Вступ

Актуальність теми. Ринкові умови господарювання внесли свої корективи у свідомість людей, їх буття, спосіб існування, сприяли застосуванню багатьох термінів (категорій).

Серед інших можна виділити підприємництво, яке в умовах ринку є справжнім рушієм економіки. Сьогодні, коли закриваються підприємства, скорочуються робочі місця, підприємницька діяльність стала для багатьох громадян основним видом роботи. Активний ріст і розвиток підприємництва сприяє залученню до підприємницької діяльності більшої кількості здібних, комунікабельних людей, кращому використанню всіх матеріальних та суспільних ресурсів, інтенсивнішому розвитку національного господарства, зростанню національного багатства й добробуту нації.

Проблеми підприємництва (науково-теоретичного обґрунтування його суті та необхідності розвитку) досліджували такі українські вчені, як Л. Без-часний , В. Бобров, В. Бордюк, З. Варналій, С. Дзюбик, В. Гейц, В. Голіков, А. Крутик, В. Мединський, В. Мельничук, В. Онищенко, А. Піменова, О. Ри-вак, В. Савчук, О. Турчинова, Л. Шаршукова та інші.

На жаль, проблема підприємництва є порівняно новою в економічному житті України, бо його дослідження розпочались в нашій країні лише із зародженням ринкових відносин. Тому, проблема підприємництва досі залишається недостатньо розробленою: замало праць, в яких би детально досліджували суть та умови виникнення підприємництва.

Мета нашого дослідження – розглянути особливості підприємницької діяльності в Україні.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

— визначити особливості здійснення підприємництва в Україні у сучасних умовах господарювання, відокремити деякі проблеми, які заважають його розвитку, та запропонувати шляхи їх вирішення.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади підприємництва

1.1. Поняття підприємницької діяльності

Поряд з такими чинниками виробництва, як земля, праця та капітал, економіка вивчає також підприємництво. Наявність вільного підприємництва є однією з визначальних ознак ринкової економіки. Тема «Підприємництво» розкриває суть цієї категорії, з’ясовує умови та функції підприємницької діяльності, характеризує основні її форми [10].

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, надання послуг і торгівлі з метою одержання прибутку.

Отже, прибуток — головний стимул підприємницької діяльності. Прибуток не лише символ успіху, він є матеріальною основою збільшення капіталу, розширення підприємницької діяльності. Але є й інші, не менш важливі стимули. Це самоствердження особистості, можливість реалізувати свої здібності в одній із найскладніших сфер — сфері людської діяльності [8].

Підприємницька діяльність включає виробничу, комерційну, торговельну, закупівельну, посередницьку, інвестиційну, консультаційну, фінансову діяльність та надання послуг.

Підприємницька діяльність ґрунтується на мобілізації коштів (фінансів), трудових, матеріальних, інформаційних та інтелектуальних ресурсів (базова основа); організації виробництва, матеріально-технічного забезпечення і збуту, маркетингу і реклами (організаційна основа); новаторстві, що включає винахідництво, використання нових ідей на творчій основі [14].

Підприємець — людина, яка організовує й управляє підприємством з метою власної вигоди. Він вкладає свої ідеї, знання і навички у планування, організацію й управління виробництвом, несе відповідальність за свою справу, і, якщо вона виявиться прибутковою, підприємцеві дістається весь «виграш» [5, 285].

У розумінні підприємницької діяльності нерозривно пов’язуються особливі економічні функції та суб’єктивні властивості того, хто їх виконує.

В основі будь-якого підприємництва, безперечно, лежить особистий інтерес. Але в умовах розвинутих ринкових відносин він задовольняється тільки через працю на суспільство.

Підприємництво може розвиватися лише в певному економічному середовищі. Необхідна також система дієвих законів, які захищали б підприємництво й забезпечували стійку діяльність на ринку. Найважливішими передумовами розвитку підприємництва є демократизація та урізноманітнення форм власності, демонополізація виробництва, активна підтримка державою інвестиційних процесів для різних суб’єктів підприємницької діяльності, формування повноцінного конкурентного ринку.

Залежно від змісту підприємницької діяльності розрізняють виробниче, торговельне, кредитне та страхове підприємництво.

Для досягнення успіху в підприємництві необхідна економічна освіта, зокрема, систематичні наукові знання про економічні категорії і закони матеріального виробництва, усвідомлення суті продуктивних сил і виробничих відносин, розуміння особливостей матеріального розвитку суспільства, його економічних завдань [6].

Підприємець повинен мати знання про галузі промисловості і сільського господарства, які відіграють важливу роль у системі матеріального виробництва, у зміцненні економіки України, у підвищенні життєвого рівня суспільства.

Створення будь-якої нової справи вимагає певних знань з управління виробництвом, вміння оцінювати і передбачати ринкову кон’юнктуру, вчасно приймати нестандартні управлінські рішення та забезпечувати їх практичну реалізацію, керувати колективом на рівні сучасних вимог.

Оскільки підприємницька діяльність визначається ринком, то важливою функцією організації підприємництва є система маркетингу. Адже будь-яка підприємницька діяльність спрямовується на кінцевий результат — продаж товарів або послуг [4].

Маркетинг є науково обґрунтованою системою освоєння ринку. Він охоплює різні сторони підприємницької діяльності, починаючи з розробки продукції і закінчуючи її продажем споживачеві.

Підприємництво існує у різних сферах бізнесу: купівля, комерційна чи виробнича діяльність, які спрямовані на збагачення власних і суспільних потреб. Показниками таких результатів є фінанси, гроші і кредити, цінні папери. За допомогою фінансів інтенсифікується підприємницька діяльність, вирішуються різні соціальні проблеми.

Щоб підтримувати високий професійний рівень, підприємцеві необхідно систематично переглядати законодавчу та інструктивну інформацію з питань грошового обігу, фінансів і кредиту, статистичні матеріали регіону, використовувати їх в аналізі і прогнозуванні діяльності. Це сприятиме підвищенню ефективності виробництва, зростанню прибутків.

Підприємець є організатором і новатором, який володіє економічними, організаційними і творчими здібностями, вміє добре орієнтуватися у складному мінливому середовищі.

Головні умови успішної для підприємців і ефективної для суспільства господарської діяльності такі:

—         створення і забезпечення функціонування конкурентного середовища;

—         розробка і забезпечення функціонування конкурентного середовища;

—         розробка і забезпечення функціонування законодавчої бази господарської діяльності;

—         створення розвинутої ринкової інфраструктури;

—         проведення політики підтримки й заохочення малих форм підприємництва;

—         протекційна політика щодо вітчизняних підприємницьких структур у зовнішньоекономічній діяльності.

Забезпечувати названі та інші умови мусить держава через виконавчу, законодавчу і судову гілки влади.

