Вступ.

1. Загальна характеристика національних релігій.

1.1. Релігії Стародавнього Єгипту.

1.2. Релігії народів Дворіччя.

1.3. Релігія Стародавньої Індії.

1.4. Давньогрецька релігія.

1.5. Релігії Стародавнього Риму.

2. Релігія Китаю.

3. Релігійні системи Індії: ведизм, брахманізм, індуїзм та джайнізм.

4. Віровчення і культ в буддизмі.

5. Іудаїзм як монотеїстична релігія.

Висновки.

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток цивілізації, що виявлявся в удосконаленні знарядь праці, формуванні економічних, політичних, соціальних відносин, пов'язаних із соціально-становою диференціацією суспільств, зародженням громадянських об'єднань людей, які приходили на зміну родоплемінним, спричинилися до виникнення національних (останнім часом вчені більше схиляються до терміна «етнічних») релігій.

Національні релігії — релігійні вірування та культові дії, притаманні конкретному народові.

Ранні національні релігії — це такі релігійні вірування, що охоплювали своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї національної держави. До ранніх національних релігій відносять усі релігії, які в літературі позначають за допомогою префіксів "старо-", "давньо-": староєгипетську, староіндійську, старогрецьку, староперсидську, староримську та інші.

Історичним підґрунтям виникнення та існування ранніх національних релігій був рабовласницький лад. Ці релігії існували в умовах, коли була можливість тримати найбільш пригнічені шари суспільства (рабів) у покорі завдяки лише грубому насильству.

Ранні національні (народні) релігії — релігійні вірування, витворені в лоні ранніх етносів, які засвідчили перехід від родоплемінного до громадянського суспільства, об'єктом поклоніння яких були боги.

1. Загальна характеристика національних релігій

1.1. Релігії СтародавньогоЄгипту

Наприкінці IV тис. до н. е. невеликі племінні, державні утворення в долині річки Ніл — номи — об'єднуються під владою єдиного царя — фараона. Так виникла Стародавня єгипетська держава, яка нараховувала ЗО династій фараонів і проіснувала до 332 р. до н. е., коли була завойована А. Македонським (336—323 рр, до н. е.).

Релігійні уявлення Стародавнього Єгипту склалися ще в ноліах, де в культах номових богів переважали тотемізм і магія. Пережитки тотемізму залишилися і у загальноєгипетській релігії, яка склалася внаслідок державного об'єднання номів. До числа найбільш авторитетних тварин, що обожнювалися, відносилися бик Апіс, корова Ісіда, баран Хнум, крокодил Себек, кішка Баст, шакал Анубіс, соколи Гор, Ібіс, Тот. Пізніше єгипетські божества стали набувати антропоморфних рис, але зооморфізм не був повністю відкинутий і, наприклад, богиня Баст зображувалася у вигляді жінки з головою кішки, а бог Тот — у вигляді чоловіка з головою Ібіса.

Піднесення того чи іншого політичного і релігійного центрів, в результаті приходу до влади різних династій фараонів, супроводжувалося набуттям за-гальноєгипетського значення місцевих культів. Так, під час правління V династії загальноєгипетського значення набуло геліопольське божество Ра (бог сонця). В епоху середнього царства домінує інший бог сонця — Амон. Осиріс як бог мертвих витісняє з кінця III тис. до н. е. іншого покровителя померлих — Анубіса. Саме Осиріс перебував у витоків ви-никнення в Єгипті культу вмираючого і воскресаючого бога, якого вбив його брат Сет, бог скотарства, і воскресив син, бог Гор.

Крім землеробських, чільне місце у давньоєгипетській релігії належало і культам космічних сил. Вони представлені богом землі Гебом, богинею неба Нут, яку підняв і підтримує бог повітря Шу. Від Геба і Нут народжуються Ісида та Нефтида, Осиріс і Сет. Крім них, у створенні світу беруть участь бог сонця Амон і богиня вологи Тефнут. Таким чином, створюється один з найстаріших пантеонів давньоєгипетських богів, так звана еннеада, яка панує у всьому Єгипті і незмінно присутня у релігійних текстах.

