У сучасних умовах в Україні відбувається активний процес розвитку національної правової системи, яка повинна відповідати ос­новним принципам демократичної правової держави. Цей процес вимагає глибокого та об´єктивного наукового вивчення історичних джерел права України, що, у свою чергу, додасть су­часній правовій системі ґрунтовності, послідовності, надійності й ефектив­ності. Фундаментальні дослідження історії джерел права у певних суспіль­но-політичних умовах сприяють роз­витку права, дають змогу використати накопичений сторіччями юридичний досвід у сучасних умовах українського правотворення. Глибоке аналітичне осмислення історико-правових про­цесів становлення і розвитку джерел права України дає можливість по-но­вому, зі знанням справи, всебічніше оцінити тенденції розвитку сучасних правових інститутів. Крім цього, вив­чення джерел права важливе для ро­зуміння історичного процесу виникнення права, а також наступності в розвитку правових норм.

У сучасній юридичній науці є декілька підходів до вивчення джерел права. В одному випадку — це джерело виникнення права як соціальної кате­горії, у другому — як пам´ятки історії, літописи, судові справи, звичаї, які ко­лись мали значення діючого права та визначали основні напрями станов­лення права конкретної держави; у третьому — спосіб вираження змісту правил поведінки, що встановлюється державою. У пропонованій статті зу­пинимося на розумінні джерел права як історичних пам´яток права, які в ми­нулому мали значення діючого права.

До одних із маловивчених в історії держави і права України періодів ста­новлення і розвитку джерел права на українських землях можна віднести період Середньовіччя, коли українські землі після занепаду Галицько-Волинської держави у 1349 р. пережили цикл політичних, економічних, право­вих та соціальних трансформацій, спричинених їх приєднанням до скла­ду Польського Королівства та Велико­го князівства Литовського. Важливим чинником необхідності звернення саме до аналізу правового статусу україн­ських земель у складі цих держав був інтенсивний розвиток джерел права, які регулювали суспільні відносини.

Певний інтерес викликає аналіз особливостей формування джерел пра­ва у Галичині у складі Польського Ко­ролівства (1349-1569 рр.). Як відомо, у 1349 р. Галичина була захоплена поль­ським королем Казимиром III і вважа­лася його особистою вотчиною («по­сіданням»). Протягом 1370-1378 рр. Галичина формально перебувала під владою польсько-угорського короля Людовіка Угорського, оскільки Угор­ське і Польське королівства були пов´язані між собою умовами Вишеградської угоди 1338 р. З 1349 р. по 1434 р. Галичина йменувалася «Русь­ким Королівством» і була тери­торіальною адміністративно-право­вою автономією, яку їй надавали польські королі як суверени цієї тери­торії. Автономність «Руського Ко­ролівства» виявлялася в тому, що в ньому діяли суспільно-політичний лад, джерела права, котрі сформували­ся за часів Галицько-Волинської дер­жави. Проте на підставі привілеїв польського короля у 1430, 1434 рр. у Галичині було введено польську адмі­ністрацію, адміністративно-терито­ріальний поділ на воєводства та поши­рено чинність основних польських джерел права: Віслицький статут 1347 р., Повний звід статутів Казимира Великого 1420 р., Вартський статут 1423 р., Статут Яна Ласького 1506 р. та ін. У тому ж 1434 р. привілеєм поль­ського короля було скасовано само­врядний статус Руського Королівства, а натомість створено Руське воєводство як складову Польського Королівства.

У Галичині XIV-XVI ст. відбулися значні зміни у правовому регулюванні суспільних відносин, пов´язані із захоп­ленням Галичини Польським Королів­ством у 1349 р. Особливістю правового статусу Галичини (1349-1434 рр.) ста­ло співіснування на її території певно­го дуалізму правових джерел: колиш­ньої Галицько-Волинської держави та Польського Королівства.

