поняття державного устрою з поняттям; «територіальний устрій», «адміністративно-територіальний устрій», «національно-державний устрій» та іншими, а також при аналізі співвідношення понять «нація» і «держава» і аналіз поняття «національна меншина», при узагальненні наведених вище визначень державного устрою можна дійти висновку:

— За своєю суттю державний устрій — це поняття, що охоплює все коло питань щодо державного ладу в організаційному відношенні, являє собою певний тип держави, які, виявляється в політичних, економічних, соціальних основах і принципах організації держави правового статусу громадян цієї держави, територіального устрою держави і системи державних органів.

— За своїм змістом державний устрій — це певний механізм держави, тобто має організаційні основи української держави.

— За своєю формою державний устрій — це територіальна або національно-територіальні організація державної влади, що поділена на окремі складові частини, які перебувають в тісному взаємному зв'язку між собою і вищими органами держави, тобто це поняття щодо всього кола питань про внутрішній поділ території держави на складові частини, їх правове становищ; взаємовідносини між державою в цілому та її складовими частинами.

3. Апарат держави як система державних органів. Місце апарату в механізмі держави

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює різноманітні організації. Така система всіх державних організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави, називається її механізмом. Серед названих організацій є державні органи, що наділені державновладними повноваженнями. Систему таких органів називають апаратом державно звідси механізм держави криє в собі:

а) апарат держави;

б) державні підприємства;

в) державні установи;

г) інші державні організації.

Державні підприємства — це вид державних організацій, які безпосередньо реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального виробництва. Сюди слід віднести державні підприємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування та інше.

Державні установи — це вид державних організацій, на які покладено завдання з реалізації функцій держави у сфері нематеріального виробництва. До них слід віднести установи у сфері культури, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо. Це, наприклад, державні дошкільні дитячі установи, школи, училища, середні та вищі навчальні заклади, система лікарень, санаторіїв та інших установ охорони здоров'я.

До інших державних організацій, наприклад, відносять державні будівельні організації або армію, міліцію та ін.

Апарат держави являє собою систему всіх державних, органів, які здійснюють завдання та виконують певні функції держави.

Основними принципами державного апарату України є:

демократизм; національна рівноправність; законність; суверенність; поділ влади; соціальна справедливість; гуманізм і милосердя; поєднання переконання і примусу; гласність, відкритість і врахування громадської думки.

Принцип демократизму в Україні характеризується тим, що державний апарат формується з волі більшості населення, виражає та виконує волю громадянського суспільства.

Як корінна, так і решта національних груп, що проживають на території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворення політичних, економічних, громадських, соціальних і культурних прав.

Державний апарат утворюється й діє на підставі законів. Його діяльність спрямовується на виконання законів у порядку, передбаченому чинним законодавством, Державний апарат є, єдиним носієм влади на засадах самостійності та незалежності, виразником суверенітету, народу й нації.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України, виконавчої — Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві виконавчі органи. Правосуддя в Україні здійснюється виключно Конституційним і загальними судами, що будуються за принципом територіальності та спеціалізації.

Принцип соціальної справедливості державного апарату означає, що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними частинами суспільства, балансу різноманітних інтересів усіх соціальних прошарків, груп та інших верств населення.

Державний апарат визначає, гарантує, допомагає здійснювати всім верствам населення їхні суб'єктивні права, охороняє та захищає основні права людини і громадянина, віддаючи пріоритет загальнолюдським цінностям, забезпечує гуманне й милосердне ставлення до всього населення України і кожного, окремо взятого, індивіда.

Важливим принципом державного апарату України є поєднання методів виховання і примусу. Примус до осіб застосовується лише тоді, коли вичерпано всі методи переконання, але особа не підкорилася загальнодержавним інтересам та інтересам громадянського суспільства.

Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями й рухами, вивчає громадську думку та врaxовує її в організації і здійсненні покладених на нього завдань.

Отже, державний апарат (обраний чи призначений) є системою державних органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського суспільства, всього Українського народу.

Первинною «клітинкою» державного апарату є орган держави. Це окремий службовець чи структурно оформлений колектив державних службовців, наділений владними повноваженнями, відповідними матеріально-технічними засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.