Започатковуючи бізнес, підприємець повинен визначити для себе мету діяльності, джерела фінансування, відмінності товару, який він вироблятиме, від товару конкурентів, чим цей товар сподобається покупцям, які можуть бути фінансові результати, ринок збуту продукції, хто купуватиме товар і скільки буде тих купців.

Підприємництво завжди певним чином організується, набирає конкретних форм.

Можна виділити основні умови організації підприємницької діяльності:

—         наявність прав власності на засоби виробництва, його продукт і дохід;

—         наявність певної сукупності свобод і прав (вибір виду господарської діяльності, планування джерел фінансування, доступ до ресурсів, організація й управління, збут продукції тощо), тобто економічна самостійність;

—         наявність певного економічного середовища, яке б забезпечувало реалізацію перших двох умов (ринково-конкурентний режим господарювання);

—         наявність сприятливого психологічного клімату серед населення;

—         правова захищеність підприємця;

—         державна підтримка підприємництва в галузі фінансового і матеріально-технічного забезпечення.

Особливо важливим є принцип саморегулювання підприємництва. Потрібно виробити такі етичні норми господарської поведінки, які не допускатимуть будь-яких нездорових намірів, вчитимуть поважати закон, розвивати ділову активність i чесну конкурентну боротьбу. Західні бізнесмени переконані, що саме ділова етика забезпечує престиж і високу репутацію компанії в очах споживачів і суспільства, сприяє підвищенню ефективності виробництва, зростанню доходів [12].

Матеріальна зацікавленість є одним із рушійних чинників підприємницької діяльності. В основному заради цього й організовується бізнес, розширюються його масштаби. Діалектика товарного виробництва така, що господарюючий суб’єкт, дбаючи про власні інтереси, в той же час невидимою рукою скеровується на досягнення суспільних цілей, працює на суспільство.

В останні десятиліття відбувається швидкий ріст підприємництва в сфері малого бізнесу і швидке зростання цього сектору економіки, що здебільшого залежить від підприємницьких здібностей.

Підприємець має добре знати юридичний і фінансовий стан, бути добрим організатором та вміти обґрунтувати започаткований бізнес. Питання кадрів, їхнього профілю і кваліфікації, об’єму заробітної плати для утримання персоналу, створення сприятливого психологічного клімату в колективі та виробничої культури теж входить у сферу умінь і здібностей підприємця.

Підприємницька здібність — це особливий вид людського таланту, особливий людський ресурс, який ще називається підприємливістю, діловитістю.

Підприємницький тип мислення — це сукупність оригінальних поглядів і підходів до прийняття рішень, які реалізуються в практичній діяльності.

Таким чином, підприємець є організатором, дослідником і новатором, який володіє економічними, організаційними і творчими здібностями й уміє добре орієнтуватися у складному і часто мінливому середовищі. Проявити всі ці якості може лише людина в умовах економічної свободи.

Підприємництво сприяє прогресивним змінам в економіці:

—         посиленню конкурентної боротьби на ринку між новим, прогресивним і застарілим в економіці;

—         прискоренню темпів економічного розвитку суспільства, тобто створенню нових підприємств.

1.2. Підприємництво: причини виникнення і форми існування

Ще вчені минулого зазначали, що для виготовлення продукції і надання послуг необхідні такі чинники виробництва, як:

• земля (природні ресурси) — мінеральні та лісові ресурси, жива природа, повітря;
• праця (людські ресурси) — тобто фізичні або економічні зусилля, які люди витрачають на виробництво продукції чи надання послуг;
• предмети (капітал) — це об’єкти, за допомогою яких виготовляється продукція або надаються послуги (фабрики, заводи).

Сучасний досвід господарювання вніс свої корективи до цього переліку: для процвітання країн із розвиненою економікою необхідна реалізація ще одного фактора виробництва — підприємництва. Під підприємництвом розуміють організаторські здібності, необхідні фірмі для отримання прибутку завдяки виробництву продукції та наданню послуг.

Теорія підприємництва зародилась у XVIII ст. На початку XVIII ст. англійський банкір-економіст Ричард Кантільйон вперше запровадив термін «підприємництво» в економічний лексикон. Він розглядав підприємництво як особливий вид новаторської діяльності, пов’язаної із ризиком, а підприємця Р. Кантільйон характеризував як людину, яка бере на себе ризик, пов’язаний із купівлею за будь-яку ціну засобів виробництва для виготовлення продукції та її наступного продажу з метою одержання доходу [3].

Класики політекономії А. Сміт та Д. Рікардо підприємницьку діяльність розглядали тільки в контексті дії ринкового механізму саморегулювання, але детальніше вивчення нових економічних відносин змушувало розглядати розвиток економіки як кругообіг.

Так, Адам Сміт характеризував підприємця як власника, який йде на економічний ризик заради реалізації певної комерційної ідеї й одержання прибутку. Він сам планує, організовує виробництво і розпоряджається його результатами, але реалізовуючи свої власні інтереси, він сприяє ефективному задоволенню потреб суспільства [19]. Рікардо Д. вважав підприємця лише інвестором або звичайним капіталістом. «Капіталіст, який шукає прибуткового застосування для своїх засобів, природно, буде брати до уваги всі переваги одного заняття перед іншим. Тому він може поступитися частиною свого грошового прибутку заради правильності розміщення, охайності, легкості або інших дійсних або уявних вигод, якими одне заняття відрізняється від другого» [4, с. 82].

Видатний французький економіст Ж.Б. Сей вважав підприємництво раціональною, а також творчою діяльністю щодо комбінування (об’єднання) чинників виробництва [20]. Найт Ф. глибоко досліджував такі категорії, як ризик і невизначеність, а підприємництво він ототожнював з управлінням і відповідальністю. На його розсуд, «підприємець — це управляючий, який несе відповідальність за всі доходи і витрати, і цим самим залежить від невизначеності». «Прибуток підприємця є винагородою за прийняття ним на себе нестрахуючого ризику » [17].

Нове розуміння суті підприємництва прийшло на межі ХІХ і ХХ ст., коли розвиток системи кредитних відносин остаточно роз’єднав поняття «власник» і «підприємець». Саме в цей період вчені-економісти зрозуміли значення творчих новаторських здібностей підприємця для здійснення ефективної діяльності.

Першим до трьох класичних факторів виробництва (землі, капіталу, праці) додав четвертий — організацію (згодом підприємницький хист) А. Маршалл. Він вважав підприємців, з одного боку, висококваліфікованими людьми, які працюють для задоволення потреб суспільства, які «ризикують» або «беруть на себе ризик», а з іншого, посередниками між робітниками фізичної праці та споживачами. Особливо А. Маршалл наголошував на активній ролі самого підприємця та на його здатності до інновацій [9].

У своїй праці «Розподіл багатства» Дж. Кларк наголошував на такій важливій функції підприємця, як поєднання факторів виробництва. «Цю чисто координуючу роботу ми назвемо функцією підприємця і винагороду за неї ми назвемо прибутком. Функція ця сама по собі не пов’язана ні з працею, ні з власністю на капітал; вона цілком полягає у встановленні і підтримці виробничих відносин між цими факторами виробництва» [13].

