Вступ

При абсолютизмі законодавча діяльність підсилюється, але керівна роль у нормотворчій діяльності продовжує залишатися в руках вищих судів. У цей час одержуємо подальший розвиток доктрини судового прецеденту, суть якого полягає в тім, що правовий принцип, установлений у рішенні вищих судів по якому-небудь питанню, одержує обов’язкову силу при розгляді аналогічних справ у майбутньому.

Судові прецеденти міцно ввійшли в практику насамперед  у судах «загального права» і суду канцлера.

Звичайні записи судових рішень були замінені в другій половині XVІ ст. систематизованими збірниками судових рішень, складеними приватними особами.

З’являється ряд наукових трактатів про англійське право, з яких найбільш значимими були «Інституції законів Англії», складені на початку XVІІ ст. відомим юристом «загального права» Коком. Інституції складаються із чотирьох частин: види земельних прав, перелік найважливіших статутів, карне право, судоустрій і процес.

У практиці англійських судів стало з’являтися звичай робити посилання на твори найбільш видних учених юристів: Брактона, Фортескью, Кока й ін. Це також сприяло розвитку «загального права».

1. Особливості англійського абсолютизму.

Англійський парламент, вперше скликаний у 1265 p., протягом кількох сторіч був найефективнішою станово-представницькою установою середньовічної Європи. Як відомо, уже в XIV ст. королівська влада в Англії не мала права встановлювати нові податки та збирати раніше встановлені без згоди парламенту. Останній з кожним роком ставав усе більш впливовою політичною установою. У нього була своя соціальна база, яка з ростом міст та первісною капіталізацією сільського господарства тільки розширювалася і міцніла. Але Англія також пройшла у своєму розвитку через етап абсолютної монархії. Що ж дозволило зміцнитися королівській владі і, відповідно, що примусило парламент на якийсь час відмовитися від колишніх політичних амбіцій?

У 1380 р. в зв’язку з Столітньою війною, яку Англія вела на той час з Францією, було введено подушний податок на військові потреби. Податок збирався чиновниками настільки насильно і брутально, що це викликало повстання під проводом Уота Тайлера, усіх селян, скасуванню панщини із заміною и невеликим грошовим внеском, надання селянам права вільної торгівлі продуктами своєї праці. І хоча Тайлера було підступно вбито, феодали переконалися в необхідності міцної королівської влади як гаранта їх становища в су­спільстві. Аналогічний урок знать отримала у 1450 р. під час повстан­ня Джека Кеда. Знать, церква, багаті міщани шукали порятунку у міц­ній королівській владі [8, c. 124].

З 1455 по 1485 pp. в Англії тривала уособна війна між прихильниками двох монархічних династій — Ланкастерів і Иорків, відома як війна Білої і Червоної Троянд (ці квіти були елементами гербів названих династій). Відбулося 12 кривавих сутичок; в битвах, на ешафоті та від рук убивць загинуло 80 принців королівської крові. Королем став Генріх VII Тюдор, засновник нової династії. Коли він уперше скликав парламент, в ньому налічувалося тільки 29 світських перів, деякі з них дістали це звання від самого короля.

30 років усобної війни настільки виснажили Англію, що населення з готовністю підтримувало династію, яка нарешті встановила в країні громадянський мир. Уже після завершення війни Білої та Червоної Троянд у руках королівської родини зосередилася п’ята частина усіх земель Англії. У 1534 р. Генріх VIII прийняв документ, відомий як «Акт про супрематію». Його вважають початком існування окремої англіканської церкви. Віровчення та організаційні основи цієї церкви залишалися переважно близькими до католицьких, але за Єлизавети І в «39 статтях» (1571 р.) віровчення було дещо наближене до кальвінізму. Головою англіканської церкви є король Англії, а не римський папа. Король призначає єпископів. Примасом виступає архієпископ Кентерберійський, наступний в ієрархії — архієпископ Йоркський. Значна частина єпископів є членами палати лордів в силу посад, що їх вони обіймають. Усі принципові церковні статути підлягають затвер­дженню парламентом. Видатки на утримання церкви значною мірою несе держава. Звільнення з-під опіки папського Риму зміцнило авто­ритет королівської влади, посилило її контроль над палатою перів, оскільки саме королю належало право утвердження клерикальної фракції цієї палати. В 1534 р. було проведено секуляризацію усіх церковних земель, що ще більше зміцнило могутність корони [4, c. 136-137].