З космічними культами тісно пов'язані солярні релігійні уявлення. Сонячні боги — Ра і Амон ведуть боротьбу зі злом, що ототожнюється з чудовиськами, особливо із зміями. Вони також відповідають за зміну пір року. Періодично Тефнут, дочка Ра, вступає в з Щу, що знаменувало собою припинення посухи д народження природою нових багатих плодів. Свято повернення коханої дочки Ра відмічалося в Єгипті і в історичний період. В календарях воно звалося "днем виноградної лози і повноти Нілу".

Релігія Стародавнього Єгипту мала розвинуту міфологію, включаючи поклоніння численним фетишам, велику роль у ній відігравала магія. Так, на початку першого місяця весни проходили численні містерії Осиріса. У спеціальному приміщенні храму розміщувалась зроблена з глини фігура бога, засіяна зерном. До початку свят його зображення вкривалося зеленими паростками, що символізувало воскресіння. Жриці в образі Ісиди і Нефвдци через магічні заклинання зображували пошуки, оплакування і поховання бога.

Створення інституту жрецтва сприяло виникненню у Стародавньому Єгипті храмової організації. Як особлива соціальна група, жрецтво сконцентрувало у своїх руках велику владу і було досить впливове. Воно брало участь у керівництві державою, входило до почту фараона, приводило до влади одні фараонські династії й скидало інші. Жреці внесли помітний вклад у накопичення астрономічних, математичних і медичних знань. За цих часів будувалися величні храми, зводилися статуї богів, розроблялися складні й урочисті релігійні церемонії, пишні ритуали.

Один з них — культ померлих — демонструє специфічні уявлення єгиптян про потойбічне життя. Померла людина вважалася сплячою і тому потребувала їжі, домашнього начиння. Звідси виникає ідея збереження тіла і мистецтво муміфікації. Для найбільш впливових осіб споруджуються грандіозні гробниці — піраміди. Найвідомішою серед них є піраміда фараона IV династії Хеопса. Вона займає площу понад 5 га і сягає висоти 146,5 м. її складено з 2300 тис. відшліфованих кам'яних брил, вагою 2,5 т кожна. В цих культових спорудах вражають не лише розміри, а й якість роботи. Настінні розписи високого художнього рівня реалістично зображували земне буття померлого, який потребував уваги до себе і після смерті. Релігійний культ померлих, як бачимо, продовжував вікові традиції єгиптян, підтримання яких було повсякденною потребою.

Лише після завоювання Єгипту персами (525 р. до н. е.) та А. Македонським релігії Стародавнього Єгипту поступаються місцем спочатку елліністичним культам, а потім — християнству та ісламу.

1.2. Релігії народівДворіччя

Цивілізація народів Дворіччя сформувалась приблизно в середині IV тис. до н. е. Вона знала різні царства, що розквітали і занепадали, різні династії і столиці — Шумер, Аккад, Ур, Ларс і, нарешті, Вавилон та Ассирію.

В шумеро-аккадський період релігійні уявлення мали політеїстичний характер. Пантеон антропоморфних богів очолював бог неба Ан. Величне небо, що оточувало людину з усіх боків, сприймалося як щось священне, яке потребувало вільного, зумовленого бажаннями власної душі, підпорядкування. Енліль — друге божество — вважалося богом грому і повітря. Енкі — володар підземних вод і світового океану, пізніше набуває статусу божества мудрості. Набуває поширення в цей час культ богині-матері. Як активний початок в народженні, плодючості, постійному оновленні рослинності, проростанні зерна, збільшення кількості домашнього скота і продовженні людського роду, вона — Нінмах, Нінту, Мамо, Мамі — "велика цариця", "цариця богів", сила землі, мудрість. З появою семітів кількість богів у цьому регіоні значно збільшується. Дослідники нараховують до 3 000 імен богів, серед яких помітна певна ієрархія. Слідів тотемізму в шумерській релігійності практично немає. Про його залишки свідчить невелика кількість знахідок зображень людиноголового бика, крилатих левів, орла з лев'ячою головою.