Зокрема, Й. Шумпетер відносив до підприємців не тільки власників, але і всіх тих, хто не має тривалих зв’язків з індивідуальним підприємством і використовує їх тільки для проведення нових комбінацій факторами виробництва. Підприємці — це особливий тип людей, особливого духу та способу життя. «Бути підприємцем, — зауважував він, — означає робити не те, що роблять інші, тобто інновації. Підприємець ламає старий традиційний кругообіг заради встановлення нового, що забезпечує динамізм економічній системі. Щоб бути здібним до виконання підприємницької функції, індивід повинен мати низку специфічних рис, зокрема гостроту бачення, вміння йти попереду одному, йти новим шляхом, володіти ініціативою, авторитетом, даром передбачення, впливу на інших людей».

Американський економіст П. Друкер серед функцій підприємництва особливо виділяв маркетинг та інновації. Він стверджував, що в основі підприємництва лежать різні інновації: нове поєднання виробничих факторів, використання нових ресурсів, їх джерел і форм фінансування, виробництво нових видів товарів та надання послуг, застосування нових технологій, освоєння організаційних та управлінських нововведень, проникнення на нові ринки збуту, нові галузі й сектори економіки [8].

Нову хвилю досліджень теорії та практики підприємництва ініціював представник новоавстрійської школи Л. Мізес. Він вважав, що підприємницька функція полягає у визначенні сфер застосування факторів виробництва. «Підприємець — це завжди спекулянт. Це людина, яка має справу з невизначеними обставинами майбутнього. Успіх підприємця чи невдача залежать від точності передбачування невизначених подій. Якщо він не зможе зрозуміти, чого слід очікувати, то він виречений. Єдиним джерелом, з якого виникає підприємницький дохід, є його здатність краще, ніж інші, прогнозувати майбутній попит споживачів» [16, с. 274].

Учень Л. Мізеса австрійський економіст І. Кірцнер належить до найцікавіших сучасних теоретиків проблеми підприємництва. На його погляд, основна функція підприємця полягає у досягненні такого регулювання системи, здійсненні такої її підготовки, яка б забезпечила рух ринків до стану рівноваги. Американські вчені Е. Дж. Долан та Д. Ліндсей розглядають підприємництво як процес пошуку нових можливостей та нових сфер застосування капіталу, використання нових технологій, подолання старих стереотипів та меж [7].

Серед вітчизняних вчених найповніше суть підприємництва розкрив З.С. Варналій: «Підприємництво як економічна категорія — є особливий тип господарювання, де головним суб’єктом є підприємець, який раціонально поєднує (комбінує) фактори виробництва на інноваційній основі і власній відповідальності, організує і керує виробництвом з метою одержання підприємницького доходу » [3]. Позитивними моментами цього визначення є віднесення підприємництва до особливого типу господарювання та підкреслення необхідності інновацій для успішної діяльності.

Господарським кодексом України законодавчо встановлено, що «Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку» [1]. На наш погляд, у трактуванні суті будь-якої економічної категорії не можна орієнтуватися лише на чинну законодавчу дефініцію, а варто самим творити поняття, зважаючи на існуючі відносини та перспективи їх розвитку, національні традиції з метою вдосконалення законодавства та вироблення адресного і дієвого механізму підтримки і стимулювання підприємницької діяльності.

Тому під час формування визначення суті підприємництва потрібно враховувати основні риси підприємництва:

• воно можливе лише за відповідної суспільної ситуації — підприємницького середовища, під яким розуміють, насамперед ринок, ринкову систему відносин;
• здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту, а не колективну, майнову відповідальність окремої фізичної особи — підприємця чи юридичної особи — підприємства (організації);
• потребує особистої свободи підприємця, його незалежності, тобто можливості приймати самостійні підприємницькі рішення щодо організації та здійснення виробництва товарів чи надання послуг для отримання максимального прибутку;
• спрямоване на отримання прибутку чи матеріальної винагороди;
• проявляючи ініціативність і втілюючи свої інноваційні ідеї, сприяє ефективному поєднанню та використанню інвестиційних, матеріальних, трудових і грошових ресурсів;
• забезпечує високу мотивацію високопродуктивної праці;
• створює передумови для виникнення та посилення конкуренції на ринку і завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни загалом;
• виступає головним фактором структурних змін у системі господарювання.

Таким чином, під «підприємництвом» пропонуємо розуміти особливий тип суспільних відносин з приводу виробництва, розподілу та привласнення благ і послуг, у процесі чого підприємець за умови повної свободи дій раціонально поєднує (комбінує) фактори виробництва на інноваційній основі і бере на себе відповідальність за результати виробництва вкладеними коштами, затратами часу і праці, діловою репутацією й своїм майбутнім прибутком, але реалізуючи свої власні інтереси, він сприяє ефективному задоволенню потреб суспільства й ринковим перетворенням у державі.

1.3. Види та класифікація підприємницької діяльності

Вибираючи вид підприємницької діяльності, люди керуються своїми здібностями, знаннями, досвідом або можливістю набути такий досвід.

Слід зазначити, що форми і напрямки підприємницької діяльності мають широкий вибір, залежно від того, як діють суб’єкти — самостійно, у кооперації, на основі особистої або найманої праці, з використанням своїх або залучених капіталів і майна. Розрізняють індивідуальне, колективне і приватне підприємництво. Створені при цьому підприємства або фірми є юридичними особами, мають реєстрацію відповідно до чинного законодавства.

Існують такі напрямки підприємницької діяльності:

—         виробниче підприємництво — найбільш значущий вид, бо в ньому створюються матеріальні та духовні цінності і матеріальні блага. Цей вид підприємництва охоплює будівництво, транспорт, побутові послуги, інформацію і багато інших галузей;

—         комерційне підприємництво — торгівля гуртова та роздрібна, продаж товарів і послуг згідно з відомою формулою товарного обігу Т-Г-Т. Джерело прибутку для комерсанта — різниця між цінами купівлі та продажу;

—         фінансове підприємництво — охоплює грошово-кредитні відносини. Одні суб’єкти залучають вільні кошти населення та юридичних осіб, інші використовують їх у формі кредитів у сфері виробничої та комерційної діяльності як інвестиції. Джерело прибутку — різниця між відсотком, що стягується з позичальника, і відсотком, що виплачується вкладнику;

—         страхове підприємництво — передбачає гарантії страхувальнику: компенсацію за певну плату можливого збитку, завданого майну, цінностям, життю. Дохід підприємця створює різниця між сумарними розмірами отриманих страхових внесків і виплачених страхових сум;

—         посередницька діяльність — це складова частина інших напрямків підприємницької діяльності. Часто посередник лише зводить виробників і споживачів, продавців і покупців, сприяє здійсненню взаємовигідної угоди, отримуючи за це комісійні.