2. Англійське право періоду абсолютизму

Початок англійського абсолютизму припадає на XV ст., а розквіт — на XVI. Як бачимо, англійський абсолютизм дещо випереджав у часі французький (і був перерваний революцією майже на 150 років раніше). Складання сильної централізованої держави в Англії уже наприкінці XIV ст. пояснюється, по-перше, кращою організацією і дисцип­ліною пануючого класу порівняно з рештою країн Європи (тут важко           переоцінити війну Троянд, яка згуртувала уцілілих феодалів навколо династії). По-друге, наявність вільного селянства дозволила Англії першою в світі створити якісно нове військо на службі короля. Після битви при Кресі (1346 р.) стало зрозумілим, що старому рицарському ополченню та колишній військовій тактиці приходить кінець. Потужні арбалети, а згодом і вогнепальна зброя з легкістю дірявили найтяжчі рицарські доспіхи. Рицарська кіннота, позбавлена маневреності, ставала швидкою здобиччю легкоозброєних піхотинців-лучників. Англія першою реалізувала нову армію, що не тільки дозволило вести активну зовнішню політику, але й легко придушувати колись грізні бунти непокірних феодалів. По-третє, в англійському суспільстві не було штучних перепон для переходу міщан в ряди пануючого класу феодалів, чи, навпаки, для участі представників дворянства в промис­ловості і торгівлі. За указом 1278 р. усі вільні тримачі землі з річним доходом у 20 ф. ст. були зобов’язані викуповувати рицарський патент (казна мала з цього неабиякий дохід). Заможні купці, ремісники, роз­багатілі селяни ставали рицарями.

З іншого боку, дворянство вже в XIII ст. активно працювало в сфе­рі промисловості і торгівлі, не вважаючи ці заняття чимось принизли­вим для себе. Це вело до прискореного розвитку острівної економіки і, як наслідок, до раннього складання єдності економічного життя — цієї запоруки політичної цілісності країни. Острівне становище Англії також сприяло формуванню сталих господарських зв’язків. Абсолютизм відповідав об’єктивним потребам централізації держави, функ­ціонування її економіки як єдиного цілого.

Але раннє формування системи політичного абсолютизму в країні зумовило його незавершений характер. Саме цією обставиною пояс­нюються такі особливості англійського абсолютизму:

• продовжує існувати орган станового представництва (пар­ламент);
• зберігається місцеве самоврядування;
• збройні сили є відносно нечисленними, якщо порівнювати з ар­міями континентальної Європи. До певної міри ця обставина компен­сується сильним флотом, в т. ч. і каперським [7, c. 265-266].

Було б не зовсім правильно пояснювати збереження англійського парламенту виключно силою традицій чи дивною забудькуватістю королівської влади. Палата громад висловлювала невдоволення і до­зволяла собі гостру критику політики королівського уряду навіть у роки правління Єлизавети І, тобто в період зеніту англійського абсо­лютизму. Зокрема, нападкам піддавалися питання про престолонаслідування (призначення спадкоємця з огляду на бездітність Єлизавети), ставлення уряду до католиків і кальвіністів-пуритан, продаж торгово-промислових монополій тощо. Крім того, парламент неодноразово протестував проти втручання уряду і двору в парламентські вибори, вимагаючи визнання недійсними тих виборів, в яких депутат виявляв­ся креатурою високопоставлених кіл чи самого королівського двору. Остання сесія парламенту, яка зібралася за правління Єлизавети (1601 p.), закінчилася фактичною капітуляцією королівського уряду. Єлизавета була вимушена обіцяти припинити у майбутньому продаж монополій, тобто виключного права на виробництво чи зовнішню торгівлю певними видами продукції [4, c. 176].

