Вступ.

1. Основні аспекти державного регулювання оплати праці в Україні.

2. Основні напрями посилення державного впливу на регулювання оплати праці в контексті реалізації концепції дальшого реформування оплати праці в Україні.

3. Удосконалення державного регулювання оплати праці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. В умовах перехідної економіки особливого значення набуває соціальний захист та державне регулювання доходів населення, і в першу чергу оплати праці. Рівень заробітної плати — це один із ключових індикаторів соціально-економічного розвитку держави. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Заробітна плата як соціально-економічна категорія, з одного боку, є основою добробуту працюючих, а з другого — при науково обґрунтованій організації стимулює працівників до високоефективної праці і, як наслідок, впливає на темпи соціально-економічного розвитку держави. Від ефективності державної політики у сфері оплати праці залежить рівень життя населення. Розвиток ринкових відносин в Україні вимагає відходу від актуальних за радянських часів догм і стереотипів, панування "зрівнялівки" й переходу до застосування ринкових механізмів та нової філософії заробітної плати, яка б забезпечувала гідну винагороду за працю та сприяла подоланню бідності.

Досліджувана автором проблема є надзвичайно актуальною для України, тому багато вчених приділяють їй велику увагу. Різні аспекти цієї проблеми досліджували такі науковці, як: В.Б.Авер'янов, І.Д.Бенько, Д.П.Богиня, В.М.Данюк, А.М.Колот, Г.Т.Куліков, Е.М.Лібанова, А.П.Рачинський та ін. Незважаючи на те, що проблемі оплати праці присвячено безліч наукових праць, багато питань залишаються недостатньо розкритими. Все це зумовлює актуальність даної проблеми і свідчить про доцільність вибору автором напряму дослідження.

Мета роботи полягає в дослідженні механізмів державного регулювання оплати праці в Україні і на цій основі визначення напрямів її подальшого реформування.

Для формування соціально відповідальної політики держави щодо раціонального розподілу доходів населення, яка забезпечить мотивацію працівників до високоефективної праці, необхідно:

• дослідити сучасний стан заробітної плати та соціально-економічні наслідки політики держави у сфері оплати праці;

• розробити систему заходів щодо переходу від моделі дешевої до високооплачуваної конкурентоспроможної національної робочої сили.

1. Основні аспекти державного регулювання оплати праці в Україні

Незважаючи на економічне зростання в країні, досягнути зниження рівня бідності та поліпшення соціальної політики не вдалося. Україна все ще залишається однією з найбідніших та соціально неблагополучних країн Європи. Державна політика у сфері регулювання оплати праці є одним із ключових факторів боротьби з бідністю, тому оплата праці має стати одним із важливих об'єктів соціальної політики держави. Заробітна плата є основною складовою грошових доходів населення, впливає на загальні показники соціально-економічного розвитку держави та є дієвим мотиватором до праці. До цілей регулювання оплати праці відносять:

• забезпечення кожному працівникові життєво необхідного рівня споживання;

• збереження реального рівня заробітної плати;

• встановлення тісного взаємозв'язку заробітної плати із продуктивністю праці;

• досягнення належної відповідності між різними рівнями заробітної плати [6, с 172].

Як важлива соціально-економічна категорія заробітна плата в ринковій економіці має виконувати відтворювальну, стимулюючу, регулюючу та соціальну функції. Проте в сучасних умовах вона не виконує в повному обсязі жодної з них. У першу чергу це пов'язано з тим, що в Україні оплата праці необгрунтовано занижена. Головним чинником знецінення праці стала політика монетаризму, яка була запроваджена в Україні на початку трансформаційного періоду з метою подолання інфляції. Одним із антиінфляційних засобів став жорсткий контроль над політикою оплати праці підприємств через високе оподаткування, що мало два наслідки — розширення тіньового сектора та заниження частки оплати праці у структурі собівартості продукції. Уже в 1993 р. вона впала порівняно з 1990 р. удвічі — з 20 до 9,1% [8, с 5].

Намагання знизити інфляцію шляхом не підвищення товарної пропозиції, а "зв'язування грошей" призвело до штучного грошового голоду, в результаті чого розпочалася тотальна бартеризація економіки, за якої люди працювали, а реалізувати продукцію за гроші не могли. Обмеження в обігу грошової маси спричинило хронічну нестачу обігових коштів у підприємств, дезорганізувало зв'язки між господарствами, посилило неплатежі, призвело до хронічної їх збитковості і, як наслідок, до різкого зниження заробітної плати та накопичення заборгованості з її виплат. Максимального рівня заборгованість досягла на кінець 1998 р. — 6,5 млрд грн (див. рис. 1).

Стан виплати заробітної плати є важливим чинником, який відображає рівень забезпечення соціальних гарантій працівників. Незважаючи на суттєве покращання соціально-економічної ситуації починаючи з 2000 p., ще й сьогодні заборгованість не ліквідована. Аналіз динаміки заборгованості з виплати заробітної плати за період з 1998 по 2005 pp. свідчить про її скорочення. На противагу цій тенденції у 2006 р. спостерігається приріст заборгованості. На кінець 2005 р. загальна сума невиплаченої заробітної плати становила 960,3 млн грн, а на 1 серпня 2006 р. вона перевищила цей показник на 13,4%, або на 128,8 млн грн, досягнувши 1 089,1 млн грн (див. рис. 1). Отже, несвоєчасна виплата заробітної плати — одна з найгостріших соціально-економічних проблем сьогодення, яка потребує негайного вирішення.