На початку другого тисячоліття у Дворіччі зростає роль Вавилону, який досягає небаченого розквіту за Царя Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.). Відповідно головну роль в релігійному пантеоні починає відігравати вавилонське божество — Мардук. Офіційне жрецтво, роль якого не була такою значною, як у Стародавньому Єгипті, займається виправданням величі Мардука, намагається показати його законним нащадком попередніх богів. До того ж Мардук стає спадкоємцем Енкі не тільки мирним шляхом, а й за правом найсильнішого. За легендою, богиня пітьми Тіамат вирішила згубити усіх богів. Ніхто не наважувався боротися з нею. Лише Мардук взяв це на себе, але за умови, що посяде перше місце над всіма іншими богами. Він переміг Тіамат, розрубав її навпіл, створивши небо і землю, а сам став го-ловним богом світу.

Крім Мардука, вавилонсько-ассирійська релігія дуже багато уваги приділяла розробці і поширенню культу вмираючого і воскресаючого бога Таммуза; поширенню міфу про першу людину — Дцама, втратою ним безсмертя і гріхопадіння. Певну релігіє-знавчу цікавість викликає міф про потоп, від якого врятувався Ут-Напишім, улюблений жрець бога Енкі, що за порадою останнього побудував ковчег.

Релігійними центрами цивілізацій Дворіччя були храмові організації з численним обслуговуючим персоналом — жрецями і жрицями. Жрецтво тримало в руках вавилонсько-ассирійську науку, техніку, культуру, літературу і мистецтво, які справили значний вплив на подальший розвиток людства. Саме з вавилонсько-ассирійських релігійних уявлень багато чого запозичили наступні релігії.

1.3. Релігія Стародавньої Індії

Залишки культури Мохенджо-Даро у басейні ріки Інд засвідчують, що у цю епоху були культи первісного тотемізму. Люди поклонялися зооморфним істотам, існував культ дерев. Після вторгнення у середині II тис. до н. е. на старо-давньоіндійські землі арійських племен розпочинається інтенсивний розвиток нових суспільних відносин. В цей час утворюються касти. Релігійні уявлення стародавніх індійців дістали назву ведичних — від книг Вед (санскр. — "знання"). Стародавні ведичні вірування, брахманізм та індуїзм, що виникли пізніше, вважають Веди "священними" книгами. Початок їх створення сягає у період після вторгнення до країни арійських племен. Протягом наступних десяти століть усна ведична традиція видозмінюється і поповнюється. Записані Веди були лише в першій половині І тис. до н. е.

Об'ємна ведична література поділяється на чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Такий поділ відображує історичну послідовність розвитку всієї цієї літератури. Кожна група ведичної літератури не є єдиним цілим. Самхити — це чотири збірки: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Найдавнішою за часом створення і найбільшою за обсягом (1018 гімнів і 1005 віршів) вважають Ригведу. Більшість гімнів присвячено прославлянню богів та сил природи, котрі розглядаються як могутні, милосердні, мудрі божества. До них зверталися у проханнях і молитвах, їм приносили жертви. Вважалося, що життя людини, її багатство, блаженство і спокій повною мірою залежать від цих жертв. Індійці вірили у багатьох богів: в одному місці Вед вказується, що їх 3399.

Найпоширенішим було поклоніння богові Агні, як першооснові всього існуючого, богові Сонця — Сур'ї і володарю земних і небесних вод, покровителю скотарств — Варуні. Широко визнавався і культ предків.

Інші збірники Самхити вміщують мелодії, які супроводжували культові дії, різні магічні заклинання.

Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахманів) являють собою коментарі до Самхитів і мають в основному ритуальний характер. Вони спрямовані на зміцнення авторитету жреців і поглиблення кастового поділу суспільства, їхня поява пов'язана зі зміною умов життя суспільства, з посиленням соціальної нерівності, розвитком системи варн. Крім того, з часом деякі тексти стали незрозумілими, значно ускладнився і змінився релігійний культ. Виконання обов'язків жреця стало професією і виникла потреба у відповідній літературі.