Спокуса узяти парламент під свій контроль, а при нагоді повністю відмінити його законодавчу та контролюючу діяльність, була дуже значною. Королівський уряд ще в 1410 р. оголосив своєю прерогативою перевірку правильності парламентських виборів. Генріх VII скликав парламент 7 разів за 24 роки, Єлизавета 1-10 разів за 45 років. Генріх VIII (1509-1547) почав сам призначати спікера, Карл І взагалі 11 років обходився без парламенту. Але, незважаючи на переслі­дування, цей орган не лише вцілів, але й намагався за сприятливих обставин диктувати свою волю королям. Прикладом може служити останній (четвертий) парламент Якова І, який притягнув до судової відповідальності керівника фінансового відомства графа Мідлсекса. Сам король був вимушений видати ордонанс, яким оголошував недійс­ними усі патенти на «монопольне право продажу, купівлі, виробництва або споживання чого б то не було в королівстві». Протягом усього періоду абсолютистського правління парламент так і не випустив зі своїх рук права затвердження розміру податків, хоча й втратив право контролю за державними витратами.

Сила парламенту полягала в союзі «старого» та «нового» дворян­ства. У континентальній Європі становлення абсолютизму стимулю­валося роллю монарха як арбітра у конфлікті буржуазії та дворянства. Дворянство звично зневажало «підлу буржуазію», хоч і не могло існувати без її грошей. Буржуазія підтримувала короля, який лікві­довував феодальну роздробленість, припиняв усобні війни, скасовував внутрішні мита тощо. Союз дворянства і буржуазії у цих країнах був малоймовірним, надто різними виявилися інтереси даних класів [3, c. 315].

В Англії, як уже згадувалося, розбагатілий простолюдин без зайвих формальностей ставав рицарем. І, навпаки, молодші сини перів і баронів (землю та титул успадковував старший брат) залучалися до промислового виробництва і торгівлі, не вбачаючи в цьому кроці жодних моральних перепон. Королівська влада не могла ефективно грати на протиріччях у відносинах майнових класів, оскільки ці протиріччя не були антагоністичними, а сама межа між класами — доволі розмитою і умовною.

До речі, цією ж обставиною пояснюється і збереження місцевого самоврядування. Тим більше, що воно нічого не коштувало державі, оскільки усі посади були неоплачуваними. Його посадові особи (рек­тор, церковні старости, сінодсмени та бідли) здійснювали нагляд за дорогами і мостами, опікувалися бідними, контролювали обрання са­мих посадових осіб тощо. Представники місцевого самоврядування мали право накладати штрафи за бродяжництво, порушення недільного дня (праця в неділю, торгівля спиртним) тощо [8, c. 168].

Англійське право періоду абсолютизму далі розвивається як прецедентне. Причому, оскільки в країні паралельно існують різні суди (суд канцлера, суди загального права, «маноріальні суди» — ті, що користувалися місцевими звичаями), прецедент, створений в рамках однієї системи судочинства, не є обов’язковим для іншої. Особливо важливу роль у розвитку права починає відігравати суд канцлера. Починаючи з 1329 р., усі петиції та просьби про помилування на ім’я короля почали надходити до монарха через канцлера. Канцлер формально був змушений визнавати рішення вестмінстерських судів, але міг під загрозою тюремного ув’язнення заборонити стороні-переможцю виконувати постанови судів загального права. Виконання власних судових рішень канцлер міг забезпечувати загрозою штрафу і тю­ремного ув’язнення. Це дозволяло, по суті, творити нові правові норми у тих випадках, коли прецеденти загального права стримували розвиток суспільства (наприклад, подібна правова колізія виникла з появою трастів — загальне право не передбачало можливості управ­ління майном в інтересах власника).

З’являється ряд нових кардинальних моментів. Остаточно утверджується принцип: злочинець чинить посягання не лише на майно чи особу потерпілого індивіда, а й на суспільні інтереси, на «королівський мир» [9, c. 157-159].