Статистичні дані свідчать, що в Україні відбуваються певні позитивні зрушення: спостерігається стабільна динаміка збільшення заробітної плати. За даними Державного комітету статистики України, у січні-липні 2006 р. середньомісячна номінальна заробітна плата, нарахована штатному працівнику, становила 982,80 грн, що удвічі перевищує прожитковий мінімум для працездатних осіб (496 грн) та на 32,7% відповідний показник за минулий рік. Реальна заробітна плата у січні-липні 2006 р. порівняно з відповідним періодом минулого року збільшилась на 22,3%.

Збереження високих темпів зростання заробітної плати зумовлено підвищенням у законодавчому порядку її мінімального рівня з 118 грн у 2000 р. до 350 грн у січні, 375 грн у липні та 400 грн у грудні 2006 р. Відповідно збільшується і співвідношення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму для працездатної особи з 41,02% у 2000 р. до 72,5% у січні, 75,6% у липні та 79,2% у грудні 2006 р. Але, незважаючи на зазначені тенденції, рівень заробітної плати в Україні не досягає рівня країн Східної Європи і навіть деяких країн СНД. Так, серед країн співдружності за рівнем середньомісячної номінальної заробітної плати Україна поступалася Росії, Казахстану, Білорусі, а серед країн Східної Європи залишається останньою [10, с 121].

У площині заниження ціни робочої сили збіглися інтереси великого експортоорієнтованого бізнесу і держави, яка із середини 1990-х pp. надавала йому переважну підтримку. Невисока ціна національної робочої сили стала головною конкурентною перевагою низькотехнологічного українського експорту, а заробітна плата остаточно втратила соціально-гуманітарну, правову складову, що і було закріплено в правовому полі [8, с 6].

Унаслідок такої політики питома вага оплати праці у ВВП знизилася з 53% у 1990 р. до 38% у 2005 p., тоді як в країнах Європейського співтовариства цей показник у середньому дорівнює 65%. Частка оплати праці в грошових доходах населення також зменшилася з 71% у 1990 р. до 43% у 2005 р.

Загалом протягом 1990-2000 pp. при зниженні ВВП у 2,5 раза, продуктивності праці — у 1,5 раза, реальна заробітна плата зменшилася в чотири рази. Отже, був порушений взаємозв'язок ціни праці з її продуктивністю та динамікою ВВП, внаслідок чого зарплата почала розглядатися як пасивно залежна від загального стану економіки — рівня ВВП [8, с. 5]. Остаточно це закріплено в Законі України "Про оплату праці", де визначено, що мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, яка встановлюється у розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу [2]. Зрозуміло, що таким чином визначена мінімальна зарплата не може забезпечити фізіологічне виживання людини, тим більше гідне існування для працівника та його родини.

Зауважимо, що згідно із Законом України "Про межу малозабезпеченості" межа малозабезпеченості — це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством [1]. Цим законом було закладено правову основу здійснення адресної матеріальної підтримки найменш соціально захищених верств населення, а не визначення мінімальної заробітної плати.

Прожитковий мінімум — основний показник, який визначає рівень життя населення. За Законом України "Про прожитковий мінімум" прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості [3].

Стаття 46 Конституції України гарантує право громадян на соціальний захист та встановлює, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Крім того, згідно зі ст. 17. Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 5 жовтня 2000 р. № 2017-ІП основні державні соціальні гарантії (мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат), які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом [4].

В Україні державні соціальні стандарти та гарантії закріплені законодавчо, але не реалізовані практично. Незважаючи на те, що законодавчо визначено необхідність використання прожиткового мінімуму для встановлення розміру мінімальної зарплати, остання є суттєво нижчою від нього на 1 вересня 2006 р. становить 75,6% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Таким чином, порівняння розміру заробітної плати із прожитковим мінімумом, відображене на діаграмі (рис. 2), свідчить про неадекватність розміру мінімальної заробітної плати прожитковому мінімуму.

Соціально-економічними наслідками політики дешевої робочої сили стали: бідність населення та поляризація суспільства за рівнем доходу, безробіття та зовнішня трудова міграція, тіньова зайнятість та корупція тощо. Сучасний стан соціально-економічного розвитку України свідчить про те, що Україна не змогла підтвердити свій конституційний статус соціальної держави, оскільки реальне фінансове забезпечення зобов'язань держави у соціальній сфері істотно відстає від рівня країн Центральної та Східної Європи, країн Прибалтики та Росії.

Одним з найбільш виразних симптомів соціального "нездужання" та соціального напруження є бідність населення. Межа бідності становить 263 грн на одну людину на місяць. Цей показник визначає граничну межу, за якою настають бідність і нужденність. Таким чином, 13 млн громадян України (а це понад 28% населення) сьогодні перебувають за межею бідності, при цьому 55% бідного населення належать до категорії вкрай бідних. Порівняння середніх витрат на одну особу бідного населення, що становлять 198 грн на місяць, і витрат у середньому по країні (412 грн), показує, що витрати бідного населення в 2 рази нижчі [11, с 211]. Отже, рівень бідності в Україні залишається загрозливим.

При цьому в Україні до категорії бідних належать не тільки непрацездатні, а й працюючі. Близько 85% бідних сімей — це сім'ї, в яких хоча б одна особа працює. Значна частина високоосвічених людей (лікарі, вчителі, вчені, інженери тощо) також отримують доходи, нижчі від прожиткового мінімуму для працездатної особи, тоді як у розвинутих країнах люди цих професій належать до категорії найбільш забезпечених. Це змушує їх шукати можливості додаткового заробітку, часто він не має нічого спільного з їх професією та кваліфікацією. Крім того, суттєвими залишаються регіональні розбіжності в оплаті праці, існують значні диспропорції у доходах міського та сільського населення, поглиблюється міжгалузева диференціація заробітної плати, і найгірше — відбувається значна поляризація суспільства на багатих і бідних.