Формально логічна схема функціонування підприємництва може мати такий вигляд:

КР = ЧВ = В = Т = Д.   (1)

Кредитні ресурси (КР) використовуються на придбання чинників виробництва (ЧВ), організовується виробництво товарів та послуг (В), виготовлені товари (Т) продаються на ринку, забезпечуючи підприємцю відповідний доход (Д) [7].

Грошовий дохід, за винятком витрат (тобто вартості чинників), утворює чистий прибуток. З нього формується фонд розвитку виробництва й особистий дохід підприємця.

Під звичайною діяльністю мають на увазі будь-яку діяльність підприємства, а також операції, які її забезпечують або виникають внаслідок здійснення такої діяльності.

До надзвичайної діяльності відносять такі операції або події, які відрізняються від звичайної діяльності, не відбуваються часто або регулярно та не передбачаються підприємцем. Це – стихійні лиха, пожежі, техногенні аварії, експропріація приватної власності державою тощо.

Одні й ті ж події можуть бути надзвичайними для одного підприємства і звичайними для іншого.

Звичайна діяльність, у свою чергу, поділяється на операційну та іншу (фінансову й інвестиційну).

Операційна діяльність – це основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, що не є інвестиційною або фінансовою діяльністю.

 

До основної діяльності відносять операції, пов’язані з виробництвом або реалізацією продукції (товарів, послуг), які є визначальною метою створення підприємства і забезпечують основну частку його доходу.

Інша операційна діяльність включає реалізацію виробничих запасів, оперативну оренду активів тощо.

Підприємницька діяльність може здійснюватись лише за умови державної реєстрації суб’єктів господарювання.

Держава здійснює регулювання окремих видів підприємництва шляхом ліцензування та обмеження окремих видів підприємницької діяльності для певних організаційних форм господарювання.

Розділ 2. Сучасний стан та розвиток підприємницької діяльності в Україні

2.1. Умови та динаміка розвитку малого бізнесу в Україні та світі

Мале підприємництво є засобом існування та стимулом самовдосконалення для мільйонів людей як в Україні, так і в цілому світі. Малі та середні підприємства є передумовою сталого економічного зростання, створення нових робочих місць, зміцнення економіки регіонів.

Більш за все суб’єктів малого підприємництва пригнічує податковий тягар. Це призводить до таких негативних наслідків, як спад ділової активності суб’єктів господарювання, відтік національного капіталу за кордон, тінізація економіки [1].

Удосконалення системи оподаткування малих підприємств України в сучасних умовах виступає дуже важливою проблемою. Її вирішення суттєво вплине на поповнення державного бюджету, подальший розвиток підприємництва, інвестування галузей національної економіки та соціальний захист населення. Недоліки у податковій системі призводять до негативних наслідків в економіці країни та до її тінізації.

У сучасних економічних умовах розвитку малого та середнього підприємництва України варто звернути увагу на досвід колишніх соціалістичних країн, зокрема Польщі. Досить часто польські реформи наводять як еталон економічних перетворень, що і дало змогу країні вступити в Європейський Союз. Ця країна має беззаперечний результат — розвиток приватного сектору, а саме малого та середнього бізнесу, що став вагомою рушійною силою на шляху до формування нового соціального та економічного простору.

Тенденції до посилення значущості малих і середніх підприємств (МСП) спостерігаються з 2003 р. На кінець 2009 р. частка МСП у загальній кількості зайнятого населення — 60 %, частка МСП в ВВП країни — 46-47 %, а часка МСП у загальній чисельності всіх підприємств — 99 % [6]. Сучасні позитивні тенденції в економіці Польщі пояснюються послідовною реалізацією державою низки реформ для підтримки малого бізнесу. У 1995-1997 рр. уряд прийняв програму розвитку МСП, у межах якої були створені базові організаційні структури, зокрема:

• у 1995 р. «Польський фонд підтримки та розвитку МСП», що забезпечив взаємодію 240 агентств та інститутів підтримки МСП. Фонд працює з урядом та парламентом, надаючи достовірну та аналітичну інформацію про стан МСП та перспективи розвитку;
• в 1997 р. «Національний фонд кредитних гарантій», що гарантував надання кредитів МСП, з часом було створено мережу регіональних фондів для підтримки та розвитку аграрних та депресивних районів;
• в 1997 р. почало діяти «Агентство розвитку техніки та технологій», що сприяє розвитку інноваційних технологій та їх застосуванню в малому та середньому бізнесі [3].

Уряд у 2003 р. запровадив пільгові податкові тарифи для щойно створених підприємств та підприємств, що надають нові робочі місця; процедури банкрутства; зміцнення системи гарантування кредитів для МСП та системи фондів кредитування малих підприємств. Програма «Капітал для підприємців» (2002-2006 рр.) була спрямована головним чином на полегшення та поліпшення умов залучення зовнішнього фінансування для бізнесових потреб сектором МСП.

Внаслідок ратифікації Європейської Хартії малого підприємництва вступу країни до ЄС, малий бізнес опинився у сприятливих умовах щодо розширення ринку збуту виробленої продукції, а також для розвитку міжнародних бізнесових інтересів. У підсумку всіх вжитих державою заходів у проекті Світового банку «Ведення бізнесу — 2011» Польща опинилася на 70 місці із 183 країн, які було досліджено (у 2009 р. — 82 місце) [7].

2.2. Податкове регулювання підприємницької діяльності в Україні

Податкове регулювання здійснюється на загальнодержавному і на місцевому рівні. Заходи податкового регулювання, залежно від цілей, обраного інструменту й порядку його застосування, можуть мати як довгостроковий (стратегічний), так і оперативний (тактичний) характер. Довгострокове регулювання передбачає використання таких механізмів, результатом дії яких є досягнення стратегічних цілей у той період, у якому вони були застосовані. При оперативному регулюванні мова йде про заходи, які забезпечують отримання необхідного результату одразу після їх використання.

Серед важливих завдань, які можна вирішити за допомогою податкового регулювання, виділяють такі:

• регулювання попиту та пропозиції;
• вплив на темпи інфляції;
• формування раціональної галузевої структури;
• стимулювання інвестиційних процесів;
• підтримка інноваційної діяльності;
• збільшення обсягів діяльності й розвиток конкурентного середовища;
• стимулювання раціонального використання ресурсів;
• стримування зростання обсягів виробництва товарів.

Реалізація податкового регулювання можлива лише при взаємодії інтересів держави та платників податків, механізми та правила якої зафіксовані в єдиному документі – Податковому кодексі України. Потреба в подібному кодексі, покликаному стати практично єдиним нормативно-правовим актом, регулюючим усі податкові питання, зокрема визначення переліку податків і зборів, характеру взаємин податкових органів і платників податків, міжбюджетних відносин, порядок розрахунку і сплати всіх передбачених податків, назріла вже давно. Такий документ повинен вивести податкову систему країни на якісно новий рівень взаємин між податковими органами і платниками податків, і подібне вже має місце в цілій низці країн [4, c.68].