Правові джерела Галицько-Во­линської держави та Польського Королівства мали спільні та відмінні риси. Правова система Польського Королівства сформувалася на основі польського звичаєвого права та під впливом західної традиції права, а правова система Київської Русі, Га­лицько-Волинської держави — на ос­нові руського (українського) зви­чаєвого права та частково запозичень візантійського, а через нього і римсь­кого права. Польська влада після приєднання у 1349 р. Галичини не за­проваджувала в повному обсязі свого державно-правового ладу тут до 1434 р., а правові відносини регулюва­ли джерела права Галицько-Волинсь­кої держави: звичаєве право, «Руська правда», грамоти галицько-волин­ських князів, магдебурзьке право (вже діяло у м. Сянок від 1339 р.). Галицько-Волинська держава використала, в основному, джерела права Київської Русі. Правотворчість київських князів, функціональність руського звичаєвого права, рецепція візантійського, а через нього римського права, торговельні й політичні зв´язки Київської Русі з Візантією, Німеччиною, Францією по­зитивно вплинули на формування і функціонування права Київської Русі. Після її розпаду джерела права Київської Русі були покладені в осно­ву правового регулювання суспільних відносин у Галицько-Волинській дер­жаві, яка не мала гострої потреби роз­вивати своє законодавство, оскільки джерела права Київської Русі відпові­дали соціально-економічним реаліям Галицько-Волинської держави. Проте під впливом нових соціально-еконо­мічних, культурних і політичних від­носин галицько-волинськими князя­ми видавалися грамоти, які розвивали та вдосконалили чимало положень руського права. У цей час мала місце наступність у розвитку права Галиць­ко-Волинської держави, що передба­чала зв´язок, наявність спільних рис у процесі становлення і розвитку право­вих норм, котрі їх не розмежовували, а об´єднували, робили подібними. Вия­ви наступності у праві Галицько-Во­линської держави мали специфіку, оскільки визначальна роль в її забез­печенні належала наступності законо­давства. Тому в нових правових дже­релах Галицько-Волинської держави зберігалися основні риси, ознаки, вла­стивості попередньої правової систе­ми Київської Русі (звичаєве право, князівське законодавство, «Руська правда», канонічне право й інші дже­рела права, які відповідали новим соціально-економічним і політичним відносинам). Із викладеного випливає, що станом на 1349 р. на етнічних українських землях, введених до Польського Королівства, була сфор­мована і функціонувала українська правова традиція. На думку професо­ра О. Скакун, «правова традиція — це сукупність глибоко укорінених протя­гом історії у свідомості людей уявлень про роль права в суспільстві, його при­роду, а також організацію і функціону­вання правової системи» [1, 25]. «Усі змістовні характеристики вживання терміна «правова традиція», — як пра­вильно зауважив Ю. Лобода, — від­різняються тим, що вказують на своєрідність правової системи, зумов­лену її унікальним конкретно-історич­ним шляхом розвитку» [2]. Водночас ознаки, котрі визначають неповтор­ність, особливість, оригінальність етнонаціональної організації, розгляда­ються передусім як етнічні.

До найпоширеніших норм руського (українського) звичаєвого права, що діяло в Галичині у перші роки її пере­бування під владою польського коро­ля Казимира III, належали норми, які регулювали порядок окремих проце­суальних дій в українських селах під час здійснення копного судочинства. Авторитет звичаєвого права у Гали­чині, до її насильницького приєднання польським королем у 1349 р. і до по­ширення польського права у 1434 р., був зумовлений архаїчним, консерва­тивним характером українського зви­чаєвого права, що сприяло захисту староукраїнських традицій правового ладу від невиправданих змін або наки­дання чужих правових норм. Україн­ське звичаєве право зберігало дух, ідеологію народного права, у ньому віддзеркалювався рівень розвитку пра­вової культури того часу. Українське звичаєве право не сприяло радикаль­ним змінам, котрі ініціювалися поль­ськими королями у Галичині до 1434 р. Важливим писаним правом в українській Галичині у складі Поль­ського Королівства була, як уже згаду­валося, «Руська правда» [3].

Джерела права в Галичині у складі Польського Королівства зазнавали за­позичень принципів та ідей польсько­го права. Проте ці запозичення не змінювали правової ідентифікації українців, оскільки право Польського Королівства було орієнтоване на євро­пейське, давньоримське право, тобто європейську правову культуру [4, 12]. Українська правова традиція ще до приєднання Галичини до складу Поль­ського Королівства у попередні істо­ричні епохи зазнавала впливу візан­тійського, а через нього і римського права.