Ключовими причинами поляризації суспільства за рівнем доходів є використання оплати праці як антиінфляційного засобу, некерована державою лібералізація цін та приватизація. Ціни були лібералізовані без будь-якого державного управління цим процесом. Лібералізація цін викликала гіперінфляцію і, як наслідок, — бартеризацію економіки, підвищення цін, різке зниження життєвого рівня більшості населення, з одного боку, і збагачення незначної його частини — з другого. Відсутність ринкових механізмів регулювання цін, що забезпечується конкуренцією та фінансовою відповідальністю суб'єктів ринку, створила необмежені можливості для організації тіньових схем за рахунок маніпуляції цінами. Була сформована модель безконтрольного перекачування фінансових ресурсів з економіки на особисті рахунки або переведення їх у готівку, на користь окремих секторів економіки та кланів, що їх контролюють.

Чи не найсуттєвіший внесок у розшарування суспільства за рівнем доходу належить непродуманій приватизації. Власність, розподілена через приватизаційні ваучери, була скуплена у населення за копійки так званими трастовими компаніями та "перейшла" до рук власників. Приватизація, по суті, відбувалася "кримінальним" шляхом: підприємства передавалися новим власникам за безцінь. Тендери проводилися закрито, і до> участі в них можна було залучитися тільки з "чорного ходу". Це призвело до того, що великі підприємства опинились у руках неефективних власників і тому не стали основою економічної могутності держави. У багатьох випадках їх навмисно робили збитковими, щоб не сплачувати податки державі. Не виконувалися інвестиційні зобов'язання, робітники не отримували зарплати.

Прошарок середнього класу в Україні оцінюється дослідниками по-різному. На думку О.І.Соскіна, сьогодні структура суспільства має явно виражену диспропорцію між зубожінням більшості і збагаченням меншості, яка давно вже наблизилась до критичної межі: 5% населення, що володіє величезним капіталом, 10% населення — ті, хто обслуговують багатіїв, 25% -так званий середній клас, представники якого отримують 1000 — 4000 грн на місяць і 60% населення України — це бідні люди [12]. За даними компанії TNS Ukraine, середній клас України становить лише 10-11% населення України, або 4,7-5 млн осіб [13, с 59]. Інші вчені вважають, що середній клас становить 14-20% населення, за дослідженнями Е.М.Лібанової — 9,8% населення, а потенційний резерв його зростання оцінюється в 40-45% населення. Для порівняння: середній клас економічно високорозвинутих країн становить від 55 до 85% населення країн. Численним є середній клас у більшості таких країн: у Японії — близько 90%, у СІЛА — 65-70, у країнах ЄС -близько 60% [14, с 127].

Світовою практикою доведено, що в сучасних умовах без середнього класу неможливий динамічний розвиток суспільства. В першу чергу це пов'язано з тим, що до середнього класу належать висококваліфіковані й освічені люди, які своєю працею створюють національне багатство і отримують за неї гідну винагороду. Це той суспільний клас, який є рушійною силою економічного розвитку. Досягти формування міцного середнього класу можна тільки шляхом розвитку власного виробництва, встановлення гідної оплати соціально вагомої праці, нещадної боротьби з корупцією, виведення економіки з "тіні", зменшення податкового тиску на національних товаровиробників.

Високий рівень бідності в Україні спричиняє зростання безробіття — одного з негативних факторів, який призводить до поглиблення кризових явищ в економіці і загострення соціально-політичного напруження в суспільстві. За даними Державного комітету статистики України, чисельність безробітних, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, на 1 вересня 2006 р. становила 694,7 тис. осіб, рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні — 2,5% від кількості населення працездатного віку. Проте ці дані не відображають реальну ситуацію, яка склалась на вітчизняному ринку праці, оскільки вони не враховують неповну зайнятість працюючих та функціонування тіньового ринку робочої сили.

Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень оплати праці, і, як наслідок, низький рівень життя, є міграційний відплив. Так, масштаби сучасної української трудової міграції досягають близько 7 млн громадян України, що сьогодні поневіряються світами у пошуках заробітку. Враховуючи те, що Україну покидають високоосвічені та висококваліфіковані кадри, можна констатувати, що панування політики дешевої робочої сили дорого коштує Україні — вона втрачає свій кращий трудовий потенціал.

У результаті низького рівня оплати праці, безробіття, бідності, несприятливої екологічної ситуації тощо населення країни різко скорочується. При цьому рівень смертності в Україні майже вдвічі перевищує рівень народжуваності. Загальна чисельність населення України з 51,9 млн осіб на 1 січня 1991 р. скоротилась до 46,7 млн осіб на 1 серпня 2007 р.

Поки що Україна не має підстав для суттєвого підвищення добробуту людей та "підтягування" нашої держави до європейських соціальних стандартів. Йдеться про досягнення європейського рівня таких відносних показників, як питома вага оплати праці у ВВП на рівні 55-65%, співвідношення мінімальної заробітної плати до середньої заробітної плати не нижче 55%, а також зростання мінімальної заробітної плати проти прожиткового мінімуму на працездатну особу більш ніж утричі, середньої заробітної плати — відповідно в 5-6 разів, середньої пенсії до прожиткового мінімуму на особу, яка втратила працездатність, близько 4 рази [9].