3. Характеристика основних галузей права Англії періоду абсолютизму

Право власності. У зв’язку з розвитком капіталістичного укладу на початку XVІІ cn. в Англії з’явилося два види компаній у сфері торговельної діяльності. До першого виду ставилися об’єднання приватних осіб, які вели свої торговельні справи на свій власний капітал, на свій страх і ризик, а компанія встановлювала загальні для них правила торгівлі й здійснювала охорону своїх членів. Так, в 1624 р. був прийнятий статут про монополії, що регламентував діяльність різного типу компаній.

До другого типу компаній відносилась, наприклад, Ост-Індська компанія, що мала ряд привілеїв від королівської влади; її члени також вкладали в справу певної капітал, а прибутки та збитки ділилися між ними відповідно до  розмірів внесеного ними внеску.

В Англії напередодні революції порівняно широкий розвиток одержали мануфактури, як первинна форма капіталістичного виробництва, заснованого на ручній праці.  Мануфактури утворювалися насамперед  у морських портах і селах, де був відсутній цеховий лад.

Особливістю обгороджень XVІІ ст. було те, що мотивом їх стало тепер не стільки вівчарство, скільки розвиток інтенсивного землеробства.  У результаті «обгороджень» все більше зростало число малоземельних орендарів і батраків [3, c. 317].

Кримінальне право.  В XVІ ст. в англійському карному праві остаточно затверджується розподіл злочинів на три види: зрада («тризн»), тяжкі карні злочини («фелонії») і менш тяжкі карні злочини («мисдиминор»).

Різні статути й ордонанси визнавали державною зрадою багато діянь у залежності складної в країні ситуації й від особистості самого короля. Так, наприклад, одним статутом, виданим у правління Генріха VІІІ, державною зрадою визнавалося всяке осудження шлюбу, укладеного монархом (після його розлучення з першою дружиною, з Ганною Болейн). Надалі  послу розлучення з нею і її страти державною зрадою була визнана заява про законність шлюбу короля з Болейн і законності дочки від цього шлюбу Єлизавети. Англійські суди в період абсолютизму розширили зміст державної зради, застосовуючи поняття «якої мається на увазі зради». Однак основним законом, що формулює поняття державної зради, як і раніше продовжував залишатися зазначеної вище статут 1352 р.

Що стосується «фелоній», те цей вид карних злочинів був розширений у період абсолютизму рядом статутів. Так, наприклад, до їхнього числа були віднесені: підпал, чаклунство, двошлюбність.

В області «мисдиминор» також з’явилися нові склади злочинів: підробка, лжесвидоцтво; причому багато хто з них розвилися з деліктів, правопорушень, раніше тягли за собою лише відшкодування заподіяної шкоди в порядку цивільного судочинства.

Покарання в цілому відрізнялися крайньою жорстокістю. Так, передбачалася страта за такі незначні правопорушення, як прорив греблі рибної водойми, якщо через цього риба пішла; за збір вишень у чужому саду; за крадіжку листів; за крадіжку в церкві або каплиці на суму понад один шилінг.

Дуже строго переслідувалося бродяжництво й жебрацтво, що передбачалося рядом статутів 1495, 1530, 1536, 1547, 1572 р. Так відповідальність за жебрацтво встановлювалася з 14 років; за перший випадок — тілесне покарання й таврування, при повторному викритті в жебрацтві — пороття й відрізання вух; втретє   — страта.

При Генріху XІІІ було страчено 72 тисячі бурлак за обвинуваченням у злодійстві [7, c. 270].

Судоустрій і процес. Компетенція Вестмінстерських судів (суд королівської лави, суд загальних позовів, суд канцлера, суд казначейства) не змінилася й при абсолютизмі. Однак з’явився ряд нових судових установ виняткового характеру, покликаних служити як  знаряддя урядової політики. Мова йде насамперед  про Зоряну палату, заснованої при Генріху VІІ Тюдорі й покликаної при Тюдорах вести головним чином боротьбу із заколотними феодалами. У період правління Єлизавети була створена Висока комісія для здійснення юрисдикції, що ставилася до церковних справ, зокрема  для боротьби з релігійними відступами.

Новим було й появу судових рад у тих регіонах, де найбільше часто порушувалися порядки (в Уельсі й північних графствах); судові ради підкорялися Таємній раді й вели боротьбу проти заколотників і всіх тих, хто загрожував суспільної безпеки на території, де був створений рада.