Серед деяких вітчизняних право­знавців дискутується питання про те, яку роль відіграло візантійське право у формуванні правової культури і пра­ва України. Так, на думку М. Кармазіної, на духовно-культурну традицію України вплинув візантійський Схід (особливо після прийняття християн­ства), а на суспільно-політичні та пра­вові структури — латинський Захід з визначальною роллю реципованого римського права [5]. На думку сучас­ного українського правознавця, найав­торитетнішого дослідника римського приватного права Є. Харитонова, роз­криття ступеня впливу на становлен­ня української правової культури як римського, так і візантійського (кано­нічного) права можливо у контексті поділу правових традицій в Європі на східну і західну, а західної традиції, у свою чергу, на дві лінії: римську і візантійську. Ознаками східноєвро­пейської традиції (при орієнтуванні в основному на російську правову сис­тему), на думку вченого, є: перевага колективних (общинних) інтересів над індивідуальними, нерозвиненість інституту приватної власності, пану­вання регламентаційної соціальної етики і християнської релігії. Західну правову традицію, вважає професор Є. Харитонов, відрізняє те, що вона має могутній інститут власності, інди­відуалістичну соціальну етику і світ­ський характер влади; входить корін­нями у римське приватне право і збе­рігає його вплив, а також вплив кано­нічного права [6].

Загальновідомо, що правові систе­ми більшості європейських країн були сформовані зі значним впливом рим­ського права. Упродовж історичного розвитку, внаслідок комплексу істо­ричних і політичних чинників, тери­торія України в період до Київської Русі мала зв´язки з Римською імпе­рією (зі східною і західною її частина­ми). Східна частина Римської імперії перетворилась на Візантійську імпе­рію, правова система якої, безперечно, ґрунтувалася на римській правовій традиції. Крім того, значно вплинула на українські землі й західна традиція права, яка через німецьке (магдебур­зьке) право поширювалась у Галиць­ко-Волинській державі. Визначивши вплив римського права на формуван­ня української правової традиції, мож­на визначити напрям зв´язків між правовими системами України та Римської імперії, а через останню — з країнами Європи [7, 144-145].

Як відомо, перші значні контакти Візантійської імперії з нашою держа­вою почалися в період створення Київської Русі й досягай найбільшої активності в другій половині X — першій половині XII ст. На думку при­хильників «візантивізму», культура Київської Русі здебільшого була зорієнтована на східноєвропейську цивілізацію, тобто візантійську. Прий­няття християнства як державної релігії в Київській Русі сприяло вирі­шальному впливу візантійської право­вої культури на формування культури і права України [8]. Відома дослідниця візантійського права Є. Ліпшиц вва­жала: «Візантійське право було однією з найяскравіших сторін візантійської культури, і за силою впливу на культу­ру інших народів Середньовіччя воно може порівнюватись хіба що з візан­тійським мистецтвом і архітектурою» [9]. Проте стверджувати про вирі­шальний вплив візантійської правової культури на формування правової культури і права України буде пе­ребільшенням. Ми поділяємо позицію М. Козюбри та О. Лисенко, що в епоху існування Київської держави, на жит­тя якої вплив візантійської культури (особливо після запровадження хрис­тиянства) справді був досить відчут­ним, давньоруське світське право мен­ше зазнало такого впливу. Це пояс­нюється, по-перше, тим, що до запро­вадження християнства на території Київської Русі вже діяла самобутня система місцевого звичаєвого права, яка в силу консервативності, властивої звичаям взагалі, чинила настирли­вий опір чужорідному правовому впливу. По-друге, візантійське право було надзвичайно суперечливим син­тезом ідеологічних догм, які виправдо­вували тиранію і насильство над людьми в ім´я самодержавної влади, і водночас досить розвинених і благо­пристойних юридичних форм [4, 11].