Зрозуміло, що здійснити перехід до стійкого розвитку економіки та наблизитись до європейських стандартів можливо лише на базі якісно нової економічної стратегії України, яка ґрунтується на пріоритеті національних інтересів, соціальних гарантій, власного виробництва в рамках інноваційно-інвестиційної моделі розвитку економіки.

Одним із першочергових заходів має стати відмова від моделі дешевої робочої сили. Необхідно розробити програму дій щодо наближення України до європейських соціальних стандартів. Для цього Україна потребує підготовки комплексної програми реформування оплати праці з метою переходу від моделі дешевої до високооплачуваної конкурентоспроможної національної робочої сили.

Важливим заходом влади щодо наближення стандартів оплати праці в Україні до європейських стало законодавче встановлення мінімальної пенсії на рівні прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб (із січня 2006 р. -350 грн, з квітня — 359 грн, з жовтня — 366 грн). Наступним етапом формування в Україні гідної оплати праці має стати підвищення державних соціальних гарантій оплати праці для працюючих громадян України. Для цього необхідно законодавчо встановити мінімальну заробітну плату на рівні 40-50% від середньої заробітної плати, але не нижчому від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Такий механізм забезпечить динамічну зміну залеж-но від стану економіки мінімальної заробітної плати і буде стимулюючим фактором її зростання.

Однак при вирішенні проблеми підвищення рівня заробітної плати необхідно враховувати об'єктивні економічні чинники. Механічне збільшення зарплати нічого не дає, оскільки не підкріплене товарами зростання грошової маси в обігу може спричинити інфляцію. Також слід зважати на те, що підвищення рівня оплати праці на підприємствах, які не в змозі погасити заборгованість із зарплати, призведе до поглиблення боргової "ями", і в результаті — до банкрутства таких підприємств. Тому зростати доходи громадян мають за рахунок інвестицій у нарощування виробництва і створення нових робочих місць. Масове виробництво і масове споживання національних товарів завдяки гідній платні є золотим правилом суспільного благополуччя українців.

Потрібно привести у відповідність з міжнародними нормами і стандартами законодавчі та нормативно-правові акти України про оплату праці, в першу чергу на законодавчому рівні визнати заробітну плату власністю найманого робітника. Для цього необхідно:

• чітко визначити право кожної працюючої людини на "справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне існування самої людини та її сім'ї" [7];

• встановити жорстку відповідальність за пряме порушення конституційних прав громадян, зокрема у разі невиплати, невчасної виплати або виплати не в повному обсязі заробітної плати;

• визнати за працівником право порушення справи про банкрутство роботодавця у разі невиплати або затримки заробітної плати.

Забезпечення гідного рівня оплати праці громадян неможливе при загальній кількості діючих в Україні податків і зборів, яка становить 42.1 найбільшим є розмір пенсійних відрахувань — "пенсійний податок" на зарплату. У зв'язку з цим потребує кардинальних змін обсяг та система відрахувань до соціальних фондів. Загальний обсяг відрахувань становить від 39,5 до 41,0% і є непосильним тягарем для працюючих, який призводить до тінізації оплати праці. Чим вищий фонд оплати праці, тим більше треба сплатити державі, відповідно стримується зростання добробуту працюючої людини. І це при тому, що витрати на оплату праці є складовою часткою вартості продукції. Без зниження податкового навантаження, в першу чергу в частині нарахувань на фонд заробітної плати, неможливо досягнути підвищення добробуту українців.

2. Основні напрями посилення державного впливу на регулювання оплати праці в контексті реалізації концепції дальшого реформування оплати праці в Україні

Для економічних моделей ринкового типу характерна відсутність всебічного державного регулювання заробітної плати. Але для ринкової економіки нехарактерне, а в деяких випадках — неможливе таке становище, яке склалося в Україні щодо відношення держави до процесів формування заробітної плати в економіці, її ухилення від будь-якого регулювання цих процесів.

Перш за все, для ринкової економіки більшості країн нехарактерним є визначення тарифної ставки робітників першого розряду тільки на підприємствах. Ринок праці не обмежується рамками окремого підприємства і тому з приводу тарифних ставок робітників першого розряду та мінімальних посадових окладів робітники в особі профспілок і роботодавці домовляються на рівні території або галузі. В Україні статтею 11 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що за участю держави мінімальні розміри оплати праці, як рекомендовані мінімальні гарантії (тарифні ставки та посадові оклади) визначаються у Генеральній угоді. При цьому Законом України «Про колективні договори і угоди» передбачено визначення в Генеральній угоді міжгалузевої диференціації цих мінімальних ставок за галузевою складністю робіт. Але спроби держави запровадити ці механізми номінального регулювання тарифної оплати праці не знайшли підтримки ні з боку профспілок, ні з боку роботодавців, бо останні вважають це порушенням їхніх прав у регулюванні оплати праці, передбачених статтею 19 Закону України «Про підприємства в Україні».

Але практичної реалізації ці рекомендації поки що не мають. Тобто сторони трипартизму в особі Кабінету Міністрів України та Мінпраці України, профспілок і роботодавців поки що не виконують вимоги щодо тарифного регулювання оплати праці на державному рівні, передбачені Законами України «Про оплату праці та «Про колективні договори і угоди».