У першій половині XVІ ст. остаточно визначилася юрисдикція вищого суду адміралтейства, до ведення якого були віднесені цивільні справи, пов’язані з мореплаванням, а також кримінального злочину, що скоїли у відкритому морі.

Виняткові суди, як ми вже відзначали, служили знаряддями розширення королівської прерогативи, оплотом абсолютизму.  У виняткових судах у карне судочинство стали проникати пошукові початки, які істотно обмежували права обвинувачуваного [4, c. 268].

Характеризуючи в цілому кримінальний процес в Англії періоду абсолютизму, необхідно відзначити наступні його особливості. Обвинувачуваний, як правило, піддавався арешту й утримувався під стражою до дня судового розгляду його справи. Іноді допит проходив під катуванням, хоча останнє «загальним правом» не допускалася.

Обвинувачуваному подавали докази тільки під час судового розгляду; йому не вручалася копія обвинувального акту.  Допит свідків проходив без присяги, примусового приводу їх у суд не існувало.

Обвинувачуваний по справах про державну зраду й у тяжких карних злочинах не мав права на захист.  Розгляд справ за участю присяжних засідателів збереглося як у карному, так і цивільному процесі. Списки членів як великого, так і малого журі складалися шерифами.

Оскарження вироків за деяким виключенням в англійському судочинстві не допускалося. Головним із цих виключень був так званий «позов про помилку» (wrіt of error), це могло мати місце лише у випадку, коли неправильність, допущена в ході процесу, убачалася із самого протоколу, складеного в справі. Крім того, надання права на такого роду оскарження залежало від розсуду корони [2, c. 184].

У деяких справах про мисдиминорах допускалося клопотання перед судом королівської лави про скасування вироку й призначенні нового розгляду справи в підлеглих йому судах при участі нового журі присяжних засідателів.

Що стосується особливостей цивільного процесу в судах «загального права», то в період абсолютизму вони зводилися до наступного.

1. Як правило, захист своїх порушених прав міг бути здійснений лише в тих випадках, коли був відповідний процесуальний позов.
2. Виробництво по цивільним справи було, як правило, письмовим.
3. Судочинство відрізнялося строгим формалізмом, порушення форми вкрай відносно відбивалося на інтересах їхньої сторони, що допускала.

Воно характеризувалося повільністю й дорожнечею.

Оскарження рішень по цивільних справах, також як і по карним, допускалося як виняток. Однак у цивільному судочинстві призначення нового розгляду справи застосовувалося більш широко, ніж у справах карних [9, c. 160].

Висновки

Абсолютна монархія встановилася в Англії, як і в інших країнах, в період занепаду феодалізму і виникнення капіталістичних виробничих відносин. Разом з тим англійський абсолютизм мав свої особливості, завдяки чому отримав в літературі назву «незавершеного». Незавершеність цієї політичної форми в умовах Англії означала збереження Політичних інститутів, властивих попередньої епохи, а також відсутність деяких нових елементів, типових для абсолютизму класичного, французького зразка.

Основна особливість англійської абсолютної монархії полягала в тому, що поряд з сильною королівською владою в Англії продовжував існувати парламент. До інших особливостей англійської абсолютизму відносяться збереження місцевого самоврядування, відсутність в Англії такий централізації і бюрократизації державного апарату, як на континенті. В Англії була відсутня і велика постійна армія.

Центральними органами влади та управління в період абсолютної монархії в Англії були король, Таємний рада і парламент. Реальна влада зосередилася в цей період повністю в руках короля.

Вищим церковним органом країни була Висока комісія. До її складу поряд з духовними особами входили члени таємної ради та інші посадові особи. Компетенція комісії була надзвичайно великою. Вона розслідувала справи, пов’язані з порушенням законів про верховенство королівської влади в церковні справи, «заворушення духовного і церковного характеру».

Англійське держава, займаючи острівне положення, потребувала для захисту своєї території в сильному морському флоті. Військовий флот став основою збройних сил Англії, знаряддям панування на морях і колонізації інших територій.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.
2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.
3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.
5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.
6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.
7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.
8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.