Один службовець як орган держави це, скажімо, Президент України, що є главою держави і виступає від її імені. Структурно оформлений колектив службовців має керівників і виконавців. Керівник виступає від імені певного органу. Кожний орган наділяється на підставі закону владними повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави спроможний встановлювати формально обов'язкові правила поведінки (як нормативні, так і індивідуальні) й домагатися їх здійснення. [23, c.189-191]

В юридичній літературі розглядають різні підстави класифікації державних органів розрізняють, наприклад, такі види органів держав и:

1) за місцем у системі державного апарату — первинні (створюються через вибори всім населенням або його частиною), вторинні (створюються первинними, походять від них і підзвітні їм);

2) за змістом або напрямками державної діяльності — органи державної влади, глава держави, органи державного управління чи розпорядчо-виконавчі органи, судові органи, контрольно-наглядові органи;

3) за способом утворення — виборні, призначувані, ті, що можуть успадковуватися;

4) за часом функціонування — постійні, тимчасові;

5) за складом — одноособові, колегіальні;

6) за територією, на яку поширюються їхні повноваження загальні, або центральні; місцеві або локальні.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Вдосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі Конституції України.

До системи державних органів України належать: законодавчий орган — Верховна Рада України; глава держави Президент України; виконавчі органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України, Рада Mініcтрів Автономної Республіки Крим), центральні (Mініcтeрcтвa, державні Комітети; інші органи центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом); місцеві (обласні та районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адмініcтрацій та їхні відділи й управління, а також aдмініcтрaції державних підприємств і установ); виконкоми та голови сільських, селищних і міських (міст районного та обласного підпорядкування) раду частині виконання державних повноважень, що були їм делеговані органами державно. влади.

Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні та районні ради, а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи є самостійною системою об'єднань громадян у громадянському суспільстві.

Система судових органів охоплює: Конституційний Суд України; загальні (місцеві, апеляційні, спеціальні) суди та Верховний Суд України. Місцеві суди включають районні, міські (міст обласного підпорядкування) районні у місті, господарські, гарнізонні суди. До системи апеляційних судів закон відносить Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, суди міст Києва і Севастополя. Спеціальними (касаційними). судами в Україні є вищі суди (кримінальний, цивільний, господарський, адміністративний, військовий). Очолює всю систему судів загальної юрисдикції в Україні Верховний Суд України.

У самостійну систему органів держави відокремлюються контрольно-наглядові органи України. До них належать: генеральний прокурор України і підпорядковані йому, прокурори; податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші державні інспекції.

Отже, апарат держави посідає головне .місце в системі організацій державного механізму, оскільки здійснює державну владу та управління в суспільстві.

4. Конституційна модель політичного устрою і державної влади України

На початку 90-х рр. ідейно та політично Україна близько підійшла до створення умов для конституційного закріплення федерації. Якщо, скажімо, наприкінці 1991 р. на Заході України активно обговорювались не лише на зборах, мітингах, а й на сесіях Рад, питання, пов'язані із Закарпатською та Угорською автономіями у складі України, то вже в середині 1992 р. Підкарпатська республіканська партія вимагає виходу Закарпаття зі складу України. Таке ж політичне рішення у цей період пропонував стосовно Криму Республіканський рух Криму. Наприкінці жовтня 1992 р. на конференції РРК, яка вирішила надати собі статусу установчого з'їзду партії, її голова заявив: «Ми не можемо боротись за незалежну, суверенну Республіку Крим, це суперечить законодавству України, ми повинні внести зміни до відповідної статті статуту РРК. Нині ця стаття звучить так: «Основною метою Руху є становлення та розвиток Криму як самостійної, правової демократичної держави і збереження її у Співдружності незалежних держав».

Деякі політичні течії Руху слідом за одним із своїх провідників В. М. Чорноволом, а також Рух за відродження Донбасу обстоювали федеративно-земельний устрій країни, а Всеукраїнське товариство «Просвіта» домагалось перепису населення, особливо у південних областях, для встановлення реального національного складу населення. Українське козацтво прагнуло в різних формах автономізувати території компактного розселення козаків, зазнаючи при цьому впливу сусідньої з Україною Ростовської області, де козаки запропонували облраді відтворити як самостійну державу «Всевелике Військо Донське» чи Донську радянську республіку (проголошену в березні 1918 р.), чи перетворити Ростовську область на Донську автономну область у складі Росії" [21, c.120].

Не можна було ігнорувати і «федералістської революції, що охопила весь світ» (Б. Еіагаг) при сучасній переоцінці федералістських цінностей і уявлень про реальний зміст унітаризму — федералізму — конфедералізму — конституційної децентралізації, світовий досвід унітарного устрою держави з адміністративною автономною територією (із 13 сучасних держав, побудованих за цим принципом, лише одна — федеративна), реальні тенденції в Україні до різного ступеня федералізації і прагнення до їх законодавчого закріплення (проекти законів «Про угорський автономний округ», «Про спеціальну самокеровану адміністративну територію Закарпаття» тощо), конституювання у складі України Республіки Крим.