У ринковій економіці держава не бере безпосередньої участі у тарифному нормуванні праці. Але і рамки окремого підприємства для цього нормування не придатні, бо це призводить до значного розшарування у сфері тарифної оплати праці, оскільки тарифне нормування має визначати міжгалузеву, міжвиробничу та внутрішньовиробничу (міжпосадову, міжпрофесійну та міжкваліфікаційну) диференціацію тарифних ставок і посадових окладів на єдиних методологічних засадах. У перехідний до суто ринкової моделі організації оплати праці період потрібно було б прийняти рішення про продовження державної розробки цієї проблеми на рівні рекомендацій. Науково-дослідним інститутом соціально-трудових відносин Мінпраці України підготовлено проект Рекомендацій щодо розробки внутрішньовиробничих тарифних умов оплати праці працівників виробничої сфери, який подано у червні 2001 р. на розгляд Міністерству праці та соціальної політики України. В той же час поки що не прийняте рішення про впровадження цих рекомендацій.

У ринковій економіці держава не піклується і про організаційно-технічне нормування праці. Це роблять самі підприємства за свій рахунок, звертаючись у необхідних випадках до фірм, які спеціалізуються на розробці відповідних нормативів з праці. Але такі фірми в Україні практично відсутні. Порушивши існуючу раніше систему організацій, які займалися розробкою нормативних матеріалів з праці, припинивши їх фінансування, держава не пред'явила жорстких вимог до роботодавців щодо забезпечення належного рівня організаційно-технічного нормування праці, скасувавши існуючу раніше статистичну звітність з питань нормування праці на підприємствах. Порушення системи організаційно-технічного та тарифного нормування праці призвело до значного зниження зв'язку між результатами праці та її оплатою і посилило залежність оплати праці від того, як роботодавець буде розподіляти отриманий дохід між власниками підприємства та найманими працівниками.

Виходячи з викладеного вище можна визначити деякі напрями та зміст посилення державного впливу на організацію оплати праці в сучасних умовах.

Перший з цих напрямів визначимо як активне втручання держави в підвищення купівельної спроможності заробітної плати. Воно може і повинне забезпечуватись органами виконавчої та законодавчої влади у центрі та на місцях шляхом виконання нормативних та законодавчих актів, прийнятих раніше.

Перш за все, це Закон України «Про індексацію грошових доходів населення», який в Україні сьогодні практично не діє і потребує, з нашого погляду, суттєвої доробки з урахуванням практики його застосування в європейських країнах з ринковою економікою.

Змістовний бік дії цього Закону уявляється нам таким. Уряд за місяць до початку наступного кварталу визначає очікуваний розмір інфляції, на основі якого роботодавці, виходячи з фактичного розміру середньої заробітної плати кожного працівника за останні три місяці, визначають розмір компенсаційних виплат на фактичну чисельність працюючих та виплачують їх працівникам у формі, яка враховує як необхідність компенсації, так і можливості підвищення оплати праці. При цьому, якщо фактичні темпи інфляції виявились вищими або нижчими від визначених урядом, то відповідна сума компенсації наступного кварталу зменшується або збільшується на переплачену або недоплачену величину компенсації.

Друге питання, яке має важливе значення для практичної реалізації цього Закону, це питання бази та частоти індексації. У світовій практиці частота індексації, перш за все, пов'язується з визначенням певного рівня зростання цін і, як правило, в країнах з розвинутою ринковою економікою ця величина зростання цін, за якою починається індексація, встановлюється на рівні від 0,2 до 2,0%. Однак такі розміри встановлюються не тому, як вважають деякі економісти, що в цих країнах низькі темпи інфляції, а тому, що при високому рівні цього показника роботодавцям складніше відшукати кошти на компенсацію. При низькому рівні порогу інфляції, за яким проводиться індексація, роботодавцям легше вишукати на це кошти. Виробники товарів та послуг в країнах з ринковою економікою індексують заробітну плату та грошові доходи населення не тому, що вони турбуються про те, що знизяться реальні доходи працівників, а тому, щоб не постраждали їхні інтереси, прибутки. Вони розуміють, що порушення певного балансу між заробітною платою або доходами населення та цінами призводить до зниження купівельної спроможності населення, скорочення обсягів виробництва і послуг та зменшення прибутків. Потрібно також усвідомити, що індексація — це не наслідок інфляції, а засіб, інструмент її зупинки і чим раніше він вступає в дію, тим ефективніше буде боротьба з інфляцією. І в цій боротьбі необхідно, з нашого погляду, здійснювати більш часту, необтяжливу для роботодавців і економіки в цілому індексацію заробітної плати та інших доходів населення. В сучасних умовах України це можна зробити, встановивши поріг індексації зростання цін на рівні 1,5-2,0%. Така індексація, будучи необтяжливою, дозволить більш точно контролювати зміни рівня життя населення, ніж рідкі та масштабні індексації. Практика таких індексацій свідчить про те, що вони, зазвичай, проводяться частково, або зовсім не проводяться через те, що на їх реалізацію потрібні значні кошти.

Наступне питання — це те, який рівень заробітної плати (доходів) і як її індексувати.

Зростання цін не у всіх верств населення обумовлює відчутне для їх доходів зниження купівельної спроможності. Вона відчутно падає, передовсім, у громадян з низькими доходами або низькою заробітною платою. І тому індексацією має бути підтримана купівельна спроможність таких верств населення. Індексація заробітної плати та доходів цих верств населення повинна здійснюватись у більших розмірах, ніж у громадян із середніми та великими доходами. У громадян з надмірними доходами, у яких не спостерігається падіння купівельного попиту, немає сенсу взагалі проводити індексацію будь-якої частки їхніх доходів.