Україна почала жити за новим ПКУ досить недавно, але вже можна відзначити ряд переваг та недоліків.

Що стосується переваг, то, деякі плюси в оподаткуванні є для середнього і великого бізнесу. З 2011 року зменшується ставка податку на прибуток із 25 до 19%, а потім і до 16%. Щодо податку на додану вартість, то з 2014 року він зменшується на 3% — із 20 до 17%.

Серед недоліків можна виділити те, що новий кодекс повністю орієнтований на Європейську систему оподаткування, тобто всі норми перенесені в українське оподаткування, не враховуючи при цьому сучасного стану економіки України.

Згідно нового Податкового кодексу з 1 квітня практично знищується галузь підприємництва та підприємці, що перебувають на єдиному податку. Згідно з підрозділом 8 розділу ХХ Податкового Кодексу України фізичні особи платники єдиного податку не можуть бути платниками податку на додану вартість. Ця норма значно обмежує діяльність підприємців, що працюють на спрощеній системі оподаткування. Застосування цієї норми призводить до того, що підприємства на загальній системі оподаткування не бажають співпрацювати з таким підприємством. Крім того, норма змушує підприємців замислюватись, чи залишатися суб’єктом господарювання, чи ліквідовуватись, оскільки перехід на загальну систему оподаткування є збитковим для фізичної особи підприємця, суттєво збільшує податкове навантаження та витрати на ведення бухгалтерського обліку.

Негативним явищем для підприємств спрощеної системи оподаткування виступають також норми Податкового кодексу, які стосуються перевірок суб’єктів спрощеної системи оподаткування, зокрема, фактичні перевірки без попередження платника податку, визначені статтею 80 ПКУ. Так, в статті 82 ПКУ визначено, що тривалість проведення перевірки суб’єктів малого підприємництва складає 10 робочих днів, але може бути продовжена ще на 5 днів. Крім того, статтею 20 Податкового кодексу пунктом 20.1.5 надається право контролюючому органу вимагати від платників податків, що перевіряються в ході перевірок, проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, у тому числі зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки [1, ст.20]. Все це в сукупності значно ускладнює діяльність будь-якого суб’єкта малого підприємництва та може призводити до посилення корупції з боку контролюючих органів.

Наявність цих та інших проблем породжує недовіру до податкової системи, негативні очікування від виконання контрольних функцій податкових органів та обмеження ринку товарів та послуг для підприємців. Все це вже призвело до ліквідації тисяч підприємств малого бізнесу, і тенденція продовжує зростати. У майбутньому може виникнути ще більша тінізація суб’єктів малого підприємництва, збільшитись безробіття та зрости соціальна напруга.

Для розв’язання цих та багато інших проблем податкової політики необхідно реалізовувати наступне: підтримка не конкретних підприємств, а підприємництва, зокрема податкова підтримка розвитку малого бізнесу; створення однакових умов роботи для всіх; низькі податки, які будуть сплачуватись усіма; податкове стимулювання ефективної зайнятості населення; захист податкової політики від некомпетентності та лобіювання [3, c. 14].

Таким чином, широке використання заходів податкового регулювання може призводити до викривлення дії ринкових механізмів, створення нерівних умов конкуренції та невиправданих переваг для окремих платників. Тому вони повинні бути рівними по відношенню до всіх суб’єктів господарювання. Отже, дослідження сучасного стану податкової системи свідчить, що на сьогодні залишаються відкритими питання переорієнтації чинної податкової системи на стимулювання процесів соціально-економічного розвитку країни, вирішення яких може стати кроком до підвищення конкурентоспроможності держави та сприяти розвитку економіки України.

2.3. Особливості здійснення підприємницької діяльності в Україні у сучасних умовах господарювання

Звісно, що головна особливість здійснення підприємницької діяльності в Україні полягає у тому, що утворення підприємницьких структур стало можливим лише із створенням самостійної української держави на початку 90-х років минулого сторіччя, на відміну від розвинутих держав, які мають тривалий, безперервний, протягом багатьох десятків років, досвід підприємницької діяльності.

Таким чином, зародження сучасного підприємництва України відбувалося в умовах відсутності достатньої нормативно-правової бази, механізмів його підтримки державою та суспільством, відсутності первинного капіталу, знань та досвіду у починаючих підприємців.

Бурхливий розвиток підприємництва супроводжувався, з одного боку, формуванням необхідних законів, створюванням інфраструктури, що створило можливості для підготовки значної частини населення до здійснення підприємницької діяльності на фоні реструктуризації крупних суб’єктів господарювання, зміни форм власності і т.п., з іншого боку, — серйозними прорахунками в організації підприємницької справи.

Разом з тим, і у сьогоднішній час українським підприємцям доводиться здійснювати свою діяльність в умовах недосконалої нормативно-правової бази, яка до того ж постійно змінюється, високих податкових ставок, відсутності серйозної підтримки з боку органів влади та місцевого самоврядування, недостатньої інформованості підприємців з питань, які стосуються їх професійної діяльності і кола інтересів.

Однією з головних перешкод розвитку підприємств є якість створеної нормативно-правової бази. Деякі закони, які мають цілком обґрунтовану назву та преамбулу, за своїм змістом не відповідають поняттю «Закон», бо мають подвійне трактування. Особливо наочно це видно у комплексі  нормативно-правових актів, які визначають систему реєстрації новостворених підприємницьких структур, оподаткування та контролю за безпосереднім здійсненням підприємницької діяльності.

Наступною проблемою вітчизняного підприємництва є складність системи оподаткування, що є наслідком нестабільного законодавства, велика кількість податків, часті зміни у податковій звітності.

Так, Закон України «Про систему оподаткування» визначає основні принципи оподаткування в Україні, податки та збори (обов’язкові платежі) до бюджету та позабюджетні цільові фонди, а також права, обов’язки та відповідальність платників податків [6, ст. 3, 9, 10, 11, 12]. Згідно даного закону, підприємець повинен сплачувати загальнодержавні податки та збори (ПДВ, податок на прибуток підприємства, акцизний збір, рентні платежі, податок на землю), а також місцеві податки та збори (податок на рекламу, комунальний податок, збір за право використання місцевої символіки, збір за право проведення місцевого аукціону, збір за отримання дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг) [6, ст. 14, 15].

Як бачимо, велика кількість податків та зборів лягає великим тягарем на плечі підприємця. До того ж, ставки податків та зборів є досить високими.

Так, прибуток підприємств оподатковується за ставкою 25% у відповідності до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» [3].