На нашу думку, не можна однознач­но заперечувати, що внаслідок прий­няття християнства «з рук» візантій­ського патріарха та наявності напри­кінці X ст. власної правової традиції Київської Русі на основі звичаєвого та писаного права, впливу візантійського права зазнали ті галузі й інститути права Київської Русі, котрі мали без­посереднє відношення до церковної юрисдикції [7, 145]. Це було пов´язано з тим, що в період Київської Русі вплив візантійського права поширю­вався переважно на церковне (ка­нонічне) право Русі, яке сприяло ста­новленню могутньої та розгалуженої церковної організації. З ініціативи ви­щої церковної адміністрації Київської Русі на її територію були привезені численні писемні джерела, необхідні для повноцінного функціонування новоствореної церкви. До таких джерел належали ритуальні тексти, христи­янсько-філософські твори та візантій­ські збірки правових норм. Одним із найвизначніших джерел права Візан­тійської імперії, які повністю чи част­ково потрапляли на територію Київ­ської Русі, були «Номоканони» — комплексні збірки з джерел церковно­го та світського права, створені відо­мими церковними діячами Візантії Іоаном Схоластиком і патріархом Фотієм. Доповнені різними правови­ми нормами вітчизняного й іноземно­го походження, ці збірки в Київській Русі отримали назву «Кормчі книги» і в багатьох списках, редакціях упро­довж тривалого часу регламентували всі церковні та деякі інститути пози­тивного права. Найдавнішою з відо­мих сучасним дослідникам є «Єфремівська кормча книга», яка датується кінцем XI — початком XII ст. і містить фотієвський «Номоканон» з 14 титу­лів, фрагменти «Родомського мор­ського закону», «Землеробського за­кону Юстиніана», «Еклоги», «Прохірону», «Новел» з «Corpus Juris Civilis» — тобто елементи найзначніших джерел церковного та світського права Віза­нтійської імперії, створених до X ст. Наявність такого унікального пред­ставництва правових норм Візантії на території Київської Русі можна пояс­нити увагою дослідників до «Єфре-мівської кормчої книги», аналіз право­вих норм якої дає змогу визначати певні особливості розвитку правової системи Київської Русі після появи тенденцій впливу на неї візантійсько­го права [10]. Іншими словами, в Київській Русі через положення візантійського законодавства відбу­вався опосередкований вплив рим­ського права. Про це свідчить, зокре­ма, той факт, що навіть текст «Руської правди» мало вказує на візантійське джерело, оскільки санкціонування кровної помсти, відсутність такого ви­ду покарання (навіть за найтяжчий злочин, зокрема, вбивство), як смерт­на кара та калічницьких покарань, складна система грошових угод за ши­рокий спектр злочинів і накладання штрафу за вбивство були далекими від принципів візантійської юриспру­денції. «Руська правда» фактично сто­яла на сторожі таких західних ціннос­тей, як право власності (хоча сам термін «право власності» в ній не вжи­вався), що, у свою чергу, сприяло ви­сокому рівню зобов´язального права — важливої ознаки свободи індивідуаль­ного підприємництва [4,11]. Крім цьо­го, варто зауважити, що візантійське право поступалося перед класичним римським правом саме з формально-юридичної точки зору: його поняття, термінологія були досить невизначеними, мали більш абстрактний харак­тер. Ці розбіжності дедалі посилюва­лися і стали відчутними у період Се­редньовіччя, коли відбувалися значні зміни у розвитку державності та пра­ва. У ХІУ-ХУІ ст. римське право ак­тивно розроблялося в університетах Західної Європи, у той час як візантійське право, яке було зорієнто­ване на східноєвропейську цивіліза­цію, ані в Московській державі, ані у Великому князівстві Литовському по­дальшого опрацювання не отримало [11].

Цілком слушні особливості впливу візантійського права на правову систе­му Київської Русі визначив видатний український правник М. Чубатий: «Християнство на полі права привело у нас до великого перевороту. Наше звичаєве право (Київської Русі. — І. Б.) мало багато понять, які стояли в суперечності з християнськими по­няттями, як: родовід, многоженство, наложництво тощо. Прихід християн­ства модифікував наше звичаєве пра­во. На Україні приходить духовенство зі своїми церковними канонами і своїм окремим судівництвом, і в цьому напрямі вони не хотіли підчинятися звичаєвому праву, але принесли із со­бою готові збірники як церковного, так і світського права» [12, 20].

Разом з нормами церковного права візантійських збірок на територію Київської Русі потрапляли й окремі положення римського цивільного пра­ва, котрі збереглися дотепер та увійшли до галузі сучасного цивільно­го права України, зокрема трирічний термін позовної давності з можли­вістю його продовження за поважних причин. Так, «Єфремівська кормча книга» визначає особливу систему пе­рерозподілу єпархій у територіях, клір яких добровільно вирішив повернути­ся у християнство з єретичних течій. Упродовж трирічного терміну, з мо­менту встановлення кордонів єпархій, приймаються всі претензії з перероз­поділу територій, котрі спрямовува­лись до церковного суду або помісного собору. Цей термін продовжували, як­що єпископ, права якого порушені, з об´єктивних причин не міг звернутися до суду. Так само, як передбачено і в ЦК України, поважність обставин, що спричинили пропуск строку позовної давності позивачем, вирішує безпосе­редньо судовий орган [7]. Саме у пра­вових нормах «Єфремівської кормчої книги» чітко зафіксовано підстави недійсності правочину, який вчинено під впливом насильства або за вкрай невигідних умов, що міститься в чин­ному ЦК України.