Однак федералізація державного устрою України (у будь-яких формах: класичного чи кооперативного федералізму, федеративного дуалізму, федерально-матричної моделі та ін.) виявилась у конкретних історичних умовах 90-х рр. не верифікованою Досвідом сучасних федерацій, політичною ситуацією у країні, прогнозом на її історично осяжне майбутнє, її соціально-демографічною картою і досить небезпечною з позицій виникнення ефектів «балканізації» (ланцюгової реакції територіального дрібнення, національної паспортизації населення з метою забезпечення представництва у державних органах), надто в умовах, коли настав «якісно новий етап розвитку української нації: йде практичний процес і теоретичне обґрунтування становлення власної державності, по суті, формування нової державної нації в широкому розумінні цього слова», «громадянської держави»12. Ця проблема є однією з найскладніших у процесі конституційно-проектних робіт і знайшла конституційне розв'язання у Преамбулі чинної Конституції України, де визначено український народ як громадян усіх національностей, а також у ст. 5, 13, 14, 16, 17, 73, 104, 124 Конституції.

У цих умовах оптимальна конституційна модель державного устрою України — унітарна конституційна децентралізована держава (з територіальною автономією — Автономною Республікою Крим). Таке рішення потребуватиме:

  • реконструкції державного устрою й територіального поділу;
  • відмови від двох з половиною десятків областей, що механічно сприйняли внаслідок дії Закону від 26 березня 1992 р. «Про місцеві ради народних депутатів та регіональне самоврядування» принципи регіональної політики, «конституційно-політичний»; «державний регіоналізм»;
  • конституювання 4—6 регіонів (наприклад, Центрально-Українського, Донецького та ін.), що реально склалися економічно, демографічно, культурологічно тощо;
  • обрання як державно-правового засобу вдосконалення міжнаціональних відносин не національні адміністративно-територіальні утворення, а національно-культурну автономію, визначену Законом від 25 червня 1992 р. «Про національні меншини на Україні»14: «використання в житті та діяльності рідної мови в державних навчальних закладах та будь-яка діяльність, що не суперечить чинному законодавству». Зауважимо також, що цей Закон було використано як міжнародний засіб вирішення національних питань на міжурядовому рівні вперше в Європі між Україною та Угорщиною [2, c.2].

Водночас законодавець відмовився від конституційно-проектної норми (ст. 13 проекту Конституції), що надавала кожній людині право на «збереження та захист своєї національної приналежності», але водночас лише «приналежність до національних меншин є справою вільного вибору особистості». Отже, законодавчо фіксованим залишається положення Закону від 25 червня 1992 р. про те, що до національних меншин належать групи громадян, «що виявляють почуття національної самосвідомості та спільності між собою» (ст. 3 Закону), що за змістом аналогічне конституційному Закону Української Народної Республіки від 24 січня 1918 р. «Про національно-персональну автономію».

Така соціально-правова ситуація передбачає пошук власної конституційної моделі державного устрою України. Врахування історичного досвіду України та світового досвіду, експертних і рекомендацій не може вести до відтворення старих державних форм України, застосування зарубіжних моделей державного устрою навіть тоді, коли вони історично виправдані. Історичні форми устрою суспільства та держави здебільшого ефективно діють у конкретно-історичних умовах, що ж до рекомендацій зарубіжних спеціалістів, то «взагалі треба бути обережнішими,— зауважував В. М. Чорновіл, — бо вони не розуміють нашої системи, в них інша ментальність. Вони розробляють для нас чудові схеми, які не працюють» [3, c. 4].

Виходячи з цього, подаються такі концептуальні позиції конституційної моделі державного устрою України:

1. Державний устрій — територіальна у державних кордонах організація держави, що визначає просторові межі дії державної влади, стосунки між територіальними одиницями, самоврядними територіями, центральною та місцевою державною адміністрацією, державними структурами і місцевим самоврядуванням по конституюванню та управлінню територіями, між публічною владою (державною та публічно-самоврядною) і населенням.

2. Україна за державним устроєм — унітарна конституційно децентралізована держава з територіальною автономією — Автономною Республікою Крим.

3. При конструюванні принципів державного устрою (пор.: ст. 2, 132 Конституції України) варто враховувати, передовсім, обмежені можливості використання теоретичних напрацювань з номенклатури та змісту принципів, оскільки «переважне значення тут має не аналіз об'єктивного розвитку, а суб'єктивна позиція автора, ідеологізований, а не інструментальний характер їх змісту. Окрім того, державний суверенітет як вихідний принцип не може бути орієнтованим лише на його легальне визначення в Декларації про державний суверенітет України в конституційно децентралізованій державі суверенітет характеризується не лише повнотою та неподільністю влади (за сучасних умов ця формула Декларації взагалі дискусійна), а й тим, що він як властивість влади є непохідним і невідчужуваним.