В Україні значну суму складає податок на додану вартість, який є одним з основних податків. ПДВ сплачують всі підприємства та підприємці, якщо об’єм продажу за останні 12 місяців сукупно перевищує 300 тис. грн. (без врахування ПДВ) [5, ст.2.3.2]. При торгівлі за готівку ПДВ сплачується незалежно від об’єму продажу.

Існують дві ставки ПДВ – 20% і 0%. Нульова ставка застосовується при здійсненні експортних операцій та в деяких інших випадках, передбачених Законом «Про податок на додану вартість»[5, ст.6].

В Німеччині ПДВ (Mehrwertsteuer чи Umsatzsteuer) дорівнює 16%, а по деяким товарним групам 7%, або відсутній зовсім. При експорті ПДВ повністю повертається. Поверненню підлягає також ПДВ, сплачений на виробничі витрати: оренда приміщення, придбання обладнання, телефон, бензин, реклама та інші.

На великий жаль, в Україні ПДВ досить часто не повертається, незважаючи на існуюче законодавство з цього приводу, що призводить підприємницькі структури до суттєвих економічних проблем. Важким тягарем для суб’єктів підприємницької діяльності є начислення на фонд оплати праці, які в Україні здійснюються за наступною схемою:

—  збір на обов’язкове державне пенсійне страхування – 31,8%;

—  внески на обов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття – 1,3%;

—  внески на обов’язкове державне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності – 2,9%;

—  страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (ставка залежить від виду діяльності. Так, наприклад, для підприємств з роздрібної та оптової торгівлі нафтопродуктами – 0,9%, а для сільського господарства – 0,7%).

Загалом, сума начислень на фонд оплати праці досягає близько 37%. До того ж, із нарахованої робітникам заробітної плати утримуються значні суми податків: податок з доходів фізичної особи – 15%, обов’язкові платежі в пенсійний фонд, фонди соціального страхування на випадок безробіття, втрати працездатності, від нещасних випадків на виробництві. Такі високі нарахування на фонд оплати праці та утримання з нарахованої заробітної плати ведуть до того, що реальний фонд оплати праці підприємцями дуже часто ховається, а також до інших негативних наслідків. Це веде до того, що держава втрачає контроль над підприємствами та великою частиною податкових надходжень до бюджету.

У Німеччині начислення на фонд оплати праці відбувається за більш раціональною схемою:

—  робота з щомісячною зарплатою менше 400 євро вважається «базисом». Роботодавець виплачує 25% від суми зарплати на соціальне страхування та податки. Робітник з цієї суми податків не сплачує;

—  починаючи з 400,01 євро роботодавець сплачує, в середньому, 21% від суми зарплати робітника. Із зарплати робітника також вираховуються внески на оплату страховок. В діапазоні від 400,01 до 800 євро їх розмір прогресивно зростає від 0% до 21%. Починаючи з зарплати у 800 євро розмір цих внесків дорівнює сумі, яку сплачує роботодавець, тобто, в середньому, 21%.

Така система нарахувань на фонд оплати праці та утримань із заробітної плати є посильною як для підприємців, так і для найманих працівників.

Слід підкреслити, що в Україні вжиті деякі кроки, які спрямовані на спрощення системи оподаткування та звітності, полегшення роботи підприємств та виведення їх із тіні. 3 липня 1998 року Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» був створений єдиний податок. Платниками єдиного податку можуть бути громадяни-підприємці та підприємства, в яких: для фізичних осіб — середня чисельність робітників не перевищує 10 чоловік та об’єм виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. грн.; для юридичних осіб — середня чисельність робітників не перевищує 50 чоловік та об’єм виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн. грн. [4, п.1]. При цьому, платник податку самостійно обирає одну з наступних ставок податку: 6% від суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг); 10% від суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), при цьому ПДВ не сплачується [4, п.3]. Такий підхід до оподаткування влаштовує більшість підприємців. Але кожного року в період, попередній до прийняття бюджету на наступний рік, виникає загроза скасування цього положення, що примушує підприємців шукати шляхи обходження податкового законодавства.

Наступна особливість підприємництва в Україні, на яку варто приділити увагу, — це низький рівень економіко-правових знань тих, хто вважає себе підприємцем або хоче ним стати. Ця тенденція відображається в тому, що у підприємця та менеджера досить різні інтереси у підприємницькій діяльності. Підприємець, у першу чергу, зацікавлений у отриманні прибутку. Його зовсім не цікавить, як це відбувається, тому що це — завдання найманого менеджера. Менеджер же, навпаки, у першу чергу переймається поточними проблемами ефективного керівництва підприємством, його розвитку, а прибуток власника – це тільки кінцевий результат ефективної діяльності.

Не менш важливе місце займають проблеми отримання кредитів, особливо для малого та середнього бізнесу. Під час світової кризи, під впливом якої зараз знаходиться Україна, можна виділити цікаву особливість кредитування підприємств. До кризи отримувати кредит було дорого й невигідно, зважаючи на високі відсоткові ставки. Підприємствам, особливо новостворюваним, доводилось сплачувати за кредити великі суми свого прибутку. Під час кризи, замість того, щоб понизити ставки, як це роблять у розвинутих країнах (до 0,3-0,5 %), в Україні їх підвищують з 12-13% до 15-18% та вище. Тобто з цього можна зробити висновок, що політика кредитування у нашій державі не може сприяти ефективному розвитку підприємницької діяльності, вона потребує суттєвої переробки.

Ще одна перепона сучасного українського підприємництва — це складна процедура реєстрації підприємств. Найбільшою проблемою при реєстрації підприємства в Україні є велика кількість необхідних для цього документів та процедур, які потребують великих витрат часу та грошей, а в умовах корупції в українській владі ще й потребуються значні кошти для дачі хабара.

Підприємцю вирішити проблему створення підприємства можна було б двома способами: самостійно освоїти всі нюанси реєстрації підприємства, вивчаючи законодавство України, іншу правову літературу, досліджуючи Інтернет, проконсультувавшись з юристом і так далі, або доручити реєстрацію підприємства якій-небудь юридичній компанії. В Німеччині можна заплатити близько 4000 євро компанії, яка зареєструє підприємство за чотири дні. В Україні теж існує подібна послуга, але її вартість непосильна починаючому підприємцю.

Деякі особливості діяльності підприємницьких структур України у 2007 році наочно представлені у таблиці [9].

Можна стверджувати, що підприємництво в Україні забезпечує близько чверті населення робочими місцями, а також заробітною платою. При цьому більшу частину підприємницьких структур складають малі підприємства, що можна було б вважати позитивним явищем (економічна політика будь-якої державі у ринковій економіці повинна бути спрямованою на малий та середній бізнес, бо це значно підтримує економіку країни). Але звертає на себе увагу низький рівень оплати праці, що може бути наслідком тінізації значної частини їх діяльності.