Пізніше були створені Аран'яки та Упанішади. Аран'яки (буквально — "лісні тексти") — це в основному правила для пустельників, старців, які намагаються сам на сам пізнати істину і її природу. Заключною частиною ведичної літератури є Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя з метою пізнання істини). Створення Упанішад пов'язують із 108 авторами. Кожний з текстів являє собою короткий виклад релігійно-філософських роздумів того чи іншого легендарного або напівлегендарного мудреця. Ранні Упанішади посилено підкреслюють моністичні ідеї ведичної релігії. Водночас, на відміну від іншої ведичної літератури, в Упанішадах центр уваги переноситься з уявлень про зовнішній світ на внутрішній світ людини. Предметом шанування в таких творах стає те, що перебуває за явищем природи. Також виводяться категорії "брахман" і "атман" як першооснови буття. "Брахман" у багатьох текстах розглядається як абсолютна субстанція, першооснова і пер-шопричина всього існуючого, початок і кінець усіх істот; "атман" — це дихання або окрема людська душа.

На початку І тис. до н. е. у Стародавній Індії складається брахманізм: ведичні боги, які уособлювали природу, поступаються місцем кастовим богам. Існування каст (варн) поділяє людей на чотири групи: брахманів, тобто жрецтво; кшатріїв — воїнів; вайш'їв, до яких входило вільне населення, і шудрів — рабів. Кастова структура закріплялася законами Ману. Головним божеством стає Брахма. Поруч з ним існують верховні боги — Вішну, з дружиною Лакшмі, і Шіва, з богинею Парваті. Характерним для брахманізму в цей час було створення вчення про перевтілення душ, за яким характер переселення душі після смерті матеріального тіла залежить від того, як померлий виконував закони касти.

Ведична релігія і брахманізм дають змогу простежити, як поступово увага стародавнього індійця переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку, мислення. Вони справили великий вплив на розвиток індуїзму, джайнізму і буддизму.

1.4. Давньогрецька релігія

Для релігії Стародавньої Греції характерним є політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами. Стародавня грецька міфологія вважала, що світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія поділяється на доолімпійську і класичну олімпійську.

Пантеон давньогрецьких класичних богів очолює Зевс. В результаті боротьби з різного роду чудовиськами, перемоги над титанами, циклопами, гігантами і ув'язнення їх до Тартару, Зевс стає головним, верховним богом. Він народився на о. Кріт, де його мати, богиня Рея, врятувала від власного чоловіка Кро-носа. Здобувши Олімп, Зевс формує власне оточення. До нього входять богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості Феміда, символ вічної юності — Геба, Ганімед, мойри тощо.

Родина Зевса складалася з його дружини Гери, покровительки шлюбів, сім'ї і дітей; Аполлона — бога сонця і музики; Артеміди — богині полювання; Афродіти — богині краси і кохання; Афіни — богині мудрості; Гермеса — бога торгівлі. Крім них, до родини Зевса входили його брати: Посейдон — бог моря і Аїд — бог підземного царства.

Ієрархія олімпійців доповнюється богами, які не перебувають на Олімпі. Це покровитель ковалів — Гефест, богиня землеробства Деметра, бог виноробства та рослинності Діоніс, бог пастухів Пан тощо. Важливе місце в стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-герої — Прометей і Геракл.

Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він створив людей з землі і води. Оскільки під час творіння люди вийшли беззахисними і менш пристосованими до життя, ніж тварини, Прометей дав людям знання, навчив користуватися вогнем, використовувати ремесла, за що Зевс покарав його, прикувавши ланцюгом до скель Кавказу.

Подвиги Геракла відомі як перемоги смертної людини над природою. Син Зевса і земної жінки, переможець над різними чудовиськами (немейським левом, лернейською гідрою, керінейською ланню, ері-манфським вепром, стимфалійськими птахами, марафонським биком, кіньми Діомеда і стадами Геріона).