Враховуючи зауваження, до загальних принципів конституційної моделі державного устрою слід віднести:

  • непохідність та невідчужуваність суверенітету Республіки у сфері державного устрою та можливість трансформації суверенних прав Республіки у самоврядницькі права самоврядних територій, делегування прав центральної адміністрації її органам;
  • єдність, неподільність, недоторканість та цілісність державної території;
  • конституційність та законність утворення (реорганізації) і управління складових державного устрою;
  • конституційно визначена межа децентралізації території держави, обумовлена загальнодержавними інтересами та потребами, управлінням країною як єдиним політичним, соціально-економічним, екологічним, правовим простором;
  • забезпеченість націй, етносів та історично сформованих територіальних колективів (громад) із переважанням багатонаціонального населення та монолінгвістичним складом, усталеними і загальними (інтернаціональними, позанаціональними) традиціями та менталітетом, правом на національно- і територіально-культурну автономію;
  • єдність регіональної політики — державний регіоналізм, орієнтований на громадянську згоду та внутрішню безпеку країни.

4. Склад державного устрою:

4.1. Територіальні одиниці, що централізовано керуються державою і мають своє населення (громадяни, іноземці, особи без громадянства, що постійно чи тимчасово проживають на цій території);

4.2. Самоврядні території із своїм територіальним колективом (громадою — людьми, що постійно проживають чи працюють на цій території);

4.3. Автономна Республіка Крим.

Запропонована модель може бути використана як конституційна основа законодавчого регулювання державного устрою України і придатна для безпосереднього втілення, а також територіально-локального експериментування чи конструювання змістовної (за соціальними, економічними, демографічними та ін. елементами) імітаційної моделі з метою: перевірки на реалізовуваність; перекладу концептуальних положень нормативною мовою закону; встановлення порядку (юридичної процедури) реконструкції державного устрою; досягнення оптимальної керованості територіями; топонімічної раціоналізації в Україні.

Політичну систему юридична література визначає по-різному. Усі полярні точки зору можна звести до двох основних напрямів: широке і вузьке розуміння цього суспільного явища. Вузьке розуміння політичної системи зводиться до визначення політичної системи як сукупності державних організацій, громадських об'єднань, трудових колективів, що здійснюють функції щодо реалізації політичної влади. Широка точка зору вбирає у себе усю сукупність матеріальних і нематеріальних компонентів, пов'язаних відносинами з приводу здійснення політичної влади. Так, П. Рабінович, визначаючи політичну систему суспільства, вважає, що це система "усіх політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному, зокрема, класовому суспільстві.

Елементами політичної системи суспільства визнають: а) суб'єктів (носіїв) політики; б) політичні норми та принципи; в) політичні відносини (стосунки); г) політичні погляди, політичну свідомість та культуру; д) зв'язки, що об'єднують названі компоненти. Вивчаючи ці складові, можна дійти висновку, що вони передбачають існування і функціонування п'яти основних аспектів політичної системи: а) інституціонального (організації, установи); б) регулятивного (норми і принципи); в) функціонального (політичні функції, процес та режими, погляди, політична свідомість та культура); д) комунікативного (зв'язки, що об'єднують зазначені складові політичної системи).

Політична культура передбачає набуття і нагромадження суб'єктами політичної системи певних знань і досвіду у політичній сфері діяльності, сприйняття і засвоєння ними системи політичних цінностей, вироблення певного зразка поведінки. Важливим системоутворюючим чинником у політичній системі є політична діяльність, яка пов'язує і забезпечує взаємодію усіх складових політичної системи.

Політична система України — це система суб'єктів політики, політичних норм і відносин, політичних поглядів, свідомості і культури, що існують і взаємодіють при здійсненні політичної влади. Вона характеризується такими ознаками та особливостями: а) Україна проголошується демократичною правовою соціальною державою; б) вся повнота влади належить народові; в) державна влада здійснюється за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову; г) в Україні проголошено принцип верховенства права; д) суспільне життя базується на засадах політичного, економічного й ідеологічного плюралізму; ж) визнаються пріоритетними загальнолюдські цінності, права і свободи людини та громадянина; є) держава відповідає перед людиною і суспільством за свою діяльність.[23, c. 192-194]

Висновки

Державний устрій – це система відносини, що виникають на основі норм, закріплених у конституції і конституційних законах і діяльності органів, що складаються в процесі формування і, держави, регіонального і місцевого самоврядування.