Таким чином, відновлення дії Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» з урахуванням викладених вище міркувань, із застосуванням механізму постійної «м'якої» індексації і буде одним із дієвих заходів впливу держави на регулювання цін і заробітної плати та доходів населення, а також одним із ефективних засобів боротьби з бідністю, яка сьогодні в Україні охоплює певні прошарки не тільки непрацюючого, а й працюючого населення.

Другий напрям — це пряме підвищення заробітної плати працюючих та доходів непрацюючих громадян через посилення державного впливу на регулювання макроекономічних процесів, перш за все, динаміки зростання доходів та заробітної плати. Що стосується вирішення цього питання на державному рівні, то важливе значення має створення в макроекономічному аспекті оптимальної структури розподілу валового внутрішнього продукту в частинах, які використовуються на оплату праці і пов'язані з нею соціальні виплати населенню, та які розподіляються між роботодавцями й державою. Якщо частка соціальних виплат і та, що розподіляється між роботодавцями та державою, може бути визначена в цілому законодавством і регулюватися державою, то частка, яка спрямовується на оплату праці, не може бути визначена державою, тому що на її формування на макроекономічному рівні впливає надто багато чинників. Частка оплати праці у валовому внутрішньому продукті формується, в основному, на рівні підприємств і може регулюватись через їхні колективні договори, а також певним чином і через галузеві угоди шляхом встановлення показників, за темпами зростання яких може збільшуватись частка оплати праці у виробленому підприємством продукті, в його собівартості.

Третім важливим напрямом має стати посилення державного впливу на підвищення стимулюючої функції заробітної плати. Для правильного розуміння стимулюючої функції заробітної плати, визначення шляхів та методів посилення її впливу на працівників, результати їх праці важливо мати на увазі наступне.

У ринковій економіці існують два рівні взаємодії працівників і роботодавців. Перший рівень — це взаємодія на ринку праці, в результаті якої визначається ціна робочої сили (ставки оплати). Кінцевим результатом цієї взаємодії є укладення трудового договору (угоди) між працівником та роботодавцем. Другий рівень — це взаємодія між працівником та роботодавцем всередині підприємства з приводу використання робочої сили. Результатом цієї взаємодії є встановлення системи оплати праці для конкретних робочих місць, груп та видів робіт, професій (посад) і відповідних співвідношень між оплатою та результатами праці, які б створювали у працівників мотивацію до ефективної індивідуальної та колективної праці, кінцевим результатом такої взаємодії є укладення колективного договору на підприємстві. Взаємовідносини між працівником та роботодавцем всередині підприємства вже не мають ринкового характеру, а будуються на основі норм праці (кола їх трудових обов'язків), які є регулятором рівня заробітної плати, і спонукають працівника сумлінно працювати упродовж робочого дня. Таким чином, нормування праці є одним з важелів забезпечення стимулюючої функції заробітної плати, і реалізувати цю функцію без якісного нормування праці практично неможливо.

3. Удосконалення державного регулювання оплати праці

У сучасних умовах економічної трансформації треба чітко визначити конкретні напрями впливу держави на заробітну плату, враховувати, що оплату праці держава регулює прямими й непрямими методами.

Пряме регулювання — безпосереднє встановлення визначених кількісних параметрів і норм заробітної плати, що є обов'язковими для підприємств незалежно від форм власності й господарювання. Сфера такого регулювання встановлена Законом України "Про оплату праці". Відповідно до цього Закону таке регулювання проводиться за допомогою: встановлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників бюджетного сектора економіки, а також керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності; регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно із переліком, який визначається Урядом; оподаткування доходів працівників; використання системи індексації трудових доходів; компенсації працюючим втрати частини заробітку через затримання його виплати.

Одним із основних напрямів удосконалення державного регулювання оплати праці є обґрунтований розрахунок і періодичний перегляд мінімальної заробітної плати на національному рівні. Однак вона не стала інструментом регулювання оплати праці.

оплати праці всіх керівників і спеціалістів державного підприємства через укладення контракту між міністерством (відомством) і керівником такого підприємства. З огляду на це вдосконалення потребує механізм регулювання умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній і комунальній власності. Основною складовою винагороди за працю керівника підприємства має бути посадовий оклад, який залежатиме від масштабів і складності виробництва, а також персональна надбавка, рівень якої залежить від ділових якостей конкретного керівника. Ці складові заробітної плати можна об'єднати і розглядати як "персональний оклад". Отримання останнього має передбачати досягнення результатів, обумовлених у контракті.

Держава регулює засоби, спрямовані на оплату праці, на підприємствах-монополістах. На наш погляд, від такого підходу варто відмовлятися, оскільки на таких підприємствах держава мусить регулювати ціну продукції й суворо контролювати дотримання антимонопольного законодавства.

За останні роки держава практично відмовилась від регулювання заробітної плати у бюджетному секторі економіки, що призводить до подальшої деградації цього сектора через різке зростання вторинної зайнятості, яка досягла приблизно 50—60%.

У перехідний до ринку період держава не надає значення такому важливому питанню як нормування праці. З одного боку, воно покликане захищати працівника від спроб роботодавця нав'язати йому надмірні вимоги до темпу і ритму роботи, які можуть призвести до надмірного зношення робочої сили, з іншого, — захистити роботодавця від прагнень працівників до зниження встановлених ним трудових параметрів. Доцільно, щоб держава поклала на роботодавців у законодавчому порядку обов'язки із нормування праці й раціонального використання робочої сили. Роботодавець має довести до уваги працівника норму праці, яку він в умовах ринкової економіки буде змушений пов'язувати з ціною послуг робочої сили.