Міфологічне тлумачення природи і людини, діяльність олімпійських богів у релігійних уявленнях стародавніх греків свідчили про практичний і тверезий характер обожнювання оточуючого світу. Давньогрецька релігія не приділяє особливої уваги моральним проблемам, потойбічної винагороди для неї не існує. Перебування у царстві Аїда жалюгідне.

Для давньогрецького релігійного культу є характерним полісний культ. Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, він був обов'язковим для усіх громадян. Виконавцями культу були як жреці, так і офіційні державні особи. Великого значення набули оракули. Храми вважалися житлом богів у буквальному розумінні і тому їх статуї визнавалися сповненими життя. В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.

1.5. Релігії Стародавнього Риму

Первісна релігія однієї з найбільших імперій світу склалася на основі релігій родових общин, а згодом запозичила релігійні вірування стародавніх греків. Певну роль в ній відігравали залишки тотемізму. Римляни вважали, що походять від вовчиці, котра вигодувала засновників Риму — Ромула і Рема.

Значне місце в давньоримській релігії відігравало поклоніння домашнім духам: манам, пенатам і ларам. Досить велику розвинутість здобули землеробські культи.

Численний пантеон римської релігії очолював бог неба, грому і блискавки — Юпітер. Разом з ним до тріади богів входили бог війни Марс і бог господарства Квірін. Інші боги контролювали досить вузькі Ділянки реального життя. Так, зерно, посіяне у землі опікав Сатурн; колос, що виріс, — Церера; колос, який зацвів, — Флора; готовий до жнив — Коне, а зжатий — Опс. Кожний чоловік мав свого індивідуального бога-покровителя, так званого генія, а жінка — покровительку Юнону.

Спочатку римський культ був формальний, без всякої містики. Однак на зламі старої і нової ери в імперії набувають поширення марновірства, магія, мантика, східні культи. У боротьбі з ними офіційна влада намагалася встановити загальнодержавну монотеїстичну релігію, але успіху це не мало. Цю роль виконало християнство, яке витіснило релігії Стародавнього Риму.

2. Релігія Китаю

Конфуціанство отримало назву від імені засновника вчення Конфуція. Великий китайський мудрець Кун-фуцзи (у свропейців Конфуційі в очах китайців був утіленням досконалого мудреця.

Погляди Конфуція полягають у тому, що людина від природи добра, людське начало є благородним (жень — термін, що означає людяність). Людяність має бути в основі відносин між людьми. Якщо, наприклад, правитель керується принципом жень, він є батьком народу, а не визискувачем. Добрий і мудрий правитель підбирає собі помічників такої ж удачі. Менші начальники безпосередньо керують главами сімей, у яких за принципом жень сини підкоряються добрим і мудрим батькам. Отже, суспільство в ідеалі зверху донизу повинно бути побудоване на гуманності й порядку. Усе це подобається Високому Небу. Небо, як втілення Ян, не має в його очах нічого хибного. Саме так Конфуцій, прагнучи знайти новий погляд на світ й упорядкувати старовинне багатобожжя, визначав вищу реальність, те Першоначало, яке лежить в основі усього[1, c. 136].

Даосизм принципово відрізняється від системи Конфуція. На відміну від Конфуція, що відстоював цінність старовинної моралі та звичаїв, другий великий мудрець Стародавнього Китаю — Лао-цзи (VI ст. до н.е.) протиставляє своє вчення всьому, що було раніше і що конфуціанці вважали за вічне й незмінне. Лао-цзи, за легендою, народився сивим і старим (ознака мудрості: "лао" й означає старий). Його повчання записане в книзі Дао-де-ціин (книга про дао — шлях мудрості). Тут немає посилань на народні звичаї, перекази й пісні, як у конфуціанців. Лао-цзи знецінює людську славу, що була такою важливою для учнів Конфуція. За Лао-цзи, дао — це шлях пізнання прихованого змісту речей. При цьому мудрець мусить "бути обережним, наче переходить по льоду, що тане". Мудрець "ненавидить тих, хто красно говорить"; слово має відповідати істині. Матеріальне буття — ілюзія, лише смерть — повернення до дао. Щоби зрозуміти сенс речей, треба забути про себе й навколишній світ, не діяти прагматично й спостерігати природу, бо крізь буття матеріальних речей, їхній рух просвічують закони й напрямки дао. Даосисти вважають, що на людину впливають 33 тисячі духів. Багато що тут іде, можливо, від первісного народного почуття природи, її одухотвореності128. Практично нічим не відрізняється від звичайної землеробської магії лаоський ритуал cv-mi, у ході якого випрошується врожай для полів і приплід тварин. Обряд вершиться взимку і полягає в тому, що посеред рисової розсади вміщують символи п'яти стихій — дерева, вогню, землі, води й металу[1, 138].