У ХІ-ХП ст. у тогочасній Європі відбувалася рецепція римського пра­ва. У науці римського приватного пра­ва вчені-правознавці визначають два види рецепції римського права: пряму та опосередковану (похідну). Пряма рецепція римського права передбачає запозичення римських правових ідей і правових рішень із першоджерел; опо­середкована (похідна) здійснюється не лише через запозичення римських першоджерел, а й через ті системи права, де рецепція відбулася раніше. Опосередкована рецепція характерна для колишніх європейських країн, котрі у зв´язку з певними обставинами виявилися на узбіччі загальних тен­денцій розвитку європейського зако­нодавства, що творилося внаслідок поєднання засад римських та націо­нальних [13]. Цілком слушно заува­жив професор Є. Харитонов, що для визнання можливості рецепції рим­ського приватного права в Україні, її типу і наслідків перспектив необхідно з´ясувати, до якого виду цивілізації на­лежить українська культура [14]. На українські землі римське право поши­рювалося двома шляхами: східним і західним. Східний шлях визначався через візантійське (канонічне) право («Номоканон») і через переробки світ­ського (державного) права («Еклога», «Прохірон»), а західний — через магде­бурзьке (німецьке) право. Рецепція римського права на українських землях відбувалася опосередковано і виключати той чи інший шлях його по­ширення, на нашу думку, не можна. Це був синтез правових положень, які позитивно впливали на розвиток ук­раїнського права.

Ми повністю поділяємо міркуван­ня М. Чубатого стосовно неоднознач­ності впливу візантійського права в Київській Русі, а також про міцні пра­вові традиції, сформовані київськими князями. Так, М. Чубатий справедли­во стверджував: «Рецептоване візан­тійське право збагатило українське право новим правовим поняттям, а че­рез поширення по Україні чужих збір­ників права право уодностайнилося; треба підкреслити, що кожна земля мала своє звичаєве право, кожне плем´я на Русі мало свій обичай, до-перва введення чужих збірників, а рівночасне поширення з ними «Русь­кої правди» як збірника українського права надало цілій Київській державі право спільне для всіх земель. Все-та­ки на Заході рецепція чужого рим­ського права оставила на собі глибин-ніші сліди, чим у нас, приміром у Ні­меччині, римське цивільне право зовсім виперло германське німецьке право. У нас рецепція чужого права (візантійського) так сильно не зазна­чилася, а зміни були незначні і то лиш конечні. Завдячити треба сильному прив´язанню слов´янського елементу до свого звичаєвого права і консерва­тизмові українських племен» [12, 24-27]. З цього випливає, що на відміну від держав Західної Європи, зок­рема Італії, Франції, Німеччини, в Україні за Київської Русі процес рецепції візантійського, а через нього римського права здійснювався на пер­ших етапах не так активно і тому не на­був такого поширення, як у цих держа­вах. До того ж, на думку львівського правознавця А. Федущак-Паславської, це була «переважно не пряма, а похідна рецепція, тобто нормативні ак­ти відображали рецептовані іншими державами норми, ідеї, засади рим­ського права» [15]. На думку професо­ра О. Скакун, у такому випадку не­обхідно «говорити про аккультурацію давньоруської народності, тобто взає­модію між візантійською і давньорусь­кою культурами, коли давньоруська культура запозичала елементи культу­ри у Візантії і в результаті в ній відбу­валися певні зміни» [1, 27]. Професор О. Скакун має рацію, оскільки взаємовплив візантійського і руського права простежується у русько-візан­тійських договорах 907, 911, 944, 971 рр., де були посилання і на норми візантійського права (тобто візантій­ські переробки римського права), і на «закони руські», що засвідчило взає­мозв´язок правових систем Київської Русі й Візантійської імперії у цей період.

Важливим джерелом права Галицько-Волинської держави було німецьке (магдебурзьке) право, яке почало фор­муватися з 1188 p. у м. Магдебург і в XIII ст. поширилося на інші німецькі землі, а далі — на міста Польщі, Литви, Чехії, Галицько-Волинської держави, Угорщини. Німецьке (магдебурзьке) право під час формування зазнавало впливу західної традиції права, тобто римського права. Згодом німецьке (магдебурзьке) право поширилося у Галицько-Волинській державі (Сянок, 1339 p.). Це стало наслідком загаль­ноєвропейського розвитку міст, який європейські дослідники називають «міською революцією Європи» [16]. Галицько-Волинські володарі закли­кали німецьких переселенців до роз­будови міст і нарощування темпів їх економічного розвитку, створення оборонних споруд, а також значну ува­гу приділяли правотворчій діяльності. Можна припустити, що переселення німецьких колоністів у Галицько-Волинську державу спричинило не­обхідність урегулювати їх відносини. Привезені німецькими переселенцями «права» сприяли, зокрема, рецепції римського права. Особливості цієї ре­цепції полягали у тому, що вона здійснювалася через посередництво джерел права Київської Русі, яка у свою чергу значно раніше зазнавала впливу візантійського (опосередкова­ного — римського) права через русько-візантійські договори.