Розділ 3. Удосконалення державного регулювання підприємницької діяльності  на сучасному етапі

3.1. Необхідність соціально-економічного розвитку підприємництва як важливого компонента ринкової економіки

Слід підкреслити, що найбільша кількість суб’єктів підприємницької діяльності концентрується довкола промислових центрів, при чому основним напрямком підприємництва є оптова та роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту (близько 25%), а також діяльність, пов’язана з операціями з нерухомістю, колективні, громадські та особисті послуги. А от у сільському та рибному господарстві, не дивлячись на велику територію з родючими чорноземами та вихід в Чорне та Азовське моря, кількість підприємницьких структур дуже низька (сільське господарство – 7,1%, рибне господарство – 0,2%).

В розвитку підприємництва в нашій країні мають місце й регіональні особливості. Так, на сході країни зосереджені великі підприємства, а на заході створена велика кількість господарських структур малого та середнього бізнесу. Бюджет будь-якого східного міста формується, переважно, за рахунок податків з декількох підприємств. Тому, коли у кризовій ситуації великі підприємства закриваються, гроші до бюджету не поступають. На заході ж зовсім інша ситуація: там бюджет міста формується за рахунок податків з великої кількості малих та середніх підприємств, які усіма силами борються за виживання. Тому при банкрутстві деяких малих підприємств криза відчувається не так гостро, як на сході.

Таким чином, до основних факторів, які гальмують розвиток підприємницького сектору в Україні, у першу чергу слід віднести:

—  неоднозначність та суперечність чинної нормативно-правової бази;

—  організаційно-правові труднощі започаткування бізнесу, особливо на стадії переходу від реєстрації до початку діяльності;

—  недоступність кредитних ресурсів як для започаткування підприємництва, так і для подальшої діяльності;

—  адміністративні перешкоди у сфері підприємництва;

—  галузеві та територіальні диспропорції, тобто концентрація малих підприємств довкола промислових центрів, відсутність їх відділень у районах і селах;

—  громіздка система бухгалтерського обліку і звітності (за виключенням ситуації, коли підприємство використовує єдиний податок);

—  недосконалість та обтяжливість системи оподаткування;

—  недостатність професійних знань та досвіду тих, хто займається малим і середнім бізнесом.

3.2. Світовий досвід державної допомоги малому і середньому бізнесу та його використання для удосконалення державного впливу на розвиток вітчизняного підприємництва

Аналіз світового досвіду свідчить, що виконання малим підприємством своєї суттєвої економічної та соціальної ролі можливе лише за умов виваженої державної політики всебічної підтримки цього сектору економіки.

Сприяння та підтримка малого підприємництва є самостійною складовою державної економічної політики в багатьох країнах. Тому існують спеціальні державні (урядові) органи управління (координації) та підтримки малого бізнесу. Наприклад: у Канаді — Міністерство у справах малого бізнесу; в Японії — Національна адміністрація малого бізнесу; в Росії — Державний комітет Російської Федерації з підтримки та розвитку малого підприємництва (створений в червня 1996 року); у США — Адміністрація малого бізнесу; в Бельгії, Люксембурзі — Міністерство середнього класу; у ФРН, Франції, Італії — підрозділи (департаменти) міністерств економіки, промисловості або торгівлі тощо.

Поряд із центральними органами місцеві органи влади (штатів, земель, муніципалітетів) надають всебічну підтримку малим підприємствам.

Центральні органи влади виконують, як правило, загальні стратегічні та координаційні функції:

—розробка загальної концепції та принципів відносин держави і малого підприємництва;

—формування певних засад діяльності, що сприяють адаптації малого підприємництва до умов жорсткої конкурентної боротьби;

—розробка цільових програм підтримки малого підприємництва, які спрямовані на певний сектор економіки або відповідний регіон.

Для здійснення державної політики діє спеціальне законодавство, яке врегульовує комплекс питань підтримки малого підприємництва. Реалізується також система державних програм фінансового, технологічного, зовнішньоекономічного, консультаційного, кадрового сприяння малим підприємствам.

Слід зазначити, що важелі, які застосовуються в економічній політиці розвинених країн, є дійовими лише за умов ринкового середовища, яке наближається до досконалого. Тому застосування світового досвіду для перехідних суспільств, яким є українське, досить обмежене. Це стосується не лише досвіду підтримки малого підприємництва, а й взагалі всіх сфер та аспектів щодо регулювання ринкової економіки.

Крім того, слід враховувати особливості моделей ринкової економіки. У сучасній економічній літературі розрізняють кілька моделей розвиненого ринкового господарства. Зокрема, виділяють моделі: ліберальну (американську), неоліберальну (німецьку), європейсько-кейнсіанську, шведську (соціал-демократичну), японську.

Тому аналіз світового досвіду слід розглядати через певну модель господарського розвитку, яка є сукупністю елементів, що забезпечують функціонування економіки (технологічних, економічних, соціальних, політичних, психологічних, релігійних тощо) в їхньому взаємозв’язку та взаємодії. Критеріями класифікації виступають, як правило, питома вага державної власності, її якісний склад, напрямки і засоби здійснення державної політики, форми ринкових відносин тощо.

Так, ліберальна (американська) модель у чистому вигляді реалізується в США і виходить з ідеї максимізації свободи економічної діяльності. Вона передбачає участь держави в регулюванні за «залишковим принципом»: втручання в аспекти, які не в змозі регулювати ринок; держава створює максимально сприятливі умови для функціонування приватного капіталу, зокрема малого підприємництва.

Неоліберальна (німецька) модель, яка здійснюється у ФРН, орієнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренції, для чого підтримуються умови відтворення, зокрема стимулювання, малого підприємництва, політики зайнятості тощо. Гасло цієї моделі: «Ринок — для всіх», тому значна увага приділяється соціальній спрямованості дії ринку, існує розгалужена система соціальних виплат.

Європейсько-кейнсіанську модель інколи називають англійською, хоча сьогодні вона більш чітко виражена у Франції, Італії, Австрії. За цієї моделі значну роль відіграє державний сектор в економіці, який досягає значних розмірів. Головною метою кейнсіанської моделі є забезпечення максимально ефективного розподілу ресурсів із певним страхуванням від непередбаченого впливу взаємодії приватних економічних інтересів.

Соціал-демократична (шведська) модель практикується у скандинавських країнах, а також, частково, в Португалії, Іспанії, Греції. Головну увагу тут приділено соціальній сфері, політиці зайнятості та соціального забезпечення, регулюванню трудових відносин, жорсткій політиці доходів.

Модель ринкового господарства Японії має специфічні риси. Основним суб’єктом тут виступають корпорації та об’єднання їх у фінансово-промислові групи — «кейрецу». Специфічними особливостями японської моделі є політика вирівнювання доходів, особлива політика робочої сили, ефективне використання національного менталітету.