3. Релігійні системи Індії: ведизм, брахманізм, індуїзм та джайнізм

Індійська цивілізація — одна з найдавніших на планеті, її населення сповідувало первісну племінну релігію з елементами тотемізму і культу предків. Храмів не було.

У лоні ведичної релігії з часом сформувалися основні засади індуїзму. Веди — священні книги давньоіндійських релігій. Ведична релігія містить яскраво виражені патріархальні риси, струнку ієрархію богів, напівбогів, які уособлюють сили та явища природи. Головними її особливостями є обожнення сил природи, анімізм, первісна магія. За своїм характером вона була обрядовою: стрижневим моментом у ній було жертвопринесення богам. Брахманізм — це давньоіндійська релігія, що сформувалася у процесі взаємодії ведійської релігії з місцевими культами внаслідок намагань пристосувати ведійську духовну традицію до особливостей формування в давньоіндійському суспільстві ранньофеодальних відносин. Брахманізм є більш високим ступенем релігійної свідомості, ніж ведійська релігія. Головна мета віровчення полягає у злитті з вищим Абсолютом — богом — творцем Брахмана. За своєю суттю індуїзм постав як розвинутий пізній брахманізм. Буддизм виступав проти кастового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби ідеологічного утвердження соціальних порядків. Основою джайнізму є вчення про дживи — живі істоти, які існують у недовершеному та довершеному буттях. Різні ступені єднання духовного з тілесним становлять ієрархію живих істот, на вершині якої люди та боги. Перехід з нижчих щаблів ієрархії до вищих відбувається відповідно до аскетичних заслуг з'єднаної з тілом душі, коли знищується тілесний елемент[1, c. 182].

Згідно з ученням брахманів, будь-яка істота має свободу волі й живе як хоче. Але вона може творити добрі й злі справи. Коли ти робиш добро, то поліпшуєш свою карму, або, грубо кажучи, життєве призначення. Отож, народжуємося ми начебто вже за планом, визначеним наперед кармою (минулі буття), але можемо поліпшити майбутнє існування. Ця амплітуда посмертних перероджень — від каменя до небожителя — являє собою в індуїзмі щось на зразок колеса, яке крутиться туди й назад. Це і є модель буття в індуїзмі, колесо кармічних перероджень. Усі ці стани буття — сфера Сат, тобто матеріальна (навіть небожителі створені з "тонкої матерії"); водночас матерія є фата-морганою, мильною булькою, породженням богині Майї. Тому й називають колесо перероджень колесом сансари (чуттєвого). Поняття брахман і атман стали великими філософськими узагальненнями Вед. Брахман — означає об'єктивне, загальне, атман — індивідуальне "я"[2, c. 154].

4. Віровчення і культ в буддизмі

Сутність буддійського віровчення в найбільш концентрованому вигляді виражають так звані «чотири благородні істини буддизму», сформульовані Просвітленим в одній із перших проповідей. Ці істини, як думають самі буддисти, вказують на «Зло, походження Зла і подолання Зла, і благородний восьмеричний шлях, що веде до припинення Зла» (Дхаммапада, XIV, 191):

• Перша благородна істина буддизму проголошує: «Сутність життя є страждання». Це страждання заподіює людині буквально все: «народження — страждання, старість — страждання, хвороба — страждання, смерть — страждання».