Отже, можна стверджувати, що в Київській Русі, а відтак у Галицько-Волинській державі, зокрема і в Гали­чині — складовій цих держав, відбува­лася опосередкована рецепція візан­тійського, а через нього римського приватного права, позитивно вплива­ючи на вдосконалення правових сис­тем цих держав, зближення тогочасної України до західноєвропейської цивілізації. Однак татарське нашестя, захоплення і розчленування ук­раїнських земель перервало не лише процес державно-правового розвитку українського народу, а й повноцінну рецепцію римського приватного пра­ва. Станом на 1349 р., тобто на час приєднання Галичини до складу Поль­ського Королівства, руський (староук­раїнський) народ уже мав власні традиції формування держави та правотворення європейського зразка. Зокрема, тут діяли звичаєве право, Руська правда, Грамота князя Івана Берладника 1134 р., Рукописання кня­зя Володимира Васильковича 1287 р., Уставна грамота князя Мстислава Да­ниловича 1289 р. Ставши складовою частиною Польського Королівства, Га­личина не мала перспектив для свого самостійного правового розвитку. Інтеграційні процеси в усіх сферах суспільного життя призвели до набли­ження права руського, яке діяло в Га­личині, до права польського, що спри­яло поступовому стиранню межі між правосвідомістю руських (староукраїнців) і поляків. Щоправда, етно­психологічні особливості кожного з народів не могли призвести їх до по­вної втрати своєї неповторності, куль­турної ідентичності.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Скакун О. Ф. Правова система України на правовій карті світу // Доповідь № 1. С. 25.

2.Лобода Ю. П. Правова традиція українського народу (Феномен та об´єкт загальнотеоретичного дискурсу). — Л., 2009. — С. 72.

3.Кульчицьшй В. Галицько-Волинська держава (1199—1349): моногр. / В. Кульчицький, Б.Тищик, І. Бойко. — Л., 2006. — С. 232-233.

4.Козюбра М. Євразійська або слов´янська правова сім´я : реальність чи міф / М. Козюбра, О. Ли­сенко // Українське право. — 2003. — № 1 (16).

5.Кармазина М. Україна «між Сходом і Заходом» чи «країна границь» // Віче. — 1998. — № 12. — С. 118-120.

6.Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи : Західна традиція. — Одеса, 2001. — С. 15—18.

7.Цвєткова Ю. Деякі приклади візантійського впливу на формування української правової тра­диції // Про українське право : часопис кафедри теорії та історії держави і права / І. Безклубий, Н. Вангородська, О. Верник, О. Вовк, О. Ковальчук, О. Костенко, В. Котюк, В. Самохвалов, Ю. Цвєткова ; за ред. І. Безклубого. — К., 2007. — Ч. 2.

8.Харитонова Т. Є. Систематизація права у Візантійській імперії у першій половині VI ст. н. е. (си­стематизація Юстиніана) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права ; історія політичних і правових вчень». — Одеса, 2003. — С. 3.

9.Липшиц Е. Э. Право и суд в Византии в ІУ^УШ вв. — Л., 1976. — С. 3.

10. Щапов Я. Н. Византийское и южнословянское правовое наследие на Руси в XI—XIII вв. — М., 1978. — С.40-63.

11. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Пань-кова. — Одеса, 2003. — Т. 2. Статут Великого князівства Литовського 1566 р. — С. 525—526.

12. Огляд історії українського права по записках за викладами проф. др. М. Чубатого на Тайнім Українськім Університеті у Львові в 1920—1923 рр. — 2-ге вид., поширене // Історія джерел та державного права. — 1922. — Ч. 1/2. — С. 20.

13. Орач Є. М. Основи римського приватного права : навч. посіб. / Є. М. Орач, Б. Й. Тищик. — Л., 2000. — С. 19.

14. Харитонов Є. О. Рецепція римського приватного права. — Одеса, 1997. — С. 192.

15. Федущак-Паславсъка А. До питання про рецепцію римського приватного права в Україні // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2002. — Вип. 37. — С. 150.

16. Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (XIV — перша половина XIX ст.) : історико-пра-вове дослідження. — Л., 2008. — С. 387.