Система державного регулювання оплати праці повинна передбачати раціональне податкове регулювання заробітної плати найманих працівників і прибутків підприємств тим, щоб забезпечувати купівельну спроможність трудових доходів населення. Однак чинну шкалу ставок оподаткування не можна вважати обґрунтованою і прогресивною через те, що вона, по-перше, призводить до надмірної диференціації зарплат, а по-друге, податки стягуються з сум, які не перевищують навіть фізіологічний мінімум проживання. Практично оподатковується уся сума зарплати, що є неприпустимим.

З огляду на це є нагальна потреба вдосконалення податкової системи і найперше перегляду державної політики оподаткування доходів громадян. Податкове регулювання заробітної плати має бути побудовано так, щоб воно, з одного боку, стримувало надмірно високі доходи, а з іншого — не послаблювало мотивацію до праці. Для цього важливе значення має перехід від фіскальної до стимулюючої податкової політики й забезпечення стабільності законодавчо-правничої бази. Варто визначити порядок перегляду неоподатковуваного мінімуму зарплати і підвищення його розміру. Цей мінімум не може бути менший, ніж реальний прожитковий мінімум, як того вимагає ст.2 Закону України "Про прожитковий мінімум".

Великою є роль держави у підтримуванні й підвищенні купівельної спроможності заробітної плати. Це забезпечується, зокрема, за допомогою захисту зарплати від інфляції через механізм індексації.

Однак зростання інфляції в Україні не супроводжується відповідною корекцією зарплат через їх індексацію. Це негативно впливає на платоспроможний попит, що призводить до зниження обсягів виробництва. На наш погляд, індексацію зарплат, залежно від їх рівня, слід використовувати як інструмент гальмування інфляції.

Зауважимо, що навіть у розвинутих країнах механізм індексації зарплат не повністю компенсує підвищення цін на споживчі товари і послуги. Доцільно перенести індексацію зарплат із загальнодержавного рівня на рівень підприємств, використовуючи для цього систему колективно-договірного регулювання оплати праці.

Непрямі методи державного регулювання оплати праці опосередковано впливають на рівень, структуру, диференціацію й динаміку змін заробітної плати.

Ці методи реалізуються через визначення загальної економічної стратегії, пріоритетів соціальної політики. Досвід зарубіжних країн свідчить, що в змішаній економіці державне регулювання заробітної плати повинно мати переважно непрямий і соціально орієнтований характер./Для цього держава має використовувати непрямі методи регулювання зарплат за допомогою застосування систем: інновацій та інвестицій; оподаткування, зовнішньоекономічних відносин; ціноутворення; ринку праці; зайнятості; антимонопольних і антиінфляційних заходів; організації перспективних наукових досліджень, вивчення і творчого використання зарубіжного і вітчизняного досвіду в сфері оплати праці; науково-методичного забезпечення формування тарифної системи, вдосконалення тарифно-кваліфікаційних довідників, проведення єдиної політики тарифікації робіт, організації розробки нормативів трудових витрат на масові технологічні процеси. Важливим завданням держави є також регулювання соціально-трудових відносин на різних рівнях господарювання і передовсім створення умов для конструктивного соціального партнерства в сфері оплати праці, забезпечення соціального захисту населення, запобігання масових трудових конфліктів. Таким чином, держава регулює ті питання, які без неї не можуть бути вирішені. Всі інші питання оплати праці регулюються на договорній основі.

З одного боку, заробітна плата визначається на ринку праці залежно від вартості життя, співвідношення попиту і пропозиції послуг робочої сили і є зовнішньою щодо підприємства, з іншого, — зарплата є елементом витрат виробництва і формується на кожному конкретному підприємстві; її розмір залежить від кінцевих результатів його роботи. Отже, держава має впливати на механізм формування ринкової ціни послуг робочої сили.

Нагальна потреба у відновленні основних функцій заробітної плати зумовлює необхідність посилення ролі держави в опрацюванні й реалізації ефективної політики заробітної плати. Однак на реалізацію державного регулювання оплати праці негативно впливає масова заборгованість із виплати заробітної плати. За даними Держкомстату України, ця заборгованість працівникам, зайнятим у галузях економіки, за станом на 10 вересня 1999 р. становила майже 7 млрд.грн.; 41,9% цієї суми — борг за минулі роки. Загальний борг перевищує тримісячний фонд зарплати усіх працівників підприємств. При цьому із загальної суми заборгованості (100%) основна заборгованість спостерігається у промисловості — 36,5%, у сільському господарстві — 31,8%, у будівництві — 8,6%, у сфері охорони здоров'я — 3,3%.

Для вирішення проблеми подолання заборгованості із заробітної плати доцільно провести комплекс заходів на всіх рівнях господарювання: державному, галузевому, регіональному і рівні підприємства (установи, організації). Насамперед потрібний якісно новий підхід до вдосконалення податкової системи з метою зниження до оптимального рівня ставок податків в усіх сферах виробничої діяльності.

Треба значно скоротити масштаби тіньової економіки, яка нині перевищує 60% офіційної. Тіньовій сектор досяг межі, за якою держава втрачає змогу реально впливати на економічні процеси.

Для ефективної протидії тіньовій економічній діяльності та її локалізації доцільно розробити спеціальну комплексну державну програму, яка передбачатиме реалізацію низки заходів наукового, економічного, правового і організаційного характеру.