Яскравим прикладом ефективного використання стимулюючої державної політики щодо малих та середніх підприємств («міттель-штанда»)* є післявоєнна Німеччина, яка досягла значних успіхів у соціально-економічному розвитку за короткий період завдяки тому, що основним фактором реалізації реформ була рушійна сила енергійного розвитку малого та середнього підприємництва («Міттедьштанд» — «середній прошарок». Відповідно до прийнятої у ФРН методології обліку, до цієї категорії належать: 1) своєрідні одноосібні фірми — особи вільних професій (лікарі, інженери, аудитори, викладачі тощо); 2) малі підприємства а чисельністю зайнятих від 1 до 49 чоловік і щорічним оборотом до 1 млн марок; 3) середні підприємства — від 50 до 499 чоловік, від 1 до 100 млн марок.).

Досвід більшості зарубіжних країн підтверджує, що державна політика щодо малого підприємництва є важливим самостійним системним напрямом соціально-економічної політики держави в цілому відповідно до основних національних інтересів. Ця політика формується за принципом створення сприятливого середовища щодо розвитку малого підприємництва, особливо в тих напрямах діяльності, які дають максимальний соціально-економічний ефект у країні або в регіоні.

Однак система державної підтримки малого підприємництва, про що свідчить світовий досвід, формується з урахуванням державного й політичного устрою, напрямів економічного розвитку, традицій регулювання і самоорганізації підприємницької діяльності, стану бюджетної та кредитно-фінансової системи, рівня громадської свідомості та інших факторів. Тому пряме перенесення на український грунт американської, французької, німецької або будь-якої іншої моделі державної підтримки малого підприємництва не можливе.

Світовий досвід свідчить про те, що особливо велику роль відіграє державна підтримка малого підприємництва у кризових умовах, коли економіка потребує докорінної структурної перебудови і вкрай необхідне зниження соціальної напруги. Прикладом цього можуть бути післявоєнні Японія і Німеччина, Англія кінця 70-х років, країни Східної Азії в останні 10—15 років. Досвід зарубіжних країн становить певний інтерес для України, і загальні риси, властиві багатьом країнам, мають враховуватися при формуванні державної політики підтримки малого підприємництва в Україні.

Висновки

Для досягнення більш ефективної діяльності підприємницького сектору економіки, перш за все, необхідно реформувати законодавчу базу, зокрема податкову, що забезпечило б більш прозоре та ефективніше здійснення підприємницької діяльності.

Держава повинна більш цілеспрямовано сприяти розвитку фінансового сектора, становленню фінансових інституцій для кредитування підприємств, розвитку гарантування кредитів, лізингу обладнання, що забезпечило б вирішення проблеми фінансування підприємств.

Реформування податкової системи повинно передбачати запровадження простої, зрозумілої системи нарахувань та сплати податків, скорочення кількості податків, удосконалення системи обчислення податкових зобов’язань і т.п.

Особливе значення слід приділяти розвитку малого та середнього бізнесу шляхом удосконалення чинного законодавства, збереження спрощеної системи оподаткування для суб’єктів малого підприємництва.

Суттєву роль у фінансовій підтримці підприємництва мають відігравати фонди підтримки підприємництва.

У західних країнах давно прийшли до висновку, що саме малі та середні підприємства швидше реагують на зміни ринкової кон’юнктури, поєднують ресурси, людей та потужності, що простоюють. В нашій країні слід використовувати накопичений позитивний досвід здійсненні підприємництва в розвинутих країнах.

Отже, в Україні дійсно існують особливості у здійсненні  підприємницької діяльності, а також багато проблем, що перешкоджають її розвитку. Їх врахування та вирішення забезпечить підвищення ефективності вітчизняного підприємництва, розширення підприємницького сектору, його інтегрування до світового економічного простору.

Список використаних джерел

1. Блащук Т. Фізична особа як суб’єкт підприємницької діяльності // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 7. — С. 161-163
2. Васильців Т. Удосконалення державного регулювання підприємницької діяльності в Україні // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. — С. 145-151
3. Вдовенко Л. Менеджмент підприємницької діяльності // Економіка АПК. — 2003. — № 11.- С.108-111
4. Данилишин Б. Податкове регулювання підприємницької діяльності в Україні // Вісник податкової служби України. — 2010. — № 10 : Вкладка. — С. 1-16
5. Дмитрієва О.Є. Поняття підприємницької діяльності // Історія та правознавство. — 2010. — № 13. — С. 15-17
6. Добровольська, В. Засоби Державного регулювання підприємницької діяльності // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 2. — С. 89-91
7. Добродій, Тетяна. Здійснення підприємницької діяльності фізичними особами // Вісник податкової служби України. — 2006. — № 29. — С. 42-45
8. Задихайло Д. Право на підприємницьку діяльність у системі відносин правового господарського порядку // Вісник Академії правових наук України. — 2011. — № 2. — С. 112-122
9. Іванов Ю.Б. Світові тенденції антикризового податкового регулювання //Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право). — 2010. — №1(48). – с.10-15.
10. Козачук, М. Види обмежень свободи підприємницької діяльності // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 5. — С. 138-141
11. Крупчан О. Удосконалення державного регулювання підприємницької діяльності на сучасному етапі // Вісник Академії правових наук України. — 2011. — № 4 . — С. 94-104
12. Мадзігон В.М. Підприємництво: причини виникнення і форми існування, підготовка молоді до підприємницької діяльності // Актуальні проблеми економіки. — 2010. — № 7. — С. 3-12
13. Нагорняк Г. Проблеми податкового регулювання в Україні та шляхи їх вирішення / Г.Нагорняк, Ю.Вовк // Галицький економічний вісник. — 2010. — №2(27). — с.140-152 — (фінансово-кредитне забезпечення діяльності господарюючих суб’єктів).
14. Новицький В.Є. Податкове регулювання в системі інструментів соціально-економічного розвитку: питання методології // Фінанси України. – 2007. – № 10. – С. 60–73.
15. Офік М. П. Суб’єкти підприємницької діяльності в умовах сучасного інституційного середовища // Фінанси України. — 2006. — № 3.- С.56-64
16. Підприємницька діяльність // Вісник податкової служби України. — 2004. — № 38-39. — С. 3-69
17. Податковий кодекс України ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2011, №13-14, ст.112). — http://zakon.rada.gov.ua
18. Правове регулювання підприємницької діяльності : проблеми і перспективи [Текст] : «Круглий стіл» // Пріоритети. — 2003. — № 6. — С. 29-33
19. Сухова О.С. Готовність до підприємницької діяльності // Економіка в школах України. — 2011. — № 9 . — С. 27-33
20. Сьомкіна Т.В. Формоутворення суб’єктів підприємницької діяльності в умовах сучасних ринкових відносин // Проблеми науки. — 2003. — № 4. — С. 33-38
21. Травянко О. Державне регулювання підприємницької діяльності в Україні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 3. — С. 126-131
22. Янковой Р.В. Методичні засади діагностики активізації підприємницької діяльності // Легка промисловість. — 2009. — № 3. — С. 42