Європейський Суд функціонує на постійній основі з метою забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами зобов’язань за Конвенцією. Його юрисдикція визнана обов’язковою всіма державами-учасницями й поширюється на всі спори, що пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах.

Місцезнаходженням Європейського Суду — є м. Страсбург (Франція). Засідання Європейського Суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація його діяльності, Правила процедури, порядок здійснення реєстрації заяв, їх розгляду, винесення рішень установлені Конвенцією та Регламентом Європейського Суду.

Європейський Суд виносить свої рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою застосування своїх попередніх рішень.

Рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для держав- учасниць Конвенції.

Істотні відмінності між правовими системами держав-учасниць Конвенції спонукають Суд брати до уваги не формальні, а сутнісно-змістовні аспекти юридичних рішень, що ухвалюються стосовно заявників органами влади. З огляду на це він відзначає загальним чином, що «для дотримання зобов’язань за Конвенцією є важливою сутність, а не форма». Такий підхід, зорієнтований на виявлення соціально- антропної сутності відносин, що розглядаються, за своєю сутністю є природно- правовим. На здатність «самої соціальної сутності явищ» у практ%Dці Європейського суду з прав людини «набувати юридичного значення й породжувати конкретні юридичні наслідки» вже вказувалось у літературі^[1].

У ст. 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді, повинні відповідати таким критеріям, судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом; упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі». Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська Асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського Суду строком на дев’ять років. Судді не можуть бути переобрані. Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (ст. 24).

З квітня 2010 року суддею Європейського суду з прав людини є Ганна Юдківська.

Ст. 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Комісія, до складу якої входять три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

У палатах, на другому рівні організаційної структури Суду, здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою, суддю, якого було обрано від зацікавленої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях у разі відсутності такого судді.

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які були визнані неприйнятими у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Велика палата, третій рівень, на якому здійснюється робота Суду. До складу Великої палати входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються щодо члена палати за посадою, пункт 3 ст. 27 також зараховує до складу Великої палати Г олову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках, відповідно до статті 30, палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин: якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї, якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше, якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.

Належне виконання Україною вимог міжнародних документів, рішень Європейського суду з прав людини, реалізація стандартів обмеження конституційних прав на практиці, безперечно, сприятиме успішному виконанню завдань судочинства. Крім того, застосування міжнародно-правових стандартів обмеження конституційних прав і свобод громадян може здійснюватися, за кількома напрямами, а саме шляхом дублювання відповідних норм в національному законодавстві або за допомогою інкорпорації норм міжнародного права в національне законодавство.

Аби зрозуміти механізм впливу Європейської конвенції на національну правову систему, а рішень Європейського Суду — на систему захисту прав громадян, слід мати на увазі кілька важливих «наріжних каменів» такого впливу. Це передусім стосується самої природи Європейського суду з прав людини, оскільки Суд спрямований на захист саме прав людини, а не прав держави, яка є стороною в будь-якому спорі, що розглядається Європейським Судом. По-друге, слід зрозуміти значення рішень Європейського Суду для розвитку найважливіших інститутів національної правової системи, а саме: права власності та її захист, фундаментальних прав та свобод особи, захист прав і свобод особи в «нетрадиційних сферах правозахисної діяльності» тощо.

У системі захисту прав громадян України важливе місце займає механізм виконання судових рішень. Виходячи із необхідності запровадження європейських стандартів у цій сфері, особливу увагу слід звернути на виконання рішень Європейського Суду. Стадія виконання судового рішення починається з моменту прийняття судом так званого остаточного судового рішення, що передбачено ст. 44 Конвенції. Набуття рішенням статусу остаточного має суттєве юридичне значення, оскільки є юридичним фактом, який породжує для України обов’язки щодо виконання судового рішення^[1].

Юрисдикція Суду виходить із того, що існує невідворотний принцип, який зафіксований у ст. 46 Конвенції про обов’язковість виконання державою, яка була стороною в судовому процесі, будь-якого остаточного рішення суду в будь-якій справі. Крім цього загального принципу, існує також принцип обов’язкового нагляду за виконанням остаточних рішень суду, який здійснюється шляхом надсилання Комітету міністрів Ради Європи всіх остаточних рішень суду для здійснення нагляду за їх виконанням. Таким чином, у міжнародно-правових актах зафіксовано й реально функціонує на практиці механізм виконання судових рішень Європейського суду з прав людини, а зафіксовані в документах міжнародні правові зобов’язання держави- відповідача тягнуть за собою правові наслідки у сфері виконання рішень Суду^[2].

Європейська конвенція не встановлює чітко визначеного механізму виконання рішень Європейського Суду з прав людини, який був би однаковим та обов’язковим для застосування усіма державами-учасницями Конвенції. Такий механізм встановлюється національним правом кожної окремої держави або взагалі може бути не передбачений національним законодавством.

ВИСНОВКИ

Одним із найголовніших завдань, які постали перед Україною після проголошення нею у 1991 р. державної незалежності, є її інтеграція у світове співтовариство. Неодмінною вимогою такої інтеграції та передумовою позитивного сприйняття України на міжнародній арені є досягнення високого рівня забезпечення й захисту прав людини та виконання, взятих нашою державою, міжнародно-правових зобов’язань. Цей висновок випливає, зокрема з аналізу тих міжнародно-правових договорів з питань захисту й реалізації прав людини, стороною яких є Україна: Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. (далі — Конвенція). Ратифікація Україною цієї Конвенції одразу ж викликала жваві дискусії довкола проблеми тлумачення змісту закріплених нею вимог. Питання дещо ускладнюється через те, що формулювання більшості конвенційних приписів є максимально широкими та гнучкими, містять чимало оціночних понять, передбачають широку дискрецію національних правозастосовних органів, а, відтак, потребують вироблення більш-менш чітких правил їх інтерпретації.

Метою діяльності Суду є забезпечення дотримання положень Конвенції та її Протоколів. Суд не має функції виправлення помилок місцевих судів щодо застосування національного законодавства. Також до повноважень Суду не входить оцінювання доказів.

^[1]   Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року // Офіційний вісник України. — 1998. — №13. — С. 207-302.

^[2]   Проблеми реалізації прав і свобод людини та громадянина в Україні : монографія / за ред. Н. М. Оніщенко, О. В. Зайчука. — К. : Юридична думка, 2007. — С. 272