Організація державного устрою заснована на принципах поділу державної влади на законодавчого, виконавчого і судову, розмежування компетенції між центральною владою, місцевими радами й ін. органами самоврядування на основі верховенства Конституції і законів України. Конституційні основи державного устрою являють собою систему передбачених і закріплених Конституцією основних принципів організації і діяльності держави і його основних інститутів: форм держави, основних елементів (атрибутів) її механізму, основних функцій держави і гарантій державного устрою.

Основними принципами державного устрою України відповідно до його Конституції є принципи суверенітету і незалежності держави, демократизму держави, соціального і правового характеру держави, унітарності (єдності) держави. Ст.ст. 1, 2 Конституції.

Форма держави – це державний устрій, тобто це його територіальна організація, форма державних зв‘язків між державою в цілому і його частинах, їхнє правове положення. Територіальний устрій України побудовано на принципах єдності, неподільності, недоторканності і цілісності державних території. При рішенні питань територіального устрою враховуються державні інтереси, думки громадян, що проживають на відповідній території, потребі розвитку регіонального і місцевого самоврядування. Україна — це унітарна держава. Територія України поділяється на області, райони, міста, райони в містах, села і селища. До складу України входить Автономна Республіка Крим.

Отже, саме державний устрій визначає межі централізації та децентралізації державне влади.

Виходячи з державно-правових критеріїв, державний устрій України має три пріоритетні» змістовних значення і полягає в територіальному устрої держави, тобто сукупності складовій територій України, організації всього населення (титульної нації, інших націй, народів національних меншин) на певній території, тобто в національному устрої, і територіальної організації влади: в першому із значень державного устрою розглядаються частини території держави, в другому — все населення держави, що проживає на певній території, в третьою — складові механізму держави, які наділені функціями здійснення державної влади.

Викладене вище дає підстави стверджувати, що конституційно-теоретичне визначенні терміна «державний устрій» зумовлене багатьма чинниками теоретико-правового і політичного характеру. Відправною точкою для визначення поняття державного устрою виступає юридичні сутність держави.

Таким чином, державний устрій — це передбачена Конституцією і законами Україні: організація (будівництво, механізм) держави, основними компонентами якої є територія, населення та органи державної влади. Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, ще основною метою поділу території будь-якої держави, зокрема України, на складові частинне організація оптимального управління державою.

Список використаної літератури

  1. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 36. — Ст. 529.
  2. Голос України. — 1992. — 22 серпня.
  3. Голос України. — 1992. —30 червня.
  4. Голос України. — 1997. — 8 липня.
  5. Гусарєв С, Калюжний Р., Колодій А. та інші. Основи держави і права. — С. 21.
  6. Державне право буржуазних країн. — М., 1961. — С. 196.
  7. Колодій А., Копейчиков В., Лисенков С, Медведчук В. Основи теорії держави і права. — К., 1997. — С. 122.
  8. Коментар до Конституції України. — К., 1996. — С. 133.
  9. Конституційне право: Підр. — М.: В-во БЕК, 1997. — С. 195.
  10. Конституція України. — Розділ IX.
  11. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. — № 254к/96ВР // База "Законодавство України". — Ст. 133.
  12. Корнієнко М. Територіальний устрій і місцеве самоврядування в Україні / Конституційне право України. — К., 1999. — С. 610.
  13. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. — К., 1997. — 170 с.
  14. Основи держави і права. — Ростов-на-Дону: Фенікс, 1998. — С. 301.
  15. Основи конституційного права України. — К., 1997. — С. 122.
  16. Погорілко В.Ф. Конституційне право України. — С. 170.
  17. Проект Закону України від 11 січня 1997 р. «Про територіальний устрій України», який був розглянутий на засіданні Комісії з питань правової політики і судово-правової реформи, а потім Верховною Радою України в липні 1997 р.
  18. Ржевський В. Суспільно-політичний лад СРСР як втілення суверенного радянського народу. — Ростов-на-Дону, 1974. — С. 19.
  19. Суріков А. Теорія держави і права. — Київ, Одеса, 1989. — С. 164.
  20. Чиркин В. Е. Формьі социапистического государства. — М., 1973. -—С. 56—57.
  21. Шафир М. А. Административно-территориальное устройство Советского государства. — М., 1983. — С. 120.
  22. Юридичний словник / За ред. А. Сухарєва. — С. 66.
  23. Політологія. Курс лекций/ За редакцією професора І.С.Дзюбка.- Київ “ Вища школа ” 1993 р.