Суттєвим напрямом вирішення цієї проблеми є збільшення надходжень коштів у бюджети всіх рівнів за рахунок поліпшення збирання податків з платників шляхом зміцнення фінансової дисципліни; скорочення товарообмінних (бартерних) операцій; залучення додаткових внутрішніх і зовнішніх фінансових ресурсів.

Важливим напрямом погашення заборгованості із виплати зарплат є раціональне використання бюджетів на основі забезпечення суворого режиму економії.

Означена проблема може бути вирішена державою правовими методами. Зауважимо, що зарплата є видом майна, об'єктом приватної власності й суперечки, пов'язані з нею, мають розглядатися з позицій майнових відносин з усіма наслідками, які випливають. Для цього до Кримінального кодексу треба запровадити таке поняття, як "захист приватної власності".

Законодавчо потрібно посилити майнову, карну й адміністративну відповідальність за нецільове використання бюджетних коштів, ухиляння від сплати податків, зборів і внесення інших обов'язкових платежів до бюджетів усіх рівнів. Необхідні закони, що регулюють питання бухгалтерського обліку й статистичної звітності, враховуючи те, що в Україні практично відсутня бюджетна статистика.

Для подолання заборгованості із заробітної плати, на нашу думку, необхідний комплексний системний підхід, який передбачає вирішення цієї проблеми у безпосередньому зв'язку з проблемою платіжної кризи й застосування організаційних, економічних і правових механізмів, посилення уваги до цієї проблеми органів влади, профспілок і роботодавців.

Із урахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що роль держави у визначенні й реалізації політики оплати праці залишається значною і в умовах економічної трансформації.

Висновки

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що політика дешевої робочої сили, яку проводила держава з часу здобуття незалежності, призвела до того, що в Україні накопичилася ціла низка невирішених проблем, які негативно впливають на заробітну плату. Це значна соціальна нерівність та розшарування населення, високий рівень бідності, безробіття, тіньової економіки та міграції тощо. Тому реформування системи оплати праці в Україні необхідно здійснювати поряд із проведенням широкомасштабних реформ, насамперед податкової, грошово-кредитної, банківської, фінансової, соціальної сфери. Саме такий підхід дасть змогу не лише підвищити рівень заробітної плати, а й покращити загальну економічну ситуацію в країні.

Аналіз ситуації, яка склалась у сфері оплати праці, свідчить, що діюча державна політика нездатна забезпечити право працюючих громадян на гідну та своєчасну оплату за їхню працю. Отже, нагальним завданням сьогодення є формування нової ефективної політики держави у сфері оплати праці. Для цього перш за все необхідно здійснити перехід від моделі дешевої до високооплачуваної конкурентоспроможної національної робочої сили, яка забезпечить мотивацію працівників до високоефективної праці та підвищення рівня доходів населення.

Незважаючи на те, що в останні роки спостерігалися певні позитивні тенденції в оплаті праці, а саме: зростання як номінальної, так і реальної заробітної плати, підвищення рівня мінімальної заробітної плати, рівень оплати праці в Україні не відповідає європейським стандартам. Отже, на сучасному етапі розвитку української економіки механізм оплати праці є недосконалим, і тому актуальним завданням є створення ефективної системи оплати праці.

Список використаної літератури

1. Закон України про межу малозабезпеченості (база даних "Законодавство України" Верховної Ради України) // http://zakonl .rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg

2. Закон України про оплату праці (база даних "Законодавство України" Верховної Ради України) // http://zakonl.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg

3. Закон України про прожитковий мінімум (база даних "Законодавство України" Верховної Ради України // http://zakonl .rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg

4. Закон України про державні соціальні стандарти та державні со-ціальні гарантії (база даних "Законодавство України" Верховної Ради України//http://zakonl.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2017-14

5. Закон України про Державний бюджет України на 2006 рік" (база даних "Законодавство України" Верховної Ради України // http://zakonl .rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg==3235-15

6. ДідківськаЛ.І, ГоловкоЛ.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. — 5-те вид., стереотип. — К.: Знання, 2006. — 213 с.

7. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 p. – Universal Declaration of Human Rights. The Office of the High Commissioner for Human Rights // http://www.unhchr.ch/udhr/lang/ukr.htm

8. Заробітна плата в Україні: стан і перспективи реформування: (Аналіт. доп. центру Разумкова) // Нац. безпека і оборона. — 2005. — №1 (61). — 60 с

9. Кир 'ян Т., Шаповал М. До стандартів країн ЄС // Уряд, кур'єр. — 2005. -№ 93 (3006). — С. 9.

10. Кравченко О.Б. Аналіз організаційно-економічного механізму регулювання зайнятості в Україні // Формування ринкових відносин в Україні. -2006.-№4(59). — С 121.

11. Права людини в Україні — 2005: Доп. правозахис. організацій / За ред. Є.Захарова, І.Рапп, В.Яв Орського; Укр.. Гельс. спілка з прав людини, Харків, правозахис. гр. — X.: Права людини, 2006. — 320 с

12. Соскін О. Формування середнього класу — основа прискорення руху України до НАТО//Екон. часом. XXI. — 2003.-№ 4.

13. ФіонікД. Майже буржуазія // Галиц. контракти. — 2005. — № 03. -С 58-59.

14. Фірсова С.Г. Середній клас як чинник соціально-економічного розвитку суспільства // Формування ринкових відносин в Україні. — 2006. — № 1 (56) — С 126-130.