• Друга благородна істина говорить про джерело страждань: «це жага, що приводить до нових народжень, супроводжувана задоволеннями і пристрастями, що знаходить задоволення тут і там, а саме: жага насолоди, жага існування, жага загибелі».

• Третя благородна істина пояснює, як можна знищити страждання: «це повне безслідне знищення цієї жаги, відмова від неї, відкидання, звільнення, позбавлення її».

• Нарешті, четверта благородна істина стосується «серединного шляху», що веде до знищення страждання. Будда переконався, що обидві протилежності — і життя, повне задоволень і хтивості, і життя в добровільному обмеженні своїх бажань — однаково далекі від «правильного шляху». Цей шлях лежить посередині, тому називається «серединним».

Релігійний культ у буддизмі підпорядкований одній меті — досягненню нірвани. Релігійна організація розглядається як засіб допомоги на цьому шляху[6, c. 63].

5. Іудаїзм як монотеїстична релігія

Іудаїзм — одна з монотеїстичних релігій, поширених головним чином серед євреїв. Культ Ягве, бога племені Іуди, який відіграв основну роль у становленні давньоєврейської держави, перетворився з часом на загальнодержавний культ, а згодом і культ єдиного Бога. У вузькому тлумаченні під іудаїзмом розумілася релігія, яка виникла на межі II — І тис. до н.е. серед єврейських племен. У ширшому розумінні — це комплекс правових, морально-етичних, філософських і релігійних уявлень, які протягом майже трьох тисячоліть визначали устрій і спосіб життя євреїв. Ще на ранній стадії свого становлення іудаїзм вийшов за межі духовної сфери й активно втрутився у суспільно-політичну практику. Структура іудаїзму стає розгалуженою і включає щонайменше сім основних елементів: 1) вчення про Бога, сутність всесвіту і людину; 2) шанування Святого Письма — Тори; 3) зведення релігійних законів, які охоплюють також галузь світського права; 4) порядок виконання релігійного ритуалу; 5) систему релігійних інститутів; 6) комплекс морально-етичних відносин; 7) концепцію богообраності народу Ізраїлю і його месіанського призначення[2, c. 120].

Висновки

Релігія супроводжує людство протягом значної частини його історії і на сьогоднішній день охоплює до 80 % населення земної кулі. І все ж таки вона є сферою, мало зрозумілою і для звичайних людей, і для фахівців. Причин тому багато. Дати одне визначення того, що ж таке релігія, навряд чи можливо вже тому, що відома величезна кількість релігій минулого і сьогодення. По-друге, релігію найчастіше оцінюють за її зовнішніми ознаками, тому що вона практикується її послідовниками в культі, тоді як для віруючої людини вона полягає в глибоко особистому внутрішньому діалозі з чимось надприродним.

Головними об'єктами в національних (етнічних) релігіях були не духи, а боги, яких віруючі уявляли як більш досконалих духів, від яких залежали і надприродні об'єкти, і людські суспільства.

Конфесійні та етнічні ареали національних релігій, як правило, збігаються. Траплялося, що їх сповідували і представники інших етносів.

Беручи за основу рівень етносоціального розвитку суспільства і зумовлені цим особливості вірувань, культу, усі національні (етнічні) релігії поділяють на ранні національні (народні) та пізні національні (національні або етнодержавні) релігії.

До них зараховують релігії, що природно сформувалися в лоні ранніх цивілізацій, етносів у процесі розвитку їх уявлень про природний і надприродний світи і сили, що ними управляють.

Їх віросповідальні, культові особливості зумовлювали всі чинники, які визначали процес творення етносу (територія, клімат, мова, історичний досвід). Адже від свого народження людина була наче оповита легендами, міфами, забобонами, етичними приписами, що становили нормативну серцевину життя її етносу. Одна з характерних їх особливостей — яскраво виражений етноцентризм.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

3. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

4. Релігієзнавство : Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ко-вальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

5. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Во-лодимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

6. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.